Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації



Сторінка3/8
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Відпочивати стали в центрі міста. Доки ми збирали для батька недопалки – клунок із буряками вкрадено. А жито батько переміряв і визначив: якщо їсти по мисці в день – до Вербної неділі вистачить.

Помилився. Не вистачило.

Ще серед зими придумали, як спіймати бездомного кота. А як спіймали – брат зробив задавку і своїм життям кіт теж порятував нас від смерті в часи радянського «щасливого дитинства». Пам’ятаю: за котячу шкуру заготівельник дав дві склянки борошна й одну котушку ниток. Те борошно розколотили у відерному чавуні, от і було в хаті свято.

Під Великдень 47-го, десь у п’ятницю пішли ми усім виводком на Білодідів луг по щавель. У береги Псьол ще не увійшов, але сухі галявини лугу вже були і на них пробивались червоні шильця щавлю. Щоб до них добратись, дід та батько брели по груди у крижаній воді, а мене з братом тягли вплав. За цей героїзм старші дозволили нам рвати щавель «вряди-годи і в рот». За день наскубли пів кошика отих шилець. Увечері вкинули все це у величезний чавун, добавили товчених сухих качанів пшенички, жменю жому, пошаткували один буряк – от і був борщ. Половину чавуна розлили на вечерю, а решту залишили на післязавтра розговлятися. Ото так: хай і холодно, хай і голодно, і день зовсім будемо без тієї кисло-смердючої бурди, зате, діждавшись Великодня, помолимось, похристосуємось і розговіємось як люди. От і буде свято.

Прокинулись рано. Аякже – спати не давав розговляльний полумисок «борщу». Прокинулись, а в хаті лайка. Було в погребі три бурячини, а залишилось дві. Один мати однесла своїй матері як гостинець к Великодню. Похльобавши бовтанку, ми з братом подались на кладовище – може, хтось винесе поминання, то й нам перепаде. А старців на кладовищі! А дітвори! Наче з усього миру позбігалися. Та біда, що поминальників щось не чуть. Прийшла дрібненька жіночка з чайником в одній руці і чарочкою – у другій. Наливає узвар і подає межи сотень простягнутих рук. «Поминайте, дітки...». Та не чути її голосу. Зовсім не чуть. Зате стоголосе «Тьотю, дайте! Тьотю, дайте! Тьотю, дайте!» аж затопило кладовище. Подає жінка чарочку та плаче вже, плаче...

Спорожнів чайник, розбрелася дітвора. Жіночка присіла на лавочку – сльози витирає. Підійшло дівчатко, заглядає в вічі і так жалісливо: «Тьотю, там у чайничку, може, залишилось трохи... Налийте, скільки є. Я й «Отче наш» знаю, і на Вашій могилці пальчиком хрестик писатиму».

Пригорнула жінка дитину до себе, на все кладовище розревлася. Сумний той був Великдень. Болючий.

У 13 літ брат Віктор уже пішов столярувати у майстерню при міськраді. Якось майстер доручив йому зробити два «кружки» (ляди) на діжки. А тоді послав ті кружки підігнати й поставити. Господарем тих діжок був голова міськради. Одна діжка – повна сала, а друга – залитих смальцем ковбас. Підганяв хлопець кружки під недремним оком господаря. А потім, як уже повернувся в цех, майстер запитав: «Ну що?». І хлопець у захваті розповів, яка у голови мудра собака – знає арифметику. Хазяїн дає їй кільце ковбаси і каже: «Папрасі». Собака гавкне раз. «Папрасі дважди». Собака гавкне двічі. «Папрасі тріжди». І собака гавкне тричі.

«А тебе хоч шматочком пригостив?» – запитав майстер. Брат заперечливо покрутив головою. А тоді, наче виправдовуючись: «Та я непомітно таки вмочив оцього пальця в діжку, а на вулиці облизав».

То ж чи був голод у 47-му чи не був – нехай кожний судить по тодішніх своїх статках.

Що ще запам’яталося із тих «щасливих», зігрітих «сталінським теплом» літ? Школа і пастухування. Корів пасли до «Введення» – 4 грудня. Босий, холодно, ноги в «курчатах». Стоїш і пантруєш, доки якась корова «ляпне». Ото й біжиш погріти ноги у тій «перепічці». Стоїш стовпчиком і знов пантруєш на нову порцію коров’ячого тепла.

Запам’яталось, як відмінили хлібні карточки. Продаж вільний увели, але хліба не дали. На все місто у продаж привозилась одна кінна будка – 200 кілограм. Чергу займали відразу по продажу тієї будки. Люди вештались то там, то сям, а під двері магазину в чергу шикувались уже під ранок. Ми, дітвора, ночували під міською трибуною. Вирили під неї нору, натягали туди сіна і кублились там цілу ніч. Одної ночі неждано хлюпнула злива. Хто встиг вискочити – вискочив. А я виявився крайнім. Щоб вилізти, треба вже було пірнати у воду, яка залила підкоп. Вирішив зачекати. Та злива розпочалась така, що скоро вся трибуна опинилась у глибокій калюжі. Мокрий і перемерзлий, я заходився вихлюпувати воду із лазу, робити із земляних ляпанців загату, щоб вихлюпана вода не поверталась у лаз; а вже тоді почав вибиратись. Виліз увесь у болотинні, в сінній потерті... Прибіг додому, перевдягнувся і бігом у чергу. Та дядьки витягли мене «з номера» за вуха (кожний мав усний номер у черзі). Мовляв, «дивись, який бідовий. Ми тут на дощах кисли, а він вдома виспався, а тепер прибіг чистенький та сухенький. Дзуськи тобі, а не хліба».

Прикро було до сліз. Розрада зажевріла лише тоді, як побачив, що «моїй черзі» хліба все одно б не вистачило.

В голодні роки неабияк виручав ліс: збирали гриби, жолуді, кислички, груші-дички. Вище я згадував про дідів садок. Він був як оаза серед пустелі. Потім пустили його під сокиру. Чому? Та тому що кожне плодове дерево обкладалося податком. Тож спочатку вирубувались вишняки та сливняки, а далі пішла гуляти сокира суцільним покосом: по садках, по левадах, вирубувались навіть ті дерева, що садились коло хат «од сонця». Тож люди живились тим, що десь-колись принесуть із лісу (якщо не попадешся в руки лісника-об’їждчика).

Груш-дичок у лісах було обмаль, а бажаючих роздобути клунок ласощів – багато. Ото, хто дуже хотів поживитись дармівщиною, той намічав собі деревце заздалегідь і старався обтрусити його першим. Це означало – обтрусити ще зеленцем. Ходив і я по ті ласощі не один раз, і більшість невдало: або вже хтось «обніс» «твою» грушу, або лісник торбинку одбере. Одного разу одібрав у мене «вишиту торбу» – торбу, пошиту з рушника. Жаль було неймовірно. Бабуся Уляна навіть плакала. «Трудів своїх жалько, – казала. – Вона ж у мене не тільки за торбу була. Воно й наволочка, і базарний кошик, і накривачка на ніч».

Тяжке життя було – до краю. Вже в недавні часи випадок заставив пригадати ті злидні ще раз. Прийшов до мене з провідинами брат Петро та й каже: «О, жисть пішла. Був оце на базарі. Там така дорожнеча, така дорожнеча! Сталіна треба, щоб порядки навів». Я од нього старший на 11 літ, і сталінських порядків набачився більше. Тож, змінивши розмову, запитав:

– Петре, ти ще не забувся, як ми з тобою в діброву по груші-дички ходили?

– Пам’ятаю, а чого ж?

– А ти тоді вже в школу ходив, чи ні?

– Мать, ні, а як і ходив, так хіба що в першу групу.

– А ти не пам’ятаєш, чого ми пішли в ліс на ніч глядя?

– Як чого? Того, що вдень лісники злапошать.

– А ти пам’ятаєш, як ми в лісі у кропиві серед ночі ті груші збирали?

– Ще б пак! Мене тоді кропива в суцільний пузир здула.

– А ти знаєш, чого ми не пішли на Курганський міст, а нарізали очерету і на плоту переправили торби через Псьол уплав?

– Чом не знаю? Боялись, що на тім мосту курганці у нас торби одберуть.

– А не було страшно вночі лісом іти – як не як – цілих 7 кілометрів, і все дрімучим бором?

– Канєшно, страшно. Ми цілу дорогу кричали та пугукали, щоб нас вовки боялись.

– А додому коли прийшли?

– Та світало вже. А груші під ліжко висипали. З них черви по стіні лізли, а ми їх душили.

– Так ото, Петре, було таке при сталінських порядках. А тепер дивись: ось на обніжку три груші, як дуби вікові. Під ними грушок – не переступиш. То я їх граблями у валки згріб, щоб хоч ноги не повикручувать. Тож треба нам знову Сталіна з його порядками, чи, мо’, обійдемось?

– Та, ну да... Що було, те було, – погодився брат.

Чому я про оце пишу? Та тому, що це не тільки моя біографія, а біографія мого покоління.

По закінченні 7 класів нам свідоцтва нікому не дали. Сказали – видадуть тоді, як назбираємо по 2 кілограми насіння кок-сагизу. Старші знають: цю культуру важко відрізнити від кульбаби. Ото я мав назбирати 2 кілограми отого «кульбаб’ячого» пушку. Збирав 2 тижні. Назбирав із «котячий хвіст». Уже ті пушинки давно з поля полетіли, де-не-де одинока парасолька стирчить...

Питаю однокласників: «А чого ви не збираєте?». А вони: «Нам батьки довідки випросили». Ходжу полем, ловлю ті павутинки і плачу. Підійшов бригадир: «Чого ти, дитя, розсоплилося?». «Та от уже всі однокласники свідоцтва одержали, а я ніяк норму не назбираю». «Зараз назбираєш і ти, – каже бригадир. – Ходім у бригаду». Виписав він мені довідку. «На, та не плач», – каже. А я розревівся ще дужче.

Ото після 7 класів вступив я до сільськогосподарського технікуму, одержав спеціальність агронома, три місяці працював агрономом-насіннєводом у с. Пологи на Охтирщині та й призвався в армію.

Студентські літа – найщасливіші літа. Особливо з погляду пізніших часів. А так… Гурт голодних хлоп’яків у нетопленій сільській хаті, харчування – що вкрадеш у полі і заховаєш у пісовій норі. А тоді сніг розгребеш. Витягнеш звідти бурячину, спечеш – ото й є добавка до студентської пісної баланди.

Практика: з вилами в накопичувачі соломи причіпного комбайна, до крові роз’їдене остюками тіло і єдина радість – бочка з водою та гуртові галушки в припізнілий обід. Доки кухарка одержить борошно, доки привезуть воду та дрова – уже й полудень. Тоді, щоб якось не думати про голод, керівник практики вчитель Іван Андрійович Золотайко (за свій високий зріст призваний студентами Півторайвана) гуртував нас «по паріях» і вчив співати пісню «Блін». Власне, це була не пісня, а слово-жарт. Одні басують в розтяжку слово «блін», інші трохи частіше, – «пів-бліна». Ще інші – «четверть бліна». А сам Півторайвана виводив «восьмая бліна». Виходило щось на зразок церковного передзвону: Блін! Блін! Пів-бліна! Пів-бліна! Цілий блін! Смішки-пересмішки забирали голодний час. А тоді: «Діти, беріть миски – вже галушки варіли!».

Демобілізувався в 1959 році. З того часу з Лебедина не виїжджав. Працював майстром в СПТУ, агрономом в управлінні сільського господарства та «Сільгосптехніці», завідував сільськогосподарським відділом у місцевій газеті. В 1962 році женився і, не маючи за душею й копійки, заходився будувати із глини та соломи житло – врем’янку. Зіп’явся на тисячу цегли для підмурка, а ізолювати його від стін нічим. То я привіз зі смітника мішок обрізків скла, вистелив ними підмурок і на тому склі заходився «топтати» стіни. Для цього навозив із поля солом’яних згребок, а щоб надовбати в кар’єрі глини, пішов просити дозволу до директора Лебединської цегельні. Та у відповідь почув: «Вы што?! Земля и ее недра принадлежат государству. А вы хотите воровать, а я чтобы был вашим соучастником? Нет, нет, нет!».

От і довелося мені довбати глину в пічурках припсьольської гори і возити її в Лебедин за 8 кілометрів. Врем’янку розміром 3 х 4,5 метра стоптали під осінь. Пішов у райплан, щоб виписали на покрівлю черепиці. Пообіцяли... Якщо розповсюджу 800 квитків члена Товариства охорони природи. Заходився збирати гроші на квитки, а тоді цілу зиму розпалював ними грубу.

Ще невисохлі стіни не витримали ваги черепиці і почали «сідать». Зі стелі та стін падали «коржі» глини. Одного разу великий корж гепнувся на колиску з дитиною. Порятувало те, що колиска була завбачливо накрита дошками і рядном. Біда була і з невисохлою долівкою. Спочатку ліжко провалилося в неї до самих пружин. Підставлені дошки теж допомагали мало.

Я розумію: те, що я оце пишу, – нікому не цікаве. Мені – теж. І все одно пишу. Пишу, щоб знали, за яких обставин беруться «буржуазні націоналісти». Саме такого буржуйського ярлика причепили мені ті, хто не давав глини на будівництво врем’янки, а сам жив у казенному особняку і мав прислугу в домі. Ті, хто годував собак ковбасами, а нас катував за підібраний у полі колосок. Ті, хто палив в’язки колючок на плечах наших матерів за «погреб без ордера». Ті, хто видушував Україну голодом, а тепер валує, що ніякого голоду не було.

Щодо літературного доробку... Видав 7 книжок: «Совість» (1989), «Поле без гербіцидів, душа без погонича» (1989), «Під чорним тавром» (1993), «Лебедія» (2000), «За горами гори...» (2001), «Пісні рідного краю» (2003), «Важка стежка до Бога» (2007). Книжка «Під чорним тавром», значно доповнена матеріалами, 2008 року була видана вдруге. А ще книга «Погром».

Все це публіцистика. А в ній насущні питання сьогодення: обезлюднення села, неповага держави до селянської праці, отруєння землі визискною системою господарювання... Всі книжки мають, так би мовити, краєзнавчу прописку, написані, здебільшого, на краєзнавчому матеріалі.

«Лебедія» – це краєзнавчий нарис про Лебединшину дореволюційного часу: історія, мистецтво, архітектура, духовність. Книга була відзначена Дипломом Сумської обласної ради і грошовою премією. По суті, це була розширена подача моєї дипломної роботи, яку я захищав у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка в 1971 році. Головою атестаційної комісії тоді був Кость Григорович Гуслистий. Тема роботи – «Архітектура Лебединщини феодального періоду». Цю тему ні з якої книжки не спишеш, тому я два роки їздив по селах: обмірював старовинні хати, клуні, церкви та каплиці, вишукував матеріали у працях дослідників мистецтва Слобожанщини. Майже після кожної поїздки в село мене викликали на райкомівський килим і «знімали стружку» за те, що я буцімто роблю обміри церков для того, щоб пропагувати «буржуазний опіум» серед «прогрессивного человечества». В написанні дипломної роботи неабияк допоміг мені своїми розвідками відомий мистецтвознавець С. А. Таранушенко. Атестаційна комісія забажала видати мою роботу в університетському видавництві, а мене зарахувати до аспірантури.

Похвалився успіхами дружині, а вона й каже: «Тобі на прожиття стипендії вистачить, а що мені безробітній робить із трьома дітьми, та ще й у недобудованій хаті?». Тож затія з аспірантурою була облишена. Але весь зібраний для дипломної роботи матеріал не пропав, а увійшов до книги «Лебедія».

«Важка стежка до Бога» розповідає про нищення нашої духовності в роки більшовицької влади. У ній маса свідчень про той розбій, маса архівних документів. Матеріал нагромаджувався багато літ. Я знав родини репресованих священиків та пресвітерів, листувався з ними. Тож коли виписував у архівах відомості про репресії, я не переглядав справи «в ряд», а просив архівістів знайти справу конкретно на того чи іншого репресованого.

Книга «Під чорним тавром» – це роздум про Голодомор 1932-1933 років в Україні, скріплений документами архівів та людською пам’яттю. Вона була відзначена обласною премією ім. Миколи Хвильового і висувалась на здобуття Шевченківської премії.

«Пісні рідного краю» – це близько тисячі пісенних перлин, зібраних на Лебединщині в 60-х рр. XX ст. разом із покійною дружиною Лідою Василівною. На нашу думку, ця книга, як і книга «Під чорним тавром», заслуговують на особливу увагу, бо вже давним-давно пішли в інші світи носії і тих пісенних перлин, і тих страхітливих голодоморних оповідок.

Книга «За горами гори...» була написана як протест на розбій, який чинила Москва над чеченським народом наприкінці XX – на початку XXI ст.

Написанню цих книжок посприяло те, що доля послала мені на віку чимало добрих вчителів: К. О. Гордієнка, О. Я. Ющенка, Є. X. Мовчана. Є. О. Адамцевича, М. А. Шудрю, М. П. Подоляна, С. А. Таранушенка, І. М. Гончара, А. Г. Михайленка, Д. М. Косарика, П. М. Жолтовського, Ю. П. Ступака, П. П. Охріменка, М. М. Данька, Г. Т. Петрова, Н. В. Онацьку, О. В. Гадяцького, О. П. Столбіна, О. І. Стеблянка, В. А. Дядиченка, П. Т. Гаврилова, В. Є. Перевальського, М. С. Литвина, Є. Д. Васильченка, В. Г. Дудченка, М. С. Шкурку, О. П. Дубровського, О. М. Уліщенко, Івана Дмитровича Приходька...

Іван Дмитрович був незвичайною людиною. Його 97-літній житейський досвід аж світився добротою і мудрістю. Вся визвольна боротьба України була не тільки на його очах, а й за його активної участі. Воював і в військах Примакова, і в військах Центральної Ради, і в військах Петлюри, і в війську Махна. Відстоював Правду України і в кривавих боях, і в боях із церковного амвону, бувши священиком. Одбув понад 20 літ сталінських концтаборів. І все за Правду, все за Україну. На своєму віку відбудував 12 знищених сатаністами храмів, а в десятках і десятках відновив службу Божу. І теж все в ім’я України і для України.

Саме його оповідки і надихнули нас до написання книги «Важка стежка до Бога». Він розповів нам стільки правди, що коли б я мав його талант оповідача, то вистачило б матеріалу на багато і багато книжок.

А найбільше вражень, які каламутили душу і лягли в мої публіцистичні рядки, було від оповідок діда Давида. Запряжемо було у ярмо свою Мазуху, всядемось у передку і: «Лишки, Мазухо, лишки!». «Лишки» – це те саме, що «гей». Тільки «гей» вживалось до волів, а до корови – «лишки, лишки».

Їдемо, а дід розповідає: «Ото бачиш три окопи. Скільки вони від нас? Доброму козакові доплюнути можна. Ото настільки і снаряди до моєї пушки не долетіли. Отак три рядом і гепнулись. Був би знав – хоч би рота роззявив. От і не оглух би. А то як штричкою у вуха шпигнуло. Бачу: заряджаючий ротом мовби й кричить, а чуть не чую. Вже пізніше трохи попустило, та не зовсім. Воно, мо’ й к луччому. Тепер не чую, як баба бурчить».

Із дідової глухоти часто й до сміху доходило.

Напекла бабця колись пасок, а дід зайшов у хату та: «Ти знаєш, Уляно, паски й на вулиці пахнуть». А бабця: «Бач, глухий-глухий, а паски почув».

Розповідає дід, де хто жив, де чия лавка була, розповідає, як з оточення вибирався і гармату рятував. «За це мені, – каже, – фельдфебеля дали, зводним настановили».

Їдемо, а дід повчає, як «по-солдатськи» з вошами воювать. «Сорочку, – каже, – треба не над вогнем держать, а над жаром. Тоді вони, капосні, репаються – аж стріляють».

За голод, за розкуркулення розказував, за свою втечу в Ленінградську землю, за чухонців розповідав.

Моє збирання матеріалів про голодомор 1932–1933 років, власне, і розпочалося з дідових оповідок. І ті оповідки були не голослівними. Їдемо коровою Ламахівкою (вулиця в Лебедині), а дід молитву шепче: «Прийми, Господи, душечки невинно убієнних во Царствіє Твоє...». А тоді до мене: «Це Забужихи дворище. Бач, якою пусткою зробилося. Це за її гріхи великі. Вона в голодовку сусідських діток поїла». І знову: «Прийми, Господи, во Царствіє Твоє...». Помолиться отак, а тоді й розповідає про різні жахіття отої голодної моровиці.

Прийшла колись тітка Лойчиха, просе діда, щоб город коровою виорав, за ціну питається. А дід: «Я тобі, Лизько, за твоє горе і так виорю. В пам’ять про твого Васька, людоїдкою з’їденого. Онучок ось корову в плузі поводить, то ти йому вже якогось коржика у гостинець дай. А ми... Ми з тобою своїм горем уже на тім світі поквитаємось».

Голодоморна тема була постійною в нашій хаті, тож як я міг її обминути? Записи я спочатку робив по родичах і робив потайки. При оповідачах, звичайно, нічого не записував. То вже були домашні клопоти. Я й сам знав, що мої дії є крамольними, та й батько застерігав: «Борис, загримиш туди, де й Макар телят не пас. В голові своє май, а язик, якщо довгий, натопчи чоботом. І тетрадьки свої попали. Із учительками не пащекуй, знаємо таких. Он і за Чупахівкокою, і в Писарівці «витягли в дітей язика», а тоді й здали в ДПУ. І не тільки дітей, а й батьків їхніх, і всіх родичів на Соловки спровадили. Отож, табличку множення, чи там правило яке, вивчи, одтарабань вчительці буква в букву, а як буде питать, чого воно так, а не так, – мовчи, свого не вставляй, бо з твоєю головою в таке влипнеш... А як уже наполягатиме, так кажи – все це од того, що про нас, піонерів, піклується рідна комуністична партія та радянський уряд, і завдяки такому теплому батьківському піклуванню всі ми, ленінські піонери, маємо щасливе дитинство і прекрасне світле майбутнє. Запам’ятав? Ні? Так от, спочатку вивчи оце, а тоді вже вчи свого суфікса».

Влітку 1969 року я був на курсах підвищення кваліфікації в м. Краснограді на Харківщині. Часу вільного було багато, то я ходив по селах у пошуках кобзарів, записував народні пісні, кілька разів бував у тамошньому краєзнавчому музеї – розшукував відомості за художника Порфирія Денисовича Мартиновича. Він помер у Краснограді від голоду в 1933 році. Знайшов місце його садиби, знайшов його сусідку, яка доглядала вже немічного митця. Вона розповідала: «Помер Порфирій од того, що й усі тоді мерли. Од голоду. Лежав у хаті скількись там днів, доки Степан Чумак із казенною хурою не приїхав. Той Степан од больниці робив – мертвих по вулицях висобірував. Серед хати у Порфирія стояла залізна ступа. Він у ній порожні кукурудзяні качани товк на затірку. Ото він коло ступи і захолов».

Був я тоді і на могилі художника. Показала її сторож кладовища (прізвище я не записав). Показала і розповіла, що в 33-му році сторожем кладовища був її чоловік. Ото він і копав могилу для покійного Мартиновича. «Хоч і міленьку викопав, – каже, – зате окрему. А так ми копали тоді з ним ями душ на 20-30 щоденно. Вранці викопували, а на вечір Степан Чумак уже й верх вивершить. Копаємо другу. За це нам больниця давала казенний пайок – півхлібини й оселедець».

Про свої походеньки я похвалився семінаристам, мене почула адміністраторша готелю та й собі розказала про бачене в 1933 році. Я записав і її розповідь.

Із кожним днем записів більшало і більшало.

Знайомство з патріотом України, скульптором Іваном Макаровичем Гончаром теж додало свідчень у мої записи. А ще розповіді Стефана Таранушенка, Надії Онацької, і сотень-сотень селян.

Наприкінці 60-х років через моє подвір’я пробігла чорна кішка. Вибігла вона, очевидно, з Київської хати, що на вул. Володимирській, 33. А може, й із Сумської, що на вул. Кірова.

Довелося записи закопувати, відкопувати, сушити, відновлювати. А заодно, потайки, й поповнювати. А як уже один сміливий чоловік натякнув суспільству про «гласність», я взяв це слово на озброєння і пішов у редакцію місцевої газети та й кажу: «Надрукуйте!».

До речі, знаючи, що «гола правда» про голод у редакції буде «зарубана», я трохи «причепурив» її у патріотичне словоблудіє. Займаючись краєзнавством, я неабияк дослідив рід земляка – Наркома зернових радгоспів Миколи Нестеровича Демченка (розстріляного в 1937 році). Зустрічався в Москві з його синами, мав архівні матеріали, які стосувалися голоду. Ото, поєднавши репресії родини Демченка зі спогадами краян про голод в один матеріал, я сміливо переступив поріг редакції. Редактор теж із неменшою сміливістю наставив на мене вила: «Оббріхувати радянський лад не дозволимо!». На щастя, редактор пішов у відпустку, а редакторство перейшло до рук його заступника – Раїси Панасівни Кужель – людини мудрої, прогресивної і відважної. Ото вона і дала матеріалові дорогу – було до двох десятків подач: голод, нищення церков, репресії, людоїдство. В районі зчинився ґвалт. На райкомівський килим витягли і редакторшу і автора. В газету полетіли обурливі листи «вірних ленінців». А в них: «Хто дозволив націоналістам бруднити нашу прекрасну радянську дійсність?!». Ці протести газета була змушена друкувати. Автору-«наклепнику» посипались погрози. На щастя, серед лебединців знайшлись сміливці і через газету стали на оборону автора. А разом із тим – розповідали про нові й нові жахіття Голодомору. Закінчилось все тим, що публікацію книги райком компартії все таки заборонив, але автору не довелось виливати переляк, бо позицію для захисту він вибрав надійну: «А то не я розповідав, то старожили лебединські – ото до них і всі претензії».

Тоді ж я частину свідчень надіслав у Київ до письменника В. Маняка і вони згодом були надруковані у відомій Народній Книзі-Меморіалі «Голод-33».

А вся моя розвідка про голод 1932-1933 років вийшла в 1993 році. Назва книги – «Під чорним тавром».

Я розумів, що для більш аргументованого висвітлення сили голоду варто було подати у книзі порівняння кількості смертей, скажімо, в 1930 і 1933 роках. Із цією метою я звернувся до керівників Лебединського ЗАГСу. Так, мовляв, і так, ласкаві дівчатка, дозвольте, я випишу хай не прізвища покійних, а хоч кількість померлих. «Дівчатка» замахали руками: «Що Ви, що Ви? Які померлі? Немає такого – все у війну загинуло. Прокляті фашисти покрали і реєстрації народжень, і реєстрації смертей. Ми б і раді допомогти, та, бач, фріци такого наробили... Тож і не ходіть, і не дзвоніть — немає». Бачите як: як мені – так «не дзвоніть», а самі подзвонили. Не до мене, звичайно, а до високого районного ідеолога. «Вєрноподданічєскі, мовляв, увєдомляємо – будьте пильні – Ткаченко збирає «клєвєту на сов-строй».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconОбласна універсальна наукова бібліотека
Управління культури І туризму, національностей та релігій сумської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconРозпорядження голови сумської обласної державної адміністрації 23. 09. 2013 м. Суми №405-од
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Регламенту Сумської обласної державної...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму, національностей та релігій Сумської обласної державної адміністрації
Сергія Івановича Побожія. У виданні подано інформацію, в основному, за період з 2004
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму Сумської обласної державної адміністрації
Поточний бібліографічний покажчик «Сумщина за II квартал 2010 року» вміщує статті з періодичних видань (крім місцевої преси), краєзнавчого...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Юрій Ступак : до 100-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Глухівський, Краснопільський, Недригайлівський, Охтирський, Сумський, Середино-Будський, Тростянецький, Ямпільський райони. За цим...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка