Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації



Сторінка5/8
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

На доказ отієї «суті» парторг Павло Сайко, надаючи словам таємничості і поважності, повідомив, що Ткаченко ходив «до такого ж, як і сам, отщєпєнца», брав у нього «вредну літературу» і читав її.

Далі цитую парторга дослівно: «Та й усім нам видно, що Ткаченко займається українізацією, значить, є буржуазним націоналістом». По закінченні недолугого виступу парторга я задав йому запитання:

– Що таке українізація, хто і коли її впроваджував і в чому вона проявилась у моїй особі?

Історичні знання парторга були на рівні повзункової групи дитсадка, тому на першу половину питання він не відповів. А на другу дослівно відповів так: «По тобі видно, що ти вражеський буржуазний націоналіст і вопрєки партії займаєшся українізацією, бо ходиш у кожусі і балакаєш по-українськи. А ще держиш у хазяйстві козу, чим позориш ім’я комуніста».

Були й виступи із закликом до розсудливості. Офіцер у відставці Іван Петрович Радівілов сказав таке: «Хто з нас читав цю книгу, за яку ми оце цькуємо Ткаченка? Ніхто. Хто знає, що в ній написано? Ніхто не знає. Як ми тоді можемо судити про якийсь ніби злочин, суть якого не знаємо? Щось тут не те...».

Та його перебив парторг: «Ви що, протів мнєнія райкома партії? І вобще – не затягуйте зборів, бо уже зібралося бюро райкома і ждуть нашого снятія Ткаченка з партії. Там розберуться так, як треба».

Зі зборів мене повезли машиною в райком компартії. Заходячи до кабінету першого секретаря райкому, щоб не насмітити на килимах, я зняв із чобіт калоші і залишив їх під вішалкою у приймальні.

Секретар М. Ковтуненко відразу ж накинувся вичитувати: «Я же тебя, подлеца, предупреждал, как надо на суде говорить! Ты должен был заклеймить этого негодяя! У него жена, да и сам он – бандеровское отродье. Ты опозорил партийную организацию! Твое место не среди коммунистов, а среди белых медведей...».

Таврували Ткаченка по черзі всі члени бюро, окрім Євгена Марковича Хейлика. Він просидів усе засідання мовчки.

Виступи були пустослівні, нікчемні і зводились усі до того, що я, як комуніст, мав би негайно здати крамольну книжку в райком.

Кілька деталей у виступах запам’ятались. Прокурор Н. Зінич, узнавши, що я читав повість О. І. Солженіцина «Один день Ивана Денисовича», аж вибухнула гнівом: «Вот! Это прямое доказательство твоей враждебности. Никто из нас не читал этого пасквиля, а ты раздобыл и читал. Кто тебе позволил гадить на честь нашей партии?!».

Я відповів, що ніхто нікому не гадив. Просто я, як дисциплінований комуніст, послухався поради Першого секретаря ЦК КПРС Микити Сергійовича Хрущова, який із всесоюзної трибуни заявив: «Читайте «Одинь день Ивана Денисовича»! Вот где правда».

«Ну, и какие сделал выводы?», – розчервонілася прокурорша.

«А ті, що нашу партію очолюють мудрі люди».

«Это в каком смысле понимать?».

«Звичайно, у прямому», – відповів я.

Член бюро В. Токар вороже ставлення до рідної комуністичної партії з боку Ткаченка побачив ще й у тому, що я прийшов на засідання бюро у драних чоботях. «Посмотрите на это рванье. Это же явный факт неуважения, даже презрения, к высокому статусу партийного органа – бюро райкома партии, в данном случае – нас с вами».

Невеличкий відступ.

І влітку, і взимку у мене, через бідність, була єдина взувачка – «кирзовенькі чоботи». Це не кирзові, і не ялові, а щось середнє. Переди – із нікудишнього хрому, халяви із м’якенької і тоненької кирзи, а підошви – кожємітові на бронзових шпильках, настіл картонний. Ціна – 13 крб. 20 коп. Як кажуть: «Дешево й сердито». Ці чоботи річного носіння не витримували і вже на весну переди од підошов «одсікались». Тоді я поверх надівав калоші і так дотягував до «Мая» чи до «Паски». Потім купував нові.

Ото, скинувши калоші, я й оголив оті «одсічини». Я й тепер шкодую, що не дав тоді достойної відповіді тому ідеологові, а тільки й буркнув: «Іншої взувачки у мене немає».

Тиск влади все посилювався і посилювався. Довелось працювати і зварником, і шофером, і трактористом.

В перші роки гоніння неспокій був. А потім… Потім всі «партійні вибрики» я сприймав уже навіть з цікавістю, а що вони ще вигадають.

Взагалі, з гумором все одно жити легше. Тож якщо хтось із цікавих, маючи на увазі моє гоніння, запитував мене як справи, – я відповідав з посміхом: «Слава Богу: картопля є, чоботи не муляють ще й сучка семеро привела – перезимую».

Біда тільки, що гумор багато-хто не розумів і це мене дивувало. Інколи мій гумор був і недоречний. Пам’ятаю: я з братом написали листи батькові «на войну». Віктор, той уже ходив чи в третій, чи в четвертий клас, а я ще до науки не доріс. А писать уже писав: на стежці, на тину і навіть відрепував цвяшком на свіжевимащеній стіні запіччя. І вот випало щастя написати «справжнім» хімічним олівцем на «справжній бамазі». Брат написав звичайного школярського листа, розпочавши його традиційним привітанням: «Здрасці, папа». Я ж забув написати «здрасці» і написав дослівно таке: «Жив-здоров, пасу коров, за хвоста тягаю – того і вам жилаю».

Батько ці листи зберіг і по демобілізації привіз їх додому, брата похвалив, а мене погудив: «Дурна твоя писанина і ти з нею».

Оце приклад гумору недоречного.

Проте, як на мене, краще пасти корів, ніж бігти на ворога в атаку.

Ось ще один випадок недоречності гумору. «Сільгосптехніці», де я працював завгаром, довели непосильний план вивозки буряків із поля. Щоб з ним впоратись, працювали і вночі. Зрештою, план подужали. Треба було телеграмою прозвітувати в область, що, мовляв, бувши осяяними величними рішеннями нашої партії і ії ленінського Центрального Комітету, очолюваного вірним ленінцем і всіма нами любимим Леонідом Іллічем, наш колектив, відчувши важливість моменту і мобілізувавши всі сили та резерви, ідучи назустріч величних рішень і т. д. завдання по вивезенню солодких коренів виконав достроково. Але трудовий колектив і після цього не склав руки і не заглушив мотори. А готуючи трудовий подарунок черговому з’їзду нашої мудрої ленінської партії… Це щось було б схоже на оте словоблуддя «як була в попа собака». Я ж подав у Суми телеграму іншого змісту: «План вивозки буряків виконали. Хух, хай їм грець!».

Прочитавши такий «ляпорт», сумське начальство заскреготіло зубами і загупало в гніві чобітьми, ще й вистрамило автора на обласній нараді. А слухачі цей «ляпорт» привітали згодою. «А що? Справді, хай їм грець. Усі машини в болотинні порвали, бо за тепла копать не дозволяли. «Ніззя!». От і доніззякалися. А як осінь на полі баюрати стала, так тоді – давайте! Мобілізуйте резерви! На вас смотрить ЦеКа!».

В 1977 році спіткала мене ще одна напасть. Всі знають, як тоді велись заняття у так званих «школах политпросвещения». Після роботи збирали робочих у якесь приміщення і якусь годину-другу старанно втовкмачували їм у голови цифри із книги буцімто написаної «любимим Леонідом Іллічем Брежнєвим». А ще вивчали кількість високих нагород у «Ленінського комсомолу», вивчали «величні накреслення рідної комуністичної партії по підвищенню добробуту» ще ріднішого народу.

Для надання більшої демократичності занять, компартія рекомендувала вести уроки всім слухачам почергово. Мені випала тема: «Права та обов’язки громадян у світлі нової Конституції» (Брежнєвської). Я провів заняття на ідеологічно витриманому рівні, і у своєму слові назвав Брежнєвську Конституцію третьою по рахунку Конституцією Радянського Союзу. Присутня на уроці представник райкому компартії Марфа Бойко заперечила. Мовляв, це Конституція не третя, а четверта.

Візьми ж, дурню, та й промовч. «І благо тобі буде, і довго проживеш на землі». Ні, таки – заперечив. Перша, кажу, була прийнята 2-м Всесоюзним з’їздом Рад 31 січня 1924 року, друга (Сталінська) – 5 грудня 1936 року, а це – третя.

Та представниця стояла на своєму: «Ви пропустили Конституцію 1918 року!». А я у відповідь: «У 18-му році ще й Союзу не було. То - Конституція Росії, РРСФР. Вона є радянська, але не Радянського Союзу. А всіх радянських конституцій і в півсотню не вбереш».

На тому й розійшлися.

Другого дня мене викликав керуючий «Сільгосптехніки» А. Гарбуз і поклав на стіл чистий аркуш: «Пиши заяву за власним бажанням».

Я здивувався: «Чому?».

«А тому, щоб не виставляв проти вітру – чоботи обгадиш. Треба було не лізти в пузир. Іди розбирайся в райком: третя вона чи четверта... Нехай хоч і 34-та. Я солдат. Мені сказано – я виконую. Пиши!».

Звичайно, я приніс із дому два томи Енциклопедії і поніс начальнику, щоб він власними очима прочитав, що у 18-му році Радянського Союзу ще не було. А він: «Було - не було – мені до лампочки. Ти знаєш, де та хата, що довбе нашого брата? Ото туди йди і доказуй».

Пішов і в «ту хату». Розгорнув два томи Енциклопедії і підніс їх аж під самісіньке ясне личенько моєї опонентки. А вона: «Брехня, брехня! То опечатка! Їй-Богу – опечатка!».

«Так ось і в іншому томі те саме сказано», – тикаю пальцем у статтю «Конституція СРСР». «І то опечатка. Наші історики такого, бува, накрутять, що ми й на бюро райкому не розберемо. Я десь-колись, здається у Брежнєва, читала, так він точно нащитав – четверта. А вас... я ось на слідуюче заняття прийду і поставлю вас на місце».

Шановна свєт-Марфо Сергіївно! Минуло вже три десятки літ, а Ви на заняття так і не прийшли, а, крім Вас, поставить мене на місце було нікому. До речі, після того більше занять і не було. Чому? Може тому, що я нагадував керівникові – жду прибуття уповноваженої із спростуванням «брехні», поміщеної в багатьох томах «Большой Советской Энциклопедии».

Крім негараздів, завданих мені отією «політпросвітою», я мав од неї ще й приємність. Частенько чув слова вдячності від співробітників, що занять немає і тепер ніхто їх не зганяє на пустопорожню балаканину.

Міцно приліплений ярлик буржуазного націоналіста робив свою справу. Ні-ні, дехто ставився до мене зі співчуттям і навіть із повагою. Та були й такі, що мислили визначеними райкомом категоріями: раз націоналіст – значить ворог, раз ворог – значить «мериканець». Раз «мериканець» – значить дружки піряють йому звідти гроші лантухами. Такі запитували: «Це правда, що мериканські буржуйські націоналісти тобі напам’ять 50 тис. їхніх рублів у Лебедин прислали?».

«Правда, – кажу. – Тільки не 50, а 150. І не рублів, а доларів. І не в Лебедин, а в Київ – у Мінкультури. І не на пам’ять, а на реставрацію пам’ятників України».

Запитальника поставило правцем: «Ти шо, дурак? – оддать такі гроші на якісь марафети?».

А тоді, трохи поохавши: «За такі гроші я б теж буржуазним націоналістом зробився».

Мої походеньки по інстанціях із двома томами Енциклопедії ще більше озлобили районних ідеологів. Одного дня до мене, газоелектрозварника, підійшов юрист підприємства Солдатов і передав усну вимогу керівництва, щоб я подав заяву на звільнення з роботи за власним бажанням і виїхав за межі району. При цьому, ніяковіючи, добавив, що він тільки за прізвищем Солдатов, а насправді – солдат. Йому звеліли передать, от він і передав.

Вимогу керівництва я залишив поза увагою. Розпочався ще один тур цькування. Наказом керуючого «Сільгосптехніки» мене перевели в інший цех працювати в нічну зміну зварником III-го розряду. Тобто, – із втратою половини заробітку. Пославшись на те, що переведення на нижче оплачувану роботу має узгоджуватись із робітником, виконувати наказ я відмовився. Тоді на старому місці роботи моє прізвище, згідно з наказом, викреслили з табеля, а на новому – не ввели, бо я на нове місце не прийшов. Пробувши так два тижні без зарплати, я вирішив дії лебединців оскаржити у високих партійних інстанціях. Мовляв, доки волохаті дядьки будуть труїти життя сім’ї? Чого це я маю виїхати з району? В Лебедині могили моїх батьків та дідів. Тут моя батьківщина.

Після кількох звернень мене прийняв секретар обкому партії Іван Григорович Грінцов. Розмова розпочалась із того, що він погортав аркуші моєї «Справи» і так розчаровано:

– Так ты же Дзюбину писанину читал? Читал. А почему ж ты, увидевши ее антисоветскую сущность, не отнес в райком партии?

На його питання я відповів питанням:

– Думаю, що Біблію і Ви читали. Чого ж тоді, побачивши її антимарксистську суть, не здали її в органи? Та й взагалі, якщо длубатись в історії кожного роду, то дійдемо до Адама і Єви і скільки з кожного нашкребемо гріхів, що, за лебединськими мірками, треба буде всіх вигнати і з роботи, і з району.

Іван Григорович відсунув убік «Справу» і заходився вислуховувати мою скаргу. А вислухавши, сказав:

– Хорошо. Работу мы тебе дадим.

– Ні-ні, я не роботу прошу. Робота в мене є. Нехай не вигонять з колективу.

– Все равно нехорошо. Высшее образование и – сварщик... Тебя вызовет секретарь райкома, он все и уладит.

Аж через рік уладнав справу голова Сумської «Облсільгосптехніки» Петро Іванович Левченко – запросив мене на посаду головного агронома-агрохіміка району. На цій посаді я й працював аж до виходу на пенсію.

Із цього періоду теж варто пригадати кілька цікавих епізодів.

У розмові з редактором районної газети (бувшим секретарем райкому з ідеології) Камчатним я жартома «бовкнув» нісенітницю. Мовляв, я подав заяву на ім’я XIX партконференції про поновлення в рядах компартії. А він: «На хріна? Кому та партія в таких літах нада? Вона потрібна молодим – для кар’єри. А тобі... Плюнь на неї. У тебе що, – гроші є лишні, щоб на внески тратити?..».

У цих словах викрилася вся кар’єристська личина очільників компартії. Звичайно, я тоді, у не зовсім ввічливій формі, висказав свою відразу до дволикості ідеологів, а, прийшовши додому, справді написав заяву у Москву про поновлення в партії. І був поновлений.

Саме в цей час я надрукував у районці матеріали про Голодомор 1932-1933 років на Лебединщині. Райком схопився за голову. А тут розпочалися вибори до Верховної Ради України і робітники Заводу поршневих кілець висунули мене кандидатом у народні депутати. Газета під заголовком «Переконливе голосування» подала статтю, в якій наголосила, що кандидатуру Ткаченка на зборах підтримали всі робітники. Один голос був «проти». Це голос директора заводу. Свій голос він віддав за іншого претендента в кандидати – секретаря обкому компартії.

Другого дня мене вітали з перемогою співробітники. Першими з них – керівник підприємства Гордіяш та парторг Параскева Клісенко.

Райкомівці заметушилися не на жарт. Особливо після того, як я на зустрічі з виборцями сказав, що сьогодні народ і партія роз’єднані. Партія іде по один бік вулиці життя, а народ – по іншій. До того ж ідуть у різних напрямках.

Присутня при цьому районна ідеологиня Тетяна Капран у гніві мало із-за стола президії не вискочила: «Это поклеп на партию Ленина! Это поклеп на советский народ!».

Тоді я підійшов до мікрофона і заявив, що це не мої слова, а слова Горбачова. Зала вибухнула реготом. А ідеологиня підняла увесь свій штат перечитувати виступ Генерального секретаря, щоб зловити Ткаченка на «ізвращєнії блока коммуністов і беспартійних».

Розпочався тиск і на редакцію газети: мовляв, навіщо подала статтю «Переконливе голосування». Виправити цей «політичний ляп» заставили особисто редактора. Він мав описати «гнів» трудового колективу «Сільгоспхімії», викликаний тим, що Ткаченко «поліз висуватись на завод», бо він, мовляв, знав – свій колектив його, як буржуазного націоналіста, не висуне.

Звичайно, були хутенько зібрані збори, були відповідно нацьковані «товарищи, верно понимающие политику партии». Ними виявились ті, що лиш два-три дні тому вітали Ткаченка з перемогою. Було чимало істерики на кшталт: «Поліз висуватись без дозволу партбюро», «Все це робив таємно, навіть збори на заводі проходили вже пізнього вечора!», «Наш колектив висунув би Гордіяша – він не буржуазний націоналіст і його ніколи не виганяли з партії».

Саме оцей гармидер і мав описати редактор.

Та все змінили виступи двох робочих. Шофер Іван Петрович Баштовий устав і сказав: «Брехня! Ніхто ні від кого не ховався. Сам Гордіяш мене посилав возити Ткаченка і на зустріч у цехах, і на збори, на яких його висунули в кандидати».

Комбайнер Павло Манжай просто запитав Гордіяша: чи має право людина висуватись не у своєму колективі? А як одержав ствердну відповідь, запитав ще раз: «Так чого ви оце з парторгом морочите нам голову?».

Задум райкому був зірваний. Тоді в хід були пущені підкупи: гречка та олія. З ланцюга була спущена рать секретарів партійних організацій. Ці «верно понимающие политику партии» «товарищи» вилили на мене стільки дьогтю, що вистачило б виквацювати ним ворота всім політичним повіям: «Ткаченко – це громадянська війна», «це ріки крові», «це смерть наших дітей од нових бандерівців». А під кінець був запущений головний козир: у кожен двір принесли талон на додаткові півтора кілограми цукру, з приписом: «Це вам дарує наш кандидат у депутати, голова обласної Ради товариш Бондаренко. Голосуйте за нього. А Ткаченко – одбере у вас все, шо є і оддасть бандерівцям».

Вчителі Лебединської школи, в якій я закінчував 7 класів, агітували проти свого випускника навіть віршованими матюкливими листівками. З огляду на тактовність я наведу листівку скромненьку:

«Хто Ткаченка вихваляє?

Той, хто розуму не має.

Хто за нього голосує?

Хто дурний і в ус не дує».

На тих виборах за агронома «Сільгоспхімії» проголосувало 49,5% виборців, а за голову обласної Ради – 50,5%.

В рік перших виборів до Верховної Ради України я ініціював створення районного товариства краєзнавців «Братство «Єдність», яке влилось у Всеукраїнську спілку краєзнавців, а згодом стало ядром районної організації «Народного Руху України за перебудову». Очолив цю організацію «аз грішний». Розпочалась копітка робота на пробудження національної свідомості у краї, розпочалась підготовка до проведення Всенародного референдуму. Із цією метою лебединські рухівці розпочали видання щомісячної газети «Єдність і Згода». Активну участь у її виданні взяли краєзнавці А. Удод, В. Подоляк, В. Кравченко, В. Савчук, Ю. Голод та інші. Редагував і фінансував випуски газети Ткаченко.

У час, коли розпочалась розправа над повсталим Вільнюсом, коли з партії стали виходити кращі представники української інтелігенції, в тому числі й Олесь Терентійович Гончар, – заяву про вихід із партії написав і я.

Одною з найбільших помилок тієї пори, яку допустив наш довірливий народ, була та, що, забажавши нової суверенної України, він доручив будувати її ідеологам старого клану. Клану, який не хотів тої України. Той клан знищив народного лідера В. Чорновола. Той клан ідею розбудови держави замінив ідеєю розкрадання держави, вчинив пограбування народу. Одібрав заощадження, одібрав ваучери, одібрав надію. Гроші, банки, біржі, заводи, флот опинились у власності очільників компартії, комсомолу, КДБ та міліції. Народові ж залишили сам Прапор, Герб та Гімн. Вимахуйте прапором, співайте «Ще не вмерла». А ми тим часом зробимо все, щоб таки справді вмерла. Вмерла і кількісно, і духовно, і мовно. І виморюють. Виморюють справно. Тепер уже найбільші харківські та Донецько-московські злодюги вилазять на екран і, гаркавлячи під «вождя світового пролетаріату», повчають, що для «углубления демократии» необхідно в ранг державної ввести і ту, на якій говорить «великий друг Украины» Володимир Путін.

Уявіть, добрі люди, що б залишилось із того «оратора», якби він став отаке проповідувати на своїй етнічній батьківщині – в Ізраїлі чи українську в Росії. Та йому ще у студії перебили б усі три ноги.

Саме оте несвідоме голосування дозволило «вилізти з окопів» і тим, хто ще не так давно чинив ідеологічний розбій і над українською культурою, і над українською мовою, і над прихильниками українства. Осмілівши, вони з подвоєною злістю накинулись на свої жертви. Ткаченко був для них чи не найбільшим у районі винуватцем їхнього тимчасового переляку. Тож накинулись і на нього, і на його сім’ю.

Сумське телебачення записало бесіду зі мною як з автором дослідження голодомору-геноциду в Україні в 1932-1933 роках. В тій бесіді я через п’яте-десяте розповів і про утиски українського слова, і про розправи з шестидесятниками, розповів і про події 1969 року в Києві та Лебедині, зокрема, і про встановлення підслуховувачів у моїй хаті.

Другого дня після виходу передачі в ефір до телевізійників з’явилися «браві хлопці» із «бравого відомства», переписали для свого вжитку телепередачу і в бік Ткаченка насварились пальцем. Мовляв, це йому так не минеться. В усякім випадку друзі з телебачення попередили: стережись! І дійсно, коли письменницька газета до енної річниці академіка Івана Михайловича Дзюби готувала про нього статтю, чекісти представили автору копії Ткаченкових відповідей, які він давав на допитах в Лебедині та в Києві. Автор статті нічтоже сумняшеся мої відповіді подав як донос на академіка і тим допоміг декому помститися мені за правду на телебаченні.

На моє оскарження і газета, і автор відбулися мовчанкою.

Варто було дружині з поважної причини запізнитись на роботу, як тут же партійний «окопник» (уже згадуваний нами Павло Сайко) пише донос до вищого начальства. А розпочинається той донос так:

«Начальнику Лебединского районного управления сельского хозяйства т. Бондаренко Б. С.

Ставлю Вас в известность, что жена буржуазного националиста Л. Ткаченко сего числа опоздала на работу на 5 с половиной минут...».

Ні-ні! Ми проти запізнень. Ми за виробничу дисципліну. Але до чого тут «жена буржуазного националиста»?

Викликає мене в кабінет керівник Олексій Гордіяш і вимагає: «Пиши заяву за власним бажанням. У нашому колективі рухівцям не місце».

Той терор тігся аж до виходу на так званий «заслужений відпочинок», підкріплений пенсією у 49 гривень.

У помаранчевий здвиг я очолив міський штаб В. А. Ющенка. Ще за три дні до першого туру голосування вивели людей на свій Лебединський майдан проти засилля прибулих із Донецька під виглядом спортсменів кількох сот «братків».

Після виборів пішов працювати в село – узяв кинуте господарство, в якому близько двох тисяч гектарів землі. Налагодив роботу, став платити податки, зарплату, виплачувати людям за орендовані земельні паї…

Загальний трудовий стаж мій – 58 років.

За краєзнавчі дослідження та за дослідження репресій Церкви нагороджений орденом «За заслуги» III-го і ІІ-го ступенів та церковним орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III-го ступеня.

Маю двох синів, дочку і семеро онуків.

Крім краєзнавства, займаюсь іще пасічництвом. Але пасіка – це не захоплення, а добавка до пенсії.

Оце, власне, і вся моя сповідь. Залишається додати: ні мої діди, ні батьки не були націоналістами. Вони не знали, що воно й таке. Вони просто в поті чола свого здобували шматок хліба, розмовляли українсько-лебединською мовою і навіть у помислах не мали, що це може когось дратувати і отой роздратований може за це їх покарати. Звичайно, вони обурювались діями влади, вони ремствували в межах «як і всі» – тобто потайки, а то й мовчки. Варто було тому обуренню вийти хоч десь «на люди», відразу ж обурений ставав «ворогом народу». А якщо те обурення було ближче до національного гніту – відразу ж чіплявся ярлик «буржуазного націоналіста».

Мої обурення спочатку були теж у межах «як і всі».

За ці межі вони стали виходити із розширенням історичних знань, із поглибленням аналізу етапів нищення національного буття України. А здобувались ті знання не стільки освітою, як у протистоянні репресіям. Репресіям не тільки описаним у цій сповіді, а й у загальноукраїнському масштабі. Оте протистояння спонукало і до глибшого вивчення прихованої історії. Заставляло задумуватись, чому влада приховувала героїку України, а возвеличувала тільки героїку Росії, а ще дужче – героїку радянського часу.

Зрештою, думалось – чому протягом сотень літ Москва прямо витоптувала українську культуру, мову, чому винищувала оборонців тої культури і мови? Чому нас кулями та голодом тримали у тій тюрмі народів? Чому всі люди мають і свою державу, і свою мову, а нам ця розкіш заборонена? Чому любов до свого народу, своєї землі Москва вважає злочином?

Таких «чому» набирались десятки і десятки. З роками їх більшало і більшало. Їх плодила затаємничувана правда і ті репресії, що своїм чорним крилом зачепили і мій рід. Цим я хочу сказати, що націоналістами не родяться, націоналістів виховують обставини. Націоналіст – це людина, у якої стан душі патріотичний, саможертовний і співчутливий до долі інших народів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconОбласна універсальна наукова бібліотека
Управління культури І туризму, національностей та релігій сумської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconРозпорядження голови сумської обласної державної адміністрації 23. 09. 2013 м. Суми №405-од
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Регламенту Сумської обласної державної...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму, національностей та релігій Сумської обласної державної адміністрації
Сергія Івановича Побожія. У виданні подано інформацію, в основному, за період з 2004
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму облдержадміністрації Одеська обласна бібліотека для юнацтва ім. В. В. Маяковського
Управління культури І туризму, національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму Сумської обласної державної адміністрації
Поточний бібліографічний покажчик «Сумщина за II квартал 2010 року» вміщує статті з періодичних видань (крім місцевої преси), краєзнавчого...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Юрій Ступак : до 100-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...
Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Глухівський, Краснопільський, Недригайлівський, Охтирський, Сумський, Середино-Будський, Тростянецький, Ямпільський райони. За цим...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка