Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка3/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.37 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
П. Гулака Артемовського, найкраща частина якої представлена реалістично-бурлескними етологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного алегоризму, прагнення до розвитку міметичного підходу, спільного для класицизму та просвітницького реалізму. Зазнавши великого впливу польської класицистичної літератури, Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що позначилося й на його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності.

Поєднання структури літературної байки і народної казки дає в Гулака-Артемовського байку-казку як новий жанровий різновид із розбудованим сюжетом. У творчості письменника простежується й повернення від багатої на життєві реалії сюжетної байки-казки до власне морального повчання (приказки), що характеризується концентрованістю раціоналістичного підходу, заміщенням спеціально сформульованої моралі народним афоризмом. Дидактична настанова випливає з самої епічної розповіді.

Яскравими явищем в українській літературі були байки Є. Гребінки. Зміст більшості байок Гребінки відзначається соціальною поміркованістю. У найкращих із них показано несумісність інтересів та моралі панівної верхівки (поміщиків, бюрократичного державного апарату) і селянства; в гуманістично-просвітницькому дусі висловлено надію на перевиховання панства («Пшениця», «Ячмінь», «Рожа да Хміль», «Будяк та Конопляночка», «Віл»). Найбільшої викривальної сили Гребінка досягає в байках «Ведмежий суд», «Рибалка».

Ставши продовжувачем байкової традиції Лафонтена і Гулака-Артемовського, Гребінка водночас створює свій тип байки, що характеризуєьтся детальною розробкою сюжету, введенням реалістичних побутових сцен, зменшення кількості алегоричних постатей – аж до наведення «реальних» прізвищ персонажів («Ячмінь», «Мірошник»). З'являється і топонімічна локалізація місця дії та інші національні реалії (побуту, історії). Розростання фабульної частини байку (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного моменту сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну народну побутову новелу.

У байках Гребінки видно прагнення відійти від традиційного дидактизму й бурлескного натуралізму. У них з'являється постать автора-оповідача з його емоційною реакцією, що готувало грунт для утвердження байки в українській літературі як ліро-епічного жанру, що вже виламувався з естетичних принципів просвітницького реалізму.

Байка в українській поезії першої половини ХІХ ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшися до казки, тваринного епосу, приказки, прислів'я, до анекдоту й афористичного народного слова, байка вбирає в себе й риси народного світобачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного й коломийкового вірша та ін.).

Оскільки національне відродження в Україні почалося з народних низів, визначальна роль народної культури виявилась і в драматургії, де на перше місце виходять «низькі» жанри, які щедро приймають у себе фольклорну стихію, традиції інтермедії, вертепної драми, народної пісні, музики, танцю: соціально-побутова драма (різновид її – комічна опера), комедія, водевіль, етнографічно-побутова драма, що відображає народні обряди і звичаї. Для стилістики характерні синтез слова і дії, хорові й сольні співи, музика, танці, мелодраматичні ситуації. Перебуваючи під впливом фольклору та шкільного театру ХVІІІ ст., сценічне мистецтво загалом було зорієнотвано на демократичного читача.

Просвітницька драма як жанрово-видова система в українській літературі складається наприкінці 10-30-х років ХІХ ст., в чому вирішальну роль відіграла «Наталка Полтавка» І. Котляревського.

Під її впливом розвивалася вся українська драматургія першої половини ХІХ ст. Причина тут не тільки в популярності й життєвості сюжету, художній майстерності письменника та привабливості позитивних героїв, а й насамперед в ідейно-проблемній глибині конфлікту, що має не вузькоприватне, а суспільне значення.

За любовним конфліктом «Наталки Полтавки», загостреним проблемою соціальної нерівності, криється зрештою глибша і ширша проблема: несумісність природного (демократичного), а отже, в просвітницькому розумінні, тим самим і розумного підходу, яким керувалася старожитня Україна, з пансько-чиновницькими уявленнями про життєві цінності й мораль, що насаджувалися під вигладом «цивілізаційного» струменя кріпосницькою Росією.

Висунення у просвітницькому реалізмі на чільне місце пізнавальної функції літератури, показу людини у зв'язках із світом у просторі й часі поставило на порядок денний питання про художню прозу, яка взагалі не входила до класицистичноі ієрархії жанрів.


*** Проза (лат. prosa, вiд prosa oratio – пряма, така, що вiльно розвивається й рухається, мова) – мовлення не органiзоване ритмiчно, не вритмоване; лiтературний твiр або сукупнiсть творiв, написаних невiршованою мовою. проза – один з двох основних типiв лiтературної творчостi. Поезiя i проза – глибоко своєрiднi сфери мистецтва, якi рорзiзняються i формою, i змiстом, i своїм мiсцем в iсторiї лiтератури. Донедавна прозою (на вiдмiну вiд поезiї) вважали усi нехудожнi словеснi твори; подiбний слововжиток спостерiгається навiть у XX ст. В українськiй лiтературi поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у пiсляшевченкiвський перiод. Художня проза у власному розумiннi цього слова – порiвняно пiзне явище, яке iнтенсивно формувалося ще з доби Вiдродження. У давнiй i середньовiчнiй лiтературi проза мала специфiчне призначення: у прозиi творились, як правило, лише напiвхудожнi, «змiшанi» твори прикладного характеру (iсторичнi хронiки, фiлософськi дiалоги, ораторськi твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комiчних жанрiв (фарси, деякi види сатири i т. iн.). Проза тих часiв – це так звана ритмiчна проза, яка своєю формою наближалася до вiрша, сприймалася як своєрiдне вiдгалуження поезiї. Наприклад, у києво-руськiй прозi наявна послiдовна ритмiчна органiзацiя: текст членувався на бiльш-менш рiвнi вiдтинки (колони), котрi часто завершувалися (чи причиналися) спiвзвучними дiєслiвними або iменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Вiдродження (в українськiй лiтературi значно пiзнiше) формується проза, а з доби Просвiтництва вона посiдає провiдну роль у лiтературi (роман, новела, повiсть).

Донинi не розв'язано питання про формальну органiзацiю художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю органiзацiєю проза не має принципових вiдмiнностей вiд повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпiдставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна i внутрiшньо закономiрна структура, яка принципово вiдрiзняється вiд вiршового ритму i при цьому усе ж виводить прозу за межi буденної мови (Г. Флобер, А. Чехов, М. Коцюбинський, Е. Хемiнгуей та iн.), вимагаючи вiд автора не меншої напруги i майстерностi, нiж вiрш. Художня своєрiднiсть прози не вичерпується принципами зовнiшньої органiзацiї мови. У прозi домiнують суттєво вiдмiннi способи та форми словесної образностi вiд таких, якими користається поезiя. Так, рiзнi види тропiв, якi здебiльшого мають велике значення для органiзацiї поетичного мовлення, у прозi посiдають куди менш помiтне мiсце. Якщо в поезiї джерелом «художньої енергiї» є взаємодiя, взаємовiдзеркалення словесних вимислiв, здiйснюване рiзними формами зiставлення слiв (порiвняння, метафора, метонiмiя i т. п.), то для прози найбiльш характерною є взаємодiя рiзних мовних планiв: мови автора, оповiдача, персонажiв. Через взаємовiддзеркалення цих мовних планiв зiдйснюється осмислення i оцiнка зображуваного. Художньо-словесна тканина у прозi (порiвняно з поезiєю) постає бiльш «прозорою», що, здавалось би, вiдтворює певну життєву реальнiсть безпосередньо. Разом з тим постiйно вiдчутна образна сила митця, майстернiсть володiнням словом, згармонiйована точнiсть i яснiсть мовних планiв. Значно бiльшу роль у прозi вiдiграє сюжет, послiдовний розвиток дiї; предметнiшими i бiльш визначеними є характери та обставини.


На відміну від літератур «класичного» типу розвитку художня проза в новій українській літературі формується після появи драматургії, що, з одного боку, зумовлюється живучістю розвинутих традицій драми та комедії у старій літературі, на яких виростала нова драматургія, та відсутністю в ній власне художньої прози, а з іншого – слабкою структурованістю самого українського суспільства.
*** Драма (грецьк. drama – дiя) – один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiї, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення. Теорiя драми в iсторичному розвитку неодмiнно вiдбивала всi змiни в лiтературнiй i сценiчнiй творчостi, якi вiдбувалися протягом тисячолiть. Аристотель у своїй працi «Поетика» розробив теорiю трагедiї, визначення якої як наслiдування важливої i завершеної дiї, що має певний обсяг, реалiзується через дiю, а не через розповiдь i викликає через спiвчуття i жах очищення (катарсис), на багато столiть сформулювало пiдходи до Д. Н. Буало, Ф. Шiллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцiй драми ставили дiю. Однак пiдходи у кожного з них були рiзнi. Теорiя доби класицизму вiдзначалася нормативнiстю. Окремi поради, якi давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») мiстили вимоги, що суттєво обмежували творчу активнiсть письменника (єднiсть дiї, мiсця i часу). Унiверсальнi нормативи класицизму зазнали ревiзiї в добу Просвiтництва: вiдбулася демократизацiя драми та її мови. На початку XIX ст. оригiнальну драматургiйну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллi, В. Гюго). Протягом останнiх столiть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценiчної дiї у мистецтво художнього слова. Теоретики лiтератури вiдзначають два жанрових типи драми. Перший – «аристотелiвська» , або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажiв через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхiдними для цього атрибутами – зав'язкою, розвитком дiї, кульмiнацiєю та розв'язкою. У нiй зберiгаєтсья хронологiя подiй i вчинкiв дiйових осiб на вiдносно обмеженому просторi. Генетичнi витоки такої драми криються у творчостi античних письменникiв (Еврипiда, Софокла). Свого пiку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расiн), не зникла в епоху Просвiтництва (Ф. Шiллер, Г.-Е. Лессiнг), розвивалася у лiтератури XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, I. Котляревський, Г. Квiтка-Основ'яненко, О. Островський, I. Карпенко-Карий, I. Франко). Iснує вона й у сучаснiй драматургiї. Iншим жанровим типом є «неаристотелiвська» або «вiдкрита» драма. В її основi лежить синтетичне художнє мислення, внаслiдок чого до драматичного роду активно проникають епiчнi та лiричнi елементи, створюючи враження мiжродової дифузiї. Це характерно як для драматургiї минулого (театри Кабукi i Но у Японiї, музична драма в Китаї, «Обiтниця Яугандхараяти» в Iндiї, «Перси» Есхiла у Грецiї) так i для сучасної драматичної творчостi (Б. Брехт, Н. Хiкмет, М. Кулiш, Е. Iонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типi домiнують епiчнi елементи, то така драма називається епiчною. Притаманними їй елементами можуть бути умовнiсть, iнтелектуалiзацiя змiсту, активне втручання письменника в дiю. Епiчна драма яскраво представлена у творчостi Б. Брехта, Н. Хiкмета, М. Кулiша, I. Кочерги. В центрi зображення лiричної драми – внутрiшнiй свiт героїв. У нiй значно посилюються естетичнi функцiї умовностi, деформуються часовi та просторовi параметри, складнiшою стає композицiя, домiнують асоцiативнi зв'язки («Чарiвний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесi Україники, «Соловейко-Сольвейг» I. Драча). Драма є специфiчним видом мистецтва, який одночасно належить як лiтературi, так i театру. Лише у колективнiй творчостi письменника, режисера, художника, композитора й акторiв вона може стати помiтним явищем лiтературно-мистецького життя. Вiдповiдно до змiсту та форми, характеру конфiлкту драматичнi твори подiляються на окремi види i жанри (драма, трагедiя, комедiя, фарс, водевiль, мелодрама, трагiкомедiя). У минулому побутували мiстерiї, мiраклi, моралiте, шкiльнi драми, iнтермедiї та iн.

Драма як жанр

П'єса соцiального чи побутового характеру з гострим конфiлктом, який розвивається в постiйнiй напрузi. Герої – переважно звичайнi, рядовi люди. Автор прагне розкрити їх психологiю, дослiдити еволюцiю характерiв, мотивацiю вчинкiв i дiй. Її зародження можна помiтити в драматургiї античностi («Iон» Еврипiда). Частина лiтературознавцiв вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дiдро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессiнг, якi обгрунтували її специфiку та значення для розвитку лiтератури i театру. Вони ж i першими втiлювали в життя теоретичнi положення, давши свiтовi так звану мiщанську драму (Д. Дiдро – «Позашлюбний син», «Батько родини; Л.-С. Мерсьє – «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессiнг – «Мiс Сара Сампсон», «Емiлiя Галоттi»). В основi цих творiв лежали сiмейно-родиннi конфлiкти. На рубежi XVIII-XIX ст. мiщанська драма в захiдноєвропейськiй лiтературi зазнала серйозних змiн. У нiй переважає дидактичне начало, герої iснують у тiсному родинному мiкросвiтi. Поступово в мiщанськiй драми посилюються мелодраматичнi елементи, простежується зародження нового жанру – мелодрами. У лiтературi XIX ст. домiнувала реалiстична драма (О. Пушкiн, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалiстичною драмом (Р. Роллан, Дж. Прiстлi, Ш. Оќейсi, А. Мiллер, В. Гавел) важливу роль вiдiграє iнтелектуальна драма, пов'язана з фiлософськими засадами екзистенцiалiзму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В українськiй лiтературi драма з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» I. Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонiм не розкрито), «Чари» К. Тополi, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Iвана» С. Писаревського). У всiх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкiльної драми, вертепу, притаманнi українськiй драматургiї попередньої доби, а з iншого – враховано досвiд захiдноєвропейської драми кiнця XVIII ст. Iдейно-тематичнi горизонти згаданих творiв обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як i в європейськiй драмi, помiтним були й кроки до реалiстичного вiдображення дiйсностi. Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливi суспiльнi проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерiвна» Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерiгається розширення iдейно-тематичних обрiїв драми, з'являються твори з життя iнтелiгенцiї, мешканцiв мiста, порушуються проблеми взаємин села i мiста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зiйде...» М. Кропивницького, «Житейське море» I. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» I. Франка, «Нахмарило» Б. Грiнченка). На рубежi XIX-XX ст. переважає соцiально-психологiчна драма. Потiм, як вiдгук на суспiльно-полiтичну ситуацiю початку XX ст., виникає полiтична драма. Людськi характери дослiджуються драматургами в ектремальних умовах («Кассандра» Лесi Українки). Саме в творчостi Лесi Українки чи не вперше в українськiй драматургiї сягає свого апогею iнтелектуальна, неоромантична драма, в якiй увага з побутових обставин переноситься на психологiю персонажiв, досить складнi й витонченi iнтелiгентнi переживання. Новим кроком у розвитку драми стала творчiсть В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспiльно-полiтичнi проблеми засобами психологiчної драми («Молода кров», «Чорна пантера i Бiлий Ведмiдь»). Найвидатнiшим представником українського ренесансу у драмi став М. Кулiш («Зона», «Патетична соната», «Вiчний бунт», «Маклена Граса»). Активно розвивався цей жанр у повоєннi роки. Соцiально-побутова та психологiчна драма домiнують у творчостi М. Зарудного, О. Коломiйця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнiєнка.
Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленість в українській літературі просвітницького роману виховання. Саме тому в системі епічних жанрів просвітницького реалізму в Україні розвинулися такі форми, як повість та оповідання.
*** Повiсть

Епiчний прозовий твiр (рiдше вiршований), який характеризується однолiнiйним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ i глибиною їх розкриття займає промiжне мiсце мiж романом та оповiданням. Крiм обсягу, пейзаж рiзниться вiд оповiдання розгорнутiшим сюжетом, бiльшою кiлькiстю другорядних персонажiв, повнiшою та глибшою їх характеристикою, наявнiстю описiв. Розмежування повiстi та роману менш виразне. Схожi вони за предметом зображення (життєвi буднi чи вагомi, iсторичнi подiї), засобами зображення, розкриттям характерiв. Але повiсть охоплює менше коло проблем, коротший перiод iз життя героя. Якщо в романi акцент робиться на розгортаннi сюжету й розширеннi кола проблем, то в повiстi сюжет бiльш статичний: акцентується на глибшому аналiзi одного чи кiлькох конфiлктiв, на описах. Як i в романi та оповiданнi, велику роль у повiстi вiдiграє голос автора або розповiдача. У самостiйний вид епосу повiсть вiдмежувалася лише на початку XIX ст. У києво-руськiй лiтерарутi повiстю називали будь-яку об'єктивiзовану розповiдь про життєвi та iсторичнi подiї, вона була близькою до лiтопису («Повiсть минулих лiт»), апокрифiв («Повiсть про Варлаама i Йоасафа»). Початки української повiстi – у перекладах «Олександрiї» i повiстей про Трою, якi через болгарський варiант грецької хронiки Малали перейшли до києво-руських «Хронографiв». У XV ст. з'являється велика кiлькiсть перекладних латинських духовних i свiтських повiстей, якi через Бiлорусь, найчастiше в польському або чеському варiантi, потрапляють в Україну («Мука Христова», нова редакцiя «Олександрiї», «Про Трiстана»). Появi повiстi в українськiй лiтературi сприяло засвоєння нею у перiод бароко в першу чергу захiдноєвропейських духовних, рiдше – авантюрних i демонологiчних повiстей. Перша українська повiсть, писана українською мовою, - «Маруся» Г. Квiтки-Основ'яненка (1833).


*** Оповiдання

Невеликий прозовий твiр, сюжет якого заснований на певному (рiдко кiлькох) епiзодi з життя одного (iнодi кiлькох) персонажа. Невеликi розмiри оповiдання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолiнiйного, чiткого за побудовою сюжету. Характери показанi здебiльшого у сформованому виглядi. Описiв мало, вони стислi, лаконiчнi. Важливу роль вiдiграє художня деталь (деталь побуту, психологiчна деталь та iн.). Оповiдання дуже близьке до новели. Iнодi новелу вважають рiзновидом оповiдання. Вiдрiзняється оповiдання вiд новели бiльш виразною композицiєю, наявнiстю описiв, роздумiв, вiдступiв. Конфлiкт в оповiданнi, якщо є, то не такий гострий, як у новелi. Розповiдь в оповiданнi часто ведеться вiд особи оповiдача. Генеза оповiдання – в сагах, нарисах, оповiдних творах античної iсторiографiї, хронiках, легендах. Як самостiйний жанр оповiдання оформилось у XIX ст. З того часу й до сьогоднi – це продуктивний жанр художньої лiтератури.


Засновником і фундатором української просвітницької прози, яка визначила проблематику й стиль усієї української прози дошевченківського періоду, судилося виступити Г. Квітці-Основ'яненку.

Вирішальний вплив на формування естетичного ідеалу Квітки-Основ'яненка справила ідея народності літератури. Започаткована новою українською літературою тенденція протиставлення морально-етичних принципів трудового народу моралі панства набуває у творчості Квітки-Основ'яненка (за всіх його хитань і спроб знайти ідеал у дворянському середовищі) характеру ідейно-художньої закономірності.

Як і в багатьох просвітників, у Квітки ставлення до народу, його звичаїв і культури не було однозначним. Однак у засаді уявлення про історичне й сучасне життя народу з усім комплексом його культурних явищ, долаючи негативне ставлення до простонародної неосвіченості, забобонності й грубості, розвиваються через захоплення природною безпосередністю, наївністю й поетичною красою усної поезії як позитивне знання, що сприяло розумінню тогочасного життя народних мас у гуманістично-демократичному дусі. Пізнання народного життя, естетичне освоєння фольклору як одного з формантів нової української літератури, з одного боку, сприяло загальній «реабілітації» народних мас, а з іншого – прискорило відхід від класицизму до формування рис просвітницького реалізму, від класицистичного конфлікту між особистими інтересами та обов'язком, людиною й долею – до співвіднесення людини й суспільства, до концепції розумного суспільного влаштування, що спирається на природний стан людини як норму. Ця переорієнтація не лише базувалася на ідеї природної рівності людей, а й ставила в центр уваги звичайну «маленьку» людину, відкривала самоцінність особистості та шлях у художній творчості до створення індивідуальних характерів. Змінюються у зв'язку з цим і стиль та характер пафосу в творах Квітки-Основ'яненка – від класицистичної сатири до бурлеску, народного гротеску та сентиментальної розчуленості й ідеалізації позтивного героя як уособлення властивостей «природної» людини.

Стильова орієнтація повістей на емоційний вплив, на співпереживання читача не тільки потребувала нового образного слова, а й вели до заглиблення в особисте життя персонажів, посилення психологічного аналізу, спроб показати особистість ізсередини (у її найпотаємніших прагненнях, думках, почуттях, настроях), а зрештою й до окреслення індивідуального образу-характеру. Продуктивно використовуючи жанрові можливості великої епічної форми, письменник робить тут помітний крок порівняно зі своїми попередниками в новій українській літератури.



Літературне Просвітництво в Україні не обмежується першою половиною ХІХ ст. Пройшовши стадію своєрідного симбіозу із сентименталізмом та романтизмом, просвітницький реалізм співіснує з реалізмом критичним майже до самого кінця ХІХ ст. Живиться він переважно народницьким спрямуванням літератури, коли письменники підпорядковують її просвітницьким завданням, вихованню народу чи інтелігенції, що неминуче в художній структурі твору приводить до примату логічної ідеї.

Бурлескнi вiрши i комедiя в Українi
В чому причина величезного успiху української «Енеїди» в сучасникiв i невмирущостi її у вiках? Це питання важливо з'ясувати в зв'язку з такими обставинами. «Енеїда» Котляревського – бурлескний твiр, травестiйна поема. Твори цього жанру взагалi належать до побiчної лiнiї в лiтературах рiзних народiв, не визначають головного шляху в розвитку їх (лiтератур). А мiж тим «Енеїда» Котляревського мала великий вплив на розвиток української лiтератури першої половини XIX ст., створила досить сильну й тривалу бурлескну традицiю. Завдяки впливу «Енеїди» бурлеск вирiс у найсильнiшу стильову течiю в українськiй лiтератури перших десятирiч XIX ст.

Бурлеск (вiд iталiйського burla – жарт) на час створення української «Енеїди» був явищем далеко не новим у лiтературi. Ще в добу Ренесансу з'явилися твори, в яких у жартiвливому, «зниженому» тонi розповiдалось про поважнi подiї, явища й осiб, якi ранiше були предметом «високої поезiї». Широкого розвитку набув бурлеск у XVII-XVIII ст.ст., коли було написано чимало комiчних поем, якi становили жартiвливу переробку того чи iншого вiдомого зразка «високої» поезiї. Такi поеми називають також травестiйними. В них певнi поважнi або й величнi герої виступають як би «переодягненими» в невiдповiдне вбрання, дiють у комiчних ситуацiях, роблять вчинки, якi викликають смiх, отже, змальовуються в «зниженому» виглядi. Особливо «повезло» щодо бурлескних переробок «Енеїди» Вергiлiя (вже в XVII ст. з'явилися переробки її iталiйською мовою – Лаллi, французьскою – Скаррона, в XVIII ст. нiмецькою мовою – Блюмауера, росiйською – Осипова та iн.).
*** Травестiя (iтал. travestire – перевдягати) – рiзновид жартiвливої, бурлескної поезiї, коли твiр iз серйозним чи героїчним змiстом та вiдповiдною формою переробляється, «перелицьовується» у твiр комiчного характеру з використанням панiбратських, жаргонних зворотiв. Першим явищем травестiї вважається «Батрахомiомахiя» - травестiя на «Iлiаду» Гомера, здiйснена в античну добу Пiгретом. Травестiя як жанр з'явилася в Iталiї (XVII ст.). Найвiдомiший майстер цiєї форми – французський поет П. Скаррон, автор поеми «Вергiлiй навиворiт». Зверталися до травестiї i в росiйськiй лiтературi: В. Майков, «Єлисей, або Роздратований Вакх»; М. Осипов, «Вергiлiєва Енеїда, вивернута навспак». Найоригiнальнiший варiант тревестiї, що став подiєю не лише українського письменства, була «Енеїда» I. Котляревського, який взяв iз поеми Вергiлiя лише сюжетний стрижень та iмена персонажiв, перевдягнувши в українськi строї та переселивши їх в нацiональне середовище XVIII ст. Твори такого гатунку називаються «iрої-комiчною поемою». Однак травестiя не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повiстю, як-от «Рекреацiї» Ю. Андруховича. Травестiя вiдмiнна вiд пародiї, в котрiй сатиричний змiст зберiгає серйозну форму, витриману в манерi пародiйованого твору.
Дещо iншим шляхом iшов розвиток бурлеска в українськiй лiтературi XVIII ст. Тут мали значне поширення бурлескнi вiршi. Це були, по-перше, пародiї на твори релiгiйного характеру (пародiйнi iрмоси, тропарi, кондаки, гумористичнi величання вареникiв-мученикiв, горiлицi-мученицi, пародiї колядок, молитов тощо). Другою поширеною на Українi формою бурлеска були жартiвливi твори, здебiльшого на релiгiйнi теми (зокрема рiздвянi i великоднi вiршi, якi давали жартiвливу обробку вiдомих християнських легенд), рiдше на побутовi теми. Українськi автори переносили дiю в побутову обстановку старого українського села, переодягали бiблiйнi персонажi i християнських святих у своїх землякiв. Релiгiйнi мотиви й сюжети, подаючись у зниженому тонi з виразними ознаками мiсцевого українського побуту, ставали предметом веселої розваги. Складачами й поширювачами бурлескних вiршiв на Українi були, головним чином, «мандрiвнi дяки» та школярi (студенти Киiвської академiї та рiзних колегiумiв).

Не можна забувати про одну обставину, на яку недостатньо зважали лiтературознавцi, пишучи про давнiй український бурлеск. Українськi бурлескнi вiршi були в обiгу не тiльки в XVIII ст., а й пiзнiше i не тiльки серед «мандрiвних дякiв», а чимало їх прийшло в народ i стало народними пiснями. Про це свiдчить той факт, що немало їх збереглося не тiльки в старовинних рукописах i було записано в рiзних варiантах уже в XIX i навiть у XX ст. Це показує, що давнiй український бурлеск органiчно зв'язаний з фольклором – з жартiвливими пiснями, гумористичними оповiданнями, анекдотами, пародиями на думи тощо.

У сатиричному планi поет змалював у нiй українських панiв i чиновникiв того часу в образах богiв i царiв. Олiмпiйськi боги в поемi, за виразом Зевса, «на сутяжникiв похожi i радi мордувать людей». Котляревський показав їх життя в таких характерних для бюрократичного свiту проявах, як хабарництво, знущання над людьми, система здирства, корупцiї, iнтриги, безперервнi бенкети тощо. З першого епiзоду поеми, в якому розповiдається про те, як бог вiтрiв Еол за хабара викликав бурю на морi, висмiюються вiдносити мiж людьми i богами, вершителями людської долi. Як основа цих вiдносин показанi свавiлля, хабарництво, iнтриги. Олiмп нагадує тогочасну бюрократичну канцелярiю, де возсiдають боги на чолi з самодуром i п'яницею Зевсом, де Юнона i Венера плетуть нескiнченнi iнтриги. «Драпiчка» Нептун, ласий до хабарiв Еол, бог пiдземного царства Плутон нагадують свавiльних сатрапiв i здирщикiв.

Описуючи взаємовiдносини мiж людьми й богами, автор не тiльки пародиює мiфологiчнi уявлення, а й осмiює тогочаснi суспiльнi вiдносини. I тут бурлеск набирає сатиричного звучання.

Сатиричне забарвлення мають i тi епiзоди поеми, в яких даються картини життя Дiдони, Латина, Евандра, Ацеста та їх близьких. У цих образах Котляревський змалював життя українського помiсного панства кiнця XVIII – початку XIX ст. Головним змiстом їх життя є непробудне пияцтво, обжерливiсть, сварки, iнтриги i т.д.

Бурлеск, дiйсно, є не головною, а побiчною лiнiєю в розвитку реалiстичного мистецтва. В травестiї, справдi, на перший план виступає розважальне начало, прагнення посмiшити читачiв.

Така традицiя цього жанру, але, як уже зазначалось, чимало представникiв бурлеска спрямовували свiй смiх на заперечення певних явищ життя. Сатиричне зображення дiйсностi не є чимсь неприродним i зовсiм не властивим для бурлескних творiв. I поява сатиричних елементiв в «Енеїдi» Котляревського була явищем цiлком природним i закономiрним. А те, що поет вiдгукнувся в своїй поемi на важливi проблеми сучасностi, зумовлене було його передовим свiтоглядом, його близкiстю багато в чому до народних мас. «Енеїда» звичайно, не є твором чисто сатиричним, сатиричне зображення дiйсностi поєднуєтсья в нiй з просто розважальними епiзодами, образами, способами вислову, але не можна не бачити, що Котяревський у бiльшiй мiрi, нiж iншi представники бурлеска, змальовує реалiстичнi картини життя i бiльше вносить елементiв сатири в свiй твiр.

На вiдмiну вiд iнших травестiйних творiв «Енеїда» дає широку галерею типових образiв тогочасного панства, чиновництва, козацтва в характерних для них життєвих виявах, у характерних вчинках, звичаях, взаємовiдносинах. Поет показує їх поведiнку в певних суспiльних умовах, отже, по сутi як соцiально обумовлену. Звичайно ступiнь художнiх узагальнень в усiх цих образах ще не той, який становлять образи майстрiв критичного реалiзму в лiтературi наступних десятирiч, проте це не дає пiдстав взагалi заперечувати їх типовiсть. Поема Котляревського є важливим кроком у типiзованому зображеннi дiйсностi, незважаючи на недостаню iндивiдуалiзацiю ряду персонажiв, а також на наявнiсть елементiв емпiризму в змалюваннi деяких дiйових осiб (Еней, Венера). Українська «Енеїда» стала значним досягненням у розвитку реалiстичного мистецтва, в той час як в iнших травестiйних поемах виявлялись лише реалiстичнi тенденцiї.

В бурлескних творах взагалi осмiюються якiсь явища життя. Смiх у лiтературному творi є виявленням ставлення автора до зображуваних явищ i людей, виявленням його естетичних оцiнок. Смiх звичайно мiстить заперечення певних форм життя, певних рис поведiнки i взаємовiдносин людей. Джерелом його звичайно, як давно спостерегли дослiдники, є якась невiдповiднiсть, наприклад, мiж змiстом i формою, метою i засобами її досягнення, суттю явища i зовнiшнiм його образом i т.д. Комiчне породжується, насамперед, суперечностями суспiльного характеру. В творах лiтаратури i мистецтва дуже часто пiддаються осмiюванню явища старого, вiдживаючого. I це має об'єктивну пiдставу, вiдбиває певну об'єктивну закономiрнiсть iсторичного розвитку.

Особливо заслуговує уваги те, що в багатьох випадках бурлеск української «Енеїди» переростає в сатиру. В сатиричному планi, головним чином, виведено образи олiмпiйських обгiв i царiв у їх взаємовiдносинах мiж собою та з людьми. В цих образах, як уже зазначалось, поет викриває бюрократiв i помiщникiв як самодурiв, хабарникiв, iнтриганiв i т.д. Найбiльше вiдзначаються викривальним тоном картини пекла й раю в третiй частинi поеми. Тут смiх автора – переважно картаючий, спрямований проти верхiвки тогочасного суспiльства.

«Енеїда» Котляревського мала значний вплив на розвиток української лiтератури першої половини XIX ст. Великий успiх її сприяв тому, що чимало українських поетiв цього перiоду стали писати в бурлескному дусi. Створилася нова булескна традицiя (порiвняно з бурлеском у лiтературi XVIII ст.). Оскiльки бурлескний стиль на певний час запанував в українськiй лiтературi, ця традицiя розвивалася в рiзних напрямах.

Розвиток бурлескного стилю набрав широкого розмаху в українськiй лiтературi першої половини XIX ст., i в зв'язку з цим уже в 30-х роках розгорнулась боротьба проти продовження традицiй бурлеска. На цей час у лiтературах iнших народiв художне вiдображення життя ступило далеко вперед, лiтература давала широкi й рiзноманiтнi картини дiйсностi, розвивалась у рiзних напрямах, багатьох жанрах. Молодi українськi письменники прягнуть зламати традицiї бурлескного стилю i в своїх творах iдуть iншими шляхами, керуються новими естетичними традицiями.

Але елементи бурлеска i пiзнiше творчо використовуються навiть великими письменниками в окремих випадках у сатиричних творах. Так, в окремих мiсцях творiв Т. Шевченка (нпр. в описi царського палацу в поемi «Сон», вступ до поеми «Старенька сестро Аполлона») є елементи бурлескного стилю. Є вони i в сатиричних поемах I. Франка («Ботокуди», «Дума про Маледикта Плосколоба», «Дума про Наума Безумовича»).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)
Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Михайло Старицький»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Іван Карпенко-Карий»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЗагальна характеристика розвитку світової культури та літератури ХІХ століття у тісному зв’язку з Україною
Ти стильове розмаїття літератури; розвивати навички систематизації та узагальнення матеріалу, використання міжпредметних зв’язків,...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconСекція: українська література
Політичне життя Франції, Росії та інших європейських держав другої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРомантизм в українській літературі 20-40-х років ХІХ століття Сутність напряму
Хvііі століття в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРозвиток літератури на харківщині в умовах складних та неоднозначних історичних процесів ХІХ століття
Познайомити учнів з умовами та особливістю розвитку культури на Слобожанщині, зокрема в місті Харкові, в період ХІХ – початок ХХ...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЛітературний процес на межі ХІХ-ХХ ст. Символізм – один із найзначніших мистецьких напрямів к. ХІХ – п. ХХ ст. Основні естетичні принципи та новаторство поетів-символістів Мета
Хіх – початку ХХ століття, що відбили кризу культури й розрив з естетикою минулого
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconНа допомогу вчителям предметникам. Анотований рекомендаційний список навчальних посібників, методичної та довідкової літератури. Українська мова та література
Бернадська Н.І. Українська література XX століття: навч посібник для старшокласників, вступників до вищих навч закладів та викладачів...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література 6 клас 23. 12. 16
Тема. С. Чернілевський. «Теплота родинного інтиму», «Забула внучка в баби черевички». Настрої І почуття, висвітлені в поезіях. Конспекти...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка