Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації



Сторінка2/8
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Проте портрет Сталіна в хаті висів. Казав: «Хай, барбосяка, теліпається, а то ще причепляться, чому немає». На виднішому місці в хаті висів портрет Шевченка, а поряд із ним – рукописні плакатики – вислови із Святого Письма, на зразок: «Убойтесь Бога и воздайте Ему славу», або «Слава в Вишніх Богу і на землі мир».

Від діда я не чув ні підвищеного голосу, ні поганого слова. Найгрубішим словом, зверненим до бабці, було: «Чи ти вчорашня?». До мене-неслуха: «Ти диви, який причинний вдався!». До корови Мазухи: «Лишки, Мазухо, лишки, добра б ти не мала!».

Торгашів, перекупок, баришників називав, мабуть, на його думку, найлайливішим словом: «Там така комерка, що й рідного батька продасть». Лінькуватих називав «злиднями», а зовсім лінивих – «лебцями»: «Там таке лебцювате вродилось, таке лебцювате, що хоч «алла» кричи». В особливо прикрих випадках, при яких теперішні чоловіки переходять на брудну московську лайку, дід тільки бив руками об поли і вигукував: «А будь ти неладний такий!», або «Отакої ловись!», чи «Овва!».

Коли якесь діло не ладилось, чи хтось не дослухався до його повчань чи застережень, казав: «Та йому хоч «алла» кричи». Метушливих, гарячкуватих людей дід називав «шереметками»: «Там така шереметка, мов три шила в с...і».

Розпочинав дід трапезу молитвою і закінчував молитвою. А будь-яке діло розпочинав словами: «Ну, з Богом і в час добрий!».

Взагалі, у мові старшого роду тих часів було чимало тепер уже невживаних слів. Дід ніколи не казав «бреше», а казав «тіє». Набрехав – натіяв. Не казав «підемо по гриби», а казав «підемо по губи». Замість «іди сюди» казав «А ке сюди». Кукурудзу називав пшеничкою, помідори – баклажанами. А справжніх баклажанів – і в очі не бачив.

Дід ніколи мене не бив, а дурнем обізвав тільки один раз на віку. Поїхали ми з ним у ліс по колючки. У ті часи, щоб заробити письмовий дозвіл нагребти три вози соснового труску (колючок), треба було комусь місяць безоплатно полоти в лісництві посадку.

Ото нагребли ми воза і, не діждавшись лісника для одмітки ордера, поїхали додому. Завтра знову поїхали у ліс і стали гребти біля вчорашнього місця. Накопичили гарбу, двічі потоптали, обтикали вивершення гіллячками, щоб трусок не губився в дорозі... Аж ось і лісник підійшов. Відмічає ордер і питає: «Ви, Савичу, не знаєте, хто ото вчора оту латку труску вигріб і не одмітився?». Дід так спокійно: «Ні, не знаю. Я вчора в ліс не їздив, тож звідки мені знати». А я й думаю: «Старіє дідусь. Щось забуватись почав». Та й кажу: «Дє, то Ви забулися. То ж ми вчора з Вами гребли. Он і місце, де корова стояла, – гич недоїдена». Лісник глянув на мене, одмітив ордер іще раз і поїхав. А дід до мене: «Дурний ти, дурний, онучку. Важко тобі у світі прийдеться».

Та вже за тиждень-два у дідових очах я неабияк порозумнішав. Поїхали коровою на Білодідів луг «у кущі». Русло Псла обсаджене різноліссям. Дід там якусь лозину вирубає, чи горішину на решетовку (на дранку), та ще десь під кущем і бур’янцю косне. («Влітку – бур’ян, а зимою – сіно», – казав). А тоді тим накошеним оберемок решетовки замаскує, та й паняємо додому. Решетовка – на гроші. А бур'ян-сінце – корові на зиму. Отож, дід у кущах із сокирою та косою, а я під кушами корову пасу, оводів ганяю. Бачу: приїхали люди кіньми, завантажили кілька копиць сіна і поїхали. А другого дня підходе до мене якийсь чоловік і питає: «Пацан, ти сам?». «Ні, – кажу, – десь там дід у кущах». Через якусь хвилину-другу дід поманив мене пальцем і удвох із мужчиною питають, чи не бачив я вчора покражі сіна. «Ні, не бачив», – кажу. Чоловік чортихнувся, побідкався та й пішов собі. А як уже одійшов далеченько, я й кажу дідові: «Дє, а я бачив. Парокінка приїжджала, гарба нова, коні гніді, двоє дядьків було, три копиці забрали і на Бережки повезли...». Дід ласкаво погладив мене по голові і похвалив: «Слава Богу – поумнів ти, внучку. А то затягали б по судах ярижники».

Тільки ото, як я «порозумнішав», я навчився дурити й діда. Скажімо, запрягає він корову їхати в ліс, а мені б до хлопців, на вигін, у цурки пограти. Ото я хаміль-хаміль – та з двору, до сусідки. «Тьоть Дусь, бабуся просили зараз прийти, щось там таке скоїлося...». Тітка кидає всю роботу і підтюпцем до нас. Хвірткою рип – і в хату. Дід б’є руками об поли, плюється і, буркочучи свою стандартну лайку «Бодай би ти добра не мав!», починає розпрягати корову. І справді, яка може бути поїздка, як чужа баба у двір пририпалась, – це ж явно чорне знамення – або десь вісь лопне, або під Єнацькою горою гарба перекинеться.

І тоді я, розхлюпуючи увсебіч оберемки радощів, біжу на вигін. А біжучи, тримаю сторч палицю на мізинці правиці і вигукую лічилку: «Осичина, березина, скільки часів до вечора? Раз, два, три...». Це така гра була: хто зуміє довше тримати вертикально палицю.

Тим часом сусідка до бабці:

– Що Ви хотіли, Павлівно?

– А хіба що?

– Як що? Ви ж хлопця по мене присилали.

Бабця тре лоба і бідкається:

– Он бач, яка пам’ять стала. Воістину, причинною зробилася. Забулася й квит. А тоді:

– Ну, раз уже прийшла, то хоч подивись мені в голову.

«Подивитись у голову» або «поськати» означало пошукати одна одній на голові вошей. Розпускалось волосся, брались у руки гребінка і гребінець, і лущилась та нечисть аж лущала.

Гарна була бабця. Гарний був і дід... Онуків любив. Особливо тих, хто уважно його «святі проповіді» слухав. Він і на вид був, як біблійний пророк – сивий-сивий, борода величезна і донизу ширша, лопатиста. Ходив із ціпком, на життя не скаржився і казав: «Що Бог не дає, то все к луччому». А втім, десь там, у глибині душі образа жевріла, бо не раз чув, як він казав: «Якби мені хто замолоду сказав, шо я у старості – коровою буду правувать, я б йому, ярижнику, і очі заплював».

Вставав дід рано – ще й на світ не бралось. Лягав – присмерком. Зате серед дня в хатині запиналось вікно, розчинялись двері, з хати виганялись мухи і дід лягав «подрімать». Перед тим приказував: «Як сонце ляже на Падальчину яблуню – торкнете мене».

Доживав дід із бабцею у великій скруті. В хатині топив кізяками. Влітку наляпає у рамку з пічних дверцят гною, наформує, насушить на сонці і є щось «для сугріву». Казав: «Хоч тепла й не лишнього, зате диму – хоч одбавляй».

Сліпий, глухий, сім разів долею обійдений... Та й бабця стала і немічною, і забудькуватою. «Зварила» горщик «каші». Кинулась у миску насипать, аж то сама вода – пшоно забула вкинуть.

Пережила вона чоловіка на 6 літ і теж померла у 86 років. І померла з голоду. Відмовив ковтальний апарат. Два місяці жила без харчів, а ще два тижні – і без води.

Казала: «Що Бог найменував, те й буде. Втікала я, втікала від голоду в 33-му, а він, бач, все одно догнав. Що то Божа воля?!».

Була вона сумирна, негнівна – все у клопотах та в роботі. Світських пісень не співала, бо вважала це гріхом. А духовних... Сидимо ввечері при каганці, дід з онуками «бабки» та «гаплички» для вдяганки роблять. Тоді «кузики» (ґудзики) були в дефіциті, тож обходилися дерев’яними вертюшками та гапличками (крючками). Сидимо... Майструємо. Бабця на днищі з гребенем сидить – веретено крутить або якусь ганчірку латає. І так тихенько-тихенько:



Бурною рікою ллється Божий мир.

Вірю я в Ісуса і беру призив...

А от веснянок, колядок, щедрівок бабця знала безліч. І господарю, і діткам-малоліткам, і соколу-козаченьку, і..., і..., і...

Дотримувалась вона і народних добрих свят. На Зелену Неділю клечались не тільки стіни та двері в хаті, а й ворота, хвіртка, тин. У світлиці клався чебрець. Тоді хлопці плели собі із ситнягу високі шапки, а дівчата робили віночки. То вона, було, аж підганяє нас: «Ідіть, лобуряки, на вигін. Таке свято не щодень діється. Через вогонь пострибайте, а як страшно, то хоч через кропиву – хоч трішечки свою душечку од гріхів очистите».

Мова її була тихою, лагідною. Слова прості, непоказні. Замість «поживно» казала «травно». Замість «візьми» казала «озьми», замість «авжеж» казала «атож». Своє в чомусь здивуваня висловлювала словами: «Ну ти тільки подумай!».

Ні до свого, ні до стороннього – ніякого наказу, більше проханя: «Чи не вставив би ти, внучку, зубок у греблі, а то твоя баба-невклебище наступила й виламала».

Ні-ні, лайливі слова у її мові були, але не їдучі, незлостиві: «Ох і анахтемська твоя душечка», «Ах ти махаметяра такий!». «Цур тобі, пек тобі на твоє лобурювання». З найгрубіших слів, чутих від бабусі, запам’яталися: «Шкура!», «А родимці б тебе не поїли» та «Щоб на твої очі болячки не посідали». А взагалі, замість лайки бабця більше бідкалася: «Ой, моя годинонько!», «Ой, Боже, напасть яка причинна!», «А бий би його лиха годинонька!». Оповідки баби Уляни теж були своєрідними. Лущимо з нею квасолю, боби – в пелену, стрючки – в ряднину (їх німці збирали подворях на ліки). Лущимо, а бабуся повідає: «Оце бачиш, онучку, рябенькі зернятка – це квасоля-п’яничка. Чому? А тому, що вона на своїх «ногах» не встоїть, за костура-тичку тримається і по ньому в’ється. А оця квасолька – це москалі. Бачиш, на зернятках чоловічки намальовані – воїстину що тобі москалі муштровані, бодай би вони про нашу землю забули». «А чому, ба?» – питаю. «Та тому, що сала за шкуру залили нам багато. В усі віки боялися їхнього приходу. На постій стане: ти його і пої, і годуй, і весели, а він тебе ще й оббере та обматюкає. Колись ось у цих дворах на Кобижчи півень закричав: «Ку-ку-ріку!». А комусь вчулося: «Москали-ку-у!». Люди подумали, що вже когось москалі грабують, та швиденько хвіртки на защипки, хати на засуви, а сами з худобою – в очерет, щоб не похапали. Отаке-о було».

До всього московського, особливо до їхньої лайки та звичаїв бабця ставилася, м’яко кажучи, з підозрою. Колись понесли ми з нею дідові обід. Він саме косарював з мужиками біля хутора Єнацького у Шкатульчиному яру. А йти довелось мимо колгоспного польового стану. Кухарки саме обід варили, гору капусти накришили. Один чоловік підійшов до столу та хап! Тієї кришаниці в рот, хап, хап. Баба аж за руку мене сіпнула:

– Борь, дивись – кацап ондечки.

– А як ви взнали? – питаю.

– Сиру капусту їсть. Ходим звідси, бо зараз матюкаться почне.

Чолов’яга, наче зачув бабине пророцтво, загнув такого заковиристого матюка, що я кілька днів не міг розгадати, що все те значить, аж доки мені не розтлумачили старші пастухи.

Чи знала бабця російську мову? Ні, не знала. А розуміть – розуміла. Колись, як уже опановуючи російське слово, я досить виразно прочитав у «Родной речи» речення «А девчонки аж рты разынули» і за це одержав похвалу вчительки, я похвалився своїм «образуваням» бабці. Хвастонувши словами «рты» і «разынули», я запитав: «А ви по-руському балать умієте?». Бабуся з гордістю заявила: «А як же, ось скажимо, як я свого Федора по-нашому кличу? – Хведько, а ходи-но. Дитино, сюди!». А по-московськи це буде: «Хведька, а Хведька». На тому знання російської мови в моєї бабусі, очевидно, й закінчувалися. Бо колись в Ленінграді морячки з машини їй гукнули: «Хозяюшка, держи подол – хлебушку бросим», то бабця все-все зрозуміла: і слово «хазяюшка», і «хлебушка», а от слово «подол» залишилось для неї під сімома замками. Коли те слово їй розтлумачили сусіди, вона аж здивувалася: «Ото нетямущі! Хіба ж це подол? Це – пелена».

Дідусь Давид до російської мови був байдужий. Він знав свою – лебединську і цього було досить. А от щодо засилля посланого з Росії начальства побуркував: «Налетіли, як сарана на молоде просо».

Щось осудливе чи похвальне про ту чи іншу мову дідові не дозволяла його людяність та «Святе письмо». Казав: «Колись був один язик, а за гріхи людські, за зазіхання на Божий престол Господь Бог змішав язики. Нам дав наш, а москалям – їхній. Хоч це і в покарання, а всеодно – веління Боже. А його веління – святість. Тож любімо і шануймо своє».

Проте, в привітанні Боже повеління дід явно порушував. Найчастіше вітався скарьоженим московсько-лебединським словом – «Драсть». А до старших людей, признявши картуза, казав: «Мойо почтєніє».

І все ж, червоточина, спричинена московським розбоєм у личині розкуркулення, голодомору та репресій у дідовій душі жевріла.

До його сусіда Артема Зайця приїзджав онук Валентин. Батьки його по війні виїхали з Лебедина в Харків, тож малюк там став «руським».

Діти є діти. Осінньої пори, як уже були попорані городи, ми будували із соняшничиння курені. Затіялася гра – хто збудує кращий курінь. Сталось таке, що Валентинова споруда завалилася. Дитина розплакалася і голосячи «Халабуда», «Халабуда» побігла хвалитись своєю бідою додому.

Дід Давид, зачувши дивакувате слово, розреготався: «Халабуда! Ха-ха-ха! Халабуда! І придумають же ось таке неоковидне слово! Та курінь же то, курінь! Од прасвіту – курінь. А вони – халабуда! Ха-ха-ха!».

З того часу малого харків’янина діти вже не звали Валиком, казали «Халабуда».

А взагалі мова Лебединщини на той час була теж покалічена і на літературну українську явно не дотягувала. Соснові шишки лебединці називали «бирками», а їх збирачів – «бирконосами». Соснові колючки звали труском, а горох – стрюччям.

Пам’ятаю, як в читанці я прочитав речення: «Буйволи витриваліші, ніж воли». Які це буйволи я знав, волів знав теж. Але до чого це в реченні поміж них встромлений ніж? Ламав-ламав голову та так нічого й не виламав, аж доки не пояснив мені дідусь: «Буйволи витриваліші чим воли, зрозумів? А ножа, то вже книжники вигадали».

Батько по розкуркуленні втік на Донбас, працював при шахті столяром. Казав: «Там пів Донбасу лебединців було». В Донбасі він і оженився на лебединській дівчині Марії Шостак. Коли молодята їхали до батьків у Лебедин у поїзді, їх пограбували. Тож у Харкові вийшли на перон без речей і босими. Після довгих поневірянь по світах батьки отаборились на Гадяччині, в Масюковому хуторі.

Колгосп дав їм півхати для майстерні, а другу половину – під житло. Батько робив колеса у вози: точив «дригавкою» маточини, стругав на «козлі» спиці, гнув на «бабі» обіддя. Тож його в хуторі на прізвище мало називали, а більше казали: «Іван-колісник».

На тому хуторі померла моя мати. Було їй тоді 26 літ. Вірніше, померла в Гадяцькій лікарні. А тоді колгосп виділив пару волів і гарбу та й привезли матір ховати в Лебедин.

Спочатку мене з братом Віктором в хуторі Масюки няньчила молода селянка Варвара Адаменко, зрештою, батько відправив нас до своїх батьків. Було це в 1938 році. Батько і надалі робив у колгоспі і мав заробіток натурою. Пам’ятаю, бабуся вихвалялася: «Раз привіз Ваня цілий клунок муки. Висипала, а її повні ночви. Ото вже порозкошували!».

Далі була війна, злидні, холоднеча. Жили в одній хатині: дід із бабусею, дві заміжні дочки з дітками і нас двоє сиріт. А ще солдат-оточенець та два біженці – батько і син. Друга половина хати була недобудована і слугувала за комору. Влітку в ній жили німці, а по визволенні – наші.

В хатині – одне вікно. З вулиці воно завішувалось солом’яною маткою, а з хати було замуроване товстими буруб’яхами криги. Умеблювання – ослін, стіл, табуретка, два стільчики, піл та коло дверей – кадібок із замерзлою водою. У печі топили не завжди, бо економили колючки, а лежанку топили тільки на ніч. Топили городніми згребками: картоплиння, гарбузиння, а «для жару» – невеликий кулик соняшничиння (кулик – це в’язочка, стягнута гарбузинням).

Щоб роздобути вогню на розпал лежанки, йшли до когось із сусідів (до того, в кого вже димів димар). Набирали жару у відро і на ньому роздмухували згребки.

В лежанці кипів приставлений до жару чавунець із «доброю» водою (доброю — це із дальшого колодязя, бо у ближньому була верховодка і вигляд її був наче набраної з калюжі). У чавунець вкидали кілька галузок вишні чи смородини. От і виходив чай. А замість цукру були або бурякова солодушка, або сушені польові буряки.

Недопалені згребки засувались під піл – це був нічний барліг для внуків. Хто лягав біля лежанки чи посередині – тому було тепліше, а другому крайньому, що ближче до рогачів, – холодно. Тож за кращі місця йшла постійна «війна». Тоді хтось вигадав приповідку: «Хто скраю – той у золотім раю, а хто посередині – той у сраній ряднині». Після цього кожний старався бути в «золотім раю» коло рогачів.

На полу спала бабця з дочками та дрібнішими внуками, дід спав на лаві-ослоні (неширока дошка з чотирма увсебіч розкаряченими ніжками).

Одного разу, не знаю, з якої причини, на тому ослоні довелося спати й мені. Серед ночі впав на мерзлу долівку, розбив носа і горлав, як недорізаний, а бабуся потемки вмивала мене холодною водою.

В хаті холодно і сиро. А ще духота від онуч та солом’яних вустілок, що сушились на лежанці. Ту духоту трохи гасила «сосна». Соснові гілочки чіплялись до стелі, на стінах, затикалися за рамки із «Святим Письмом». Казали: «Для духу». Через тиждень, як сосна «видихається», гілочки замінялись свіжими. Ото була і вся гігієна житла. Ні-ні, не вся: в кадібку у воді плавало 2-3 корінці хрону – це щоб вода «не задушилася».

Щодо хвороб у хаті… Діти як діти – хворіли всі, і досить часто. Старшим же хворіти було ніколи. І їх, і дітвору найчастіше лікувала гаряча черінь. За свої 86 літ дідусь не знав ні лікарень, ні лікарів. Від недуги парився гарячою картоплею під рядном, або натирався «керосином», настояному на лісових мурахах – ломашні. Він щоліта ходив у Гладкову дубину, де були великі купини мурашиних домівок, ставив біля них скляну ловушку, змащену всередині патокою, а як вона наповнювалася ними вщерть, приносив додому і заливав мурахів гасом. Це були ліки і від поперека, і від кольки, і від «сідалушних» нервів, і від плечей, і від грудей, і від стрілянини в кульші.

Картопляним паром дід лікував здебільшого простуду і зуби. Як те парення не допомагало, тоді він вдавався до радікальних засобів – прив’язував зуба товстелезною ниткою, видертою із автомобільної шини, а другий кінець її чипляв до чогось нерухомого, із гиком «гех!» смикав того мотуза усим тілом.

Одного разу після відчайдушного ривка з «гехом» мотуз зірвався із зуба і дід довго бігав довкруги хати, виючи від болю, аж доки другий ривок не приніс йому полегшення.

Був і болюче-кумедний випадок. Прив’язав дід мотузку до хлівних воріт, смиконув, а ворота не витримали і розчинилися. Залишившись прив’язаним за зуба, дід завив не гірше скопища мартовських котів, а за його скромним визначенням – на всю Іванівську.

Тут би йому, за традицією, побігати кругом хати, та бісова прив’язка тримала і цупко, і впевнено.

Коли я прибіг на дідове виття, він брикався на прив’язці як молоде теля на налигачі. Серед виття я невиразно почув кілька слів: «Коску, коску бери! Переріж!».

Коска – це саморобний ніж, зроблений із кінчика порубаної на сапачки коси. Вона стриміла у стрісі міцного хліва. Я кинувся до неї і зачепився об дідовий мотуз-зубодерню. Мій ривок до коски був такий відчайдушний, що той мотуз тільки брелькнув. І коли б дід був би прив’язав його до пенька старої груші-дички, то висмикнув би і пеньок. Перехопивши біль кострубатою долонею, дід рвонув звичним маршрутом. Оббігши хату з чортову дюжину разів, він нервово затупцював коло вирваного зуба. А тоді копирснув його ногою і страдальницьки прорік: «Господи, і вирваний, а як тільки круте! Мать я не того прив’язав».

Якщо вірити теперішнім знахарям, то тодішній люд лікувала ще й глиняна долівка. Як-не-як, хоч і заколубла від морозу, і від того ще рідніша, вона через босі п’яти щедро вливала в наші груди свою земну силу-здоров’ячко. Вливала, здебільшого, з кашлем-бухиканням, а то й кашлюком. Та, проте, вливала.

Хата і долівка мазались тільки «к Великодню». З рештою бруду справлявся нехворощаний віник та жменя піску, яким посипали свіжо-заметену долівку. Мазання хати старанно прибирало на печі і чорно-коричневі розмазні від роздавлених клопів – тієї нечисті було більше, ніж мух на свіжій гноянці. Тому дошки з комина і пічного припілля щосуботи виносились на подвір’я і висукувались об землю. Тоді клопів душили ногами, а в щілинах дощок – копистками.

Взувачка у бабці – старі солдатські черевики-шкарбани. У діда – «валянки-мертвяки». У дітвори – взувачки ніякої. «До вітру» бігали, вірніше вилазили, у дідових «мертвяках». Старшому братові було зручніше, а мені – хоч «алла» кричи. У валянки ноги встромлю, а вони до вустілок не достають – у розворі сторчакуватими халявами печуть. Валянки ті були історичні – зняті з убитого солдата у фінських снігах. З мерзлої ноги їх не стягнеш, то халяви розрізалися од верху до підйому. А тоді той поріз навхрест стягувався дратвою. Ото ті валянки і рятували сім’ю не одну зиму. Дід і спав у них.

Повернувся батько з війни аж у 1946 році, пораненим і хворим. Осколок прошив йому лице, розтрощив усі зуби і нижню шелепу. А хвороба «з’їла живіт», від чого він і помер у 55 літ.

Батько чудово грав на скрипці і гітарі. А ще краще співав під гітару:



Соколовский хор у яра

Был когда-то знаменит.

Соколовская гитара

До сих пор в ушах звенит.

Або:


Ой, Василю, Василю,

Серденятко моє.

Та не йди ти на війну –

Нехай батько іде.

Що батечко наш старий

На світі нажився.

А Василько молодий –

Іще не женився.

А як чудово в батькових руках скрипка витинала «Козачка» або «Чардаш».

Вдруге одружився батько уже під голодовку 1947 року.

Пам’ятаю: ноги зробилися, що тобі колодки... А як спростування отих голодних мук шепотів нам заспокійливий голос бабусі Уляни: «Не гнівіть Бога, дітки, — хіба це голод? Ми он шкуру їмо... В 33-му – ото був голод».

Шкуру їмо... Хтось колись іще в довоєнний час вивіз на смітник здохле теля. А дід його оббілував і шкуру скинув на горище. Казав: «Я з неї такі переди вичиню, що власті од заздрощів тричі показяться». З роками та шкура на залізяку зашкарубла, миші її поточили, шерсть облізла... Згадали про неї аж навесні 1947-го. Згадали і давай шматочки одрубувать та в горщику розварювати. І диво: якщо довго жувать – ковтнуть можна.

А ще рятувала сім’ю од голоду власна дерниця. Таких дерниць дід зробив не один десяток і за це мав якусь копійчину. Техніка немудра: дві соснові плахи замість каменів. А щоб ті плахи дерли зерно, їх «кували» скалками з битих чавунців. Скалка у скалку. Нижня плаха нерухома, а друга прокручується на осі. Зерно потрапляє між них і розмелюється. Після помолу оту дерть треба було обов’язково «промагнітити». Цебто вибрати з неї магнітом усі чавунні стружки та окришки, бо інакше затіркою поламаєш зуби. Дід властям не признавався за свою «фабрику». У деякі дні, взявши з помельників по півжмені мірчука, вистачало нам того на одну, а то й на дві затірки.

Другим промислом у сім’ї була «махра». Сіялась грядка махорки, потім урожай в’ялився, сушився і сікся у ступі.

Дід сам не палив і «куріїв» вважав великими грішниками. Проте свій промисел гріховним не вважав, бо він, мовляв, береже молящу людину від голоду, цебто береже «для слави Божої».

Мірчук у хаті був як свято. А здебільшого було інак. Бабуся вносила 2-3 качани пшенички (кукурудзи), ми її гуртом лущили, при цьому бабця пильнувала, щоб зернятка «не пішли по карманах». Налущене висипалось у чавунну тракторну гільзу-ступу і товклось. Із того мали майже миску кострубатого варива, яке свердлило носа і пекло горло ще вчора товченою у ступі махрою.

Пам’ятаю, як дідусь Давид розжився на пляшечку рижієвої олії. Гіркуща-прегіркуща. У ту пляшку бабця встромила пір’їну і вряди-годи тою пір’їною водила по кострубатому вариві в мисці.

Ще й зараз пам’ятаю, як допікав голод і я просив: «Ба, їсти», «Ба, їсти». А вона у відповідь: «Родимці б вас поїли! За піст пляшку олії впороли і вони голодні! Диви, якими панськими поробилися!».

Серед зими 1947-го батько зібрав у торбу рушники, путнішу вдяганку і поїхав у «Западну» міняти на хліб. Через тиждень ми з братом розпочали вечірні походеньки на залізницю, щоб зустріти батька і допомогти йому нести скарб. Повернувся через два тижні. Привіз тонкоребрий мішок жита і клунок буряків. Дорогою батько розповідав, що голоду в «Западній» немає, що люди там добрі, що вони йому допомогли видертись із клунками на дах вагона. А ще розповідав, як беріг він ті мішки од «жульманів», які на перехідних мостах залізниці баграми виловлювали роздобутий торбешниками хліб. «Я, – каже, – за душниками мішки прив’язав – от і порятував. А вже осьдечки, під Бахмачем, барбоси зачепили гажком чоловіка за куфайку і поминай як звали».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconОбласна універсальна наукова бібліотека
Управління культури І туризму, національностей та релігій сумської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconРозпорядження голови сумської обласної державної адміністрації 23. 09. 2013 м. Суми №405-од
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Регламенту Сумської обласної державної...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму, національностей та релігій Сумської обласної державної адміністрації
Сергія Івановича Побожія. У виданні подано інформацію, в основному, за період з 2004
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму Сумської обласної державної адміністрації
Поточний бібліографічний покажчик «Сумщина за II квартал 2010 року» вміщує статті з періодичних видань (крім місцевої преси), краєзнавчого...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Юрій Ступак : до 100-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Глухівський, Краснопільський, Недригайлівський, Охтирський, Сумський, Середино-Будський, Тростянецький, Ямпільський райони. За цим...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка