Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка18/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.37 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Леся Українка (1871-1913)
Iм'я поетеси овiяне всенародною любов'ю. Це була людина виняткової мужностi i принциповостi, духовної краси i мистецького обдарування. Її талант виявився у багатьох рiзновидах лiтературної працi – поезiї, драматургiї, прозi, лiтературнiй критицi i публiцистицi, перекладацькiй роботi i фольклористицi. Свою творчiсть письменниця пов'язувала з визвольним рухом, пролетарським зокрема. За життя Леся Українка була вiдома не лише на Українi та в Росiї, а й в Грузiї, знали її в Болгарiї, Чехiї, Польщi, Нiмеччинi, Австрiї.

Лариса Петрiвна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 р. в Новгород-Волинському в iнтелiгентнiй родини: мати – письменниця Олена Пчiлка, батько – юрист, громадський i культурний дiяч. Вони багато зробили для розвитку здiбностей обдарованої доньки, дбали про її гуманiтарну освiту. Серед близького оточення, родичiв i знайомих Косачiв були люди, чиє життя тiсно пов'язувалося з українською культурою – Михайло Драгоманов, Iван Франко, Михайло Старицький, Микола Лисенко та iншi. Спiлкування з ними сприяло творчому зростанню талановитої дiвчини. Її лiтературне iм'я – Леся Українка – з'явилось, коли авторцi минуло тринадцять рокiв, ним були пiдписанi вiршi «Конвалiя» i «Сафо», опублiкованi 1884 р. у львiвському журналi «Зоря».

Волинь, Полiсся – це край дитинства Лесi Українки, який залишився для неї на все життя наймилiшим куточком землi. Тут вона слухала пiснi, казки, пiзнала народнi повiр'я й обряди, її вразив химерний свiт народної мiфологiї. А таємничi бори сосновi, росистi волинськi луки й блакить озер вабили й притягали, куди б не закидала її доля.

Леся вирiзнялась лагiдною вдачею, працьовитiстю, винятковими здiбностями до науки, поезiї, музики. Захворiвши в дитинствi, поетеса вела, за її власним виразом, «тридцятилiтню вiйну» з туберкульозом. Пiсля операцiї руки довелося припинити заняття з музики, яку дуже любила. Та природне вiдчуття мелодiї, гармонiї звукiв переливалось у її твори, вiдлунюючись в поетичних циклах «Мелодiї», «Ритми», «Пiснi про волю», оповiданнi «Голоснi струни», у драмi-казцi «Лiсова пiсня». Вона знала понад десяток мов, що давало можливiсть займатися перекладами, читати мовою оригiналу твори зарубiжних авторiв. У дев'ятнадцять рокiв вона написала пiдручник «Стародавня iсторiя схiдних народiв». Грунтовно вивчала iсторiю, фiлософiю, постiйно читала новiтнi працi з наукового соцiалiзму.

З кiнця 80-х рокiв Леся Українка живе переважно у Києвi, стає душею молодiжного лiтературного гуртка «Плеяда». Члени гуртка готували видання для народу з iсторiї, географiї, перекладали українською мовою твори росiйських i зарубiжних письменникiв, читали й обговорювали власнi працi. Перша поетична книжка Лесi Українки «На крилах пiсень» з'явилася у Львовi на початку 1893 р. Вона складалася iз шесті поетичних циклiв та трьох десяткiв вiршiв поза циклами, поем «Самсон», «Мiсячна легенда», «Русалка». У творах молодої авторки переважали громадянськi мотиви, мужнi iнтонацiї, життєстверджуючї настрої. Першим акордом було патрiотичне звернення до рiдного краю («Сiм струн»). Безкомпромiсне «Або погибель, або перемога» стало наскрiзним мотивом циклу «Сльози-перли». Як кредо молодої авторки прозвучав вiрш «Contra spem spero!”. Та особливе мiсце зайняла поезiя «Досвiтнi огнi». До збiрки ввiйшла також пейзажна та iнтимна лiрика: цикли «Подорож до моря», «Кримськi спогади», «Зоряне небо». 1892 р. у Львовi з'явилась українською мовою «Книга пiсень Генрiха Гейне». 92 переклади творiв нiмецького поета належать Лесi Українцi. До раннiх її перекладiв належать також «Вечорницi» М. Гоголя, «Нiмфи» I. Тургенєва, «Конрад Валленрод» А. Мiцкевича, «Лагiднi поети, спiвайте» й «Сiрома» В. Гюго, уривки з «Одiссеї», твори староiндiйської обрядової поезiї з «Рiг-Веди». Дебютом Лесi Українки прозаїка стала поява у журналi «Зоря» в 1889 р. образкiв «Така її доля» i «Святий вечiр». У прозових творах молодої письменницi переважають соцiально-побутовi теми, взятi з живої дiйсностi. Проза Лесi Українки розвивалась загалом у руслi реалiстичних традицiй української прози XIX ст., але й мала свої особливостi. Насамперед це стосується лiризму як характерного для неї основного стильового ключа. Авторка – лiрик за покликанням, i найкращими її оповiданнями були тi, якi випливали саме з лiричного настрою, реалiзували потребу лiричного самовиявлення. 1899 р. у Львовi виходить друга поетична книжка Лесi Українки «Думи i мрiї». Її вiдкривала поема «Давня казка», в якiй пристрасно прозвучала тема покликання поета, його обов'язку перед народом. Всi три вмiщенi тут поетичнi цикли – «Мелодiї», «Невiльничi пiснi», «Вiдгуки». Героїчний пафос яскраво виражений в поезiях циклу «Невiльничi пiснi». Вiн конкретизується в героїчнiй постатi, вчинку-подвигу, напружено драматичних ситуацiях.

Лесю Українку цiкавить творчiсть письменникiв української, росiйської, польської, iталiйської, французської, нiмецької, скандинавських лiтератур. Дотримуючись принципу iсторизму, вона зосереджує головну увагу на найновiших лiтературних явищах, i в числi перших вiтчизняних та європейських лiтературних критикiв розглядає їх у зв'язку з класовою боротьбою в перiод пролетарського визвольного руху. Важливою гранню лiтературно-естетичних поглядiв Лесi Українки є трактування нею творчого методу. Її теорiя новоромантизму охоплює широке коло питань, пов'язаних насамперед з проблемою народностi i класовостi мистецтва, його iдейностi. Значну увагу вона придiляє також проблемi типового й концепцiї людини у романтично-пiднесеному способi письма. Письменниця новий творчий метод – новоромантизм – розглядає як органiчний сплав цих двох начал, як логiчне продовження такого єднання на якiсно вищому етапi їх взаємодiї, бо вимог часу. Звiдси в центрi уваги письменницi стає концепцiя особистостi в її суспiльних зв'язках, взаємодiя героя i маси. Випереджаючи свiй час, Леся Українка висвiтлює iсторико-соцiальний i естетичний аспекти еволюцiї методiв, аргументує необхiднiсть народження XX ст. нового типу художнього мислення.


*** Новоромантизм

Стильова хвиля модернiзму, що виникла в українськiй лiтературi на початку XX ст., пойменована Лесею Українкою «новоромантизмом». Визначальною рисою новоромантизму, на противагу романтизму з його концептуальним розривом мiж iдеалом та дiйснiстю, виявилася конструктивна спроба подлати протистояння цих конфлiктно непереробних опозицiй, завдяки могутнiй силi волi зробити сподiване, можливе дiйсним, не опускаючи цього можливого до рiвня iнертного животiння. Найповiнше неоромантизм окреслився у лiрицi та в драматичних творах Лесi Українки, яка вважала реалiстичний спосiб «фотографувати» довкiлля «униженням свого хисту», зважувалася боронити «прапор модернiзму» i не «зректися прапора новоромантичного», витворюючи своїм поривом «у блакить» основу для естетичних та нацiотворчих осяянь в українськiй поезiї. Могутнiй життєлюбний заряд цього новоромантизм наснажував потiм поколiння «розстрiляного вiдродження» (О. Влизько, М. Йогансен, Ю. Яновський та iн.) та «празької школи» (Олена Телiга, О. Ольжич та iн.), виявляв водночас i свої вiдмiнностi вiд революцiйного романтизму. Творчiсть українських письменникiв перегукувалася з творчiстю Р. Кiплiнга, Р.-Л. Стiвенсона, Етель-Лiлiан Войнич, Г. Iбсена, К. Гамсуна, Дж. Лондода, М. Гумiльова, предстанивкiв «Молодої Польщi».


1902 р. з iнiцiативи студентiв Чернiвецького унiверситету видана третя збiрка поезiй Лесi Українки «Вiдгуки». До неї ввiйшли цикли: Iз циклу «Невольницькi пiснi», «Ритми», «Хвилини», шiсть легенд i драматична поема «Одержима». 1904 р. у Києвi вийшло ще одне видання поетичних творiв Лесi Українки пiд заголовком «На крилах пiсень», але цензура вилучила вiршi революцiйного звучання. Бiльшiсть поетичних творiв, датованих останнiм десятилiттям життя письменницi, були опублiкованi пiсля її смертi, вже у радянськiй час.

Поезiя Лесi Українки 900-х рокiв вносила новi якостi в нацiональну лiтературу: загострену увагу до iдеологiчних проблем, iнтелектуалiзм, пiдвищений ступiнь умовностi i посилення психологiчного змiсту тропа, збагачення новою лексикою. Крiм того, поетику лiричних жанрiв цього перiоду, їх естетичну природу значною мiрою формувала також поетика драми, якiй авторка надає тепер перевагу у своїй творчостi. Особливе мiсце в творчiй бiографiї письменницi займає фольклор. Починаючи ще з дитячої поеми «Русалка» (1884) i кiнчаючи останнiм поетичним твором – казкою «Про велета» (1913), вiн органiчно входить у поетичний свiт Лесi Українки. Великий iнтерес виявила вона до слов'янської мiфологiї, яку називала «релiгiєю батькiв моїх» i яка вiдбилась прекрасними образами i барвами колядках, веснянках, обрядах i легендах. Пiд час перебування в Карпатах поетеса збирала гуцульськi мелодiї, а в 1903 р надрукувала збiрник «Дитячi iгри, пiснi й казки». Наступного року пiдготувала до друку «Народнi пiснi до танцю», куди ввiйшло 54 пiснi. У творчостi письменницi останнього десятилiття переважає драматургiя. За порiвняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творiв, якi стали новим явищем в українськiй лiтературi i театральнiй культурi, принесли письменницi славу драматурга-новатора. Вона створює не знанi досi в нацiональнiй драмi образи, започатковує новi жанровi форми з незвичайним фабульним наповненням. Єгипет фараонiв, Вавiлон, Iудея, Еллада, Римська iмперiя часiв раннього християнства, середньовiчна Iспанiя i першi поселення колонiстiв у Пiвнiчнiй Америцi, нарештi українська та iншонацiональна мiфологiя – весь цей колосальний матерiал систематизується, художньо осмислюється. Та поява на Українi драматурга-новатора була явищем закономiрним. Новаторство Лесi Українки випливало з необхiдностi дальшого розвитку нацiональної театральної культури. Вже перша її драма «Блакитна троянда» (1896) була полемiчно спрямована проти традицiйної реалiстично-побутової драматургiї. Зокрема, була очевидною тенденцiя оновлення «сiльської драми». Дiйовi особи тут виключно мiськi iнтелiгенти, об'єкти їхнiх дискусiй – новiтнi вiяння в мистецтвi, науцi, фiлософiї. Сюжет твору, розвиток iнтриги вибудовується на проблемi спадковостi, яка у зв'язку з новими науковими вiдкриттями хвилювала не лише вчених, а й письменникiв (Золя, Iбсен, Гауптман, Апухтiн). Зiткнення непримиренних поглядiв, художньо-фiлософський синтез iдеологiчних i морально-етичних проблем, наявнiсть сильної особистостi – такi риси характеризують драматичнi поеми «Одержима» (1901), «Вавiлонський полон» (1903), «На руїнах» (1904). В «Осiннiй казцi» (1905) крiзь фантастичнi постатi, умовнi ситуацiї немовби «просвiчується» полiтична атмосфера того часу, розстановка суспiльних сил в даний iсторичний момент. У драматичнiй поемi «Кассандра» (1907) вiдбились дискусiї української iнтелiгенцiї, яка в складний iсторичний момент шукала шляхiв до правди, замислювалась над тим, яка правда потрiбна людям, але в силу своєї суспiльної iзольованостi не знала способу її досягнення. У зв'язку з цим гостро прозвучало тут питання про спiввiдношення слова i дiла, слова i переконання, вiри в те слово, правди й неправди, що використовується часто в егоїстичних iнтересах.

Крiм вже згаданих драматичних поем «Одержима», «В катакомбах» сюди слiд вiднести також пiзiше написанi «Руфiн i Прiсцiлла» (1910), «На полi кровi» (1908), «Адвокат Мартiан» (1911), «Йоганна, жiнка Хусова» (1909). Одним iз кращих драматичних творiв Лесi Українки є її «Камiнний господар» (1912). Добро i зло, вiрнiсть i зрада, поетичне покликання i сiра буденщина зiткнулись у драмi-казцi «Лiсова пiсня» (1911), яка розказує про красу людських почуттiв i згубнiсть духовного гноблення, про необхiднiсть збереження гармонiї мiж людиною i природою.

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. в Грузiї, в м. Сурамi. Похована вона в Києвi на Байковому кладовищi.
Анатолій Свидницький (1834-1871)
Анатолiй Патрикiйович Свидницький народився 13 вересня 1834 р. в селi Манькiвцi Гайсинського повiту на Подiллi в патрiархальнiй родинi сiльського священика. Дитинство письменника минуло серед простих людей, було осяяне красою народних звичаїв i обрядiв. Будь-яка робота – чи то бiля печi дерли пiр'я, чи плели серед хати солом'яник, перемивали посуд на лавi бiля порога, чи пряли – супроводжувалася спiванням пiсень, оповiдями казок, фантастичних iсторiй, i хлопчик постiйно перебував у полонi незвичайних образiв народної поезiї.

Пiзнiше письменник згадував днi свого дитинства як наймилiшi в життi i щиро журився, що не можна повернутися у той чарiвний свiт легенд, переказiв, повiр'їв. «Кожне словечко того часу незабутого глибоко запало менi в душу, пройшло всю мою постать, то, мабутъ, i до гробу серце моє не впихається... То для мене школа правди i любовi!..»

Блискавично пролетiло-прошумiло безжурне дитинство у батькiвськiй хатi. У 1843 р. дев'ятилiтнього хлопчика було вiддано до Крутянського духовного училища в сусiдньому Балтському повiтi, де йому довелося витерпiти фiзичнi i моральнi знущання з боку «вчителiв-мучителiв», вiдчути на собi жорстокiсть i бездушнiсть тодiшньої шкiльної системи, схоластичнiсть i безплiднiсть богословської освiти. Атмосфера байдужостi i лицемiрства, що панувала в бурсi i спотворювала здоровi натури своїх вихованцiв, прекрасно передана письменником у романi «Люборацькi».

Ще з села юнак винiс любов до пiснi i музики, тому знаходив собi вiдраду в грi на скрипцi. Вiн записує народнi пiснi, приказки, легенди, приглядається до селянських обрядiв, цiкавиться демонологiєю, виявляє iнтерес до природничої лiтератури. Так у семiнариста визрiває намiр остаточно порвати з цекровною освiтою.

Унiверситетськi роки – важливий етап у громадянськiй i творчiй бiографiї Свидницького. З перших днiв перебування в Києвi Свидницький зiткнувся з складними матеріально-побутовими труднощями. Батько позбавив його будь-якої пiдтримки, i студентовi довелося тяжко бiдувати, дуже часто перебиватися з хлiба на воду. Репетиторство не завжди рятувало його вiд напiвголодного iснування, бо цi пiдробiтки були, як правило, випадковими й короткочасними. За свiдченням сучасникiв, Свидницький якийсь час мешкав на Подолi, наймаючи малесеньку кiмнатку, в якiй стояли тапчан та столик, а на печi лежали два мiшки з сухарями, що не раз виручали студента.

I все ж Свидницький не втрачав властивого йому оптимiзму. В унiверситетi вiн став душею невеликого, зате дружного товариського кола. Спочатку юнакiв об'єднувала любов до народної пiснi, i з цим «спiвочим товариством» Свидницький вiдвiдував вечiрки в духовнiй академiї, на яких виконувалися пiснi рiзних слов'янських народiв. За любов до пiснi i скрипки, за щиру душевнiсть, доброзичлiвiсть, усмiхненiсть i лагiднiсть, якi надавали обличчю юнака якоїсь жiночностi, приятелi прозвали його «Наталка».

Виявляютсья у Свидницького й iншi iнтереси та нахили – глибоке зацiкавлення суспiльною обстановкою, зокрема тiєю боротьбою, яка велася навколо селянського питання. Це були часи небувалого пожвавлення студентського громадського життя, зокрема в 1856-1857 рр. розгортається дiяльнiсть таємного полiтичного товариства студентiв спочатку у Харкiвському, а потiм у Київському унiверситетах.

Не вдалося Свидницькому завершити свою освiту. За несплату грошей за навчання його кiлька разiв попереджали. Неминуче наближалося виключення, тому Свидницький восени 1860 р. складає при унiверститетi iспити на звання вчителя росiйської словесностi. З протоколу екзамену видно, що вiн виявив вiдмiннi знання з мови i методики її викладання, прочитав пробну лекцiю з синтаксису, яка вiдзначалася яснiстю викладу i точнiстю формулювань. Тодi ж Свидницький одержав призначення до Миргородського повiтового училища.

Не залишає Свидницький i наукових зацiкавлень, особливо в царинi етнографiї. На основi юнацьких спостережень вiн пише фольклорно-етнографiчнi нариси «Злий дух», «Вiдьми, чарiвницi й опирi, чи то ж примхи i примхливi оповiдання люду українського», «Великдень у подолян», створює три оповiдання – «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим i вмреш», «Недоколисана» та «Iван Доробало». На миргородський перiод припадає написання основного твору Свидницького – соцiального роману «Люборацькi».

Лiтературну дiяльнiсть Свидницький розпочав ще пiд час навчання в унiверситетi. Надiлений вiд природи гарним голосом, добре знаючи народнi пiснi, особливо подiльськi, вiн не тiльки любив їх спiвати з товаришами на студентських вечiрках, а й пiд їх безпосереднiм впливом почав складати власнi поетичнi твори виразнопiсенного характеру. Сам автор i не думав про те, що цi вiршi колись будуть надрукованi, адже ж писав їх для своїх приятелiв. Можливiсть вiльно висловювати думки, можливiсть писати для себе, для своїх iдейних однодумцiв зробила пiснi Свидницького «пам'ятками дуже iнтересного настрою серед одної частi української громади».

Окремi поезiї Свидницького, до яких, можливо, сам автор пiдiбрав мелодiю, не тiльки були вiдомi в списках, а й поширилися як пiснi.

Якщо зважити на те, що й своїм iдейним змiстом цi вiршi-пiснi стояли на рiвнi передових суспiльних вимог часу, то дебют Свидницького-лiтератора був загалом вдалим. Справдi, такi поезiї, як «Україно, мати наша...», «В полi доля стояла...», «Росте долом березина...», «Коли хочеш нам добра...», були злободенним вiдгуком iнтелiгента-рiзночинця на соцiальнi запити дня.

Широкої популярностi набула поезiя «В полi доля стояла...», яка дiйшла до нас у кiлькох списках. Сьогоднi важко з певнiстю вiдновити авторський текст, але можна безпомилково уяснити його провiдний мотив. Вiрш Свидницького у первiсному варiантi не тiльки антикрiпосницьким, а й антицарським спрямуванням; в ньому висловлено заклик до уярмлених селян не чекати долi з чиїхось рук, а визволятися самим. У варiантi пiснi, записаному Панасом Мирним, в яскравому образi народної долi з гострою шаблею в руках втiлена iдея брати «ножi на царiв», саме тi «ножi точенi», що вже не раз були «в панськiй кровi моченi».

Цiкавим фактом української поезiї початку 60-х рокiв є вiрш «Росте долом березина...», в якому чiтко виявлено ставлення Свидницького до крiпосницького характеру «дарованої» царем «волi». Не «своя нива – море», а гiркий смуток обдурених – така доля селянина; тому й «озвалася неволенька, що з волi не рада». пiсня передає настрiй обуреної, розгнiваної маси, готової змочити кров'ю землю, але здобути людськi права. Символiка вiрша напрочуд прозора: пани обчухрали березину на рiзки, якими запроводжують «волю» для непокiрних селян. Мотив поезiї надзвичайно актуальний i життєвий. Пiзнише ця тема знайшла втiлення в прозi Панаса Мирного («Хiба ревуть воли, як ясла повнi?»)

Через фольклорну школу пройшов i Свидницький. У творчих шуканнях автора «Люборацьких» важливе мiсце належить його дiяльностi в галузi етнографiї i фольклористики, яка сприяла переходу молодого автора вiд спроб у жанрi лiричного вiрша до епiчних форм. У фольклорно-етнографiчних нарисах Свидницького вiдчутна рука белетриста, який тонко i влучно володiє художнiм словом.

Фольклористична праця «Злий дух», надiслана в 1860 р. до журналу «Основа», була однiєю з перших наукових розвiдок Свидницького. Тут були зiбранi народнi вiрування про диявола – злого духа, який, за народним переконанням, хоч i брав разом з богом участь у створеннi свiту й людей, проте був ворожим людинi i штовхав її на негiднi вчинки. Приземлення бiблiйних персонажiв, яскраво виявлений дуалiзм, критицизм у ставленнi до офiцiйної релiгiї, церкви та її служителiв – цi характернi риси зiбраних дослiдником матерiалiв засвiдчують також i ставлення його самого до сутностi народної демонологiї. Свидницький, як i його земляк С. Руданський, вважав, що вiльне трактування селянином питань створення свiту, походження людини є однiєю з особливостей української мiфологiї.

Нарис «Вiдьми, чарiвницi й опирi...» є не тiльки описом забобонних вiрувань неписьменних селян про рiзнi фантастичнi iстоти, не тiльки свiдченням вiри у чудодiйну силу ворожбитiв, чарiвникiв, знахарiв, а й осудженням забобонних звичаїв, висмiюванням їх носiїв. Такий аспект розвiдки ще раз засвiдчує матерiалiстичну сутнiсть свiтоглядних позицiй дослiдникiв. Звертає увагу майстернiсть Свидницького в белетристичному оформленнi легендарних iсторiй; окреми з них є своєрiдними побутовими етюдами, в яких розгортається цiкавий сюжет, постають чiтко окресленi образи, звучить напружений дiалог, всiма барвами сяє дотепне народне слово.

Художньо-творчi спроби Свидницького в епiчних жанрах малої форми переконують в тому, що на межi 50-60-х рокiв XIX ст. українська проза продовжувала розвиватися пiд могутнiм впливом фольклору.

Зрозумiло, звернення Свидницького, як i iнших його сучасникiв, до фольклористичних студiй, а потiм опрацювання уснопоетичних сюжетiв вiдбувалося не без впливу романтичної традицiї в лiтературi. З одного боку, молодi ентузiасти через заглиблення у фольклор прагнули краще зрозумiти свiй народ, усвiдомити роль i мiсце трудящих у суспiльно-iсторичному процесi. А з другого, усна народна поезiя була прекрасною лiтературною школою: саме через засвоєння iдейно-художнiх принципiв фольклору, використання його мотивiв i образiв, через орiєнтацiю на його вiками вiдшлiфовану мову вiдбувався процес становлення нового українського письменства.

Водночас Свидницький, як i iншi українськi письменники середини XIX ст., орiєнтуючись на досвiд розвитку реалiзму в росiйськiй i захiдноєвропейськiй лiтературах, почав розумiти необхiднiсть розширення сфери художнього вiдображення. Усна народна творчiсть з її часто фантастичним поясненням дiйсностi, своєрiднiстю художнiх узагальнень, збiрними типами не могла стати основою реалiстичної типiзацiї.

В останнi роки свого життя Свидницький написав два десятки невеликих оповiдань i нарисiв росiйською мовою, що побачили свiт у 1868-1870 рр. на шпальтах одеської i київської газет.

Досить рiзноманiтна тематика творiв Свидницького малої форми. Однi з них за проблематикою примикають до «Люборацьких», подаючи картини з життя сiльського духiвництва на Подiллi («Прошлый быт православного духовенства», «На похоронах», «Арендарь», «Гаврусь и Катруся») чи навчання в духовних школах («Два упрямых»). Iншi розповiдають про дрiбних чиновникiв, їхню щоденну боротьбу за шматок хлiба («Попался впросак», «Хоч з мосту та в воду»). Окрему групу становлять оповiдання i нариси про людей, викинутих на дно життя («Жебраки»), а також твори до певної мiри пригодницького характеру, в яких знайшли вiдбиття такi явища, як розбої, грабунки, контрабанда, фальшування грошей, хижацьке збагачення («Пачковозы», «Конокрады», «Железный сундук»).



Щодо жанрової форми, то окремi з названих творiв є майстерно викiнченими зразками соцiального оповiдання. Такi оповiдання, як «Два упрямых», «Попался впросак», «За год до холеры», вiдзначаються вмiлим компонуванням матерiалу, чiткiстю сюжетних лiнiй, переконливим з'ясуванням життєвих доль персонажiв. У деякiх творах чимало уваги придiляється змалюванню звичаїв i обрядiв, авторським розмiрковуванням про суть зображених подiй. Ще iнша група творiв є звичайними жанрово-ентографiчними нарисами («Прошлый быт православного духовенства»), автобiографiчними («Хоч з мосту та в воду») чи подорожнiми («Из путевых записок по Подольской губернии», «Туда и обратно») замальовками.
** Автобiографiя (грець. autos – сам, bios - життя, grapho - пишу), лiтературний жанр, головним героєм якого (в лiтературному сенсi) є сам автор; основа автобiографiстики, що включає, крiм автобiографiї, мемуари (спогади), щоденники, почасти й листуванна, а також автобiографiчнi художнi твори. Все це разом можна означити термiном «автобiографiзм», тобто тiєю особливiстю, що полягає в наповненнi твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобiографiя у свiтовiй лiтературi дуже поширений i має давню iсторiю (Юлiй Цезар, Ж.-Ж. Руссо, Й.-В. Гете, О. Герцен, Л. Толстой). В українськiй лiтератури родовiд автобiографiї започатковується «Поученiєм» Володимира Мономаха. XIX ст. дало чимало видатних творiв, починаючи вiд невеликого нарису Т. Шевченка (1860) i «Автобiографiї» П. Кулiша (1867), а також мемуаристики М. Драгоманова, М. Костомарова, I. Нечуя-Левицького, I. Франка та iн. XX ст. для української лiтератури в галузi автобiографiстики особливе: в Українi пiд iдеолгiчним тиском цензури вона iснувала хiба що у формах художнiх («Мандрiвка в молодiсть» М. Рильського, «Зачарована Десна» О. Довженка та iн.). Великою подiєю була поява «Розповiдi про неспокiй» Ю. Смолича (1968-72). Значнi набутки має українська емiграцiйна мемуаристика («Зустрiчi i прощання» Г. Костюка, 1987). Виняткова роль автобiографiї, зокрема автобiографiстики, у збереженнi iсторичної пам'ятi, у самопiзнаннi людини та нацiї.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)
Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Михайло Старицький»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Іван Карпенко-Карий»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЗагальна характеристика розвитку світової культури та літератури ХІХ століття у тісному зв’язку з Україною
Ти стильове розмаїття літератури; розвивати навички систематизації та узагальнення матеріалу, використання міжпредметних зв’язків,...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconСекція: українська література
Політичне життя Франції, Росії та інших європейських держав другої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРомантизм в українській літературі 20-40-х років ХІХ століття Сутність напряму
Хvііі століття в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРозвиток літератури на харківщині в умовах складних та неоднозначних історичних процесів ХІХ століття
Познайомити учнів з умовами та особливістю розвитку культури на Слобожанщині, зокрема в місті Харкові, в період ХІХ – початок ХХ...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЛітературний процес на межі ХІХ-ХХ ст. Символізм – один із найзначніших мистецьких напрямів к. ХІХ – п. ХХ ст. Основні естетичні принципи та новаторство поетів-символістів Мета
Хіх – початку ХХ століття, що відбили кризу культури й розрив з естетикою минулого
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconНа допомогу вчителям предметникам. Анотований рекомендаційний список навчальних посібників, методичної та довідкової літератури. Українська мова та література
Бернадська Н.І. Українська література XX століття: навч посібник для старшокласників, вступників до вищих навч закладів та викладачів...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література 6 клас 23. 12. 16
Тема. С. Чернілевський. «Теплота родинного інтиму», «Забула внучка в баби черевички». Настрої І почуття, висвітлені в поезіях. Конспекти...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка