Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій



Скачати 303,45 Kb.
Дата конвертації03.07.2017
Розмір303,45 Kb.
ТипУрок

Урок № 16

Тема уроку. Письменники Херсонщини – лауреати іменних премій.

Мета уроку: знати письменників рідного краю, висловлювати власні міркування про них; виховувати любов та повагу до малої батьківщини, рідного слова.

Тип уроку: урок- конференція

Хід уроку

І. Організація класу.

Слово вчителя: Шановні учасники конференції, сьогодні ми зібралися, щоб ознайомитися з письменниками Херсонщини - лауреатами іменних премій. На нашій конференції присутні літературознавці, шанувальники творчості письменників.

Та щоб розпочати нашу роботу, з’ясуємо, що ж таке літературна премія.



Літературна премія - один із видів визнання і заохочення за всю творчість загалом, за окремі книги, збірки чи певний період творчості письменника, за активну громадську діяльність по вихованню читачів на ідеалах миру, прогресу, дружби народів, за розробку окремих тем, проблем і за переклади.

Тож урок-конференцію оголошую відкритим.



План роботи конференції наступний:

1.Теоретична частина – виступи літературознавців;

2. Практична частина –виступи шанувальників творчості письменників.

Регламент – кожному доповідачу до 5 хвилин.

Сьогодні ми маємо заслухати 6 доповідей, які ви попередньо підготували.

Запрошуємо до слова першого доповідача – літературознавця, який коротко ознайомить нас з усім списком премійованих краян. Вас прошу вести короткий протокол виступів у своїх зошитах – записувати основну інформацію. Теоретична частина буде чередуватися з практичною



ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА.

Виступ 1 доповідача. Хочу всіх присутніх познайомити з іменними преміями, якими нагороджено наших земляків.

Національна премія ім. Т.Г.Шевченка:

А. Кичинський

Міжнародна премія ім. В.Мисика : М. Василенко

Міжнародні поетичні фестивалі:


  • «Київські лаври» :А. Кичинський

  • «Слов’янські обійми» :А. Кичинський

Міжнародний літературний конкурс «Гранослов»:

А. Крат, Н. Садова, Ю. Бережко-Камінська

Міжнародний конкурс «Національна  літературна Премія «Золотое перо Руси» : Л. Крижановська

Міжнародний конкурс дитячої та юнацької художньої літератури ім. О.Толстого Л. Марченко

Міжнародна літературна премія ім. Грибоєдова: Л. Крижановська

Іменна ногорода «Кращому автору нового тисячоліття»: Л. Крижановська

Всеукраїнські премії:


  • ім. П.Тичини: К. Кудієвський.

  • ім. П.Усенка: А. Кичинський.

  • ім. А.Малишка: М. Братан

  • ім. В.Симоненка: В. Жураківський

  • ім. Б.Нечерди: А. Кичинський

  • ім. В. Сосюри: Л. Федоровська

  • ім. Б.Грінченка:Л. Федоровська

  • ім. М.Чернявського: Л. Федоровська

  • ім. "Молодої гвардії": Л. Марченко

Всеукраїнський поетичний вернісаж «Троянди і виноград»: А. Марущак, Л. Степаненко.

Всеукраїнський конкурс-фестиваль військово-патріотичної творчості«Оберіг»:. Л. Крижановська

Літературний конкурс «Коронація слова»: І.Чернова (Люко Дашвар)

Обласні премії:



  • ім. Миколи Куліша: М. Братан, О. Бутузов, А. Марущак, В. Андрєєв

  • ім. Іллі Кулика: В. Шевченко, А. Тютюнник, М. Боянжу

  • ім. Олексія Кручених: А. Бахута

  • ім. Яра Славутича: А. Василенко, В. Загороднюк, Микола Сарма-Соколовський, І. Немченко, Л. Корівчак, Д. Шупта, Г. Рудницький, С. Антонишин, Лана Світ, М. Каляка. 

ім. Бориса Лавреньова: О. Агаркова, Н. Чернишенко, Л. Марченко, О. Любомська, П. Питалєв, Ю. Терещенко, Н. Мала, Г. Ільницький, Г,. Крюков. М. Ємельянов, Т. Щерба, В. Задорожній,

Обласний конкурс молодих літераторів: Бережко-Камінська Ю

Обласний конкурс пам’яті Анатолія Бахути: Л. Крижановська.

Загальноміський конкурс «Залиш місту свій творчий автограф»:Л. Крижановська



Учитель.  За браком часу ми не можемо розглянути всіх лауреатів. Ми з кожним уроком будемо збагачувати наші знанняі доповнювати нашу літературну скарбницю

Виступ 2 доповідача

Крижановська Людмила Миколаївна

(1955)

Народилася 19 вересня 1955 року у Херсоні.

У 1990 році закінчила Херсонський сільськогосподарський інститут ім. Цюрупи.

За фахом інженер­будівельник. Зараз працює у будівельній фірмі інспектором відділу кадрів.

Вірші почала писати у школі під керівництвом українського поета, свого вчителя, Аврама Львовича Кацева.

Перші публікації з’явилися у 2002 році.

Переможниця загальноміського конкурсу „Залиш місту свій творчий автограф”

2008 р., всеукраїнських конкурсів „Оберіг” та „Вишневі усмішки” 2006 р.

Лауреат Міжнародного конкурсу „Золоте Перо Русі” 2007­2008 рр. Перемогу отримала за казку „Кони Световида”.

Основні напрямки творчості – героїчний реалізм та філософія космізму.



Міжнародний конкурс «Національна  літературна Премія «Золотое перо Руси»

2007 р.


Л.Крижановська - Срібний лауреат за казку «Кони Световита»

2008 р.


Л.Крижановська - Гран-Прі «Серебряное перо Руси», диплом ім. С.Савицької в номінації «Общественные коммуникации» – за високий рівень літературно-громадської діяльності.

2009 р.


Л.Крижановська - Диплом ім. академіка Вернадського за екологічні казки «Сказки матушки Ивы»

2010 р.


Л.Крижанівська – «Золоте перо Руси-2010» за творчі здобутки

Літературна премія ім. Грибоєдова

Л.Крижанівська – за досягнення в області літератури

Іменна ногорода «Кращому автору нового тисячоліття»

Л.Крижанівська – за високий рівень літературних перекладів

Всеукраїнський конкурс-фестиваль
військово-патріотичної творчості
«Оберіг»

2009 р.


Крижановська Л. - Диплом у номінації «Поезія» за вагомий внесок у розвиток військово-патріотичної творчості

2010 р.


Крижановська Л. - Диплом у номінації «Поезія» за вагомий внесок у розвиток військово-патріотичної творчості

Обласний конкурс пам’яті Анатолія Бахути

2009 р.


Крижановська Л. - Диплом III ступеня в номінації «Переклад»

Загальноміський конкурс «Залиш місту свій творчий автограф»

2008 р.

Крижановська Л. - I місце у номінації «Легенди про Херсон» за твір «Легенда про Херсон і Магніт Білобережжя»



Виступ шанувальників творчості письменниці.

«Казка матінки верби»

4. Казка про качечку

Одного ранку побачила матінка верба, що поміж її корінням схоронилася качечка. Бідолашна вся тремтіла від жаху.


Раптом з найближчого горіха стрибнула на землю красуня білка з пухнастим хвостом і рудими китицями на вухах, а за нею три білчиних кавалери. Бешкетниця виступала врочисто, наче шляхтянка у полонезі серед розкішного балу та, час від часу, розверталася і вліпляла ляпаси у щасливі писочки залицяльників. Заплакала качечка, а верба запитала:
– Ти чого так гірко тужиш?
— Як же мені не ридати? Білочка щаслива, у неї незабаром білченята з’являться, навіть жаби хором співають, цвіркуни на скрипочках грають — і в усіх є будиночки для щасливого життя. А на нас, качок, полює лихий мисливець, з гніздечок позганяв. Куди не кинься, по всіх усюдах, скаженіє цей стріляючий кат. Немає нам спасіння. Я тут сховалася, тому що поруч будиночок того вбивці, який уважає, що жодна пташина не насмілиться підійти до нього на рушничний постріл.
Зітхнула матінка:
— Тяжку справу питаєш. Перегоди: вранці видніше — голова свіжіша.
Увечері верба дочекалася, поки сонце схилилося до обрію, аби почуло її прохання, і вклонилася йому доземно:
— Звертаюся до тебе, володарю світла! Ти даруєш життя і силу всьому живому! Благаю тебе, допоможи качечкам знайти домівку!
— Хай буде так! — посміхнулося світило. — Дарую тобі всю свою могутність і владу наказувати силам природи. Але вранці перший мій промінь, доторкнувшись до твоїх гілок, відбере мій дарунок назад!
— Хвала тобі, володарю життя! — подякувала верба.
Кожне листячко її спалахнуло веселкою від сонячних променів, убираючи світоносну енергію.
Вночі матінка підняла гілки до зоряного неба і наказала:
— Закликаю сили землі! Нехай із води біля берега підніметься велика мілизна.
— Закликаю сили води! Нехай з її глибин піднімуться водорості і непролазний для людини очерет.
— Закликаю сили рослин! Нехай поміж очеретом і берегом піднімуться високою стіною дерева, переплетені шпичастою ожиною та запаморочливим хмелем.
— Закликаю сили повітря! Нехай вітри завалять висхлі стовбурі серед буйної трави корчами на шляху до мілизни.
— Закликаю сили тварин живих! Нехай припливуть щуки величезні, найдовші вужі, прилетять горлаті чаплі-бугаї, що ревуть як бики. А ви, качки, не бійтеся. Цей очеретяний острівець буде надійною качиною домівкою!
Вранці мисливець продер очі, а біля берега дикий острів піднявся. Пішов він, худий, люттю недогризений, із рушницею щось уполювати, ручиці потирає — отам-то дичини в заростях! — та як перечепиться через корч. Рушниця у воду полетіла, вистрілити не встигла, а стрельнув радикуліт у попереку жорстокої людини. Став мисливець рачки, комиш мітелками до нього нахиляється, начебто чиїсь руки у глибизну намагаються затягти. Щуки хвостами заляскали, чаплі скаженими бугаями заревли, вужі кинулися по хащах навсібіч, а жаби, рятуючись від них, загорлали дикими голосами й рвонули хто-куди.
Мисливець перехрестився, подумав, що в заростях казиться небезпечний водяник і підступні русалки намагаються його втопити, потім плюнув і рачки, якнайшвидше, втік. Більше він до обмілини не наближався, а рушниця дотепер гниє у воді на забавку веселим пуголовкам.
Тепер завжди на світанні качки припливали привітатися з матінкою вербою і нікого не боялися. А якщо якась людина купалася й зблизька підпливала до їхньої домівки, то звірі піднімали такий ґвалт, наче через хащі суне крокодил. Людина й тікала собі хутчіше. Під берегом розрослося біле та жовте латаття, тому люди вже і не хотіли бентежити красу Дніпра, і навіть почали дуже нею пишатися.

Виступ 3 доповідача

Микола Братан

Братан Микола Іванович ( 1935-2010) — поет, письменник.  Біографія Братан Микола Іванович народився 1 січня 1935 року у селі Семенівка Каховського району на Херсонщині в родині хліборобів. По закінченню Семенівської семирічної школи М.І.Братан здобував освіту педагога молодших класів в Бериславському педагогічному училищі (1951-1954 роки) та українського філолога в Одеському державному університеті імені І.Мечникова (1959-1964 рр). Помер 13 березня 2010 р. у Херсоні. Працюючи в Бериславській районній газеті, на обласному телебаченні, займаючись викладацькою діяльністю в Херсонському державному педагогічному університеті, продовжував писати вірші. 1971-2006 - голова Херсонської обласної організації Національної Спілки письменників України. Вісім років працював головою Херсонського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Проствіта" імені Тараса Шевченка. Із-під його пера вийшли друком романи, більше сотні поетичних збірок, понад 300 пісень, тисячі експромтів, збірки віршів для дітей, літературознавчі розвідки. А також понад 20 драматичних поем, серед них чотири - присвячені життєвому шляху Великого Кобзаря - Т.Г.Шевченка. Перекладав вірші з російської, білоруської, чеченської, болгарської та багатьох інших мов.

Всеукраїнська премія
ім. А.Малишка

1984 р.


За нові поезії «Земля в огні», «Добропілля», «Рядки про цілину», «Березнева луна», «Трофейна машина», «Ластівка», «Відповідь замежному «другові», «Зоряниця», «Ковила»

Виступ шанувальників творчості письменника.

М. Братан «Ластівки»

ЛАСТІВКИ


З колиски їхній виспів пам'ятаю -
Джерелечко небесно-дзвонкове,
Що з віку в вік тече і не змовкає,
Нехай там що - вилунює, живе!

Ми з'їдемось до батьківського дому,


Поставим стіл під зорями в саду.
І ластівки, збудивши давній спомин,
Заявляться в родинному ряду.

Який-то смак у хліба по роботі! -


Ми пізнавали за дитячих літ,
Як ластівки, усівшися на дроті,
У підвечір'я слали нам привіт.

Літа спливли. Вже й ми батьками стали, -


Шумлять онуки в дідовім дворі.
А ластівки - ті, що тоді співали,
Щебечуть і о нинішній порі.

Ми примовкаєм. Батько мовить слово.


В його сивинах зблискують зірки.
До нашої вечірньої розмови
Втручаються безсмертні ластівки.

ТРОФЕЙНА МАШИНА


Візьміть, покатайте нас, тату,
В полях, де поспіло зерно.
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено".

Гримкому заброді-мотору


На схід перепинено шлях:
В осінню заімлену пору
Застряг у таврійських степах.

Шляхами, що шурхотом шинним


Уже не впивались давно,
Курить всюдисуща машина
З не нашим іменням "рено".

Возила прокляті набої,


Безмозкі фашистські лоби.
І вперше - до мирного бою:
Заринула в вир молотьби.

У зміні такій дивовижній


Було їй відрадно самій,
Як тепло вливалося збіжжя
До плюсклого кузова їй.

І нам неабияка втіха -


Стернищем, як день, золотим
Із татом в кабіні проїхать
На чорнім трофеї отім.

...В землянку зайду низькувату,


Знічев'я погляну в вікно:
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено"!

Під небом невигасло-синім


Спогадує мандри свої.
Лиш тато - похилий і сивий...
Лиш внуки - не бачать її...

 

Виступ 4 доповідача



Тютюнник Алла Миколаївна

(1949) поетеса, прозаїк, журналіст, кіносценарист

Народилася  11  червня  1949  р. в Херсоні. Після  закінчення  Херсонського  державного педагогічного інституту (1970) працювала в школі, потім у редакціях газет  “Будівельник” та “Ленінський прапор”.  Вірші почала писати ще в 7 класі. Вперше оцінив ї талант Л.Куліш і запросив на  телебачення. У студентські роки  вірші ї друкувалися  в журналах “Дніпро”, “Прапор”, альманасі “Вітрила”, у газетах “Молодь України”, “Літературна Україна”. У 1974  році вийшла  перша  збірка віршів із  ліричною назвою “Ніжність”. У видавництві “Таврія” в 1981 році побачила  світ друга поетична збірка “Тисяча перше  джерело”. А.М.Тютюнник – автор багатьох повістей та оповідань. Тютюнник Алла – класичний приклад «селфмейдвумен»,  тобто жінка, котра  створила й продовжує створювати себе сама. А. Тютюнник – самобутній прозаїк. У її  густому і пластичному письмі відчувається водночас чоловіча сила і жіноча ніжність, дух півдня, наповненого ароматами степу і стиглих плодів, та  тихий і глибокий спів самотньої людської душі (антологія «Незнайома»). А.Тютюнник  –  член  НСУ з  1977 р. та  Асоціації українських письменників (2001). Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня (2002). Член НСЖУ (з 1975), Член НСПУ (з 1977), Член Всеукраїнського громадського  об’єднання «Сприяння професійного розвитку представництва громадських інтересів і  захисту прав людини в Україні» (з 12 грудня 2002 р.). Лауреат обласної комсомольської премії ім. І.Кулика.  Автор  сценаріїв документальних фільмів «Херсон  –  місто на  Дніпрі»  (1994), «Підземні води» (1988), художніх фільмів «Далі польоту стріли» (1990), «Мана» (1993)

Виступ шануальників творчості письменниці.

Весняна пісня

Подаруй мені, весно,

Зустріч довгождану,

Подаруй, моя, сестро,

Ніжного коханого,

Подивись, мої очі

Повняться чеканням:

Як усе навесні,

Як усе навесні,

Я жадаю кохання.

Подивись, мої руки

Ніжністю розквітли,

Несподівана радість

В моїи голосі світлім.

Подаруй мені, сестро,

Зустріч довгождану:

як усе навесні,

як усе навесні

я жадаю кохання.


Виступ 5 доповідача

Шевченко Василь Никанорович

(1926)

поет­фронтовик, журналіст, прозаїк,

перекладач дитячих творів

Народився 25 грудня 1926 року в слободі Верхні Луб’янки на Білгородщині.

З 16 років брав участь у Великій Вітчизняній війні, спочатку в загонах по боротьбі з ворожими диверсантами, а потім у складі 221­ого зенітно­артилерійско го бронепоїзда. Нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня, медалями “За бойові заслуги”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941­1945 рр.”.

Друкуватися почав ще в роки війни. По війні закінчив Одеську полкову школу

молодших командирів. Навчався у Херсонському державному педагогічному інституті

ім. Н.К.Крупської на філологічному факультеті.

Друкував свої твори в республіканських та центральних журналах, альманахах,

Лауреат обласної комсомольської премії ім. І.Кулика 1988 р. у галузі літератури.

Випробував себе і як перекладач: перекладав з єврейської дитячі вірші

херсонського поета Аврама Кацева.

З 1973 року – член Спілки журналістів України, з 1995 р. – член Спілки

письменників України. Двічі обирався депутатом Суворовської районної Ради

народних депутатів. Із 1994 року член Херсонського літературно­мистецьког гурту “Малючок Степовичок”.

Виступ шанувальників творчості.

Здрастуй, Тавріє…

Здрастуй, Тавріє лунко слава,

Синьоока і срібно трава,

Край курганів і ковили,

Що навік тебе сповили.

Здрастуй, Тавріє сивоглава,

Край двобою, гучних атак.

Здрастуй, рідна! – я маю право

Називати тебе отак.

Бо в горнилі тяжкого бою,

В час випробувань крутих,

Ми разом освятили зброю,

Між собою були на «Ти».

Ти зі мною, як мати з сином,

Поділяла свої почуття:

Ми в біді і в щасливі днини

Поєднались на все життя.

Здрастуй, мила!

Сьогодні ніби

Й не гули тут буремні дні,-

Чорноземна і густо хлібна

Посміхаєшся ти мені!



Виступ 6 доповідача

Анатолій Кичинський

Анатолій Іванович Кичинський (4 квітня 1950, с. Преображенка, Чаплинського району на Херсонщині) — український поет, лауреат Шевченківської премії за 2006 р. Закінчив філологіч

ний факультет Херсонського педагогічного інституту (1972) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О. М. Горького (1981). Працював кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, керівником Херсонського обласного молодіжного об’єднання. Нині —на творчій роботі.Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Лауреат літературних премій ім. Павла Усенка (1983) та ім. Бориса Нечерди (2000), Шевченківської премії (2006). Лауреат міжнародної літературної премії «Летюче срібне перо» фестивалю поезії слов'янських країн «Слов'янські обійми» (2008). Автор 13 поетичних книг, виданих в Україні (Київ, Сімферополь, Херсон), а також у Російській Федерації (у перекладі на російську мову). 

Найперший мій вірш,
народжений мною на п’ятому році життя,
ні на які інші не схожий тим, 
що його неможливо
ні зафіксувати на папері, 
ні прочитати вголос.
Ось чому про його існування
жоден з моїх читачів
навіть не здогадувався.

Як тільки мама,


навчаючи мене азбуки,
вивела в зошиті
хімічним олівцем літеру Т,
затим, притуливши бабусине ім’я до неї,
ніжно прочитала написане,
я, глянувши на вікно,
в яке тієї ж миті зазирнула бабуся Оля,
надовго завмер.

Тепер я знав,


чому рами у вікні нашої хати,
через які я дивився у великий світ,
були саме такими –
у вигляді початкової літери мого імені.
Саме з цієї дерев’яної літери
і починався найперший мій вірш.


Анатолій Кичинський – лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2006 року (за збірки “Пролітаючи над листопадом” і “Танець вогню”) – постає поетом не лише сьогоднішньої української культури, а й для наступних генерацій шанувальників красного слова. Його художнє слово є по-справжньому красним – увиразненим, малюнковим, багатобарвним, масштабним, поетично мудрим. Його поетичний простір засвідчує, що Таврійська земля услід за Олексієм Кручоних, Дмитром Овсянико-Куликовським, Борисом Лавреньовим, Миколою Кулішем, Сергієм Бондарчуком, Миколою Гриньком продовжує народжувати й плекати митців, ім’я і творчість яких стають брендом. 
Брендом сучасного і стильного мистецтва.

Виступ шанувальників творчості письменника.

Із книги «Танець вогню» (Херсон: Айлант, 2005)

За стонадцять земель від столиці
кинув погляд на клаптик землиці,
важко видихнув: “Доброго дня!”

Ні одвіту нема, ні привіту.
Розкотилась по білому світу
вся моя гарбузова рідня.

На початку нової епохи
Дні минають повільніше трохи.
Особливо у ріднім селі.

Віддаюся гіркій насолоді:
вириваю бур’ян на городі –
мовби жили тягну із землі.

 Із книги «Пролітаючи над листопадом» (Херсон: Айлант, 2004)

ГОЛОСОМ СКІФА
Стоїть у степу скам'янілий мій час,
мов ідол камінний, стоїть.
І тягнеться в ньому грабіжницький лаз,
завалений прахом століть.

Розвіявся попіл жертовних багать,
мов курява, збита конем...
Останнього разу від мене вже тать
цим лазом вертавсь порожнем.

Пощо ж йому, справді, руків’я мечів,
та глина, руда від іржі,
та чаша, в котрій я вуста омочив
на гострій — що меч мій — межі?..

Щоб міг я в сідлі її спити до дна,
я сонцю і степу моливсь.
Я думав чомусь, що солодка вона.
Жорстоко ж я в ній помиливсь!

Це в ній запеклася по вінця іржа,
неначе в землі — моя кров.
І вже не болить мені гостра межа,
котру я колись перейшов.

Я переступив не для того її,
щоб нині у надрах земних
про те лиш повідали кості мої,
що хтось потоптався по них.

Учитель. Шановні учасники конференції , закрити наш захід пропоную словами А. Кичинського:

Читайте між рядками

не знайдете в рядках.

Закрита книга – камінь.

Розкрита книга - птах

Підсумок уроку. Рефлексія.

«Ланцюжок думок»


  • Я дізнався…

  • Мене зацікавила творчість….

  • Я хочу дізнатися більше про…….

Оцінювання.

Домашнє завдання. Підготуватися до захисту творчих проектів.

М. Братан «Ластівки»

ЛАСТІВКИ


З колиски їхній виспів пам'ятаю -
Джерелечко небесно-дзвонкове,
Що з віку в вік тече і не змовкає,
Нехай там що - вилунює, живе!

Ми з'їдемось до батьківського дому,


Поставим стіл під зорями в саду.
І ластівки, збудивши давній спомин,
Заявляться в родинному ряду.

Який-то смак у хліба по роботі! -


Ми пізнавали за дитячих літ,
Як ластівки, усівшися на дроті,
У підвечір'я слали нам привіт.

Літа спливли. Вже й ми батьками стали, -


Шумлять онуки в дідовім дворі.
А ластівки - ті, що тоді співали,
Щебечуть і о нинішній порі.

Ми примовкаєм. Батько мовить слово.


В його сивинах зблискують зірки.
До нашої вечірньої розмови
Втручаються безсмертні ластівки.

ТРОФЕЙНА МАШИНА


Візьміть, покатайте нас, тату,
В полях, де поспіло зерно.
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено".

Гримкому заброді-мотору


На схід перепинено шлях:
В осінню заімлену пору
Застряг у таврійських степах.

Шляхами, що шурхотом шинним


Уже не впивались давно,
Курить всюдисуща машина
З не нашим іменням "рено".

Возила прокляті набої,


Безмозкі фашистські лоби.
І вперше - до мирного бою:
Заринула в вир молотьби.

У зміні такій дивовижній


Було їй відрадно самій,
Як тепло вливалося збіжжя
До плюсклого кузова їй.

І нам неабияка втіха -


Стернищем, як день, золотим
Із татом в кабіні проїхать
На чорнім трофеї отім.

...В землянку зайду низькувату,


Знічев'я погляну в вікно:
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено"!

Під небом невигасло-синім


Спогадує мандри свої.
Лиш тато - похилий і сивий...
Лиш внуки - не бачать її...

 


Крижановська Людмила Миколаївна

Казки матінки верби

Бібліографічний опис: 

Крижановська Л. Казки матінки верби // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 186-195.

Стара верба була величезною. Стовбур у два обхвати, повитий горбистими стрічками темно-сірої кори з жовтуватим нальотом. Сріблясто-нефритове листя на гілках плелося пишними косами, що спадали до самої води, що відбивала сонячні промені. Хвилясті відблиски пробігали по стовбурах і кронах прибережної рослинності.
Плавні на протилежному березі застигли у тихому зачаруванні і милувалися своїм зображенням, що простягнулося до середини Дніпра. До них ластився ледве помітний серпанок ранкової вологи. Тільки чувся пташиний гомін та сплески риби, що гралася зрання. Навіть чайки та білі чаплі безшумно й низько пролітали над водою і, також нечутно, сідали, наче заворожені, на поверхню якоїсь мальовничої заводі, гідної пензля художника. Сонце потихеньку вливало тепло у цей світ, милуючи все, куди досягав його ласкавий промінь.
Щодня я сідала під старою вербою і пряла нитку. Крутиться веретено, намотується прядиво, а я слухаю тихе шелестіння листя і гомін хвиль. Матінка верба, так я назвала її, починає нашіптувати казки. Деякі історії я запам’ятала та повідаю вам.

1. Казка про водяну травичку

Одного разу матінка верба помітила у воді скромну водорість, дуже схожу на земний мятлик, і назвала її травичкою.


Найтонші прозорі стрічечки листочків з темнозеленим облямуванням безпомічно підкорялися течії. Слабеньке коріннячко часто вимивало хвилями і викинуті на берег стеблинки гинули. Верба зрозуміла, що травичку гноблять інші рослини, витісняючи у найнебезпечніше для життя місце. Ну, ще б пак! Куширі — брутальні, як сунуть, то місцем не поступляться, елодея — кокетка, тільки себе і тішить, а про твань тільки подумай — усе затягне, сонця не побачиш.
— Ось на тій пустці й укорінюйся! — зловтішно пащекували пихаті водорості.
Але рослинка проростала тільки біля краю цієї незайманої галявини тому, що там по піщаному дну пробігали ясні спалахи, а, іноді, цілі сузір’я яскравих кружечків. Це було так незвичайно! Але особливо захоплююче іскрилися в цих променях рибки: мальки виблискували миготливими голочками, а інша дрібнота — срібними листочками.
Травичка зітхала:
— Ох, які ж вони щасливі…
Лукава елодея вкрадливо сичала, роблячи вигляд, що це велика таємниця:
— Розповсюджуйся! Захисти цей пісок! Тебе заб’ють інші, вони вже змовляються…
— Та хіба ж можна нищити це зачудування?..
— От дивачка! Сама життям ризикуєш, а комусь акваріум бережеш!
Але травичка її не слухала, не відриваючись, милувалася безліччю примхливих кіл, що розбігалися вгорі від дотику риб’ячих хвостиків до поверхні ріки. Яке ж це було величне видовище!
Одного разу вона побачила довжезного вужа, що грівся у теплій воді. Його хвіст лежав на дні, а голова піднімалася над водою. І раптом травичку осяйнуло: потрібно виростити високе пагіння туди, угору, звідкіля лине світло!
Маля ретельно й залюбки пророщувало живу ниточку. Але жорстока течія притискала її донизу. Стеблиночка що є духу пружно заверталася, поки сріблистою сукрутиною не дотяглась до поверхні, і травичка відчула дотик повітря.
Перед її поглядом відкрився безмежний простір, заповнений ранковим туманом, мерехтлива поверхня ріки, розкішні береги:
— Яка чарівна галявинка! — вигукнула травичка.
— Мила дівчинко! — відгукнулася шляхетна лілея, — Це — велика ріка Дніпро.
Раптом над східним берегом почало підніматися диво, що випускало промені, ті самі, якими водяна травичка втішалася на дні.
— Що це?
— Це небо, а на ньому сонце.
— Так небо — це бутон лазурної лілеї, що дивиться на землю, а сонце — її пломениста серцевина?
— Можливо! — проспівала дуже втішена білосніжна красуня.
Сонце піднялося над рікою, розкидавши по візерунчастих брижах золоті килими відбитого світла. Огрядні рибини вистрибували з води, розганяючи хвилями сяючі кола.
Це диво так уразило травичку, що вона заплакала у захваті:
— Як мені стати гідною цієї вогнистої квітки, аби щиро дивитися їй в очі?..
Пройшло кілька днів, увесь час крихітка зачарованим поглядом зустрічала і проводжала світило, відчувала і закохувалась у кожне його проміннячко, сміялася і розмовляла з ним:
— Я люблю тебе, чарівна квітко! Ти — моє щастя, мрія, радість. Візьми у мене все, що бажаєш, аби тобі було гарно!
Сонце її розуміло, адже воно давало життя всьому світу, а також цій малесенькій мрійниці.
Одного ранку на срібній ниточці розкрилися пелюстки.
— У мене розцвіло маленьке сонечко! — сповістила у захваті травичка, колисаючи зелений бутон.
— Можливо… — мудро промовила матінка верба.
Гарна бабка з райдужними крильцями і очима сіла на квітку. Раптом травичка вперше відчула духмянощі рожевого пилка на її лапках. На той запах злетілися небачені великі метелики: махаон, адміральська стрічка, павине око.
— Які пахощі! До мене прилетіли янголи! Я — у небесному раї?
— Звичайно. У небі плаває земля і воно починається від її поверхні, — відповіло сонце, посилаючи звитяжному, вірному серденьку рослинки найсліпучішу посмішку, про яку вона мріяла все своє коротке життя.
Всі родичі травички проростили срібні ниточки з зеленими пелюстками-проміннячками і на воді засяяв всесвіт.
— Неперевершено! Бравісимо! — високо у піднебессі цвірінькали голосами маленьких фей ластівки й, перевертаючись у запаморочливих віражах, кидалися назустріч одна одній, злинаючи до сонця.

2. Казка про жабку

Якось улітку хоробра жабка видерлась із перегрітої сонцем Дніпрової води на сходинку металевої драбини, по котрій люди спускалися купатися.


Драбина була прикріплена до містка під стовбуром величезної матінки верби. Стрибусі приємно холодило черевце й лапки, тому вона навіть не здригнулася, коли на місточок прийшла мама з дітьми і почала розповідати казку про царівну-жабку.
— Та що ж це таке?! — здивувалася скрекотуха. — Один тільки поцілунок царевича… — і я перетворюся на казкову красуню?..
Потім вона весь день про це диво кумкала своїм подругам, а ті дивились, мовчали, пишаючись поміж водоростями, та кривили мармизки на знахабнілих водомірок.
Вночі жабка не співала, як інші, а плакала, дивлячись на місячне сяйво.
Вранці матінка верба сказала:
—Аби стати кращою, ніж ти є, потрібно покинути рутизну звичного оточення, тобто темну трясовину.
— Як це? З води вийти на берег?! Але я там загину!
— Не лякайся! Потрібно просто піднятися вище, але не йти з того місця, куди тебе закинула доля.
—Як же я можу це зробити? Чи зможу піднятися над водою із води?
— А я допоможу. От тобі моя гілка.
Верба скинула донизу пишну, висхлу гілку, що лягла на дно і високо підняла стебла над мілизною.
Жабка відразу видряпалася якнайвище, зручно умостилася. Там вона проводила дні і ночі.
— Дурна, — лементували подруги. — Вертайся у твань — тебе хижий вужака зжере!
А старий вуж був дуже довгий і дуже хитрий. Він вибирав острівець твані, на якому вивертав тіло кільцями, аби гасити коливання серця, а голову виставляв над водою, наче жаб’ячу. І обов’язково йому попадалася у пащу якась стрибуха, що ганялася за бабками.
Цього разу вуж під водою підкрався до мулистого берега, засіяного жаданою здобиччю. Націлений як стріла, він рвонувся й плюхнувся в саму гущавину жаб. Тих, наче вибухом петарди, розметало від жаху навсібіч. Шаленіючи від люті, вуж кинувся за найближчою жертвою у воду. Та пірнула під суху гілку, і наша героїня виявилася віч-на-віч із голодним мисливцем…
Але трапилася чудасія: змія, злякано минаючи гілку, прудко шубовснула у глибину полювати за мальками.
Увесь жаб’ячий квакомент зібрався на розглядини події. Судили, рядили, гадали. Нарешті матінка верба не витримала:
— Нездари! Подивіться на себе і на неї!
І тоді всі побачили, що жабка перетворилася на царівну, і зойкнули. Все її тіло сяяло мереживними візерунками. Спинка вкрилася найніжнішим смарагдовим оксамитом, посередині пролягла золота стріла. Лапки були прикрашені сканню різнобарвних перлів. Кожен завиток обрамлявся найтоншою ниткою блакитної іскри. І над усією цією пишнотою, як два сонця, променилися щастям очі красуні.
— Хто ти? Та як це ти? — забурчали подруги.
Матінка верба пояснила:
— Вона весь час сиділа на гілці над чистою водою, дихала духмяним повітрям, не брехала, а вбирала навколишню красу душею і серцем. А краса перетворила її життя на казку.
— Коли ж прийде царевич?.. — тихенько запитала жабка.
— А хто-небудь серед людей здатний стати світлим, аби завоювати право поцілувати тебе? Найчастіше люди вбивають природу лютіше за звіра. Згадай, скільки горя вони заподіяли царівні-жабі, яка стала дружиною героя казки. Навіть, якщо ти станеш чарівною дівчиною, не знайдеться людини, що б змогла покохати твоє чисте серце.
— Так! — погодилася царівна. — Зате вуж ніколи не нападе на мій народ!
— Це — великий подвиг! — Підтвердила матінка верба.
Іноді в темряві, на берегах рік і водойм, сяють всіма барвами веселки великі жаби. Це, люди, чекають на вас царівни. Але довго ще, через свою жорстокість, ви не зможете зустрітися із щастям, аби краса прийшла у ваше життя, і можливістю просто доторкнутися до казки, що мудро і спокійно живе поруч із нами.

3. Казка про хміль

Одного разу до плавнів причалив човен. Люди вийшли на берег з величезними оберемками квітучих трав і кудись забрали з собою. Одне загублене насіннячко заронилося під стовбуром матінки верби і схоронилося серед її коріння під сухим листям.


— Цього тільки не вистачало! — пирхнули кущі калини та колючої обліпихи так, що їх ягоди спалахнули від люті.
— Не бійся! Проростай і чіпляйся за мою шорстку кору, — заспокоїла незнайомця верба.
— Дякую вам, матінко… — прошепотіло ніжне, ніким ще не бачене, стебельце.
Пройшов час. Чужинець розрісся тоненькими пагінцями з різьбленими листочками. Стара верба дбайливо підставляла гілки і по-материнськи зворушливо колисала сумно пониклі стебла. Кущик довірливо притулився до стовбура і піднімався усе вище. Нарешті він побачив Дніпро, плавні з величезними тополями і густим очеретом.
Настав вечір. Над водою затанцювали комарі-товкунці, тихий подих землі вологим серпанком ніжив дерева, у сутінках згасали вогнисто-червоні квіти іван-чаю. А коли на сапфіровому небі засяяли зірки, то незнайомець зітхнув:
— Матінко, дивись, усі зірки з’єднані, наче ягідки у виноградні ґрона. Значить небо — це кошик, у який Творець зібрав небесний виноград. Хіба я можу доторкнутися до цієї краси?
Потім додав, милуючись Чумацьким Шляхом і Місяцем:
— Вуж — наче тихий-тихий, але навіть він може плавати в небі й навіть оком кліпає!
— Не сумуй, — прошепотіла йому верба. — Подивись донизу.
Він і глянув. У глибині прозорої темної води до самого дна пломенистими стовпчиками коливалися відображення зірок.
— Вони почули тебе, — пояснила матінка. — Відбилися у воді, аби поруч із тобою посміхалося небо і ти не сумував.
— А хіба там, угорі, чутно, що відбувається на землі?
— Звичайно. Там чути навіть шерех лебединої пір’їнки, що падає до землі. Адже небо і земля створені єдиним Творцем.
З того часу на стеблинках незнайомця почали з’являтися зірочки, одна за одною розкриваючи смарагдові промені. І незабаром вітерець коливав ціле сузір’я. Водомірки по воді прудко збігалися під берегом, дивувалися:
— Над рікою, напевне, розквітла частиночка неба.
Замилований кущ дивився на своє відображення, випромінюючи аромат. А люди побачили це диво, зраділи:
— Та це ж молодий хміль! Такий буйний та пахучий, ще й рідкісного сорту!
Отак хміль одержав своє ім’я і довідався, що приносить величезну користь.
Але тільки небо відало глибину чутливого ніжного серця, чия краса полонила зірки настільки, що вони захотіли стати плодами земної рослини на ім’я хміль.

4. Казка про качечку

Одного ранку побачила матінка верба, що поміж її корінням схоронилася качечка. Бідолашна вся тремтіла від жаху.


Раптом з найближчого горіха стрибнула на землю красуня білка з пухнастим хвостом і рудими китицями на вухах, а за нею три білчиних кавалери. Бешкетниця виступала врочисто, наче шляхтянка у полонезі серед розкішного балу та, час від часу, розверталася і вліпляла ляпаси у щасливі писочки залицяльників. Заплакала качечка, а верба запитала:
– Ти чого так гірко тужиш?
— Як же мені не ридати? Білочка щаслива, у неї незабаром білченята з’являться, навіть жаби хором співають, цвіркуни на скрипочках грають — і в усіх є будиночки для щасливого життя. А на нас, качок, полює лихий мисливець, з гніздечок позганяв. Куди не кинься, по всіх усюдах, скаженіє цей стріляючий кат. Немає нам спасіння. Я тут сховалася, тому що поруч будиночок того вбивці, який уважає, що жодна пташина не насмілиться підійти до нього на рушничний постріл.
Зітхнула матінка:
— Тяжку справу питаєш. Перегоди: вранці видніше — голова свіжіша.
Увечері верба дочекалася, поки сонце схилилося до обрію, аби почуло її прохання, і вклонилася йому доземно:
— Звертаюся до тебе, володарю світла! Ти даруєш життя і силу всьому живому! Благаю тебе, допоможи качечкам знайти домівку!
— Хай буде так! — посміхнулося світило. — Дарую тобі всю свою могутність і владу наказувати силам природи. Але вранці перший мій промінь, доторкнувшись до твоїх гілок, відбере мій дарунок назад!
— Хвала тобі, володарю життя! — подякувала верба.
Кожне листячко її спалахнуло веселкою від сонячних променів, убираючи світоносну енергію.
Вночі матінка підняла гілки до зоряного неба і наказала:
— Закликаю сили землі! Нехай із води біля берега підніметься велика мілизна.
— Закликаю сили води! Нехай з її глибин піднімуться водорості і непролазний для людини очерет.
— Закликаю сили рослин! Нехай поміж очеретом і берегом піднімуться високою стіною дерева, переплетені шпичастою ожиною та запаморочливим хмелем.
— Закликаю сили повітря! Нехай вітри завалять висхлі стовбурі серед буйної трави корчами на шляху до мілизни.
— Закликаю сили тварин живих! Нехай припливуть щуки величезні, найдовші вужі, прилетять горлаті чаплі-бугаї, що ревуть як бики. А ви, качки, не бійтеся. Цей очеретяний острівець буде надійною качиною домівкою!
Вранці мисливець продер очі, а біля берега дикий острів піднявся. Пішов він, худий, люттю недогризений, із рушницею щось уполювати, ручиці потирає — отам-то дичини в заростях! — та як перечепиться через корч. Рушниця у воду полетіла, вистрілити не встигла, а стрельнув радикуліт у попереку жорстокої людини. Став мисливець рачки, комиш мітелками до нього нахиляється, начебто чиїсь руки у глибизну намагаються затягти. Щуки хвостами заляскали, чаплі скаженими бугаями заревли, вужі кинулися по хащах навсібіч, а жаби, рятуючись від них, загорлали дикими голосами й рвонули хто-куди.
Мисливець перехрестився, подумав, що в заростях казиться небезпечний водяник і підступні русалки намагаються його втопити, потім плюнув і рачки, якнайшвидше, втік. Більше він до обмілини не наближався, а рушниця дотепер гниє у воді на забавку веселим пуголовкам.
Тепер завжди на світанні качки припливали привітатися з матінкою вербою і нікого не боялися. А якщо якась людина купалася й зблизька підпливала до їхньої домівки, то звірі піднімали такий ґвалт, наче через хащі суне крокодил. Людина й тікала собі хутчіше. Під берегом розрослося біле та жовте латаття, тому люди вже і не хотіли бентежити красу Дніпра, і навіть почали дуже нею пишатися.

5. Казка про ластівок

Одного разу матінка верба побачила пташок, що розпачливо шугали уздовж порослих деревами берегів і запитала їх, чому вони такі збентежені. Ті відповіли, що вони — берегові ластівки, їм уже потрібно виводити пташенят, а всі берегові нірки зайняті…


— А ви влаштуйте гніздечко в дуплі моєї найбільшої гілки.
— Не можна — наші пташенята впадуть у воду.
— Нічого. Під дуплом багато товстих гілок, які підтримають пташенят.
Ластівки гарненько поміркували та й погодилися. Вражений навколишній світ уперше побачив, як береговички влаштували гніздо на дереві, й пильно стежив за подіями.
У серпні пташенята почали визирати з дупла. Їх ніхто не тривожив, тому, що дерево захищали непролазні кущі ожини. Ластівкам було вельми добре. Малята чекали батьків, що виловлювали мошок, сидячи на гілці просто над водою. Пташенята милувалися як розливалося рожеве ранкове світло і піднімалося жовтогаряче сонце над тими ж кронами, де сходив уночі місяць. А потім по воді, під заростями очерету, розстелявся сліпучий золотий килим, а далі з’являлося у воді друге світило, відбите. Вони бачили, як вечірні хмари перетворювалися на червону жар-птицю, що на півнеба розкривала крила, і батьки, граючись, хапали з поверхні хвиль рідкий вогонь вечірньої зорі. Літній аромат п’янив, кружляв голову, і хотілося розправити крила, кинутися в прозоре повітря і літати, літати в запаморочливих віражах, зринати угору так, щоб захоплювало дух, а потім падати і тріпотіти, приймаючи крильми густе повітря, прямо до води, назустріч вистрибуючій рибині та розбіжним колам по дзеркальній поверхні. І радісно щебетати, блискуче і завзято ганяючись один за одним! Як жадібно дивилися малята на вільну гру дорослих, захопливо перебираючись на самий кінчик гілки!
Батьки почали вчити літати своїх дітей. Спурхували на гілку і годували слабших і боязких, а більш хоробрих залишали голодними. Ті кидалися за дорослими зі скривдженим лементом: “Чого? Чого? Чого?”. Нарешті, це їм набридло і вони, самі того не помітивши, зірвалися униз, миттєво розправивши крила, вільно повторили всі прийоми польоту і понеслися над водою.
Наймолодша, ніжна пташка зірвалася слідом за ними, ледве не впавши на голову поважної чайки, що спочивала на воді, і в азарті здійнялася угору.
Так ластівчині діти виросли. Молоді птахи літали і навіть не лякались, коли чули мисливський заклик хижого соколка. А потім багато їх нащадків гралося в зелених обіймах ласкавої матінки верби.

Алла Тютюнник
Весняна пісня

Подаруй мені, весно,

Зустріч довгождану,

Подаруй, моя, сестро,

Ніжного коханого,

Подивись, мої очі

Повняться чеканням:

Як усе навесні,

Як усе навесні,

Я жадаю кохання.

Подивись, мої руки

Ніжністю розквітли,

Несподівана радість

В моїи голосі світлім.

Подаруй мені, сестро,

Зустріч довгождану:

як усе навесні,

як усе навесні



я жадаю кохання.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2016
2016 -> Рекомендована література
2016 -> Літературна вікторина Т. Г. Шевченко – великий син України Коли І де народився Т. Г. Шевченко?
2016 -> Тема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
2016 -> Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера
2016 -> Програма комплексного фахового випробування при вступі на навчання за програмами освітнього ступеня "магістр"
2016 -> Замилування переплітається зі смутком. Ганна Чубач «Зупинюся над рікою» Мета
2016 -> Програма комплексного фахового випробування при вступі на навчання за програмами освітнього ступеня "магістр"
2016 -> Програма комплексного фахового випробування при вступі на навчання за програмами освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст"


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconЧемеровецька районна бібліотека Інформаційний бюлетень Чемерівці – 2014 Інформаційний бюлетень «Письменники – лауреати Шевченківської премії 1962 – 2012.»
«Письменники – лауреати Шевченківської премії 1962 – 2012.» знайомить з прізвищами і творами лауреатів Національної премії України...
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconІменних премій Літературна премія
Анатолій Іванович Кичинський (4 квітня 1950, с. Преображенка, Чаплинського району на Херсонщині) — український поет, лауреат Шевченківської...
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconЛауреати Нобелевської премії Інформаційний бюлетень
От уже 112 років поспіль весь світ стежить за присудженням однієї з найпрестижніших премій світу Нобелівської премії
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconУрок №6 Дата Тема (семестру,) Палітра музичних образів Тема уроку Образ танцю. Тип уроку: комбінований Жанр урок композиція
Моріса Равеля та особливостями розвитку образу звучання симфонічної п'єси
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconПисьменники Білоцерківщини лауреати літературно мистецької
Нечуя – Левицького; розглянути життєвий І творчий шлях письменників – краян А.І. Кульчицького, А. Д. Гудими, Н. П. Опанасенко
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconПисьменники ‒ лауреати шевченківської премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка – найвища відзнака за твори літератури та мистецтва в незалежній Україні
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconТернопільська обласна бібліотека для дітей Відділ обслуговування учнів 5 – 11 класів Інформаційний бюлетень
«Письменники – лауреати Шевченківської премії 1962 – 2012.» знайомить з прізвищами і творами лауреатів Національної премії України...
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconУрок тема уроку. Суспільно політичний рух у 70- 90- Х роках ХІХ ст ( урок 1)
Мета уроку: показати основні напрями суспільно – політичного руху у 70-90 Х рр ХІХ ст
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconУрок зарубіжної літератури у 10 класі Тема уроку: «Життя, присвячене красі…» Оскар Уайльд. «Портрет Доріана Грея». Від тексту до контексту…
Сьогоднішній урок у нас, діти, буде таким, яким ви його самі створите. Зазвичай сценарій до кожного уроку пише вчитель. А ви, як...
Урок №16 Тема уроку. Письменники Херсонщини лауреати іменних премій iconДо програми курсу за вибором
Книжка для вчителя: календарне планування, розробки уроків, мультимедійний посібник. 11 клас. До програми курсу за вибором «Письменники...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка