Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації



Сторінка4/8
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Ото вже другого дня я уважно, і теж «вєрноподданічєскі» вислуховував «назідатєльную рєчь» на третьому поверсі «партійного, богоугодного завєдєнія». Розпочалось те «назіданіє» і закінчилось одною і тою ж страшилкою:

«Нє сунь своєго носа туда, куда кобєль свой нє сунєт. А то ти у нас досоваєшся!».

Звичайно, у ті баєчки про фашистів я не повірив. Думалось так: «У Лебедині художній музей має аж он які художні цінності і їх німці не зачепили. Тож на лиху годину їм картотека мерців?». Загсівська побрехенька жила би, мабуть, ще довго, якби не розвінчала її наша державна незалежність. Лебединські «ласкаві дівчатка» передали документи 1933 року в обласний архів – там їх і знайшли наші краєзнавці. Досліджували картотеку Володимир Кравченко, Анатолій Удод, Геннадій Іванущенко... Досліджував і я.

І аж тоді зрозумів: радянським платним ідеологам справді було що приховувати. На вулицях Лебедина навіть наприкінці літа 1933 року щодня підбирали десятки і десятки нерозпізнаних трупів. Скажімо, 31 липня було підібрано 48 померлих, 1 серпня – 70, а 14 серпня – 63. Всі вони значаться в картотеці як «невідомі».

Кількість жертв од голоду ми порівняли із втратами селян у Другій Світовій війні. Порівняли і вжахнулися. Скажімо, в селі Рябушки з війни не повернулося 483 чоловіки, а голод тільки за один рік забрав 2500.

Ми переглянули десятки сіл і скрізь голод викосив у 2-3 рази більше люду, ніж чотирирічна війна.

Книга «Під чорним тавром» вийшла за фінансової підтримки і спонсорів, але більше – завдяки трудам покійної дружини Ліди Василівни. Вона роками гнула спину на гектарних латках картоплі, продавала врожай і таки оплатила друкарні вартість видання. П’ять тисяч примірників книги були роздані школам, сільрадам, на зустрічах, на мітингах. Роздані з одною метою: аби люди не забували про своє горе, про долю звойованої більшовизмом України.

Чимало розповідав мені дід і оповідок із Святого Письма: і про Ноя, і про Голгофу, і про Голіафа. Учив Божих Заповідей і молитов. Саме від діда Давида вперше дізнався про репресії Церкви. А згодом і сам набачився тих розбоїв.

Дід був не рядовим віруючим, а знаним і шанованим у районі. Свого часу знався з Іваном Степановичем Прохановим та Іваном Веніаміновичем Каргелем.

За першого казав: «Спочатку він із Леніним мовби заодно був. А тоді, як побачив, куди той ярижник тягне, – плюнув та й пішов од нього». Каргеля вважав «Божим чоловіком» і великомучеником. А воно й справді так. Дочку Івана Веніаміновича – Олену – влада розстріляла в Сумській тюрмі. Двох інших дочок – погноїла в сибірському засланні. А самого Каргеля замучила на допитах і випустила з тюрми вже тоді, як чоловік заходився помирати. Його могила на «нашому» (Троїцькому) кладовищі. Дід казав: «Як будете клечання ламать, то принесіть пару листочків із кленка, що коло його могили, я їх у Святе Письмо покладу. От його душечка й буде ближче до Слова Божого».

Отже, до написання книги «Важка стежка до Бога» була причетною і дідова наука.

Його повчання інколи були із явною глузинкою. Ремонтую мотоцикл, розібрав двигун. Коліновал перерваний. Психую. А дід так з підморгом: «Може тобі мотузочок дать? Скрутиш там щось, звертиш». Гепниш бува по пальцях молотком, аж скавучиш від болю. А дід знов із підначкою: «Хорошо хоч не болить!».

А то колись: «Ти собі вже молоду підібрав чи ні? Дивись: бери замашну, дебелу. А то в роботу вкинеш – вона й пшикне. Дівка – річ сурйозна. З нею можна і в третю біду влізти».

Про дві біди, за дідовим розсудом, я вже знав. Це коли порося погано їсть та коли Москві наритник під гузицю вскочить.

– А третя яка? – питаю.

– Як яка? Коли жінка зачне пить по-московськи. Тоді все – пиши пропало.

Ударившись у «спасеніє», дід горілку зовсім зненавидів і називав її не інакше, як «страмотою человєчеською». А слово «оковита» пояснював категорично: «Тому, що те зілля з Божого созданія таке робить, що в стороннього од страму й очі на лоб лізуть. Ото того й оковита».

Як люди поціновують мій літературний доробок? По-різному:

– Одні: «Все это бредни!».

– Другі: «А вобще-то інтіресно».

– Треті: «Хоч один сказав у вічі правду».

Та найвищою для мене була оцінка інша... В 1969 році я виступав на районній конференції Товариства охорони пам’ятників культури. І сказав, що найціннішим скарбом культури будь-якого народу є його рідна мова. На жаль, увага конференції приділена лише пам’ятникам героям Громадянської та Великої Вітчизняної воєн. І зовсім без уваги залишились пам’ятки монументальної архітектури (церкви) та становище з українською мовою. Її уже топчуть не тільки несвідомі прості люди, а й свідомо топчуть державці, розпочинаючи з московської хати і кінчаючи хатою, в якій проходе оця конференція. (Це було в актовій залі райкому компартії).

Президія вибухнула гнівом. Мене з трибуни вигнали й пообіцяли «розібратись». Коли я йшов на своє місце, мені потис руку невідомий чоловік і твердим шепотом прорік: «Молодець! Правильно!».

Оце було для мене найвище пошанування.

Без перебільшення скажу, що автора цієї сповіді постійно душила образа за несправедливість щодо України, за упослідження нашої нації і мови. Та образа будила відчайдушний спротив. Ні-ні, мене ніхто тому не вчив, ніхто до того спротиву не підштовхував. Я бачив реалії життя і вони мене обурювали. Можна було пробачити образи на побутовому рівні – «хахол», «бандєровєц», «мазепинець» і аж до «Што с тобой говорить? Ты же хохол! А у хохла котелок варит только до обеда». Але коли бачиш замах на твою національну гідність державної гільйотини, тоді обурення переростає у гнів. Треба було якось протестувати, щось робити. Поступово формувався гурт однодумців. Великий вплив мало спочатку розвінчання культу Сталіна, а потім репресії тих, хто повірив у воскресіння правди. Неабияк впливали і тогочасні події в Києві.

Заходжу колись у приватний музей Івана Макаровича Гончара (Київ), а він саме говорить по телефону з Олесем Терентійовичем Гончаром: обурюються, що з Лаврського музею забирають кілька сотень старовинних ікон, щоб поміняти їх десь «за бугром» на свинячий комбікорм. Подібні обурення були і серед студентів вузів. Поширювались листівки про навмисний підпал українських відділів Національної бібліотеки в Києві, про погроми закритих фондів у музеях Львова, про нищення радянською владою церков і церковників, нищення цвіту української інтелігенції.

Ті листівки не були анонімними, їх підписували десятки і десятки знаних у країні людей: письменники, науковці, громадські діячі.

А інші листівки вже розповідали про репресії щодо підписантів попередніх листівок.

Серед студентів ходили протестні вірші Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Миколи Холодного, Василя Симоненка.

Згадую по пам’яті:


«Давайте чесно, не кнопки крутячи й не педалі,

Що писав би Шевченко

В тридцять третьому, в тридцять сьомому роках?

Певно, побувши в Кос-Аралі,

Побув би ще й на Соловках.
Загартований, заґратований,

Прикиданий землею, снігами, кремнієм,

Досі був би реабілітований,

Хоч посмертно, зате своєвременно».
«А люди забавляються, мов діти,

Катам співають гімни холуї,

1 генерали мріють посадити

На всій планеті атомні гаї.
Ридаю і кричу, гилю себе у груди,

Волосся патраю з сідої голови:

Що можу я, коли дрімають люди?

Що можу я, коли заснули ви?».
«Дядька затримали там, чи спіймали,

Дядька в сільраду ескортували,

Дядька питали і докоряли:

Як вам, дядьку, не ай-яй-яй –



Красти на полі свій урожай?
У кого ви крали? Ви ж крали у себе...

Як вам не сором красти свій труд?

Дядько мовчки тім’я теребив

І смакував махру...
Чому він злодій? З якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Давить той клунок мені на плечі,

Сором у вічі плює.
Дядька зневагою вбити я мушу ...

Та хто ж обікрав і обскуб його душу?

Хто його совісті руки зв’язав?

Де вони, ті, відгодовані й ситі,

Що повбиралися в крісла й чини?

Їх би за ґрати! Їх би до суду!

Їх би до карцеру за розбій!».
«Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів’яне.
Ти зрікся мови рідної. Віки

Ти йтимеш темний, як сльота осіння.

Від погляду твого серця й зірки

Обернуться в сліпе каміння...».
«Собаки в місті мають паспорти.

Собак на дачах бачу поза містом.

У цих собак збудовані роти

Сучасно і за формою, й за змістом.
Хай буде ж славен український лоб,

Яким з-під чобота ми так чудово бачимо.

Стоїть безпашпортний за хлібом хлібороб,

Стоїть і заздрить він життю собачому».
Відносно вірша Миколи Холодного про «собачі паспорти». Селянам паспортів влада не видавала. Очевидно, боялася, щоб не розбіглися. Для них Хрущов рекомендував увести так звані «трудові паспорти». У них мала бути виробнича характеристика власника (ледар він чи стахановець), кількість вироблених трудоднів, його соціалістичні зобов’язання тощо. Рішення вірного ленінця «труженики села» мали підтримати негайно. Лебединські кореспонденти «полетіли» на село по «схвалення» отих «мудрих рішень». Але повернулися в Лебедин розчаровані. Селяни наче змовились, і в один голос заявили: «Якщо з цим паспортом можна втекти з колгоспу в город і влаштуватись на виробництво, то ми «за»».

На одній із лекцій «на міжнародну тему» я запитав лектора: «Чому держава має селянина за кріпака? Чому йому не можна виїхати із села? Чому йому не дозволяється переночувати в готелі, а дозволяється тільки в «домі колхозніка»? Одним словом, чому селянам не видають паспортів?».

Лектор це явище пояснив по-єзуїтськи. Мовляв, на даний час у державі великий дефіцит паперу. А от як, на виконання грандіозних накреслень компартійних з’їздів, наш народ дружно стане на трудову вахту і збудує нові потужні паперові фабрики, тоді подібні питання вирішаться самі по собі. Я запитав лектора знову: «Як тоді розуміти, що при паперовому дефіциті селянинові силоміць нав’язують членство в різних товариствах та організаціях: пожежників, фізкультурників, рятувальників на водах, досаафників?... Все це оформляється членськими квитками та обліковими картками. Так ось, на це папір у держави є, а на паспорти немає. Назвіть істинну причину».

«Істинну причину» назвав мені уже інший «лектор» і в іншому місці. Останніми роз’яснювальними словами його лекції були: «Заткнись! А то ми тєбя так заткнем!..».

Наскільки мені відомо, за «Собачі паспорти» «затикали» і автора вірша Миколу Холодного.

Мудрі люди підказували, що у своїх домаганнях справедливості треба спиратись не на слова поетів, а на праці Леніна. Мовляв, той хитрун писав одне (пухнасте та ласкаве), а творив інше (людоїдське та криваве). Оте криваве радянські ідеологи з нього зняли і приліпили іншим. А написане Леніним залишили «жити у віках». А в ньому і право українців на свою державність, і право на свою мову та історію, і право на свободу совісті.

Один зі студентів приніс в аудиторію рукописний вірш, у якому автор, протестуючи проти нищення української мови новітніми валуєвими, використав факт, що в домашній бібліотеці Леніна був том «Словаря української мови» Бориса Грінченка. Використав і вигукнув:

А тобі, Валуєва онуче,

Я ляпас відважую брилою оцього тому!

Саме ленінське трактування прав українців на свою мову одного разу використали й сумські студенти. Навчаючись на заочному відділенні Сумського державного педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка, група патріотично налаштованих студентів обурилась: вуз готує вчителів для шкіл України, а предмети «чомусь» викладаються російською мовою. От ці півтора десятки небайдужих студентів і звернулись із письмовим протестом до ректора Ялового.

Звичайно, серед студентського загалу було чимало й таких, які з упослідженням України звиклися і чхали вони і на рідну мову, і на справедливість. Їм аби якось скласти заліки-екзамени та отримати дипломи.

Саме до таких і звернулась одна з викладачів, мовляв, я читаю російською для вашого ж розвитку. На жаль, серед вас знайшлись такі, що знехтували добрими намірами викладачів і пішли до ректора...

Серед студентів зчинилась перепалка. Її примирила сама викладач: «Я читатиму лекції і далі російською мовою, а «для щирих українців» окремі незрозумілі вислови буду перекладати на їхню мову».

«Понеже дух отроков бродил буйством», тут же наш гурт написав іще одну, це вже четверту, заяву до ректора. А в ній: «Навіщо нас ділять на щирих і нещирих українців? Ми всі єдині – радянські українці. А оскільки ми – майбутні вчителі українських шкіл, то для більшої своєї фаховості просимо читати лекції українською мовою. Наша вимога базується не тільки на вимозі життя, а й на вічно живому вченні вождя всього світового...» і т. п.

І одержали перемогу. Викладання в Сумському педінституті було переведено на рідну мову.

Далекоглядніші товариші попереджали: «Тобі це все ще одгикнеться». І не помилились. Склавши всі екзамени за два курси на «відмінно», я умудрився перевестись на третій курс до Київського університету з трьома «хвостами» з одного предмета. Отой викладач, що ділив нас на щирих і нещирих, забракував мою курсову роботу, а тому не прийняв ні заліку, ані екзамену – от і є три «хвости». Звичайно, в Києві я з цим клопотом швиденько впорався. Цьому посприяли і самі київські викладачі. Один із них, наче ненароком, шепнув, мовляв, щоб позбутись «хвостів», мені треба о 7 годині ранку прибути в таку-то аудиторію червоного корпусу. Там на мене чекатиме екзаменатор. Я нагадав, що вуз розпочинає роботу лише з восьмої ранку. Та викладач повторив: «О сьомій і не пізніше».

Справді, о 7 годині у вказаній аудиторії на мене ждав екзаменатор. Він похапцем, але добряче «поганяв» мене по матеріалу предмета і, на моє подивування, погасив «хвіст» не тільки із заліку, а й із екзамену. А поставивши оцінки в залікову картку, запитав: «А де ж Ваша курсова?». «Я ішов здавати тільки залік, тож курсову роботу залишив у готелі, – кажу. – Я зараз збігаю – принесу».

Викладач поглянув на годинника і сказав: «Не треба. Буде пізно. А зараз біжіть до методистів – нехай і вони в документах погасять Ваші борги».

Тільки-но одкрив двері в «канцелярію», як мені новина: «Звонили важные товарищи и спрашивали, разве правомочно, чтоб агроном учился на историка. Вот ожидаю их прихода – интересуются Вашей успеваемостью». Я свідомо не називаю прізвищ своїх рятівників, та їхні старання пам’ятатиму до останніх днів.

Саме тоді я зрозумів, що серед науковців Київського університету було чимало порядних людей.

Як відомо, біда не ходить самотою. Як одна прийшла – не зачиняй ворота – зараз друга буде.

В одну із зимових сесій я зустрічався в Києві з відомим письменником – Іваном Михайловичем Дзюбою. Було це на його квартирі. Мета мого візиту одна: аби він сказав своє слово про принесені мною оповідання, а ще – випросити в нього почитати його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація».

З’явився я до нього із запискою-рекомендацією від уже згадуваного нами Івана Макаровича Гончара. Були в ній і такі слова: «І. М., прийми цього козака як мого сина». Він так і прийняв: дав мені машинопис праці і я привіз його додому в Лебедин. Читання було важке, бо це був якийсь «надцятий» екземпляр, надрукований під копірку.

Не знаю як, не знаю звідки, але моя розмова у квартирі Івана Дзюби стала відома певним органам і чекісти приїхали в Лебедин. Мене з роботи викликав на прийом секретар райкому компартії Іван Кокорін. Ото під дверима його кабінету мене затримав капітан КДБ і повів на допит у 29 кімнату Лебединського готелю.

Ні-ні, все чинилось ввічливо: «добрий день», «будь ласка, роздягайтесь».

Вішаючи пальто в гардеробі, я зачепив полою згорток грубого паперу і побачив у ньому купу штативів і пробірок. (Таких штативів, яких є чимало у шкільних кабінетах хімії).

Я був спантеличений. Такі ж пробірки у штативах ще два дні тому були поставлені у моєму домі якимись «санітарами». Прийшовши з роботи, я запитав дружину: «Що то за оказія?». А вона: «Прийшов начальник санстанції Козієнко з бригадою і поставив оці реактиви – повітря на аналіз беруть. Он і в сусідів: у Мотьки, у Сатанихи, у Острогів теж поставили».

Я здогадався – то підслухувачі. А розмови в хаті і з дружиною, і з «друзями» (як потім виявилося, спеціально підісланими) були явно не на мою користь. Майнула думка: як ту апаратуру знищити?

Далі був приблизно такий діалог:

– Де ти дів те, що брав у Дзюби?

– Як де, у мене. Я ще читаю, не дочитав.

– Неси сюди.

– Гаразд, принесу.

Коли приїхав додому, то повкидав у грубу і поставлені штативи, і копії листів української інтелігенції з протестами щодо нищення владою мистецьких цінностей, і свої записи про Голодомор 1932–1933 років.

Тільки-но я пішов із дому до готелю, як у хату зайшло душ п’ять незнайомців забирати штативи. Діалог із дружиною був приблизно таким:

– Де?


– Чоловік у грубу вкинув.

– У яку?


– Он у ту, – і показала на іншу грубу.

«Гості» кинулись до груби, але вона була порожня, без жужелиці.

– А де жужелиця?

– Я винесла на вулицю пересівать...

Прибульці кинулись на вулицю, до купи пересіву. Дружина хутенько защипнула двері, кочергою підтягла штативи на жар, і не відкрила дверей, доки «аналізатори повітря» не згоріли.

А тоді чекісти заливали грубу водою, одкривали всі чистки, вигрібали жар посеред хати, гасили підлогу і вибирали на газету із залитої жужелиці якісь скарлючені вогнем котушечки, клемки та дротинки. Як пізніше виявилось, то були не записувачі, а передатчики. Записувачі були поставлені у хаті переляканого сусіди Василя Жука. Уже як осміліли і Василь, і його дружина Зіна, то розповіли, і як та апаратура ставилась, і хто ставив, і як їх залякували. Все це, слава Богу, минулося, але мало певні наслідки – розпочались нахабні перешкоди в навчанні.

Приходе виклик на екзаменаційну сесію, а з роботи не відпускають. Сесія йде уже й тиждень, уже й другий – не відпускають. Звертаюсь до юристів. Кажуть: «Затримувати не мають права». «Ну, раз не відпускають – я поїду самочинно». «Ні, самочинно теж не маєте права». Поїхав без дозволу – стали гнати з роботи за прогули.

Та й чому дивуватись? До запитів простого смертного влада була черствою. Лягла дружина в лікарню, сина «вловила». Прошу начальство: «Відпустіть з роботи днів на 3-4, доки жінку випишуть».

– А у тебя кто? Дочь? Сын? – питає начальник.

– Син.


– Сын – это хорошо. Гитлер когда-то за сына давал отцу три дня отпуска. Гуляй, пей, отец! Гитлеру, суке, солдати были нужны, вот он и давал. А мы – страна мирная. Наша коммунистическая партия вон какое разоружение начала.

– Так відпустите?

– Я не Гитлер. Не могу. У нас производственные задания, встречные планы…

Тиждень я возив двох дітей-малоліток межи трактори на свою роботу.

Дружина поставилась до цього розсудливо: «А що ти хотів? Мене он навіть з роботи звільнили, коли узнали, що родить буду. У трудову книжку так і записали: «Уволена в связи с рождением ребенка».

Іншим разом заходилися днями тримати мене в міліції. Товариші екзамени складають, а я в буцегарні під замком сиджу. Хтось (а, може, й сама міліція) написав анонімку, мовляв, у Сільгосптехніці багато чого розкрадається, а авторам анонімки, як комуністам, це боляче. Та вони не можуть назвати ні своїх прізвищ, ані прізвищ злодіїв, бо їм ще треба робити в тому колективі. А ось Ткаченко вже працює в іншій організації, тож нехай і скаже. Він знає все, бо краєзнавець.

Міліціонер на прізвище чи то Горобець, чи Воробец, чи Горобченя причепився як нав’язка:

– Кажи, хто краде!

– Що краде?

– Усе краде.

– Я взагалі не знаю, ні що крадеться, ні хто краде. Запитуйте керівництво, сторожів.

– Запитаємо і їх. Але ж ти краєзнавець...

Отак продержать цілий день, на ніч відпустять, а вранці знов міліцейська машина під двором. Вирішив з Лебедина втекти на сесію потайки.

Одного літнього дня міліція приїхала ще й на світ не благословлялося, а дружина: «Чоловіка нема... Поїхав у Київ».

Гості спантеличились: «Як поїхав?! Ми ж одпустили його вже серед ночі». – Ото серед ночі й поїхав.

Тільки-но машина од’їхала од двору – я «воспрянул ото сна и, гибель зря», встрибнув у штани, торбу – під руку і бігом городами – в очерет. А тоді вийшов на окраїну Лебедина, лісом добрався до Михайлівки, а тоді, «голосуючи», на попутніх добрався до Києва.

Читач погодиться, що в моєму становищі вчити предмети абияк не випадало. Тож я за день-два здавав пропущені екзамени і, зрештою, здобув диплом історика.

Та на цьому гоніння не скінчилися. Спочатку вигнали з роботи в редакції райгазети. Процедура загальновідома: мене викликав секретар райкому компартії В. Багмет і запропонував подати заяву «за власним бажанням», бо, мовляв, із мене, «буржуазний націоналізм аж випирає».

Те, що мені не були байдужими рідна мова та історія, що були близькими і болючими інтереси свого народу, своєї нації, я не приховував. Саме через цю небайдужість я і вважав себе патріотом, а у визначенні платних ідеологів – націоналістом. Але чому буржуазний. В моєму тодішньому розумінні буржуй – це жирний дядько з отокенним пузом, на якого працюють заводи, фабрики, банки. Ну, скажімо, як оце зараз на певну кучму наших «народних» олігархів. Думаю: невже через моїх двох шутих (безрогих) кіз і мене причислили до тих буржуїв. Було образливо і я запитав:

– У чому це проявляється? В тому, що я ношу вуса, чи в тому, що на лацкані маю значок із зображенням Т. Г. Шевченка?

А він: «І в цьому, і в іншому... Ти ж у Дзюби був? Був. Ну, так от!».

Звільнившись із редакції райгазети, влаштувався я в «Сільгосптехніку» агрономом. Та «недремне око» не полишало аз грішного й надалі. Навесні 1972 року розпочався суд над письменником І. М. Дзюбою. Мене викликав секретар райкому компартії М. Ковтуненко і, надавши голосу суворості й адміністративності, попередив, що я днями буду викликаний на суд над «отщепенцем и врагом советского народа, бандеровцем и буржуазным националистом, который давал тебе читать этот пасквиль, а ты, дурак, привез его в наш район и тем опозорил всю партийную организацию». Так ось, ти, мовляв, на суді маєш заявити, що той пасквіль – не що інше, як «поклеп на наш советский строй». Що автор – не хто інший, як «отпрыск бандеровщины», «клевєтник», «оголтелый националист» і тому подібне.

Справді, через день-два мене викликали в Київський обласний суд у справі І. М. Дзюби. На тому суді я заявив, що І. Дзюба не давав мені своєї роботи, то я сам у нього випросив. Все це викликало гомеричний сміх у суддів. Далі я сказав, що роботу я тільки-но почав читати і тому про її зміст судити ніяк не можу. Ще сказав, що у прочитаному тексті багато цитувань Леніна, а кому-кому, а вождю треба вірити.

По моєму приїзді в Лебедин у «Сільгосптехніці» були скликані партійні збори. Порядку денного не знав ніхто. Із зали, де вже зібрались комуністи, мене покликав до свого кабінету парторг П. Сайко. Виявляється, тут уже йшло засідання партбюро, вже була обговорена «ворожа поведінка» Ткаченка. При мені ніяких обговорень не було, але за виключення з партії «буржуазного націоналіста і пособника закордонної агентури» голосували вже при мені.

З бюро я був «етапований» на загальні збори.

Як було й заведено, парторг спочатку викрив «антирадянську діяльність» «ворожого елемента». Наголосив, що найбільшою загрозою миру в усьому світі є український буржуазний націоналізм, втіленням якого є нещодавно викритий Ткаченко. Мовляв, він так уміло маскував свій буржуазний дух, що його злочинна діяльність була навіть непомітною в нашому колективі. Але наші доблесні чекісти вчасно викрили його затаємничену «ворожу суть» і тепер він не втече від «возмездия пролетарского гнева».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconОбласна універсальна наукова бібліотека
Управління культури І туризму, національностей та релігій сумської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconРозпорядження голови сумської обласної державної адміністрації 23. 09. 2013 м. Суми №405-од
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Регламенту Сумської обласної державної...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму, національностей та релігій Сумської обласної державної адміністрації
Сергія Івановича Побожія. У виданні подано інформацію, в основному, за період з 2004
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму Сумської обласної державної адміністрації
Поточний бібліографічний покажчик «Сумщина за II квартал 2010 року» вміщує статті з періодичних видань (крім місцевої преси), краєзнавчого...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Юрій Ступак : до 100-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Глухівський, Краснопільський, Недригайлівський, Охтирський, Сумський, Середино-Будський, Тростянецький, Ямпільський райони. За цим...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка