Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка17/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.37 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Поезія Івана Франка й Лесї Українки
Iван Якович Франко (1856-1916)
Вченi – фiлософи, iсторики, фольклористи, ентографи, - литературнi критики, письменники йдуть до Франка як до першоджерела наукових i лiтературно-мистецьких знань, намагаються осягнути хоча б частково незмiрну глибину його поетичного таланту. Культурно-цивілізаційні й громадсько-політичні ідеї Франка часто живили й навіть визначали зміст багатьох його художніх творів, і все-таки було б великим спрощенням розглядати його художні тексти як маніфестацію політичних ідей, а постаттю суспільного діяча підміняти складну й суперечливу іпостась Франка-митця.

Весь народ спiває як свої власнi пiснi на слова Франка «Безмежнеє поле», «Мiсяцю-князю», «Розвiйтеся з вiтром, листочки дрiбненькi» та iншi. Його називають титаном працi, що подiбно бiблiйному Мойсею, сорок рокiв свого життя вiддав невсипущiй, а часом каторжнiй працi i невпиннiй боротьбi за соцiальне i нацiональне визволення свого народу. Вiн плекав нових борцiв, вiв молодих митцiв до вершин свiтової культури. Щоб сучасний читач змiг конкретно уявити собi титанiчнiсть працi Франка, досить назвати кiлька цифр. За все життя вiн написав понад шiсть тисяч художнiх творiв i наукових праць, себто кожнi два днi творчого життя – новий твiр. «Зiбрання творiв у 50-ти томах», що побачили свiт, - ледве чи охоплюють половину спадщини I. Я. Франка! Подiбну працездатнiсть до самозабуття, до повного фiзичного i психiчного виснаження у свiтовiй практицi вiдшукати важко.

Непримиренний ворог австрiйської цiсарської влади i польської шляхти, через яку австро-угарська корона здiйснювала панування над українським населенням Галичини, цькований власними псевдопатрiотами i клерикалами iз «народовського» i «москофiльського» таборiв, вiн жив у крайнiй бiдностi, заробляючи на хлiб часом корекутрою чужих праць i перекладiв. Але Iван Франко виявив таку цiльнiсть свiтогляду, характеру, переконань, безкомпромiснiсть в досягненнi життєвої мети, яку ще мали Григорiй Сковорода, Тарас Шевченко, а з молодших його сучасникiв – Павло Грабовський та Леся Українка.

Разом iз Тарасом Шевченком та Лесею Українкою Iван Франко – один iз трьох найвизначнiших поетiв нової української лiтератури. «Вiд часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвiте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова...» - сказав вiн про революцiйну музу Лесi Українки. Та ми знаємо, що сильне, гаряче i поетичне слово пiсля Шевченка Україна почула ранiше, ще iз Франкової збiрки «З вершин i низин» (1887, 1893) – другої пiсля «Кобзаря» книжки революцiйної поезiї в українськiй лiтературi.

Його поетична творчiсть зростала на революцiйних традицiях Шевченка, її мотиви i образи живило реальне життя i соцiальна боротьба в Галичинi останньої чвертi XIX столiття. А крила i безсмертя поезiї Франка – це вiд власного генiя, якому посильно було осягнути все: економiчнi закони суспiльного розвитку, скарбницю свiтової культури, секрети поетики, причини трагiчного життя народу i його мудрiсть, виражену в думах, пiснях, прислiв'ях, приказках.

Понад столiття тому, 1878 року, зi сторiнок першого революцiйно-демократичного журналу «Громадський друг» зiйшли рядки його «Каменярiв». Ще через чотири роки в першiй у Львовi українсько-польскiй робiтничiй газетi «Praca» було видруковано «Гiмн». Цi твори поклали межу, за якою лишились роки учнiвства, пошукiв, iдейного гарту, а попереду стелились десятилiття титанiчної працi, боротьби, нових пошукiв, сягання мистецьких висот, удари злої долi i важкi, знесилюючi перемоги.

У передмові до збірки польськомовних оповідань «Nieco o sobie samym» (1897) Іван Франко вказував на два типи митців – геніїв, «обранців долі», та «письменників-робітників», і скромно зараховував себе до другого типу письменників. У них бібліографія творів звичайно більша за життєпис, стверджував Франко, і «людина неначе зникає поза тим, що зробила». Саме такий цивілізаційний міф про Каменяра - письменника-робітника свідомо створював Фанко на основі власного життя і творчості, й цей міф назавжди залишився в національно-культурній свідомості, перекривши собою іншу іпостась – Франка як митця, «обранця долі, великого й оригінального в доброму і злому, у щасті й у стражданні», «творця нових напрямів», представника духу часу, коли жив. Саме такі «обранці долі», на переконання Франка, мали право на життєпис, оскільки він «дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення». Себе ж український письменник називав лише серед робітників, які «допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку».

Таким чином, Франко свідомо спрощував власну творчість і принижував свою роль як митця, протиставляючи романтичній концепції письменника-генія позитивістське розуміння автора, суспільного діяча. Його міфологема каменярів стане підгрунтям культурно й національно значущої, цивілізаційної моделі творчості, у дзеркалі якої Франко запропонував майбутнім читачам оцінювати також і його власну постать.

Загалом своєю творчістю Франко підключився до важливих процесів, які визначили характер розвитку тогочасної української літератури: секуляризації суспільно-літературної думки, формування жанру суспільного роману, переборення конвенційності шевченкового стилю, складання новітньої сугестивної поетики, поглиблення психологізму, розгортання естетики натуралістичного й постнатуралістичного плану.

Суспільно-культурний контекст творчості Франка визначали ідеї європеїзації та культурної інтеграції загальноукраїнського літературного процесу, з одного боку, та обгрунтування цілісності єдиної культурної традиції українського письменства від давнини до сучасності – з другого боку. Загалом саме на цей час припадає складання концепції національного письменства. Елементами його стали просвітницька ідеологія «загальнонародної» української літератури, ідея суспільно-цивілізаційної місії літератури, культурницька ідеологія . Ці процеси свідчили про активність національно-культурного самоусвідомлення та провідну роль у цьому процесі української літератури. До обгрунтування концепції національного письменства Франко прилучався як митець і як теоретик літератури та критик, відзначаючи двоєдиність культурної орієнтації українського письменства. Така двоєдиність грунтувалася на загальних тенденціях новочасної світової літератури до «інтернаціоналізації літературних уподобань і інтересів» (у сені однозначності «могучих духових, суспільних та моральних інтересів нашого часу») та «націоналізації кожної поодинокої літератури».

Концепція національного письменства Франко істотно змінювалася в різні періоди його життя, так само, як змінювалася й естетико-художня програма його творчості. Може, жодний інший український письменник не виявив такої динаміки зміни ідей, програм, творчих засад, як Франко.

У пошуках власної концепції він пройшов через полеміку з народовцями й москвофілами, змушений був відмежовуватися від національно-романтичної теорії окремішності й позитивістської ідеї «людськості», відштовхувався від соціалізму й націоналізму, здійснював пошуки універсального морально-гуманітарного ідеалу та поборював кризу позитивістської свідомості.

Особливості культурної та естетико-художньої діяльності Франка великою мірою визначено ідеалами суспільно-культурного й просвітницького руху, який сам Франко назвав «Молодою Україною». Саме так, за аналогією з іншими європейськими модернізаційними рухами другої половини ХІХ ст. («Молода Німеччина», «Молода Скандинавія», «Молода Польща»), Франко називатиме діяльність покоління, яке вийшло на суспільне й літературне поле останньої чверті ХІХ ст. під гаслами соціалізму, радикалізму й реалізму.

Як митець Франко формуюватиме принципи «нової» реалістичної школи в плані теоретичному й практичному. Естетично нова культурна ситуація зумовлювался переходом від пізньоромантичних літературних орієнтацій, етнографічного й реалістичного побутописання до суспільно-психологічної школи, близької до європейського натуралізму.

«Нова» школа спиралася на моральні засади національної традиції української культури та зміну форм художнього освоєння сучасності, яку переживала вся європейська література наприкінці ХІХ ст.

Роль, яку Франкові судилося відіграти в історії української суспільно-культурної думки, зумовлена як перехідним характером його доби, так і геокультурним порубіжжям, яким вирізнялася Західна Галичина. З одного боку, світогляд і художня творчість Франка відбила зміну цілих епох (романтизму й позитивізму, позитивізму й модернізму). З іншого боку, особливості художнього світу письменника зумовлювалися центральноєвропейським контекстом – належність Західної Галичини до єдиного геокультурного простору Австро-Угорщини породжувала співіснування різних мов (української, польської, німецької) та різних культурних традицій. Наприкінці ХІХ ст. саме Галичина стала посередником у поширенні нових західних ідей у Наддніпрянській Україні.

Разом із іншими західноукраїнськими митцями Франко вводив українську літературу як активний чинник у центрально- та східноєвропейський літературний контекст. Друкуючись у німецьких, польських, російських, угорських, чеських виданнях, вільно володіючи кількома мовами, Франко виборював українську літературу, за його власним визнанням, «права горожанства серед цивілізованих народів світу».

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах, в присілку Слобода, в сім'ї Якова Франка, землероба й коваля, та Марії Франко з роду збіднілого польського шляхтича Миколи Кульчицького. Перші літературні спроби І. Франка належать до часів навчання в молодших класах Дрогобицької гімназії. Сама атмосфера навчання в гімназії сприяла пробудженню в нього інтересу до літератури. Зокрема класична система навчання передбачала виконання письмових завдань, наприклад вправ із польської, латинської, української мов. Його перший ліричний вірш «Великдень року 1871» присвячувався батькові й висловлював болісні почуття, викликані його смертю. Значна увага в гімназії надавалася перекладам (часто з грецької мови) і докладному аналізу класичних творів. Саме шкільне вправлення сприяло зацікавленню літературною творчістю: тоді Франко пише свої перші твори (драма «Югурта», уривок драми «Ромул і Рем»). Як згадував письменник, свою роль відіграло також те, що на той час у гімназії працював галицький літератор Іван Верхратський, а в тогочасній пресі публікувалися його старші товариші-гімназисти.

Рання творчість Франка показувала схоластичність шкільного навчання та орієнтацію тогочасної галицької інтелігенції на другорядні зразки польської та німецької літератур. Відчутне в ній також домінування смаків до «чистої» літератури і «високої» творчості. Школа пробудила у Франка творчу фантазію, визначила зацікавлення класичного літературою з її ідеалізмом, морально-етичними колізіями, трагізмом і героїкою. На основі літератури формувалось і релігійно-моральне чуття молодого Франка. У старших класах гімназії його лектура досить широка, хоча й електична.

Починаючи з 1874 р. Франко надсилає свої вірші до «москофільського» студентського журналу «Друг», підписуючись псевдонімом «Джеджалик». Вступивши ж до Львівського університету, він стає співробітником журналу. Опинившись у Львові «серед спорів язикових та національних», які ще велися між «москофілами» та «народовцями», молодий Франко переживає активний період ідеологічного самовизначення. Так, він не сприймає спочатку саму ідею літератури, писаної народнорозмовною мовою, та схиляється до концепції «високої» літератури. Згодом Франко переосмислює власні ідеї й зближується з «народовцями», які серед польсько-українських «спорів» проповідували самостійність українського письменства.

На цей час творчий доробок його, за власним визнанням Франка, складають оригінальні речі – «вірші любовні, драми і оповідання віршовані», а також переклади (Софокл, Біблія, кілька пісень «Нібелунгів», «Одіссея», два перші акти «Уріеля Акости» Гуцкова, ціла «Краледворська рукопись» і т. д.). Увага Франка до класичної літератури невіддільна від романтичного захоплення фольклором (як зізнавався сам, ще в гімназії записав «сотні народних пісен, казок прислів'їв та інших творів».

Рання поетична творчість виявляє передусім літературні зацікавлення Франка й розвивається переважно в річищі тогочасної галицької літературної традиції.

Уже в першій Франковій збірці відчувається зацікавлення міфологією, передусім давньоруською, й проблематикою духовного характеру. Ідеальні образи, характери й ситуації, відтворювані у віршах, відображали ідеалістичний світогляд автора, а романтичні настрої та сюжети видавалися вторинними, книжними. У ранніх поезіях Франка бракує романтичної пристрасності і суб'єктивізму, фантазію скуто класичними зразками, важка форма й алегоризм перекривають шлях імпровізації та символізму.

Серед прикмет ранньої лірики Франка – тяжіння до класичної форми вірша (сонет), до олітературення народної пісні й балади.

Наслідувальний характер ранньої поезії, який виявився в запозиченні сюжетів, співіснував, однак, із оригінальною романтично-декоративною стилістикою, за допомогою якої автор оживлював історичні легенди й перекази.

Оригінальність поетичної манери раннього Франка, за словами критика, виявилася насамперед у нетрадиційності його художнього вибору, а саме – у відкиненні народнопоетичної художньої форми.

Особливість поетичної манери Франка виявилася не так у стилі, як у виборі та розробленні відомих літературних тем. Риси оригінальності вбачалися в певному нюансуванні класичних сюжетів, яким автор надавав елегійних і рефлексивних відтінків, у широкому використанні алегоричних і риторичних формул.

Часто класична форма сонета, сповільнений ритм і книжна лексика слугували розгортанню ідеалізованих образів-алегорій – народного духу («Народна пісня»), божественної любові, що пробуджує поетичну творчість («Моя любов»), загальнолюдського духу («Божеське в людськім дусі»). Загалом, у ранній ліриці Франка домінувала ідеалістична естетична свідомість. Вона базувалася на елементах по-просвітницькому трактованого платонівського ідеалізму та класицистичній морально-естетичній сублімації. Прикметно, що саме така ідеалістична естетична концепція, поєднувана з романтизмом, натуралізмом чи неоромантизмом, здебільшого визначатиме еволюцію всієї його творчості. Франкова концепція творчості будувалася на зближенні художньої творчості з духовною, моральною практикою. Це актуалізувало гуманістично-творчий характер літератури й підносило особливу цінність морально-риторичної єдності знання та слова. Художня творчість, таким чином, несла в собі ідеальну гуманістично-просвітницьку тенденцію, а естетика відображала моральний зміст людської діяльності.

Молодого Франка приваблює не статика риторичних фігур, а динамічне, контрастне зіставлення глобально типізованих характерів. Його цікавить двобій добра і зла, правди і справедливості, свободи і честі, які не лише втілюються в людських вчинках і характерах, а й існують як певні ідеальні сутності, що визначають загальнолюдський духовни досвід (ідеал «божеського в людськім дусі»).

Предметом поезії загалом, за визначенням Франка, має бути не просто реальність, а вторинна, морально-інтелектуальна, «реальність», тотожна з особливою ідеальною «природою» і «розумним життям, - не простим органічеським вегетуванням». Так Франко фактично відмежовується від реалізму як принципу естетики та способу художнього зображення.

Ідеалізм у ранніх творах Франка виявляється насамперед у їхній дидактичній спрямованості й випливає із злиття морального, раціонального та емоційного рівнів художньої творчості. При цьому тенденція розгорнена через діалог, аргументи об'єктивуються через опозиції ідеалізованих типів і персонажів (князь – співець, благородний вождь – підступний зрадник), конфлікти й перипетії будуються на зіткненні загального й конкретного, на протиставленні станових і загальнонародних, загальнодержавних інтересів. Такі конфлікти характеризують ранні драматичні спроби Франка («Славой і Хрудош», 1875; «Три князі на один престол», 1875). Його загалом цікавить слов'янський, давньоруський дружинницький епос. Франко настільки захоплювався епічністю українських народних пісень і дум, що мріяв про опублікування твору на зразок відомого Краледворського рукопису.

Уже в цей період закладається певна система оцінок та вподобань, які дають змогу говорити про окремий – ранній період творчості Франка.

Перші поетичні твори Франка позначалися відстороненим сприйняттям національної традиції, впливами класицистично-просвітницького ідеалізму та раціоналізму, пізньоромантичною стилізацією.

Мистецтво й література через це мислилися особливою ідеальною, духовно-практичною сферою пізнання й виховання «людськості». Прикметно, що ідеалістична естетика була характерною не лише для раннього періоду, а й відчувалася навіть у період так званого натуралістичного перелому Франка в теорії «наукового реалізму». Вона залишалася властивою також для його зрілої та пізньої творчості.

Таке спрямування ранньої творчості в поезії доповнювалось у прозі відкритим замилуванням романтичною готикою і фантастикою. Загалом європейський літературний процес останньої чверті ХІХ ст. визначався передусім розвитком реалізму й натуралізму. Пізньоромантичні та пізньокласицистичні елементи, широко практиковані в тогочасній українській літературі в Галичині, були вже застарілими, однак усе ще популярними. Сам Франко схарактеризував еволюцію своєї ранньої творчості як шлях засвоєння найновішої «реальної» школи й переборення псевдокласицизму – «найбільше фарисейського і брехливого з усіх видів тої всеєвропейської моди, яка широко ввійшла в набуток «вищої» літератури тих часів».

Переплетення фантастики й реальності, історії та сучасності з суспільними, просвітницькими ідеями вказувало на проміжне місце повісті між романтичним типом оповіді та соціальним романом, потребу якого Франко особливо відчував.

Про це свідчить зокрема зображення життя й побуту різних соціальних груп. Розгалужена наративна структура повісті будується за допомогою вставних розповідей і часових зсувів. Новим на той час, на думку самого Франка, було змалювання «живими сценками» явищ суспільного життя, таких як ворогування сімей, ставлення сільського священика до польського двору, опришківство ХVІІІ ст., розбійництво ХІХ ст., монастирське життя та побут поміщицької сім'ї, вияви вільнодумства серед євреїв тощо. Таким чином, романтична повість увібрала в себе елементи суспільної студії.

Таким чином, Франко завершував ту традицію розвитку української романтичної прози, яка привела до появи на національному грунті вальтерсскотівського історичного роману в прозі П. Куліша («Чорна рада») і готичного роману, започаткованого «Тарасом Бульбою» М. Гоголя. Повість Франка «Петрії і Довбушуки» вичерпувала форми готичного роману й засвідчувала перехід останнього до розряду масової літератури.

Переорієнтація з «казки» на «історію», заявлена наприкінці повісті, вказала на перелом у творчості Франка, який остаточно виявився в 1877-1878 роках, коли почали виходити його прозові «образки» «Борислав», що «мали повний скандальний успіх серед галицької публіки». Знайомство з найновішою європейською літературою (Е. Золя, Г. Флобер) і творами російської народницької белетристики, заангажованість у соціалістичному русі прискорили процес самоусвідомлення молодого письменника, сприяли демократизації його світогляду та зверненню до ідей реалізму й позитивізму.

Знаменним фактом тогочасного суспільно-култьурного життя Галичини стало зародження в невеликому колі людей, згуртованих навколо журналу «Друг», нового типу свідомості, названої на відміну від популярних тоді ідей «народовства» й «москофільства» радикальною партією.

Молоді «народовці» («Друг» на той час став уже органом «народовського» напряму) виступили як «апостоли правди» та «християни» під гаслами прогресу, науки, соціальної й моральної свободи, за що їх охрестили нігілістами й соціалістами.

Франкові судилося стати одним із ідеологів і літописців цього руху, започаткованого наприкінці 70-х років.

Своєрідним програмовим узагальненням настроїв, ідей, філософсько-моральних колізій молодого покоління стала лірика Франка («Гімн», «Товаришам із тюрми», «Каменярі»).

Естетичні погляди Франка раннього періоду творчості відбились у статті «Поезія і її становисько в наших временах» (1876). Розуміння природи поетичної творчості в ній близьке до ідеалістичного (зокрема, в трактуванні «поетичної справедливості»). Однак стаття містить також і критику абстрактних естетичних ідеалів класицистичного та романтичного типу. Ключовим при цьому стає поняття «людськості», яке Франко мислить по-просвітницькому (як загальнолюдську моральну сутність) і по-позитивістському – як суму емпіричного людського досвіду й водночас як позитивний родовий ідеал. Пізніше, в період глибшого зацікавлення позитивізмом, розробляючи принципи натуралізму в літературі та «релізму» в політиці, Франко значною мірою конкретизуватиме саме поняття «людськості», зокрема, переосмислюючи його субстантивну (божественну) заданість і пов'язуючи з ідеями суспільного й етичного прогресу. У цьому плані й література бачилася поверненою не до ідеального класичного ідеалу, де з'єднувалися дух, уява й природа, а співвіднесеною з соціальним аналізом реальної людської історії.

Розрив із ідеалістичною естетичною традицією найвиразніше засвідчила стаття Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878), хоча рух до нього демонстрували попередні критичні виступи Франка («Літературні письма», «Роман Е. Золя «L’assomoir», «Новь» І. С. Тургенєва», «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і в Франції», «Критичні письма в галицькій інтелігенції»). Заперечення романтичної естетики супроводжується в них утвердженням суспільної ролі мистецтва й потребою створення «реальної» критики.

Становлення нової парадигми розвитку української літератури Франко пов'язує з перспективою розгортання «новішого» реалізму, що на цьому етапі є для нього своєрідним різновидом європейського натуралізму – синтезом аналітичного, «наукового» методу й «поступової» раціонально-просвітницької тенденції.

Теорія «наукового реалізму» спиралася на досвід французького натуралізму (передусім Золя) та «ультрареалізм» російської народницької белетристики (зокрема Гл. Успенського), в якій Франко побачив виразну гуманістичну тенденцію. На його переконання, література має не лише описувати реальність, а й аналізувати факти, причини й наслідки для того, щоб виявити механізми функціонування суспільства й показати інтелігенції культурні та прогресивні завдання, зблизити її з народом. Головним взірцем, зізнавався Франко пізніше про свою літературну школу, «був Золя, потрохи Діккенс, Брет Гарт, Марк Твен і Щедрін».

Ознайомлення Франка з натуралізмом та його трансформація на українському грунті накладалися на спостереження над тодішнім галицьким життям. Епоха «нафтової гарячки» надавала колись квітучому сільському Підгір'ю, співцем якого вже в ранній творчості виявив себе Франко, нового індустріального характеру. 1877 р. Франко видає збірку «Борислав. Картини з життя підгірського народу», якою започатковує цикл бориславських оповідань, що до них звертатиметься протягом майже всього життя.

На кінець 70 – початок 80-х років припадає особливий інтерес Франка до робітничого руху – зв'язок із робітничими гуртками, участь у виданні робітничої польської газети «Praca», вивчення й популяризація окремих праць Е. Геккеля, Ф. Ланге, Ф. Лассал, К. Маркса, співпраця з польськими соціалістами тощо. Симпатії Франка до робітничого руху пояснювалися значною мірою поглядом письменника на пролетаріат як на «чинник цивілізації», що сприяє вселюдському прогресові, оскільки, мовляв, робітники борються за такий лад, який «кожній, без винятків, одиниці забезпечить всебічний розвиток природних даних».

Крім очевидного функціонального й пропагандистського характеру, студії з життя робітників, які Франко друкує того часу, мають виразну просвітницьку тенденцію. Так, Франко намагається доповнити натуралістичний об'єктивізм Золя, а зображення брутальних сцен і тривіальності буденного життя облагороджує гуманними ідеалами та моралізаторськими сценками. Зацікавившись явищем пролетаризації колишніх селян у Бориславі та умовами життя ріпників, Франко тенденційно показує, як Борислав «пожирає молоде покоління, лісти, час, здоров'я і моральність цілих громад, цілих мас». Соціологічно-етичне підгрунтя утверджуваного Франком натуралізму зумовило зображення моральних страждань та несвідомих афектів, спричинених нафтовою «гарячкою» - хворобливим станом свідомості, який протиставляється все ще ідилічному сільському життю. Франка цікавить психологія «маси», «масовий» герой, він показує десакралізацію традиційного сільського мислення і розпад традиційного способу життя (пияцтво, розбишацтво, руйнування патріархальних стосунків).

«Галицьки образки», з якими Франко виступив 1877 р. в альманасі «Дністрянка» («Лесишина челядь», «Два приятелі»), започатковували серію «коротеньких картинок», які могли пізніше стати матеріалом для великого суспільного роману. Фрагментарність, ексізність прозових студій Франка, фіксування тогочасності в окремих моментах її розвитку, на його думку, мали підготувати наступний – синтетичний етап літературного розвитку, коли мали з'явитися «ширші заокруглені образи дійсності». Ішлося, отже, про руйнування старої оповідної структури, в якій функція автора-всезнавця спрямовувала й вичерпувала епічну художню перспективу. Багатогранність і різнорідність життєвого матеріалу, його принципова невичерпність, з одного боку, й майже утопічна віра в спроможність художньої аналітики та злбиження її з наукою, з іншого, руйнували монологічну закритість оповіді в натуралістичній прозі, зближували її з імпресіоністичною. Цей процес трансформації епічної структури позначився на прозі Франка.

Інтенсивність творчого пошуку Франка тих років незвичайна: 1878 р. написано першу в українській літературі натуралістичну повість «Boa constrictor», 1880 р. – повість «На дні», 1881 р. – незавершений роман «Борислав сміється». У проміжках між ними – новаторська збірка оповідань «Борислав» (1877), цикл «Рутенці» (1877), новели й оповідання з народного життя. Розгорнена оповідь у перших оповіданнях Франка, сугестивна й контрастна в «Лесишиній челяді» та іронічна в «Двох приятелях», набуває в циклі «Борислав» гострого публіцистичного характеру.

Франко намагається опанувати такі форми художнього зображення, в яких гуманістична тенденційність природно й закономірно випливала б із конкретних обставин і характерів, а самі колізії мали б не лише побутовий характер а й змальовували «відносини людей, поодинокі їх учинки та громадські імпульси, що пробуджують до такого, а не іншого діяння».

Конкретність і детальність описів життя «ріпників» не лише окреслюють специфічний предмет зображення, а й покликані зафіксувати особливу, майже наукову об'єктивність літературних студій.

В оповіданнях «Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник» ідеться про розпад традиційного патріархального ладу й руйнування таких моральних засад, як родинна любов, побратимство, батьківський закон, побожність. Згідно з натуралістичним методом Франко сприймає бориславське життя як виродження, завмирання духовних потреб і пробудження звірячих інстинктів, як стан постійної нервової гарячки. Водночас гуманна тенденція та просвітництво виявлені в тому, що Франко протиставляє бориславській пастці ідилію сільського життя, і його ріпник прозріває і повертається на село. Алегорія Задухи має при ньому красномовно й дохідливо показати всю недолю, уособлювану Бориславом, а навернення «грішника» - стати гіркою іронією на життя у бориславському світі.

Натуралістичний контекст бориславських оповідань відчувається у міфологізації такого соціального явища, як Борислав. Створюється загальний образ міста-потвори, ландшафту, засіяного кістками жертв, людської маси, напівсп'янілої-напівбожевільної. Таким чином, соціальне зло й фізичне виснаження супроводжуються фізіологічним і психічним руйнуванням характеру. Натуралізм та документалізм Франкових творів підривав романтичні конфлікти й моралізаторсько-сентиментальні повчання творів «народовського» спрямування.

Об'єктивний науковий метод зображення письменник поєднує з просвітницькою тенденцією в оповіданні «Ріпник», повістях «Boa constrictor», «На дні», де віра в природну, добру, здатну до морального відродження людську натуру, переважає об'єктивний аналіз психофізіологічного й соціального виродження та вносить у твори елементи моралізаторства, сентименталізму. Важливою ознакою теорії «наукового реалізму» є, отже, просвітницька критика згубного впливу на людину соціального середовища.

«Boa constrictor» можна вважати першою власне натуралістичною повістю в українській літературі. Структуру її визначає особливий психологізм, заснований на елементах самоспостереження психологічній сугестії та аналізі «дрібних, мікроскопічних мотивів психологічних». Важливою ознакою повісті став натуралістичний спосіб зображення, за яким людина в соціальному процесі є жертвою, а сам процес – фатальним і ворожим. Франко міфологізує буржуазний спосіб життя. Символом його стає змій-полоз, уособлення «золотої гарячки», в яку втягнений новочасний буржуа Герман Гольдкремер. При цьому важливу роль відіграє напружена фабула, а також психофізіологічний аналіз свідомості героя. Цей аналіз засвідчує не лише підпорядкування владі золотого полоза-капіталу, а й одержимість манією влади, що символічно (й навіть фізіологічно) проступає у сні Германа про сексуалне оволодіння богинею щастя.

Повість «Boa constrictor» вводила в українську літературу жанрову структуру, не подібну ані до романтичного валтерскоттівського, ані до просвітницького роману виховання, елементи якого наявні в повістях Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.

1907 р. Франко створює нову редакцію повісті. Зображуючи характер і життєвий шлах «галицького капіталізму», він зупиняється, як сам зауважує, на історії «галицького капіталізму взагалі». Його прогресивне суспільно-історичне значення, на думку автора, полягало в створенні ситуації, яка давала можливість «вийти зі старої тісноти та безрадності патріархального життя, пізнати більше світу, розвинути свою волю».

Властиві ранній творчості Франка пошуки адекватного художнього способу зображення нового життєвого матеріалу (побуту ріпників, їхньої пролетаризації й моральної деградації) втрачають на цей час свою гостроту й актуальність. Його цікавить трагізм життя окремої людини та фатальна сила випадковості.

Письменник підкреслює одноплановість характерів, доповнюючи сюжетні лінії, загострюючи їх і навіть надаючи їм аванюрного підтексту. Таке повторне звернення до вже написаного, варіювання його й переосмислення відбивають глибинну філософсько-естетичну системність індивідуального світобачення письменника.

Виразною зміною позначено розвиток індивідуально-особистісного первня в поетичних і прозових творах Франка початку 80-х років. Загалом лірика Франка містила в собі відчутний ідеологічний підтекст, оскільки індивідуальне світосприйняття поета відбивало самоусвідомлення всього покоління 70-х років, «Молодої України». Громадянська лірика цього періоду засвідчує майстерне опанування публіцистично-романтичною риторикою й відверто авторською поетичною дикцією. У програмовому для свого покоління «Гімн. Замість пролога» Франко використовує ритмомелодику й романтичний архетип Духу, навіяний поезією Ю. Словацького. На цій основі Франко уславлює вольове самоствердження й поривання вселюдського духу, проголошуючи його «вічним революцінером».

«Гімн став декларацією «нового», десакралізованого й раціонального типу світогляду, носієм якого було покоління «молодої України».

Уперше видана 1887 р. й згодом доповнена й перевидана 1893 р., збірка «З вершин і низин» - свого роду підсумкова на двадцятилітньому творчому шляху поета. До першого видання включено незначну частину поезій, написаних протягом 1877-1887 років. Друге, значно розширене видання, організоване за поетичними циклами, жанрово й стилістично багатофункціональне, тематично різнопланове, можна вважати зразковим в українській літературі кінця ХІХ ст. Поетична збірка Франка задала той спосіб циклічної організації та своєрідної діалогізації поетичного тексту, який стане притаманним ліриці ХХ ст. (Леся Українка, М. Вороний, П. Тичина). Домінантний настрій збірки – героїзм самопожертви й самопосвяти.

Чимало поезій у збірці «З вершин і низин» датовано 1880 – 1883 роками. Власне, на цей період припадає активний процес становлення поетичного голосу Франка, вже не обтяженого романтично-класицистичною традицією, а зорієнтованого на створення суб'єктивно забарвленої «реальної» поезії.

Революційні мотиви й політичні гасла втрачають декларативність, а виростають із потужного асоціативного образотворення, де синтезовано психологічні настрої, картини весняної природи й напружене пульсування людської думки.

Характерною ознакою такої нової «реальної» лірики є інтелектуалізм і живе, зацікавлено-суб'єктивне ставлення до зображуваного. Так, раціональнї ідеали, співвіднесені з природними викликами, втрачали абстаткний зміст і ставали живими й конкретними («реальними»). Звертання до «розуму-бистроума» як до сили, що сприяє суспільному пробудженню, підтверджується в самих поезіях інтенсивністю авторського мислення, його асоціативністю й точністю формулювання думки. Суголосність авторської позиції з думками й настроями ліричного героя підсилює авторитетність поетичних зізнань, надає їм громадського резонансу й драматичного смислу. Іноді таки «думи» (жанрова суголосність із Шевченком) переростають у жанрові сценки, стають пейзажними замальовками.

Цикли «Скорбні пісні» та «Нічні думи» зі збірки «З вершин і низин» можна розглядати як іще один різновид громадянської лірики Франка, де чимраз чіткіше окреслюється неповторна суб'єктивність ліричного героя. У них прориваєтьєся ліричне, інтимно-суб'єктивне переживання в моменти зневіри, рогубленості, душевної боротьби.

Цикл «Думи пролетарія» пройнятий романтично-вольовим ствердженням активного діяння («На суді»), іронією щодо фальшивості «братніх» сліз і обивательського життя («Ідеалісти»), звертаннями до однодумців-товаричів («Товаришам»). Новий герой – пролетарій, який стає носієм авторської свідомості в творчості Франка, одержує в цьому циклі право заманіфестувати свої ідеали («Semper idem!», «Не люди наші вороги»). Усе виразніше утверджується стилістика монологічного мовлення, закличного й абсолютного в своїх оцінках.

До циклу «Excelsior» увійшли твори, в яких помітну роль відіграють структури епічного й драматичного плану («Наймит», «Беркут», «Христос і хрест», «Човен», «Каменярі», «Ідилія»). Для них характерна двоплановість поетичної думки, яка поєднує предметний і абстрактний рівні зображення. Конкретні реалії, зорові образи (беркут, човен, каменярі, наймит) переростають в узагальнені символи й алегорії. Таке смислове розширення образів (народу як наймита на своєму полі; беркута – птаха, що навіює передчуття смерті, символізує деспотію, фатум; Христа, що асоціюється з ідеалами людського поступу й розуму; каменярів, які торують шлях і водночас алегорично окреслюють простір духовного діяння людини) засвідчує складання особливого поетичного ідеологізму. Крім символічного підтексту власне художніх асоціацій, ці твори цікаві також своїми психологічними сугестіями. Пластичною, зоровою проекцією духовного ідеалу поета, його самоозначенням стала образна об'єктивація емоційно-психологічної єдності й цілеспрямованості колективу і «я», що набуває майже архетипного смислу в «Каменярах». Каменярі – алегоричний образ не героя, а звичайного робітника, одного з маси. Саме так видозмінюється героічна тираноборча парадигма романтизму в добу позитивізму.

Зацікавлення натуралізмом та увага до конкретних життєвих явищ із погляду психологічного й соціального позначилися й на прозі Франка. Його приваблюють характери й ситуації, що відображають становлення нових морально-психологічних уявлень і на іншому, ніж Борислав, матеріалі, приміром із життя духовної інтелігенції, виявляють розпад феодально-клерикальної ієрархії та її системи цінностей. Художнє студіювання дійсності привело Франка до нового жанрового різновиду – нарису, що стоїть між публіцистикою і художньою прозою (цикл «Рутенці», 1878). Формується і новий спосіб характеристики – через належність літературного персонажа до певного «суспільного типу». Позитивістська методологія виявлялася тут у зведенні окремого індивідуального характеру не до ентологічного чи історичного, а до суспільно-психологічного типу. Головною загальнопсихологічною ознакою «галицьких рутенців» Франко вважав «буржуазні (міщанські) інстинкти». Тим самим письменник відходив від сільської патріархальної тематики й переключався на проблематику міщанського, міського й індивідуалістичного змісту.

У повісті «На дні» накреслюється свідома критика натуралістичного методу Золя. Український письменник уже в теорії «наукового реалізму» заклав характерну відмінність від натуралістичного методу Золя, доповнивши його просвітницькою «поступовою тенденцією». У повісті «На дні» головну увагу він звертає на студіювання насамперед морально-психологічного досвіду, духовного життя, бувши більше «психопатологом», подібно до Достоєвського, ніж «соціологом», як Золя.

Жанрова й тематична багатоплановість ранньої лірики Франка збагачується політичною сатирою. Як реакція на злободенні політичні акції, написані жваво, дошкульно й виразно, з неприхованими натяками на учасників тогочасного галицького політичного життя, сатиричні поеми й вірші Франка були оригінальним явищем в українській літературі.

На початку 80-х років Франко у жанрі прози створює серію малих творів – студій буденного життя, «правних понять і обичаїв» люду, записаних із вуст оповідача, де авторська оцінка досить тонко ховається за іронічним, хоча зовні цілком нейтральним тоном оповідача («Добрий заробок», «Історія моєї січкарні», «Хлопська комісія», «Домашній промисел», «Сам собі винен»). Ці оповідання майстерно переводять пізнавальний і соціологічний інтерес письменника на індивідуальні характери, а розповіді героя-свідка або учасника події роблять зображуване фактом суспільної історії.

У малій прозі цього періоду Франка цікавить становлення людського характеру, зокрема особливий світ дитинства, де формуються перші враження про добро й зло. Окремі сторінки життя «маленької» людини відтворюються найпереконливіше через дитячу психологію. В оповіданнях «Малий Мирон» «Олівець», «Грицева шкільна наука», «Злісний Сидір», «Микитичів дуб» розгорталась історія формування особистості, «починаючи від перших проблисків власного думання» і закінчуючи зародженням протесту проти «усякого неволення та тиранства».

Протягом 1881-1882 років Франко друкує натуралістичний роман із життя робітників «Борислав сміється». У ньому переплітаються пропагандистські завдання й власне літературна мета автора. Ескпериментальну заданість роману Франко формулює як намір «дати небувале в окрасці бувалого», показати вповні «те, що тепер існує в зароді» «нових людей» «при роботі». Такий ідеальний смисл твору стосувався зображення масового руху бориславських робітників. Організований страйк і повстання робітничого Борислава, які стали об'єктом зображення, автор художньо й ідеологічно домислює. Однак твір не є шаблонною політичною агіткою, писаною від одного випуску до іншого, або простою ілюстрацією соціалістичних ідей («боротьби праці і капіталу). Перед Франком стоїть завдання створення нового жанру, відповідного його ідеологічній меті. Реальність і аналітизм зображення характерів героїв, відомих із попередніх творів бориславського циклу, мальовничість описів і пластичність масових сцен, увага до психології, введення паралельної сюжетної лінії з життя галицьких буржуа виводили твір поза межі документалізму та пропагандизму і засвідчували пошуки нового жанру.

На передній план письменник висуває морально-психологічну самосвідомість «важку і незвичну» «працю думок» новонароджуваного пролетарія-інтелігента, який стає втіленням нового героя-ідеолога. Такий герой вводиться в текст майже з готовими ідеями й пропагує їх серед робітників.

Важливим критерієм естетичних оцінок стає в цей час для Франка не так реальний, як ідеальний смисл зображуваного. Саме такий принцип «ідеального реалізму» сформульовано в історичній повісті «Захар Беркут». За задумом повість мала бути історична й «ідеальна». Громадське життя Карпатської Русі ХІІІ ст. осмислювалося письменником у перспективі соціалістично-федералістських ідеалів з орієнтацією на сучасність. На історичному матеріалі, так само, як раніше в романі «Борислав сміється» на основі робітничого руху, Франко символізує політичний ідеал «тісної організації громад». Відтак за ідеологічним наповненням цю історичну повість можна розглядати як суспільно-політичну утопію. Однак така утопія поєднується з конкретикою й самодостатністю історичної повісті, обростаючи «історичною і неісторичною декорацією».

Франко формулює поняття реалізму ідеального. Такий реалізм має звертати увагу не на «тіло сучасного чоловіка і сучасної суспільності», зауважує Франко, а передавати «думки, змагання, боротьбу». Важливу роль відіграють при цьому ідеальні типи, які мають «уособляти в собі думи і змагання даної доби».

Теорія «ідеального реалізму» початку 80-х років зафіксувала переосмислення натуралістичного соціологізму («наукового студіювання), з одного боку, й повернення Франка до ідеальних структур мислення й романтизму – з іншого. «Реалізм» як метод та «ідеалізм» як зміст і мета художнього зображення (уособлення дум і змагань даної доби, «представлення розвитку суспільності») дещо видозмінено нагадують елементи «наукового реалізму» Франка – «науковий» метод і «поступову» тенденцію.

Пошуки Франка в царині поезії у 80-х роках вилилися в цикли «вольних» і «тюремних» сонетів, які внесено до другого видання збірки «З вершин і низин». Цикл «Вольні сонети» об'єднує ряд творів, написаних у різні роки. Провідною для нього стала потреба оновлення класичного змісту сонета. Нове значення відкривається тоді, коли проявляється внутрішня діалектика жанру, народжується нова гармонія й оновлюється формально-змістовий взаємозв'язок класичного тексту. У «Вольних сонетах» Франко демонструє, як переосмислюється взаємозалежність «рабської» форми та «свобідної» думки, коли остання стає виявом нового, демократичного світовідчуття. Формами останнього є антиномії думки й почуття, права й сили, праці й страждання, бажання і щастя – загалом, весь обсяг змісту, який передає динаміку живого, зацікавленого світовідчуття поета, суб'єкта «плебейської» нації, як називав себе Франко.

Розкріпачення громадянського пафосу всупереч класичній формі сонета й виявлення в сонетах демократичних суб'єктивних почуттів і думок були тим новим, що, за Франком, оновлює сонет.

Новаторське переосмислення природи сонета Франко продовжує в циклі «Тюремні сонети», написаних переважно під час третього ув'язнення (1889). «Поетична революція», здійснювана в них митцем, пов'язана передусім із опобутовленням і натуралізацією змісту сонета, який відтворює реальність тюремного буття. В «Тюремних сонетах» поет стає хронографом і одночасно філософом описуючи будні арештантського життя, філософськи, а то й саркастично іронізуючи над тюремним існування, дешифруючи його символіку й мораль. Та найсильніше враження поет справляє ліричним переживанням цього «дна».

Зрештою, переживання ліричного героя й картини оточення складаються в загальний образ метафізичного зла – деспотичної тюремної культури. Перспектива бачення буття розширюється: від тюремної камери вона переходить на карту Європи, де панують дві імперії – Австрія і Росія. Страждання окремої людини піднесено до оскарження долі всіх жертв, які принесло людство на своєму історичному шляху.

Франко драматизує саму форму циклу сонетів, коли окремі твори або групи їх доповнюють і розширюють сцену дії. Таку роль виконують сни. До циклу внесено й легенди, які відтінюють дійсність універсаліями морального плану – легенда про зраду й покарання Пілата, про голуба й пустельника.

Укладаючи «дзвінкі рифмові сплети» сонетів, натуралізуючи й демократизуючи сонет, Франко-поет тяжіє до повноти словесного вираження, яке виявляло б мудру гармонію думки й слова, влучність моральної сентенції, освітлювало ідеал людяності, виростало з ефекту катарсису через видіння пекла й людських мук. Така поетична структура виразно тяжіла до класичних структур образотворення, які мають у собі цілеспрямовану моральну настанову. Так поряд із «реальною» тенденцією в творчості Франка розвивається й тенденція до ідеалізації морального світу й духовної парадигми людського життя.

У 80-х роках Франко веде напружену журналістську діяльність. Він співпрацює з «народовськими» виданнями «Діло» й «Зоря», стає кореспондентом варшавського журналу «Prawda», а з 1887 р. вступає до редакції «Kuriera Lwowskiego» і з цього часу більшість своїх студій друкує в польських виданнях, називаючи цей період життя «в наймах у сусідів».

Загалом і в поезії, й у прозі, як слушно зауважував А. Кримський, «в писательській формі бачимо у Франка великий поступ за період 80-х років». Значно розширюється тематико-проблемне коло його оповідань і повістей. Поряд із соціологічним студіюванням дійсності, реалістичними оповіданнями («Хлопська комісія», «Ліси і пасовиська», «Цигани») чіткіше виявляє себе тенденція до стилізації, інакомолвення, сатири. Серед творів такого плану можна виокремити оповідання гофманівського типу («Без праці»), сатиричні твори в стилі Салтикова-Щедріна («Свина»), сатиричні сюжетні казки («Куди діваються старі роки», «Наша публіка»), казки з апокрифічно-сатиричною і бурлескною тенденцією («Як русин товкся по тім світі», «Як пан собі біди шукав», «Як то Згода дім будувала»), оригінальні притчі-новели («Поєдинок», «Рубач»).

Франка цікавить також проблематика «сучасного» роману – особливого різновиду прози, пройнятої актуальним соціальним змістом, не обмеженої формами натуралістичного чи романтичного мислення, але близької до синтетичного суспільного узагальнення. Елементи популярних різновидів вальтерскоттівського роману чи роману авантюрного, виховного, психологічного служили вихідним пунктом творення ним нового «сучасного» роману.

Сучасним психологічним романом у творчості Франка 80-х років стала написана польською мовою (1887) «Лель і Полель». Твір за життя Франка не був опублікований, хоча обіцяв стати новаторським явищем не лише в українській, а й у тогочасній польській літературі. «Лель і Полель», особливо в першій частині, певною мірою ту готичну різноманітність, яка накреслилася вже в ранній повісті Франка «Петрії і Довбущуки». Однак така різноманітність слугує іншій меті – в центрі уваги письменника-позитивіста є історія виховання нового героя. Брати-близнюки Калиновичі здобувають освіту, стають незалежними й займають високе соціальне становище (один – як редактор газети, інший – адвокат). Перша частина твору мала характер функціональний – за допомогою фантастичної і майже детективної історії про віднайдення скарбу, епізодів польського повстання, реалій дитинства письменник окреслює історичний контекст формування характерів героїв.

Особливості сюжету й композиції твору зумовлені романтичною концепцією двійництва. За сюжетом, один із братів-близнюків виявляється ошуканим підробленими листами та обіцянками жінки й задля свого кохання зрікається своїх переконань, стає ренегатом і зрештою накладає на себе руки. В момент його смерті другий брат-близнюк відчуває напад тяжкої хвороби й стає немов паралізованим, утративши волю й здатність існувати автономно. Повість закінчується смертю обох братів, стверджуючи майже містичний зв'язок, який існує між близнюками.

«Лель і Полель» - зразок міського роману, де майже імпресіоністично точно відтворено сцени міського життя, вулиці Львова, якими проходить Начко Калинович. При цьому зростає роль психологічно-імпресіоністичних характеристик, монологів, описів. Ритмічні й стильові переходи – від майже шизофренічного світосприйняття до розлогих описів надсянської природи й сатиричного змалювання польської аристократії – створили широкий образний діапазон цього новітнього роману.

У 80-х роках Франко дістає визнання як один із провідних українських критиків. Його перу належить ряд статей про поточний літературний процес і найважливіші явища національної культури (статті «Українська література в Галичині за 1886 рік», «Нариси з історії української літератури в Галичині», «Українська альманахова література»). Як співробітник газети «Діло» Франко чимало часу віддає «історії Галичини й особливо історії галицько-українського національного і літературного руху». Значний доробок Франка-критика як рецензента й фольклориста (статті «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Наші коляди»).

У 80-х роках Франко створює ряд поем («Ex nihilo», 1885, «Святий Валентій», 1885), у яких проблематика духовного характеру виступає на перший план. Філософський монолог «Ex nihilo» («Монолог атеїста») задумувався письменником як твір із виразним суспільним (антиклерикальним) змістом. У ньому поетично викладалися філософсько-етичні засади атеїстичного світогляду, що набував, однак, гностичного забарвлення. Пафос твору відбивав позитивістську критику Бога згідно з ідеями незнищенності матерії й раціоналізмом людського духу (пізнання). Через знання, сумнів і критику геройнігіліст доходить висновку про принципову активність духовних потенцій людства. Таке трактування атеїстичного світогляду не тотожне нігілізмові, як стверджувала тодішня клерикальна критика. Заповнені трудом «воля і простір» суб'єктивного діяння полягають для героя-позитивіста в «сумніві, критиці і досліді правди», а не в нігілістичному запреченні Бога. Франко розгортає монолог, відтворюючи ритміку живого мовлення з його інерцією, повторами, логічними силогізмами, що передають безпосередній процес народнження думки. Враження розмовного стилю засвідчують, зокрема, постійні ритмічні переноси.

Аналіз новочасного гуманізму в зв'язку з християнським його трактуванням і гностицизмом Франко здійснює в поемі «Святий Валентій». Тема жертовності й егоїзму, співвідношення любові до ближніх і свободи індивідуальної волі накреслені в поемі на підставі легенди про житіє святого Валентія. Поему, як зазначав Франко в листі до Драгоманова, задумано як твір, що критикує антигуманні й антикультурні елементи християнства і має «ярко освітити антигуманні і антикультурні погляди християнської аскези».

Маючи намір стати професором Львівського університету, Франко в 1892 р. складає докторат у Відні у відомого славіста В. Ягича, попередньо прослухавши цикл лекцій і поповнивши свої знання зі славістики. Докторська дисертація Франка базувалася на дослідженні давньохристиянського роману «Варлаам і Йоасаф» та його літературної історії. Раніше Франко пропонував у Львівському університеті для здобуття докторського ступеня свої дослідження про політичну лірику Шевченка й творчість І. Вишенського, але обидві теми було відхилено. Перебування у Відні підготувало грунт для нового етапу творчості Франка. Вивчення стародруків, апокрифів, зацікавлення пам'ятками східної міфології, перекладацька діяльність поєднувалися у сфері художній із освоєнням новітніх форм, тем і способів письма. Серед нових його творів 90-х років – повість «Для домашнього огнища» (1892), поема «Цар і аскет» (1892), «Зів'яле листя» (1896), збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд» (1898), низка оригінальних поем.

Важливими складниками художніх пошуків Франка були театр і драматургія. Починаючи з ранніх драматичних спроб, інтерес його до театру був постійний. А на початку 90-х років він замислюється над тим, щоб «кинутися головою на поле драматичне». Значну увагу театрові приділяв Франко і як критик. З огляду на особливу культурно-просвітницьку місію українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських драматургів, намагається обгрунтувати суспільно активну природу сучасного йому театру.

Перу письменника належить низка театрознавчих рецензій, статей, досліджень. Серед них «Руський театр» (1893), «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894), статті, присвячені творчості С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, Я. Кухаренка, К. Писанецького. Осмислюючи шляхи розвитку театру в Галичині й Наддністрянській Україні в широких зіставленнях із європейським театром і драматургією, Франко формулює такі визначальні, на його думку, принципи національного театру, як «підійми поступу і просвіти». Новий демократичний театр і нова драматургія мали давати «картину української громадськості» загалом, а не в окремих її верствах, представляти реальність у взаємних впливах різних суспільних груп, бути «документом часу» й пробуджувати в глядачів критичне ставлення до дійсності.

У своїй творчості Франко звертає основну увагу на «психологічну та історичну правду замість декораційного блиску». Уже ранні переклади «Антігони» й «Електри» Софокла, «Іліади» й «Одіссеї», шкільні драматичні розробки Франка («Югурта», «Славой і Хрудош», «Три князі на один престол») свідчили про освоєння поетики класичного типу, інтерес до старого й нового, романтичного й натуралістичного театру. В перших драматичних творах Франка виявилися прикметні ознаки його мислення – протиставлення різних, переважно контрастних моральних настанов, конфлікти, засновані на боротьбі за владу, мотиви зради, діалогізм як спосіб розгортання думки, ідея народу як могутньої сили в історії й носія гуманістичних ідеалів.

Пізніше теми з сучасного життя стали об'єктом драматичних творів «Рябина» (1886; 1893), «Майстер Чирняк» (1894), «Учитель» (1896), «Украдене щастя» (1893), «Будка, ч. 27» (1896). Історичній тематиці присвячено драми «Сон князя Святослава» (1895) та «Кам'яна душа» (1895).

На середину й кінець 90-х років припадають вершинні здобутки Франкової поетичної музи – створення ліричної драми «Зів'яле листя» (1896), поем «Похорон» (1898), «Іван Вишенський» (1900), збірки «Мій Ізмарагд» (1898).

Лірична драма «Зів'яле листя» була віднесена українською критикою до перших проявів «декадентської» (модерністської) поезії в Україні. Вона засвідчила початок нової художньої доби в культурній та естетичній свідомості наприкінці ХІХ ст. – період раннього модернізму. В історії нещасливого кохання одного з сучасників (щоденник його, ймовірно, слугував Франкові за вихідний матеріал), у власних переживаннях і сумнівах поет уловив настрої й філософію нового покоління, яке втрачало цілісність попереднього позитивістського світогляду, заснованого на авторитеті розуму й науки.

Звертають на себе увагу різноманітність ритміки й строфіки цієї збірки Франка, її стилістична динаміка, інтертекстуальність і симфонізм. Драматична форма трьох «дій» («жмутків»), кожна з яких інтонована тільки їй властивими настроями, барвами, мотивами, надавала цілісності поетичному матеріалу. Подібно до природного циклу, суб'єктивне чуття проходить стадії весняного («молодечого», ідеального) розквіту, літнього рефлексивного співу-роздуму, зрілого осіннього спомину-плачу, й зрештою – зимового (вселенськи розчарованого) відстороненого аналізу й резигнації. Місткими семантичними узагальненнями стають метафори й символи «живого щастя», «невиспіваного співу», «смерті-привиду», «любові-плачу», які організовують всю поетичну збірку, надаючи їй цілісності. Вони дають змогу поєднати теми любові й творчості, тугу за природною гармонією і холод інтелектуальної рефлексії, демонічне розчарування й риторичну гру в самогубство.

«Зів'яле листя» стало узагальненням інтимних переживань поета, відбитих у його творах різних років, а «лірична драма» - формою найбільш раціональної, філософської рафінованої обробки ліричної теми.

Проблема індивідуалізму в зв'язку з моральними, національними, громадянськими обов'язками й гуманістичними ідеалами стала об'єктом поетичних рефлексій у поемах Франка «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей». У цих творах продовжено розпочатий «Зів'ялим листям» аналіз роздвоєної свідомості митця, який почувається втомленим від свого каменярського обов'язку, розчарованим і відкиненим своїм народом.

Морально-філософські пошуки у творчості Франка цих років виразно засвідчила його збірка «Мій Ізмарагд». За взірець поет узяв давньоруський збірник релігійно-повчальних афоризмів і притч «Ізмарагд», який становив, за його словами, «неначе певний курс практичної, християнської моралі». Нове прочитання давнього джерела стало оригінальною духовно-творчою акцією для Франка. Він зізнався, що давно мріяв написати таку книжку, де цілковито виявилася б морально-виховна, духовна природа самої поетичної мови.

Автор загалом наголошував, що «правдива поезія мусить бути засвіди моральною», й тим самим видозмінював свої попередні вимоги до «реальної» поезії. Нова збірка мала бути «наскрізь моральною», але не моралізаторською й доктринерською. Найважливішою ознакою «Мого Ізмарагду» стало злиття особистого переживання та загальнолюдського чуття любові, доброти, лагідності, толерантності, що їх письменник прагне передати своїм читачам.

Культурно-історичний універсалізм і гуманітаризм, характерні для Франка в цей період, виявились у розширенні індивідуального світобачення до рівня «людськості», в ототожненні духовної сутності «я» з уселюдською моральною природою.

Франкова моральна поезія, вміщена у збірці «Мій Ізмарагд», пропонувала іншу тенденцію розвитку поетичного мислення порівняно з символістською естетизацією життя, метафізикою краси та онтологізацією суб'єктивного в поезії наприкінці ХІХ ст.

Загалом Франко – і як критик, і як митець – причетний до формування такої категорії, як «сучасна література». Саме так трактується актуальний літературний процес, свідком і учасником якого був і сам письменник. Поява численних періодичних видань, розгортання літературної критики, активізація перекладацької діяльності – все це сприяло формуванню повноцінного літературного процесу, елементом якого було й уявлення про сучасну літературу.

Радісне відчуття гурту однодумців-каменярів змінюється у Франка в средині 90-х років визнанням персональної жертви та свідомим самоозначенням як «мужичого сина».

Маючи намір дати в кількох томах оповідання, «більше-менше однорідні змістом, давніші поміж новішими», Франко тематично замикав епічне коло тем і проблем, які фактично відтворювали цілісну картину суспільно-історичного буття Східної Галичини останньої третини ХІХ ст., і, отже, давали культурно-психологічний зріз окремої епохи. У своїх натуралістичних студіях і реалістичних оповіданнях він розгорнув «образ нашої суспільності» через життя «робочого люду» (збірка «Добрий заробок» і інші оповідання», 1902), через процес виховання сільського хлопчини, «починаючи від перших проблисків власного думання, а кінчаючи найвищими ступенями середньої школи» (збірка «Малий Мирон» і інші оповідання», 1903), через становище жінки та емансипаційний рух у тогочасному галицькому суспільстві (збірка «Маніпулянтка» і інші оповідання», 1904, 1906).

У 90-х роках Франко також часто звертається до казково-алегоричних, притчевих форм, до сатири. Він створює класичні за місткістю узагальнення казки та притчі-сатири («Звірячий бюджет», «Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Доктор Бессервіссер»). Постає також новий тип оповідача-«бесідника». Появу «бесідника» Франко пов'язує з радикальним селянським рухом. Він сам був причетний до утворення в 1890 р. Русько-української радикальної партії, що мислилася ним передусім як школа політичного виховання.

1900 роком датуються «Перехресні стежки» І. Франка. За жанровими ознаками це новітній суспільно-писхологічний роман, у якому поєднано традиції ідеологічного роману й повісті, що складалися в українській літературі в творчості І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, з елементами психологічного роману в дусі Ф. Достоєвського.

Однак «перехресні шляхи» - це також новий символічний образ реальності, яка постає з перехрещення багатьох людських доль, життєвих історій та психологічних візій. Власне різнорідність і паралельність багатьох сюжетів виявляли ірраціональність самого життя.

Почтаком ХХ ст. датується ряд творів малої прози Франка, в яких реальний і узагальнено-алегоричний пласти зображення подані як рівноправні й взаємодоповнювані.

Фатальність, демонізм, сексуальність – такий урбаністичний підтекст жіночих образів (адже проституція асоціюється передусім із міським життям). Ця тематика – явище розвитку модерної європейської культури (Бодлер, Ніцше, Гамсун, Пшибишевський, Шніцлер, д'Аннунціо). Такий підтекст досить відчутний і в галюцинаторних, психоаналітичних образах Франкових творів (богиня щастя в повісті «Boa constrictor», Регіна в «Лелі і Полелі», жінка-привид у «Зів'ялому листі»).

Мала проза Франка 900-х років позначається драматичним напруженням пистрастрей, концентрацією дії й замкнутістю художньої форми. Письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, часто одержимих пристрастю, до складної взаємодії свідомого й несвідомого в їхній поведінці. Особливого значення набувають у його оповіданнях спогади, листи, щоденники, які художньо сповільнюють дію, а то й повертають її назад («Сойчине крило», 1905).

Соціальна, психологічна й морально-філософська тематика реалізувалася в прозі Франка через різні стильові домінанти. Франко загалом творить оригінальну, синтетичну за своєю природою структуру художнього мислення, яка, з одного боку, охоплювала форми соціологічного студіювання, близького до наукового пізнання, з іншого – була спрямована на моральне й суспільно-політичне виховання, і одночасно виступала формою параболічного узагальнення.

В різних періодах творчості кожна з таких структур тією чи тією мірою домінувала. Однак найчастіше вони поєднувалися навіть у межах одного твору. На цій основі взаємодіяли різнорідні елементи старої риторичної системи (алегоризм, притчевість, символіка) й нової, реалістичної, натуралістичної, романтичної, навіть символістської. Імпресіоністськи-натуралістична стилістика відчутна в творах «Boa constrictor», «На роботі», «Лель і Полель», «Чума»; сугестивна сецесіоністська стилістика характерна для повістей «Для домашнього огнища», «Основи суспільності», поліфонічна музично-сугестивна образність викристалізовується в новелах початку ХХ ст.

Значну роль у творах Франка відіграє також психоаналітична образність, заснована на сновидіннях, мареннях, візіях. Бажання, загнані у підсвідомість, прориваються в снах, символах, видіннях, стають об'єктом тонкого писхологічного мікроаналізу. Поряд із цим у художній образності Франка важливі й елементи просвітницької естетики – дидактична основа, активність позитивного ідеалу й ситуація морального відродження спираються на риторику, сентиментальність, раціональний схематизм; стилістично відчутні у творчості Франка й сатира та іронія. Хоча поєднання реалістичних, просвітницьких і романтичних елементів характерне для творчості майже всіх письменників другої половини ХІХ ст., але такої напруженої взаємодії художніх стилів і структур, як у Франка, немає в жодного з них.

Творчість Франка в єдності з його літературно-критичними, публіцистичними й науковими студіями можна розглядати як цілісну культурну школу.

У поетичній творчості Франка початок ХХ ст. прикметний також новаторством поетично місткої й раціонально виразної лірики. Значне місце посідають ліричні медитації, роздуми про природу творчого обдарування та функції мистецтва. На тлі поширених того часу символістсько-неоромантичних захоплень і особливої моди на суб'єктивістську лірику виважені й чіткі Франкові строфи, ясний раціональний смисл і морально-психологічна тенденція його поезій ніби врівноважували ці тенденції, повертали до минулої класичної спадщини.

Вихід збірки «Із днів журби» (1900) – своєрідне інтермецо в поетичній творчості Франка. В ній він підсумовував пережите, засвідчував свою незнищену віру в людей та аналізував ті втрати й болі, які випадали на долю поета – «мужичого сина». Ідеал жертовного громадського посвячення покоління 70-х років, який складався й озвучувався ліричним голосом поета, дедалі виразніше набуває культурософського забарвлення і стає підставою культурного міфу про поета – «мужичого сина «Фантастична мета»: «відродження», «плебеї», «праця», «рух», «дух» - уся ця лексика вводить в атмосферу громадських ідеалів і сумнівів нового демократичного покоління.

Відлунням пережитого роздвоєння й розчарування стають муки втраченої любові, відчуття життєвого тягаря, плину літ, завмирання молодечого пафосу.

Лірика Франка набуває глибоко особистісного звучання, стає рефлексивною й нюансованою. Вольовий, духовно-романтичний порив цього покоління, що його заявив «Гімн», заступається болісними й напруженими роздумамаи, в яких віра в майбутнє і його передчуття зливаються з рефлексіями, побоюваннями, бажаннями щастя окремого індивіда.

Міфологема «смерть на шляху» наявна в багатьох творах Франка. Бути лише мостом, посередником, провідником, вести до щасливої країни мрій, але самому не бачити її, вмирати на шляху, як змія, бути терном, будівничим майбутньої щасливої вітчизни – такі ідеї акумулює цей індивідуальний культурний міф, що його створює пізній Франко, розгортаючи та проявляючи різні іпостасі образу каменяра, поета-суспільника.

У середині 900-х років Франків гуманітаризм дедалі більше звільняється від соціального утопізму і наповнюється національною проблематикою. 1905 роком датована поема Франка «Мойсей». Її структуру визначає загальний пафос романтичної утопії й міфотворчості, властивий початку ХХ ст. Міфологізм цього твору базовано на попередніх культурософських ідеях поета, відображених у його творчості. Символічного й узагальненого смислу набувають у ній тема вождя й народу, колізія двійництва, міфологема жертви.

Біблійно-міфологічна основа й символічна постать Мойсея дали змогу Франкові поєднати раціональний аналіз з ірраціональним і міфологічним, а в плані художньому синтезувати ліричні рефлексії, психологічні сугестії й моралізаторські притчі. Таким чином, поема «Мойсей» концентрує в плані художньому різні стилі та форми художнього зображення, а в плані ідеологічному поєднує проблематику національного й особистісного плану.

Доля Мойсея-пророка, «відіпхнутого своїм народом», стала тією духовною ситуацією й тим архетипом, який допоміг Франкові синтезувати емоційний і раціональний досвід власного життя, національно-духовний код цілого народу, якому судилося «в сусідів бути гноєм», із загальногуманістичною проблематикою, що нею Франко вивіряв історичний поступ людства.

Використавши біблійну легенду про пророка Мойсея – вождя єврейського народу, який виводить свій народ із єгипетського полону до «землі обітованої», Франко персоніфікував у цьому образі власний сорокарічний досвід на службі у свого народу. Як зауважував він у передньому слові до «Мойсея», «основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Протягом 90-х – на початку 900-х років Франко лишався в центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України. Значну роль у цьому відігравала демократична програма «Літературно-наукового вісника», де Франко був одним із редакторів. Вона була спрямована на об'єднання всіх літературних сил України, зокрема молодих. На початку ХХ ст. на літературне поле виходить нове покоління митців, які особливо підкреслювали свій нетрадиціоналізм, естетичну свободу й індивідуальність творчого самовираження. Франко протистояв їм, з одного боку, як учитель (у чому неодноразово зізнавалися представники львівського модерністського угруповання «Молода муза»), а з іншого – як критик, естетичні принципи якого сформувалися в минулу позитивістську добу.

Франко стояв у центрі історико-літературного процесу в Україні більш ніж тридцять років, формуючи суспільно-естетичну свідомість. Франкова концепція національної літератури складалася протягом усієї його творчості. Методологічне підгрунтя її він пов'язував із культурно-історичною школою й етнологією, оскільки, на його думку, історія літератури має бути й історією цивілізації.

Історико-літературна концепція Франка склалася на підставі аналізу окремих періодів та етапів літературного розвитку й реалізувалася в таких синтетичних статтях і дослідженнях, як «Характеристика української літератури ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1892), «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894), «Студії на полі карпаторуського письменства ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1901), у статтях «Українсько-руська (малоруська) література» (1898), вперше опублікованій у чеському виданні, «Южнорусская литература» (1904), написаній для словника Брокгауза й Ефрона, «Українці», вперше надрукованій угорською мовою (1911), а також в узагальнювальному «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910). Ці студії доповнює «Історія української літератури від початків українського письменства до І. Котляревського», першу редакцію якої Франко датував 1907 роком і рукопис якої лишився незавершеним.

Методологічні засади дослідження української літератури як літератури національної, її визначальної характеристики й план викладу Франко узагальнив у статтях «Задачі і метод історії літератури», «Метод і задачі історії літератури», «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви», над якими він працював у 1891-1895 роках. Указуючи, зокрема, на прикметні особливості нової української літератури порівняно зі старою, Франко підкреслює зв'язок літературної мови з теорією народності, цивілізаційну ідею нового українського письменства, принцип індивідуальності як основний естетичний принцип нової літератури та її світський характер.

Майже всю історію світової культури від найдавніших часів до часів Франка представлено в його перекладах. Пам'ятка ассиро-вавилонської, давньоїндійської, давньогрецької й римської літератур, слов'янський епос і твори польського, чеського, словацького і російського письменства, італійські, німецькі, французькі автори разом з історико-культурними коментарями та оригінальними дослідженнями складають доволі повну, енциклопедичного характеру перекладацьку антологію Франка. Як історик культури, Франко відзначав також те позитивне явище, що твори українських письменників перекладалися іншими мовами і входили до скарбниці світового письменства.

Оригінальний і яскравий художник, Франко у власній творчості випробовував і закріплював форми художнього зображення, вже вироблені іншими літературами (польською, німецькою, французькою, російською), а також прилучався до пошуку нових способів образотворення.

Універсальність наукової й творчої діяльності Франка, загалом його культурологічна місія сприяли переборенню розірваності літературного процесу в Україні останньої чверті ХІХ ст. Він також розгорнув на кожному з його етапів (у 70-90-х роках) комплекс домінантних теоретичних і практичних питань, які визначили характер літературного процесу.

Тим самим Франко сприяв цілісності взаємодії літературної творчості й літературної критики, активізував процес національно-култьурного самовизначення, підніс значення і роль творчої індивідуальності.

Притаманний Франкові культурно-історичний (або, за його словами, «цивілізаційний», «моральний») підхід до художніх явищ був набагато ширший за суспільний утилітаризм.

Із власної біографії Франко створив культурний міф, а у своїй творчості намагався гармонізувати загальнолюдські ідеали й потреби індивідуального самовизначення.

Психоаналіз того глибокого роздвоєння, яке характеризувало світовідчування українського інтелігента в добу позитивістську й післяпозитивістську, став одним із провідних засобів художнього зображення у прозовій творчості Франка. У поезії особливо виразно виявилися пізньоромантичні настрої, а еволюція поетичного світу Франка пролягала від «реальної» до «моральної» поезії. Звертаючися до документалізму й соціологізму, опонуючи золяїзму, освоюючи параболічні форми зображення, Франко «йшов за віком» і був «цілим чоловіком». Культурний гуманітаризм дав змогу Франкові створити й розгорнути у своїй творчості унікальну естетико-художню концепцію, яка за обсягом, культурним значенням і новаторським змістом стала епохальним явищем в історії української літератури й культури. Водночас Франко своїм життям і творчістю показав суб'єктивну, людську ціну культурного самопосвячення й цивілізаційного вибору.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)
Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Михайло Старицький»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Іван Карпенко-Карий»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЗагальна характеристика розвитку світової культури та літератури ХІХ століття у тісному зв’язку з Україною
Ти стильове розмаїття літератури; розвивати навички систематизації та узагальнення матеріалу, використання міжпредметних зв’язків,...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconСекція: українська література
Політичне життя Франції, Росії та інших європейських держав другої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРомантизм в українській літературі 20-40-х років ХІХ століття Сутність напряму
Хvііі століття в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРозвиток літератури на харківщині в умовах складних та неоднозначних історичних процесів ХІХ століття
Познайомити учнів з умовами та особливістю розвитку культури на Слобожанщині, зокрема в місті Харкові, в період ХІХ – початок ХХ...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЛітературний процес на межі ХІХ-ХХ ст. Символізм – один із найзначніших мистецьких напрямів к. ХІХ – п. ХХ ст. Основні естетичні принципи та новаторство поетів-символістів Мета
Хіх – початку ХХ століття, що відбили кризу культури й розрив з естетикою минулого
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconНа допомогу вчителям предметникам. Анотований рекомендаційний список навчальних посібників, методичної та довідкової літератури. Українська мова та література
Бернадська Н.І. Українська література XX століття: навч посібник для старшокласників, вступників до вищих навч закладів та викладачів...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література 6 клас 23. 12. 16
Тема. С. Чернілевський. «Теплота родинного інтиму», «Забула внучка в баби черевички». Настрої І почуття, висвітлені в поезіях. Конспекти...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка