Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини



Сторінка11/18
Дата конвертації08.04.2017
Розмір3.19 Mb.
ТипУрок
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18
Обладнання: портрет Р. М. Рільке.

Хід уроку

І. Підсумки роботи над повістю М. В. Гоголя «Тарас Бульба»

Читання фрагментів кращих творів.

ІІ. Формування нових знань, умінь та навичок

1. Коротка розповідь вчителя про австрійського поета

Райнера Марію Рільке (1875–1926)

У ч и т е л ь. Він писав німецькою мовою. Двічі приїздив до Росії —

«духовної батьківщини», як він її називав, досконало знав російську

мову. Листувався з відомими російськими поетами Мариною Цвєтає-

вою та Борисом Пастернаком.

Вважав, що література, особливо поезія, а також особистість поета-

творця повинна відіграти провідну роль у житті суспільства.

Смерт ь поета

Поет лежав. Його лице бліде,

відчужене з подушки випиналось,

коли знання про світ оцей розсталось

з його єством і поверталось

у час, який байдуже далі йде.

Ті люди, що живим поета знали,

не відали, яким єдиним він

ІІ семестр 127

зі світом був: його лицем ставали

ці води, гори, ниви цих долин.

О, лик його — то весь безмежний світ,

що марно горнеться до нього нині,

а машкара, що вкрила лик людині,—

вона чутлива й ніжна, наче плід,

приречений загинути у тлінні.

(Р. М. Рільке,

переклад М. Бажана)

Сьогодні ми познайомимося з прозовим твором Р. М. Рільке — опо-

віданням «Пісня про Правду».

Зверніть увагу на написання слова Правда з великої літери. Як ви

думаєте, чому автор обрав таку форму?

2. Читання з зупинками (текст додається з розділовими примітками)

1) З початку оповідання до «Я думаю, ніколи не можна знати,

чи є в оповіданні бог, поки воно не зовсім закінчене»

Що має на увазі, говорячи про Бога, автор? (Бог — це та сила, що



впливає на долю людини.)

2) Від «Адже коли бракує всього двох слів...» до «Не знаєте ви ще

чогось про тих руських співців?»

Яких саме співців мав на увазі оповідач? (Народні співці — бандурис-



ти, що зберігають у своїх співах-легендах історію)

3) Від «Я вагався» до «...про цих незвичайних людей».

Кого названо: «Ці незвичайні люди»?

Як ви вважаєте, чому розмова про Бога поступово перейшла до опо-

віді про руських співців?

4) Від «Не знаю, чого воно так...» до «І я почав розповідати».

Хто такий Евальд, у чому перевага його долі над іншими? (Має час



зосередитися на власних думках)

Як можна передати думки, роздуми, почуття? (За допомогою опо-



відання)

Як ви вважаєте, яку частину оповідання, якщо розглядати його ком-



позиційну побудову, ми з вами зараз прочитали? (Вступ)

5) Від «Це діялося в ті часи» до «Народ у степах не знав до ладу,

що діється».

Яке життя було у народу і який настрій опанував ним?

З чим порівнює автор цю атмосферу безнадії? («Ніч стає ще безбе-

режнішою»)

128 Усі уроки зарубіжної літератури. 7 клас

6) Від «Однак пойняті нерозумілою тривогою...» до «образ найбільш

шанованого їм святого».

До чого зверталися люди у скрутні часи? (Безкрає небо, могили в сте-



пу — гробниці минулих поколінь, «буйні пісні вриваються в серця тим

притьмареним людям», ікони)

З чим порівнює автор ікони? («Немов верстові камені бога», «ніби



опора, ніби певний знак на шляху»)

Як можна назвати все це: звертання до неба, до могил минулого, до



пісень, до ікон — одним словом? (Духовність)

7) Від «Так і виходить, що Петро Якимович...» до «...у плечах і стані».

Якою працею, крім шевської, володіє Петро і чи змінює вона його



особистість? («Спину, зігнуту над чобітьми, він випростує перед об-

разами...»)

8) Від «більшу частину свого життя...» до «понад усіх святих».

Чи по-справжньому духовною людиною постає перед нами Петро?



(«Лиш на сімдесятому році Петро зайшов у стосунки з тими, котрі

залишилися у його долі і чию присутність він тільки тепер по-справж-

ньому помітив»)

Чи пощастило йому з останніми дітьми? (Син не може прийняти його



малярство, дочка не продовжить роду, тому ще негарна)

9) Від «Олекса й сам більше ніколи не брався за образи»

до «не знав навіщо».

Що чудного у вдачі сина Олекси?

Чи можна через цю несхожість до інших вважати його поганим, не-

вдалим?

Як мати ставиться до сина?



10) Від «Якось теплого, тихого вечора...» до «І тоді всі його впізнали».

З чого починаються зміни у звичному житті родини Петра?

Що в оповідання є провісником незвичайного? («до дверей, звідки

навкоси через стіл падала смуга світла», «немовби нічний птах...»)

На вашу думку, що вони провіщають? (Світло і птах — символи висо-



кого)

Яке місце посідає цей епізод в оповіданні, якщо говорити про ком-



позиційну побудову твору? (Кульмінація, тобто вищий момент на-

пруженості сюжету)

11) Від «То був один із сліпих кобзарів...» до «Потому запала тиша».

Чи випадково у кульмінаційний момент оповідання з’являється



кобзар? (На початку була згадка про «руських співців»)

Про що зазвичай співав цей кобзар? Які імена вам здалися знайомими?



ІІ семестр 129

3. Бесіда з учнями

Чи можна сказати, що в опові-



данні йдеться про Україну пев-

ної доби (якої саме?)? Які є по-

силання на те в тексті? (Окремі

слова-назви, традиції, звичаї,

художні образи)

У ч и т е л ь. Застосування у тек-

сті твору назв, вказівок, прикмет,

опис звичаїв та традицій певної

країни у певну добу називають на-

ціональним колоритом.

ІІІ. Підбиття підсумків

уроку

Що є невід’ємним від життя



людини, від людського суспільства

будь-якої доби?

Що додає людям сили у скрут-



ну хвилину?

VI. Домашнє завдання

Підготувати короткий переказ змісту прочитаного.

Додаток

Пісня про Правду

Коли я наступного разу знову проходив повз Евальдове вікно, він

поманив мене до себе й усміхнувся: «Ви пообіцяли щось дітям?» — «Як

так?» — здивувався я. «Та ось, коли я розповів їм про Єгора, вони по-

скаржилися, що бог зовсім не з’являється в тому оповіданні». Я злякав-

ся: «Що? Оповідання без бога, та хіба ж таке можливе?» Потім я схаме-

нувся: «А й справді, в цьому оповіданні, як я тепер собі міркую, нічого

не сказано про бога. Не збагну, як таке могло трапитися: аби хтось зажа-

дав від мене оповідання без бога, то я, далебі, пригадував би ціле життя

і все марно...»

Мій приятель усміхнувся з такого запалу. «Ви не хвилюйтеся,— пере-

пинив він мене лагідно.— Я думаю, ніколи не можна знати, чи є в опові-

данні бог, поки воно не зовсім закінчене. Адже, коли бракує всього двох

слів, ба навіть коли ще залишається зробити паузу після останнього сло-

ва,— він може ще з’явитися». Я кивнув, і каліка сказав іншим тоном: «Не

знаєте ви ще чогось про тих руських співців?»

Р. М. Рільке

130 Усі уроки зарубіжної літератури. 7 клас

Я вагався: «А може, краще поговорімо про бога, Евальде?» Він похи-

тав головою: «Мені так хочеться більше довідатися про цих незвичайних

людей. Не знаю, чого воно так, та я все думаю: а що, коли хтось із них за-

вітає до мене? — І він повернув голову в кімнату, до дверей. Проте його

погляд зразу, і не без збентеження, повернувся до мене.— Але ж цього

не може бути»,— поправився він квапливо. «Чому не може бути, Еваль-

де? Вам може трапитися чимало такого, що залишається неприступним

людям здоровим, бо вони проминають багато що, а від дечого й тікають.

Бог призначив вас, Евальде, бути спокійною точкою серед усієї суєти.

Хіба ви не відчуваєте, як усі навколо вас метушаться? Інші женуться за

днями і, коли наздоганяють котрийсь із них, до того засапуються, що не

в змозі навіть поговорити з ним. Ви ж, мій друже, просто сидите коло

свого вікна й чекаєте; а тому, хто чекає, завжди щось трапляється. Вам

випала особлива доля. Подумайте, навіть Іверська богородиця в Москві

мусить вийти зі своєї каплички та їде в чорній кареті, запряженій четвір-

кою, до тих, що відбувають якусь урочисту церемонію,— на хрестини чи

то на поховання. А до вас усі самі повинні приходити».

«Еге ж,— мовив Евальд, чудно всміхнувшись,— я не можу навіть

смерті вийти назустріч. Багато людей здибує її в дорозі. Вона побоюєть-

ся вступати в їхні будинки й викликає їх звідти в чужі краї чи на війну,

на стрімку вежу чи на хисткий міст, кудись у пустелю чи в божевілля.

Найчастіше люди зустрічають її принаймні десь надворі і приносять її

на своїх плечах додому, самі не помічаючи цього.

Адже смерть ледача: хтозна, може, вона й заснула б, якби люди по-

всякчас не турбували її».— Хворий якусь хвилю роздумував, а потім тро-

хи гордовито, здавалося, повів далі: «Але до мене їй доведеться самій

прийти, коли вона захоче мене взяти. Сюди, в мою маленьку світлу кім-

натку, де так довго не в’януть квіти, по цьому старому килиму, повз цю

шафу, поміж столом і краєм ліжка (а тут пробратися не так легко) аж до

мого улюбленого старого, широкого стільця, який, мабуть, помре разом

зі мною, бо ж він, так би мовити, прожив усе життя зі мною. І вона повин-

на прийти зовсім просто, без гамору, нічого не перекинувши, нічого не

накоївши, ніби звичайний гість. Саме через це моя кімната мені особли-

во близька. Все відбудеться тут, на цій тісній сцені, і тому ця остання ява

не надто відрізнятиметься від усіх інших подій, які вже сталися тут чи ще

стануться. Мене завжди, ще з дитинства, дивувало, що люди говорять

про смерть інакше, ніж про інші події,— і це лише тому, що ніхто не роз-

повість, як йому ведеться потім. Але чим, одначе, відрізняється небіж-

чик від людини, яка стає поважною, відмовляється від усього тимчасо-

вого і віддаляється від усіх, аби спокійно поміркувати над вирішенням

того, що вже давно її мучить? На людях навіть «отченаш» не пригадаєш,

а тим більше не з’ясуєш невиразний зв’язок, який, можливо, полягає не

ІІ семестр 131

в словах, а в явищах? Треба відійти в неприступну тишу, і, можливо, не-

біжчики — це ті, які усамітнилися, щоб поміркувати над життям».

Настала коротка мовчанка, якій я поклав край такими словами:

«Мені згадалася зараз одна молода дівчина. Можна сказати, що перші

сімнадцять років свого безжурного життя вона тільки роздивлялася. Її

величезні очі жили самостійним життям, і все, що вони бачили, вони

поглинали самі, а життя в усьому тілі цього юного створіння минало не-

залежно від них, живлячись лише простими звуками, що йшли зсереди-

ни. Та наприкінці цього часу якесь сильне переживання порушило це

подвійне життя, дві сторони якого ледве чи стикалися між собою, очі

дівчини ніби запали досередини, і весь тягар зовнішнього ринув крізь

них у морок серця, і кожний день падав такою вагою у глибокі, стрімкі

погляди, що в тісних грудях він розколювався, ніби скло. Тоді дівчина

стала бліднути, хворіти, усамітнюватися, задумуватися, і, нарешті, вона

сама розшукала ту тишу, в якій думкам, очевидно, ніщо не заважає».

«Як вона померла?» — запитав мій приятель тихим, хрипкуватим

голосом. «Вона втопилась. У глибокому спокійному ставі, і на поверхні

його утворилося безліч кіл, які повільно розходилися, виростали під бі-

лим лататтям, так що ці плавучі квіти заворушилися».

«Це теж оповідання?» — сказав Евальд, щоб не дати запанувати тиші,

яка настала після моїх слів. «Ні,— відказав я,— це почуття».— «А чи не

можна передати його дітям — це почуття?» Я задумався. «Можливо».—

«Але яким способом?» — «За допомогою іншого оповідання». І я почав

розповідати:

«Це діялося в ті часи, коли в Південній Русі боролися за волю...

...Мені слід було б відразу зробити невеликий вступ: у Південній

Русі і в тих тихих самотніх степах, що звуться Україною, хазяйнували

польські пани. Вони були жорстокими володарями, їхній гніт і жадоба

євреїв-орендарів, у чиїх руках були навіть церковні ключі, які вони ви-

давали православним за окрему плату, були такі нестерпні, що молоді

люди навколо Києва і вгору по Дніпру серйозно задумалися. Навіть сам

Київ, священне місто, де Русь вперше заявила про себе [...] усе більше

поринав у себе і знищувався пожежами, схожими на раптові божевільні

думки, після яких ніч стає ще безбережнішою. Народ у степах не знав до

ладу, що діється. Однак пойняті незрозумілою тривогою діди виходили

ночами зі своїх хат і мовчки вдивлялися у високе, вічно безвітряне небо,

а вдень можна було бачити постаті, які з’являлися з-за гребенів могил

над пласкою далиною. Ці могили, гробниці минулих поколінь, пере-

тинають весь степ, ніби застиглий морський прибій. І в цій країні, де

могили, мов гори, люди нагадують безодні. Жителі степів незглибимі,

темні, мовчазні, і їхні слова — лише нетривкі, хисткі містки до їхнього

справжнього єства. Іноді з могил злітають темні птахи. Іноді буйні пісні

132 Усі уроки зарубіжної літератури. 7 клас

вриваються в серця тим притьмареним людям і щезають глибоко в них,

а птахи пропадають у небі. В усіх напрямах усе здається безкраїм. Навіть

хати не можуть захистити від цієї незмірності, якою їхні віконечка ви-

повнені вщерть. Тільки в сутінкових кутках хат висять старі ікони, не-

мов верстові камені бога, і відблиск лампадки пробивається крізь їхній

оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч. Ці ікони — ніби опора,

ніби певний знак на шляху, і жодний дім не стоїть без них.

Знов і знов виникає потреба в іконі, коли якусь знищить час чи ша-

шіль, коли хтось одружується і ставить собі хату чи коли хтось, як, при-

міром, старий Аврам, помирає, заповівши, щоб йому поклали в згорну-

ті руки святого Миколая Чудотворця,— либонь, для того, щоб на небі

впізнати по цьому образу найбільш шанованого ним святого.

Так і виходить, що Петро Якимович, власне, швець за фахом, теж

малює ікони. Коли стомлюється від однієї роботи, він переходить, тричі

перехрестившись, до другої; і та сама побожність покриває як його драт-

ву й молоточки, так і його малювання. Нині він уже старий, проте ще

дужий. Спину, зігнуту над чобітьми, він випростує перед образами і тим

зберіг гарну статуру й стрункість у плечах і стані. Більшу частину свого

життя він пробув у повній самотині, зовсім не втручаючись у метушню,

спричинену тим, що його дружина Якилина народжувала йому дітей

і що ті або вмирали, або одружувалися. Лише на сімдесятому році Пе-

тро зайшов у стосунки з тими, котрі залишилися в його домі і чию при-

сутність він тільки тепер по-справжньому помітив. То були: Якилина,

його дружина, тиха, покірлива жінка, що віддала себе до останку дітям,

підстаркувата, негарна видом дочка і Олекса, син, який, знайшовшись

дуже пізно, мав усього сімнадцять років. Петро хотів привчити його до

малярства, бо розумів, що незабаром уже не зможе впоратися з усіма за-

мовленнями. Але невдовзі він відмовився від своїх спроб навчити сина.

Олекса намалював пресвяту богородицю, але так мало досяг схожості

зі строгим взірцем, що його мазанина швидше скидалася на портрет

Мар’яни, дочки козака Голокопитенка, тобто на річ настільки гріховну,

що старий Петро поквапився, кілька разів перед тим перехрестившись,

замалювати покривджену дошку образом святого Димитрія, котрого він

з невідомої причини шанував понад усіх святих.

Олекса й сам більше ніколи не брався за образи. Коли батько не зага-

дував йому позолотити вінчик, він здебільше блукав у степу, жодна душа

не знала де саме. Ніхто не тримав його вдома. Мати чудувалася з ньо-

го й побоювалася заговорити з ним, ніби він був стороннім або яким

урядовцем. Сестра била його, поки він був малим, а тепер, коли Олекса

виріс, почала його зневажати за те, що він не бив її. Та й в усьому селі

нікому було піклуватися хлопцем. Мар’яна, козацька дочка, висміяла

його, коли він надумав її сватати, а інших дівчат Олекса не запитував,

ІІ семестр 133

чи вважають вони його за жениха. На Запорізьку Січ ніхто не хотів його

брати з собою через те, що він усім здавався надто слабосилим, а чи,

може, ще й замолодим. Якось він був утік і добрався до найближчого

монастиря, але ченці його не прийняли,— отож для нього лишився тіль-

ки степ, широкий, хвилястий степ. Якийсь мисливець подарував йому

одного разу стару рушницю, бозна-чим набиту. Олекса весь час тягав її

з собою, але ніколи не стріляв: по-перше, тому, що хотів зберегти набій,

а ще тому, що не знав навіщо.

Якось теплого, тихого вечора, на початку літа, уся родина сиділа

за грубим столом, на якому стояла миска з кашею. Петро їв, а решта

дивилася на нього, чекаючи на те, що він залишить. Раптом рука його

з ложкою застигла, і старий повернув своє широке, змарніле обличчя до

дверей, звідки навскоси через стіл падала смуга світла й губилася в хат-

ньому присмерку. Всі прислухалися. Знадвору щось шаруділо по стінах,

немовби нічний птах стиха черкав крильми колоди; але сонце щойно

зайшло, та й нічні птахи взагалі рідко залітають у село. І потім знов ніби

якийсь великий звір зачалапав навкруг дому, його обережні кроки чули-

ся водночас від усіх стін. Олекса тихо підвівся зі свого ослона, і в ту саму

мить світло в дверях заступило щось високе, чорне,— воно геть витісни-

ло вечір, внесло до хати ніч і непевно просувалося своєю здоровенною

постаттю вперед. «Остап!» — сказала поганкувата своїм злим голосом.

І тоді всі його впізнали. То був один із сліпих кобзарів, дід, що ходив зі

своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу

козаків, про їхню одвагу й вірність, про їхніх гетьманів, про Кирдягу,

Кукубенка, Бульбу та про інших героїв, і всі охоче слухали його пісні.

Остап тричі низько вклонився в той бік, де, як він гадав, було покут-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18

Схожі:

Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconУрок №1 Тема: Функції мови І мовлення. Роль мови у формуванні й самовираженні особистості
Ояснити роль мови у формуванні й самовираженні особистості; спонукати до роздумів над необхідністю мовної самоосвіти та безперервного...
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconЛюдина І світ
Роль природно-історичного середовища І спадковості у формуванні та розвитку людини
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconУрок №1 Тема. Література І фольклор скарбниця духовних багатств людства
Мета: донести до свідомості учнів, що література й фольклор — скарбниця духовних багатств людства; показати роль книги в житті людини;...
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини icon9 клас Урок №1 Тема уроку. Вступ. Роль і місце літератури в житті нації
Обладнання: портретна галерея українських письмен­ників, творчість яких вивчається в 9 класі; дидак­тичний матеріал
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconЯк ми знаємо творчість Т. Шевченка
Мета заходу: показати Т. Г. Шевченка як поета, що глибоко розумів роль художнього слова в формуванні людини; поглибити знання учнів...
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconТема уроку: Функції мови І мовлення: комунікативна, когнітивна (пізнавальна), кумулятивна (культуроносна), естетична, експресивна. Роль мови у формуванні й самовираженні особистості. Мета уроку
Поглибити знання про функції мови та мовлення, пояснити роль мови у формуванні й самовираженні особистості, спонукати до роздумів...
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconРоль музичної народної творчості у формуванні особистості майбутнього громадянина України
Сучасне суспільство потребує такої форми політичної організації, яке б забезпечувала розкриття творчого потенціалу людини. Це можливо...
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconКалендарне планування 9 клас
Вступ. Роль І місце літератури в житті нації. Розвиток літератури. Творча індивідуальність митця. Аналіз художнього твору
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconКонспект уроку позакласного читання з української літератури у7 класі
Передача та збереження духовних І національних цінностей як запорука щастя та успіху у житті людини
Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини iconРоль краєзнавства у формуванні громадянської та загальнокультурної компетентності учнів



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка