Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка21/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.37 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Iван Карпенко-Карий (1845-1907)
В iсторiї української культури i суспiльно-полiтичного руху другої половини ХIХ - початку ХХ ст. I. Карпетнко-Карий займає одне з найпочеснiших мiсць. Активний дiяч аматорського театру в 60-70-х роках, дiяльний член таємного революцiйного гуртка в Єлисаветградi кiнця 70-х - початку 80-х рокiв, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор i органiзатор театральної справи – ось тi означення, якi складають узагальнену дефiнiцiю I. Карпенка-Карого як iсторичної особистостi. Але найбiльше вiдомий був I. Карпенко-Карий за життя (i таким лишається досi в народнiй свiдомостi) як драматург. Iсторики української драматургiї i театру дiйшли висновку, що у другiй половинi ХIХ ст., власне до виходу на суспiльну арену Лесi Українки, найбiльшим українським драматургом був I. Карпенко-Карий. Один з корифеїв українського театру, саме вiн у загальновизнанiй драматургiчнiй трiадi, поруч з М. Кропивницьким i М. Старицьким, став творцем соцiальної драми, якi ще продовжували живити музично-драматичну стихiю українського театру, ту стихiю, яка й досi iнколи видається ледве не єдиновизначальною нацiональною прикметою українського театру, що нiбито становить нацiональну його природу. I. Карпенко-Карий як новатор залишався глибого нацiональним драматургом, але вiн повнiше, нiж його сучасники, засвоював досвiд росiйської i захiдноєвропейської драматургiї, прагнучи вивести український театр на новi рубежi.

Iван Карпович Тобилевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Арсенiвцi Великовискiвської волостi Ольвiопольського (згодом – Бобринецького, пiзнiше – Єлисаветградського) повiту Херсонської губернiї (тепер с. Веселiвка Новомиргородського району Кiровоградської областi).

У дiловодствi колишнього Департаменту герольдiї правительствуючого сенату зберiгається велика папка документiв, з яких видно, що Карпо Адамович Тобiлевич багато разiв безуспiшно добивався визнання свого шлягетського походження, оскiльки в рiзних документах по-рiзному фiгурувало прiзвище предкiв Тобiлевичiв: Тобiлевич, Тобелевич, Тубiлевич. Це й було формальним приводом для вiдмови у затвердженнi роду Тобiлевичiв у дворянському званнi. Добре поiнформований у цiй справi, навiть беручи участь у складаннi рiзних прошенiй, Iван Карпович Тобiлевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоїнство в основу комедiї «Мартин Боруля» (1886).

Прадiд Iвана Тобiлевича – Семен, дiд Адам i батько Карпо походили з мiстечка Турiя (колiшньої Київської губернiї, тепер Черкаської областi), де мали власнi невеличкi грунти, але рiд настiльки збiднiв, що вже Карпо Тобiлевич змушений був працювати управителем чужих маєткiв, часто мiняючи мiсцi проживання.

Мати ж Iвана Карповича, Євдокiя Зiновiївна Садовська, походила з козацького роду, з мiстечка Саксаганi Катеринославської губернiї (тепер – с. Саксагань П'ятихатського району Днiпропетровської областi). Але цей вiльний козацький рiд потрапив у крiпацьку залежнiсть до пана Золотницького. I Карповi Адамовичу довелося наречену викуповувати.

Дитячi роки Iван Тобiлевич провiв у сiльському середовищi, в рiднiй Арсенiвцi та у с. Камiнно-Костуватому, звiдки винiс першi враження не тiлько вiд краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соцiальної несправедлiвостi. Малий Iван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого вiку, питаннями.

Коли хлопцевi минуло десять рокiв, батько вiддав його до Бобринецької трикласної повiтової школи.

Перший рiк навчання, коли Iван жив на чужiй квартирi у сердитої, скупої жiнки, яка обдирала своїх квартирантiв, настiльки дався взнаки, що вiн тяжко захворiв. Це глибоко вразило батькiв, i вони купили на околицi Бобринця – Рущинi хату, живучи в якiй i закiчив школу Iван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, i молодшi брати.

Завдяки винятковим здiбностям, наполегливостi у навчаннi, зразковiй поведiнцi Iван Тобiлевич здобув повагу не тiльки серед учнiв, а й учителiв. Учитель iсторiї Гордов навiть запрошував Iвана до себе додому i давав йому книжки для читання.

Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправдi трикласна Бобринецька повiтова школа була першим i останнiм офiцiйним освiтнiм закладом для майбутнього письменника i актора. Далi йому, як i багатьом iншим самородкам з народу, довелося закiнчувати життєвi «унiверситети». Оскiльки для вступу на державну службу треба було мати шiстнадцять рокiв, Iван Тобiлевич у чотирнадцятирiчному вiцi змушений був заради шматка хлiба влаштуватися на писарську посаду в канцелярiї пристава Абрамова у Малiй Висцi з платнею аж 2 крб. 50 коп. на мiсяць. Недовго пробувши в здеморалiзованому чиновницькому середовищi, Iван Тобiлевич покинув Малу Виску й повернувся до батькiвського дому в село Камiнно-Костувате. А ще згодом, восени 1859 р., вiн влаштовується на таку саму посаду писарчуком в Бобринецькiй ратушi. I тiльки наприкiнцi сiчня 1864 р. Iван Тобiлевич був прийнятий на державну службу до Бобринецького повiтового суду на посаду канцелярського служителя третього розряду.

У Малiй Висцi i Бобринцi, незважаючи на чиновницьке багно, яке замсоктувало чистi душi молодих людей, I. Тобiлевич читав багато книжок i журналiв, зокрема беручи їх iз передовою молоддю бiблiотеки. Пiд впливом п'єс О. Островського, натхненний iдеями Жадова з «Доходного мiсця», вiн заснував у Бобринцi аматорський гурток з тим, щоб прибуток вiд вистав йшов на пожервтвування бiдним людям. Репертуар гуртка складали росiйськi, передусiм О. Островського, i перекладнi росiйською мовою п'єси, а також твори I. Котляревського, Г. Квiтки-Основ'яненка, Д. Дмитренка. Спочатку грали у дерев'яному благанi на мiському майданi, а далi перейшли до будинку Медового на Великiй вулицi; таким чином в Бобринцi заснувався, крiм лiтнього, зимовий театр. Душею всього аматорського товариства став I. Тобiлевич, який був i за режисера, i за актора. Восени 1863 р. до цього гуртка пристав М. Кропивницький.

Садиба Тобiлевичiв у Єлисаветградi була одним iз осередкiв мистецької i громадсько-полiтичної роботи в мiстi. Тут збиралися учасники аматорського гуртка, що дiяв при мiсцевому громадському клубi, органiзованому братами Тобiлевичами на чолi з найстаршим Iваном Тобiлевичем та Марком Кропивницьким, який виступав актором, режисером i декоратором. Гурток регулярно по суботах давав українськi вистави на користь незаможних учнiв. Але в травнi 1876 р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних i вокальних творiв українською мовою, пiсля чого аматорський гурток занепав. У цей час у мiстi активiзувалася революцiйна або радикальна, як тодi говорили, атмосфера. З'являютсья примiрники пiдпiльної преси: спочатку газета «Земля и воля», а далi, з подiлом народницької партiї, вiдповiдно газети «Народная воля» i «Черный передел». Поширюються твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, М. Шелгунова, народницька белетристика, революцiйна публiцистика, зокрема й макрсистська. Єлисаветградський революцiйний гурток збирався то в Тобiлевичiв, то на квартирi iнспектора духовного училища Лащенка. З приїздом до Єлисаветграда у 1878 р. на постiйне проживання лiкаря Панаса Михалевича, висланого з Києва учасника розгромленої царизмом Київської громади, близького приятеля В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського, драгоманiвця за свiтоглядом, у Єлисаветградi склався новий революцiйний гурток, до якого ввiйшов I. Тобiлевич.

Коли ж Херсонське губернське правлiння 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцiю про звiльнення I. Тобiлевича зi служби, йому нiчого не залишалося, як прийняти пропозицiю братiв i друзiв перейти на професiональну сцену. I вiн десь у цi першi днi жовтня 1883 р. робить вирiшальний крок. За плечима було тридцать вiсiм рокiв сповненого драматизму життя, з них двадцать – акторської i режисерської роботи в аматорському театрi, газетної театрально-публiцистичної практики в «Елисаветградском вестнике», першi художнi твори – оповiдання «Новобранець» (1881), опублiковане саме у 1883 р. пiд псевдонiмом «Гнат Карий» у київському альманасi «Рада» i драма «Чабан», яка була прочитана перед трупою i незабаром подана пiд цим же псевдонiмом до цензури. Як актор I. Тобiлевич дебютує пiд псевдонiмом «Карпенко-Карий». Вiдтепер цi два прiзвища часто мiнятимуться мiсцями для означення однiєї й тiєї самої творчої особистостi, але якщо лiтературнi твори вiн пiдписуватиме i власним прiзвищем, i псевдонiмом, то акторська дiяльнiсть його буде назавжди позначена прiзвищем Карпенко-Карий.

Наприкiнцi лютого 1890 р. через непорозумiння мiж М. Садовським i М. Заньковецькою, з одного боку, I. Карпенко-Карим i П. Саксаганським з другого, останнi виходять з трупи М. Садовського i утворюють окрему, якiй судилося стати наприкiнцi ХIХ – на початку ХХ ст. найкращим, найсильнiшим в органiзацiйному i мистецькому вiдношеннях українським театральним колективом. Трупа ця мала рiзнi назви. Спочатку, до 1888 р., це було «Товариство росiйсько-малоросiйських артистiв пiд керiвництвом П. Саксаганського». Iменi I. Карпенка-Карого в офiцiйнiй назвi не було, але справжнiм органiзатором, натхненним iдеологом «Товариства» був саме вiн. Його драматургiя становила основу репертуару, чим «Товариство» вiдрiзнялося вiд iнших тогочасних українських труп. Художнє керiвництво i режисуру взяв на себе П. Саксаганський, а адмiнiстративне – I. Карпенко-Карий. Фактично ж усi творчi питання вирiшувалися спiльно. «Товариство» стало лабораторiєю I. Карпенка-Карого, в якiй творився його театр, театр Карпенка-Карого. Це був справжнiй реалiстичний театр, який високо нiс i розвивав кращi традицiї української сцени. I хоч «Товариство» кiлька рокiв успiшно дiяло паралельно з трупами М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганський та I. Карпенко-Карий постiйно прагнули з'єднатися, але рiзнi перепони, предусiм договори з орендованими театрами, заважали цьому. I тiльки в березнi 1898 р. пiсля розриву М. Заньковецької з М. Садовським останнiй пристав до «Товарства» старших братiв. Вiдтепер до 1900 р. трупа виступала пiд назвою «З'єднане товаристо П. К. Саксаганського i М. К. Садовського». А 1900 р. до «Товариства» ввiйшли М. Кропивницький i М. Заньковецька. На афiшах закрасувались славнi iмена: «Трупа М. Л. Кропивницького при участi М. К. Заньковецької пiд керiвництвом П. К. Саксаганського i М. К. Садовського». Це була трупа корифеїв українського театру, в якiй I. Карпенко-Карий займав одне з головних мiсць. Але таке становище тривало недовго. Наприкiнцi зимового сезону 1903 р. спочатку М. Заньковецька, а незабаром i М. Кропивницький вийшли з трупи. Навеснi 1904 р. пiшов iз трупи М. Садовський. I знову залишились П. Саксаганський та I. Карпенко-Карий самi, аж до тяжкої недуги останнього, яка наприкiнцi 1906 р. вiдвернула його вiд сценiчної дiяльностi, а незабаром звела у могилу.

Помер вiн у Берлiнi, в клiнiцi вiдомого тодi професора Боаза 2 (15) вересня 1907 р. Тiло його було перевезено на Україну i, за його заповiтом поховано на кладовищi села Карлюжини поблизу хутора Надiя, поруч з могилою батька.

У лiтературi I. Карпенко-Карий прийшов у зрiлому вiцi, маючи значний досвiд активного учасника театрального аматорства на Українi. Першим його лiтературним твором було оповiдання «Новобранець», написане у 1881 р. й опублiковане М. Старицьким в альманасi «Рада» тiльки через два роки (1883). Оповiдання свiдчить про непересiчний белетристичний талант I. Карпенка-Карого, глибоке знання народного побуту, психологiї трудящої людини. Тематично цей твiр спорiднений з «Народними оповiданнями» Марка Вовчка, але на ньому помiтний вплив росiйської народницької лiтератури, яку письменник добре знав i навiть перекладав українською мовою. Дослiдники не раз висловювали подив, чому пiся вдалого дебюту в прозi письменник бiйику бiльш не повертався до цього виду лiтератури. Думається, вiдповiдь може бути одна: це оповiдання, а радше невеличка повiсть, як визанчив жанр твору сам письменник, писалося в 1881 р., ще до видання царським урядом таємного циркуляру про пом'якшення Емського акту 1876 р., тобто до вiдновлення українських вистав. Отже, письменник не мiг ще приступити до драматичного жанру, який вважався неперспективним. Як тiльки восени 1881 р. укараїнський театр було вiдновлено, I. Тобiлевич поринув у драматургiю, створивши першу п'єсу «Чабан» (1883), а далi театр цiлковито заполонив його, не залишивши в душi мiсця для прози.

Соцiальна тема, якою зробив заявку I. Карпенко-Карий, знайшла свiй дальший розвиток у його творчостi. Опинившись на засланнi у Новочеркаску, вiн весь вiльний вiд щоденної фiзичної роботи заради шматка хлiба час вiддає наполегливiй працi для збагачення репертуару молодого українського театру. Тут Карпенко-Карий завершує розпочату ще до заслання драму «Хто винен?» (1884), пише iсторичну драму «Бондарiвна» (1884), здiйснює за допомогою дружини Софiї Тобiлевич, яка досконало володiла польською мовою, переробку п'єс двох польських драматургiв, одноактну драму Яна Галасевича «Чортiвська лава» - на драму «Чортова скала» (1885), переробляє драму «Хто винен?» на «Чарiвницю» (1886), пише комедiю «Мартин Боруля» (1886), першу редакцiю драми «Пiдпанки» (1887), яка з чиєїсь руки й досi датується 1883 р. Саме в цей перiод драматург працював у планi, скажемо, користуючись термiнологiєю одного з найсерйознiших дослiдникiв драматургiї I. Карпенка-Карого – Я. Мамонтова, двох театральних систем: романтично-побутової i реалiстично-побутової.

Викривальну, гостросюжетну лiнiю «Бурлаки» I. К. Карпенко-Карий розвива у рядi iнших творiв, що продовжували реалiстично-побутову лiнiю, передусiм у п'єсах комедiйного жанру, позначених елементами їдкої сатири. Цей ряд розпочато комедiєю «Розумний i дурень», в якiй уперше в творчостi I. Карпенка-Карого було виведено тип українського чумазого, глитая, того самого, який уже мав своїх попередникiв у росiйськiй лiтератури (Салтиков-Щедрiн) i в драмi М. Кропивницького «Глитай або ж Павук». Спостережено на цiй п'єсi вплив комедiї О. Островського «Свої люди, поквитаємось».

У комедiї «Мартин Боруля» (цiй, породженiй характером тогочасної української дiйсностi, версiї мольєрiвського сюжету «Мiщанин-шляхтич») йдеться начебто про iншi речi – про намагання простої людини вибитись у пани, намагання вiдновити втрачене предками дворянство. Але за всiм цим другим планом вбачаємо сатиру на iснуючi соцiальнi порядки – осуд прагнення простої людини до утвердження себе в суспiльствi шляхом протиставлення iншим, таким самим гречкосiям, викриття тодiшнiх судових порядкiв, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства. Комедiя ось уже сто рокiв не сходить зi сцени українських театрiв, що свiдчить про її неперехiднi мистецькi цiнностi.

Щедрий талант сатирика гоголiвсько-щедрiнського типу I. Карпенко-Карий ще бiльшою мiрою виявляє у наступних своїх комедiях «Сто тисяч» (1890) i «Хазяїн» (1900). Дехто з дослiдникiв обидвi цi комедiї разом з комедiєю «Розумний i дурень» небезпiдставно вважає своєрiдною трилогiєю. Бо й справдi, жадоба збагаження хитрого i спритного мужика, який в нових суспiльних умовах вийшов на iсторичну арену, є визначальною i для головних героїв комедiї «Сто тисяч» Герасима Калитки та комедiї «Хазяїн» Терентiя Пузиря.

П'єси «Сто тисяч» i «Хазяїн» - найкращi сатиричнi комедiї в українськiй дожовтневiй драматургiї, що ввiйшли до української лiтературної класики i становлять злотий фонд класичного репертуару в українському радянському театрi.

I «Розумний i дурень» i «Сто тисяч» i «Хазяїн» - сатиричнi комедiї, хоч комедiйнiсть їх глибоко захована за дiєю, бiльш властивою драмi. Головнi персонажi в цих п'єсах – не комедiйнi, а характернi, як прийнято визначати тип героя в театрi. Тут спадає на думку паралель до творчої практики А. Чехова, який давав жанровi визначення комедiї таким своїм п'єсам, якi нiчим не нагадували комедiй у традицiйному розумiннi цього жанру.

Не менш важливою була соцiальна лiнiя i в п'єсах, визначених автором як драми i в яких Я. Мамонтов небезпiдставно вбачав типовi прикмети мелодрами. Щоправда, пiзнiшi дослiдники визнавали мелодраму за третьосортну драматургiю, i така сумнiвна репутацiя цього жанру зберiгається й донинi, але вже не раз лунали заклики на захист права громадянства мелодрами, особливо пройнятої глибокою соцiальнiстю. Саме такими були всi драми I. Карпенка-Карого, сконструйованi за мелодраматичною моделлю. Вже, у першiй з них – «Хто винен?» (1884) порушувалось не випадкове питання, а таке, яке викликало асоцiацiю з крилатим висловом, що йшов вiд назви однойменного твору О. Герцена. Драма любовного трикутника – Гната, Софiї i Варки – криється у тогочасних суспiльних взаєминах. Старий сюжет, запозичений з ентографiчно-побутової п'єси Стеценка «Доля» (1863), звiльнений вiд етнографiчного аксесуару i розроблений в iншому планi психологiчних мотивацiй, зажив iншим життям. Текст п'єси побачив свiт 1886 р., але для відавання вона була заборонена, бо цензурi здалося неморальним вираження конфлiкту вбивством. Тим часом драматург не раз кардинально переробляв п'єсу, яка й не раз пiдлягала заборонi, але все ж таки була дозволена пiд випадковою цензорською назвою «Безталанна» (замiсть бiльш узагальненого – «Безталанна»).

Драму «Наймичка» теж вiдносять i до жанру мелодрами, i до романтичної системи українського театру, але нiхто iз сучасникiв, якi витирали сльози вiд неперевершеної, генiальної гри М. Заньковецької в головнiй ролi нещасної, знедоленої «рiдним» українським глитаєм простої української дiвчини – сироти Харитини, не був байдужим до твору, не сумнiвався у правдивостi зображеного там життя. На виставах цiєї «мелодрами» плакав не тiльки простий, демократичний глядач, якому була близькою понiвечена доля безталанної наймички, а й сановний – обох столиць, який не мiг протовпитись на виставу, iдучи «на Заньковецьку» пiд час славнозвiсних гастролей трупи М. Кропивницького в Петербурзi i Москвi в 1886-1888 рр. Плакав Лев Толстой, прихильно настоєний до української культури, але заплакав i петербурзський зоїл О. Суворiн, який знущався з української мови i вiдмовляв українському театровi в майбутньому. I не завадили тут формальнi особливостi п'єси, якi лежали ще в площинi етнографiчно-побутового театру.

Заглиблений у проблеми сьогодення, приглядаючись до нових тенденцiй у життi, I. Карпенко-Карий не обiйшов у своїй творчостi такого питання, як органiзацiя хлiборобських спiлок, що з'явилися у 90-х роках ХIХ ст. за iнiцiативою колишнього учасника єлисаветградського пiдпiльного гуртка М. Левитського, «артiльного батька».

Окрему групу в драматургiчному доробку I. Карпенка-Карого складають iсторичнi п'єси. Писав вiн їх, занепокоєний вiдсутнiстю iсторичної тематики на українськiй сценi, яку вiн вважав одним з рушiїв у пробудженнi притлумленої царизмом нацiональної свiдомостi народу. Тому пiсля реалiстичної драми «Бурлака» вiн перш за все взявся за розробку романтичного сюжету широкопопулярної в народi iсторичної балади про Бондарiвну – просту українську дiвчину-красуню, яка сподобалась польському графовi Миколi Потоцькому, що був канiвським старостою, а тому й вiдомий у фольклорi художнiй лiтературi як «пан Каньовський» - жорстокий авантюрист, безкарний злочинець, який знущався над українськими селянами, хоч i вдавав iнодi козакофiла.

Подiбно до iсторичної драми М. Костомарова «Сава Чалий» I. Карпенко-Карий у драмi «Бондарiвна» (1884) теж перенiс подiї, зображенi в баладi, з XVIII ст. у XVII, отже, фактично в героїчну епоху визвольної вiйни українського народу проти шляхетської Польщi пiд керiвництвом Б. Хмельницького. Але вiдтворити героїзм цiєї епохи драматурговi не вдалося, як не вдалося взагалi iндивiдуалiзувати i типiзувати образи твору, починаючи з головної героїнi Тетяни Бондарiвни, яка в народнiй баладi постає бiльш мужньою, розумною, щирою i безпосередньою в протиборствi з жорстоким i цинiчним сласолюбцем Потоцьким. У п'єсi не було того iсторичного фону, який би вiдбивав рух героїчної епохи, а тому драматург не змiг вийти за межi романтично-побутової драми, позбавленої глибоких iсторичних узагальнень.

Незважаючи на це та на ряд iнших мистецьких хиб, «Бондарiвна» незмiнно трималася в репертуарi театру корифеїв. Драматург постiйно вдосконалював її текст, але все ж таки п'єса не зайняла поважного мiсця серед найдосконалiших в iдейно-мистецькому вiдношеннi його п'єс.

Творчiсть I. Капренка-Карого – вершина української драматургiї 80-90-х рокiв ХIХ - перших рокiв ХХ ст. Драматург продемонстрував глибиннiсть аналiзу соцiальних конфлiктiв, справжню, а не показну народнiсть, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й ентографiї, а в збагаченнi його творiв народною мудрiстю. Мова його героїв, хоч i позначена поспiль, особливостями пiвденноукраїнських говорiв, яскраво iндивiдуалiзована, насичена фразеологiзмами, приказками i прислiв'ями, специфiчними термiнами, пiдслуханими в сiльськiй глибинцi i в чиновницько-бюрократичному середовищi, у рiзних суспiльних верствах, iнодi й у декласованого елементу. Народна пiсня в п'єсах I. Карпенка-Карого не грає iлюстративної ролi, як це часто трапляється в творах драматургiв, що культивували у твореннi характеру чи руханнi дiї твору. Всi п'єси I. Карпенка-Карого позначенi динамiчнiстю дiї, яскравою сценiчнiстю, що забезпечувало їм успiх у глядача. Майстер дiалогу, I. Карпенко-Карий не гребував таким традицiйним засобом, як монолог, особливо внутрiшнiй, який, однак, нiколи не порушував загальної динамiки твору. У кращих п'єсах I. Карпенка-Карого завжди спостерiгається єднiсть змiсту i форми. Психологiзм його героїв розкривається в конкретних подiях, у думках i вчинках, що рiднить його з росiйськими драматургами О. Островським i Л. Толстим, з творами захiдноєвропейської психологiчної драми.

Як нiхто з українських драматургiв другої половини ХIХ ст., I. Карпенко-Карий розгорнув широку картину життя українського народу, показавши класову диференцiацiю в його середовищi, опоетизувавши красу духовного свiту простих людей i сатирично висмiявши звироднiння панiвних верхiв.

Розвиваючи двi паралельнi тенденцiї в українському театрi – роматичну i реалiстичну, якi органiчно взаємодоповнювались, I. Карпенко-Карий створив свiй театр, який, спираючись на традицiї, що йшли вiд I. Котляревського, Г. Квiтки-Основ'яненка i Т. Шевченка, сягнув вершин критичного реалiзму, цiлком вiдповiдаючи духовi часу, естетичним потребам тогочасного глядача i глядача наступної епохи.
Михайло Петрович Старицький (1840-1904)
Михайло Петрович Старицький народився 1 (14) грудня 1840 р. на Полтавщинi в селi Клiпенцях у дворянськiй дрiбнопомiщицькiй родинi. Батько – вiдставний уланський ротмiстр Петро Iванович помер, коли Михайловi йшов п'ятий рiк, а невдовзi, 1852 р., не стало й матерi – Настасiї Захарiвни, що походила з родини Лисенкiв. Рано осиротiлий Михайло виховувався в сiм'ї Вiталiя Лисенка – батька майбутнього композитора. Пiсля закiнчення Полтавської гiмназiї М. Старицький 1858 р. разом з Миколою Лисенком вступає до Харкiвського унiверситету, а 1860 р. друзi переходять до Київського, змiнивши фiзико-математичний факультет на юридичний. Через рiк, досягши повнолiття, Старицький перериває навчання, їде на Полтавщину, щоб вступити у володiння спадщиною, одружується з сестрою Миколи – Софiєю Вiталiївною i, влаштувавши господарськi справи, повертається до Києва. Пiсля закiнчення унiверситету в 1864 р. працює в Київському iсторичному архiвi. 1868 р. Старицький з родиною перебирається на Подiлля, в придбаний у с. Карпiвцi невеликий маєток, але невдовзi, 1871 р., повертається до Києва.

Свiтогляд й естетичнi погляди Старицького формувалися в 60-70-тi роки. Полум'я селянських «бунтiв», скасування «згори» крiпацтва й «голодна воля», пореформена реакцiя, розгортання другого, «рiзночинського» перiоду визвольного руху в країнi, «валуєвський» циркуляр (1863), а згодом Емський акт (1876), спрямованi на посилення нацiонального гноблення, прудушення української мови й прогресивної культури, поляризацiя революцiйно-демократичних i буржуазно-нацiоналiстичних тенденцiй в суспiльствi, - неминуче позначалися на розвитку й дiяльностi М. Старицького.

Саме прагнення бути корисним народнiй справi спонукувало Старицького до рiзнобiчної дiяльностi, а велика обдарованiсть забезпечувала плiднiсть усiх його починань.

Студентом вiн вiдвiдує збори й мiтинги, займається просвiтительством, працюючи в недiльних школах, народних бiблiотеках, рiзних гуртках. Згодом бере участь у роботi київської Громади, Пiвденно-захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства, стає одним з фундаторiв Всеросiйського театрального товариства, органiзатором i дiяльним членом Київського лiтературно-артистичного товариства. Театральна справа завдячує Старицькому i як драматургу, i як iнiцiатору та керiвниковi вiдомих театральних труп, для утримання яких йому довелося навiть позбутися свого маєтку. В коло однодумцiв Старицького в рiзний час входили Марко Кропивницький i Панас Саксаганський, Iван Карпенко-Карий i Марiя Заньковецька, Микола Садовський i Ганна Затиркевич та багато iнших акторiв. Географiя гастролей обiймала, крiм України, широкi простори Росiйської iмперiї – вiд Петербурга i Москви до Кишинева i Ростова-на-Дону, Одеси, Тифлiса й Мiнська, Нижнього Новгорода й Страханi, сягала Вiльна й Варшави. Все це разом по праву можна назвати Театром Старицького.

Великi заслуги Старицького й у видавничiй справi. Крiм публiкацiї, власних творiв, вiн пiсля невдачi в органiзацiї лiтературно-художнього журналу в тяжких цензурних умовах здiйснює видання двох випускiв альманаху «Рада» (1883, 1884).

Вiдомий М. Старицький i як талановитий перекладач з росiйської (О. Пушкiн, I. Крилов, М. Гоголь, М. Лермонтов, М. Некрасов, М. Огарьов, С. Надсон) та європейських (В. Сирокомля, А. Мiцкевич, Ю. Словацький, Шекспiр, Байрон, Гете, Гейне, Гюго, Андерсен, сербськi поети та iн.) лiтератур, чому сприяло добре володiння нiмецькою, французською та англiйською мовами.

До останнього подиху Старицький не випускав iз рук пера. Помер вiн у Києвi 14 (27) квiтня 1904 р. й похований на Байковому кладовищi. Виняткова творча активнiсть забезпечила йому повагу сучасникiв i вдячнiсть нащадкiв. Важко визначити градацiю звершень таких рiзнопрофiльних митцiв, як Старицький, що в кожному родi, жанрi й видi досяг певних висот. I все ж огляд його творчих надбань варто вiдкрити поезiєю. Вiршувати Старицький почав ще в гiмназiї, де захоплювався поезiями Пушкiна й Лермонтова, читав забороненi вiршi Шевченка. Схиляння Старицького перед Шевченком, пронесене протягом усього життя, позначилося на проблематицi й спрямуваннi його поезiй, визначило мiсце доробку поета в сучасному лiтературному процесi.

Старицький власною творчiстю утверджував активну позицiю в тогочасних обставинах. У бiльшостi його вiршiв, навiть пейзажних чи лiрично-iнтимних, переважає тема народу, його тяжкої недолi. З душевною теплотою i неприхованою симпатiєю малює поет образи трудiвникiв. Високопоетичним утвердженням чистоти почуттiв звичайних людей є його поезiї «Ждання» (1865), «В садку» (1886), «На озерi» (1869) та iн. Серед них особливо вирiзняється «Виклик» (1870). Покладений на музику М. Лисенком (серенада Левка з оперети «Утоплена»), цей вiрш став улюбленою народною пiснею, мiцно ввiйшов у самодiяльний i професiйний репертуар.

Зiр поета нiби мимохiть зосереджує увагу й на худесенькiй руцi швачки, її нахиленiй голiвцi, на довгому кашлi в довгi ночi та завжди червоних вiд постiйного недосипу очах, на латаному платковi та зiгнутiй над панським шитвом спинi й при каганцi, й денному свiтлi, внаслiдок чого гiвного звучання набувають заключнi немовби спокiйно констатуючi рядки коротенького вiрша «Швачка».

Поет повстає проти «кривди могучої», закликає до боротьби з нею. Йдеться й про долю народу, й про долю рiдного краю. Слiд особливо наголосити, що Старицький завжди з палкою публiцистичною оперативнiстю реагував на тогочаснi соцiальнi подiї. Облуднiсть реформи 1861 р., реакцiя пiсля пострiлу народовольця Д. В. Каракозова в Олександра II (1866) вiдгукнулися в сумовитих рядках поезiї «Iзнов нудьга».

Визвольнi вiйни балканських слов'ян, повстання проти турецького поневолення у Боснiї, Герцеговинi та Болгарiї, сербсько-турецька вiйна 1876 р., в якiй брали участь росiйськi й українськi добровольцi, викликали гостру реакцiю поета. Єднання слов'янських народiв стало темою таких високопоетичних творiв, як «До Дунаю», «До бронi», «Смерть слов'янина», вiнцем яких є «До слов'ян» (1872). Вiрш має досить складну творчу iсторiю, його пафос полягає в заклику слов'янських народiв до спiльної боротьби проти нацiонального гноблення.

Принциповий характер має звернення до «брата москаля», де майже афористично стверджена думка про одвiчну спiльнiсть з росiйським народом.

До того ж Старицький вперше в українськiй поезiї створив образ жiнки-революцiонерки у вiршi «Зiходить мiсяць, гаснуть зорi...» (1875). Показово, що поет опрацьовував його фактично до останнiх днiв – вiд першої публiкацiї 1883 р. та передруку 1885 р. аж до посмертної збiрки, долаючи цензурнi перепони й вдосконалюючи форму. Глибокий лiризм, психологiчний портрет «коханої мрiї», до якої звенено винятково проникливi слова, дають пiдстави здогадуватися, що за її образом криється реальний прототип, близький самому поетовi.

У багатьох вiршах Старицький i прямо, й опосередковано оспiвує Україну, її чудову природу, красивих i працьовитих людей. Важкий, нестерпний сучасний стан рiдного краю, де «за лихими владарями» замiсть вирубаних ради наживи лiсiв тепер тiльки «пеньки корявi бовванiють лишаями», де «й худоби нiде пасти», на колись ясних плесах «по кочковинi шпацирують лише свинi», де повсюдно смердять «броварi й льохи горiлки», а «слабi понурi люди ледве носять шкури», в iнвективi Старицького «За лихими владарями» (1876) контрастно зiставляється з дещо iдеалiзованим минулим, хоч зрозумiло, що таке зiставлення вжито для посилення звинувачень сучасним «лихим владарям», i недарма цей вираз вiд заголовка рефреном повторюється в кожнiй строфi як неприйняття насамперед сучасного поетовi устрою.

Висловлюючи свої почуття у вiршi «До України», поет окреслює життєвi картини рiдного краю з «хмарами вишняку», веселим плескотом дiтвори на ставку, згадує «у нiчку весняну жабиний гвалт», селян за працею i «стукiт говiркий цiпiв по всiх токах», «при каганцi i верстiн сюрчання, i бесiди, i пiсню чи ридання тихесеньке жiночої журби».

Поетичнi засоби, художня манера й мовнi шукання Старицького визначилися насамперед прагненням максимально чiтко виявити провiдну думку, викликати доступнiсть її й адекватне сприйняття рiзнотипним читачем. Значну роль при цьому вiдiграють метафори, епiтети, порiвняння. Так, для характеристики сучасного ладу добираються недвозначнi означення – «ворожий мир», «неволя страшна», «кривда могуча», «мир трухлявий», «невiльнича пiтьма», «смiтник заласних поганцiв», «багновище», «нiч-стума», «морок i мана», «невiльницьке ярмо, «стоголовий людський кат», «окрадена родина», «рабьска супонь», «озвiренi катюги», «вiкова неволя» та iн. Для суспiльного стану, народної долi характерний iнший ряд – «пiдбитий стиглий колос», «край сиротливий», «люд, ярмлений вiками», «бiдота бездомна» тощо. Широко користається Старицький образами-символами, властивими революцiйнiй народницькiй поезiї: «псалом вiри», «терновий вiнець», «правда дзвiн», «нива», «храм святих надiй», «правди вiвтарi», «сонце правди», «мученик».

Сам великий словотворець, вiн виступав в оборону свого поетичного співбрата, обстоюючи принципово важливе положення про те, що кожний, особливо талановитий художник виробляє окрему мову як прикмету, вияв iндивiдуальностi, а слабкi письменники, позбавленi iндивiдуально забарвленої мови, саме й пишуть безбарвно, мляво. До того ж багато слiв, що 1882 р. разили читачiв, увiйшли в загальне вживання. Сьогоднi нiкого не бентежать такi слова й вирази, як нестяма, страдниця, бездольцi, недбальцi, дурманити, приємнiсть, дочасовий тощо, i нiхто вже не пам'ятає, що на основi глибокого знання народної мови вони були створенi Старицьким.

В iсторiї української поезiї значна роль належить перекладам i переспiвам Старицького. Фактично лiтературну дiяльнiсть вiн i розпочав з прекладу. 1865 р. були опублiкованi лермонтовськi «Парус», «I нудно, i сумно...», «Оповитi млою...», «Як жито хвилями хиляється i грає...», «Сон», «Заврядне оповiдання» Огарьова; «На скелi пiвнiшнiй та голiй...», «Хвилею тiльки прилине...», «Море безкрає вкруги...», «Снилась менi дiвчинонька...», «Менi снились сльози i палкi поривання...», «Щоку до моєї щоки прихили...», «Брати мої рiднi! Як сонце сiдає...» Гейне та двi байки Крилова – «Гуси» i «Наймит та хазяїн».

У наступнi роки кiлькiсть перекладiв зростала, розширювалося коло авторiв, яких перекладав Старицький. Якщо спочатку переклади публiкувалися переважно у львiвських часописах «Нива» та «Правда», то 1873 р. в Києвi виходить однотомник «Казки Андерсена з життєписсю. Преклав з первотвора М. Стариченко», а наступного, 1874 р. – «Байки Крилова. Вибрав i переклав М. Старицький» 1875 р. – лермонтовська «Пiсня про царя Iвана Васильовича, молодого опричника та одважного крамаренка Калашникова» й одночасно в чотирьох номерах «Правди» друкується переклад «Демона». Майже слiдом, 1876 р., виходять «Сербськi народнi думи й пiснi. Переложив М. Старицький. Частина I. Думи юнацькi. Чиста виручка на користь братiв-слов'ян».

Друга й третя частина, складенi iз побутових, жiночих та обрядових пiсень, внаслiдок цензурних заборон пiсля Емського акта 1876 р., свiту не побачили й пiзнiше публiкувалися в авторському збiрнику «З данього зшитку. Пiснi i думи» (1881).

Обсяг перекладацької дiяльностi Старицького рiзноманiтний i значний – понад 200 творiв. При виборi авторiв i творiв для перекладу насамперед виявлялися також демократичнi тенденцiї Старицького. Особливо охоче прекладав вiн росiйських поетiв – Пушкiна, Лермонтова i найбiльше Некрасова. Iнтерес Старицького до поезiї Пушкiна вiдчутно зрiс наприкiнцi вiку, коли в Києвi готувався збiрник українських перекладiв до 100-рiччя з дня народження генiального поета. В своїх перекладах вiн прагнув додержуватися розмiру й образної системи оригiналу, хоч i не повнiстю уникнув спокуси стилiзацiї пiд сучасну йому громадянську поезiю.

Переклади Старицького з росiйської та iнших свiтових лiтератур сприяли, з одного боку, засвоєнню ним їхнього досвiду, а з другого – збагачували українське письменство високими iдеями й досконалими поетичними образами, ставали надбанням рiдного слова, виховували повагу до iнших народiв, служили зближенню мiж ними, викликали почуття, якi б ми сьогоднi назвали iнтернацiоналiстськими.

Характерно i те, що Старицький рiвночасно перекладав росiйською мовою також поезiї Є. Гребiнки, Лесi Українки та А. Кримського.

Драматичну дiяльнiсть Старицький фактично розпочав iнсценiзацiями творiв Гоголя – оперета «Рiздвяна нiч» (музика М. Лисенка) та п'єса «Сорочинський ярмарок». (Згодом за Гоголем були написанi «Тарас Бульба» - спочатку лiбретто для опери М. Лисенка (1880), потiм – драма на 5 дiй (1893) та лiбретто опери «Утоплена»). До переробок для сцени творiв iнших авторiв, iнсценiзацiй та написання п'єс за запозиченими сюжетами Старицький вдавався i пiзнiше. Серед них – оперета «Чорноморцi», музика М. Лисенка (за «Чорноморським побитом на Кубанi» Я. Кухаренка), «За двома зайцями» (за комедiєю «На Кожум'яках» I. Нечуя-Левицького), «Крути, та не перекручуй» (за п'єсою «Перемудрив» Панаса Мирного), «Нiч пiд Iвана Купала» (за повiстю О. Шабельської «Наброски карандашом»). «Зимовий вечiр» (за однойменним оповiданнм польської письменницi Е. Ожешко), «Юрко Довбиш» (за сюжетом роману «Боротьба за право» австрiйського письменника К. Е. Францоза), «Циганка Аза» (за мотивами повiсти «Хата за селом» польського письменника Ю. Крашевського), «Зимовий вечiр» (за п'єсою «Громадянська смерть» iталiйського драматурга П. Джакометтi, вiдомий росiйський переклад О. М. Островського пiд назвою «Семья преступника»).

Переважна бiльшiсть переробок Старицького сприймається як новi, цiлком самостiйнi твори. Адже вiн не тiльки забезпечував їм сценiчнiсть, а й «докорiнно змiнював i поглиблював соцiальну основу першотвору, надавав бiльшої загостреностi його провiднiй iдеї».

Головний конфлiкт, обраний для соцiально-психологiчної драми «Не судилось», зосередив увагу драматурга бiльше на розкладi «панського болота» - помiщицької родини (чого варта, скажiмо, брутальна й цинiчна Зiзi), що в свою твань затягує i простих людей (лакей Харлампiй, покоївка Аннушка), внаслiдок чого соцiальне розшарування на селi лишилося дещо збоку. Зате в iнших п'єсах саме воно виходить на перший план («У темрявi», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi»).

Драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi» (1887) написана за мотивами народної пiснi та переказами про її легендарну авторку Марусю Шурай (Чурай). Тема й сюжет пiснi спричинили появу багатьох творiв, у тому числi й драматичних, але тiльки Старицькому пощастило рельєфно окреслити соцiальнi особливостi сiльського життя, розкрити психологiю героїв, органiчно поєднати багатство фольклору з перипетiями напруженої дiї, вiдтворити барвисту мову звичайних трудiвникiв, поєднати вчинки героїв з причинами соцiального характеру.

До 1893 р. Старицький мав уже творчий досвiд не тiльки драматурга, а й визначного органiзатора театральної справи, тому цiлком закономiрно, що, розробляючи проблеми iнтелiгенцiї, вiн звернувся до добре вiдомого йому акторського життя. Це насамперед становище митця в суспiльствi, ворожiсть буржуазного укладу життя i справжнього мистецтва.

Центральна постать п'єси «Талан» (1893) – Марiя Лучицька багатьма рисами й деталями життя перегукується з видатною українською актрисою Марiєю Заньковецькою, якiй була присвячена ця «драма iз побуту малоруських акторiв».

У драмi «Талан» Старицький вдався до незвичного сценiчного прийому: у другiй картинi IV дiї виконується уривок з його ж драми «Богдан Хмельницький», перша редакцiя якої 1887 р. була заборонена цензурою. Таке небезпечне самоцитування засвiдчувало не тiльки мужнiсть драматурга, а й насамперед його невгасимий iнтерес до героїчного минулого України.

Вiдiйшовши за станом здоров'я вiд активної театральної дiяльностi, Старицький цiлком вiддається лiтературнiй творчостi. Саме в цi роки одна по однiй з'являються його вiршованi iсторичнi драми – «Богдан Хмельницький» (1896), «Маруся Богуславка» (1897), «Оборона Бушi» (1898) та «Остання нiч» (1899).

Минуле для Старицького не було втечею вiд дiйсностi. Навпаки, обираючи для цих творiв справжнi iсторичнi подiї, Старицький оспiвував мужнiсть народу в боротьбi з ворогом, його проводирiв, якi вчиняли народну волю.

Буремнi роки визвольної вiйни українського народу 1648-1654 рр. складають провiдну тему драм «Богдан Хмельницький» i «Оборона Бушi». Велич уславленого гетьмана полягає в тому, що вiн, побачивши страшну неволю, переборює опiр зрадливої старшини, зокрема пiдступного генерального писаря Iвана Виговського, й знаходить єдино вiрний шлях.

До XVII ст. вiднiс Старицький i подiї iсторично-побутової драми «Маруся Богуславка», створеної за мотивами народних дум i пiсень. Знову постає проблема патрiотизму, вiдданостi вiтчизнi, усвiдомлення боргу й вини перед нею.

Михайло Старицький i в поезiї, i в драматургiї, i в прозi виступив як новатор, що на новому етапi творчо розвинув традицiї Тараса Шевченка й Марка Вовчка, став гiдним соратником Iвана Франка й Лесi Українки.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)
Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Михайло Старицький»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Іван Карпенко-Карий»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЗагальна характеристика розвитку світової культури та літератури ХІХ століття у тісному зв’язку з Україною
Ти стильове розмаїття літератури; розвивати навички систематизації та узагальнення матеріалу, використання міжпредметних зв’язків,...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconСекція: українська література
Політичне життя Франції, Росії та інших європейських держав другої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРомантизм в українській літературі 20-40-х років ХІХ століття Сутність напряму
Хvііі століття в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРозвиток літератури на харківщині в умовах складних та неоднозначних історичних процесів ХІХ століття
Познайомити учнів з умовами та особливістю розвитку культури на Слобожанщині, зокрема в місті Харкові, в період ХІХ – початок ХХ...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЛітературний процес на межі ХІХ-ХХ ст. Символізм – один із найзначніших мистецьких напрямів к. ХІХ – п. ХХ ст. Основні естетичні принципи та новаторство поетів-символістів Мета
Хіх – початку ХХ століття, що відбили кризу культури й розрив з естетикою минулого
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconНа допомогу вчителям предметникам. Анотований рекомендаційний список навчальних посібників, методичної та довідкової літератури. Українська мова та література
Бернадська Н.І. Українська література XX століття: навч посібник для старшокласників, вступників до вищих навч закладів та викладачів...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література 6 клас 23. 12. 16
Тема. С. Чернілевський. «Теплота родинного інтиму», «Забула внучка в баби черевички». Настрої І почуття, висвітлені в поезіях. Конспекти...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка