Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка20/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.37 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Розвиток української класичної драми
На початку 70-х років професіонально заявили про себе на сцені видатні митці українського театру М. Кропивницький (перший акторський виступ 1871 р. у виставі «Сватання на Гончарівці»), М. Старицький та М. Лисенко, чиї нові музичні вистави «Різдвяна ніч» і «Чорноморці» були ще у жанрі комічних опер. Однак вони вже здійснували поворот у репертуарі до драм і комедій, які традиційно називають побутовими. Причому режисура М. Старицького відзначалася рідкісним умінням знайти багато «мальовничості, привабної для ока, і мелодійності в читанню ролів», «малювати живими людьми при світлі рампи сценічні картини». Це позначилося й на стилі Старицького-драматурга. Згодом у Харкові Кропивницький виставив свою першу мелодраму «Дай серцеві волю, заведе в неволю». То був початок нового етапу в історії українського театру й драматургії: «І в мелодрамі Кропивницького, і в обох постановках Старицького ще дуже багато полягало в музиці, співах, хорах і танцях, але побутові мотиви більше входили на сцену, ніби в театрі чулися нові слова, вони одушевлювали виконавців, вони приваблювали до театру глядачів».

Не вирізнялися з цього стилю інсценізації народних пісень, здійснені В. Александровим, - «За Немань іду» (1872) і «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (1873), комедія «На Кожум'яках» і трагедія «Маруся Богуславка» І. Нечуя-Левицького (обидві – 1875 року), його ж комедія «Голодному й опеньки м'ясо» (1877), де письменник звертається до нової для нього тематики. На їхній драматургічній техніці позначились як основні особливості стилю визначного майстра прози – жваві діалоги, точні, яскраві описи обставин, атмосфери дії, переконливе зображення пристрастей і переживань героїв, так і інтерес письменника до давніх жанрів інтермедії й сатиричного вірша. Останнє стосується головним чином комедій, у яких виведено колоритні типи міщан, дрібних чиновників, торгівців, дотепно висміяно їхню мораль та звички. Увагою до цих верств суспільства позначено й комедії М. Кропивницького 70-х років.

Імперська влада створювала сприятливі умови для функціонування російських (а в Західній Україні – польських) театрів. Інакше поводився глядач: брати Тобілевичі згадували, що російські трупи грали українські п'єси, «коли треба було піднять касу, завабити до театру більше української публіки». Паралельно розгорталася діяльність театру аматорів (саме такий статус мали перші вистави Старицького).

Народженню явища, підготовленого самим ходом життя, зашкодила серйозна перепона: Емський указ 1876 р. істотно обмежував поле діяльності українських літераторів, забороняв театральні вистави українською мовою.

Ентузіасти працювали й далі, за найменшого послаблення тиску створили 1881 р. в Кременчуці професійний український театр, який 1882 р. переїхав до Києва. Відтоді й ведеться його нова історія, багата на мистецькі відкриття, пов'язані з іменами митців (які часто виступали в кількох іпостасях – як актори, режисери, драматурги, організатори театру) – М. Кропивницького, М. Старицького, Тобілевичів (І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Садовської-Барілотті), М. Заньковецької, а пізніше М. Затиркевич-Карпинської, Г. Борисоглібської та ін.

Цей театр від 1883 р. існував як об'єднана трупа, а 1886 р. розділився на окремі колективи, склад і кількість яких змінювалися. Він відіграв надзвичайно важливу політичну роль, піндявшись «до значення головного огнища українського культурного руху», ставши «великою українською маніфестацією», що спричинило нові репресії й заборони, яким не було кінця.

У постійному напруженні, в пошуках можливостей просочитися крізь густі сита цензури творився репертуар українського театру. Обрії й рівень його визначали передусім М. Кропивницький, М. Старицький, І. Тобілевич (І. Карпенко-Карий), чия активна діяльність на театральній ниві зумовила особливі якості їхньої літературної творчості, надала «такої сценічності українським драмам, що багато з них досі не тільки держаться на сцені, а й користуються успіхом у глядачів, таких не схожих на театральну аудиторію кінця ХІХ ст. Це ж сприяло виробленню своєрідності синкретичного театрального дійства, що з'єднало діалог з хоровим і сольним співом, музикою, танцем».

Український театр корифеїв познайомив глядачів з тогочасним і минулим життям українського народу в найрізноманітніших аспектах. Йому пощастило поєднати найефектніші засоби сценічної виразності з глибиною думок і почуттів, осягнути й освоїти для сцени ідейно-естетичне багатство народних обрядів і звичаїв, а також найрізноманітніших словесних жанрів фольклору (пісень, приказок, легенд, переказів, анекдотів та ін.) як основу сюжету й засобів характеристики персонажів, як могутній засіб гармонізації особистості. Саме ця особливість водночас зі сценічною мальовничістю робила вистави українських митців зрозумілими й зворушливими для глядачів, які зовсім не знали української мови, - від Мінська й Вільно до Тифліса. Будучи домінантою стилю українського театру й драматургії, етнографізм і фольклоризм відіграли позитивну роль, привернувши увагу громадськості до української сцени як яскравого художньо-емоційного видовища. Адже «самий український рух, передовсім в ті часи рух чисто культурний, базувався на окремішності культурних потреб етнографічно української, національно несвідомої маси», а ця окремішність іще потребувала доказів. З часом письменники стали поступово обмежувати обсяг фольклорно-етнографічних елементів у своїх творах, переносячи центр ваги на виявлені в діях та звичках персонажів зв'язки з традиціями народної етики та естетики.

Завдяки пильній увазі до життя, проникливому й правдивому його зображенню драма цього періоду посіла в українській літературі гідне місце поряд із прозою і поезією. Творчо розвиваючи традиції Шевченка (насамперед його поезії), Котляревського, Квітки-Основ'яненка, а також Гоголя та Островського, драматурги-феалісти прагнули художньо осмислити нові людські типи, покликані до життя глибокими змінами в суспільстві – інтенсивним соціальним розшаруванням на селі й у місті. Точне й усебічне відтворення життя українського народу в його психологічній і соціальній конкретності поєднувалося з глибоким осмисленням загальнолюдських проблем. Зі зростанням художньої майстерності порушені письменниками національні життєві проблеми переконливіше виявляють свою загальнолюдську домінанту.

Багатоманітність поведінки людей і їхніх позицій, зумовлених то соціальним становищем персонажів, то особливостями їхнього характеру, то складним переплетенням і того, й того, розкрито в п'єсах «Глитай, або ж Павук», «Зайдиголова», «Дві сім'ї», «Підгоряни» М. Кропивницького, «Наймичка, «Безталанна», «Батькова казка» І. Тобілевича, «Украдене щастя» І. Франка, «Не судилось», «Розбите серце», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза», «Юрко Довбич» М. Старицького, «Тяжка доля, або Як долі немає, то й щастя минає» Г. Бораковського, «Не зрозуміли» Д. Марковича, «Мужичка» К. Ванченка-Писанецького та інших творах. Поглиблення реалізму української драматрургії полягало в тому, що драматурги не обмежувалися переконливим зображенням конфліктів між людьми різних соціальних верств. Значна частина цих зіткнень відбувається в середовищі простого селянства, тяжкі умови життя якого сприяють виробленню й закріпленню далеко не кращих людських якостей. І. Тобілевич зауважував, що він будував свою п'єсу «Безталанна» не за законами умоглядної логіки, а за законами самого життя.

Соціальне розшарування села, зокрема збагачення глитаїв, їхнє прагнення вибитися в пани, вплив цих процесів на долі й душі людей, а з боку останніх – визрівання активного протесту або ж, навпаки, моральна деградація, втрата читтєвих орієнтирів – ці актуальні проблеми виявляють вихід драматургії за вузькі рамки дозволеного цензурою.

Митців, які від самого початку були зорієнтовані на інтереси гноблених і принижених, хвилювала передусім доля скривджених, водночас вони прагнули осягнути ті соціальні механізми, що вели до руйнування народної моралі, почавши, за словами І. Франка, «шукати глибших причин здеморалізування та упадку личності». Серед численних персонажів, що протистоять світлим особистостям – жертвам і бунтарям, вимальовуються різного роду явні покручі і перевертні, з яких відверто глузують автори та їхні герої, здеморалізована рабським існуванням сіра селянська маса, яка часто слугує сліпим знаряддям сил зла, а також досить численна рать новоявлених гнобителів – тих, які від мужиків відстали, а до панів не пристали.

Для другої половини ХІХ ст. зберігала свою актуальність думка просвітників, за якою сутність і завдання комедії ставлять її ближче до повсякденного, загальноприйнятого, а комічні ситуації ближчі до звичного (тоді як трагічні – до винятків). Становлення реалізму в українській драматургії пов'язане значною мірою із сатиричними викривальними елементами драми та побутової комедії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ'яненка, з яких згодом розвинулись жанри соціальної комедії та фарсу: «За двома зайцями», «По-модньому» М. Старицького, «Хазяїн» І. Тобілевича, «Чмир», «Мамаша», «Супротивні течії» М. Кропивницького, «Майстер Чирняк», «Рябина» І. Франка. Піддають критиці суттєві моменти з життя поміщиків, чиновників, дрібної буржуазії, духовних осіб комедії «Сужена неогужена» і «Світова річ» Олени Пчілки, «Порвалась нитка» О. Коницького, «Гласний» П. Козловського, «Дячиха» Т. Сулими. Соціально-викривальний характер української драматургії, що мав глибоке коріння у фольклорі, а також у народному первні шкільних драм, визначався у ХІХ ст. як суспільно-економічними обставинами, так і загальним політико-культурним контекстом.

У 90-х роках стала відчутною певна повторюваність мотивів в українській драмі. Розширення ідейно-тематичних параметрів відбувалося за рахунок зображення життя інтелігенції, визначення її місця в суспільстві, зображення побуту мешканців міста і «взаємин» міста й села (ця тематика на межі століть набуває особливо істотного значення в усіх родах і жанрах літератури). У таких драмах, як «Не судилось» (1881) М. Старицького, «Доки сонце зійде...» (1882) М. Кропивницького, порушувалося питання про обов'язки інтелігенції перед народом. Воно набуває розвитку в творах М. Старицького («У темряві», «Талан», «Крест жизни»), М. Кропивницького («Беспочвенники», «Олеся»), І. Тобілевича («Суєта», «Житейське море»), Б. Грінченка («На громадській роботі»). У них діють інтелігенти, які не лише усвідомлюють свою соціальну роль, а й намагаються творити нові види суспільних взаємин, залишаючись при цьому просвітниками. У своїх спробах організувати селянські кооперативи («Понад Дніпром» І. Тобілевича, «Конон Блискавиченко» М. Кропивницького, «Нахмарило». Б. Грінченка, «Катерина Чайківна» Н. Кибальчич-Симонової) вони зазнають краху.

Жанрова система української драматургії, складена реалістичними творами, мала досить широкий діапазон – від водевілю до сатиричного гротеску, чимало різновидів драми. А з жанровими особливостями пов'язано й характер психологічного й соціального аналізу: поступове наростання першого в драматичних жанрах і другого – в комедійних.

Заторкуючи тяжкі, а то й безвихідні життєві ситуації, драма розкривала проблему психологічної самотності героя (частіше навіть – героїни), який (чи яка) уособлює найкращі людські риси, що й зумовлює здебільшого його (її) загибель. Саме в цьому виявляється спадкоємна спорідненість української драми з класичними традиціями найбільш відшліфованого віками мистецької еволюції жанру – трагедії.

В інших творах – «Бондарівна» (1884) І. Тобілевича, «драмованій трилогії» («Байда, князь Вишневеський» (1884), «Петро Сагайдашний», Цар Наливай» (обидві – 1900) П. Куліша, «Богдан Хмельницький» (1887), «Оборона Буші» (1889), «Маруся Богуславка» (1897) М. Старицького – історичну реальність осмислено з позиції, яка ідеально узгоджує співвіднесеність романтичного стилю й жанру трагедії: універсальна в своїй досконалості особистість, яка, до того ж, персоніфікує й автора, жертвує своїм благом чи й життям заради батьківщини або ж гине внаслідок того, що взяла на себе непосильний тягар. Принципам романтичної поетики не суперечить наявний у цих творах відхід від реальних історичних фактів, але міра такого відходу може виразно характеризувати позицію автора. Близкість до фольклорного погляду на минуле притаманна всім згаданим авторам та найбільш виявляється в тих п'єсах, сюжет яких грунтується на народній пісні («Боднарівна») чи думі («Маруся Богуславка»).

Паралельно з театром корифеїв існувало безліч труп, у яких українське слово використовувалося як своєрідний екзотизм, здатний привабити публіку й дати прибуток антрепренерам.

У 70-х роках свої перші драми – з близькою до зазначеної проблематикию пише І. Франко («Югурта», «Славой і Хрудош»). Співвідношення і взаємопов'язаність компромісу й зради (пошук межі, за якою перше переростає в друге), визначення свого обов'язку перед батьківщиною, засобів служіння їй виходять на перший план у п'єсах «Три князі на один престол» та «Славой і Хрудош» І. Франка, де відсутні вказівки на час і місце дії та будь-які ознаки обставин чи зовнішності персонажів. Є тут публіцистичні роздуми про соціальну несправедливість, про те, якою складною є взаємодії соціальних засад і патріотичних почуттів.

На 80-90-і роки припадає розквіт критико-театрознавчої та драматургічної творчості І. Франка. Як драматург він, за його власним визнанням, сформувався під впливом українських письменників Наддніпрянщини. Його п'єси «Украдене щастя», «Будка ч. 27», «Рябина» (друга редакція) написані в дусі східноукраїнської соціально-психологічної драми й сатиричної комедії. Названі драми можна порівняти з драмами Л. Толстого «Влада темряви», Г. Гауптмана «Візник Геншель» і «Роза Бернд», наприклад, у тому, що й ті, й ті виводять соціально-моральну проблематику далеко за межі шлюбно-сімейних взаємин, розкривають повсякденну безвихідь людського життя. Різножанрові твори І. Франка (серед них і драма «Учитель» і комедія «Майстер Чирняк», і романтична казка «Сон князя Святослава», які співвідносяться з творами Г. Ібсена – як романтичними, так і реалістичними), своєрідно виявляють перехрещення визначальних тенденцій драматургії Західної та Східної Європи.

Поетика «Украденого щастя» є перехідною – на межі традиційної й так званої нової драми. Двоїстість художньої природи твору полягає в тому, що за зовні чітко гострим, виразно окресленим конфліктом (у тисячоліттями випробуваних рамках сімейної драми, любовного трикутника) сутність його ширша від прямого зіткнення персонажів, які не є цілковитим уособленням ворожих одна одній сил, а радше жертвами всіосяжного зла.

Незважаючи на урядові утиски, народний театр Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого був якісно новим явищем не тільки в культурно-громадському житті України, а й за її межами, «свідоцтвом дозрілості» народу (І. Франко), могутнім засобом виховання його соціальної й національної самосвідомості. Тріумфальні гастролі українських труп містами Росії певною мірою заповнювали прогалину, що утворилася в реалістично-викривальній драматургії Російської імперії по смерті О. Островського й до виступу А. Чехова.

Драматурги істотно збагатили українську літературну мову як засобами мови народної, розмовної, так і сміливими новотворами, більшість із яких живе й донині.

Поглиблення української драматургії відбувалося протягом усього життя її – як на сцені, так і поза театром. Значна її частина так і не побачила світла рампи тоді, а певна – й донині, і це, останнє, є прикрою історичною несправедливістю: адже твори українських авторів саме цього періоду, з їхньою постійною увагою до внутрішнього світу особистості, наснажені великим етичним потенціалом, так необхідним сьогоденню. Водночас наприкінці ХІХ ст. українська драматургія набуває ознак «новішої літератури», яка «побачила одну із своїх головних задач у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому, - сказати б – як факти громадського життя відбиваються в душі і свідомості одиниці і навпаки, як у душі тої одиниці зароджуютъся й виростають нові події соціальної категорії». Унікальність її в тому, що вона правдиво й емоційно відображала побут, проблеми, психологію українського простого люду, передусім селянства (позбавлене підстав твердження про неповноту її типів як відбиття неповноти українського суспільства: замість королів і придворних у перуках, вона вивела на цену ту соціальну верхівку, яку мало українське суспільство, - від сотників до гетьманів та князів старокиївської епохи), а також у тому, що трохи більш як за піввіку (від «Наталки Полтавки» - першого твору нового часу) вона пройшла шлях, на який західноєвропейській драматургії історією було відпущено три століття (від доби Шекспіра). І прийшла зрештою до «нової драми» межі ХІХ-ХХ ст., яка відбила всю невідворотність нівеляційного наступу цивілізації на душу й духовний світ людини, внаслідок чого герої п'єси стали чи то соромитися, а чи й не розуміти своїх почуттів, своїх взаємин зі світом і людьми. Втім, українська драматургія зберігала й традиційні форми, лише певною мірою видозмінені під впливом тенденцій часу.


Марко Кропивницький (1840-1910)
Художня спадщина М. Кропивницького дає змогу переглянути й догматичне уявлення про вузький, суто мужицький, селянський характер українського демократичного театру XIX ст., який нiбито iснував скорiше як етнографiчне явище, цiлком iзольовано вiд загальноєвропейського культурного процесу, в кращому разi наслiдуючи школу О. Островського. Слiд наголосити, що в українськiй лiтературi XIX ст. ентографiзм був явищем особливим: вiн, з одного боку, засвiдчував вiрнiсть її народним, демократичним традицiям, а з другого – утверджував i розвивав нацiональну самосвiдомiсть поневоленого народу. Головне ж те, що при наявностi етнографiзму iнтенсивнi iдейно-художнi пошуки українських митцiв спричинилися до прискореного розвитку драматургiї, що за якихось 20-25 рокiв пiдневiльного, напiвлегального життя подолала шлях, для якого Європi вiдведено було iсторiєю два столiття, i на початок XX ст. вийшла невiддiльною вiд загального контексту. За нею, щоправда, «не встигала» сценiчна мова – передусiм внаслiдок терору царської цензури, яка закривала п'єсам дорогу до сцени, траплялось, i на довгi десятилiття.

Один iз найактивнiших учасникiв того бурхливого процесу – Марко Лукич Кропивницький.

М. Л. Кропивницький народився 25 квiтня 1840 р. в селi Бажбайраки на Херсонщинi (тепер – село Кропивницьке Новоукраїнського району Кiровоградської областi). У дитинствi вiн i надивився всiляких жорстокостей щодо селян, i сам зазнав чимало злигоднiв та кривд, оскiльки посада управителя панських маєткiв не надто вiдповiдала чеснiй i незалежнiй натурi його батька, чиї численнi невдачi болiсно вiдбивались на життi дiтей, позбавляючи їх часом найнеобхiднiшого.

Рiзностороння природна обдарованiсть майбутнього митця виявилася iще в дитинствi, коли вiн «сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью». Та освiту здобував вiн без будь-якої системи – то в приватнiй школ»i шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищi. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькiй повiтовiй школi, яку юнак закiнчив iз похвальним листом. Тодi вiн жив у своєї бабусi в дуже музикальнiй сiм'ї, де часто бачився з матiр'ю (батьки Марка розлучилися, коли вiн був ще малим), яка вчила його музики, ставила йому голос, розучувала з ним вокальнi партiї.

Пiсля невдалої спроби продовжити навчання у гiмназiї в Києвi юнак повертається до Бобринця i вступає на службу до повiтового суду. В цей час М. Кропивницький разом з I. К. Тобiлевичем брав участь в аматорських гуртках, де ставились п'єси українських i росiйських драматургiв, пробував свої сили i як автор, i як постановник. Вiдвiдував протягом трьох семестрiв (1862-1863) заняття на юридичному факультетi Київського унiверситету як вiльний слухач. Пiд враженням однiєї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрi, вiн пише української мовою мелодраму «Микита Старостенко».

З 1864 р. Кропивницький знов на казеннiй службi – то у Єлисаветградi, то у Бобринцi. Але чиновницької кар'єри вiн не зробив i навiть часто зовсiм втрачав заробiток внаслiдок захоплення мистецтвом та участi в аматорських виставах. 1871 р. перейшов у професiйнi актори, зголосившись працювати в трупi графiв Моркових (Одеса). Протягом десяти рокiв роботи в росiйських театральних трупах, перегравши лише за першi п'ят рокiв «около 500 ролей... от губернатора в «Птичках певчих» до Отелло...», вiн набув величезного сценiчного досвiду, глибоковивчив специфiку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчi принципи, розумiння мiсця театру в життi суспiльства.

Важливим етапом у творчому шляху М. Кропивницького та в iсторiї українського театру стало перебування його 1875 р. в Галичинi, де, працюючи актором i режисером театру товариства «Руська бесiда», вiн доклав великих зусиль до змiн у репертуарi й художньому стилi театру, в наближеннi його до реалiзму й народностi.

Початок театральної дiяльностi М. Кропивницького припав на час практичної вiдсутностi професiйного українського театру на Надднiпрянщинi, час найжорстокiших репресiй щодо українського слова: Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., численнi iнструкцiї та розпорядження мiсцевих властей тощо; все це змушувало митцiв запобiгати перед кожним держимордою, показувати протягом одного вечора по двi вистави – росiйську й українську. Пiсля дозволу мiнiстра Лорiс-Мелiкова (1881) на виконання українських п'єс почали виникати українськi трупи – у Києвi, Харковi, Одесi. Та роботи в них – навiть iз таким своєрiдним дiячем i художником, як Г. Ашкаренко, - не задовольняла М. Кропивницького, який прагнув кардинальних змiн у сценiчнiй творчостi. 1882 р. вiн утворює свою трупу, яка десь через рiк зливається з трупою М. Старицького, а М. Кропивницький стає її провiдним режисером. Починається нова епоха в iсторiї українського професiйного театру, творче обличчя якого визначали, разом з М. Старицьким та М. Кропивницьким, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пiзнiше М. Садовська-Барiлоттi, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, I. Карпенко-Карий. Та величезна популярнiсть митцiв, творчiсть яких була уособленням народного естетичного iдеалу, наче провокувала царських чиновникiв знову й знову обрубувати їм крила: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (по сутi, майже третини територiї України Надднiпрянської) було заборонено. Не полегшив становища навiть гучнiй успiх i царське схвалення гастролей у Петербурзi 1886-1887 рр., якими М. Кропивницький керував уже пiсля вiдокремлення вiд М. Старицького i якi дали пiдстави тодiшнiй критицi говорити про український театр у зiставленнi з європейським (зокрема з трупою «мейнiнгенцiв», новаторство яких було загальновизнаним).

Все життя провiвши в пошуку, в безнастаннiй боротьбi, неспокої (навiть на придбаному в останнi роки хуторi Затишок недалеко вiд Харкова недовго затимувався), М. Л. Кропивницький i помер (21 квiтня 1910 р.) у дорозi, повертаючись з Одеси – з гастролей.

Систематичної освiти М. Кропивницький, з рiзних причин не одержав, але його лектуру складало досить широке коло iмен свiтової класики. Лише серед названих ним в автобiографiї авторiв – Гете i Шекспiр, Байрон i Дюма, Гейне, Жорж Занд, Теккерей. Син письменника свiдчить, що родина завжди передплачувала багато театральних газет i рiзних i «Киевской старины». У молодi роки цiкавився М. Кропивницький i найсучаснiшими фiлософськими працями, вiд соцiалiста-утопiста Р. Оуена до прагматика-моралiста С. Смайльса. А мiж ними – Дж. Ст. Мiлль з його розумiнням моральностi як прагнення до «найбiльшої суми загального щастя»., Г. Спенсер, який ще тiснiше пов'язував моральнiсть iз кориснiстю, навiть вулгарно-матерiалiстичнi мiркування Я. Молешотта. Прочитане ретельно обдумувалося, аналiзувалося у критичному зiставленнi з реалiями побуту «удома».

В останнi роки життя М. Кропивницький з iнтересом читав працi А. Шопенгауера. Малоймовiрно, щоб вони безпосередньо впливали на того, хто мав уже такий серйозний життєвий досвiд, певнiше, що в них виявлялась спiвзвучнiсть iз багатьма розчаруваннями митця – житейськими i творчими. А ще бiльше – iз фiлософським утвердженням спiвчуття, жалю як iстинної основи людської моралi; ця iдея була серцевинною у бiльшостi його творiв.

Живучiсть крiпосницької й вiдповiдно рабської психологiї, руйнування «дворянських гнiзд» i витiснення дворянства зростаючою сiльською буржуазiєю, збагачення «чумазого» й наступ його на селянство, хижацька конкуренцiя його з подiбними до себе, росiйсько-японська вiйна i вплив її на життя народу, революцiйнi заворушення на селi – ось коло тем, що перебували в полi зору драматурга. Актуальнiсть їх безперечна, як i важливiсть моральних проблем життя творчої iнтелiгенцiї, її взаємин з «натовпом», зi спекулянтами вiд мистецтва, по-новаторськи посталвених у драмi «Беспочвенники» та сатиричнiй комедiї «Нашествiе варварiв». Час вiд часу письменник звертався й до iнсценiзацiї вiдомих лiтературних творiв: «Невольник» i «Титарiвн» («Глум i помста») за Т. Шевченком, «Чайковський, або Олексiй Попович» за Є. Гребiнкою, де виявилась своєрiднiсть його пiдходу до iсторичного минулого українського народу, «Вiй» i «Пропавша грамота» за М. Гоголем, «Вергiлiйова Енеїда» за Котляревським, «Пiдгоряни» за I. Гушалевичем, «Вуси» за О. Стороженком, «Хоть з мосту в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом».

Пiд кiнець життя М. Кропивницький, використавши мотиви народних казок, створив двi п'єси для дiтей («Iвасик-Телесик», «По щучому велiнню»). Органiчний зв'язок його драматургiї з фольклором виявляється як у свiтоглядних позицiях письменника, який, обстоюючи народне розумiння добра i зла, завжди був на боцi бiдних i скривджених, так i в художнiх – зокрема у вiдбиттi у мовi персонажiв влучного народного слова, гумору. У 70-80-тi роки вiн звертався й до пiснi, але з часом художня тканина його творiв ущiльнюється, i для пiсень та рiзного роду етнографiчних виставок не залишається вже в них мiсця.

У творах М. Кропивницького, який осмислював моральнi проблеми суперечливої, повної контрастiв епохи переходу вiд феодально-крiпосницької системи до прискореного капiталiстичного розвитку країни, дiють представники найрiзноманiтнiших суспiльних верств. Колiзiї п'єс заснованi на зiткненнях простих людей з панами, вчорашнiх крiпакiв з учорашнiми власниками їхнiх душ («Доки сонце зiйде, роса очi виїсть», «Перед волею», в окремих моментах – «Супротивнi течiї», «Олеся», «Двi сiм'ї», навiть «Помирились») та бiдного селянства з багатим, яке має тенденцiю до дальшого збагачення («Дай серцевi волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук», «Двi сiм'ї», «Зайдиголова», почасти «Пошились у дурнi»).

Неминуче, у зв'язку з наступом капiталiзму, руйнування «дворянських гнiзд» цiкавило українських драматругiв, на вiдмiну вiд, наприклад А. Чехова, не тiльки й не стiльки внаслiдок спiвчуття до благородних i чистих, але бездiяльних представникiв приреченого класу. Хоч такi окремi персонажi – жертви власної безпомiчностi перед соцiальними катаклiзмами, конкретнiше – перед новою нахабною i могутньою силою – є, зокрема, й у творах М. Кропивницького: Смородина у «На руїнах», Загрива в «Олесi». Варто, однак, зауважити, що обидва вони далеко не безгрiшнi й не безкорисливi, обидва не проти виправити б своє матерiальне становище одруженням iз дочкою «противника». До того ж, батько Загриви, наприклад, був типовий крiпосник. Якщо у Чехова вишневий сад є елегiйним образом високої духовностi давнього дворянського життя, то в Кропивницького жаль колишнього пана за красивим ландшафтом одразу ж дiстає зниження розповiддю про те, як «пiд оцей ландшафт» шмагали крiпакiв.

Можна твердити, що реалiстичнi твори М. Кропивницького по-своєму наближаютсья до лiтературного екзистенцiалiзму. Завдання фiлософiї мислитель першої половини XIX ст. С. Кiркегор вбачав у тому «щоб вирватися з влади розумного мислення i знайти в собi смiливiсть шукати iстину в тому, що всi звикли вважати парадоксом i абсурдом». М. Кропивницький же, придивляючись до сучасного йому життя, знаходить i парадокси, i абсурд, а то й злочиннiсть, у тому, що для всiх є звичним i звичайним. Соцiальне, а за ним i психологiчне роз'єднання, а далi вiдчуження людей на грунтi боротьби за власнiсть не просто зафiксовано драматургом. Набуваючи характеру морального дiагнозу, воно вносить несподiванi нюанси у поетику його творiв, i не лише згаданих вище.

Драматургiчна спадщина М. Кропивницького є своєрiдним вiдображенням шляху драми як роду словесно-театрального мистецтва вiд традицiйної до нової поетики XX столiття. У перше десятилiття драматург писав переважно твори комедiйних жанрiв – «Помирились» (1869), «За сиротою i бог за клитою, або ж Несподiване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) – переробка водевiлю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкiн», «Пошились у дурнi» (1875), «По ревизiї» (1882), «Лихо не кожному лихо, iншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) – за оповiданням О. Стороженка. Водевiлям, як i створеним у цей перiод драмам «Невольник» (1872) за однойменною поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878-1898), «Доки сонце зiйде, роса очi виїсть» (1882), «Глитай, або ж Павук» (1882), притаманнi жанрова визначенiсть, традицiйнiсть системи художнiх засобiв (зокрема розгорання конфлiкту навколо головного героя або головної пари, яким протиставленi їхнi антиподи). Згодом з'являються п'єси, в яких конфлiкт дещо розалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дiї, але сама дiя ще розвивається в одному напряму. У драмах «Де зерно, там i полова» («Двi сiм'ї», 1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1889), «Розгардiяш» (1906) поряд з основним конфлiктом розвивається додаткова сюжетна лiнiя, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою iдейно-естетичну значимiсть.

Наближався перехiдний, у загальнолюдському розумiннi, кризовий перiод, коли неймовiрно загострювалось вiдчуття зв'язку особистостi з iсторичним плином. Внутрiшнiй свiт героя лiтературних творiв усе бiльше залежав вiд того, що вiдбувалося у великому свiтi. Змiнились i просторово-часовi домiнанти: замiсть визначеностi, єдностi часу, мiсця та дiї набувають силу принципи життєвого потоку, панорамного показу людей, явищ. Вiдсутнiсть розв'язок, «незавершенiсть» сюжетiв також звiдси.

У 900-тi роки М. Кропивницький не раз називає свої п'єси малюнками – «малюнки сiльського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сiльского життя» («Старi сучки й молодi паростi», 1908), iнтуїтивно вiдчуваючи iстотнi вiдмiнностi їх структури, в якiй важко визначити початок, середину й кiнець дiї, бо зав'язка в них, по сутi, вiдбулася ще до початку твору, а конфлiкт фiналом не вичерпується. Цi п'єси можна вважати перехiдними вiд традицiйної до новiтньої драми, оскiльки в них зберiгається принципом сюжетного розвитку, але з тяжiнням все ж до новiтньої. На вiдмiну вiд А. Чехова, який повнiстю переносив конфлiкт у внутрiшнє життя персонажiв, М. Кропивницький як людина театру постiйно дбав про сценiчнiсть своїх творiв. Своєрiдне вiдбиття знаходить у нього усвiдомлення в цей перiод багатьма письменниками Росii суспiльна потреба в публiцистичнiй загостреностi мистецтва: драматуг раз у раз надає героям можливiсть вiдверто висловювати свої погляди, давати оцiнку рiзним громадським явищам, подiям, вчинкам. У рядi творiв на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспiльно-полiтичнi теми. Постiйно притаманна М. Кропивницькому схильнiсть до точного, майже хронiкального вiдтворення найхарактернiших явищ епохи набували, отжде, iншого вигляду. Помiтно збiльшується кiлькiсть дiйових осiб та скорочується вiдстать мiж головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й вникнення кiлькох рiзнопланових (соцiальний, моральний, побутовий) конфлiктiв, якi спiвiснують паралельно, час вiд часу перехрещуючись, а пiд кiнець твору сходячись в один вузол, дiстаючи спiльну чи принаймнi одночасну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора вiдповiдати на запити часу, так переплiтаються у його творах традицiйнi й новiтнi засоби.

Творчо розвиваючи традицiї I. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, М. Кропивницький зробив вiдчутний внесок у лiтературу критичного реалiзму аналiзом найскладнiших проблем свого часу. Iстотної еволюцiї зазнали його позитивнi герої: вiд довготерпiння й пасивного протесту доздатностi аналiзувати обстановку, усвiдомлювати себе як особистiсть, до соцiальної активностi. Драми й комедiї М. Кропивницького є свого роду аналогом так званих iдеологiчних повiстей I Нечуя-Левицького, Г. Грiнченка, О. Кониського, якi I. Франко назвав першими пробами малювання нових суспiльно-полiтичних течiй серед нашої суспiльностi.

Визначальною рисою мислення письменника є iнтерес до найгострiших моральних та полiтичних проблем сучасностi, що знаходив вияв у публiцистичнiй загостреностi, сатиричнiй спрямованостi багатьох його п'єс. Твори його стали врiвень iз визначними зразками прози й поезiї XIX ст., утверджуючи реалiзм драматургiї розробкою народних характерiв, правдивим зображенням життєвих обставин. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром у якому переважала традицiйна поетика, М. Кропивницький чуйно сприймав новi життєвi явища, подiї, що й зумовило пошук ним нових драматургiчних засобiв.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)
Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Михайло Старицький»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Іван Карпенко-Карий»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЗагальна характеристика розвитку світової культури та літератури ХІХ століття у тісному зв’язку з Україною
Ти стильове розмаїття літератури; розвивати навички систематизації та узагальнення матеріалу, використання міжпредметних зв’язків,...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconСекція: українська література
Політичне життя Франції, Росії та інших європейських держав другої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРомантизм в українській літературі 20-40-х років ХІХ століття Сутність напряму
Хvііі століття в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРозвиток літератури на харківщині в умовах складних та неоднозначних історичних процесів ХІХ століття
Познайомити учнів з умовами та особливістю розвитку культури на Слобожанщині, зокрема в місті Харкові, в період ХІХ – початок ХХ...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЛітературний процес на межі ХІХ-ХХ ст. Символізм – один із найзначніших мистецьких напрямів к. ХІХ – п. ХХ ст. Основні естетичні принципи та новаторство поетів-символістів Мета
Хіх – початку ХХ століття, що відбили кризу культури й розрив з естетикою минулого
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconНа допомогу вчителям предметникам. Анотований рекомендаційний список навчальних посібників, методичної та довідкової літератури. Українська мова та література
Бернадська Н.І. Українська література XX століття: навч посібник для старшокласників, вступників до вищих навч закладів та викладачів...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література 6 клас 23. 12. 16
Тема. С. Чернілевський. «Теплота родинного інтиму», «Забула внучка в баби черевички». Настрої І почуття, висвітлені в поезіях. Конспекти...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка