Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації



Скачати 369,1 Kb.
Дата конвертації15.05.2017
Розмір369,1 Kb.


Управління культури і туризму, національностей та релігій облдержадміністрації


Одеська обласна бібліотека для юнацтва

ім. В.В. Маяковського

Одеса

в творчій долі

українських

письменників

Бібліографічний покажчик

Одеса-2013

Одеса в творчій долі українських письменників: бібліогр. покажчик / уклад. Л. М. Олійник; відп. за вип. Л. Ф. Пономаренко; Одес. обл. б-ка для юнацтва ім. В. В. Маяковського. - Одеса, 2013.- 24 с.

Одеса – перлина біля моря. Оспівана видатними майстрами літератури, вона завжди надихає художників, поетів, музикантів на створення шедеврів світової культури. Одеса приваблювала до себе письменників з різних куточків країни. Приїздили сюди з різних причин: на відпочинок, у нагальних справах, на оздоровлення, працювати…

«Це було, було в Одесі...» – лейтмотивом лунає в історії перебування в Одесі кожного з класиків, які дали гідний внесок в літературний літопис міста.

І дійсно, хто тільки не жив та не творив в прекрасній Південній Пальмірі? Маяковський, Ахматова, Нечуй-Левицький, Коцюбинський, Вишня, Вороний, Микитенко, Бажан, Леся Українка, Франко…Один лише список відомих людей, які жили в Одесі, досить великий.

Описати творчий шлях кожного українського письменника в його «одеський період» неможливо в одному списку.

Бібліографічний покажчик « Одеса в творчій долі українських письменників» присвячений таким майстрам українського слова, доля яких була пов’язана з нашим містом: Юрій Яновський, Олександр Довженко, Микола Куліш, Іван Франко, Павло Тичина, Леся Українка, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий.

Посібник містить інформацію про перебування кожного з цих письменників в Одесі.

У бібліографічному покажчику представлені також книги, статті з періодичних видань, які розташовані в алфавітному порядку .

Посібник розраховано на учнів, студентів та всіх тих, хто цікавиться історією Одеси та українською літературою.




Укладач Л.М.Олійник

Редактор Л.Д.Фоменко

Відповідальний за випуск Л.Ф.Пономаренко

Олександр Петрович Довженко

Одеса – місто талановитих людей. І якщо вони навіть тут не народились, то точно знайшли своє призначення та змогли реалізувати себе в творчості. Олександр Довженко – письменник, художник, драматург, режисер та глибоко творча людина, якого справедливо вважають засновником українського кіно, почав свою творчу діяльність саме в Одесі.

Одеса займає особливе місце в житті Довженка. У цьому місті починається його становлення як кіномитця.

Улітку 1926 року, Олександр Довженко переживає певну і душевну, і творчу кризу. Особиста драма, пов’язана із стосунками з першою дружиною Варварою Криловою, незадоволення своєю діяльністю художника, як і тогочасною позицією марксистської критики щодо мистецтва живопису – усе це спонукає Довженка до прийняття кардинального рішення. «Я просидів ніч у своїй майстерні. – писав він, - підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя. Уранці пішов з дому і більше не повернувся. Я виїхав в Одесу… Таким чином, на тридцять першому році життя мені довелося знову починати життя й навчання по-новому…»

Так, 22 червня 1926 року О.Довженко з’являється в Одесі і починає працювати на Одеській кінофабриці режисером.

Перша робота Довженка (за власним сценарієм) - кінострічка «Вася-реформатор», знімалася режисером Ф. Лопатинським, проте його робота не задовольнила директора Павла Нечеса, який наказав Довженкові закінчити картину. Не маючи навичок роботи з кіноапаратурою, Довженко тільки потрапляв з однієї неприємної ситуації в іншу і теж був відсторонений від зйомок. Потім Довженкові випав другий шанс зняти фільм на ВУКФУ. Довженко з головою поринає в режисерську працю, і вже 3 серпня закінчує сценарій фільму-комедії «Перукар Жан Ковбасюк», який він написав усього за три дні. Фільм вийшов на екран під назвою «Ягідка кохання», і в ньому Довженко виступає вже і як сценарист, і як режисер.

Під час створення цього фільму йому доручено поставити фільм «Сумка дипкур’єра» за сценарієм М.Заца та Б.Шаранського, написаним на основі дійсного факту – вбивства 5 січня 1926 року в Литві радянського дипломатичного кур’єра Теодора Нетто. Фільм, в якому Олександр Петрович ще й зіграв епізодичну роль кочегара, пройшов з великим успіхом. В Одесі його вперше побачили глядачі в кінотеатрі ім. Котовського 22-27 березня 1927 року. М.Бажан тоді написав: «Сумка дипкур’єра» свідчила про те, що українське кіно набуло справжнього митця».

Наступним фільмом, над яким почав працювати О.Довженко, стала «Звенигора». Це був єдиний випадок, коли Довженко взявся екранізувати чужий сценарій. Авторами якого були Майк Йогансен та Юрко Тютюнник. «Звенигору» Довженко переробив, та так, що Йогансен, побачивши готовий фільм, відмовився від авторства. Це було характерним для Довженка-кіномитця.

Як сценарій у свій час, так і фільм Довженка «Звенигора» викликав у глядачів бурю різних емоцій. З Одеси він везе свій фільм на перегляд до Києва. Преса відзначає майстерність молодого режисера. Організовуються громадські перегляди фільму, на яких письменники, працівники кіно, преси аналізують фільм як велику художню цінність.

Фільм «Звенигора» тріумфально йде екранами. Фільм демонструватиметься у Москві, два громадські перегляди у Парижі закінчаться овацією, він обійде екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, США, Греції.

Так в Одесі народився геніальний митець, який згодом приверне увагу усього кінематографічного світу й становитиме славу й гордість вітчизняного кінематографа.

А ще Одеса подарує Олександрові Петровичу любов, яка стане його долею.

Наприкінці двадцятих років Олександр Довженко знайомиться з молодою, але вже знаменитою актрисою Юлією Солнцевою. Вершини слави й успіху вона досягла після того, як зіграла головну роль у фільмі «Аеліта».

Юна, талановита, амбітна й надзвичайно сексуальна дівчина відразу підкорила Довженка. Він закохується до нестями й після того як його залишила дружина Варвара, пропонує руку й серце «зоряній» красуні Юлії. Однак чомусь Олександр Петрович майже до кінця свого буремного життя не брав офіційного шлюбу з Солнцевою, і лише незадовго до його смерті Юлія Іполитівна наполягла, аби її громадянський чоловік розірвав шлюб із Варварою Криловою та  одружився з нею.

Юлія Іполитівна була його помічником і під час роботи над фільмами «Арсенал», «Іван», «Щорс», «Земля», «Життя у цвіту», «Зачарована Десна». Допомагала при зніманні «Повісті полум’яних літ» і останнього його фільму. Разом із чоловіком пережила нищівну критику фільму «Україна в огні». Юлія Іполитівна завершить фільм, під час роботи над яким серце О.Довженка перестало битися. Вона до кінця свого життя продовжуватиме справу свого чоловіка.

Офіційна біографія славетного режисера переконує нас, що Юлія Солнцева була йому вірною дружиною та соратницею. Насправді ж усе було складніше.

Його унікальні архіви й щоденники заповіла розсекретити лише в 2009 році — через двадцять років після власної смерті. Та багато документів поділося невідомо куди, забравши із собою таємницю непростих взаємин Олександра Довженка зі своєю другою дружиною.

«Юлія Солнцева. З одного боку — дружина і найближчий товариш Олександра Петровича на знімальному майданчику та в житті, а з іншого — жорстка і самовладна спадкоємиця творчого спадку чоловіка, яка на півстоліття засекретила велику частину архіву митця, куди входять листування, записи, щоденники. Солнцева завдавала чимало прикрощів своєму чоловікові: розсварила його з М.Бажаном, І.Савченком та багатьма українським митцями», — констатує Сергій Тримбач.

В Одесі, за кілька десятків метрів від кіностудії, є вулиця, яка носить імя Довженка.

Література

Ананченко, Т. П. Він став на крило в Одесі: Олександр Довженко // Ананченко, Т. П. –

України часточка - в мені: Одещина в культурологічному просторі світового українства /

Т. П. Ананченко. - О., 2006. - С.58-66.

Ананченко, Тетяна. «Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє…»: До 80-річчя прибуття до Одеси Олександра Довженка / Тетяна Ананченко // Думська площа.- 2006.- 23 черв.- С.2-5.

Большедворова, Анастасия. Александр Довженко в Одессе /Анастасия Большедворова // Одес. вестн.- 2009.- 12 сент.(№155-156)

Островський, Георгій. Праця О.П.Довженка на Одеській кінофабриці / Георгій Островський // Літ. Одеса.- 1957.- №17-18. - С.248-257.

Свято, Роксоляна. Олександр Довженко:"Ми були молодими.І більших геніїв од нас не було/ Роксоляна Свято // Кіно-Театр.- 2009.- №3.

Світовий контекст естетики Довженка : До 50-річчя українського кінематографа //

Дзюба , І.М. : З криниці літ. - Т.2.: Шевченко і світ. Естетика і культурологія. Знайомство з

десятою Музою." Бо то не просто мова, звуки...". Тернисті дороги порозуміння. - 2006. - С.

771- 790.


Іван Карпович Тобілевич (Карпенко–Карий)

Іван Карпович Тобілевич (Карпенко–Карий) видатний український драматург, актор, режисер і театральний діяч. Його творче життя важко уявити без Одеси.

Конкретне свідчення про перебування І.Тобілевича в Одесі стосується 1872року. 13 липня того року М. Кропивницький у листі з Одеси до свого друга Єгора Мячикова у Бобринець повідомляє: “Иван Тобилевич в настоящее время у меня ...».

Друга конкретна дата приїзду І.Тобілевича до Одеси стосується 1883 року, коли І.Карпенко-Карий прибув сюди вже як актор у трупі М.Старицького (за режисурою М.Кропивницького) і розпочав 27грудня 1883р. свої виступи, які тривали до 19 лютого 1884р.



В Одесі І.Карпенко-Карий виступав на театральній сцені, тут він писав свої твори, звідси вони розходилися по Україні. У 1897 році любителі сценічного мистецтва Одеси одержали унікальне видання цього автора, «Драми і комедії», тт. 1 і 2. А 1899 року І.К. Карпенко–Карий тут завершив трагедію «Сава Чалий». Тут він грав ролі у виставах М. Кропивницького за творами Кобзаря. І вже 1903 року в Одесі було видано третій і четвертий томи його «Драм і комедій».

Трупа М. Старицького, у складі якої виступав І. Карпенко–Карий, відкрила нові сторінки театральної історії Одеси, привнесла на сцену живий подих народності, барвистий колорит.

…Радів, коли південне сонце дарувало погожі дні пізньої осені. Тоді залюднювався Приморський бульвар, і в тому людському потоці непомітно виловлював міміку, манери поведінки перехожих. Зупинявся на краю бульвару, спускався й на берег, щоб зблизька поринути у морський шум, який слухали Пушкін і Міцкевич, Гоголь і Щепкін.

Виступи Івана Карпенка–Карого на одеській сцені схвально відзначала преса. «Замечательная выдержанность в игре действительно отличает его. Принимаясь за известную роль, он сначала устанавливает свой взгляд на тип. Обдумывает каждый шаг, каждое слово, каждый жест и потом удивляет зрителя своим умением ни на йоту не уклониться, не нарушить нигде целостности образа. Далекий от мысли производить эффект. Карый этим самым, простотой игры и выдержанностью, к концу концов производит эффект полный…, - характеризував акторську гру Карпенка-Карого театральний критик «Одесского вестника» Земляк.

«Карый не прибегает к шаржу.., не силится выдвинуть своей роли: исполнение его правдиво, верно, естественно и потому вполне художественно», - пише рецензент Рудін у газеті «Новороссийский телеграф». І такі відгуки можна прочитати майже про кожні гастролі трупи.

Про міста, у яких гастролював, Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) щоразу писав у листах до своїх дітей та друзів. Так, наприклад, у листі з Одеси від 11 жовтня 1896 р.до старшого сина Назара І. Карпенко-Карий писав: „В Києві в кінці кінців ми мали добрі діла. Що буде в Одесі, сказать зараз не можна. Театр такий великий, що на сцені його можна поставить увесь Єлисаветський театр і дім Кузьмицького, то ще буде пусто, а коли буває збор 400 крб., нікого в театрі не видно, а поки що у нас саме такі збори. В Одесі будемо грать до 8 ноября…»

Тоді ж, коли у Південній Пальмірі ширилася слава актора з Єлисаветграда, жандарми пильно вивчали справи, пов’язані з громадською діяльністю Івана Карповича Тобілевича.

Так 1884 року одеський генерал–губернатор звертався до міністра внутрішніх справ з офіційним листом, інформуючи про політичну неблагонадійність відставного колезького секретаря Івана Тобілевича і про встановлення за ним гласного нагляду на два роки.

Успіхи актора у публіки супроводжувалися секретними рапортами на нього. Наприклад, від 23 грудня 1888 року про мешканця готелю на Преображенській.

Він звик не зважати на своє становище «піднаглядного». Тому, коли 1903 року отримав офіційний циркуляр про те, що «негласний нагляд припинено», не відчув особливої радості. Тепер Карпенка–Карого більше тривожив суворий цензурний «нагляд». З великими труднощами в Одесі побачили світ третій і четвертий томи його «Драм і комедій».

14 лютого 1906 року, перебуваючи в Одесі, Тобілевич написав на одному з примірників: «Любому серцеві моєму М.Ф.Комарову від автора». Він ніколи не забував тієї величезної і безкорисливої допомоги, яку подав йому Михайло Федорович під час видання томів.

Як завжди, багато часу забирала робота у трупі, що виступала в Одесі і часто їздила на гастролі і до Варшави, і до Москви, і до Петербурга, до Києва та Харкова.

В Одесі трупа виступатиме одинадцять разів, причому іноді двічі на рік.

Незабаром обступили болячки, довелося залишити сцену й зайнятися розтраченим у невпинній життєвій боротьбі здоров’ям.

15 вересня 1907 року він помер у Берліні.
Література

Голота В.В. Театральная Одеса/ В.В.Голота. - К.:Мистецтво,1990. - 245с.


Дузь И.М. И.К.Карпенко-Карый: “В Одессе я известен не с худой стороны”: (К200-летию Одессы) / И.М.Дузь // Одес. изв. -1992. - 21окт.
Зленко Г. Їх єднала дружба: І.К.Карпенко-Карий (Тобілевич) і М.Ф.Комаров/ Г.Зленко // Чорномор. новини. -1995. – 6 груд.
Бродавко Р. Гений украинского театра: К150-летию со дня рождения И.Карпенко-Карого /Р.Бродавко // Слово. -1995. -29сент. - С.6.
Зленко, Григорій. Вистражданий пятитомник / Григорій Зленко // З полону літ: літ.-критич.нариси. - К. : Рад. письм., 1989.- С.267-273.
Карпенко-Карий і Одеса // Думська площа.- 2004.- 6 серп.(№31).- С.10.
Нуньєс О. Карпенко-Карий і Одеса: На книжкову полицю / О. Нуньєс // Культура і життя. - 2004. - 24 серпня. - С. 2.
Трохліб, Валерій. Піднаглядне життя не приборкало духу/Валерій Трохліб // Одес. изв.- 2012.-15 дек.
І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий) в Одесі  : бібліографічний покажчик / М-во культури і мистецтв України, ОДНБ ім. М. Горького, 2004. - 171 с.

Марко Лукич Кропивницький

«Були міста, які Марко Лукич любив і завжди згадував про них з великим задоволенням. Це передусім Одеса, Харків, Петербург», – так стверджував про батька, корифея української дожовтневої сцени Марка Лукича Кропивницького (1840 – 1910 рр.) його син, Володимир Маркович, вітчизняний діяч музичного театру.

1871 року бобринецькі та єлисаветградські театрали–аматори відряджають Марка Кропивницького до професійної трупи в Одесі. Через якийсь час у місцевих газетах почали з’являтися повідомлення про успішний дебют нового актора, який відбувся 12 листопада 1871 року в народному театрі. А вирішальним тут стало створення образу Стецька у п’єсі Григорія Квітки-Основяненка «Сватання на Гончарівці».

«Після спектаклю, - писав актор в «Автобіографії»», - мене не випустили з театру, прийшли рецензенти і в один голос сказали, що моє місце на кону».

Він залишився в Одесі. У Народному театрі Кропивницьким було створено цілу низку високохудожніх образів, серед яких Макогоненко («Наталка Полтавка» Котляревського), Хома Кичатий(«Назар Стодоля» Т.Шевченка), Іван Карась(«Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського) та інші. Одеський глядач любив гру Кропивницького. Преса відзначала його різнобічний талант, йому пророкували щедре майбутнє.

Артистична праця сприяла розвитку його драматургічного хисту. Невдовзі у «Новороссийском телеграфе» з’являється водевіль «За сиротой и Бог с калитой, или же Неожиданное сватовство».

Два з половиною роки напруженої творчої праці в Народному театрі дали плідні результати. Переконавшись, що це його покликання, Кропивницький виношує ідею створити професійний український театр в Одесі. Але через певні непорозуміння, зокрема з керівниками, залишає театр і до 1881 року служить мистецтву в різних провінційних російських трупах.

У листопаді 1882 року в Елисаветграді створюється колектив аматорів з талановитої молоді, який стане першим професійним українським театром. До нього увійшли, крім Кропивницького, Заньковецька, Садовський, Старицький, Саксаганський, Садовські-Барілотті та ін. Марко Лукич очолив театр як режисер, провідний драматург і актор, а також – учитель.

У серпні 1883 року одесити вже дивилися вистави новоствореного театру. Гастролі розпочиналися «Наталкою Полтавкою» - це була улюблена вистава колективу.

Не буде перебільшенням сказати, що в Одесі – початок слави Марка Кропивницького і слави історії українського театру. Популярність Марка Лукича та його театру за кращих часів була неймовірною. В Одесі квитки "на Кропивницького" перепродавали - 5 рублів за однорубльовий.

Кропивницький мав надію святкувати разом з одеситами і 40-річчя своєї творчої діяльності. Вже будучи в літах, він приїхав сюди на гастролі. У нашому місті жив тоді зі своєю родиною його син Костянтин. Але Марко Лукич зупинився не у нього, а в готелі «Одеса» на Преображенській вулиці.

Перший виступ було призначено на 29 березня 1910 р.- п’єса «Наталка Полтавка» в театрі Сибірякова (нині Український театр ім. В.Василька). Газети друкували захоплені відгуки про гру Кропивницького. «Одесские новости», «Одесский листок», «Театральные отголоски» наввипередки розхвалювали мову артиста, що сяяла особливою красою, вирізнялася чіткістю і якістю дикції.

Незважаючи на поважний 70–річний вік, для одеситів він залишився таким же бадьорим, як і десять–п’ятнадцять років тому. Його гра – та ж сама блискуча гра видатного артиста, – таку оцінку давали «Одесские новости». Марко Лукич не збирався відпочивати після бенефісу. Третього квітня він виїхав до Акермана. Майже сорок років тому виступав він у цьому місті , на зорі своєї артистичної кар’єри, і тепер його знову кликали спогади молодості.

У місті над Дністровським лиманом відбулося дві вистави. Глядачі побачили і драму «Невольник».

Наступного дня, 5 квітня, в Одесі мав йти «Назар Стодоля». Та ця вистава, як урочиста, на спомин про Т.Г. Шевченка, за розпорядженням одеського градоначальника, була скасована. Дозволили грати як звичайну, буденну. Але, на жаль, вона вже відбулася без участі Марка Лукича…

Свою лебедину пісню, виявляється, Марко Лукич Кропивницький проспівав в Акермані.

Література

Новиков, Анатолій.Останні роки життя Марка Кропивницького / А. Новиков // Сучасність . – 2006 . – N7 . – С.136-141 .

«А ще гірше спати, спати…» //Одес.изв.- 2012.-29 нояб.
Голота В.В.Дебют М.Л.Кропивницкого // В.В. Голота. Театральная Одесса. - К. : Мистецтво, 1990. - С.113-134.
Демківська Т. Ювілейні дні Кропивницького в Одесі /Т. Демківська // Марко Лукич Кропивницький: зб. ст., спогадів і матеріалів. - К.: Мистецтво,1955. -С.221-227.
Дем’янівська Л.С. Марко Кропивницький/Л.С. Дем’янівська // Історія української літератури ХІХ століття (70-90-і роки): У 2кн. – К., 2002. – Кн.1. – С.482-503.
Дем’янівська Л.С. Марко Кропивницький /Л.С. Дем’янівська // Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст.: У 2т. – К., 1999. – Т.1. –С.524-546.
Дузь І.М. Літературна Одеса: Вклад української літератури в духовний розвиток Півдня України: конспект лекцій для студентів Vкурсу філол. ф-ту укр. від-ня / І.М.Дузь / Одес. держ. ун-т. -О.:ОДУ, 1994. - 44с.

Про дебют і останні гастролі. Про місце Одеси у творчій біографії М.К


Дузь І. Марко Кропивницький: Одеса - місто моєї долі / І.Дузь // Одес. вісті. - 1992. – 9 верес.
Зленко Г. Последние гастроли: К150-летию со дня рождения М.Л.Кропивницкого / Г.Зленко// Веч. Одесса. - 1990. - 22мая.
Киричок П.М. Марко Кропивницький: нарис життя і творчості / П.М.Киричок. - К.: Дніпро, 1985. -150с.
М. Л. Кропивницький в Одесі : бібліограф. покажчик / М-во культури і туризму України, ОДНБ ім. М. Горького ; укл. Олена Нуньєс ; ред.: Р. Я. Пилипчук, І. С. Шелестович. - Одеса, 2006. - 214 с.
Максимова, Валентина. Марко Кропивницький і Одеса: (120 років тому засновано український театр корифеїв) / Валентина Максимова // Чорномор. новини. – 2002.- 21 груд.
Олійників О. На честь «батька українського театру» / О.Олійників // Чорномор. новини. - 1993. – 13 квіт.
Олійників О. Про що розповідають старі світлини /О.Олійників // Думська площа. - 2000. – 15 верес.- N37.
Прісовський Є. Багатогранність таланту: До 160-річчя з дня народження М. Л. Кропивницького // Веч. Одесса. - 2000. – 25 мая.

Микола Гурович Куліш

Одеса відіграла важливу роль у творчих долях багатьох українських митців. Саме в

нашому місті розпочав свою творчу долю Микола Гурович Куліш – митець, драматург

світового рівня.



Перша зустріч майбутнього драматурга з Одесою сталася ще в 1913 році. Микола Куліш приїздить сюди і вступає до Одеської школи прапорщиків. Але його нестримно вабить література. Як писав Ю.Лавриненко: «Він з дитинства не проминав ні однієї шкільної бібліотеки чи іншої нагоди прочитати книжку і вже в 14 років залюбки розмовляв з дорослими на теми світової літератури, а своїми сатиричними віршами і редагуванням учнівських журналів та аматорськими виставами звернув увагу вчителів на свою мистецьку обдарованість…»

У 1914 р. Микола Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету. Проте починається Перша світова війна і на нього очікує безпосередня участь у воєнних подіях, перебування на посаді начальника штабів Першого селянського радянського Дніпровського полку й військ Херсонського напряму, що відобразиться у задумі п’єси «Патетична соната».


Після війни – робота у відділі народної освіти, у газетах, і, нарешті, у 1922 році Микола Куліш з дружиною та двома дітьми приїздять до сонячної Одеси, де він активно займається освітніми проблемами, і де починається творчий шлях майбутнього славетного драматурга.

Свого часу український письменник Юрій Смолич написав белетризовані мемуари «Розповідь про неспокій», в яких одну главу присвятив Миколі Кулішеві. Він, зокрема, писав: «Улітку двадцять четвертого року – після тяжкої хвороби – я мусив поїхати лікуватись на Куяльник під Одесою. Блакитний (відомий український письменник Василь Еллан-Блакитний), звичайно, дав мені негайно доручення: утворити в Одесі філію театрального ГАРТу…, а також знайти молодого драматурга (про якого вже було відомо Еллану Блакитному) і ознайомитися з його п’єсою – чи не придасться вона для «гартованського» збірника п’єс для села…

В кабінеті редактора «Чорноморської комуни» ми зустрілися з молодим драматургом.»

Ю.Смолич згадував, як вони поїхали в помешкання, яке знімав Ю.Смолич десь під Жеваховою горою, і як М.Куліш читав ці «кілька сценок» уголос. А згодом виявилося, що те, що читав М.Куліш, було не що інше, як «славетні, епохальні «97». Правда назву ця п’єса спочатку мала іншу: «Мусій Копистка».

«…Вже з половини першої ж дії я зрозумів, що слухаю не просто цікаву, хорошу п’єсу, а присутній при народженні – нарешті! – довгожданого нового, революційного театру сучасності. Це – як театрал. А як звичайний слухач, читач, глядач я був зворушений і приголомшений – і раз у раз нишком зганяв сльозу з ока. Утім, коли читання доходило кінця, читалося заключний епізод, Микола Гурович і сам давився слізьми».

Смоличеві спогади надзвичайно цінні – він був одним із перших слухачів геніальної трагедії Куліша, яка як класична драма цього жанру мала дійсно трагедійний фінал.

Самого автора назва твору не влаштовувала. Він шукав інші варіанти:»Голод», «Незаможники», «Десь на селі»…Нарешті Куліш знаходить назву «97», яку змінив сам. А от фінал п’єси йому змінити «допоможуть».

Та незважаючи на зміну кінцівки, яка, безперечно, погіршила задум автора трагедії, ця драма викликала в українському театральному житті справжній фурор. «97» вперше було поставлено Гнатом Юрою у театрі ім. Франка, а згодом – Лесем Курбасом у театрі «Березіль» у тодішній столиці України – Харкові.

На посаді інспектора одеської облнаросвіти Микола Куліш пропрацював до весни 1925 року. Потім його переводять до Харкова, де він обіймає посаду шкільного інспектора Наркомпросу. Спочатку живе сам, а незабаром забирає і всю родину. «Покинули ми сонячну Одесу, її чистенькі вулиці з запахом моря, херсонські кавуни, що тріскали на сонці, повітря безкрайої Таврії….»,- писала Антоніна Куліш.

Друзі юності згадували: Микола Куліш був небайдужий до дівчат, але не мав у них успіху – шляхетний внутрішньо, а з вигляду дикуватий, незграбний, соромився своєї зовнішності. З майбутньою дружиною познайомився, коли жив на квартирі гімназійного товариша Всеволода Невеля. Його сестра Тося була старша на рік за Миколу Куліша. Невисока, ­зеленоока, з дрібними рисами обличчя, мала ­світлі каштанові коси. Тося вабила Миколу як частка раніше недоступного світу. Вони врятували одне одного: вона його – від бездомності, він її – від безпросвітного вчителювання по глухих селах. Мали двоє дітей: 1916-го народився Володимир, наступного року – Ольга.

Драматургія Куліша рясніє автобіографічними елементами, зокрема неодноразово в ній виникає й любовний трикутник, який мав місце і в біографії письменника. Він переживає історію, характерну для більшості творчих людей (М. Коцюбинський, М. Булгаков та ін.): жінка опікується вихованням дітей, облаштуванням побуту, проте душа чоловіка прагне бачити перед собою передусім Музу, яку Куліш зустрів в «мещанствующей» Одесі навесні 1924 р. під іменем Ладушки, або офіційно – Олімпіади Костянтинівни Корнєєвої (за чоловіком Маслової), яка працювала директоркою дитячого садка, куди ходив його син. Олімпіада була вища за нього, трохи повна. Як писала дослідниця Наталя Кузякіна, "привабливості обличчю надавали короткозорі очі, волосся казкової принцеси і та гра життєвих сил у принаді жіночності, яку важко висловити, бо вона невловима".

Куліш звав її Ладушкою, писав: "Якщо я доживу до хоча б трохи похилих літ, я неодмінно напишу поему в прозі про нашу любов. Це буде прекрасний твір, що пахне морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до сльозної радості". Це була взаємна любов. Це було кохання, сповнене чар весни й південного аромату. Микола Куліш не зміг розірвати з родиною, але до останньої його п’єси лунатиме мотив поетичного, нездійсненого кохання-туги. Він казав, що складати любовні листи найлегше. Писав аж до літа 1934 року і признавався, що "тепер листи даються важче, ніж п'єси".

Недарма дослідниця його творчості Наталя Кузякіна, яка найповніше реконструювала біографію митця, після особистого спілкування з коханою драматурга напише: «Ясний і тверезий розум її не був схильний до ілюзій: вона бачила в Кулішеві насамперед поета, якому бракувало душевної підтримки, романтичної мрії». Стосунки поступово обриваються...

Література

Ананченко,Т.Одеська сторінка у долі Миколи Куліша / Т.Ананченко // Думська площа. - 2008. - 25 січня (№ 4). - С.6.


Ананченко,Т. «Ти ж створена уся із України…»:[Микола Куліш в Одесі] // Море.- 2007.- №1.-С.155-159.
Ананченко,Т.П.України часточка - в мені:Одещина в культурологічному просторі світового українства /Т.П.Ананченко. - О., 2006. - С.52-58.
Ананченко, Т.Одеса в творчій долі Миколи Куліша/ Т Ананченко // Думська площа. – 2003.- 28 авг.- С.1-2.
Ананченко, Тетяна. Одеса в творчій долі Миколи Куліша / Т. Ананченко // Море. – 2008 .

– N2. – С. 163-166.


Голобородько, Я. Ю. Микола Куліш : сучасний погляд / Я.Ю. Голобородько. - Х.: Вид.

група "Основа", 2004. - 144 с.


Кузякина Н. Микола Кулиш в Одессе / Н Кузякина // Веч. Одесса.- 1987.- 20. 21, 22 окт.
Школа, В. Микола Куліш - Іван Дніпровський: Творчі дебюти-творчі змагання /В. Школа //Укр.мова та л-ра. - 2008. - 8 черв./16 черв.(№ 22/24). - С.30-32.
Павло Григорович Тичина
«Море, море сьогодні побачу». Так записав у своєму щоденникові, що має назву

«Подорож з капелою Стеценка», видатний український поет Павло Тичина. Для нього,

тоді дев’ятнадцятирічного юнака, що виріс на Чернігівщині і бачив тільки береги

зачарованої Десни та сивого Дніпра, побачити живе море було чимось надзвичайним. У

далекому й непростому році 1920-му доля подарувала йому таку можливість.

Восени 1920 року хорова капела К.Стеценка виїхала на гастролі по містах і селах

України. Разом з ними до Одеси вперше приїхав молодий поет, літописець-диригент

Павло Тичина.

Місто вразило Павла Григоровича. «Я вперше в житті побачив море. Побачив ті вулиці

та камяні спуски, якими ходив великий Пушкін, познайомився з добрими людьми.»

Ах, море і поет! То хто ж вас не боявся!

Свободи ярий гнів ні разу не смирявся!

Зізнання Павла Григоровича, що Одеса ввійшла в його серце і вірші, було не випадкове.

Майже двотижневе перебування поета в приморському місті залишило в його душі

незгладимий слід.

П. Тичина був у нашому місті, як мінімум, ще двічі: у 1928 (1929) та в 1961 роках.

На пленарному засіданні міжвузівської наукової конференції (1961 року) поет натхненно

читав:

Одесо, повно сонячна Одесо!

Життя в тобі – це не озерне плесо,

Не холодок під деревом, не тінь –

А моря буряного широчінь…

Я радий, що тебе сьогодні бачу.

Свою всю память розбуджу гарячу:

З капелою ж Стеценка я тут був.

Нічого з того часу не забув…

Та не всі знали, що народився цей вірш щойно, в номері готелю «Одеса», як вияв давньої

світлої любові до міста та його людей.

Про це згадував Іван Дузь, якого зв’язували теплі стосунки з П.Тичиною. По закінченні

наукової конференції Павло Григорович подарував збірку «Батьківщині могутній» з

теплим дарчим написом. Нижче йшла дописка, в якій зазначалось: «…Для мене в цей

приїзд до Одеси особливою радістю була наукова конференція університету. Дякую».

Павлові Григоровичу було подаровано фотоальбом, де відбиті майже всі етапи між-

вузівської наукової конференції, в якій взяв участь поет. Як свідчить багато київських

науковців, він часто показував цей альбом і дуже привітно говорив про дні, проведені в

Одесі.


Коли у Тетяни Сосновської (правнучки П.Г.Тичини) спитали: «Чи є якась історія в

біографії поета, яка вас особливо зворушила?». Вона відповіла: «Так, це випадок в Одесі.

Тичину — на той час уже відомого поета і громадського діяча — супроводжувала містом

ціла делегація. А він усе просився відвідати свого старого вчителя малювання Михайла

Жука. Його не хотіли туди вести, бо немічний чоловік лежав у запущеній, неприбраній

квартирі. І все-таки Павло Григорович наполіг. Усі, хто прийшов разом з ним, були

глибоко вражені, коли київський гість, переступивши поріг, у своєму новому дорогому

костюмі опустився на коліна просто на брудну, запилену підлогу перед ліжком свого

вчителя і поцілував йому руку…»

Михайло Жук відіграв особливу роль у формуванні особистості Павла Тичини. Під час

навчання у Чернігівській духовній семінарії Павло Тичина брав додаткові уроки малюван-

ня у Михайла Жука.

Доля художника М.Жука була досить складною. Павло Григорович до самої його смерті в 1964 р. підтримував із ним зв'язок, листувався, допомагав матеріально.

Михайло Жук у своїх архівах зберіг першу (не друковану за життя Павла Тичини) збірку «Панахидні співи». Також саме Михайло Жук залишив нам перше портретне зображення Павла Тичини – символістичну картину «Біле і чорне». 
Література
Максим’юк, Тарас. Павло Тичина і Одеса: (110 років творцеві «Сонячних кларнетів») / Тарас Максимюк // Думська площа.- 2001.- 20 квіт.(№16).-С.10.

Дузь, І.М. Людяний, простий / І.М.Дузь // Дузь,І.М. З відкритим сердцем: літературні

записи. - О. : Маяк, 1974. – С.37-73.
Максим’юк, Тарас. «Море, море сьогодні побачу» / Тарас Максимюк // Думська площа.-

2002.- 25 січ. (№4).- С.7.

Тичина, П.Г. Подорож з капелою К. Г. Стеценка : щоденник / П.Г. Тичина. - К. : Рад.

письменник, 1982. - 261 с.


Тичина, П.Г.Зібрання творів : У 12 т. : Щоденникові записи. Листи . тт. 11-12 / П.Г.

Тичина ; АН УССР ; Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка. - К. : Наук. думка, 1988.


Тичина, П.Г.З минулого- в майбутнє : статті, спогади, нотатки, начерки, інтерв'ю / П.Г.

Тичина. - К. : Дніпро, 1972. - 344с.


Тичина П.Г. Збірник статей.– Одеса : ОДУ ім. І. І. Мечникова, 1962.– 282 с.
Тичина П.Г.: Лекції для студентів-заочників / В.о. Одес. держ. ун-т ім. І. І. Мечникова;

Авт. текста Г. А. В'язовський , П. Т. Маркушевський, І. М. Дузь; Ред. І. М. Дузь.– Одеса :

ОДУ ім. І. І. Мечникова, 1959.– 138 с.
Леся Українка
«Збираюсь потроху в Одесу…». Це фраза з листа Лесі Українки братові Михайлу до

Києва. Лист писався у селі Колодязному під Ковелем на Волині у вересні 1889 року.

А почалося Лесине «спілкування» з Одесою ще за рік до цього листа. Одеські лікарі та

Хаджибейський лиман привернули увагу Лесиного батька Петра Косача, й він привіз

сімнадцятирічну доньку на початку липня 1888 р. на Хаджибейський лиман, бо треба було

лікувати хворобу, яка почалася у Лесі Українки в десятирічному віці. З того часу Одеса

часто ставала прихистком для Лесі Українки: тут вона лікувалася, відпочивала,

спілкувалася з родиною Комарових. Підраховано, що з 1888 по 1913 рік Леся Українка

побувала в нашому місті щонайменше 20 разів.

Отже, на початку липня 1888 року Петро Косач привіз Лесю до Одеси. Їх зустрічали Михайло Комаров та, звісно, Маргарита… Почитавши листування Лесі Українки, спогади Богдана Комарова про неї, ще деякі записи про Одесу того часу, можна уявити, як розгорталися події далі. Візник зупинив коней біля будинку № 27 по вулиці Поштовій (нова назва —Жуковського), що належав міщанці М. Г. Бодаревській. За годину Леся вже почувалася як удома, було весело й гамірно. Крім Маргарити (Леся нарекла її Гретхен за аналогією до «Фауста») та її батьків Михайла Федоровича і Любові Болеславівни, тут іще метушилися тринадцятирічна Люба (Леся називала її «левенятком», бо та була стрижена), Галя, Віра й п’ятирічний Богданко.

Леся назавжди залишить у своєму серці повагу й любов до родини Комарових, і завжди

в її спогадах житиме чарівне Чорне море. Як згадує Богдан Комаров: «В Одесі було три

пункти, з яких найчастіше милувалася морем Леся. Першим був центральний бульвар

(зараз – Приморський), близько від нас. З того бульвару широко відкривався краєвид на

Одеський порт з його невпинним рухом і гамором. З цього ж бульвару, від пам’ятника

Ришельє, починалися знамениті монументальні гранітні сходи, що вели до самого порту.

Другим місцем споглядання вибрали дівчата бульвар Олександрійського парку – тепер

це парк Шевченка.

Любила Леся (і. мабуть, найбільше) третє місце, що лежало на самому березі, -

Ланжерон».

Перебування в самому місті було нетривалим, і Леся їде на Хаджибейський лиман, грязі

якого давали значний лікувальний ефект. Б. Комаров пише: «Одна конячка, впряжена у

вагончик, поставлений на залізну колію, за годину потрапляла від міської станції, що

містилася на розі Єлизаветинської і Торгової, до Хаджибейської грязелікарні. Лікарня

збудована на подвір’ї, під селом Нерубайським, на віддалі 1,5 кілометра від лиману.

Дорога до лиману йшла передмістями Одеси – Пересипом, полями зрошення, а

далі пустельними білими солонцями… У 1888 р. Леся поселилася в центральному

будинкові курорту, за п’ять кроків від лікарні. Цей будинок містився в середині

мальовничого гаю, що вважався в Одесі та її околицях найкращим парком. Палкі одесити

запевняли, що другого такого нема в світі». А посеред того гаю – прісноводне озерце,

оточене плакучими товстенними вербами, які пам’ятали, мабуть, ще турків із фортеці

Хаджибей…

Батько поїхав додому, а Леся почала приймати ванни, купатися в лимані.

За нею приїхала мати. Аби потішити гостей та гирилицю своїх дітей, М. Комаров

влаштував для всіх подорож на пароплаві «Тургенєв» до Аккермана.

У циклі поезій "Подорож до моря", який Леся Українка присвятила родині М.Ф.Кома-

рова, є опис аккерманської фортеці над лиманом.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межі,

Освітило акерманські турецькії вежі".

Свої враження від побаченого вона у поезії переплітає із почутим від М. Комарова та Олени Пчілки.

"Глянуть на лиман той - втішається око!

Колись його хвилі вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бік та за козаками:

Швидко рідних визволяти козаки летіли...

За мурами високими вороги тремтіли..."

У червні 1889 року Леся приїде до Одеси на лікування вдруге. Їй довелося поселитися

«на приватній дачі, близько лікарні Діалегмено». Б.Комаров згадував: «цю дачу ми

називали Вілла Пауччіні. А прозвала її Леся, бо там було дуже багато павуків».

Коли Леся 30 серпня закінчила лікування на лимані, приїхала до неї мати, брат

Михайло і сестра Ольга. О.Косач-Кривинюк пише: «Об’їздили й оглянули одеські

околиці… Завзялися ми того разу, перебуваючи в Одесі, обходити храми різних

віросповідань…»

Леся покидала Одесу, зміцніла, окрилена, останнє прощання посилала морю:

…За час, за годину

Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

І знов мене прийме,

Огорне, обійме,

Щоденщина й лихо буденне.

І в рідному краю

Не раз спогадаю

Часини сі любі та милі!

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, -

Ви, гордії, вільнії хвилі!

12 жовтня Леся знов в Одесі. Лікується масажами. Живе на вул.Надєждинській (Гоголя)

в будинку №6, що належав Вальтуху, але здоров’я після масажів погіршилося, і вона

втікає до Комарових. Тоді ж знайомиться в Одесі з майбутнім президентом АН УРСР

Д.Заболотним, що вчився в університеті. Бере уроки англійської та італійської мов.

Цілий рік Леся не з’являлася в Одесі. Зате влітку 1891 року приїздила аж тричі.  Коли

їхала з Волині до Євпаторії; коли, захворівши на легку форму тифу, втікала з Криму до

бессарабського села Шабо; коли поверталася з Шабо до Колодяжного. У Шабо її

провідували «Гретхен» та її мати Любов Болеславівна, український композитор Микола

Лисенко. Родина швейцарських переселенців-колоністів Таран гостинно приймала Лесю

Українку близько двох місяців, аж до її повного видужання. У Шабо Леся багато читала і

вела інтенсивну переписку. Зокрема писала листи до письменника і видавця М. І. Павлика,

до свого дядька - відомого вченого і суспільного діяча М. П. Драгоманова, до матері –

Олени Пчілки та батька - П. А. Косача.

І до кінця своїх днів, чверть віку поспіль, Леся приїздитиме до міста на Чорному морі,

завжди зупиняючись у Комарових, бо через Одесу проляжуть морські шляхи, якими

простувала вона на лікування то на європейські курорти і в лікувальні заклади, то в

далекий Єгипет, то на Кримське узбережжя Чорного моря, то на Кавказ…

13 травня 1913 року Леся Українка востаннє побувала в Одесі. 19 липня її не стало.

У пошанівок видатній діячці світової культури в Одесі, на вулиці Жуковського, 27,

встановлено меморіальну дошку, іменем Лесі Українки названо одну з вулиць Одеси в

Суворовському районі. І один із палаців культури носить також її ім’я.


Література
Ананченко, Т.Леся Українка в Одесі // Ананченко, Т. П. - України часточка - в мені:

Одещина в культурологічному просторі світового українства / Т. П. Ананченко. - О., 2006.

- С.5-15.
Ананченко, Тетяна Петрівна.Одеськими стежками Лесі Українки : до 120-річчя першого приїзду в Одесу / Т. П. Ананченко // Літ.Одеса . – 2009 . – N1. – С. 88-108.
Ананченко, Тетяна."Ти ж створена уся із України..." / Т. Ананченко // Море . – 2007 .

– N1 . – С.150-163 .


Ананченко, Т. Український дивоцвіт: (Леся Українка в Одесі )/Т. П.Ананченко// Думська

площа.- 2001.- 30 лист.(№48).-С.6.


Ананченко, Т. Одеськими стежками Лесі Українки: З нагоди 120-річчя першого приїзду

Лесі до Одеси / Т. П.Ананченко // Думська площа.- 2008.- 22 серп.- С.4-5.


Бродавко, Роман. Крылья и песни/ Роман Бродавко //Одес. вестн.- 2005.- 26 февр.- С.14.
Козюра, Виктор. «І в рідному краю не раз спогадаю…»: К 140-летию со дня рождения Леси Украинки / Виктор Козюра // Одес. изв.- 2011.- 24 февр.- С.10.
Леся Українка : Роздуми з нагоди 140-річчя від дня народження // Чорномор. новини. - 2011. - 24 лют. (№ 17). - С.3.
Леся Українка в Одесі / упоряд.: Г. Д. Зленко, Є. Ф. Ткаченко ; ред.: І. С. Шелестович . – Одеса : Одеська держ. наук. б-ка ім. М.Горького, 1981 . – 83 с. .
Максим’юк, Тарас. «Збираюсь потроху в Одесу»/ Тарас Максим’юк // Чорномор. новини. -2005.- 3 берез.
Максим’юк, Тарас. Лесині дороги до моря / Тарас Максим’юк // Культура і життя.- 2005.- №28-29.
Милосердна, Олена. Одеса Лесі Українки: До 140-річчя від дня народження видатної поетеси/ Олена Милосердна // Чорномор. новини. - 2011. – 3 берез.
Партина, Татьяна. Леся Украинка в Одессе /Татьяна Партина //Вестник.-1996.- 24 февр.
Суховецький, Микола. Одеса. Лесині сліди / Микола Суховецький // Чорномор. новини. –

2011. - 21 квіт. (№ 33). - С.3.


Феденев, Родион. Герцогиня Леся // Одес. изв.- 2006.- 8 апр.
Іван Якович Франко
До яскравого літературного літопису Одеси вписані цікаві сторінки про зв’язки Великого Каменяра з нашим містом.

Знайомство жителів Східної України загалом і одеситів зокрема з творчістю Івана Франка, австро-угорського підданого, відбулося 1882 року, коли газета «Одесcкий вестник» в № 137 від 23 червня опублікувала переклад оповідання «Грицева шкільна наука». На жаль, довгий час по тому ім’я цього письменника на сторінках одеських часописів не з’являлось, твори окремими виданнями також не виходили. То був скрутний період для української культури, коли чиновники послужливо виконували Валуєвський циркуляр та Емський указ.

Про  Одесу Франко чув ще перед своїм першим ув’язненням усередині 1870-х років від кореспондента «Одесского вестника» в Австрії Євгена Борисова, який згодом постарався, щоб політичний процес у Львові було висвітлено в його газеті. Незабаром і самого газетяра, члена одеської «Громади», заарештували й відправили до Сибіру. Повернув- шись, він не забував про товариша-галичанина, перекладав його оповідання. Збирався відвідати Київ та Одесу Франко 1886 року, про що писав Елізі Ожешко 31 березня та Михайлові Драгоманову 4 квітня. У Києві побував, одружився з Ольгою Хоружинською, до Одеси, де мешкав дід молодої Ілля Семенович Федоровський, не поїхав.

Вдруге згадка про поїздку до Одеси виникла восени 1890 року. Проте вирішено було, що зустрітися з «гуртом молодежі в Києві й Одесі», який поділяв програмні засади його організації, зручніше Роману Яросевичу, котрий був менш відомий російським жандармам. До Одеси вслід за Яросевичем поїхала тоді дружина з’ясувати, чи не можуть сестри Хоружинські купити дідів будинок, аби мати постійне місце в Одесі. Перемовини Ольги Франко з родичами були невдалі. За довідкою департаменту поліції, Ольга Франко «проживала в Одесі з 23 по 30 грудня.., в будинку 11 по Кузнечній вулиці…». Дружина письменника також займалася реалізацією першої збірки оповідань чоловіка «В поті чола».

Постать Франка-письменника активно популяризували в Одесі книгознавець Михайло Комаров, згодом голова одеської «Просвіти», Яків Біловодський, редактор журналу «Жизнь юга», у якому запрошував працювати й Франка. Певні культурноосвітні кола пропонували Франкові викладання в Новоросійському університеті. В свою чергу письменник розвивав зв’язки з одеситами Сергієм Шелухиним, Іваном Липою, Миколою Вороним, стежив за зростанням творчих потуг молодих Андрія Бобенка, Дніпрової Чайки, Галини Комарової.

Єдиний приїзд Франка до Одеси припадає на пізню осінь 1909 року. Можна було б теплішої пори це зробити, але поки з’ясовував, чому російський консул у Львові не хоче видавати йому візу, поки діставався Чернівців, де йому отримати цей документ допомагав професор Степан Смаль-Стоцький, час минув. Газета «Буковина» за 23 (10 за ст. ст.) жовтня 1909 року повідомила, що 21 (8) жовтня Франко вечірнім потягом вирушив до Одеси.

Мета поїздки загальновідома: лікування. Але для цього могли б підійти й ближчі до Львова міста й лікувальні заклади. Із досліджень даного факту з біографії письменника (зокрема, й одеських авторів Григорія Зленка, Тараса Максим’юка) можна зробити висновок, що, не маючи достатніх засобів для існування, нервовохворий Франко бачив тоді лише одне місце порятунку на землі, Одесу. Там жили давні й віддані його друзі та однодумці.

Михайло Комаров, який заопікувався письменником, влаштував його в готелі «Версаль». На будинку цього готелю (вулиця Грецька, 42) на честь Івана Франка встановлено пам’ятну табличку. Жив письменник у 17 номері.

Франко пробув в Одесі місяць, його оглянули лікарі й літератори Іван Луценко та Іван Липа й дійшли висновку, що гість одужав. Зберігся писаний чужою рукою (очевидно. Сергія Шелухина) лист до етнографа Володимира Гнатюка, в якому розповідається: «Живеться мені не погано, і оздоровлення моїх рук поступає наперед так, що в половині грудня сьго року надіюсь вернутися до Львова зі свобідними руками». Лист датовано 19 (6) листопада 1909 року. На цей день у чорноморському місті Іван Франко провів чотири тижні.

Так виглядала ця поїздка в загальному плані. Більше можна дізнатися зі спогаду С. Ше- лухина «Українство 80-х років ХІХ в. і мої зносини з Ів. Франком», друкованого в «Літературно-науковому віснику» за 1926 рік … С. Шелухин закінчує так: «З Одеси Франко поїхав бадьорим, значно поправившись. В Одесі він ні в кого не бував і цілі дні проводив як не на прогулянці, то в мене… Узагалі уникав людей. Я й дружина моя удержували його ще погостювати, але він заявив, що вже набрид, раптом зібрався і раптом поїхав. Казав, що скучив за дітьми, має багато роботи…».

Існують версії, що Іван Франко був в Одесі двічі. Але як уже неодноразово писав на основі незаперечних аргументів Григорій Зленко, письменник перебував в нашому місті лише один раз у жовтні-листопаді 1909 року.

7 грудня 2006 року в Одесі було відкрито пам’ятник І. Франку. В експозиції Одеського державного літературного музею наочно подані матеріали, пов’язані з перебуванням письменника в Одесі.

Література

Давидова, Марія. Франкові сторінки у літопису нашого міста / Марія Давидова //Думська площа.- 2006.- 18 серп.- С.5.

Закіпна, Галина. Франко – одеський журналіст / Галина Закіпна // Думська площа.- 2006.-21 лип. – С.3-5.

Зленко, Григорій. Коли був в Одесі Іван Франко? / Григорій Зленко // Зленко, Г.Д.Пошук для прийдешнього: Вибрані розповіді літературного слідопита. - О. : Астропринт, 2004.-С.238-243.

Зленко, Григорій. Скільки разів Іван Франко був в Одесі? Нотатки літературного

слідопита / Григорій Зленко // Веч.Одесса.- 2002.- 29 авг.- С.2-4.
Зленко, Григорій. «Сюди приїхав Іван Франко…»/ Григорій Зленко // Зленко Г.Д. З

полону літ.- К.: Рад.письменник, 1989.- С.89-101.

Зленко, Григорій. Единственный приезд Ивана Франко: к 90-летию пребывания

писателя в нашем городе / Григорий Зленко // Веч. Одесса.- 1999.- 19 окт.


Кудлач, Володимир. Тут міф і достовірність ходять поруч/ Володимир Кудлач //

Чорномор. новини.- 2011.- 15 груд.(№99).

Максим юк, Тарас. Сергій Шелухин, Іван Франко та Одеса / Тарас Максим’юк //Думська

площа.- 2002.- №21 (7 черв.).- С.7.

Музичко, Олександр. Сила Франкового духу: Маловідомий штрих до біографії генія/

Олександр Музичко // Чорномор. новини. - 2011.- №80 (8 квіт.)

Музычко, Александр. Высокое чело гения. Иван Франко в Одессе: малоизвестный

штрих к биографии/ Александр Музычко // День.- 2011.- 6 окт.

Суховецький, Микола. «З огляду на те, що він зробив, - це океан…»: П’ять років тому в

нашому місті звели пам’ятник великому поетові Іванові Франку / Микола Суховецький //

Чорномор. новини. - 2011.- 4 серп.

Шелухин, Сергій. Українство 80-х років XIX в. і мої зносини з Ів. Франком/ / Спогади



про Івана Франка / упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. – 2-ге вид., доп., перероб. –

Львів: Каменяр, 2011. – С.256-271.
Юрій Іванович Яновський

Нині це важко уявити: «зеленого» літерато­ра, якому не виповнилося й двадцяти чотирьох років, призначають художнім редактором однієї з найбільших у країні кінофабрик. А в житті Юрія Яновського (1902—1954) саме так і було. Навесні 1926-го він з’явився в Одесі у несподіваній для себе ролі «кіноначальника». Що й казати, творча кар’єра Яновського, автора невеличкої новелістичної збірки «Мамутові бивні» (1925), починалася блискуче! Яновський за півтора року чимало написав: повість «Байгород», новелу «Кров землі», сюрреалістичне оповідання «Поворот», низку віршів, книжку нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»…

Для молодого Юрія Яновського Одеса була чимось на зразок «свята, що завжди з тобою», — як Париж для молодого Ернеста Хемінгуея. Строкатий світ кіно, екзотика приморського міста, численні друзі… Олександр Довженко й Ісак Бабель, Василь Кричевський і Юрій Тютюнник, Амвросій Бучма і балерина Іта Пензо…

Між іншим, тодішній голова ВУФКу З. Хелм і директор кінофабрики П. Нечес напевно ризикували, призначаючи його на цю відповідальну посаду у неповні двадцять чотири роки. Але Юрій Іва­нович цілком виправдав сподівання, що покладало на нього керівництво. Як відзначає режисер Л. Бодик, Яновський виявився «…блискучим майстром слова, знавцем мистецтва, людиною великого й тонкого смаку, дотепною, привабливою, щирою. Він був незмінним радником сценаристів, режисерів і навіть акторів. Незважаючи на м’яку вдачу, Юрій Іванович наполегливо й нещадно боровся з проявами несмаку і низь­копробності».

Письменник любив незвичайних людей. Знав молодого ­Сергія Корольова – разом училися в Київському політехнічному інституті. Потім Корольов підробляв статистом і ­каскадером на Одеській кінофабриці,

Молодість не заважала Янов­ському, як згадував П. Нечес, «…від­знача­тися тактом, знаннями, працьовитістю, врівноваженістю і спокоєм, що зробило його душею всього творчого колективу, натхненником багатьох наших досягнень».

Яновський не лише швидко вписався в її молодий, запальний, творчий організм, але й напрочуд плідно працював над власними літературними творами. Одеса з її багатогранним, різномовним і різноликим життям, колоритні й мальовничі околиці міста, заселені козацькими нащадками, які стали вправними чорноморськими рибалками, породжували думки, які відразу ж лягали на папір новелами до майбутнього роману «Вершники» і першого в тодішній художній прозі твору про життя кінематографістів «Майстер корабля», написаного за рік, як кажуть, на одному диханні.

Могутній степ під Дофінівкою, котрий враз обривається на крутосхилах Одеської затоки, намалював йому картину епічного заспіву до «Вершників».

Кіно-Одеса 1920-х дала Яновському багатий матеріал для роману «Майстер корабля» (1928 р.). По суті, це літературна містифікація. Сивочолий Товариш Майстер Кіно (То-Ма-Кі), від імені якого ведеться оповідь, стверджує, що він просто пише мемуари про свою молодість. «Майстра корабля» і справді можна читати як мемуари про Одесу середини 1920-х. Редактор (він же на схилі віку — То-Ма-Кі) має риси самого Яновського, Сев — Довженка, Професор — художни­ка Василя Кричевського, Директор — Павла Нечеси (керівника кінофабрики), Тайах — балерини Іти Пензо, якою захоплювався Ю.Яновський, Богдан — режисера Григорія Гричера… І все-таки, «Майстер корабля» — не мемуари, а неоромантична проза, перший в українській літературі мариністичний роман. Він сповнений екзотики: розповідей про морські пригоди, далекі ост­рови, мистецтво будування корабля.

Проте наприкінці літа 1927 р. над головою Юрія Яновського нависли хмари. 20 серпня згідно з розпорядженням голови правління ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправлін-ня) О. Шуба його було звільнено з посади. Микола Бажан згадував, що Яновський виявився надто довірливим адміністратором: «Боюсь, що Ільф і Петров у «Золотому теляті» списали з Юри образ того щедрого редактора, який так охоче пропонував аванси і міг їх довірливо запропонувати навіть Остапам Бендерам, яких не бракувало тоді біля кабінетів кіностудії». Але в розпорядженні О. Шуба йдеться про інший «гріх» художнього редактора — «абсолютне незнання кінема­тографії», «псування картин своїм монтажем», а також «складання юмористичних написів, чужих радянському духові»!

Юрій Яновський невдовзі відповів у книжці нарисів про кіно-Одесу («Голлівуд на березі Чорного моря», 1927) іронічними ескападами, адресованими «віслюкам у мистецтві». Такими випадами пересипано діалоги Василя Кричевсько­го й молодого редактора (Яновського). По суті, це публіцистика, критичні рефлексії з приводу становища української культури в УСРР, яку дискредитують як байдужі до всього українського «люди іншої культури», так і «рідні» провінціали — «хахли, що й досі розуміють мистецтво кіно як виявника тої дурної традиції пишно вдягнених довговусих козаків у шовки й оксамити, що махають красиво шаблями та булавами, красивих і нереально дурних...» Фактично, Юрій Яновський підключався до полеміки, заводієм якої у 1925—1928 рр. був Микола Хвильовий.

Утім, «Голлівуд на березі Чорного моря» — то передусім освідчення Яновського в любові до Олександра Дов­жен­ка, молодого генія, ловця мистецького дива, який нагадує героя романтичного твору — запального, окриленого, талановитого і… самотнього.

«В кабінеті Юрія Івановича, на книжковій шафі над письмовим столом. – пригадує Ю рій Смолич, - стояла дуже гарна модель вітрильної яхти. Либонь, фрегата, - в позиції, як це намалював Кричевський на обкладинці першого видання «Майстра корабля». Юрій Іванович придбав чи замовив цю модель ще в час свого перебування в Одесі, коли працював на кінофабриці і задумав писати «Майстра корабля». Юрій Іванович міг точно і безпомилково назвати морським терміном кожнісіньку деталь моделі і дуже любив свій фрегат».

Яновський усім серцем був закоханий у море, оскільки на ньому, як писав він, кожна дорога нова.

Література

Зленко, Григорій. За рядками «Майстра корабля» / Григорій Зленко // Зленко Г.Д. З

полону літ.- К.: Рад.письменник, 1989.-С.125-136.
Козара, Віктор. Одеським слідами майстра / Віктор Козюра // Одес. вісті.-2011.- 6 жовт.-

С.8.


Панченко, Володимир. «Морські вовки» в степах України/ Володимир Панченко// Літ.Україна.- 2012.- 9серп.- С.6-7.

Рос ляк, Роман. Юрій Яновський: "Моє страждання у ВУФКУ вже скінчилося"/ Роман Росляк // Кіно-Театр.- 2011.- №3.

Мовчан Р. Неромантична проза Юрія Яновського: "Майстер корабля", Чотири шаблі" / Р. Мовчан // Дивослово.- 2001.- № 7.- С. 59-67.
Панченко В. Вітрильник Яновського: Уривок з монографії Володимира Панченка "Морський рейс Юрія Третього" / В.Панченко // Народне слово .- 2001.- 28 серп.- С.3.

Панченко В. Утрачений голос. Як неоромантик Юрій Яновський став співцем соцреалізму / В.Панченко // Тиждень.- 2011.- 19 верес.



Панченко, Володимир Євгенович. Морський рейс Юрія Третього / Володимир Євгенович Панченко.– Кіровоград : Мавік, 2002.– 148 с.

Зміст

Довженко Олександр Петрович …………………………………………………………….3

Тобілевич (Карпенко–Карий) Іван Карпович ……………………………………………..5

Кропивницький Марко Лукич ………………………………………………………………7

Куліш Микола Гурович ……………………………………………………………………...10

Тичина Павло Григорович ………………………………………………………………….12

Українка Леся ………………………………………………………………………………..14

Франко Іван Якович ………………………………………………………………………...17

Яновський Юрій Іванович ………………………………………………………………….20





Каталог: old -> images -> stories -> bibliograf
bibliograf -> До 100-річчя з дня народження Бібліографічний нарис Одеса – 2014 Вершини Олександра Блещунова
bibliograf -> Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації
stories -> Створюємо інформаційно-рекламний проект Одеса 2012
stories -> Серія: «Сучасна українська письменниця»
stories -> Управління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського Серія «Академія життя»
stories -> Управління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації iconКомунальний заклад
Департамент культури, туризму, національностей та релігій запорізької облдержадміністрації
Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації iconУправління культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини облдержадміністрації

Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації iconДепартамент культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації
Ювілеї – 2014 : інформаційно-бібліографічні матеріали / Уклад. В. В. Писанець; Запорізька обл б-ка для юнацтва. – Запоріжжя, 2013....
Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації iconОбласна універсальна наукова бібліотека
Управління культури І туризму, національностей та релігій сумської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму, національностей та релігій облдержадміністрації iconУправління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гмирьова (пам’ятні дати Миколаївщини на 2016 рік) Методико-бібліографічний покажчик Миколаїв
Управління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка