Управління культури сумської обласної державної адміністрації



Сторінка2/2
Дата конвертації14.04.2017
Розмір0.61 Mb.
1   2

«Душа, що прагне високості»

Матеріали до творчого портрету

Василя Земляка


Є в нього Сузір’я Лебедя –

Летить він у своє сузір’я,

Та землю він наскрізь прошіптує,

Вишіптує нам лебедині слова:

«Будьте добріші одне до одного!

Бажаю вам, люди, найвищого лету!

Тримайтеся крилами крил,

Щоб пірнути до сонця у незбагненну висоту!».

І. Драч
«Те, що Василь Земляк створив як повістяр і романіст, увійшло в нашу українську літературу значним і дорогоцінним набутком, і таким, треба думати, слово письменника залишиться в ній на довгі роки» – ці рядки Олеся Гончара якнайкраще характеризують творчість Василя Сидоровича Земляка.

Далека і близька, весела і драматична історія його Вавілона почалася у селі Конюшівка на Вінниччині. Тут, 23 квітня 1923 року, і народився майбутній письменник. Краєвиди його дитинства з великою любов’ю описані на сторінках «Лебединої зграї» – роману, до якого не згасає читацький інтерес, твору, який не старіє.

Уродженець Вінниччини, фронтовик, підпільник, партизан у роки Великої Вітчизняної війни, в повоєнні роки Василь Земляк тривалий час працював на Житомирщині. Спочатку завідуючим відділом Червоненського бурякорадгоспу Андрушівського району, а з травня 1946 року – в редакції обласної газети «Радянська Житомирщина». Як згадував колишній її редактор Георгій Петрович Булкін, у травні 1946 року до нього в кабінет «…увійшов високий на зріст молодий чоловік із великими блакитно-сірими очима, з обвітреним обличчям і розстебнутим комірцем сорочки. Він відрекомендувався, назвав ім’я, прізвище... Візьміть мене на роботу в редакцію. Хочу працювати в газеті». На запитання, чи він має журналістську освіту і чи друкувався, Земляк відповів, що ні. А на запитання, що ж він вміє робити, відповів: «стріляти». Так, він був представником того покоління, якому випало змолоду взяти в руки зброю і відстоювати рідну землю.

Редактор, як і весь редакційний колектив, повірив у сили Василя Земляка. Зайнявши спочатку скромну посаду власкора по південних районах області, а потім літпрацівника і відповідального секретаря редакції, майбутній письменник уважно приглядався до життя поліських хліборобів, виношував у серці палке бажання розповісти про них у художніх творах.

Його естетичні й світоглядні позиції формувалися на поліській землі, і перші книги, від яких повіяло, за словами М. Стельмаха, «зеленим пахучим шумом Полісся і свіжістю молодого таланту», теж присвячені людям рідного краю, поліській глибинці.

Як відомо, щедра поліська земля благословила на нелегкий шлях літературної творчості багатьох своїх талановитих синів і дочок. Серед них і Василя Земляка. До речі, в Житомирі він здобував вищу освіту, навчаючись у сільськогосподарському інституті. Тут у нього залишилось багато друзів та шанувальників його таланту. Адже Василь Земляк разом з Борисом Теном та Михайлом Клименком у далекі 50-ті роки стояли біля колиски нинішньої обласної організації Спілки письменників України. Про роки життя В. Земляка в Житомирі нагадує меморіальна дошка на будинку №16 по вулиці Б. Лятошинського, де колись містилась редакція обласної газети, його ім’я носить міська бібліотека. Не втрачав В. Земляк зв’язків з житомирянами й після того, як виїхав до Києва і працював на кіностудії ім. О. Довженка. Його друзі видали гарну книжку спогадів під назвою «Заповіт любові».

Примітно, що псевдонім Василя Вацика «Земляк» вперше з’явився на сторінках житомирської обласної газети під оповіданням «Ганна Лебідь». Молодий письменник утверджував себе в літературі оригінальним художнім осмисленням тих проблем, до яких він мав щоденну причетність.

Проблеми повоєнного села були для нього близькими, тривожили його сумління, спонукали до роздумів, до пошуків ефективних шляхів їх розв’язання. У його газетних статтях і кореспонденціях того часу легко відшукати проблемні аналогії з поліськими повістями «Рідна сторона» та «Кам’яний Брід».

Усе життя для Василя Земляка проблема «людина і хліб» буде темою його постійних роздумів і творчого пошуку. Письменник з повним правом міг стверджувати: «Я добре знаю поліські колгоспи перших повоєнних років і писав про них. Я бачив, як важко давався там хліб».

«Він належав до тих, хто з першого погляду приковував до себе увагу: побачиш раз – і вже не забудеш ані гордої постави, ані високого зросту, статури стрункої, погляду ясного, чуприни розкішної, посмішки доброї і дружньої. Такого серед найгустішого натовпу запримітиш – так згадував про письменника Юрій Збанацький.

Як прозаїка непересічного таланту В. Земляка читач помітив після появи друком його повістей «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний Брід» (1957). Схвальні рецензії на ці повісті давали підставу стверджувати, що В. Земляк прийшов у літературу з першої спроби. А насправді він пробував свої сили спочатку у публіцистиці, написав ряд нарисів, оповідань. Після прочитання повісті «Рідна сторона» тодішнім редактором журналу «Дніпро», де вона вперше друкувалась, Олександром Підсухою, молодий письменник працював над нею ще довго і наполегливо. Ця наполегливість, вимогливість до слова, висока працездатність і здобули заслужену оцінку «Рідної сторони» М. Стельмахом. Прочитавши повість, він написав і видрукував у журналі «Дніпро» «Лист до Василя Земляка», в якому зазначив, що «…в українську літературу прийшов ще один письменник, письменник зі своїми поетичними шуканнями, з романтичним поглядом на світ, зі знанням життя і людей, про яких він пише». В той же час відомий письменник висловив і слушні зауваження, які були з вдячністю сприйняті Василем Земляком.

Повість «Рідна сторона» з’явилася як наслідок роздумів митця про важкий хліб Полісся, виросла з глибокої переконаності в хлібному багатстві цієї щедрої землі, з віри, що людина і хліб стануть врівень, «шануючи одне одного, перебуваючи в честі, славі і добрім союзі». Майже в кожного героя «Рідної сторони» є свій прототип. Її композиція нагадує своєрідний ланцюг з характерів людей різного віку, соціального стану, рівня мислення, з їхніми життєвими турботами і проблемами.

У літературі Василеві Земляку, можна сказати, пощастило з перших кроків. Незвичайну його обдарованість тонко відчули й одразу ж підтримали молодого письменника Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Леонід Новиченко. Можливо, відчули вони не тільки талановитість, а й дивовижну доброту цього красивого чоловіка, доброту великого письменника, який дарує це високе почуття людям, тваринам і рослинам, дорогам і річкам, небесам і сонцю, світові і рідній землі, тій землі, про яку знайдемо в «Лебединій зграї» схвильовані синівські слова «Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але як вони вщухають і починають ледь видніти твої обрії, то ми знову прагнемо до тих місць, де вперше побачили тебе з колискової висі, наче перекинуту горилиць, потім з отих віконець маленьких, у чотири шибки, прагнемо на ті споришеві подвір’я, де вперше ступили на тебе босоніж, звідали твоє тепло й відчули в жилах своїх твою незміряну силу… Тож лишень тобі дано повертати лебедині зграї з далеких світів...».

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. – 1971. – №№ 1–3.) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 p. Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав упродовж багатьох років кілька видань.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори – повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші, як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, – «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 – 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манер мовлення й погляду на зображуваний світ.

Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила основний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося...

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

Події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це – бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі – багатії, колишні власники – Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Одна з найприкметніших ознак твору – багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, – кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ – у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» – це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне – як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, – його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові – селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон...».

Щедра, ніжна і весела фантазія В. Земляка захоплює кожного, хто заглиблюється в складну історію мешканців Вавілона та Зелених млинів, зокрема сільської красуні Мальви Кожушної, місцевого філософа Фабіяна, братів Соколюків, Явтушка Голого та ін. Це хлібороби, вчителі, робітники... Скільки їх було, відомих і невідомих героїв, які захищали українську землю, клали на вівтар її незалежності власне життя, несли і несуть відповідальність за її долю, її майбутнє. В цих книгах так химерно переплелись реальне і фантастичне, земне і казкове, радісне і трагічне, що неможливо визначити міру автобіографічного у витвореній письменницькою уявою художній реальності.

Працюючи над цими романами, письменник добре усвідомлював, що, крім середовища, в якому людина живе і формується, дуже багато важить у її житті також духовне середовище народу, його пам’ять, традиції, адже культури без коріння немає, всебічно розвиненою стає та особистість, в якій гармонійно поєднуються такі поняття, як народна мораль, совість, історична пам’ять, багатовіковий естетичний досвід народу.

Василь Земляк у згаданих творах виявив синівську уважність до етнографічних барвистих звичаїв рідного Прибужжя, його святинь, злетів і трагедій, до побутового народного етикету, мови, яка завжди була душею народу, душею його культури. Саме уважність до людини, мовна культура, невимушений гумор, щира лірична інтонація надають Земляковим книгам справжньої краси і чарівності.

Усі герої В. Земляка – добрі й злі, мудрі й наївно простакуваті, ліниві й працьовиті, хоробрі й боягузливі, похмурі й веселі – «заземлені» на народний характер у всій його складності й простоті, визначеності й неоднозначності. Вони у складних катаклізмах історії гинуть і воскресають, перемагають і вічно залишаються в пам’яті нащадків – живуть життям, яке судилось одвічно людині на землі. Письменник прагнув творити так, щоб поєднати минуле з майбутнім, «побачити землю свою в єдності й цілісності великого й малого, у величі загиблих і в буденності живих».

А ще Василь Земляк любив Київ. Микола Олійник писав: «Київ він любив по-особливому. Любив проспекти, тополевий Шевченків бульвар, майдани, вулиці. А найбільше, мабуть, провулки. Старенькі, з давньою-предавньою, розмитою дощовими водами бруківкою. Киянівський, Андріївський узвіз, якась покручена (на Татарці) вулиця з дивною для міста назвою Польова… Запрошував до них, старих отих закутків, ніби то були «його» вулиці, його дитинства, отроцтва». Особливо він любив нічний Київ. «Ніколи він не буває таким прекрасним, як о цій порі. Всі його тайни ніби оживають і відкриваються, коли обивателі сплять. Здається, можна заглянути, мов у колодязь, в глибінь його історії аж до часів Володимира Мономаха та Ярослава Мудрого… Я поведу вас у вічність, – і він вів нас темними провулками в такі райони Києва, де жоден з нас не бував і не підозрював, що вони існують».

Ранньою весною 1977 року Василь Земляк пішов від нас, живих, немов піднявся на крилах лебединих зграй, повернення яких з далеких країв з таким тужливим нетерпінням він завжди очікував.

Дмитро Павличко писав:

На могилі – портрет. Резеда.

Василеві усміхнені очі.

Павутиння дощу. Серед ночі

Затікає під серце вода.

Будеш вічно, як радості подив,

Як під сонцем весняні степи.

О мій брате натомлений, спи!

Ти до нас недаремно приходив!

В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце – серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Залишились його цікаві книги, які утверджують на землі мудрий закон лебединої зграї: кожен птах повинен відчути в польоті крило сусіда.

Землякові було лише п’ятдесят чотири – збирався ще жити довго й написати багато. Але життя, як і смерть, незбагненне, і передбачити щось точно – важко, а то й неможливо. Із спогадів побратимів ми дізнаємося нині, що він мріяв про незалежну й суверенну Україну – носив цю мрію в душі, як прапор, збирався сходити пішки до Канева на могилу Шевченка. Варто сказати, що все, створене Василем Земляком як письменником, увійшло в українську літературу дорогоцінним набутком. Віриться, що слово його звучатиме в ній віки, бо він жив і писав для народу, а народ безсмертний.

За його сценаріями, зокрема, поставлено стрічки «Люди моєї долини» (1960), «Новели Красного дому» (1963), «Дочка Стратіона» (1964), «На Київському напрямку» (1967), «Важкий колос» (1969), «Відвага» (1971). За романом Василя Земляка «Лебедина зграя» Іван Миколайчук зняв фільм «Вавилон ХХ» (1980).

Існує тип письменника, котрий віддається праці з таким відчуттям, ніби щоразу пише свій останній твір, пише заповіт. Василь Земляк належав саме до такого типу письменників. Всю свою творчу наснагу прагнув передати тим сторінкам, що в цей час були в нього на столі, намагався виповісти в них думи свої й почуття до останку.

Василь Земляк насамперед любив людей і не міг жити без їхніх слів, усмішок, рукопотискань, як бджола без запаху квітів; і як невтомна, працьовита, золота бджола літав до квітів і брав з духовних щільників народу солодкий та гіркий мед мудрості. Усі, хто знав і читав Василя Земляка, відзначають не лише його зворушливу людяність, а й безмежну відданість літературі. Він, як засвідчують спомини побратимів, мав особливу зіркість у вивченні життя, умів побачити, відчути серцем та філософськи осмислити найсокровенніші сторінки історії рідного народу. Кожне почуте ним слово, кожна впольована подробиця, кожен помічений порух людської душі неодмінно ставали набутком його неперехідної прози.

Закінчити розповідь про Василя Земляка хочемо рядками вірша Івана Драча:

Що ми маємо далі знати,

Як ми маємо далі рости,

Крила маємо, як обдирати,

Щоб сягати його висоти.

Не захмарної – хмари заради:

Неповторності доброти,

Ради сонця і ради правди,

Ради лебединої простоти!...

Література


Гончар О. Василь Земляк і його слово // Чим живемо. На шляхах українського Відродження. – К. : Укр. письменник, 1993. – С. 205.

Лабінський М. Химерна проза Василя Земляка / М. Лабінський // Пам’ять століть. – 2008. – № 3. – С. 102–103.

Павличко  Д. Книжки від Василя Земляка / Д. Павличко // Дніпро, 1983. – № 4. – С.134-135.

Русанівський В. М. Мова химерного роману / В. М. Русанівський // Мовознавство.– 2006. – №  4. – С. 3–21.

Скрипник  А. Навздогінці за давнім святом / А. Скрипник // Навздогінці за давнім святом // Літ. Україна. – 1997. – 20 берез.

«Золотий голос України»

Матеріали для підготовки сценарію проведення засідання літературно-музичної вітальні до 200-річчя від дня народження

співака та композитора С. С. Гулака-Артемовського


Неподалік містечка Городище на Київщині (нині Черкаська область) розташувався невеликій хутір Гулаківщина. Саме тут, в сім’ї священика місцевої Покровської церкви Степана Петровича Гулака-Артемовського, 16 лютого 1813 року народився син Семен, який згодом став окрасою і гордістю української музичної культури.

Його дитинство минуло поміж живописної української природи, серед ланів і пагорбів, що утворюють чудові краєвиди. Батько й мати були людьми освіченими, своїх дітей Петра, Павла, Семена та Марію не тільки любили, але й виховували в повазі до книги, пісні, Святого письма. Хлопчик мав чудовий голос – дискант, знав багато українських пісень і дуже добре їх виконував. Батько вирішив, що його молодший син Семен стане священиком, і тому, коли хлопчикові виповнилося 11 років, він поїхав навчатися до Київського духовного училища. Чутки щодо прекрасного голосу Семена швидко поширилися за межі училища, дійшовши до київського митрополита – шанувальника хорового співу. За його наказом обдарованого юнака зарахували до митрополичного хору Софіївского собору. Юнак відчував, що богословські науки його зовсім не цікавлять, так само, як і кар’єра священика. 1830 року його зарахували до хору Київського Михайлівського монастиря, де в нього розвинувся прекрасний баритон. Семен став першим солістом хору. У 1835–1838 роках навчався в Київській духовній семінарії.

У червні 1838 року до Києва завітав російський композитор Михайло Іванович Глінка, який був керівником придворної хорової капели в Петербурзі. Під час богослужіння в церкві Михайлівського монастиря М. Глінку вразив чудовий баритон, який виконував соло в концерті Д. Бортнянського. Це був Семен Степанович Гулак-Артемовський. Глінка запропонував йому їхати із ним до Петербурга.

Михайло Глінка почав працювати з С. Гулаком-Артемовським. Він розучив зі співаком пісню «Гуде вітер вельми в полі», створену ним в Качанівці (маєтку приятеля Г. C. Тарновського). Семен Степанович уперше виконав цю пісню у супроводі кріпосного оркестру Г. Тарновського.

У Петербурзі С. Гулак-Артемовський займався вокалом і музикою взагалі, підвищував свій культурний рівень, вивчав французьку, італійську мови. Глінка організовував сольні концерти, готував його до оперної сцени, мріяв послати на навчання до Італії. На одному з таких концертів його спів почув власник уральських заводів Демидов, який заявив, що фінансує поїздку співака до Італії. Упродовж трьох років Семен Степанович навчався в Італії, співав на сцені знаменитого оперного театру у Флоренції. Згодом він отримав офіційне запрошення до Петербурзького оперного театру на партії високого басу. Усі виступи молодого співака супроводжував шалений успіх. Особливо успішним було його виконання партії Руслана в опері М. Глінки «Руслан і Людмила». У цій ролі вперше повною мірою проявився талант не лише співака, а й актора. Т. Г. Шевченко в листі до Г. С. Тарновського писав «Тепер через день дають «Руслана і Людмилу». Та що то за опера, так ну! А надто, як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, – далебі правда. Добрий співака, нічого сказати».

С. Гулак-Артемовський цікавився суспільним життям столиці, відвідував вернісажі, майстерні петербурзьких художників, громадські збори, на яких обговорювалися актуальні проблеми життя. Він усіляко допомагав (передавав книги, гроші) своєму другові Т. Г. Шевченку, який в цей час перебував в Новопетровському укріпленні на березі Каспійського моря.



(На фоні «Місячної» сонати Л. Бетховена звучить лист Т. Шевченка до С. Гулака-Артемовського).

«Благородніший ти із людей, брате-друже мій єдиний Семене! Ну скажи по правді, чи єсть така велика душа на світі, окроме твоєї благородної душі, – щоб згадала про мене в далекій неволі, та ще й 15 карбованців дала. Нема тепер таких великих душ на світі! Великий ти поет, друже Семене! Благодарю тебе всім серцем і всім помишлєнієм моїм! Чим і коли заплачу я тобі за твоє істинно християнське діло? Тепер, кроме сльоз благодатних, нічого в мене нема. Кланяюсь твоїй добрій жіночці, цілую твоє єдине дитя і плачу разом з вами о погребенії вашої Александри. Прощай, друже мій єдиний, не забувай безталанного, серцем преданого тобі земляка, твого Тараса Шевченка».

Уже після заслання Т. Шевченко згадував у своєму щоденнику С. Гулака-Артемовського, називаючи його «задушевним», «вірним», «єдиним» і «щирим» другом. Вони часто зустрічалися у Артемовських, де стихійно виникали літуратурно-музичні вечори. Шевченко дуже любив українські народні пісні, знав їх багато, мав невеликий, але приємний голос (тенор). То вони з Артемовським часто співали українські пісні дуетом. На початку 1858 року С. Гулак-Артемовський присвятив Т. Шевченку свою пісню на народні слова «Стоїть явір над водою», що стала одним із найулюбленіших творів поета. Пісня була написана в серпні 1858 року, а 19 вересня вже була виконана у виставі «Москаль-чарівник». Пісня з такою назвою була поширена в Україні ХVІІІ століття, вона мала всього три куплети. Артемовський дописує ще чотири і створює оригінальну мелодію, зовсім не схожу на попередню. Саме в такому варіанті вона живе і зараз.

(Звучить пісня С. Гулака-Артемовського «Стоїть явір над водою»).

1862 року С. Гулак-Артемовський створив першу українську лірико-комічну оперу «Запорожець за Дунаєм», в якій він уперше вивів на сцену український елемент. Музика його опери є глибоко народною. Численні інтонації, поспівки взято з української народної пісенності. Головну роль Івана Карася талановито виконав сам автор – С. Гулак-Артемовський. Прем’єра відбулася на сцені Петербурзького Маріїнського театру 14 квітня 1863 року. В жовтні 1864 року відбулася московська прем’єра. Вистава мала успіх, але значно менший, ніж в Петербурзі, тому що відбулася після виступу редактора газети «Московские ведомости» Михайла Каткова, котрий у своїй статті намагався довести, що не тільки української мови, а й українського народу взагалі не існує. Каткова підтримав міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, заявивши, що «никакого украинского языка не было, нет и быть не может». Він розіслав свій сумнозвісний циркуляр, яким заборонялося видання підручників і книг українською мовою. В результаті цієї ж політики «Запорожець за Дунаєм» був знятий з репертуару, а в подальшому його постановки були заборонені.



(Звучить романс Оксани «Місяцю ясний» з опери «Запорожець за Дунаєм»).

На українській сцені її вперше поставив у 1884 p. M. Кропивницький, забезпечивши цьому твору довге сценічне життя. Опера «Запорожець за Дунаєм» приваблює демократичним характером сюжету, мелодійністю музики, що увібрала барви українського пісенного мистецтва, колоритністю образів, соковитим народним гумором. Це творіння великого майстра стало міцним підґрунтям національного оперного мистецтва.

Сьогодні ця опера здобула світову славу, збагативши золотий фонд української музичної класики. Золотий голос С. Гулака-Артемовського пам’ятають стіни світових оперних театрів Мілана, Флоренції, Москви, Санкт-Петербурга, Харкова, Києва.

Семен Степанович Гулак-Артемовський створив незабутні образи на оперній сцені: Руслан в опері М. Глінки «Руслан і Людмила», Фігаро у «Севільському цирульнику» Дж. Россіні, Мамай в опері А. Рубінштейна «Куликівська битва», Яго в опері «Отелло» Дж. Верді, Командор в опері В. А. Моцарта «Дон Жуан», Клод Фролло в опері О. Даргомижського «Есмеральда» тощо. Україна пишається своїм великим музикантом, ушановуючи пам’ять про свого талановитого сина.

Водночас, хоч і не часто, він виступав як драматичний актор, завойовуючи прихильність публіки. Серед його ролей був Чуприна із п'єси «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Театральні критики відзначали, що «пан Артемовський небагато в чому поступається тут самому Михайлу Щєпкіну», неперевершеному виконавцю цієї ролі.

За свідченнями сучасників, Семен Гулак-Артемовський був ще талановитим художником-мініатюристом. У 1854 р. він склав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії».

На сюжети українського життя С. Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля» та власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала». Як і при постановці опери «Запорожець за Дунаєм», в «Українському весіллі» композитор виконував роль одного з персонажів – свата, а у водевілі співав написані ним пісні-романси: «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться», які досить швидко набули популярності серед широкого загалу шанувальників української пісні.

Після постановки у Маріїнському театрі опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовський назавжди залишає петербурзьку сцену і переїжджає до Москви, де якийсь час виступає у Великому театрі.

Саме у Москві, залишивши назавжди сцену, С. Гулак-Артемовський вирішує активно зайнятися практичним лікуванням людей гіпнозом, у результативність якого він глибоко вірив. Ще у Петербурзі співакові вдалося отримати офіційний дозвіл на таку діяльність.

У Москві С. Гулак-Артемовський оселився біля церкви Різдва у невеликому двоповерховому дерев'яному будиночку, який дуже швидко стає широковідомим багатьом людям. Поголос про лікувальні сеанси колишнього уславленого співака ширився з кожним днем. За винятком неділі та релігійних свят, С. Гулак-Артемовський приймав щодня 30-40 осіб, не беручи з них за сеанси гіпнозу жодної копійки. «Це не мистецтво, а дар, і я не маю права брати за нього винагороду», – говорив Семен Степанович. Майже 10 років Гулак-Артемовський

займався лікарською практикою.

Помер він 5 квітня 1873 р. і похований у Москві.


Кауфман Л. С. C.  Гулак-Артемовський / Л. Кауфман – К. : Держ. в-во образ. м-ва і муз. л-ри УРСР, 1962. – 192 с.

Кауфман Л.  Семен Гулак-Артемовський : творчі портрети українських композиторів. – К. : Музична Україна, 1973. – 38 с.

Кисилев Г. С. С. Гулак-Артемовский / Г. Кисилев. – К. : Мистецтво, 1961. – 28 с.

Петренко М. Стоїть явір над водою / М. Петренко // Українські народні пісні : розповіді про творців. – Суми, 2008. – С.132–144.

Списаренко Б. Семен Гулак із Городища / Б. Списаренко // Слово Просвіти. – 2003. – 15 лют. – С. 10.

Хоролець Т. А. Золотий голос України : сценарій музичної вітальні, присвячений творчості С. С. Гулака-Артемовського / Т. А. Хоролець // Мистецтво в школі. – 2012. – № 5. – С. 36–39.

Зміст
«Царівна української літератури» Матеріали до літературного калейдоскопу, присвяченого 150-річчю від дня народження Ольги Кобилянської ………… С.1
«Буде в пісні жить душа моя» Матеріали до години поезії, присвяченої 100-річчю від дня народження Платона Микитовича Воронька ……………………………… С.11

Душа, що прагне високості Матеріали до творчого портрету, присвяченого 90-річчю від дня народження Василя Земляк ………………………………………………… С.19

Золотий голос України Матеріали для підготовки сценарію проведення засідання літературно-музичної вітальні до 200-річчя від дня народження співака та композитора С. С. Гулака Артемовського……………………………………………………… С.24


Письменники, діячі культури – ювіляри 2013 року : метод.-бібліогр. матеріали на допомогу бібліотечним працівникам / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; укладач Н. В. Фесенко – Суми, 2013. – 28 с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2

Схожі:

Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconРозпорядження голови сумської обласної державної адміністрації 23. 09. 2013 м. Суми №405-од
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Регламенту Сумської обласної державної...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconРозпорядження голови сумської обласної державної адміністрації 30. 12. 2013 м. Суми №544-одс12. 2012 Суми №535-од
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», Регламенту Cумської обласної державної...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconОбласна універсальна наукова бібліотека
Управління культури І туризму, національностей та релігій сумської обласної державної адміністрації
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гмирьова (пам’ятні дати Миколаївщини на 2016 рік) Методико-бібліографічний покажчик Миколаїв
Управління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму, національностей та релігій Сумської обласної державної адміністрації
Сергія Івановича Побожія. У виданні подано інформацію, в основному, за період з 2004
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури сумської обласної державної адміністрації
Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск видання «Письменники, діячі культури – ювіляри 2014 року». Матеріали до поетичної години,...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. Гмирьова
Управління культури, національностей та релігій миколаївської обласної державної адміністрації
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму Сумської обласної державної адміністрації
Поточний бібліографічний покажчик «Сумщина за II квартал 2010 року» вміщує статті з періодичних видань (крім місцевої преси), краєзнавчого...
Управління культури сумської обласної державної адміністрації iconУправління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації
Юрій Ступак : до 100-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка