Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка4/22
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.37 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
Iван Петрович Котляревський (1769-1838) і його школа
Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього «універсалізму» і новим розумінням художньої творчості як спонтанного самовраження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної нормативності, схильного до багатоманітності художніх форм і засобів, пов'язаних і з національними традиціями, і з вимогами нового часу, його світобаченням. Зберігаючи зв'язок із художніми традиціями попередніх епох, зі стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магистрату, яку 1793 р. було внесено до списку дворян. Діставши початкову освіту в місцевого дяка, він у десятилітньому віці вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії в Полтаві. До курсу її навчання входили російська й латинська мови та літератури (згодом і французська мова), поетика, риторика, філософія та богослов'я. Вивчення поетики й риторики передбачало практикування в перекладах і наслідування класичної (античної) літератури – Вергілія, Овідія, Горація та ін., в чому майбутній письменник, за свідченням сучасників, виявив неабиякі здібності.

1789 року, не довчившись, Котляревський залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, що перебувала в Полтаві. З 1793 р. він деякий час працює вчителем у поміщицьких сім'ях Полтавщини.

Від 1796 по 1808 р. Котляревський перебував на військовій службі (у 1806-1807 рр. брав участь у російсько-турецькій війні). 1798 р. з'являютсья друком перші три частини його поеми «Енеїда». На початку 1808 р. Котляревський у чині капітана виходить у відставку та оселяється у Полтаві, де 1810 р. дістає посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. 1812 р. І. Котляревський за завданням генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського сформував український козацький полк для боротьби з Наполеноном; у 1813-1814 рр. він виконує окремі доручення губернатора в Дрездені й Петербурзі. 1818 р. Котляревський стає членом масонської ложі «Любов до істини», яку заснував у Полтаві член декабристського «Союзу порятунку», управитель канцелярії генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній М. Г. Рєпніна М. М. Новиков. Тоді ж Котляревський як відомий уже письменник був обраний членом харківського Товариства любителів красного письменства, а 1821 р. – почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом декабристських ідей.

У 1818-1821 роках Котляревський був одним із двох директорів недавно відкритого стараннями М. Г. Рєпніна Полтавського театру. Він доклав чимало зусиль для формування репертуару, постійно бував на репетиціях, нерідко сам переробляв тексти п'єс, здійснював велику організаторську роботу. У 1818-1821 рр. написано п'єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». На початку 20-х років ім'я Котляревського як українського письменника й громадсько-культурного діяча, вже користувалося великою популярністю не тільки в Україні, а й у Росії.

Обіймаючи у 1827-1835 рр. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу, Котляревський допомагав бідним і соціально приниженим. Дім його був відомий кожному нуженному чолобитникові. 1835 р. Котляревський залишив службу. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим виявом нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.

Перші три її частини під назвою «Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» видано без відома автора в Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Папури за участі Й. К. Каменецького. 1808 р. з'являється друге видання перших трьох частин, а 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, що їх підготував до друку автор. Повністю «Енеїду» видано в Харкові 1842 р.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності й відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї та побут, власний погляд на зображувані події. Він закликає собі на допомогу нову музу – «веселу, гарну, молодую». Дотримується правди в змалюванні історичного життя та національних звичаїв Котляревський і в «Наталці Полтавці».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітників одним із найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеїди», і в п'єсах письменника об'єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюютъ богатиську велич і незнищенність національного духу, історичний оптимізм, відвагу та вірність обов'язку, багатство й благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, - представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності.

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки надає своїй травестії нового змісту, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичного взаємозв'язку з дійсністю. Створену за класичними нормами й принципами героїко-комічну простонародну «казку» (як він сам називав поему), розраховну на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету його зниження свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового образного мислення, що постали на матеріалі, взятому письменником із реальної національної дійсності. Письменник увів у літературу персонажі, відомі з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, які уособлюють незнищенний оптимізм, енергію й витривалість народу.

«Енеїда» Котляревського – складна ідейно-художня система, в якій народне світобачення переплетене з просвітницькими ідеями, комічне – з серйозним, знижене – з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення охоплює в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і засоби класицизму та просвітницького реалізму.

Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу части Гетьманщини. У піднесенно-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину, - Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави.

Як художник, який намагався дотримуватися правди життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв природного, справді людського за такої структури суспільства фактично залишається поза сферою офіційного світу й може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперетивові «общого добра». Тому й сам Еней, і троянці не так поспішають з виконанням волі богів і фатуму, як в численних бенкетах і любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї натури. Офіційному світові загальних обов'язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об'єктивно протиставлено світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави. Дії троянців, навіть у бою, випливають не з усвідомлення ними провіденційної місії Енея, а є спонтанним виявом історично вихованого їхнього бойового завзяття, природної «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв природного народного духу за часів Котляревського у тій кріпосницькій державі став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. У центрі зображення «Енеїди» - побутовий уклад, у якому відбилися риси, характерні ще не для нації, а для народності. До того ж відбивається не вся побутова культура, в якій виявляється соціальна структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у стабільніших, ніж капіталістичні феодальних умовах, і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї та обряди, народні вірування й прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегрувальному аспекті.

Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою завдяки традиції, Котляревський помітно абстрагується від соціальної структури тогочасного українського суспільства.

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. Давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене й низьке не протиставлені й не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. У стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей, у народно-язичницькому світобаченні різка межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх іще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і не відкидало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння й на богів та героїв. Сміх – це сфера існування тієї людської свободи й суспільної рівності, якої пригнічені силами природи й соціальною нерівністю люди не могли мати в реальному повсякденному житті. Це «друге життя» будувалося як пародя на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося в знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї та обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками), панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує всіх просвітників. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, в критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств несправедливого суспільства – від панів до слуг.

«Енеїда» засвідчує єдність національної свідомості на багатьох рівнях – не тільки у самовизначенні своєї долі, загальних уявленнях про реальний світ, у психічному складі, а й у релігійних уявленнях.

Як і в більшості справжніх майстрів художнього слова, в Котляревського простежується ідейно-художня єдність спадщини. Це повною мірою стосується і його бурлескно-жартівливої оди «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку – князю Олексію Борисовичу Куракіну» (написана 1804 р., опублікована 1849 р.). Маючи в собі риси традиційної класицистичної оди (тематичний зміст, настанова на вивищення об'єкта, десятирядкова строфа, розташування рим, розмір), «Пісня» - типовий для української літератури ХVІІІ-ХІХ ст. бурлескний твір, що з одного боку, позначений просвітницьким піднесенням до ідеалу служіння особистості «общому добру», а з іншого – є своєрідною пародією на «високий» класицистичний «штиль», де «високу» тему трактовано, як і в «Енеїді», в простонародному дусі. Водночас ця жартівлива ода, в якій надію на соціальну справедливість пов'язано з додержанням чинних законів, не піднімається до тієї художньої пластики й афористичності поетичного слова, що характерні для «Енеїди».

Одним із прикладів того, що інтерес Котляревського до античної поезії був не випадковий, а закономірний і художньо продуктивний, може слугувати його переклад (з вільного фанцузького перекладу Н. Буало) вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». Звернення Котляревського до Сапфо було не простою даниною літературній традиції; воно значною мірою пов'язане з появою в українській літературі преромантичних і романтичних віянь. Подібно до Сапфо, яка в своїй любовній ліриці використовувала фольклорні мотиви дівочих пісень, І. Котляревський у «Наталці Полтавці» на основі народнопоетичної традиції створює ряд оригінальних ліричних пісень, що мають у собі риси преромантичної свідомості.

Започаткувавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» нову українську драматургію, Котляревський виступив прихильником нових, просвітницьких ідей.

На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування.

Замість основного класицистичного конфлікту – між людиною і суспільством – у драматургії Котляревського з'являється життєвий конфлікт між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу. Таким чином, соціально-побутову драму «Наталка Полтавка» слід розглядати як оригінальне явище в загальноєвропейській жанровій системі просвітницької міщанської драми. П'єси Котляревського великою мірою були пов'язані з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями ХVІІІ ст., з російською комічною оперою ХVІІІ ст. та фольклорно-пісенною стихією, так широко предствленою в цих творах. Провідною ідеєю в «Наталці Полтавці» та водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. У п'єсах письменник підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам.

Живе народне слово в ХVІ-ХVІІІ ст. вже було представлене в творах українського письменства, але Котляревський перший показав невируще багатство розмовної мови.

Незаперечна його роль у наближенні письменства до народу, у приверненні уваги до художньо-естетичної цінності мовної культури народу. Письменник засвідчив значні можливості народного слова для мовної характеристики персонажів. Він увів у літературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою послуговувалися всі письменники дошевченківського періоду, збагачуючи й розвиваючи його.

Творічість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ із його неповторним комплексом історичної, соціальної та морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху. Виступаючи важливим чинником розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення й народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення – народу, а відтак – і до можливості пізнання його як великої сили історії. У творчості Котляревського міститься дух народного гуманізму, що виявляється в прагненні особистості до свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу й самої мети художньої творчості з життєвими інтересами народних мас.

Зображення Котляревським національного колективу, представленого головним чином народною масою («Енеїда»), центральним об'єктом літератури сприяло переходу народного з царини низького й потворного у сферу ідеального й героїчного. Звернення до національних культурних витоків, до народної естетики й етики вело до руйнування художнього універсалізму, до переходу від ідейно-художньої обробки традиційних літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до створення оригінальних художніх структур. Це був шлях до урізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння самої концепції буття й людини як явища історично змінюваного, до вдосконалення поетичної мови, зростання активного творчого первня в літературі.

Як письменник Котляревський пройшов шлях від літературного освоєння народного гротеску, що виступає у нього в усій багатогранності ідейно-естетичних функцій, від поетики бурлеску до просвітницького реалізму та преромантизму. Його відхід від прямолінійної художньої умовності в зображенні пресонажів, від символіки й алегоризму попередньої літературної традиції, поява в його творах усупереч класицистичній нормативності вільного художнього вимислу як своєрідної «гри без правил» - важливий крок уперед в історії життя літературного образу на шляху творення індивідуальних характерів. Його естетичні уроки дали могутній поштовх розвитку нової української літератури.
Петро Гулак-Артемовський (1790-1865)
Кiнець XVIII – початок XIX ст. ознаменованi важливими процесами в суспiльно-полiтичному i культурному життi українського народу. Це був перiод дальшого розкладу феодальних вiдносин та iнтенсивного розвитку капiтализму. З цим перiодом пов'язана значна активiзацiя полiтичного життя серед всiх народiв царської Росiї, посилення опозицiйних настроїв у рiзних верствах населення країни, що знайшло свiй вияв у революцiйному виступi декабристiв, у спалахах селянських повстань, полiтичних заворушеннях серед солдат i студентства. Самодержавний уряд жорстоко переслiдував визвольнi полiтичнi, соцiальнi й нацiональнi боротьби в країнi, як правило, змiнювалось смугою гнiтючої реакцiї. В цих соцiальних i полiтичних умовах вiдбувалося формування української нацiї i її самобутньої нацiональної культури.

Першi три десятилiття XIX ст. висунули перед молодою українською лiтературою багато складних проблем, починаючи з вiдтоювання прав на розвиток лiтератури рiдною мовою i кiнчаючи визначенням характеру i шляхiв її розвитку. Необхiдно було переборювати не лише самодержавнi утиски i переслiдування, а й скептичне ставлення шовiнiстичних кiл до самої можливостi створення лiтератури українською мовою. Серед тих, хто слiдом за Котляревським утверджував українську мову як мову самобутньої нацiональної культури, хто закладав основи нової української лiтератури, почесне мiсце належить Петру Гулаку-Артемовському.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 сiчня 1790 р. в Городищi на Київщинi в сiм'ї священика. Одинадцяти рокiв вступив до Київської академiї – єдиного тодi на Українi навчального закладу, учнi якого отримували не лише середню, а й вищу освiту. Не закiнчивши повного курсу навчання, вiн кiлька рокiв займався педагогiчною роботою: викладав у приватному пансiонi в Бердичевi, пiзнiше працював домашнiм учителем в сiм'ях польських помiщикiв.

У 1817 р. Гулак-Артемовський стає студентом Харкiвського унiверситету, а вже наступного року починає багаторiчну педагогiчну дiяльнiсть в унiверситетi спочатку викладачем польскої мови, з 1825 р. – екстраординарним, а пiсля захисту дисертацiї в 1828 р. ординарним професором iсторiї, в 1838 р. деканом словесного факультету, а з 1841 р. ректором унiверситету. Одночасно протягом двох десяткiв рокiв вiн працював у Харкiвському та Полтавському iнститутах благородних дiвиць.

До унiверситету Гулак-Артемовський вступив, уже маючи значний життєвий досвiд. Його соцiальнi знання i життєвi спостереження особливо збагатилися пiд час роботи в маєтках польської шляхти, що вимагала грунтовного вивчення культурних надбань минулого й сучасного. Все це знадобилося майбутному письменнику та унiверситетському педагоговi. Життєва активнiсть П. Гулака-Артемовського засвiдчена його навчальною i громадською кар'єрою вже з перших рокiв перебування в унiверситетi.

Заснований у 1805 р. не стiльки з розпорядження самодержавного уряду, скiльки з iнiциативи мiсцевого дворянства, Харкiвський унiверситет став справжнiм вогнищем науки й освiти та своєрiдним центром громадського життя краю. Дiяльнiсть унiверситету сприяла дальшому пожвавленню культурного життя мiста, губернiю i пiдпорядкованої унiверситету учбової округи. Навколо унiверситету створюються науковi й культурницькi товариства, засновується друкарня, видаються першi газети та журнали.

Вiдомо, що вже в 1817 р. серед спiвробiтникiв першого громадсько-наукового i лiтературного журналу «Украинский вестник» був П. Гулак-Артемовський. Розпочавши свою лiтературну дiяльнiсть з характерних для тих часiв вiльних перекладiв з Ж.-Б. Руссо, Д. Мiльтона i Ж. Делiля, П. Гулак-Артемовський став пробувати свої сили i в оригiнальнiй творчостi українською мовою, створивши вже через два роки такий поетичний шедевр, як байка «Пан та Собака», що яскраво засвiдчив не тiльки високу лiтературну, а й громадянську зрiлiсть. Власне, навiть жанр вiльного перекладу передбачав певну лiтературну майстернiсть та оригiнальнiсть. Це пiдтверджує вже перший опублiкований в журналi «Украинский вестник» твiр П. Гулака-Артемовського –переклад з Ж.-Б. Руссо «Ослепление смертных».

Перекладач хоч i вiддає данину панiвним тодi в росiйськiй лiтературi традицiям класицизму, проте поет вже робить першi кроки до реалiстичної демократизацiї форми й змiсту. Особливо це показово для поезiї «Мучение сатаны при воззрении на эдем» - глибокого за протестантським змiстом i блискучої за формою переспiву з «Втраченого раю» Мiльтона, твору, який був об'єктом перекладiв та переспiвiв в усiх європейських лiтературах, що випробовували свої художньо-зображувальнi можливостi.

Закономiрним в процесi формування власного поетичного почерку П. Гулака-Артемовського був перехiд вiд вiльних перекладiв до наслiдування, об'єктом якого були також поезiї сучасних захiдноєвропейських авторiв. Саме у такому жанрi, модному в XIX ст., написано вiршi «Недоверчивость», наслiдування популярного французського поета Ж. Делiля та «День мщения» - наслiдування пророка Iоїля.

П. Гулак-Артемовський вже пробував свої сили в оригiнальнiй поезiї на житейськi теми та ще й українською мовою, що ставило перед ним неабиякi труднощи. Йдеться про поезiю «Справжня добрiсть (Писулька до Грицька Пронози)» написану пiсля приїзду поета до Харкова в 1817 р.

Проблема активної та дiяльної «добростi» гармонiйно поєднання людських нахилiв, пристрастей i дiй як запоруки корисних для народу справ, була характерною для просвiтительських теорiй кiнця XVIII – початку XIX ст. Хоча думка про необхiднiсть високої громадянської моральностi сама по собi не була революцiйною, вона вiдображала прогресивнi настрої просвiтительства. П. Гулак-Артемовський виступає проти бездушного писання про те, чого «не зна, не бачив i не чує». Визначаючи «справжню Добрiсть», поет надiляє її всiма чеснотами, властивими народнiй моралi: «не любить Добрiсть слiз», вона не плаксива, не «понура» й «соплива», а дiйова, з її очей «палає ласка до людей». «Писулька» створена за канонами дидактичних творiв: мораль, як правило, виводиться пiсля певних сюжетних картинок. Таким чином пiдкреслюється безстрашнiсть i стiйкiсть Добростi. Її соцiальний характер, приналежнiсть до простого народу пiдкреслюється й тим, що «її зле панство зневажає, мов товарякою, так нею повертає», але Добрiсть перед усiма випробуваннями може встояти. Слiд вiзначити прекрасну мову вiрша, пересипану народними фразеологiзмами, приказками. Простакувате благурство i бурлескний тон iнодi дещо нижують поважнi й серйознi роздуми, але ж повної вiдповiдностi форми змiсту в українськiй лiтературi ще не було – на той час ще традицiйно вважалося, що мова простого люду взагалi не годиться нi для лiтератури, нi для серйозних проблем.

Наступного, 1818 р. в «Украинском вестнике» з'явилася знаменита байка «Пан та Собака» - перший блискучий зразок сатиричної антикрiпосницької байки в українськiй лiтературi. За своєю темою байка П. Гулака-Артемовського близька до коретнької байки польського письменника I. Красiцького «Пан i Пес», у якiй також розповiдалося про Пса, що не мiг догодити своєму вередливому Пановi нi ревним сторожуванням, нi сумiрнiстю. Але пiд пером українського байкара ця тема вирiшується цiлком оригiнально. Нацiональний колорит i соцiальна актуальнiсть тут пiдкреслюються багатьма сюжетами деталями i авторськими коментарями.

У байцi вiдтворено типову картину панської сваволi й жорстокостi у поводженнi з беправними пiдданими. В алегоричному образi Рябка поет показує працьовитiсть i сумлiннiсть крипака i водночас його безпорадну наївнiсть, затурканiсть та покiрнiсть. «Дарма їсти хлiб Рябко наш не любив», а тому ревно служить пановi – «на панському дворi не спить всю нiчку» i «худобу панську, мов брат рiдний, доглядає». Але важко догодити свавiльному самодуровi-крiпоснику: вiн завжди знаходить i причину для нещадного знущання, i слухняних лакейських виконавцiв панських присудiв. Розпач вiрного слуги поволi переростає в гнiв проти невдячних панiв i в крамольне небажання не тiльки догоджати, а й служити панам. Щоправда, тут йдеться про «дурних панiв» - натяк на їх винятковiсть i на можливiсть iснування й панiв добрих та справедливих. Проте це вже була швидше данина лiтературнiй традiцiї i залишкам iсторично-зумовленої наївної вiри крiпакiв у можливiсть соцiальної справедливостi. Проти основи самодержавно-крiпосницького ладу П. Гулак-Артемовський свiдомо виступати не мiг – це не вiдповiдало його полiтичним переконанням, але об'єктивно байка мала виразне антикрiпосницьке спрямування. Не лише гострий актуальний змiст, а й високомистецька форма забезпечили цiй байцi свого часу широку популярнiсть i зберегли за нею значення класичного зразка, що поклало початок цiннiй викривальнiй традицiї в iсторiї української лiтератури. Крiм того, що з байкою могли познайомитися читачi популярного журналу, передплатникiв якого знаходимо в усiх кiнцях тодiшньої царської Росiї, байка поширювалася i в численних рукописних списках.

Певний тематичний зв'язок з байкою «Пан та Собака» має байка «Солопiй та Хiвря», сатиричнi стрiли якої також спрямованi проти самодурства, єгоїзму, скупостi й зажерливостi панiв, котрi завжди дбають лише про власну вигоду. Поет висмiює неуцтво й обмеженiсть, консервативнiсть й iнертнiсть, дивовижно поєданi з пихатою зарозумiлiстю та захопленнями сумнiвними новацiями.

Висмiюючи у байцi «Тюхтiй та Чванько» письменникiв, якi не знають життя – нудних вiршомазiв, консервативно запопадливих i претензiйних марнотратникiв паперу, вiд яких нiкому немає жодної користi, П. Гулак-Артемовський ставить питання про суспiльну користь як мету всякої дiяльностi.

Використавший поширений у Польщi, на Українi та в iнших країнах Європи демонологiчний сюжет про пана-гульвiсу, який запродав чортовi душу, а слiдом за нею ладен вiддати й жiнку, П. Гулак-Артемовиський наповнює твiр малованичими гумористичними деталями. Колоритно змальований шинок з його буйними розвагами. У вiдтвореннi побутового тла ще вiдчувається бурлескна традицiя, яка виявляється й у мовi, пересипанiй грубуватими простонародними виразами. Але це «старе вино» влито в нову баладну форму з застосуванням народно-пiсенного вiрша.

Дальшим кроком на шляху розширення художньо-зображувальних можливостей української мови була балада «Рибалка». Вiд високопарних, пафосних творiв, витриманих у дусi класицизму, вiд сатиричного i гумористичного характеру вiршiв Гулак-Артемовський першим в українськiй поезiї спробував написати твори iншого змiстового характеру й тональностi.

Чудове знання українського фольклору забезпечило успiх принципового художнього експерименту П. Гулака-Артемовського. Саме лiричнi народнопiсеннi мотиви, мелодiйний стиль, пестливi, задушевнi звороти й лексика надають неповторного нацiонального колориту поширеному сюжету про романтичну любов юнака до русалки, про поривання мрiйливого юнака у незвiданий чарiвний свiт, якi, на жаль, закiнчуються трагiчно.

Як вiдомі, не тiльки у вiтчизнянiй естетичнiй теорiї, а й у лiтературнiй практицi часiв всеслов'янського вiдродження саме поняття народностi лiтератури загалом зводилося до нацiонального, «своєнародного», виявленого, зокрема, у пiснях i казках. Отже, боротьба за утвердження романтичного матерiалу в лiтературi була одночасно й боротьбою за естетичне утвердження народної творчостi, за визнання її прав громадянства у писемнiй лiтературi.

Саме такi естетичнi уподобання П. Гулака-Артемовського певною мiрою виявлялися i в його педагогiчнiй, громадськiй та лiтературно-критичнiй дiяльностi.

У статтях надрукованих в «Украинском журнале» («О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке»), П. Гулак-Артемовський зробив «першi в українськiй естетицi, щоправда, ще дуже несмiливi й непосiдовнi спроби теоретично визачити деякi вимоги i прагнення нового, реалiстичного напряму в лiтературi й мистецтвi». Основну мету поезiї й красномовства (прози) поет бачив в служiннi «прекрасному, полезному и совершенному», що досягається в процесi глибокого вивчення i вiдображення природи. Художню вартiсть творiв мистецтва вiн вимiрював рiвнем їх вiдповiдностi реальнiй дiйсностi, новизни й оригiнальностi зображувальних засобiв, змiстової простоти й зрозумiлостi.

Просування П. Гулака-Артемовського на службi в унiверситетi, звичайно, збiльшувало його педагогiчно-науковi й адмiнiстративнi обов'язки, все менше залишалось часу для лiтературної творчостi, на змiстi й характерi якої не могло не позначитися й дальше «поправiння» полiтичних та iдеологiчних поглядiв поета.

Така еволюцiя письменника вiдбувалася в умовах загального наступу полiтичної самодержавної реакцiї, що почався пiсля жорстокого придушення виступу декабристiв. В цей час царизм особливо суворо переслiдував будь-якi прояви нацiональних полiтичних i культурних рухiв, соцiальний протест серед селянських мас i студентства країни.

Особливо виявилась одна з яскравих особливостей творчостi П. Гулака Артемовського – блискуче знання народного побуту, звичаїв, пiсенної творчостi й живої розмовної мови народу. (Не даремно поет виношував плани укладання українського словника). Лiтературнi, педагогiчнi й науковi заслуги П. Гулака-Артемовського ще за життя письменника дiстали високу оцiнку сучасникiв. Не слiд применшувати i високої для одного iз найосвiченiших українських письменникiв честi бути обраним ректором Харкiвського унiверситету – найвизначнiшого на той час центру науки, освiти i культури на Українi, звiдки вийшло чимало видатних учених i лiтераторiв. Якщо узагальнено оцiнювати творчiсть П. Гулака-Артемовського то передусiм слiд пiдкреслити її новаторський i певною мiрою експериментальний характер. Вiн одним iз перших утверджував в українськiй лiтературi народну мову, використовував скарби народної творчостi для розширення її проблемно-тематичних горизонтiв та жанрово-стильового i художньо-образного арсеналу. З їм'ям П. Гулака-Артемовського пов'язане формування ряду нових поетичних (байка, балада, фiлософський вiрш, послання, вiршовi гуморески – попередники спiвомовок С. Руданського) i прозових жанрiв, збагачення, творчого оновлення i вдосконалення української версифiкацiї. Достойно продовжив поет i вчений одну їз найкращих традицiй передової української культури – змiцнення її зв'язкiв iз свiтовою культурою.

1885 р. Гулака-Артемовського обрано почесним членом Харківського університету, а ще раніше – членом «Московського товариства аматорів російської словесності», «Московського товариства історії і древностей російських», «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві, членом Копенгагенського товариства північних антикварів та ін.

Кращі твори Гулака-Артемовського збагатили культуру українського художнього слова. Гідним є внесок поета в розвиток українського вірша, зокрема завдяки майстерному використанню ним різностопного ямба, коломийкового вірша.

Орієнтуючись у своїх художній пошуках на досвід попередників, на досягнення сучасних йому українських, російських, польських і чеських письменників, плідно використовуючи багатющі скарби фольклору, Гулак-Артемовський сприяв утвердженню реалістичних тенденцій в українському письменнстві перших десятиліть ХІХ ст., засвоєнню ним нових стильових напрямів, жанрів, тематики, народної мови. Поет позитивно вплинув на демократизацію і громадянське спрямування літературного процесу в Україні, на розширення зв'язків національної словесності зі світовою культурою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)
Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Михайло Старицький»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconПлани-конспекти уроків із теми: «Українська література в контексті розвитку суспільства другої половини ХІХ століття. Література 70-90 років ХІХ століття: Іван Карпенко-Карий»
Учитель-методист вищої категорії української мови І літератури Червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Лохвицького...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЗагальна характеристика розвитку світової культури та літератури ХІХ століття у тісному зв’язку з Україною
Ти стильове розмаїття літератури; розвивати навички систематизації та узагальнення матеріалу, використання міжпредметних зв’язків,...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconСекція: українська література
Політичне життя Франції, Росії та інших європейських держав другої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРомантизм в українській літературі 20-40-х років ХІХ століття Сутність напряму
Хvііі століття в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини ХІХ століття
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconРозвиток літератури на харківщині в умовах складних та неоднозначних історичних процесів ХІХ століття
Познайомити учнів з умовами та особливістю розвитку культури на Слобожанщині, зокрема в місті Харкові, в період ХІХ – початок ХХ...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconЛітературний процес на межі ХІХ-ХХ ст. Символізм – один із найзначніших мистецьких напрямів к. ХІХ – п. ХХ ст. Основні естетичні принципи та новаторство поетів-символістів Мета
Хіх – початку ХХ століття, що відбили кризу культури й розрив з естетикою минулого
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconНа допомогу вчителям предметникам. Анотований рекомендаційний список навчальних посібників, методичної та довідкової літератури. Українська мова та література
Бернадська Н.І. Українська література XX століття: навч посібник для старшокласників, вступників до вищих навч закладів та викладачів...
Українська література ХІХ століття (розгорнені конспекти лекцій) iconУкраїнська література 6 клас 23. 12. 16
Тема. С. Чернілевський. «Теплота родинного інтиму», «Забула внучка в баби черевички». Настрої І почуття, висвітлені в поезіях. Конспекти...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка