Управління культури сумської обласної державної адміністрації



Сторінка1/2
Дата конвертації14.04.2017
Розмір0.61 Mb.
  1   2


УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ СУМСЬКОЇ

ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ


ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА
ПИСЬМЕННИКИ, ДІЯЧІ КУЛЬТУРИ – ЮВІЛЯРИ

2013 РОКУ

Методико-бібліографічні матеріали на допомогу бібліотечним працівникам

Суми 2013

ВСТУП
Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск видання «Письменники, діячі культури – ювіляри 2013 року».



Даними матеріалами ви можете скористатися готуючи масово-інформаційні заходи до відзначення ювілейних дат: 150-річчя від дня народження «царівни» української літератури, знавця жіночого характеру – Ольги Кобилянської, уродженця Сумщини – Платона Воронька, виразника життя українського селянства – Василя Земляка, співака та композитора – С. С. Гулака-Артемовського.

Матеріали можуть бути використані як бібліотечними працівниками так і вчителями, учнівською та студентською молоддю при підготовці заходів до ювілейних дат письменників та діячів мистецтва, написанні рефератів.

«Царівна української літератури»

Матеріали до літературного калейдоскопу, присвяченого 150-річчю від дня народження Ольги Кобилянської
«Усі мої думки тобі, народе вільний,

і пісня серця, музика душі тобі!»

Ольга Кобилянська


Ольга Юліанівна Кобилянська – класик української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть, гірська орлиця рідного слова, сучасниця Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського.

Ольга Кобилянська належить до тих митців, хто своєю творчістю увійшов в скарбницю української літератури назавжди.

Письменниця недаремно займає місце одного з перших українських авторів-модерністів, художні здобутки якого засвідчили європейський рівень української літератури кінця XIX – початку XX століть. Прихід в українську літературу талановитої письменниці був своєрідним подвигом її високого духу.

Ольга Кобилянська – це письменниця глибоких душевних переживань, напруженої думки, ліричних настроїв. Вона виступила як прозаїк-новатор. За спостереженням Д. Павличка, читач і сьогодні приходить до її творів «по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже вона створила цілу енциклопедію жіночої душі».



Народилася Ольга Кобилянська у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім'ї (7 дітей, Ольга – четверта дитина). Дитинство та юність письменниця провела в досить обмеженому спілкуванні з українським світом. Про власну національну приналежність дівчина мала уявлення тільки від батька, бо зростала «в малому німецько-волоському містечку в глибоких горах» з назвою Кімполунг, поблизу якого – в Гура-Гуморі – вона й народилася 27 листопада 1863 р. у родині урядовця із середнім достатком Юліана Кобилянського. Брак людського спілкування компенсувала їй багата буковинська природа. Під час частих прогулянок Ольги саме природа стала щирим повірником таємниць дівочого серця, гарним сповідником сміливих думок і поривів, якими була сповнена молода душа, мовби другою рідною домівкою, де вона вже не мусила критися від когось, соромитися самої себе. Навпаки, саме природа зміцнювала, упевнювала її, допомагала віднаходити втрачену душевну рівновагу. Зростаючи мрійницею та фантазеркою, Ольга ще змалку відчувала потребу ділитися з ровесниками «чудернацькими» сюжетами.

Дитинство минуло, а це бажання все ще шукало виходу. Ольга Кобилянська любила життя, любила його неповторну красу в багатстві її прояву. Любила все, що було створено до неї, і відчувала, що в ній зароджується нове почуття любові – любові творення. Всім, що було нафантазоване, хотілося поділитися. Так на папері з'являються одна за одною поезії й окремі новели, про які ніхто, крім автора, нічого не знав.

Її шлях до української мови, літератури, культури був довгим і складним, але наполегливим. Може, ніхто з інших письменників Галичини й Буковини не переборював стільки труднощів, щоб стати в літературі виразником прагнень і сподівань українського народу, взяти на озброєння його мову, як Ольга Кобилянська.

Виростаючи в інонаціональному середовищі, дівчина увібрала в свою душу любов і повагу до інших народів і культур, але в той же час Ольга Кобилянська все свідоме життя виступала як вірна дочка свого народу, виразниця його волелюбних духовних прагнень, органічно поєднуючи в творчості національні й інтернаціональні мотиви, виступаючи поборницею культурного єднання народів, утверджуючи художнім словом демократичні ідеї рівності і братерства людей доброї волі.

З верховіть Карпатських гір, з румунсько-українського пограниччя злинула буковинська орлиця, яка своїм проникливим зором охопила весь простір рідної землі, стала всеукраїнською письменницею. Творчість її – складова невідривна частка духовних цінностей нашого народу, а в кращих, найвищих своїх осягненнях – вагомий внесок у світову культуру.

У 18-19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, письменниця захоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М. Маяковською вона організовує в Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». У 1892 р. пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у виданні альманаху «Наша доля», уміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху», опубліковану згодом у газетах і випущену окремим виданням. Того самого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.

На жаль, радісна пора «кімполунзького раю», де Ольга вперше почала писати, мусила завершитися. 1889 р. її батько виходить на пенсію й оселяється з родиною в с. Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянської розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, оскільки там, за її словами, вона залишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили». Проте на новому місці родина письменниці довго не затрималася: через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, 1891 р. родина переїжджає до Чернівців – міста, у якому О. Кобилянська житиме до самої смерті.

Із приїздом до Чернівців – «серця Буковинської України» – для письменниці відкривається новий світ, широкий та багатий, сприятливий для творчої праці. Вона переробляє німецьку повість «Вона вийшла заміж» і під заголовком «Людина» друкує її в «Зорі» 1894 р. Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, ця повість є радше літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху».

Жінка… Нерозгадана таємниця, одвічна загадка, яку століттями намагалися збагнути чоловіки. Іван Франко риторично запитував:

Жіноче серце! Чи ти лід студений?

Чи запашний, чудовий цвіт весни?

Чи світло місяця? Огонь страшенний,

Що нищить все? Чи ти, як тихі сни

Невинності?

Чим б’єшся ти? Яка твоя любов?

В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?

В чим змінне ти і в чім постійне?

Справді, чим живе жінка, як збагнути її душу, зрозуміти бажання? Ці запитання здавна цікавили письменників. На межі ХІХ і ХХ століть тема жінки стала однією з провідних у літературі. Збагнути жіночу душу намагалися Гі де Мопассан, Лев Толстой, Антон Чехов. В українській літературі – Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Франко, Володимир Винниченко.

Ще з молодого віку письменницю турбує проблема жінки у світі та в літературі. У своїх творах Кобилянська звертає увагу на нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд із давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка – з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею та правом на щастя, дарованими їй життям.

Повість «Людина» була кроком письменниці у пізнанні й осмисленні життя, зокрема, психології жінки. Героїня «Людини» Олена, уособлюючи тип нової жінки, опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди й думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненими, неприйнятими, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, героїня кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання й поваги одне до одного, як основу та запоруку щасливої родини, відкидаючи модель подружжя без любові, як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш і лицемірство, як основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж звичний уже для нього спосіб життя не помічає та не вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність і відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.

Це не просто історія жіночого серця, а твір, в якому йдеться про становище жінки в буржуазному суспільстві, про причини, що морально калічать її, топчуть найблагородніші поривання. Образ Олени – героїчний, але і не позбавлений трагічних рис. Цей героїзм виявляється в прагненні протистояти згубному впливові обивательщини, сірої буденщини, в намаганні зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання жінки-людини. Трагізм Олени в тому, що під вагою суспільних і родинних обставин вона не може до кінця вистояти і в нерівній боротьбі духовно надломлюється. Щоб порятувати батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору в житті, вона змушена вийти заміж за духовно вбогу і чужу їй людину.

За ідейним спрямуванням «Царівна» продовжує і розвиває далі тему ранньої повісті О. Кобилянської «Людина», але дає ширшу панораму життя інтелігенції, виразніше розкриває її громадянські ідеали, ідейні пошуки. Героїня «Людини» Олена Ляуфлер у своїх мріях і пориваннях не виходить за рамки особистих інтересів і зрештою зазнає життєвого краху; Наталка Верковичівна з «Царівни» – натура більш вольова й цілеспрямована, з яснішими суспільними ідеалами – досягає мети, знаходить своє місце в житті, усвідомлює кровний зв'язок з народом, з боротьбою за його кращу долю.

Подібна проблема, подібна ситуація: людина й обставини, людина чи обставини. Та не подібна концепція героя: Наталка – не Олена, вона на щабель вища, краща, довершеніша. Олена – лише проба, Наталка – звершення. Це взірець персонажа пера О. Кобилянської, це її ідеал: сильна, горда, вольова особистість, готова до боротьби з життям і до перемоги в ній, хай не близької, хай поступової, проте остаточної. Наталка – це та цільна, цілісна індивідуальність, яка неспроможна втамувати спраги за повнотою буття, повнотою чуття, повнотою життя. Вона шукає краси й досконалості, насамперед, людини, а згодом і світу, прагне довершеності й тужить за нею, вона наближає свій ідеал, сама стаючи тим ідеалом.

О. Кобилянська трактувала створений нею образ як «новітній тип» жінки мислячої, що виразно відрізняється, на думку авторки, від жіночих образів, змальованих у рожево-сентиментальних барвах ліберально-буржуазними письменниками. «Наталка ж думає вже над собою і другими, – підкреслює письменниця, – видить, що праця надає чоловікові смисл в житті». Ці акценти допомагають глибше проникнути в ідейний задум повісті, яка стала помітним твором письменниці.

Перед читачем розгортаються – крізь призму світобачення головної героїні твору – сцени життя і побуту різних прошарків тогочасної буковинської інтелігенції, постають її представники – і ті, хто замислюється над проблемами соціального буття, і такі, що за своєю внутрішньою суттю є ретроградами, виразниками заскорузлості й регресу в суспільному житті.

Засобами психологічного аналізу, вдаючись до форми щоденникових записів – своєрідної розмови героїні з собою, – О. Кобилянська розкриває світ думок і почуттів Наталки, яка не може змиритися з філістерськими поглядами на жінку, прагне вирватися з духовної неволі, сірої буденщини. В її образі письменниця втілює ідеал гордої, непокірної жінки-інтелігентки, яка має відвагу відстоювати свої погляди, стверджувати думку: «Свобідний чоловік з розумом – се мій ідеал».

Щоправда, ідеал той був дещо абстрактний, не до кінця ясний як для героїні повісті «Царівна», так і для молодої письменниці. Про це, зокрема, свідчить друга частина твору, в якій наводяться міркування Наталки про час суспільного й національного відродження народу – важливі самі по собі, але значною мірою абстрактні, не одухотворені конкретною діяльністю на користь знедолених і скривджених. Ольга Кобилянська в мріях про розквіт духовних сил народу, про його «полудень», про якнайповніше виявлення скарбів душі кожної індивідуальності оминула таку необхідну передумову будь-якого розкріпачення людини, як знищення несправедливих суспільно-політичних відносин. У цьому виявилася слабкість позитивної програми «Царівни», як і деяких інших творів письменниці.

Проблеми, порушені в повістях «Людина» і «Царівна», цікавили письменницю й пізніше. В різних модифікаціях вони розробляються у таких великих за обсягом і помітних своїм ідейним змістом творах, як «Ніоба» (1905), «Через кладку» (1913), «За ситуаціями» (1914) та інших. Збагачуючи й урізноманітнюючи портретну галерею жінок, які шукають щастя, прагнуть бути корисними народові, О. Кобилянська сприяла формуванню народної інтелігенції, утверджувала людську гідність особистості. Письменниця прагнула моделювати образи і типи, які своїми ідеалами піднімаються над сірою буденністю, ламають заскорузлі звичаї й традиції, шукають сенсу буття. Духовні пошуки позитивних героїв Кобилянської з інтелігентського середовища співзвучні з прогресивними віяннями в галузі суспільного й культурного життя кінця XIX – початку XX століття, більшою чи меншою мірою відбивають характерні риси становлення й розвитку інтелігенції на західноукраїнських землях даного періоду.

Ще одне захоплення О. Кобилянської – світ Карпат. Його мешканці – гуцули – нічим не поступаються іншим героям зі сфери мистецтва й інтелігенції. Це волелюбний народ, чий гордий дух вихований на вершинах гір, спрямованих до безмежного піднебесся, а його краса (як зовнішня, фізична, так і внутрішня, духовна) викохана в мальовничій барвистості глибоких пралісів, він мислиться як органічна складова самої природи; зливаючись і розчиняючись у ній, становить з нею одне ціле. Такою є гуцулка Параска з новели «Некультурна». Кожен епізод її життя, про який дізнаєшся з її розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед визначено, кожна річ або подія є закономірною, логічною ланкою великозадуманого плану, продиктованого Богом і природою.

Одним із видатних творів письменниці є повість реалістичного звучання «В неділю рано зілля копала...», в основу якої покладено мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Певний поштовх до написання цього твору дав болгарський письменник П. Тодоров, оповідання якого містять художні інтерпретації народнопоетичних образів і мотивів, і який, за словами О. Кобилянської, звернув її увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Звернення до народнопоетичного джерела збагатило художню палітру письменниці, музикальні, ліричні інтонації її прози. У повісті, в її ідейно-художній концепції органічно поєдналися два начала – реалістичне й романтичне. «Особи – це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронаті, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія», – свідчить О. Кобилянська в автобіографії «Про себе саму». Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаною драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня», з гуцульською поемою-піснею в прозі М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Сюжет твору розгортається двома взаємозв'язаними лініями: перша, реалістична – трагічна доля циганки Маври, яка карається за подружню зраду, поневіряння її батька, музики Андронаті, який покинув табір; друга, романтична – кохання Гриця, сина Маври, до Тетяни й Настки, засноване на мотиві відомої народної пісні. У своїй розробці мотивів народної пісні О. Кобилянська уникла мелодраматизму, створивши життєво переконливі образи циган і мешканців гуцульського села. Кожен з персонажів твору наділений індивідуальними рисами характеру: Гриць пристрасний, але хисткий і роздвоєний у своїх почуттях, Настка – м'яка, лірична натура, Тетяна – горда, одчайдушна, як і її любов, що «ваги не знає». У кожного з героїв по-своєму трагічно складається життя, над ними всіма тяжить «гріх» Маври, яку звабив угорський шляхтич, а потім кинув на поталу циганського табору. Трагічна доля Маври тяжіє над Грицем, який виріс у чужих людей, не зазнав материнської ласки. Кобилянська, змальовуючи трагічні долі своїх героїв, не раз ставить питання: хто винен? І хоч чіткої відповіді вона не дає, але підводить до думки, що винне те зло, та соціальна нерівність, які роблять нещасливими Мавру та Андронаті, без вини винен і Гриць, який, всупереч народній моралі, кохає двох дівчат.

«В неділю рано зілля копала...» – один з найпоетичніших і найліричніших творів О. Кобилянської, хоч він і сповнений глибокого драматизму. Ліричного характеру значною мірою йому надають одухотворені письменницею картини природи, якими вона досягає великого емоційно-художнього впливу на читача, поетичні інтонації її мови.

Подальша творчість письменниці проходила в умовах лихоліття першої світової війни, яка трагічними акордами відбилася не лише в прозі О. Кобилянської, а й О. Маковея, В. Стефаника, Марка Черемшини, Катрі Гриневичевої та інших письменників, в умовах боярсько-румунського поневолення краю, коли українська культура, зокрема, література, переслідувалася, заборонялася. Ті суворі випробування, що випали на долю письменниці, позначилися на її творчості. Роздуми й переживання періоду першої світової війни знайшли своє художнє відбиття в нарисах та оповіданнях «Юда», «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки», «Сниться», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму», написаних 1915–1923 рр., що силою свого трагізму не поступаються новелам антивоєнного циклу Василя Стуса.

У період 1920–1930-х рр. з-під пера письменниці виходять новели, у яких відчувається вплив символізму та містики; сюжетами деяких творів стають злочини, зумовлені патологічними відхиленнями людської психіки: «Лісова мати» (1917), «Василка» (1922), «Вовчиха» (1923), «Огрівай, сонце...» (1927), «Пресвятая Богородице, помилуй нас!» (1928), «Не смійтесь» (1933)

1926 р. публікується роман «Апостол черні», у якому О. Кобилянська втілює ідеал досконалої особистості, самодостатньої в готовності служити своєму рідному народові.

B 1902 р. з'явилась велика повість з селянського життя – «Земля», присвячена батькові письменниці – Юліанові Кобилянському.

В основу твору лягла трагічна подія, що сталася восени 1894 р. в селі Димка на Буковині, в сім'ї селянина у якій брат убив брата. Вперше про цю подію О. Кобилянська згадує в «Царівні». В нарисі «На полях» теж є згадка про цю трагедію, розгорнуту у широке полотно в повісті «Земля».

В автобіографії «Про себе саму» (1912) О. Кобилянська пише: «Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як крилами ридала! Саме в той час лежав мій батько тяжко хворий, і я сама не почувала себе особисто щасливою. Написання цієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення».

У повісті «Земля» перед читачем постає багатий світ непростих людських стосунків, повний глибоких емоційних переживань і сильних почуттів, тісно переплетених між собою.

Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, сподівання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів. Івоніка Федорчук – батько Михайла і Сави – чесний і працьовитий господар, що невсипущими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. «Як я колись замкну очі, то хочу аби моя земля перейшла в робочі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом». Земля для Івоніки – жива істота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло – його гордість і надія. «По всіх селах навкруги немає йому пари – такий добрий», – говорить про нього літня селянка Докія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його поведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: «Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарка ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!» Письменниця майстерно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава – тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Сава – вбивца.

Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе».

Не однаковими виросли їхні сини – Михайло й Сава. Михайло – роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працювати. Він, як старший син, мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки і він сам.

Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього – дорожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб. Але щасливим Михайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.

Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілими днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, – це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові і злі. Рахіра потихеньку призвичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківською землею, бо «що значить чоловік без землі?». Вона заклинає його, ворожить, чародіє: «Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою». Сава визріває на братовбивцю. Він одружується з Рахірою, але все це не дає йому ні щастя, ні спокою.

Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У «Землі» всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціальному, національному й психологічному.

Центр уваги письменниці – не безодня навколо нас, а серце людини. Цих сердець, характерів у повісті багато: бідна наймичка Анна, старий Івоніка Федорчук, його дружина, сини Михайло і Сава, Рахіра та інші. Серед них виділяються найсильніші характери Анни і Михайла з одного боку, Рахіри і Сави – з другого. З особливою любов'ю розкрито образ Анни. Мимоволі, очевидно, образ цей зближувався улюбленими героїнями письменниці і підносився над оточенням своєю духовною і моральною вищістю, а «того не простив їй ніколи консервативний, упрямий мужицький змисл женського сільського світа». В такому ж напрямку вона збирається виховати свого сина.

Ольга Кобилянська наголошує, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їхній внутрішній зміст. І справді, явища соціально-побутові переломлються тут крізь призму психології, внутрішнього світу людини.

Психологічному аналізу, власне, підпорядковано все: і композиція, і художні засоби, і пейзаж, що з традиційного тла, на якому розвивається дія, переріс у самостійний образ-символ, несучи в собі відповідний до розвитку сюжету настрій. Наприклад: образ «сусіднього ліска», де має відбутися вбивство, образ таємничої мряки, що огортає поля, образ темної ночі тощо. Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез'єднані руки Михайла й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання, та ін.), і вся та внутрішня гармонізація мови, кольорова гама, що нею користується письменниця для змалювання природи.

Своїм ідейним змістом, соціально-психологічною насиченістю «Земля» протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знаходимо в творах ліберально-буржуазних письменників. Повість О. Кобилянської – гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. Письменниця з правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані психологічного аналізу внутрішнього світу героїв, тому за ідейним змістом, суспільно-громадським звучанням повість «Земля» вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Епіграф до повісті взято з твору норвежця Йонаса Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Повість «Земля» – це вершина реалізму Кобилянської – поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку ХХ століття.

Повість захопливо сприйняла критика та українська громадськість. У листі до відомого хорватського славіста В. Ягича від 8 листопада 1905 І. Франко писав: «Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі був, великий роман «Земля»... В ньому Кобилянська справді найповніше виділила риси свого таланту, але, на мою думку, досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає «Землі» особливого чару... Її роман «Земля», крім літературної та повної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття».

Михайло Коцюбинський писав авторці: «Пишу до Вас під свіжим вражінням од вашої повісті «Земля». Я просто зачарований вашою повістю; все – і природа, і люди, і психологія їх, – все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу. Яка шкода, що ми не можемо мати вашої повісті на Україні».

Захоплені глибиною змісту, художньою красою прози О. Кобилянської, і перші читачі її книжок, і дослідники, що впродовж сторіччя вивчають її творчість, давали і дають їй найвищі оцінки. Письменницю називали пишною трояндою в саду української літератури, гірською орлицею, правдивим талантом, карпатською красою, борцем за розкріпачення жінки. Кожне з цих поетичних визначень характеризує певну грань її прози. Кобилянська справді, після Ю. Федьковича, вдруге відкрила світові Буковину, залишившись у свідомості поколінь ясною, осяйною царівною цього пишного краю української землі.

Довгий і складний шлях пройшла О. Кобилянська як письменниця. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю.

«Пишучи що-будь, довше чи коротше, я лиш одно мала в душі: Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану Україну й ніщо інше, – свідчила сама Кобилянська в «Автобіографії». Україна для Кобилянської – це насамперед її трудящий люд, це та дрібка національної інтелігенції, яка не зреклася свого народу, а лишилася з ним, щоб нести йому світло культури й допомагати йому «виробити себе»; це та традиція історичного буття й свідомості, що «золотим пасмом» лягає з минувшини в прийдешнє.

Безперечною заслугою письменниці є те, що вона однією з перших в українській літературі змалювала образи жінок-інтелігенток, яким притаманні вищі духовні інтереси, прагнення вирватись із тенет буденщини, духовного рабства. Звеличуючи людину, зокрема, жінку, показуючи її високі духовні поривання, О. Кобилянська утверджувала передові погляди на життя.

У 30-х рр. в Україні розпочався випуск дев’ятитомного видання творів письменниці. З цієї нагоди Олександр Олесь написав такого вірша:

Привіт, уклін низький Вам, пані.

Колись давно, колись в тумані

На скелях, де живуть орли,

Коли ще тільки розвиднялось.

Ви генціаною ніваліс

В пустелі білій розцвіли.

І сорок років з гір високих

Рої пелюсток синьооких

Ловили ми серед долин.

А мрії линули в простори,

Туди, туди на сизі гори,

До недосяжних верховин.

Спасибі ж Вам, що в час розпуки,

Ми в гору все ж здіймали руки

І не кляли життя й землі…

Стояла мряка над землею,

А ми очима і душею

Ловили промені у млі.


Окрема, чи не найзворушливіша, сторінка в житті Кобилянської – довголітня дружба з Лесею Українкою. Зазнайомилися дві великі Українки заочно у 1899 році. Відтоді до кінця життя залишалися близькими товаришками, посестрами, однодумцями. У 1901 р. Леся Українка гостювала в родині Кобилянських у Кімполунзі. Дуже полюбила Буковину. «Ой, уже правда, що зелена Буковина. Тут весна справжня, все зеленіє, сади зацвітають і колорит скрізь такий ясний-ясний, здається, у нас і навесні так ясно не буває…». Приїздила й Ольга Кобилянська до Косачів у Київ. Листування між письменницями додавало обом наснаги у творчій праці, взаємно духовно підтримувало і збагачувало.

В одному з листів до Ольги Кобилянської Леся Українка, підбадьорюючи товаришку в прикру хвилину життя, нагадала спільне їм обом кредо: «Тяжке то слово: «Я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і летить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трохи холодно і самотньо буде спочатку, але може там стрінуться й інші гірскі подорожні й розпалять усі укупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну».

Ольга Кобилянська і була однією з тих гірських подорожніх, які потугою благородного духу й щоденної праці сходили на високості людської думки, щоб найдорожчі скарби своєї душі скласти до тої «ватри великої», що зоріла українському народові в темні ночі царсько-цісарсько-панських благоденствій.

Вона була гарна – її інтелігентна, навіть аскетична краса, струнка постать привертали до себе увагу: «Висока… як тополя. Чорне, добре плекане, блискуче волосся окружало її ніжне біле личко… великі чорні очі чогось тужно та сумно гляділи». До того ж мала витончений смак, одягалася елегантно, за сучасною модою, була самостійною (можливо, занадто?) та цілеспрямованою, з активною життєвою позицією. Здавалася, щастя їй не обминути… Проте… «В моєму житті не часто гостює радість… Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка»? – намагалася зрозуміти ще зовсім юна Ольга.

Головне кохання свого життя Ольга зустріла, коли їй було більше тридцяти. «Перед її душею винирнув він…». Це був Осип Степанович Маковей. У них було спільне коло знайомих – вони часто зустрічалися. Взаємна симпатія двох людей, яких спочатку поєднувала лише спільна справа, переростає в кохання. Вічною музикою любові звучать листи Ольги Кобилянської до Маковея. Він високо цінив літературний талант. Але в особистому житті був нерішучий. Ольга сама надіслала йому листа, в якому запропонувала жити разом. Деякий час вони жили разом, а потім Осип Маковей несподівано одружився з іншою. Що стало причиною такого його вчинку – сказати важко. Після розриву з Маковеєм єдиною розрадою було листування із своєю духовною сестрою – Лесею Українкою. Коли Леся вийшла заміж за Климента Квітку, Ольга щиро пораділа за її щастя – не маючи свого…

І все-таки в житті Ольги Кобилянської була «біла Лілея» – Василь Стефаник. Знову аристократка і селянський син. Василь писав їй листи, схожі на величний гімн краси почуттів. Це були справжні літературні шедеври – новелетки. І Ольга, чутка до талановитого слова, насолоджувалась його стилем, багатством і глибиною образів. Потім відвертий і тремтливий тон листів кудись зник. У 1904 році Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак. Ольга Кобилянська так і не вийшла заміж.

Коли Ользі Кобилянській виповнилося сорок років, з нею трапилася страшна трагедія – вона перенесла апоплексичний удар (потім він повторювався протягом життя ще двічі), який спричинив частковий параліч. Молода жінка опинилася в жахливому становищі – безпомічна, прикута до ліжка. Про неї дбала – з відданою турботою – прийомна дочка, племінниця Галина-Олена, дочка брата.

В кінці двадцятих років Ольга Юліанівна нарешті придбала власне житло – відкупила домівку брата. Вона могла пересуватися в кріслі, мала змогу писати. Останні роки життя Кобилянської співпали з приходом радянської влади на Буковину. На той час вона перенесла третій удар, і їй навіть було важко сідати в крісло. З поверненням на Буковину румунської влади її ледве не розстріляли за те, що працювала проти інтересів румунської громади. Справу на неї було заведено, але ні розстріляти, ні арештувати її не встигли – 21 березня 1942 року серце письменниці перестало битися. Німецька влада заборонила навіть публікувати некролог українською мовою та виголошувати над могилою промови. Однак, коли ховали письменницю, звучала її улюблена пісня «Чуєш, брате мій» Богдана та Левка Лепких.

Все своє життя Кобилянська палко прагнула затвердитися, сказати вагоме слово – і в творчості, і в коханні.

У своїй кращій частині літературна спадщина О. Кобилянської вливається у скарбницю загальнолюдської культури як неперехідна художня цінність. Сягаючи корінням глибоко в життєдайну українську землю, творчість письменниці-гуманістки верховіттям розгалужується в інтернаціональній атмосфері духовних прагнень всіх людей доброї волі, сприяючи їх духовному зближенню і взаєморозумінню.

Кобилянська називала свої твори краплями власної крові. Вони поставали з особистих почуттів і переживань. Її творчість, наснажена любов'ю і добром, продовжує й сьогодні не тільки хвилювати, а й навчати, виховувати кожного з нас.

Андрій Малишко присвятив письменниці такі рядки:

Орлиці гір зелених Буковини

Привіт од серця й пісні, що цвіте,

Й звучить над краєм вільним соколино

Про наших днів майбутнє золоте.

Живіть, творіть ще довгі світлі роки,

Цвітіть, як день, у морі простих, щирих слів,

Орлиця гір, безсмертна, сонцеока!

Щороку за кращий літературний, художній або публіцистичний твір, наукову розвідку про життєдіяльність сучасної жінки в Україні, становище її в суспільстві, ситуацію щодо гендерної політики в державі присуджується літературно-мистецька премія імені Ольги Кобилянської, яка заснована у 2006 році редакцією газети «Буковинське віче» та готельним комплексом «Буковина» (місто Чернівці). Оцінюються результати минулого року. Вручення премії відбувається в день народження О. Кобилянської.

За роки існування премії її лауреатами були Володимир Вознюк, письменник, дослідник творчості Ольги Кобилянської, директор Меморіального музею Ольги Кобилянської (2006); поетеса Інна Багрійчук (2007), відома українська письменниця Галина Тарасюк (2008), українська письменниця (поетеса, публіцист, прозаїк), журналіст, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка 2008 року, заслужений працівник культури України Любов Голота (2012).

За творами письменниці знято фільми: «Земля» (1954; у ролях – А. Бучма, О. Швачка), «Вовчиха» (1967), «Меланхолійний вальс» (1990, т/ф; режисер Б. Савченко), «Царівна» (1994, т/ф; режисер Р. Балаян) тощо.

Ольга Кобилянська дійсно схожа на гірську орлицю, як часто її називають. Велична в самоті і недосяжності.

Література
Бортняк М. Гірська орлиця: сценарій літературного вечора, присвяченого Ользі Кобилянській / М. Бортняк // Дивослово. – 2003. – № 3. – С. 64–65.

Вишневська М. Ольга Кобилянська : «Ви спорудили справжній монумент великій любові» / М. Вишневська // Слово Просвіти. – 2003. – 29 жовт. – 3 листоп.

Врублевська В. Шарітка з Рунгу : біографічний роман про Ольгу Кобилянську. – К. : Видавничий центр «Академія», 2007. – 512 с.

Гаврилюк  О. Тема духовного розкріпачення жінки у творчості Ольги Кобилянської : на матеріалі повістей «Людина» і «Царівна» / О. Гаврилюк // Дивослово.–2006. – № 4. – C. 15–18.

Гузар З. Ольга Кобилянська: семінарій : навчальний посібник / З. Гузар. – К. : Вища школа, 1990. – 166 с.

Дзюба І. «І золотої нитки не згубіть…»: до століття від дня народження Ольги Кобилянської // Дзюба І. З криниці літ. Літературні портрети. У 3-х т. Т. 3. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,2007. – С. 218–223.

Дзюба І. Читаючи Кобилянську… : кілька зіставлень // Дзюба І. З криниці літ. Літературні портрети. У 3-х т. Т. 3. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007.– С. 223–254.

Левченко Г. Зачарована казка життя Ольги Кобилянської: монографія. / Г. Левченко – К. : Книга, 2008. – 224 с.

Лоза М. «Земля» Ольги Кобилянської: стаття присвячена двадцятим роковинам смерти письменниці 21 березня 1942 року // Альманах «Гомону України». – 1962. – С. 81–85.

Моклиця М. Стильові домінанти творчості Ольги Кобилянської / М. Моклиця // Слово і час. – 2012. – № 4.– С.52–63

Русова С. Ольга Кобилянська // Наші визначні жінки: літературні характеристики-силюети. – Винипег, 1945. – С. 79–85.

Ольга Кобилянська // Топська Н. Любов – наснага, любов – журба. – Донецьк : ПП «КД «Проспект-Прес», 2007. – С. 220–246.

Якименко  О. Трансформація міфу про вічне повернення у повісті Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала» / О. Якименко // Дивослово.– 2008. – № 6. – С. 43–46.

«Буде в пісні жить душа моя»

Матеріали до години поезії, присвяченої

100-річчю від дня народження

Платона Микитовича Воронька



Ведуча: Платон Микитович Воронько народився 1 грудня 1913 року в селі Чернеччина Охтирського району на Сумщині, у селянській родині. Дід поета Василь Воронько був мандрівним ліриком. «Мати моя, Марфа Іванівна, була ніжною, сором’язливою і постійно сумовитою жінкою. Природа нагородила її винятковим голосом. Зимовими вечорами, сидячи за прядкою чи ткацьким верстатом, вона співала тихо і сумно, ніби в піснях розмовляла сама з собою. Сліпий дідусь на зимову холоднечу повертався додому і теж співав під ліру чи кобзу козацькі думи або ним же придумані пісні із страшними сюжетами. Так що в нашій сім’ї достатки були, вважай, тільки в піснях».

Читець:Мої розлуки починались змалку,

Іще як в дитмістечко із села

Ішов по вогкій польовій стежині.

Я оглядавсь, аби побачить хату,

Свій двір, стареньку кузню над сагою

І матір за воротами смутну.

Я оглядавсь, але високе жито

Мені, малому, заступило все,

Лиш матері чомусь не заступило.

Ведуча: Біографія Платона Воронька – динамічна, поривчаста, прискорена, як і вся його творчість. Він – син свого часу з усіма наслідками і зобов’язаннями, що накладає на особу цей стан.

Читець: Я повсюди звертаюсь до тебе

У думках, у надіях, в жазі.

Де б не був я, а ти, наче небо,

Наді мною в ясі і грозі.

І, напевне, в останній тривозі,

Як утомиться серце старе,

Горілиць упаду при дорозі,

І в очах твоє небо замре,

Зашумить наді мною ліщина,

Вкриє рястом остання весна.

Україно моя, Батьківщино,

Рідна земле і доле ясна!

(«Я повсюди звертаюсь до тебе…»)

– так і тільки так мислить себе поет.



Ведуча: Біографія його – справді народна: в роки першої-другої п'ятирічок П. Воронько вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом. У 1935 р. його призивають до Червоної Армії. Демобілізувавшись, майбутній поет (він уже тоді писав вірші – здебільшого «для себе») повертається на Сумщину, деякий час вчителює, а 1937 р. вступає до Літературного інституту ім. О. М. Горького. 1939 р. добровольцем їде на фінський фронт, де воює разом із своїми товаришами по інституту – С. Наровчатовим, М. Отрадою, А. Копштейном. З перших днів Великої Вітчизняної війни знову добровольцем – на її передньому краї, а 1943 р. закінчує курси підривників і переправляється в партизанське з'єднання С. А. Ковпака.

І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав вірші, але не публікував їх. Зате деякі вірші його, написані в походах, стали піснями. 1944 р. Виходить перша збірка поезій «Карпатський рейд», книжка поета-партизана, складена з віршів, створених у бойових походах – «від Путивля до Делятина». Вірші «Карпатського рейду» писалися в дусі народнопісенному.



Читець: Де ж край війни?..

Ніхто не знав на світі.

І падали зернята в жар згори,

Як падають бійці, раптово вбиті,

Як падають їх рідні матері,

Коли приносять звістку поштарі.



Ведуча: Чи не найбільший успіх серед ліричних творів припав на долю вірша «Я той, що греблі рве», написаного невдовзі по війні, – він став хрестоматійним. У творчому розвитку П. Воронька цей вірш ніби завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 50-х років.

Читець: Я той, що греблі рвав,

Я той, що рвав мости

Серед страшних заграв

У дні страшної мсти.

Ведуча: Часто подумки поет повертається в роки війни, згадуючи події минулих років, схиляє голову перед тими, хто здобув перемогу.

Читець: Ідуть вони – чуприни, мов туман…

Колона рідшає тепер із кожним роком,

І кожен з них несе по кілька ран,

Що мовчки скрикують за кожним кроком.

Ведуча: Значної популярності зажила й невелика за обсягом поема «З Німеччини в Чернеччину», в якій відтворено зворушливий образ маленької полонянки Катрусі. Поет психологічно вмотивовано показав, як у душі дитини війна поєднала наївність, важко здобуту реалістичність бачення світу, природну доброту і зболеність. Стрімка ритміка твору, його пісенність, лаконічність вислову – все споріднює поему з українським фольклором:

Читець: Летіла я

З далеччини

До рідної Чернеччини.

Я нею скрізь

Пишалася,

Коли мене питалися:

– Звідкіль ідеш?

– 3 Німеччини.

– Куди ти йдеш?

– В Чернеччину!

В Чернеччину,

В Охтирщину,

За міст на Монастирщину,

Де Ворскла

Гне підковою

Під сизою

Дібровою,

Під лозами,

Ліщиною –

Іду


На Батьківщину я!

Ведуча: За життя Платона Воронька так склалося, що ніхто наче й не помітив у його поезії головного: він був українцем і передусім національним (за світовідчуттям, баченням, мисленням) поетом – з усіма нашими піснями, думами, казками й легендами, дідусями й бабусями, мамою і татом, Шевченком і Лесею, запорожцями й кобзарями, бойовими кіньми й чумацькими волами, рушниками й вишиванками, вербами, тополями, осокорами, любов’ю й солов’ями, стежками й шляхами, світанками й зорями… Вони живуть в його кращих віршах природно…

Ведуча: Можна без перебільшення твердити, що вся творчість поета надихана піснею, народнопісенною образністю. На вірші Платона Воронька написано понад 100 пісень та хорів. Кращі з них стали надбанням народу. «Буде в пісні жить душа моя» – це слова нашого земляка Платона Воронька, який набув слави, насамперед, як поет-пісняр, котрий слухав і розумів народ, віддав йому своє серце і життя.

Читець: Чи грім, чи тиша – нітелень,

А я не можу без пісень.

Навіщо «пісня?».

А на те,


Щоб легше брать усе круте

І непрестижне у житті

На ще не звіданій путі.

Ведуча: Вслід за Шевченком Платон Воронько продовжив розкриття теми жіночої долі, матері, вдови, болю розлуки, радості зустрічі.

Читець І: Тоді, як жита колосились,

Ми слухали спів солов’я.

– Це все тобі, люба, наснилось,

Намріялось, вірна моя.

Тоді, як жита колосились

У нашім полтавськім краю,

З грудей моїх крівця струмилась

За долю твою і мою.



Читець ІІ: В твоїх устах печальна складка,

Що з бронзи, з мармуру зійшла.

Ти не богиня,

А солдатка –

На попелищі край села…

Поземки землю фугували

Під ями вбитим – аж сичить.

Ти ж, мов зигзиця, – до Каяли,

Щоб князю рани омочить.

Під серце кулею уражен

Обранець твій – ледь-ледь живий:

Твій Залізняк,

Твій Довбуш,

Разін,


Твій ковпаківець лісовий.

О незглибима ніжна рвійність,

Що на край світу – крізь бої…

Як є свята, жертовна вірність,

То ти – жива душа її.

Ведуча: Образ матері поступово трансформується у величний символ України у вірші «У всіх є своя Чернеччина».

Читець: У всіх є своя Чернеччина.

Добре, як є вона –

Мамина і лелечина –

В білому світі одна.

Добре, як є Слобожанщина,

Ворскла і шлях в Лебедин,

Де отчий твій край позначено –

Також на світі один.



Ведуча: З якою любов’ю говорить поет про рідну Сумщину, Слобожанщину. На старовинному гербі м. Суми зображені три козацькі сумки. Платон Воронько творчо осмислив легенду про заснування Сум і написав вірш-пісню «Три сумки».

Читець: Три сумки везли козаки мандрівничі

В свою Слобідську Україну –

В одній повно злота,

У другій – щедроти,

А в третій – пісні про дівчину.

І тому при Ворсклі, над Сеймом-рікою

Стрічають погожі світання –

В полях повно злота,

У хатах – щедроти,

В серцях молодечих – кохання.



Ведуча: Поет Борис Олійник, який неодноразово бував на Сумщині, ще за життя Платона Воронька так охарактеризував його творчість: «Чим мені дорогий, близький і любий серцю Платон Микитович Воронько? Тим, що він живе, як пише, і пише, як живе». За словами Бориса Олійника, енергія Воронькової поезії завше спрямована в майбутнє. Але ж майбутнє починається в минулому, і що глибше його коріння, то вища, міцніша і розлогіша крона будучини.

Читець: Весна – поезія, поезія – це й осінь,

Коли у небі ледь помітні просинь,

А на землі є золото у всьому

І срібло в павутинні лісовому.



Ведуча: Життєві теми, що хвилювали поета, відразу ж зачепили душевні струни композиторів: приваблювали особливі риси поезій П. Воронька – стислість і економічність вислову, художній лаконізм, щирість і відвертість, безпосередність, відточеність кожного слова:

Читець: Любіть життя, шануйте кожен день,

Робіть йому коштовні подарунки

З колосся золотого, з новобуд, з пісень,

З натхнення творчого, з окриленої думки.



Ведуча: Найвідоміші українські композитори – Г. Верьовка, І. Шамо, Ф. Колесса – писали твори на його пісні. Легко знайшли шлях до серця задушевна «Пісня про Сумщину» (муз. М. Жербіна), пісня-жарт «У Києві на Подолі» (муз. А. Штогаренка), лірично-пісенні монологи «Коні вороні», «Я сказала йому, що прийду» (муз. С. Козака).

(Звучить одна із названих пісень)

Читець: Сумщино, Сумщино, моя батьківщино,

Тобою пишаюсь, горжусь.

Твоїми полями пісні з України

В Росію летять, в Білорусь.

Шумує ліщини

Зелена сім’я.

Сумщино, Сумщино,

Ти юність моя.

Земля твоя щедра, сім’я твоя люба

Звеличили край у віках.

Слізьми Ярославни, крильми Кожедуба,

Народним ім’ям Ковпака.



Ведуча: Ім’я Платона Воронька серед улюблених поетів А. Й. Кос-Анатольського. Щире ліричне почуття, веселий жарт, гумор, світле світосприймання пронизують його романси і пісні. «Коли я тебе пригадаю…», «У гаю зламана калина», «Молодість моя».

(Звучить одна із пісень на слова П. Воронька)

Ведуча: Чимало поезій П. Воронька поєдналося з музикою композитора Ю. Мейтуса «Ноче тиха, спочинком окрилена ноче…», «Затанцюй мені, циганко…», «Ходімо, кохана, у ліс…».

Ведуча: А з композитором П. І. Майбородою поета пов’язували не лише творчі, але й дружні стосунки. П. Воронько присвятий композитору такі слова:

Читець: Рідко говоримо, бачимось рідко,

Хоч живемо через вулицю ми.

Пісню твою, злотоусту лелітку,

Хлопці виводять щоночі з пітьми…

Можемо в пісні іти, як у житі,

Люблячи землю свою молоду.

Можемо стати над прірвою в полі,

Щоб одвертати людей од біди

Голосом пісні і доброї волі.

Друже Платоне, ходімо туди.



Ведуча: Багато пісень Платона Микитовича стали народними. Серед них і пісня «Чого тікати…», яку поклав на музику М. Колесса.

Читець: Утекла б, та в полі скрізь уже стерня,

Утекла б, та серце дівчину спиня.

І чого тікати, як зійшлись путі,

Як любов єднає щастям у житті.



Ведуча: Поетична мова П. Воронька емоційна, барвиста, по-народному проста і природна:

Читець: За руку беру тебе, слово, як юнку,

Як рідну дитину, на руки беру.

І ти зашепочеш, чи вигукнеш лунко,

Чи мовиш суворо: «Забудеш – умру».

Ти з вуст материнських лягало в колиску.

Тому і тривожно за слово гаряче,

Аби не потрапило в мислів огризки,

Не стало кволеньким, глухим і незрячим.



Ведуча: Поет щиро вірить, що його пісні ввіллються у скарбницю поетичної творчості українського народу.

Читець: Дощ пройшов,

І світлі ручаї

В синє море виливають воду.

Може, так і ці пісні мої

В океан співучого народу

Потечуть, як світлі ручаї.

Хай струмок те море не поглибить,

І не буде слави по мені,

Як хмарина мусить воду вилить,

Так і я – всю душу у пісні.

Ведуча: Любов до поезії залишилася з ним на все життя:

Читець: Я люблю поезію, як мати

Любить сина сповивати,

Як старий досвідчений коваль

Любить сталь,

Тверду та неслухняну,

І як любить хустку полотняну

Сива ткаля.

Ведуча: «Ритмомелодика Воронькових поезій, – зазначає Б. Олійник, – витікає з незглибимої криниці народної пісні і думи. На це «працює» і образна система: традиційні, усталені порівняння, метафори й тропи, символіка. Але поет ніколи не вдавався і не вдається до стилізації, до декоративної народності, не грає в показний демократизм напівпрофесіонала, не копіює з пунктуальністю ремісника народний орнамент. Він бере кольори і барви народопісенних вишивок, але відтворює свій, оригінальний візерунок».

Читець: Я не заздрю соколові, друзі,

Бо і сам крилату душу маю.

Ні свободі повені на лузі,

Навіть силі сонця серед маю

Я не заздрю.

Заздрю я бджолі найбільше в світі.

Коли б так навчився працювати –

Скільки міг би правди назбирати

У життя,

На буйнім його цвіті. С. 48

Ведуча: Платон Воронько є автором понад 30 збірок віршів і поем та великої кількості книжок і книжечок для дітей. Не одне покоління дітей виховане на його поезії. Його вірш «Облітав журавель» з дитячих років виховує любов до рідної землі, краще якої немає в світі.

Читець: Облітав журавель

Сто морів, сто земель,

Облітав, обходив,

Крила, ноги натрудив.

Ми спитали журавля:

Де найкращая земля?

Журавель відповідає:

Краще рідної немає!

Ведуча: А скільки матерів співали своїм дочкам колискову:

Читець: У моєї доні

Оченята сонні,

Рученьки, мов з вати, –

Доня хоче спати.

Ніч прийшла тихенька.

Спи, моя гарненька.

Ведуча: Численні казки та вірші поета розширюють уявлення дітей про природу, вчать сприймати красу навколишнього світу.

Читець: Падав сніг на поріг,

Кіт зліпив собі пиріг.

Поки смажив, поки пік,

А пиріг водою стік.

Кіт не знав, що на пиріг

Треба тісто, а не сніг.

Ведуча: У збірці «Осениця» Платон Воронько найповніше розкриває себе як майстер ліричного вірша. Довго йшов до цієї книжки поет. І тому не випадково вона має назву осені – пори, коли з висоти прожитих літ людина осягає пройдений шлях. На схилі й на вершині водночас, на перехрестях підсумків. За осеницею – осіннім часом – настає зима.

Читець: …Батька, мами, двох сестер і брата.

Діда-кобзаря давно нема.

Наді мною осінь пелехата,

А над ними – вже зима, зима.

Але тут усі серця і лиця

В колі Вороненків, Хлібопеків

Рідні звіку.

Власну осеницю

Я святкую на землі батьків.

Ведуча: Справді, найдорожчою у пору осениці стала для старого Воронька «земля батьків», подаленіла на обріях, але така жива в уяві, що безнастанно викрещувала нові й нові спогади з дитинства, отчої хати, в образах людей і подій там, далеко, у незабутньому, що раз по раз наближала до поета і примхлива, і мудра пам’ять.

Читець: Я знов у сні ходив до себе в гості

Стежиною, де б'ється осока

Коло млина, де у вербовій брості

Шумить кипінь на зрубі лотока.

Купався у ласкавім шумовинні,

Між палями шугав і завертав

У найстрашніші закутки дитинні,

В озерця із косицями отав.

Я бачив справжню зеленавість лугу,

Врочисто-чисту неба голубінь,

Найглибші в світі прірви і яруги,

Найширшу гін пшеничних широчінь.

Ці кольори, ці простори й глибини

Лише в дитинстві бачити дано.

Уздрів я те, що в літньої людини

Роками й розумом затьмарене давно.



Ведуча: Та чи не найприкметнішою рисою «пізнього» П. Воронька є посилення медитації, роздуму, ліричного сюжету, який ґрунтується на «щойно знайденій», підказаній життям, відкритій у ньому думці, що часом окреслюється – завдяки своєму «живому», «предметному» збудникові – з скульптурною опуклістю і мудрим лаконізмом.

Читець: Пливу по хвилі споминів. Пройдешнє

Тут поруч, наче скиба з кавуна,

Мов ягода з присохлої черешні,

Яку я сам садив коло млина.

Ведуча: Міркується багато про що – поет схильний до ліричної замисленості – починаючи від невблаганного плину літ і впертого опору, який чинить йому нестаріюча душа (назвемо лише широко відому, сумно усміхнену «Пісню вороного» – «Коли був я тонконогим лошаком, називали мене люди вороньком...»), і закінчуючи глобальними проблемами, що стоять перед сучасним людством. Ось одна з них, відбита в його вірші «Народжуйся, незнаний, дивний світе», який, поза всім, красномовно свідчить про основу основ світовідчуття поета – його діяльний гуманізм:

Читець: Народжуйся, нова вселюдська віра

В ласкавість розуму, в дбайливу доброту,

Що збереже життя пташині, звіру,

Лісам Карпат, Кавказу і Сибіру,

Морям і рікам верне чистоту.

Неси красу, наш новоявний світе,

У барвах, в музиці, в поезії живій...

Ведуча: Для того, щоб донести до людей своє незабутнє, – треба бути поетом, а коли йдеться про літнього поета, то й зберегти свій дорогоцінний дар – душу зберегти, любові не розгубити, і на тяжкому шляху не збайдужіти, не втратити віри і відчути в собі прощальний і світлий поклик у незвершене, прозирнути і за обрій власного земного буття з душею і любов’ю до тих, кому ще жити й жити у цім світі:

Читець: Дорога од воріт все далі й далі –

Через дитинство, юність, крізь війну…

Позаду рейди, вибухи, шпиталі –

Вона ж то вниз, то знов на крутизну…

Іти й іти незвіданій дорозі,

Аж поки не сягне в далекий строк.

Молю я долю:

В смертнім передгроззі

За крайнім сроком дай зробити крок,

Обняти світ, який покинуть маю,

Ту землю, що у всесвіті одна,

Всю Україну з краю і до краю,



Сказати ій: – Прости, як є вина.

Ведуча: Заслуги поета відзначені урядовими нагородами і преміями. Він – лауреат Державної премії СРСР (1951 рік, за книги «Добрий ранок» і «Славен мир»), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1972 рік, за книгу «Повінь»), премії Ленінського комсомолу України ім. М. Островського (1962 рік , «Драгі другарі»), літературної премії ім. Лесі Українки (1976 рік, збірки віршів «Всім по сім», «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», драматична поема «Казка про Чугайстра»).

Читець: Прокинувся, як в юності, – щасливим.

Осінній сад шелесне за вікном.

Чорнявощокі переспілі сливи

Частують сонце молодим вином.

І джміль, одягнений в смугасті оксамити,

Баском затягне пісеньку: жу-жу… –

Бажає всім нам до весни дожити.

А я зітхну й нічого не скажу.

Ведуча: Платон Воронько чесно пройшов свою життєву дорогу. Платон Микитович пішов у небуття, проживши 75 років, в липні 1988 року. Рівно стільки йому накували зозулі охтирського краю. Роки його життя – це частина історії українського народу, це роки колективізації й непу, голодомору і репресій, війн і відбудов.

Читець: Шукай себе, перемагай зневір’я –

Нехай сімнадцять літ чи сімдесят –

Сміливо йди в знелюднене міжгір’я,

Знайди забутий, здичавілий сад,

Де родяться на яблунях кислиці

І виноград – дрібніший за горох.

Шелестять тополі на світанні.

Скільки в тому шелесті краси!

Дай же, доле, в дні мої останні

Вчути тополині голоси.

Славних друзів незабутні вірші,

Матері журний і теплий спів…

Шелестять тополі в білій тиші

Між безсмертям луків і степів.

Ведуча: Борис Олійник присвятив Платону Вороньку такі слова:

Читець: Хай в слові вовік таємниця світа

Ти чуєш, як плаче воно.

«Зозуля йому ще дарує літа,

Хоч він уже мертвий давно».

Та є у поезії вища мета,

Незвітна і владі небес!

«Зозуля йому відкувала літа,

А він уже в слові воскрес!».

Ведуча: Поезія Платона Воронька – одна з найщиріших і найліричніших в сучасній українській літературі. Його вірші надихають на добрі справи, готують до натхненної праці на славу Батьківщині, а також вчать любити Україну так, як любив її Платон Воронько.
Література
Воронько  П. Повінь : вибрані твори / П. Воронько. – К. : Криниця, 2004. – 606 с. – (Бібліотека Шевченківського комітету)

«А я не можу без пісень…» : Платон Воронько // Макарова В., Макарова Л. І. Слово в пісні відгукнеться. – Суми : Собор.– С. 98–105.

Будянський В. І. Платон Воронько / В. Будянський // Літературне краєзнавство. – Суми, 2011. – С. 125–135.

Вокальні твори на слова П. Воронька. – К. : Музична Україна, 1974. – 79 с.

«Жаром калини зігріюся…» : до 75-річчя з дня народження Платона Воронька // Українська мова і література в школі. – 1988. – № 12. – С. 73–74.

Скрипник А. Довгий шлях за синім птахом : до 85-річчя з дня народження Платона Воронька / А. Скрипник // Дивослово. – 1998. – № 12. – С. 8–12.

«Той, що греблі рвав». Воронько Платон Микитович // Корнющенко І. Відлуння. – Суми, Козацький вал, 2006. – С. 147–150.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2

Схожі:

Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconРозпорядження голови сумської обласної державної адміністрації 23. 09. 2013 м. Суми №405-од
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Регламенту Сумської обласної державної...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconРозпорядження голови сумської обласної державної адміністрації 30. 12. 2013 м. Суми №544-одс12. 2012 Суми №535-од
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Регламенту Cумської обласної державної...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconОбласна універсальна наукова бібліотека
Управління культури І туризму, національностей та релігій сумської обласної державної адміністрації
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гмирьова (пам’ятні дати Миколаївщини на 2016 рік) Методико-бібліографічний покажчик Миколаїв
Управління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму, національностей та релігій Сумської обласної державної адміністрації
Сергія Івановича Побожія. У виданні подано інформацію, в основному, за період з 2004
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури сумської обласної державної адміністрації
Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск видання «Письменники, діячі культури – ювіляри 2014 року». Матеріали до поетичної години,...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гмирьова
Управління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму Сумської обласної державної адміністрації
Поточний бібліографічний покажчик «Сумщина за II квартал 2010 року» вміщує статті з періодичних видань (крім місцевої преси), краєзнавчого...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Юрій Ступак : до 100-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка