Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації



Скачати 469.45 Kb.
Сторінка2/2
Дата конвертації01.03.2018
Розмір469.45 Kb.
1   2

Творче кредо Миколи Костомарова

Літературна візитка


В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик. За часів навчання у Харківському університеті Микола Костомаров почав писати по-українськи вірші й драми.

Віршові збірки Миколи Костомарова: збірка поезій «Українськії балади» (1838):

Збірка «Українськії балади, Ієремії Галки. – Харків:

В університетській печатні. – 1839» містить ранні поезії 1837-1838pp.; Костомаров провів її через московську цензуру восени 1838 p., а навесні 1839 р. збірка побачила світ. її надруковано в друкарні при Харківському університеті.

До збірки увійшло 17 творів: «Максим Перебийніс», «Чорний кіт», «Квіточка» (з чеськ.), «Стежки», «Поцілунок», «Щира правда», «Дід пасішник», «Зірочка», «Великодня ніч», «Посланець», «Пан Шульпіка», «Співець», «Полтавська могила», «Отруї», «Кінь», «Ягоди» (з чеськ.), «Рожа» (з чеськ.) («Ой ти, рожо червоненька»). На титульній сторінці вміщено епіграф:

«На Вкраїні всього много – і меду, горівки,

Дівки красні, й молодиці усі чорнобривки.

Наприкінці травня 1847 р., по закінченні слідства у НІ Відділі над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства, за наказом Миколи І, збірку разом з наступною – «Віткою», а також друкованими твора Т. Шевченка й П. Куліша, було заборонено і вилучено з продажу. (Тараc Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814 – 1861. – К. Вища школа, 1982. – С. 135).

За життя автора збірка не передруковувалася.

Збірка віршів Миколи Костомарова «Вітка» (1840)

До збірки «Вітка, Ієремії Галки. – Харків: В університетській печатні. – 1840» увійшло тридцять поезій, написаних у 1839 p.: «Пісня моя», «Клятьба», «Згадка», «Могила», «Грецька пісня», «Рожа» («Дівочка мила, гарна, вродлива…»), «Соловейко», «Хлопець», «Місяць», «Горлиця», «Мана», «Кульбаба», «Туга», «Дідівщина», «Голубка», «Дівчина», «Хмарка», «Сон», «Весна й зима», «І. І. Срезневському. При од’їзді його на чужину», «Баба Гребетничка», «Веснянка», «Зобачення», «Нічна розмова», «Підмова», «Березка», «Панікадильце», «Улиця», «Попріки», «Панич і дівчина» (з польської мови).

Як і попередню збірку М. Костомарова й друковані твори кирило-мефодіївців Т. Шевченка й П. Куліша, «Вітку» було заборонено наприкінці травня 1847 р. й вилучено з продажу.

Збірка повністю передрукована у виданні: Збірник творів Ієремії Галки. – Одеса, 1875; причетність автора до цього видання не встановлена.

Вперше надруковано окремим виданням: Сава Чалый. Драматические сцены на южнорусском языке. Сочинение Иеремии Галки. – Харьков, 1838. За автобіографією поета, драма вийшла з друку навесні 1839 p. [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 449.].

Датується за «Автобиографией»: «В феврале 1838 года я принялся писать драматическое произведение и в течение трех недель сотворил «Саву Чалого»: лютий, 1838 р., Харків.

Вперше опубліковано у виданні: Литературное наследие… H. И. Костомарова. – С. 239 – 258.

Датується за свідченням видавця: «Украинские сцены из 1649 года», также найденные в бумагах г-жи Мордовцевой, написаны в сороковых годах…» [Литературное наследие… Н. И. Костомарова. – Спб, 1890. – С. III – IV] орієнтовно: 40-і pp. XIX ст., Харків, Саратов.

Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.).

Костомаров поетизує козацьку славу України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та ін.).



Ідею соборності всіх українських земель Костомаров висував і у своїх поетичних творах. У поезії «Пісня моя», оспівуючи Україну, він згадує і Сян і Карпати, і Дніпро і Чорне море, і рідну для нього невеличку річку Сосну, на якій розташоване місто Острогозьке, і яка впадає, неподалік від Острогозьку, до Дону:

Од  Сосни  до  Сяна  вона  протягнулася,

До  хмари  карпатської  вона  доторкнулася,

Чорноморською  водою  вмивається,

Лугами, як  квітками, квітчається,

Дніпром  стародавнім  підперезана,

Річками, як  стрічками, поубирана,

Городами-намистами  пообвішана.

Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»), п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби.



Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» 1838 року він уперше в українській літературі виступив у жанрі історичної драми, опублікувавши п’єсу «Сава Чалий». В основу твору покладено сюжет відомої історичної пісні, в якій засуджується зрада. Ча́лий Са́ва (1741) — козацький полковник родом з села Комаргорода на Вінничині. Перебував якийсь час на Запорозькій Січі, згодом служив сотником надвірного загону у польських князів Четвертинських. 1734 року брав участь у повстанні гайдамаків на боці сотника Верлана. Після придушення повстання знову перейшов на польський бік і став на службу маґнатів Потоцьких як полковник надвірного війська. Був страчений гайдамаками з загону Гната Голого за зраду.

Ой був у Січі Старий Козак на прізвище Чалий

Він згодував сина Саву Козакам на славу...

Не схотів же да той Сава Козакам служити

Відклонився до ляшеньків паном в Польщі жити...
А Наш Батько Пан Кошовий на ті тяжкії трати тужить

Ой хто піймає сина Саву сам тому послужу...

 

Сидить Сава у світлиці дрібно листи пише



А Савиха молодая Дитину колише...
А скінчивши писати листи каже своєму Джурі

Піди-но Хлопче піди-но Малий да уточи-но пива...

 

Не вспів Хлопець не вспів Малий увійти у пивницю



Ускочили Гайдамаки до Сави в світлицю...
Як кинецця да пан Сава до Ясної Зброї

А Гнат Голий йому каже це тобі не в Полі...


Як кинецця да пан Сава до Гострого Меча

Одлетіла голівонька із Савиного плеча...

 

Оце тобі пане Саво ой нарід наш християнський



православний у рабство продавати
Але Костомаров відійшов від народної пісні. Сава Чалий у нього, зрештою, позитивний герой; це хоробрий козак, відвертий, проте самолюбивий; він прагне слави, влади. Коли його не обрали гетьманом, він одвертається від товаришів, переходить до ворожого табору. Та серед ворогів йому нестерпно тяжко, і Сава повертається до співвітчизників, до своєї сім’ї і гине від руки свого колишнього приятеля Гната Голого, якого автор, всупереч історичній правді, наділив негативними рисами.

Для п’єси характерні гострі конфлікти, незвичайні обставини, трагедійна розв’язка: гинуть Сава, Гнат, Катерина. Це своєрідна ро­мантична драма з підкресленою афектацією у вчинках дійових осіб. Монологи, діалоги — емоційно-піднесені, сповнені сильних при­страстей і почуттів. Слід відзначити, що повстанський рух проти польських магнатів не привернув увагу письменника. Події помилково перенесено з XVIII століття на початок XVII.


«Переяславська ніч» (1841).


Другою п’єсою Костомарова, що нею відкривався альманах «Сніп» 1841 року, є віршована трагедія «Переяславська ніч» з часів Богдана Хмельницького, Дія відбувається в Переяславі у великодню ніч. Організатором повстання виступає запорожець Лисенко, прибічник Богдана. Ватажком переяславського загону повстанців е Герцик, який має з першим великоднім дзвоном підняти народ проти загарбників — польської шляхти.

У творі виступає на перше місце боротьба, спрямована на захист православ’я проти католицизму, проти унії, проти намагань підкорити українську (православну) церкву владі римського папи. У п’єсі показана одчайдушна боротьба проти натиску польської шляхти, проти примусової полонізації українського народу. Якщо українські феодали (князі Острозькі, Вишневецькі, Ходкевичі та інші) охоче піддалися полонізації, то українські народні маси справедливо вважали унію засобом посилення шляхетсько-магнатського гніту й колоніального поневолення.

На передньому плані п’єси — романтичні герої з їх надлюдськи­ми пристрастями. Козачка Марина, сестра Лисенка і наречена Герцика, кохає польського старосту, який очолює ворожий табір. Кріз.ь усю п’єсу проходить боротьба між особистим почуттям Марини та її громадянським обов’язком. Марина — патріотка-українка, ненавидить загарбників, та разом з тим вона любляча жінка; вона не може зрадити святій помсті своїх братів-співвітчизників, але й не може подолати могутнього почуття — любові до старости. І все ж патріотизм перемагає. Обов’язок перед вітчизною найвищий! І коли Лисенко, впевнений у тому, що любов остаточно засліпила сестру й витравила в ній громадянські почуття, з гнівом запитує:

Ти скажеш полюбовнику свому,

Ти все йому повідаєш зарані

І визволиш його від смерті?..

Марина відповідає:

Ні,

Сього не буде! Визволять від смерті

Не буду я ляхів. Святую помсту

Моїх братів не зраджу я. Я руська!..

І вона дотримує слова. Так Костомаров одним з перших в українській літературі змалював романтичний образ жінки-патріотки — гнівної, пристрасної, вольової. Але він не спромігся дати в п’єсі широкої соціальної картини визвольного руху народу. Соціально-класо­вий момент, що був вирішальним чинником повстання, у п’єсі зату­шовано. У боротьбі зі своїми гнобителями—польською шляхтою та їхніми прислужниками орендарями — переяславці виступають моно­літним національним табором борців за Україну, за православну віру.

В автобіографії він писав: «Сюжет трагедии взят из эпохи Хмельницкого — при самом начале его восстания, но мне значительно повредило доверие, оказанное таким мутным источникам, как «История русов» Конисского й «Запорожская ста­рина» Срезневского; кроме того, я уклонился от строгой сообразности с условиями века, который взялся изображать, й впал в напыщенность и идеальность, развивши в себе последнюю под влиянием Шиллера».

Історико-літературне значення «Переяславської ночі» полягає в тому, що це була одна з ранніх спроб в українській літературі створити соціально-історичну драму.

У мистецькій палітрі письменника – романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими мотивами.

Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902 р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість з часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського життя ХVІІ—ХVІІІ ст. По смерті Костомарова 1886 р. вийшла в Петербурзі збірка його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)».

    М. І. Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.

Завжди зацікавлений особистою роллю людини в історичних подіях, Костомаров пише історію українського козацтва, виставивши головними героями своїх праць саме ватажків української громади цього періоду. 1857-го року Микола Костомаров видає свою першу ґрунтовну працю «Богдан Хмельницький», присвячену історії українського козацтва першої половини та середини XVII століття. В першій главі «Богдана Хмельницького» Костомаров, більш як на ста сторінках, розглядає історію українського суспільства від часів занепаду Київської Русі аж до епохи гетьмана Богдана Хмельницького. Вже у перших рядках своєї праці Костомаров наголошує на головнім кредо усіх своїх майбутніх історичних праць — український народ є найголовнішим спадкоємцем державності Київської Русі, зберігши усі демократичні традиції своєї Давньокиївської держави. Наголошує Костомаров і на принципі соборності всіх тих земель, на яких мешкає український народ. Ось як він пише про це:

«Народ, який населяє у наш час більшу частину Галичини та Буковини, Люблінську губернію Царства Польського, губернії Російської імперії: Подільську, Волинську, Київську, частину Гродненської та Мінської, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, землю війська Кубанського, народ, що складає значну частину народонаселення в губерніях: Воронізькій, Курській, Херсонській, народ, що має свої поселення у губерніях: Саратовській, Астраханській, Самарській, Оренбурзькій і землі Війська Донського, народ, який називають малорусами, українцями, черкасами, хохлами, русинами та просто руським, з'являється, за відомостями наших літописців, у ІХ столітті».

До кінця своїх днів обстоював Костомаров ідею різності «двох руських народностей», як він їх називав — українців (спадкоємців демократичних традицій Київської Русі) і росіян (творців деспотичного Московського царства та Російської імперії). У творцях демократичної Новгородської республіки ХІІ-XV ст.ст. Костомаров бачив теж народ, близький за кров'ю та духом саме українцям, а не росіянам. У праці «Північноруські народоправства у часи удільно-вічового устрою» він так про це пише:«Русько-слов'янський народ розподіляється на дві галузі…, до першої належать білоруси та великоруси, до другої — малоросіяни або південноруси, і новгородці».



«Дві руські народності»

Стаття М. Костомарова «Дві руські народності» була надрукована вперше в українському місячнику «Основа», у третій книзі за 1861 р. Розвідка Костомарова зробила свого часу велике враження. Драгоманов називає її «азбукою українського націоналізму» для 60. і 70. років XIX. ст.

Вже незабаром потому, як з’явилася розвідка в «Основі», її перекладено на українську мову у львівському журналі «Слово», пізніще подав її в перекладі Ол. Барвінський у 2 томі своєї «Руської Історичної Бібліотеки» (Тернопіль, 1886. р.), а ще пізніше цей самий переклад, виправлений і трохи перероблений, передруковано у збірнику українських творів Костомарова, в серії «Руська письменність», виданій львівською «Просвітою», заходом Ю. Романчука.

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада.



«Книга буття українського народу»

«Закон Божий (Книга буття українського народу)» — унікальний за змістом і долею твір видатного українського та російського історика, письменника й громадського діяча М. Костомарова, викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.



«Любов до України, до її історії в «Законі Божому», як і в інших програмних документах братства, стала центром усього ідейного навантаження цього твору. Автор подає уроки історії України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину нашого народу. Трактат можна умовно поділити на три логічні частини: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов'ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову. Віруюча людина, за схемою твору,— то серцевина історичного процесу. Віра Христова веде її до свободи. Тільки свобода забезпечує рівність, а отже, й щастя країн, народів, кожної людини зокрема. Визнаючи, що людське життя та існування всякого суспільства підкоряється законам Божим, М. Костомаров тим самим високо піднімав планку розуміння духовності й у житті, й у пізнанні історичного процесу. За схемою молодого історика, повного осмислення, визнання та розуміння Бога не осягнув жоден народ, але найближче підійшла до цього мила йому Україна»

Вже на початку твору М. Костомаров показує своє бачення всесвітньої історії. Народи, пише він, забувши справжнього Бога, «....повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров'ю і усіватися попелом і костями, а на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода...». Людство від давна потрапляє у безкінечні біди, бо видумує панів, які роблять других людей невільниками.

Кілька разів у «Законі Божому» наголошується біблійне: «Всяка власть од Бога». Але автор підкреслює, що влада повинна підлягати закону і сонмищу, тобто народному зібранню. А представники законної влади, такі ненависні за царату як урядник і правитель, насправді мають бути слугами, «жити просто і працювати для общества пильно, бо власть од Бога, а самі вони грішні люди і самі послідніші, бо усім слуги».

М. Костомаров був істориком народних рухів, вивчав і розумів народну душу. Минувшина України; відкривалась йому, як забута історія його народу. Як і всі інші народи й держави, пише він, «не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство... і були козака між собою всі рівні...». Козацький приклад у визвольних змаганнях за часів Хмельниччини — ось та героїчна, повчальна сторінка історії, яку так боялися відкривати українському народові його поневолювачі. Костомаров і його однодумці внесли до «Закону Божого» цілу розповідь про козацтво, чим переступили цензорське табу, накладене на цю тему. Від параграфа 76 й до кінця (всього 109 параграфів) трактат розкриває роль козацтва і його вільного духу в історії України. Стрижневим є параграф 86, в якому говориться, що «козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ, вибили і прогнали панів, і стала Україна, земля козацька вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго». Справді, недовго мали ми свою державність. Все тут мовлено достеменно, без пієтету, без месіанства.

Автор торкається й інших сторін історії: відносин України з Литвою, Польщею, Росією. По-різному складалися ці відносини, але історик відзначає спільне: сусіди не хотіли жити з Україною «по-братерськи — нерозділимо і несмісимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цього не второпали ні ляхи, ні москалі», тому вони вчинили «найпоганіше діло» — розділили Україну між собою».

Твори


  • Книга буття українського народу

  • Богдан Хмельницький

  • Руїна

  • Мазепа

  • Мазепинці

  • Бунт Стєньки Разіна

  • Автобіографія

  • Українські балади

  • Гілка

  • Сава Чалий

  • Переяславська ніч

  • Останні роки Речі Посполитої

  • Співець Митуса

  • Російська історія в життєписах її найважливіших діячів

  • Північноруське народоправство

  • Непевний час московської держави

  • Думки про федеративний початок у Древній Русі

  • Дві руські народності

  • Риси народної південноруської історії

  • Правда москвичам про Русь

  • Правда полякам про Русь

  • Русская республика (Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. История Новгорода, Пскова и Вятки)

  • Костомаров Н. И. Герои Смутного времени.

«Украинскій вѣстникъ*»

(Краєзнавчий альманах)

І. «Харківська школа романтиків»

На початку XIX століття Харків став першим центром справжнього літературного життя в країні. Сталося це завдяки відкриттю в нашому місті 1805 року університету, з якого починається нова ера в історії Слобожанщини, і, як вважав його засновник В. Н. Каразін, «Харків для Вітчизни стане тим, чим Афіни були для Греції».

На той час Україна втратила всі свої колишні вольності і перетворилася на звичайну провінцію Росії. За таких умов у 30-х роках XIX століття в Харкові з’являється гурток, який об'єднав бажаючих працювати в наукових галузях і літературі для того, щоб не дати імперським чиновникам остаточно знищити українську культуру. Він одержав назву «Харківської школи романтиків», складався переважно з людей, безпосередньо пов'язаних з університетом, і став видатним явищем у суспільному житті.

До його складу увійшли Л. І. Боровиковський, А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров, І. І. Срезневський, Я. І. Щоголів та інші. Треба зазначити, що на той час епоха класицизму вже закінчилась, а провідним напрямом у російській та європейській літературі став романтизм. Тому до «Харківської школи романтиків» тяжіла більшість російських і українських письменників. Вони виявляли великий інтерес до історії України, національних традицій, фольклору.

Одним з найактивніших членів «Школи» був Микола Костомаров, історик, політичний діяч, письменник, поет. Це його перу належить «Книга буття українського народу» – найважливіший програмний твір Кирило-Мефодіївського братства.

Славетний історик М.І.Костомаров учився у Харківському університеті, і під впливом українських етнографічних розвідок і Квітки-Основ’яненка сам почав писати по-українськи вірші, драми й переклади з Байрона у кінці 30-х на початку 40-х років під псевдонімами «Ієремія Галка», «Іван Богучаров». Перший друкований твір Костомарова: трагедія «Сава Чалий» (1838), написана на матеріалі історичної думи. Пізніше він видає «Українські балади» (1839), збірник українських поезій «Вітка» (1840) і останню публікацію харківського періоду – трагедію «Переяславська ніч», надруковану в альманасі «Сніп» 1841 року.



ІІ. «Дослідження М.Костомарова в науковій праці»

До першого етапу, який заклав підґрунтя краєзнавчих підходів у наукових пошуках Миколи Костомарова, варто віднести так звану «харківську добу» його діяльності (1836-1844). Саме в ці роки, працюючи на Харківщині після закінчення місцевого університету вчителем різних освітніх закладів, Микола Костомаров, за його висловом, «полюбив займатися етнографією»: «збирати по слободам і корчмам» цього краю зразки звичаїв та обрядів, народного фольклору. Вже 1838 року він опублікував у Харкові збірник "Украинские баллады", в 1840 році розробив програму народознавчого вивчення регіонів, у січні 1844 року на основі аналізу зібраного місцевого матеріалу захистив магістерську дисертацію "про історичне значення руської народної поезії". Харківська професура вороже ставилася до краєзнавчо-етнологічних досліджень М. Костомарова, вважаючи їх «блаженними», і не допустила його викладати в університеті.

Водночас вчений зацікавився історією Київщини, Поділля, Волині й на основі опрацьованих джерел підготував першу магістерську дисертацію «Про характер і значення унії в західній Росії». вона не була допущена до захисту, в 1842 році знищена за наказом міністра ocвіти Уварова з-за неординарного підходу до розгляду проблеми пошукувачем, але заклала міцний грунт його подальших наукових інтересів, спричинилася до появи другого "києво-волинського" етапу діяльності М. Костомарова (1844 - 1847).

Яскравою сторінкою життя М. Костомарова стала його праця протягом жовтня 1844 - серпня 1643 років старшим учителем історії Pівненської гімназії. Як творча натура, він у 1845 p. двічі здійснив "пілігримство" (подорожі) по визначним місцях Волинської гyбepнії й, таким чином, відвідав Корець, Острог, Дермань, Гощу, Пересопницю, Тайкури, Дубно, Кременець, Берестечко та інші містечки і села краю, оглянув їх пам'ятки та культури, зібрав велику кількість історичних фактів, народних пісень, переказів, спогадів і свідчень. Перебування на Волині упевнило М. Костомарова взятися за ґрунтовне дослідження Визвольної війни українського народу XVІІ ст. Саме Костомаров поклав початок наукового вивчення Берестецької (1651 p.), Почаївської (1672 р.) битв та інших наріжних подій минулого Волині. Змістовним дня М. Костомарова виявився третій (1848-1859) або "саратовський період" діяльності, знаходячись на засланні в Саратові у зв'язку з Кирило-Мефодіївським товариством, він захопився написанням історичних монографій про Богдана Хмельницького, Степана Разіна й інших, які принесли йому визнання в науковому світі. Одночасно М. Костомаров не полишав краєзнавчих досліджень. Він здійснив регіональне вивчення Поволжя, видав "Очерк истории Саратовского края" (1858), історичні есе "Поездка в г. Волгск" (1859), "Петровск" (1860) й ін. Не забував він і Волинь, помістивши підбірку фольклорних запасів цього край у виданні Д. Мордовцева "Малороссийский литературный сборник" (1859).



ІІІ. «Петербург. Розквіт наукових звершень»

Розквіт наукових звершень М. Костомарова припадає на заключний "петербурзький період" життя (1859-1885). 3-поміж сотень різнопланових публікацій чільне місце посіли його краєзнавчі дослідження. Йому належать Історичні книги "Новгород", "Псков", "Вятка" (1863), написані на харківських і волинських матеріалах великі статті "Черты народной южно-русской истории" (1861), «Историческое значение южно-русского народного песенного творчества» (1880, 1883), «Сборник малорусских обрядовых песен», уміщених П.П. Чубинським в «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Югo-Западный край» (1875, т.ІV, V) та ін. Важливу роль для історичної науки і краєзнавства має археографічна діяльність М.Костомарова, який, редагуючи одинадцять томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» (1863-1885), упорядкував і прокоментував понад тисячу середньовічних документів з історії Київщини, Поділля і Волині.

На схилі літ Микола Костомаров, публікуючи свою «Автобіографію», особливо статтю «Из прожитых на Волыни дней», підтвердив той факт, що краєзнавчі досліди стали базисом усіх його головних праць, а зустрічі з людьми - свідками історичних подій, навчили його глибше усвідомлювати, співпереживати при їх описах. Саме тому твори М. Костомарова не втратили й сьогодні своєї привабливості та актуальності, є джерелом наснаги для науковців і краєзнавців.

Історіографічне осмислення творчої спадщини визначного вченого і письменника Миколи Івановича Костомарова (1817-1885) наприкінці 80-х - у середині 90-х років ХХ ст. висвітлило такий раніше маловідомий аспект його діяльності, як одного з організаторів краєзнавчого руху та народознавчих і краєзнавчих досліджень, пов'язаних у першу чергу з регіонами України, в тому числі Волинського полісся. В цьому контексті сьогодні важливо відзначити місце, роль краєзнавчих досліджень М.Костомарова в науковій праці та узагальнити ocнoвні етапи формування й розвитку.



ІV. Історична пам'ять про Миколу Костомарова.

На честь великого історика названо аудиторію імені М. І. Костомарова історичного факультету Харківського Національного університету імені В.Н. Каразіна, а також – вулиці в містах Харкові та Севастополі – Вулиця Костомарівська, Львові, Рівному, Дубно, Коломиї – Вулиця Костомарова, та в селі Юрасовка Воронезької області, де народився вчений.



До 200-річчя буде відкрито на Чернігівщині історико-краєзнавчий комплекс.

Як відомо, чотири роки тому Фонд Миколи Томенка «Рідна країна» та Благодійний фонд Валерія Дубіля «Європа» започаткували проект «Микола Костомаров повертається на Чернігівщину», який передбачає відновлення та реставрацію будинку-садиби в селі Дідівці Прилуцького району Чернігівської області, в якому видатний український історик, мислитель М.І. Костомаров прожив десять років, а також – зведення криниці, церкви, спорудження пам’ятників М. Костомарову та його дружині, закладання паркової частини.

Центральне місце експозиції комплексу буде займати постать Миколи Костомарова, його життя та творчість. Належне місце відведено також діяльності Кирило-Мефодіївського братства та його учасникам.

Проект історико-краєзнавчого комплексу

http://tovtry.com/ru/history/statti/postati/kostomarov.htm

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=102&type=tvorch

http://fakty.ua/149951-zhena-nikolaya-kostomarova-v-shutku-nazyvala-ego-moj-balovannyj-starik

______________________



*«Украинскій вѣстникъ» перший в Україні літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник, виходив за ініціативи І.Срезнєвського при Харківському Університеті.
Костомаров перший професійний історик

(Інформ.година)

"Історія стала для мене безмежно улюбленим предметом; я читав багато історичних книг, задумувався над ними і прийшов до такого запитання: чому це у всіх діячів, іноді - про закони та інституції, але при цьому нібито нехтують життям народних мас?" (М.І.Костомаров)

Микола Іванович Костомаров – блискучий український і російський історик, критик та публіцист, письменник, поет, громадський діяч, активний учасник визвольного руху, засновник Кирило-Мефодіївського товариства.

Він намагався осягнути духовним зором усю багатоманітність життя свого народу, прилучитися до розвитку його творчого духу, примножити його сили в боротьбі за суспільний прогрес і національний розвиток.

Микола Іванович Костомаров популяризував знання з вітчизняної історії, будив серед громадськості інтерес до вивчення минулого з метою кращого розуміння сучасності.

Микола Іванович першим почав свої дослідження з вивчення першоджерел. «…Незабаром я прийшов до переконання, що історію треба вивчати не лише з мертвих літописів і записок, а й серед живого народу. Не може бути, щоб віки минулого життя не відбилися в житті і спогадах нащадків: треба лише пошукати - і напевне знайдеться багато чого, що досі упущено наукою. Але звідки почати? Звичайно ж, з вивчення руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то й почати з його малоросійської гілки. Ця думка навернула мене до читання народних памяток. Перший раз у житті дістав я малоросійські пісні видання Максимовича 1827 року, великоросійські пісні Сахарова і взявся читати їх. Мене вразила і захопила непідробна краса малоросійської народної поезії, я навіть і не підозрював, що така витонченість, така глибина і свіжість почуттів були у творах народу, настільки близького мені і про який я, на жаль, нічого не знав».

Микола Костомаров був істориком-художником, який мав талант відтворення минулого в яскравих образах. Він створив цілу галерею історичний постатей, докладно дослідив багато важливих проблем вітчизняної історії народних мас. Особливо значимим є внесок Миколи Івановича у вивчення історії України, яка до нього була майже зовсім не розроблена, перебувала, за висловом В.Б. Антоновича, "в хаотичному стані". Сам же М.І. Костомаров писав, що він "відточував лише цеглини для майбутньої історії Південної Росії".

Учений був людиною дивовижної працездатності, автором понад 300 монографій, статей, виступів тощо. Одна за одною з-під його пера виходять праці з історії України, Росії, Польщі: "Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада, Новгород - Псков - Вятка", "Ливонская война", "Смутное время Московского государства", "Гетьманство Юрия Хмельницького", «Последние года Речи Посполитой», «Руина», «Мазепа».

Великий внесок зробив Микола Костомаров досліджуючи історію. Особливо велику увагу він приділяв працям відомого історика державного напрямку С.М.Соловйова, об'єктивно оцінив внесок в науку професорів І.І.Срезнєвського, М.І.Сухомлинова, О.М.Пипіна…

Поступово праці Костомарова пробивають собі шлях до визнання широкою науковою громадськістю. 1860 р. він отримав диплом дійсного члена Імператорського російського археологічного товариства, а також Музеуму старожитностей та Віденського археологічного товариства. В наступні роки йому було присвоєно відповідні наукові звання і присуджено вчені ступені цілою низкою установ і закладів Росії та Європи.

У 1866 році Микола Іванович Костомаров почав здійснювати видання українською мовою науково-популярних книг для народу, але Валуєвський циркуляр заборонив усі україномовні видання. Але написання історії українського народу було його величезним бажанням. А тим, що більшість творів вченого написано російською мовою, то вченому дорікали цим і за життя, і після його смерті. М.П.Драгоманов у своїх "Листах на Наддніпрянську Україну": "Що до того, що Костомаров списав томи по московському, то як його за те покарати українцеві, коли все-таки Костомаров писав переважно про Україну, а для того, виходячи з українства, перевернув зовсім історію і Північної Русі, Московщини, і виробив в усій Росії наукову підставу для думок федеральних…"

З 1871 р. Микола Іванович працює над великою (понад 600 сторінок) монографією «Історичне значення південно-руської пісенної творчості», що узагальнює більш як тридцятирічну роботу автора з вивчення українського пісенного фольклору.

Важливою подією в житті вченого стала подорож у травні 1872 року на запрошення етнографа П.П.Чубинського по Україні з метою оглянути місця, пов'язані з історією козацтва.

Наприкінці 70-х рр., не зважаючи на стан здоров'я, М.І.Костомаров щорічно приїздив в Україну. Він продовжував плідно працювати над монографіями "Руина" (1879), "Мазепа" (1880). До речі, за монографію "Последние года Речи Посполитой" восени 1872 році йому було присуджено премію Петербурзької академії.

У 1882 році титанічна праця Костомарова увінчалася опублікуванням книги "Мазепа" – першого фундаментального наукового твору на цю тему і світовій історіографії. На його створення пішло близько пяти років щоденної восьмигодинної виснажливої праці. І це в солідному віці, при сильно підірваному здоровї й частковій втраті зору. Деякі думки з цього дослідження дивовижно співзвучні з нашою сучасністю – на душі "у кожного майже мислячого не дурного південно-руса спить Виговський, Дорошенко, Мазепа – і прокинеться, коли настане випадок".

Великою розрадою для хворого історика був вихід праці "Мазепенці", що, по суті, є продовженням монографії "Мазепа", в якій висвітлюється боротьба українського народу за волю і єдність.

В 1884 році Костомарова було обрано почесним членом Київського університету св. Володимира.

Незадовго до смерті було надруковано низку його історичних праць, зокрема четверте видання монографії "Богдан Хмельницький" (1884). В них з передових позицій того часу була оцінена постать Богдана Хмельницького.

У вченого були ідеї написати монографію про М.В.Ломоносова, він працював над книгою про фельдмаршала Мініха, але смерть обірвала ці плани

Микола Іванович Костомаров протягом усього життя виступав в історичній науці як новатор. Звернення до українства спонукало його в науці перейти на позиції народу як такого. Це засвідчила вже його магістерська дисертація "Про історичне значення руської народної поезії". Ідея вивчати історію не тілько за літописами та документами, а передусім "в живому народі" була революційною в тодішній науці й могла бути вироблена М.Костомаровим тільки на українському грунті.

Принципово новим у його поглядах було те, що, на відміну від істориків «государства российского», які шукали начала московської державності з'явилося на північному сході Київської України-Руси, а сама народність вийшла на історичну арену в ХІІ столітті й тривалий час залишалася на периферії історичного життя київської держави. Основним же народом Київської Русі, за Миколою Костомаровим, були українці, це держава українського народу. Він викладає відмінності між росіянами і українцями в різних сферах життя: релігії, народній філософії, ставленні до співжиття з іншими народами, у побуті, родинних стосунках, властивостях психофізичного національного типу тощо.

З його праці виходило, що росіяни й українці – поза всяким сумнівом, два різних народи, їхні відмінності під пером дослідника виступали так виразно, що стаття "Две русские народности" надовго стала духовною опорою "світового українства".

Про внесок М.І.Костомарова в історичну науку прекрасно висловився В.Скуратівський: «Східноєвропейська історія під скальпелем цього методу постає як тисячолітня конкуренція київсько-федеративного і московсько-петербурзько-централістського, масово-демократичного і особистісно-автократичного начал, певних елементів «римського права» – і «візантійства» з його містикою самодержавства».

Думки, висловлені М. Костомаровим, щодо історії привертали увагу науковців ХІХ ст., зокрема В. Антоновича, М. Грушевського, В. Данілова,. Житецького, В. Науменка. Окремі з дослідників у своїх розвідках торкалися його просвітницької діяльності, розглядали загальні погляди вченого на освіту. О. Багалій, Є. Бобров, О. Попов, І. Ремезов, В. Селевський, Н. Стороженко присвячували свої публікації саме педагогічній та викладацькій діяльності М. Костомарова. Багатогранність особистості мислителя, народницький напрямок його праць, а також окремі аспекти історико-літературної діяльності вченого висвітлено у студіях істориків-дослідників ХХ ст. В. Замлінського, А. Іванко, А. Малашевича, Ю. Пінчука, В. Скуратівського, В. Смолія, Т. Чалої, В. Яніва.

М.І. Костомаров про козацтво

В 68 публікаціях М. Костомарова (з-понад 300 робіт вченого) зустрічаються поняття, пов'язані з козацтвом та його роллю в розвитку суспільства на Україні.

У науці існує декілька теорій виникнення та розвитку козацтва. На основі багатьох наукових досліджень М. Костомаров розробив свою теорію. Підтримуючи точку зору М. А. Максимовича, вчений визначав козацтво як категорію соціально-політичну та історичну, а не етнічну. Причиною його виникнення М. Костомаров вважав зовнішні фактори – напад татар на Україну і гноблення народу Литвою та Польщею. Він глибше вивчив соціальні процеси, що виникали в середовищі козаків, проаналізував структуру козацтва, вказавши на поділ козацького стану в другій половині XVI ст. на низовців, або запорожців і городових, або українських козаків. Стверджував, що між городовими козаками з’явився стан підпомагачів, зобов'язаних займатися тільки землеробством і домашніми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятково Україні. Він відзначав появу козаків у середині XVI ст. у різних місцевостях Росії. З'явившись на берегах Дніпра і самовільно заснувавши Запорізьку Січ, вони зустрічалися також і в Східній Русі. На Нижній Волзі козаками називалися вільні працівники на річкових суднах. Його висновок: слово "козак" у XVI ст. в широкому розумінні сприймалося як так звана гуляща людина, тобто особа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумінні - це не особливий рід військ, а та маса народу, що шукала волі і виражала "протест народу проти державного гніту".

М. Костомаров вважав, що на Україні козацтво одержало поширення у зв'язку з її своєрідним географічним положенням (найбільш сприятливий клімат та землі), а також історичними умовами, які ще більше вказували "холопам", що не хотіли підкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених південно-західних степових районах країни (на Брацлавщині, Канівщині, Черкащині) із втікачів формувався порівняно однорідний прошарок громадян. Це було вільне збройне населення - козацтво, котре в умовах сусідства з татарами не лише відстоювало свободу боротьбою проти татарських нападів, а й займалось "промислами і торгівлею".

На відміну від поглядів деяких сучасників на козацтво, як на явище споконвічне, М. Костомаров показав його як суспільно-політичне явище, пов'язане з неминучим антагонізмом у феодальному суспільстві взагалі.

Аналізуючи склад козацтва, М. Костомаров відзначив, що вже при польських королях Сигізмунді І та Сигізмунді II Августі існувало два види козаків: одних набирали старости з королівських містечок і волостей, а інші збиралися у вільні загони і самі собі обирали керівників. Виникнення козацтва М. Костомаров відносить до кінця XV ст., вказавши на грамоту, видану в 1499 р. київським міщанам, у якій вперше письмово визначається поняття "козак". Вчений вказує на те, що козацтво і Січ виникли не з волі панства. М. Костомаров дотримується думки, що Запорізька Січ виникла через кілька років після того як Д. Вишневецький побудував військові споруди на острові Хортиця, і що Січ стала "ядром вільного козацтва", яке утворювалося із втікачів – селян та міщан, тобто з "народного елементу". Вчений не дотримувався якоїсь конкретної дати утворення Січі. Він припускав, що спочатку постійне розміщення "вільного козацтва" було на острові Томаківка. Першу вказівку в письмових актах про заснування Січі вчений відносив до 1568 р. Його висновки: "напевно, утворення Січі вчинилося не раптом, а поступово з так званої "сіроми", якій ні за чим було шкодувати на батьківщині", або ще точніше – з "сільських холопів", що не хотіли скорятися своїм панам".

Він виділяв козаків городових і запорізьких, а також "своєвільних". Останні формувалися переважно з "панських холопів". Своєвільні козаки самостійно вибирали собі керівників. При цьому в самому козацькому стані існувала диференціація: "утворювалась козацька старшина, в протилежність якій були козаки прості, котрих називали козацькою черню".

Заслуговують на увагу обґрунтовані погляди М. Костомарова на козацтво, як на продукт антагонізму феодального суспільства, як на соціальний стан, в якому воскресли старі стихії "вічової вольниці староруського світу", котрий завершував свою боротьбу із самодержавством. М. Костомаров вніс значний вклад у постановку, розробку та висвітлення історичних, політичних і філософських питань виникнення козацтва і організації Запорізької Січі. Певною мірою він очистив первісну історію козацтва від фантастичних вимислів літописців, описав кошацькі і селянські повстання, що передували визвольній війні 1648-1654 рр., ввів у науковий обіг цікаві подробиці з польських і турецьких джерел про козацькі битви за незалежність, включно до їх морських перемог.

Таким чином, за М. Костомаровим, в основі виникнення козацтва в Україні лежали явища, що мали місце в історії інших слов'янських народів, головним чином соціально-економічні мотиви та протиріччя в суспільстві.



Роль М.Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.
Цікаві несподіванки та спогади сучасників про М.І.Костомарова

Микола Іванович Костомаров найбільш знаний як історик, літератор, етнограф. Один з небагатьох, про кого писали сучасники, один із тих, які були визнані кращими ще за життя.

Варто відзначити, що мемуари сучасників поряд з архівними документами та «Автобіографією» є важливою складовою джерельної бази досліджень, присвячених спадщині М. Костомарова, що дає змогу глибше осягнути внутрішній світ особи і ґрунтовніше розкрити сутність його науково-педагогічних ідей.

Спогади сучасників про М. Костомарова хронологічно охоплюють і дають уявлення про період життя вченого починаючи з 1843 і до 1885 року.



  • Неодноразово вказуючи на геніальність М. Костомарова, на його талант історика, етнографа, літератора, П. Куліш завершує спомини фразою, у якій відображає свою повагу до вченого: «ми з гордістю поміщаємо його (М. Костомарова – О.Д.) в пантеоні наших талановитих співвітчизників, поруч з Гоголем та Шевченком».

  • Спогади про М. Костомарова-вчителя.

«Микола Іванович не був схожий на інших вчителів історії: своєю палкою, живою та ясною мовою він захоплював учнів, не дивлячись на те, що викладав свій предмет значно ширше, ніж в підручниках того часу». (Свідчення колеги К. Яновського, який викладав у ті ж роки у Рівненській гімназії)

М.Ге називає уроки «духовним святом». Далі він пише, що Миколу Івановича любили і поважали, тому «вчилися в нього з захопленням і радістю». «Микола Іванович Костомаров, пише М.Ге, був найулюбленішим вчителем усіх гімназистів. Не було жодного учня, котрий не слухав би його розповідей з російської історії».

Уявлення про М. Костомарова як університетського викладача і лектора. «Як професор, згадує В. Мордовцева, він чарував і захоплював слухачів своєю блискучою, палкою мовою. Ерудиція його була величезна, завдяки його надзвичайній пам’яті, яка дивувала всіх. Він пам’ятав суцільні сторінки з прочитаного все і серйозне, й незначне до найменших подробиць. Він умів признаватися у своїх помилках, на що небагато людей здатні».



Ставлення М. Костомарова до молодого покоління:

«З радістю вітав він за два місяці до своєї смерті двох молодих учених, праці яких були присвячені дослідженню української давнини, він із захопленням розповідав мені, згадує автор, про праці цих молодих людей, про їх талант. До кінця свого життя, Микола Іванович завжди близько сприймав до серця все, що стосувалося молодого покоління, на нього він покладав усі свої сподівання,... був переконаний, що наша молодь легко піддається впливу і толерантна до чужих думок та побажань, якщо до неї ставитися». (Спогади В. Беренштама)

  • Вражаючим є спогад Г. Вашкевича про поховання М. Костомарова: «Пам’ятаю, як хтось сказав з приводу того, що відбувалося навколо, що ніякий на світі спадок не може викликати такої палкої любові та щирої вдячності від наступників, як людська думка, що запала в душу, і збуджене людське почуття».

А чи знаєте Ви що…

  • М. Костомаров був дуже вимогливий до якості знань і «за найменшу помилку у відповіді на запропоноване запитання він у більшості випадків ставив учневі оцінку «0», водночас за одну позитивну відповідь – дві оцінки «5».

На опитування учнів педагог витрачав півгодини кожного уроку (у той час на один урок відводили 1 год. 30 хв). За вказаний час Микола Іванович встигав перепитати більшу частину вихованців, тому всі вони старанно готувалися до відповідей на запитання стосовно вивченого матеріалу з історії. Таким чином, він досягав своїм викладанням блискучих результатів: під час іспитів його учні чудово відповідали на екзаменаційні питання, що пропонувалися, а також вміло передавали хід історичних подій прекрасною зв’язною мовою.

  • Розповідаючи про мотиви виникнення взаємної симпатії між А. Костомаровою тоді Крагельською) і М. Костомаровим, вона писала: «Спочатку вона Аліна зацікавила його, як непересічна учениця, а вона зацікавилась ним, як блискучим викладачем». (з мемуарів В. Мордовцевої)

  • ... М.Костомаров мав феноменальну пам'ять. Він міг не тільки цитувати окремі місця з літописів, але й цілі акти й документи. З пам'яті виголошував великі уривки Шевченкових поезій і вірші інших улюблених поетів, декламуючи часто Байрона, Шіллера, Гете та Максимовича. А найбільше подобалися йому українські думи: поет-учений пам'ятав не тільки тексти всіх дум, але й усі відомі їхні варіанти.

  • Костомаровські«вівторки» – дні, визначені М. Костомаровим для відвідування його дому у Санкт-Петербурзі. Це були культурні вечори, що проводилися з 1859 р. На них обговорювалися різноманітні питання науки, творчості, політичного і громадського життя країни. «Вівторки» відвідували відомі вчені, поети, прозаїки, художники, скульптори, артисти, студенти, навіть особи, що поверталися із заслання та в’язниць.


Відео матеріали:

Микола Костомаров https://www.youtube.com/watch?v=zcz0fv70rVc

Микола Костомаров у Рівному https://www.youtube.com/watch?v=1FJlah82HYY

Фільм про М.Костомарова https://www.youtube.com/watch?v=JOqs2sJOeEU


Використанні джерела:

  • До 200-річчя Миколи Костомарова на Чернігівщині відкриють історико-краєзнавчий комплекс

http://ridna.ua/2016/02/do-200-richchya-mykoly-kostomarova-na-chernihivschyni-vidkryyut-istoryko-krajeznavchyj-kompleks/

  • Костомаров як видатний історик-науковець http://bibliofond.ru/view.aspx?id=658489

  • Літературна творчість Миколи Івановича Костомарова

http://mala.storinka.org/%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0-%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C-%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8-%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0.html
  • Микола Костомаров - видатний історик та науковець. Реферат ...bibliofond.ru/view.aspx?id=658489


  • Олена Дутко М.І. КОСТОМАРОВ ЯК ВИКЛАДАЧ І ПЕДАГОГ У СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ

http://library.udpu.org.ua/library_files/psuh_pedagog_probl_silsk_shkolu/23/visnuk_27.pdf

науково-практичне видання

Перший професійний історик України

Укладач С.О. Андрус

Підписано до друку 00.00.2017. 35 стор. Тираж 50 примірників.



ОКЗ «ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА»,

м. Харків, просп. Ювілейний, 49/8

h_libra@ukr.net

http://www.khoyub.com.ua





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2

Схожі:

Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації icon16 квітня 2018 р. 10. 00 – 11. 00 Реєстрація учасників конференції 11. 00 – 17. 00 Пленарне засідання
Вступне слово начальника Управління культури І туризму Харківської обласної державної адміністрації Олега Анатолійовича Яцини
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації
Харківська обласна бібліотека для юнацтва пропонує бібліотекарям І вихователям молоді використати в своїй роботі з виховання патріотизму...
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconСупруненко Ніна Антонівна
Супруненко Ніна Антонівна(* 31 травня 1953) — українська поетеса, лірик. Заслужений діяч мистецтв України. Начальник Управління культури...
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconОбласна універсальна наукова бібліотека
Управління культури І туризму, національностей та релігій сумської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconУправління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гмирьова (пам’ятні дати Миколаївщини на 2016 рік) Методико-бібліографічний покажчик Миколаїв
Управління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму, національностей та релігій Сумської обласної державної адміністрації
Сергія Івановича Побожія. У виданні подано інформацію, в основному, за період з 2004
Управління культури І туризму харківської обласної державної адміністрації iconОдеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського «Великі І розумні українці»
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка