Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях»



Скачати 344.49 Kb.
Дата конвертації11.04.2017
Розмір344.49 Kb.

Мистецтво, 8 клас

Урок 13

Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі « Мадонна в скелях», Л.да Вінчі « Джоконда», С. Рафаель « Сикстинська мадонна», Л.да Вінчі «Тайна вечеря», Мазаччо « Чудо з динарієм», Джотто « Оплакування Христа», Б. Мікеланджело «Страшний суд», П.Перуджино « Христос передає ключі від раю апостолу Петру».

Мета: Ознайомити учнів з характерними рисами живопису Ренесансу; розглянути особливості фрескового та станкового живопису, надати знання про станковий живопис Леонардо да Вінчі; ознайомити із поняттям «техніка сфумато».

Розвивати вміння учнів порівнювати живописні образи, аналізувати твори, досліджувати характерні риси фрескового живопису доби Ренесансу, узагальнювати основні риси живопису Ренесансу.

Виховувати інтерес до творчості живописців епохи Ренесансу та шедеврів живописного мистецтва.

Тип уроку: комбінований, інтегрований, урок поглиблення в тему.

Обладнання: проектор, мультимедійна дошка.

Хід уроку:



  1. Організаційний момент. Мотивація до навчання.

  2. Актуалізація опорних знань. Фронтальне опитування.

  • Що ви знаєте про особливості мистецтва Ренесансу?

  • Які виділяють етапи розвитку мистецтва цієї доби?

  • Які види мистецтва отримали найбільшого розвитку цієї доби?

  • Розкажіть про характерні риси архітектури та скульптури цієї епохи.

  1. Новий матеріал для засвоєння. Розповідь про живопис епохи Ренесансу.

Живопис Ренесансу як один із видів мистецтва цієї доби має свої характерні риси. Він відходить від статичних, застиглих схем у бік динаміки, з’являється нове розуміння простору і часу, в картинах присутні правдивість, достовірність і своєрідна чуттєвість, драматизм подій. Художники цього стилю зберігають традиції Візантії, але доповнюють їх психологізмом і емпіричними пошуками перспективи.

/перегляд ілюстрації Р. Санті. «Арістотель і Платон»./

«станца» - кімната в перекладі з італійської. Станци Рафаеля – це кімнати в Ватікані, розписані Рафаелем і учнями: Станца дель Інчендіо ді Борго (фреска «Пожар в Борго»), Станца делла Сеньятура, Станца д’Еліодоро (Кімната Еліодоро). Кожну стіну цих кімнам займає фрескова композиція, тобто , в кожній кімнаті – по 4 фрескові композиції.

Спочатку була розписана середня із трьох станц – «Станца делла Сеньятура» (Кімната підписів), названа так, тому, що тут засідав Церковний Трибунал, зберігалась папська печатка і підписувались укази. Папа Юлій вирішив відвести цю кімнату під свій особистий кабінет і бібліотеку, що і визначило сюжет розпису стін – чотири сфери духовної діяльності людини: Теологія,
Філософія, Юриспруденція та Поезія. На кожній стіні кімнати розміщується завершена фрескова картина. Ці 4 фрескові картини названі: перша – «Диспут» (вона відтворює спір про святе причастя), друга «Афінська школа», третя – складається із кілької менших композицій, четверта «Парнас». Над кожною фрескою розміщена алегорична фігура – символ кожного із цих видів діяльності, а по кутах невеликі фрескові картини, пов’язані із сюжетом даної фрески.

На сьогоднішньому уроці ми зупинимось на фресці «Афінська школа» та її фрагментах «Платон і Арістотель», «Піфагор», «Евклід з учнями».

кращою фрескою станц визнана «Афінська школа» Рафаеля. Використовуючи всі засоби живопису свого часу , Рафаель подолав трудності колориту і накладення фрескових фарб, завдяки чому досяг найбільш повної взаємодії на глядача. На фресці – обширний рортик в стилі ренесанс. В «Афінській школі», як і в інших фресках станц, Рафаель створив композицію, яка вибудовується не вздовж переднього краю, а в виді півкруку, на якому розвертаються події. Художник в цій фресці об’єднав велику кількість фігур в гармонічну композицію, тому «Афінська школа» до цих пір вважається високим зразком героїчного жанру.станца афинская школа.jpg

Фреска прославляє Істину і символізує раціональні пошуки істини філософією та наукою. На ній зображені античні філософи, ідей та роботи яких формували духовний світ Ренесансу. Це мудрі, впевнені в собі люди сильної волі та високого достоїнства. Багато із них наділені рисами великих філософів, художників та знаменитих сучасників автора. По задуму Рафаеля, згідно ідей неоплатонізму, ці подібності повинні були символізувати рідність античної філософії та нової теології. http://nearyou.ru/rafael/segn/1platon0.jpg

Не всі фігури на фресці можна ідентифікувати зі 100% впевненістю, але великих грецьких філософів Платона та його учня Арістотеля легко впізнати за назвами книг в їх руках. Платон (в червоному плащі і з рисами обличчя Леонардо да Вінчі) вказує рукою на небо, а рука Арістотеля (в синьому плащі) звернена розкритою долонею до Землі. В цих жестах сконцентровані і філософські ідеї – абстрактні у Платона (його світ ідей крутиться в небесах) і більш практичні і обґрунтовані у Арістотеля (його світ ідей пов’язаний з земним досвідом). Фігури Платона та Арістотеля помітно крупніші та вищі від рядом стоячих фігур. Але це не порушення логіки перспективної побудови, це прийом виділення центральниї героїв, коли рядом з фігурами високого росту (Платон та Арістотель) зображаються низькі фігури.

З усіх сторін фігури Платона та Арістотеля окружені групами філософів та вчених різних шкіл та їх учнями. Зверху зліва від Платона – Сократ . На пальцях перераховує він переконливі доводи свого вчення, визиваючи захоплення учнів та народу. Найбільш уважний із слухачів – молодий воїн Алківіад в шльомі і повному обмундируванні . нижче – Епікур в вінку, який радить діставати задоволення від життя, та Зенон – філософ протилежних поглядів, а рядом – фігура Піфагора.пифагор.jpg

В своїх роботах Піфагор намагався пов’язати математику і музику. На табличці в його руках намальовані математичні формули, за допомогою яких він намагався описати музичну гармонію, що повинно було стати ключем до гармонії світу. Платон використав ці формули для розрахунку гармонійних пропорцій душі. Ця ідея докладно викладена Платоном в трактаті «Тіней», з яким він зображений на фресці.

Живопису епохи Ренесансу характерно:


  • Реальне бачення світу

  • Написання картин з натури

  • Поступова відмова від середньовічних канонів.

Напр. , умовність і площинність середньовічного живопису змінюється на пряму перспективу (відчуття простору, глибини в картині) та об’ємність зображень завдяки техніці світлотіні. Зображення людини відповідає правильним анатомічним пропорціям, відроджується інтерес до краси людського тіла.

На етапі раннього Відродження надзвичайно популярним був фресковий живопис. Більшість італійських художників – саме фрескісти (Мазаччо, Джотто, Боттічеллі та інші). Фресками прикрашали як церкви, так і палаци, церковні та домашні каплиці, суспільно значущі споруди. Значного поширення також набув станковий живопис.

Живопис Ренесансу характеризується різноманітністю індивідуальних манер художників, формуванням місцевих шкіл. Велику роль у становленні та розвитку малярства відіграли творчість Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаеля Санті, Тіціана, Паоло Веронезе, Донателло, Мазаччо, Альбрехта Дюрера та ін.


Сфумато (той, що зникає, як дим) – термін, що позначає м’якість живописного виконання, плавність тональних переходів, розпливчастість контурів як наслідок повітряної перспективи.
У ренесансну добу в мистецтві з’являються нові терміни та поняття. Одним із них є техніка сфумамо , введена в ужиток Леонардо да Вінчі.

У мистецтві Ренесансу особливе місце зайняв жанр портрету, відбулося становлення пейзажу як окремого жанру. Серед тем картин переважали світські та релігійні сюжети, образи реального світу, передача цілої гами почуттів та емоцій людини.



Станковий живопис.

Леона́рдо да Ві́нчі (італ. Leonardo da Vinci, 15 квітня 1452 в Анкіано, коло Вінчі  2 травня 1519 в замку Кло-Люсе, Амбуаз) — видатний італійський вчений, дослідник, винахідник і художник, архітектор, анатоміст і інженер, одна з найвизначніших постатей італійського Відродження.

Леонардо да Вінчі народився 15 квітня 1452 року в селищі Анкіано поблизу Вінчі, укріпленої фортеці за 30 км відФлоренції, о «третій годині ночі», тобто о дев'ятій вечора за сучасним відліком часу. В щоденнику діда Леонардо зазначено (дослівний переклад): «В суботу, о третій годині ночі 15 квітня народився мій онук, син мого сина П'єро. Хлопчика назвали Леонардо. Його хрестив отець П'єро ді Бартоломео». Його батьками були 25-річний нотаріус П'єро і його кохана, селянка Катерина. Перші роки життя Леонардо провів разом з матір'ю. Його батько незабаром одружився з багатою і знатною дівчиною, але цей шлюб виявився бездітним, і П'єро забрав свого трирічного сина на виховання. Розлучений з матір'ю Леонардо все життя намагався відтворити її образ у своїх шедеврах.

В Італії того часу до позашлюбних дітей ставилися майже як до законних спадкоємців. Багато впливових людей міста Вінчі сприяли подальшій долі Леонардо. Коли Леонардо було 13 років, його мачуха померла при пологах. Батько одружувався вдруге і незабаром залишився вдівцем. Він прожив 67 років, був чотири рази одружений і мав 12 дітей. Батько намагався залучити Леонардо до сімейної професії, але безуспішно: син не цікавився законами суспільства.

Леонардо не мав прізвища в сучасному розумінні; «да Вінчі» означає просто «(родом) з містечка Вінчі». Повне його ім'я — Леонардо, син пана П'єро з Вінчі (італ. Leonardo di ser Piero da Vinci).



Першим вчителем Леонардо (коли йому було приблизно 15 років) вважають Андреа Вероккіо (італ. Andrea del Verrocchio), італійського скульптора та художника епохи Відродження. В майстерні Верроккіо, що містилася в інтелектуальному центрі тодішньої Італії — місті Флоренції, Леонардо вивчав також гуманітарні науки, тут він набув деяких технічних знань. У 1473 році, у віці 20 років, Леонардо да Вінчі отримав кваліфікацію майстра вГільдії Святого Луки.

У віці 24 років Леонардо і ще троє молодиків були притягнені до судового розгляду за анонімним звинуваченням в содомії, але їх виправдали. Про його життя після цієї події відомо дуже мало, але ймовірно, у нього була власна майстерня у Флоренції в 1476—1481 роках. Леонардо довгі роки мандрував Італією, займався математикою, інженерними справами.

Л. да Вінчі. Мадонна в скеляхлеонардо да вінчі.мадонна в скелях.jpg

Цю вівтарну картину Леонардо замовило одне релігійне братство, проте через розходження в ціні художник вирішив її залишити в себе. Закінчував він її десь між 1490 і 1494 роками. Деякі дослідники вважають, що картина не завершена.



Версія, що зберігається в Луврі, була написана між 1483–1486 роками, або навіть раніше. Вона на 3,5 см вища і на 2 см ширша лондонської версії. Перша згадка про цю картину відноситься до 1625 року, тоді вона знаходилася у французькій королівській колекції[1]. Картини, практично, ідентичні, але перша лондонська картина написана пізніше, до 1508 року. Вважається, що над деякими її частинами працювали брати де Преді́ (de Predis). Вона писалася для капели церкви Сан-Франческо Гранде в Мілані. Церква продала її найімовірніше в 1781 році (за іншими версіями до 1785) художнику Гевіну Гамільтону, який і привіз картину до Англії. Після перебування в декількох колекціях «Мадонна в скелях» була куплена Національною галереєю в 1880 році[1]. У червні 2005 року за допомогою інфрачервоного дослідження була виявлена картина, поверх якої написана «Мадонна в скелях». Імовірно там була зображена жінка, що вклоняється, тримаючи в одній руці дитину і простянувши другу руку. Рентгенівське іінфрачервоне дослідження виявили також багато інших авторських поправок до картини.

На картині зображена Діва Марія на колінах, що кладе руку на голову Івана Хрестителя. Праворуч ангел притримує немовля Ісуса, який підняв руку в жесті благословення. В луврській копії янгол показує рукою на маленького Івана Хрестителя, а в лондонській - ні. Також картини декілька відрізняються за кольором. Вся сцена сповнена ніжності і спокою, що дуже контрастує з пейзажним тлом, яке складається з стрімких скель. Цей фон і дав назву всій картині «Мадонна в скелях». Композиція твору побудована у вигляді піраміди. Леонардо передає глибину простору не тільки з допомогою геометрії, але і за допомогою розробленого ним прийому сфумато, коли обриси предметів пом'якшуються для акцентування і їх ніби огортає легка димка.

Л.да Вінчі. Джоконда

«Мо́на Ліза (Джоконда)»— написана італійським художником Леонардо да Вінчі близько 1503 року. Картина є одним з найвідоміших творів живопису у світі. Належить до епохи Відродження. Виставлена вЛуврі (Париж, Франція).

mona_lisa,_by_leonardo_da_vinci,_from_c2rmf_retouched.jpg

В жодній іншій картині Леонардо глибина та імла атмосфери («сфумато») не передані з такою досконалістю, як у «Мона Лізі». Це повітряна перспектива, ймовірно, найкраща за виконанням."Мона Ліза" отримала всесвітню славу не тільки завдяки якості роботи Леонардо, яка вражає і художніх шанувальників, і професіоналів. Картина вивчалася істориками і копіювалась живописцями, але вона б не довго залишалася відомою лише для знавців мистецтва, якби не її виняткова історія. В 1911 році «Мона Ліза» була викрадена і лише три роки опісля, завдяки випадковим обставинам, повернена музею. Протягом цього часу «Мона Ліза» не сходила з обкладинок газет і журналів всього світу. Тому не дивно, що «Мону Лізу» копіювали частіше за всі інші картини. Картина стала об'єктом поклоніння як шедевр світової класики.

Особистість, яку зображено на портреті, складно ідентифікувати. З цього приводу було висловлено багато спірних і, часом, абсурдних думок:



  • Дружина флорентійського торговця дель Джокондо

  • Мати Леонардо (1427 - 1495)

  • Катерина Сфорца

  • Ізабелла д'Есте

  • Просто ідеальна жінка

  • Молодий юнак у жіночому одязі

  • Автопортрет Андре

Загадка навколо незнайомки притягує до Лувру щорічно мільйони відвідувачів.

У 1517 році кардинал Луї Арагонський відвідав Леонардо в його ательє у Франції. Опис цього візиту було зроблено секретарем кардинала Антоніо де Беатісом: « 10 жовтня 1517 року монсіньор та іже з ним відвідали в одній з віддалених частин Амбуаза мессіра Леонардо да Вінчі, флорентійця, сивобородого старця, якому понад сімдесят років, — найчудовішого художника нашого часу. Він показав його височності три картини: одну із зображенням флорентійської пані, писав з натури на прохання брата Лоренцо Пишного Джуліано Медічі, іншу — святий Іван Хреститель в молодості і третю — Свята Анна з Марією і немовлям Христом; усі в найвищому ступені прекрасні. Від самого майстра, у зв'язку з тим, що у нього в той час була паралізована права рука, вже не можна було очікувати нових гарних робіт".

На думку частини дослідників, під «флорентійською дамою» мається на увазі «Мона Ліза». Можливо, однак, що це був інший портрет, від якого не збереглося ні свідчень, ні копій, внаслідок чого Джуліано Медічі не міг мати жодного відношення до «Мона Лізи».

Згідно з Джорджо Вазарі (1511–1574) автором біографій італійських художників, Мона Ліза (скор. від мадонна Ліза) була дружиною флорентійця на ймення Франческо дель Джокондо (італ. Francesco del Giocondo), на чий портрет Леонардо витратив 22 роки, все ж таки залишивши його незавершеним.

Вазарі висловлює дуже схвальну думку про якість цієї картини: «Будь-яка людина, що бажає побачити, як добре мистецтво може імітувати природу, може з легкістю в цьому переконатися на прикладі голови, так як тут Леонардо відтворив всі деталі … Очі наповнені блиском і вологою, як у живих людей … Ніжний рожевий ніс здається справжнім. Червона барва рота гармонійно збігається з кольорами обличчя… Хто б не дивився уважно на її шию, всім здавалося, що у неї б'ється пульс …» Він також пояснює легку посмішку на її обличчі: «Леонардо нібито запросив музикантів і клоунів, щоб розважити смутну від довгого позування даму». Опис Вазарі також містить точний опис брів, яких зараз не видно на картині. Ця розбіжність в деталях та кольорах, за думкою дослідників Паскаля Котте та Дженнесс Кортез, зумовлена змінами картини з часом[1][2].

Картина була добре відома серед любителів мистецтва, хоча Леонардо виїхав з Італії до Франції в 1516 році, взявши картину із собою. Згідно з італійськими джерелами вона з тих пір перебувала в колекції французького короля Франциска I, однак залишається неясним, коли і як вона була ним придбана і чому Леонардо не повернув її замовнику.

Щодо історії створення картини Вазарі, що народився в 1511 році, був змушений послатися на інформацію, дану анонімним автором першої біографії Леонардо. Саме він і пише про маловпливового торговця шовком Франческо Джокондо, який замовив у художника портрет своєї третьої дружини Лізи. Незважаючи на слова цього анонімного сучасника, багато хто з дослідників все-таки сумніваються в можливості того, що «Мона Ліза» була написана у Флоренції (1500–1505). Витончена техніка вказує на більш пізне створення картини. Крім того, в цей час Леонардо був настільки зайнятий роботою над «Битвою Ангіарі», що навіть відмовив княгині Ізабеллі д'Есте прийняти її замовлення. Чи міг тоді простий торговець умовити відомого майстра написати портрет своєї дружини?

Уважний аналіз композиції приводить до висновку, що Леонардо не прагнув створити індивідуальний портрет. «Мона Ліза» стала здійсненням ідей художника, висловлених ним у своєму трактаті з живопису. Підхід Леонардо до своїх робіт завжди мав науковий характер. Тому «Мона Ліза», на створення якої він витратив багато років, стала гарним, але в той же час недосяжним і безчуттєвим образом. Вона одночасно здається жаданою та холодною. Попри те, що погляд Джоконди спрямований на нас, між нами і нею створений візуальний бар'єр — ручка стільця, що діє як перегородка. Подібна концепція виключає можливість інтимного діалогу, як, приміром, у портреті Балтазара Кастільоне (виставлено в Луврі, Париж), написаному Рафаелем близько десяти років потому. Тим не менш, наш погляд постійно повертається до її освітленого обличчя, оточеного, як рамкою, темним, прихованим під прозорою фатою волоссям, тінями на шиї і темним димчастим пейзажем заднього плану. На тлі віддалених гір фігура справляє враження монументального, хоча формат картини невеликий (77х53 см). Ця монументальність, властива возвишеним, божественним істотам, тримає нас, простих смертних, на відстані і одночасно змушує нас безуспішно прагнути до недосяжного. Недаремно Леонардо вибрав позицію моделі, дуже схожу з позиціями богоматері в італійських картинах XV століття. Додаткову дистанцію створює штучність, яка виникає з-за бездоганного сфумато-ефекту (відмови від чітких обрисів на користь створення «повітряного» враження). Треба вважати, Леонардо фактично повністю звільнився від портретної подібності на користь створення ілюзії атмосфери та живого дихаючого тіла за допомогою площини, фарб і пензля. Для нас Джоконда назавжди залишиться шедевром Леонардо.


Секрет виразності особи Джоконди в техніці багатошарового живопису «лессіровками»-тонкими шарами фарби поверх вже висохлих шарів. Що це дає? При проходженні світла через прозорі шари фарби до полотна воно відбивається і розсіюється зовсім по різному в залежності від кута зору на полотно або від кута падіння світла при русі Сонця. Тому вираз її обличчя постійно невловимо змінюється, воно дійсно як живе. Але це-лише початок ефекту, при деякій зміні точки бачення, навіть зовсім незначно, обличчя набуває раптом зовсім виразно обриси черепа, її скроньові западини поглиблюються, очі починають провалюватися… Перед нами вже не усміхнена жінка, а якійсь знущальний оскал самої смерті, це дуже добре видно при перегляді оригіналу, але зовсім не передається в репродукціях. Виникає дуже сильний психологічний ефект, ефект контрасту, коли в одному образі сплавлені два абсолютно протилежних початки. І чим сильніший контраст, тим сильніший вплив, але сильнішого контрасту, ніж життя і смерть придумати неможливо… Тут вся неосяжність людського існування відлиті в одному образі, в цьому геніальність Леонардо. Загадка в тому, як йому вдалося досягти саме зображення черепа, смерті, що мерехтить крізь гарне жіноче обличчя, адже це майже неможливе завдання, але це — рівень думки і духу великого художника і філософа…

Детективна історія Джоконди

Мона Ліза ще довго була б відома лише витонченим знавцям образотворчого мистецтва, якби не її виняткова історія, яка забезпечила їй всесвітню популярність.

З початку XVI століття картина, придбана Франціском I після смерті Леонардо, залишалася у королівській колекції. З 1793 була розміщена в Центральному Музеї Мистецтв у Луврі. Мона Ліза завжди залишалася в Луврі як одне з надбань національної колекції. 21 серпня 1911 р. о третій пополудні картину було викрадено. Жандарми обшукали 20 га території музею, допитали працівників, їхніх родичів і знайомих. Провели обшуки в поїздах, закрили вокзали й порти. Хапали та перевіряли всіх підозрілих паризьких художників та іноземців. Проте, всі ці заходи жодного результату не дали. Пошуки картини тривали два роки. Увесь цей час у музеї висіла її копія в жалобній рамі.

13 грудня 1913 р. флорентійський антиквар Альфредо Джері одержав із Парижа листа: «Я — італієць, патріот своєї батьківщини. Це я взяв у Луврі „Джоконду“ два роки тому. Прагнув повернути Італії скарб Леонардо, украдений колись французами». Він пропонував антиквару придбати картину за півмільйона франків — майже $3 млн 370 тис. на теперішні гроші. Той погодився. Але щойно пересвідчився в тому, що картина оригінал — здав її власника поліції. Злодієм виявився 32-річний італійський маляр Вінченцо Перуджа, родом із села в Північній Італії.

Виявилося, що 1910 р. він працював у Луврі декоратором і установлював нове захисне скло перед полотном Леонардо да Вінчі. Тоді і виникла ідея крадіжки. Знайшов спільників — художника Іва Шадро та шахрая Едуардо де Валферно. Викрадачі вивезли «Джоконду» у США. Там почали продавати копії картини, видаючи їх за оригінал. Так продали шість картин і заробили загалом $2 млн — $47 млн як на тепер. Потім між спільниками почалися сварки. От тоді Перуджа і забрав картину та втік з нею до Європи. Грошей взяти не встиг. Тож аби мати за що жити вирішив продати оригінал.

Після слідства, яке тривало півтора роки, чоловікові винесли вирок — рік ув'язнення.



Рафаель Санті. Сикстинська мадонна.

Живописні полотна італійського художника й архітектора Рафаеля Санті сповнені гармонії та ліризму, поетичні й піднесені, відзначаються досконалістю побудови та виразною пластикою фігур.

Рафаель створив цілу галерею образів мадонни – близько 45 картин, що відрізняються одна від одної композиційними прийомами і трактуванням. Тема материнства – одна із них.

«Сікстинська Мадо́нна» — картина Рафаеля. Знаходиться в Галереї старих майстрів у Дрездені, придбана у 1754році з П'яченци Августом III Фрідріхом за близько 20 000 цехінів (70 кг золота). Розмір: 265×196 см. Є одним з найвідоміших творів італійського Ренесансу. Виконана ця картина близько 1512—1514 років на замовлення церкви святого Сікста у П'яченці, звідси і її назва.raffael, sixtinska madonnan.jpg

Під час Другої світової війни гітлерівське керівництво заховало картину разом з іншими цінними творами в сховищах. В травні 1945-го радянські війська знайшли «Мадонну» у штольні неподалік від Дрездена. Після війни картина знаходилась на реставрації в Москві і в 1955 році була повернута разом з іншими картинами у Дрезден. Цей дивний образ добре знали і в минулому.

Величезне за розмірами (256 x 196 см) полотно було створено Рафаелем для вівтаря церкви монастиря Святого Сикста в П'яченці на замовлення папи Юлія II. Існує гіпотеза, що картина була написана в 1512–1513 роках на честь перемоги над французами, що вторглися в Ломбардію в ході Італійських воєн, і подальшого включення П'яченци до складу Папської області.

Що вельми незвично для початку XVI століття, матеріалом служила не дошка, а полотно. Це може свідчити про те, що полотно планувалося використовувати як хоругва (якщо тільки вибір матеріалу не пояснюється великими габаритами твору).

У XVIII столітті поширилася легенда (не підтверджена історичними документами), що Юлій II замовив полотно Рафаелю для своєї гробниці, і що моделлю для Мадонни послужила кохана Рафаеля Форнаріна, для Сікста — сам папа Юлій (племінник Сікста IV), а для святої Варвари — його племінниця Джулія Орсіні. Прихильники теорії про те, що полотно створювалося для папської гробниці, підкреслюють, що жолуді на ризі Сікста явно відсилають до цих двох пап з роду делла Ровере (rovere перекладається як «дуб»).

У той же час на створення образу саме для церкви у П'яченці вказує те, що її покровителями завжди вважалися свв. Сікст і Варвара, зображені на цьому полотні. Образ вдало вписався в центральну частину апсиди церкви в П'яченці, де служив своєрідною заміною відсутнього вікна.



На картині зображені Мадонна з немовлям в оточенні папи Сикста II і Святої Варвари по сторонах із двома янгелятами, що дивилися знизу вгору на сходження Бога. Фігури утворюють трикутник. Розкрита по сторонах завіса зайвий раз підкреслює геометричну продуманість композиції. Це один з перших творів, в якому глядач незримо виявляється вписаний в композицію: здається, що Мадонна спускається з небес прямо назустріч глядачеві і дивиться йому в очі. В образі Марії гармонійно поєднані захват релігійного тріумфу (художник повертається до ієратичності композиції візантійської Одигітрії) з такими загальнолюдськими переживаннями, як глибока материнська ніжність і окремі ноти тривоги за долю немовляти.

Таємна влада матері, що несе свою дитину людям, хвилювала століттями, бентежила серця. Недивно, що Мадонну постійно копіювали. Наприклад, в українському містечку Бучач, в тимпані костелу Успіння Пресвятої Богородиці є копія «Сікстинської Мадонни» Рафаеля.

  1. Аналіз творів мистецтва.

  • Визначте до яких стилів мистецтва належать подані твори.

  • Знайдіть спільні та відмінні риси між цими творами

  • Подумайте, як із плином часу змінювалися засоби виразності живопису.

  1. Розповідь про фресковий живопис.

В епоху Ренесансу монументальний розпис вражав граціозністю, величчю, багато фігурністю та гармонією. В основі фресок були сюжети із Старого Завіту, сцени з життя Діви Марії і страсті Христові, зображення міфічних персонажів, події з життя папського двору та інші.

/перегляд ілюстрації Леонардо да Вінчі. Таємна вечеря./



Леонардо да Вінчі – найзагадковіша і невивчена особистість минулих років. Хтось приписує йому божий дар і зараховує до лику святих, хтось, навпаки, вважає його безбожником, продав душу дияволові. Але дар великого італійця незаперечний, оскільки все, до чого коли-небудь торкалася рука  живописця і інженера, моментально наповнювалося прихованим змістом. Сьогодні ми поговоримо про знаменитий твір «Таємна вечеря» та множини секретів, які він приховує.

http://www.abc-people.com/data/leonardov/vecherya.jpg

Знаменита фреска знаходиться в церкві Санта-Марія-делла-Граціє, розташована на одноіменній площі Мілану. А точніше – на одній зі стін трапезної. Як стверджують історики, художник спеціально зобразив на картині точно такі ж стіл і посуд, які були на той момент в церкві. Цим він намагався показати, що Ісус і Іуда (добро і зло) набагато ближче до людей, ніж здається.

 Замовлення на написання твору живописець отримав від свого патрона – міланського герцога Людовіка Сфорца в 1495 році. Правитель славився розпустним життям і з юних років був оточений юними вакханками. Ситуацію аніскільки не змінювала наявність у герцога прекрасної і скромної дружини Беатріче д'Есте, яка щиро любила чоловіка і в силу свого лагідної вдачі не могла перечити його способу життя. Треба визнати, що Людовіко Сфорца  шанував свою дружину і був по-своєму до неї прив'язаний. Але справжню силу любові розпусний герцог відчув тільки в момент раптової кончини своєї дружини. Скорбота чоловіка була настільки велика, що він на 15 днів не покидав своєї кімнати. А коли вийшов, то першим ділом замовив Леонардо да Вінчі фреску, про яку колись просила його покійна дружина, і назавжди припинив всі розваги при дворі.

Твір було виконано в 1498 році. Його розміри склали 880 на 460 см. Багато цінителів творчості художника зійшлися на думці, що найкраще «Таємну вечерю» можна розглянути, якщо відійти на 9 метрів в сторону і підвестися 3,5 метрів вгору. Тим більше що подивитися є на що. Вже за життя автора фреска вважалася його кращим твором. Хоча, назвати картину фрескою було б неправильним. Справа в тому, що Леонардо да Вінчі писав твір не на мокрій штукатурці, а на сухій, щоб мати можливість редагувати її кілька разів. Для цього художник наніс на стіну товстий шар яєчної темпри, яка згодом послужила погано, і почала руйнуватися всього через 20 років після написання картини.

«Таємна вечеря» зображує останню пасхальну вечерю Ісуса Христа з учнями-апостолами, що відбулася в Єрусалимі напередодні його арешту римлянами. Згідно писанню, Ісус сказав під час трапези, що один з апостолів зрадить його. Леонардо да Вінчі постарався зобразити реакцію кожного з учнів на пророчу фразу Учителя. Для цього він ходив по місту, говорив з простими людьми, смішив їх, засмучував, обнадіював. А сам при цьому спостерігав за емоціями на обличчях. Метою автора було відображення знаменитогї вечері з чисто людської точки зору. Саме тому він зобразив всіх присутніх в ряд і нікому не домалював німба над головою (як це любили робити інші художники).

Цікаві факти

1. Як стверджують історики, найскладніше Леонардо да Вінчі далося написання двох персонажів: Ісуса та Іуди. Художник намагався зробити їх втіленням добра і зла, тому довго не міг знайти підходящих моделей. Одного разу італієць побачив в церковному хорі юного співочого – настільки одухотвореного і чистого, що сумнівів не залишилося: ось він – прототип Ісуса для його «Таємної вечері». Але, незважаючи на те, що образ Учителя був написаний, Леонардо да Вінчі ще довго коригував його, вважаючи недостатньо досконалим.

Останнім ненаписаним персонажем на картині залишався Іуда. Художник годинами бродив по самих злочинних місцях, вишукуючи серед опустілості  модель для написання. І ось майже через 3 роки йому пощастило. В канаві валявся  чолов*яга в стані сильного алкогольного сп'яніння. Художник наказав привести його в майстерню. Чоловік майже не тримався на ногах і не розумів, куди він потрапив. Однак, вже після того, як образ Іуди був написаний, в п'ятницю підійшов до картини і зізнався, що вже бачив її раніше. На подив автора чоловік відповів, що три роки тому він був зовсім іншим, вів правильний спосіб життя і співав у церковному хорі. Саме тоді до нього підійшов якийсь художник з пропозицією написати з нього Христа. Так, відповідно до думки істориків, Ісус і Іуда були списані з однієї і тієї ж людини в різні періоди її життя. Це ще раз підкреслює той факт, що добро і зло йдуть так близько, що іноді грань між ними невідчутна.

До речі, під час роботи Леонардо да Вінчі відволікав настоятель монастиря, який постійно квапив художника і стверджував, що той повинен цілодобово писати картину, а не стояти перед нею в роздумах. Одного разу художник не витримав і пообіцяв настоятелю списати з нього Іуду, якщо той не перестане втручатися в творчий процес.

 

2. Найбільш обговорюваним секретом фрески є постать учня, що розташуваний по праву руку від Христа. Вважається, що це ні хто інший, як Марія Магдалина  бо її місцерозташування вказує на той факт, що вона була не коханкою Ісуса, як це прийнято вважати, а його законною дружиною. Цей факт підтверджує буква «М», яку утворюють контури тіл пари. Нібито вона означає слово «Matrimonio», яке в перекладі означає «шлюб». Деякі історики сперечаються з цим твердженням і наполягають, що на картині проглядається підпис Леонардо да Вінчі – буква «V». На користь першого твердження виступає згадка про те, що Марія Магдалина омивала ноги Христу і витирала їх своїм волоссям. Згідно з традиціями, зробити це могла тільки законна дружина. Більш того, вважається, що жінка на момент страти чоловіка була вагітною і народила згодом дочка Сару, яка поклала початок династії Меровінгів. 



3. Деякі вчені стверджують, що незвичайне розташування учнів на картині не випадково. Мовляв, Леонардо да Вінчі розмістив людей по … знаках  зодіаку. Згідно з цією легендою, Ісус був козерогом, а його кохана Марія Магдалина – дівою.

 4. Не можна не згадати той факт, що під час бомбардування Другої світової війни снаряд, який потрапив в будівлю церкви, зруйнував майже всі, крім стіни, на якій була зображена фреска. Хоча, самі люди не тільки не берегли твір, а й чинили з ним воістину варварськи. У 1500 році потоп в церкви завдав картині непоправної шкоди.  Але замість того, щоб відреставрувати шедевр, монахи в 1566 році встановили на стіні із зображенням «Таємної вечері» двері, які «відрізали» ноги персонажам. Трохи пізніше над головою Спасителя повісили міланський герб. А в кінці 17 століття з трапезної і зовсім зробили конюшню. І без того напівзруйнована фреска покрилася гноєм, а французи змагалися один з одним: хто потрапить цеглою в голову одного з апостолів. Проте були у «Таємній вечері» і шанувальники. Французький король Франциск I  настільки був вражений твором, що всерйоз замислювався над тим, як перевезти його до себе додому.

5. Не менш цікаві роздуми істориків про їжу, зображену на столі. Приміром, біля Іуди Леонардо да Вінчі зобразив перекинуту сільничку (яка в усі часи вважалася поганою прикметою), а також порожню тарілку. Але найбільшим предметом для суперечок досі є риба на картині. Сучасники досі не можуть зійтися в думці, що намальовано на фресці – оселедець або вугор. Вчені вважають, що ця неоднозначність не випадкова. Художник спеціально зашифрував в картині прихований сенс. Справа в тому, що італійською «вугор» вимовляється як «арінга». Додаємо ще одну букву, отримуємо зовсім інше слово – «аррінга» (наставляння). Водночас слово «оселедець» вимовляється в північній Італії як «ренга», що означає в перекладі «той, хто заперечує релігію». Для атеїста художника ближче друге тлумачення.

 

Як бачимо, в одній-єдиній картині приховано безліч таємниць і недомовленостей, над розкриттям яких бореться не одне покоління. Багато з них так і залишаться нерозгаданими. А сучасникам залишиться лише будувати здогади і повторювати шедевр великого італійця в фарбах, мармурі, піску, намагаючись продовжити життя фрески. 



Мікеланджело Бонуорті.

фреска «Страшний суд».мікеланджело. страшний суд.jpg

Початкове замовлення фрески із таким сюжетом належало папі Клименту VII. У вересні 1534 року Мікеланджело приїхав до Рима, щоб почати роботу над картоном фрески, але папа помер 25 вересня, і Мікеланджело полишив роботу над цим проектом. Проте новий папа, Павло III(Алессандро Фарнезе), захотів втілити ідею свого попередника. 1 вересня 1535 року митця було призначено головним архітектором, скульптором та живописцем Ватикану, а вже у квітні-травні1536 року він приступив до роботи над фрескою «Страшний суд».

Урочисте відкриття завершеної роботи відбулося 31 жовтня 1541 року.



Традиційно композиція Страшного суду складалася із декількох окремих частин, тоді як у Мікеланджело вона постає овальною водовертю голих м'язистих тіл. 

Композиційно можна виділити три частини — верхню (люнети), центральну (Христос, Марія та святі) й нижня (воскресіння мертвих, вознесіння святих і падіння грішників).

На люнетах зображено ангелів, які летять із атрибутами Страстей Христових — стовп, хрест, терновий вінець тощо.

Фігура Христа, що нагадує Зевса, розташована вгорі центральної частини — його права рука піднята в жесті прокляття тим, хто розміщений зліва від нього. Стулені губи Христа викликають сумніви у тому, що він проклинає, а отже можливі й інші трактування цієї піднятої руки. Марія тулиться до нього, загортається плащем. Навколо цих двох фігур є безліч інших постатей — святі, пророки, апостоли.

Нижня частина — по центру розміщені ангели із сурмами, книжками життя, які оголошують Страшний суд. Зліва внизу — воскресіння мертвих, вверху — вознесіння праведників. У верхній правій частині — сім смертних гріхів, які «з диявольськими обличчями тягнуть до пекла душі грішників». У самому низу розташоване пекло.

Твір наповнений рухом: скелети встають із землі, врятована душа піднімається вгору по гірлянді з троянд, чоловік, якого диявол тягне вниз, із жаху закриває обличчя руками.

«Страшний суд» став віддзеркаленням песимізму Мікеланджело. Одна деталь фрески свідчить про його похмурий настрій та його гіркий «підпис» — біля лівої ноги Христа є фігура Святого Варфоломея, що тримає у руках ножа та власну шкіру, яку з нього здерли живцем. Обличчя на знятій шкірі Святого Варфоломея — автопортрет художника. Риси ж обличчя самого святого нагадують П'єтро Аретіно, який пристрасно нападав на Мікеланджело через те, що вважав непристойним його прочитання релігійного сюжету

На Тридентському соборі було засуджено оголеність фігур, зображення безбородого Христа та включення до композиціїХарона. Даніеле да Вольтерра було доручено домалювати шати на деяких постатях ще за життя Мікеланджело. Також він повністю перемалював фрагмент із Святою Катериною та Святим Власієм, поза яких вважалася дуже неоднозначною. Після нього фреску «одягали» також Джіроламо да Фано та П'єтро да Кортона Збереглася копія фрески Мікеланджело до змін, зроблена Марчелло Венусті 1549 року (Музей Каподімонте, Неаполь). Протягом 1990 —1994 рр. було проведено реставрацію та часткове відновлення первинного вигляду фрески.


  1. Практичне завдання.

Перегляд ілюстрацій Джотто. Оплакування Христа., П. Перуджино. Христос передає ключі від раю апостолові Петру. Мазаччо. Чудо з динарієм.джотто. оплакування христа.jpg

Джотто. Оплакування Христа.

Цей шедевр Джотто – жемчужна капели дель Арена. Центром композиції являються два наближені обличчя: мертвого Христа та Його Матері. Дуже виразна поза Богородиці, яка схилилась над Христом і невідривно вдивляється в безжиттєве обличчя Сина. Емоційне напруження цієї «живописної» розповіді безпрецедентне – аналогів йому в тодішній живописі ми не знайдем. Символічно тут виглядає «пейзаж». Камяний схил ділить картину по діагоналі, підкреслюючи глибину рокової втрати.

Фігури, які обкружили тіло Христа своїми позами та жестами виражають різні емоції. Ми бачимо перед собою стійко переживаючих горе Никодима та Йосифа Ариматейського, ридаючу Марію Магдалину, яка припала до ніг Христа, жінок, які в відчаї заломлюють руки, та оплакуючи смерть Спачителя ангелів.


    Цей шедевр Джотто в концентрованій формі демонструє новаторський характер його живопису. Розрив з візантійською традицією, яка владарювала в середньовічньому мистецтві, тут різко визначений. Це стосується абсолютно всього. Сакральний сюжет перетворюється в живу повість. Саме у Джотто живопис перестає бути лише допоміжним коментарем до Святого Письма, а дістає самостійне значення. Художник відходить від стереотипів, відказується від жорсткої символічної системи, його цікавлять складні просторові та оптичні ефекти. Його цікавить світ в його багатоманітності. Його, на кінець, цікавить правда людського почуття та людської думки. Герої художника – абсолютно живі люди, лише не можуть говорити. Велику роль у Джотто починає грати колорит. Він не тільки і не стільки виражає тепер небесну символіку, скільки допомагає придати реальну впевненість, пластичну об’ємність фігурам та предметам, виділити головних героїв, виявити ідейний зміст композиції.

В своїх композиціях Джотто аналізує душу людини, розглядає її почуття, показує різні сторони її характеру, її моральний стан. Релігійні сцени він відтворює в земній обстановці – замість золотого грунту візантійців у нього є пейзаж або будівлі. Деякі із сцен Джотто запозичує із візантійського мистецтва (орієнтуючись на мініатюри церковних книг), але переробляє їх, оживляє новим життям.

Так, на сьогоднішній смак, художник діє часами дуже невпевнено. Але шлях накреслений. І цей шлях приведе до високих злетів Ренесансу. Здається , Джотто і, скажем, Мікеланджело навіть і порівнювати не можна, але того Мікеланджело, якого ми знаєм, ніколи би не було, не зроби Джотто ці невпевнені , на наш погляд , кроки. Перші кроки до нового мистецтва Сам Мікеладжело це добре розумів, високо цінуючи заслуги свого попередника. Та і оцінки інших великих сучасників та близьких потомків говорять багато про що. Говорять про потрясіння, яке вони отримали від картин Джотто . назвем Данте, Бокаччо, того же Вазарі.

П. Перуджино. Христос передає ключі від раю апостолові Петру.

П'єтро Перуджино (італ. Pietro Perugino, справжнє ім'я італ. Pietro di Cristoforo Vannucci (1446, Чітта-делла-П'єве біля Перуджі — 1523, Перуджа) — художник доби Відродження в Італії. Малював вівтарні картини, церковніфрески, портрети. Відомий представник Умбрійської школи живопису.

Народився в містечку Чітта делла П'єве, що поблизу Перуджі. Первісне художнє навчання отримав у маловідомого місцевого художника. 1470 року перебрався у Флоренцію, де став учнем і помічником художника і скульптора Андреа Веррокіо. Уславився як майстер фресок.

Як уславленого майстра 1481 року його викликав до Риму папа Сикст IV, де Перуджино отримав замову на фрески Сикстинської каплиці, домової церкви римських пап на той час. Створив в Римі одну з найкращих своїх фресок — «Христос передає ключі від раю Апостолу Петру» (Ватикан), що увійшла у всі енциклопедії з мистецтва. Хист до композицій у Перуджино виявився більшим, ніж у Боттічеллі, фрескові композиції якого хаотичні і перенасичені дрібницями.

Перуджино не втримався в Римі і працював на замовах в різних, але малих містах Італії. Мав свою майстерню, куди брав учнів. Найталановитішим серед них був Рафаель.

В подальші роки відмовився від вивчення натури і працював за давніми зразками і схемами, що погіршило виразність всіх його картин. Порівняння з новими майстрами живопису не витримав, бо його пізня манера була застарілою і провінційно обмеженою.

Великим недоліком таланту Перуджино була нездатність передати драматичні і трагічні сторінки життя і біблійних історій, що рясніють насильством і трагедіями. В сценах оплакування мертвого Христа мадонна або святі у Перуджино тихо сумують, що не відповідало правді ситуації. Це було контрастом поряд з дійсно правдивими творами Мантеньї або скульптора з Модени Гвідо Маццоні чи скульптора Нікколо дель Арка, сучасників Перуджино.христос передає ключі від раю апостолу петру.jpg

У 1524 році помер у місті Перуджа від чуми, епідемія якої тоді вирувала в місті.

Найкращі серед портретів Перуджино — на фресці Сикстинської каплиці «Христос передає ключі від раю Апостолу Петру», але залишилося і декілька його станкових портретів. Майже всі вони чоловічі, мають невеликий розмір і досить інтимну характеристику моделей. Особливо вдалим став Портрет невідомого (картина Перуджино), що належить колекції галереї Боргезе, Рим.

Портрети Перуджино вплинули на ранішні портрети геніального Рафаеля, що запозичив у вчителя усе цінне, але пішов далі. Учень виявився сміливішим і талановитішим за вчителя.

Петро стоїть перед Христом на колінах, всім соїм обличчям виражаючи глибоку пошану. Христос вручає йому ключі, їх два: золотий – від воріт Раю, срібний – Пекла (вони символізують також силу, відповідно , відпускати гріхи та відлучати від церкви). Інші учні (їх легко впізнати по німбах; їх тут – разом з Петром – 12) симетрично групуються по обидві сторони від Христа. Оскільки у Матвія це перша згадка про Церкву, художник на задньому плані зобразив церкву.

Іноді ключі Петру вручає Дитятко Христос, який сидить на колінах у Діви Марії. В тих випадках, коли художники зображають агнця, це повинно читатись як підказка на явлення учням воскреслого Христа, який звертається до Петра з питанням: «Симон Іонин! Любиш чи ти Мене більше, ніж вони? Петро говорить Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси моїх овець. Говорить йому в третій раз: Симон Іонин! Чи любиш ти Мене? І сказав Йому: Господи! Ти все знаєш; Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси овець Моїх».

Ключі , розміщені хрест – нахрест, часто зустрічаються в церковній геральдиці в якості символу влади Церкви. Вони являються атрибутом Папи Римського .



Мазаччо. Чудо з динарієм.

Мазаччо прожив дуже коротке життя, тому біографічних свідчень про митця збереглось небагато. Прізвисько художник отримав за свою неуважність і байдужість (з італ. його можна перекласти як «той, що промахується») щодо речей, які лежали за межами мистецтва, котрим Мазаччо, за спогадами товаришів, був одержимим.

Припускають, що вчителем Мазаччо був флорентієць Мазоліно. Великий вплив на юнака мали творчість Джотто та контакти з відомими сучасниками: скульптором Донателло і архітектором Брунеллескі — одним з діячів флорентійського «кватроченто». Очевидно, Брунеллескі допомагав Мазаччо у питаннях зображення перспективи у картинах.

На поч. XIV ст. живопис ще перебував під впливом середньовічних консервативних канонів. Мазаччо разом із Брунеллескі і Донателло очолив реалістичний напрям у флорентійському мистецтві, найбільш перспективний.

Найперший твір маляра, який зберігся — картина, написана близько 1420 року для церкви Сант Амброджио,«Мадонна з немовлям і зі Св. Анною» (зберігається у галереї Уффіці, Флоренція). Вже у ній видно ті проблеми (композиція, перспектива і пропорції людського тіла), над якими працюватимуть усі художники епохи Відродження.

У 1422 Мазаччо вступає до цеху медиків і аптекарів (куди приймали і художників), а в 1424 році — у товариство Св. Луки.

У 1426 він виконує великий вівтар (т. зв. поліптих), складений з кількох частин для церкви Дель Карміне у Пізі. Частини поліп тиха зараз розкидані по музеях кількох міст світу (Лондон, Неаполь, Піза, Відень, Берлін).

Вінцем творчості Мазаччо називають розписи каплиці Бранкаччі — частини церкви Санта Марія дель Карміне. Розписувати капелу почав у 1424 році Мазоліно, потім його роботу продовжив Мазаччо, а закінчив тільки через кілька років після смерти Мазаччо художник Філіппіно Ліппі.https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/b/b0/masaccio7.jpg/350px-masaccio7.jpg

Характерні дві фрески: «Чудо з динарієм» (інша назва «Il tributo») і «Вигнання із раю». У першій (255×598 см) автор переказує біблійну історію про збирача податків, який вирішив зтягнути мито з Ісуса та апостолів. Ісус наказав апостолові Петру виловити рибу з озера та витягнути з її рота динарій. Петро дійсно знайшов у роті рибини монету, яку і віддав податківцю. Різні сцени легенди Мазаччо розмістив на однії фресці: у середині стоїть Ісус, оточений учнями, ліворуч — на дальному плані видно Петра, який витягає на берег рибину, а праворуч апостол віддає гроші збирачу податків.

Мазаччо не нагромаджував фігури цілими рядами, як робили зазвичай художники-попередники — він згуртував їх окремими смисловими частинами, які вільно розмістив у пейзажі.



У 1428 році Мазаччо поїхав до Риму і незабаром звідти прийшла новина про його смерть. Йому тоді щойно виповнилось 27 років. Раптова смерть викликала багато чуток про начебто отруєння талановитого майстра. Цю версію підтверджує Джорджо Вазарі у праці «Життєписи найвідоміших живописців, різьбярів і архтекторів» (1550). Швидше за все це чергова байка Джорджо Вазарі, що користувався давніми переказами. Мазаччо, ймовірно, помер від якоїсь лихоманки, яких чимало було в тогочасному Римі.

  1. Узагальнення вивченого матеріалу.

  • Поділіться своїми враженнями від живопису епохи Ренесансу

  • У чому полягає особливість живописної техніки сфумато?

  • Які види живопису були популярними в період Ренесансу?

  1. Домашнє завдання.

Напишіть міні-твір «Мої враження від живопису епохи Ренесансу».



Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» icon560 років від дня народження Леонардо да Вінчі
Леонардо да Вінчі (італ. Leonardo da Vinci, 5 квітня 1452 в Анкіано, коло Вінчі — травня 1519 в замку Кло-Люсе, Амбуаз) — видатний...
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» iconУрок аукціон творчість італійських художників епохи
Лот №3 Яка з представлених живописних робіт під назвою «Тайна вечеря» належить пензлю Леонардо да Вінчі
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» iconУрок-діалог Обладнання: магнітофон, відеоряд, портрет Леонардо да Вінчі "Джоконда", малюнки, творчі проекти
...
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» iconПравила чемності у нас можна
Матері Терези, Леонардо да Вінчі; виховувати наполегливість у досягненні поставленої мети
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» iconЛеонардо да Вінчі найвидатніший вчений та живописець епохи Відродження, скульптор, інженер й архітектор, геній усіх епох. Леонардо першим винайшов багато досягнень цивілізації, здійснити які вдалося тільки незадовго до наших днів
Леонардо першим винайшов багато досягнень цивілізації, здійснити які вдалося тільки незадовго до наших днів. Йому належать перші...
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» icon«Життя і творчість Леонардо да Вінчі»
Найбільш повно й виразно Відродження виявило себе у мистецтві – у його ідейній спрямованості, виборі тем, характері образів, використанні...
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» iconЛеонардо да Вінчі ескіз тринадцятирозрядного обчислювального пристрою
Перша «Рахункова машина», створена Вільямом Шикардом. Цей досить громіздкий апарат міг застосовувати прості арифметичні дії (додавання,...
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» iconОбладнання: портрети видатних людей, репродукції картин Леонардо да Вінчі; картки для індивідуальної роботи. Хід уроку
Мета: ознайомити учнів з окремими досягненнями людства; розвивати у школярів наполегливість, працелюбність, уміння доводити задумане...
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» iconУрок № Дата Тема уроку: Утвердження материнства та вічної жіночості у сонеті Івана Яковича Франка «Сікстинська мадонна» Мета уроку
Створення умов для формування розвитку уваги, уяви, розвитку логічних операцій (порівняння, узагальнення), розвитку фонематичного...
Урок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях» iconУрок №11 українська література ренесансу І бароко. Роль православних братств, острозької та києво-могилянської академій у розвитку української культури. І. Вишенський мислитель, богослов, полеміст
Урок №11 українська література ренесансу І бароко. Роль православних братств, острозької та києво-могилянської академій у розвитку...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка