Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження



Скачати 12.15 Mb.
Сторінка16/61
Дата конвертації14.04.2017
Розмір12.15 Mb.
ТипУрок
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   61

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

І раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі чи, може, Андромеди — я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність

Л. Костенко

Ліна Костенко — майстер філософського вірша, і «Послухаю цей дощ» — один із багатьох творів поетеси про плинність часу. Наче дощ, наче гроза ідуть роки, один за одним спливають у водах, і Ліна Костенко наголошую, що ми на цій землі — гості. Ліричний герой вірша у метафоричних образах іде своїм земним шляхом, шукаючи найвищу сутність, і знаходить її у тому, що любить усе.

Вірш написано з дотриманням чіткої рими: шумитьмить; крокироки; не знаскляна; Андромедимертвих; скрипалюлюблю; присутністьсутність. Чергуються чоловіча й жіноча рими, римування перехресне: абаб. Поезія написана шестистопним ямбом.

У першій строфі наявна словесна епіфора: ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить. Далі маємо епанафору — кінець першої строфи й початок другої — подібні: а це вже роки й роки, і а це уже віки. Ампліфікація: накопичення однотипних мовних одиниць — бляшаний звук води, веселих крапель кроки, часте вживання сполучників і та й.

Вдале використання звуків і звукосполучень приводить до того, що ми наче чуємо стукіт крапель по ринвах: шумить, бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Усі слова поетеса творить традиційним способом, оказіоналізмів немає. У лексичному складі поезії використано загальновживані слова, серед запозичень — слова мантія та Андромеда, які вносять певний смисловий відтінок. Слово мантія (грец. mantion — плащ; лат. mantellun — покривало, плащ) у сучасній мові має значення «широкий довгий одяг у вигляді плаща». Мантію носили вчені мужі, тому присутній певний підтекст: автор — людина освічена. Туманність Андромеди — зірки далеких світів, куди переселяються душі мертвих.

Лексика багата, різноманітна, але надає поезії мінорного звучання, відсутні радісні кольори, є лише їхній відблиск в останніх двох рядках.

Найбільше у творі іменників: дощ; звук; вода; краплі; кроки; мить; віки; душа; мантія; ліси; скрипаль; присутність; дерево; сніг; сутність. Більшість із них — абстрактні, які створюють атмосферу загадковості, викликають роздуми про людське життя.

Дієслова вжиті у двох часових формах — теперішньому та минулому. Монолог — роздум ліричного героя, позначений теперішнім часом (дощ підкрався і шумить), поєднує ознаки теперішнього й минулого часу. Скрипаль зіграв присутність, а не грає, вона вже визначена. І лише одне дієслово майбутнього часу — озирнусь, яке, по-перше, указує на одноразовість, завершеність дії, а по-друге, поєднує в собі зміщення до реального часу (теперішнього).

Прикметники бляшаний звук, веселі краплі виконують функції художніх означень — епітетів, як скляна — функцію порівняння; живих, мертвих — субстантивовані прикметники. Метафоричність закладена у слові прозора. Один прикметник у формі найвищого ступеня, який надає іменникові сутність відповідної філософської конотації.

Речення лаконічні, часто односкладні чи неповні: «Послухаю цей дощ, цілую всі ліси» (означено-особові); «Спасибі скрипалю» (безособове); «А це уже віки» (називне); «Підкрався і шумить» (неповне).

Для твору характерна персоніфікація — олюднення природи. Закладена метафоричність і в порівнянні себе з деревом, зі снігом тощо. У цьому — глибокий філософський зміст — буття нікуди не зникає, лише змінює свої форми існування (X. Мирон).

дослідження-характеристика

Охарактеризуйте засоби образної виразності використані в кожному

блоці. Для чого, на вашу думку, письменники вдаються до них?

Слово вчителя

Фонетичний рівень ніколи не був головним в художньому тексті, але часто саме він допомагає яскраво виразити зміст. його роль може бути більш чи менш значущою в залежності від багатьох особливостей тексту. Природно, що в поезії він набагато важливіший, ніж у прозі. Поети деяких літературно-художніх напрямів — перш за все символісти — надавали особливого значення звуковому оформленню своїх творів, іноді навіть за рахунок змісту. Широке використання фонетичних можливостей мови або нейтральне відношення до них характеризує індивідуально-авторські особливості стилю. Зміст та особливості форми твору також дають більшу чи меншу можливість для її використання. Проте будь-який довершений художній текст завжди організований фонетично у відповідності з законами мови: він не має немилозвучних сполучень, ритмічно та інтонаційно відповідає змісту.

Якщо розуміти фонетичний рівень в широкому смислі — як загальну особливість живого мовлення, то можна пов’язати з ним й спостереження над інтонацією й ритмікою тексту. Інтонаційні можливості української мови розмаїті та недосяжні. Інтонація може бути одноманітно-монотонною — тоді вона створює відповідний настрій під час читання тексту (стан туги, нудьги). Вона може бути різноманітною і тоді у читача виникає відчуття емоційної наснаги, напруги тексту. Інтонація може бути засобом створення мовної характеристики героя, стилізацій тощо. Інтонаційний малюнок тісно пов’язаний з його синтаксичною побудовою.

До числа власне фонетичних особливостей відносяться спеціально створені автором звукові ефекти. Вони можуть бути двох типів. По-перше, такі, що спрямовані на створення експресії (ам- фатичний наголос, алітерації, асонанси). По-друге, такі, що спрямовані на створення мовної характеристики героїв. Загалом це функціонально-стильове використання фонетичних варіантів слів, що вказують на соціальний стан героя, діалектні особливості мови, вплив іноземної мови на вимову тощо (Т. Мельник).

А. Фонетичні засоби

1. І замість пса на попелищі У небо вітер завива (Л. Талалай).

  1. Кумо, кумо, що варила? — Борщ, борщ, буряки-ки-ки (Народна творчість). 3. Раз я в волості судився З нашим сільським адвокатом. Катом, катом, катом, катом. З нашим сільським адвокатом (М. Домонтович). 4. З відкритих вікон рвуться, щоб злетіть, роялі білі, б’ються, як форелі, у сонячному тюлі. А по стелі пливуть фіранок сіті золоті (І. Жиленко). 5. І солодко вода так п’ється, і серце в такт всім іншим б’ється: Жи-вім, жи-вім, жи-вім, жи-вім (П. Мовчан).

Слово вчителя

Лексичний рівень є, без сумніву, найцікавішим та продуктивним при лінгвістичному аналізі тексту. Саме лексика перш за все передає зміст твору та надає авторові найбільші можливості для добору засобів, виражає його думки та почуття. Цей рівень відтворює індивідуальні особливості стилю, своєрідність художнього методу, філософські та естетичні погляди митця. Важко передбачити у схемі аналізу всі семантичні та експресивні ресурси лексики, тому зупинимося лише на найбільш поширених й тих, що легко піддаються опису. Варто виділити 3 групи лексичних явищ, пов’язаних із створенням експресивності текстів: 1) стилістично забарвлена, обмежена сферою вживання, яскраво виражена лексика; 2) системно- організована лексика (синоніми, антоніми, омоніми); 3) слова своєрідної семантики в контекстуальному значенні та тропи.

Під стилістично забарвленою лексикою розуміють функціонально-стильову та експресивно-емоційну багатозначність слів. Експресивне забарвлення слів виникає як допоміжний ефект при наявності у слова будь-якої маркованості на загальному нейтральному в будь-якому відношенні тлі (переносне значення, обмеженість сфери вживання тощо). Саме функціональне забарвлення призводить до появи у слова надзвичайної виразності.

У загальному плані характеристика стильового забарвлення може бути визначена за допомогою термінів «підвищене» та «знижене» забарвлення. Підвищене забарвлення — це загальний відтінок книжності у слові, як характерне для наукових та офіційно-ділових текстів, або стало традиційним для поезії, або пов’язується з урочистими, риторичними творами. Серед такої лексики багато запозиченої, в тому числі старослов’янізмів, в традиційно-поетичній формі. Більшість архаїзмів набуває підвищеної стилістичної забарвленості. Деякі афікси (в основному запозичені із європейських мов або старослов’янської) можуть бути ознакою приналежності до високої лексики. Принижене стильове забарвлення свідчить про використання слів переважно в розмовному стилі. Окреме місце займають слова, що мають народнопоетичний відтінок. їх не можна віднести ні до високої, ні до низької лексики, так як вони мають деякий розмовний відтінок і є частиною усного мовлення, але, з іншого боку, вони надзвичайно поетичні й виражають окремі відтінки емоцій, що пов’язані з книжною мовою.

Під час аналізу тексту необхідно встановити наявність у слові функціонального забарвлення. Необхідно оцінити використання такого слова на тлі літературної мови часу створення (чи було закономірним, архаїчним чи новаторським). Треба визначити мету використання такого забарвлення (мовна характеристика героя, вираз авторської оцінки явища, підпорядкування законам жанру тощо). Варто пам’ятати, що письменник не завжди використовує стилістично забарвлену лексику у відповідності з встановленими правилами (висока лексика створює відчуття урочистості, а низька — враження звичності, вираження негативних або «побутових» емоцій). Стилістичне забарвлення може набувати особливих відтінків в контексті, іноді навіть в противагу мовним. Наприклад, книжна лексика може виражати іронічні ставлення до героя, ситуації тощо, а розмовна — передавати найвищі почуття, захват. Цікавими є ефекти використання високої та низької лексики в одному тексті.

Під лексикою, що обмежена сферою вживання, зазвичай розуміють діалектизми, професіоналізми, жаргонізми. Усі ці слова перебувають за рамками літературної мови, тобто вони не входять в нормативний словник сучасної мови і, як наслідок, можуть бути незрозумілими читачеві. У зв’язку з цим така лексика майже завжди (навіть якщо повністю зрозуміла) сприймається читачем як особливо відзначена, що виділяється на загальному нейтральному тлі, тому можна говорити про її експресивність.

Діалектизми досить часто використовуються письменниками у двох напрямах. Слова, що не мають синонімів в літературній мові та називають предмети місцевого побуту (етнографізми), слугують для позначення відповідних реалій. Вони менш експресивні й стильовий ефект від їхнього використання полягає в тому, що створюється певний місцевий колорит, читач ніби занурюється в атмосферу того побуту й відчуває себе учасником подій. Слова, синонімічні літературним, як правило, знаходимо в мові героїв, вони допомагають створити живі образи, свідчать про приналежність героїв до певного середовища, про недостатній рівень володіння літературною мовою. Та цим можливості використання діалектизмів не обмежуються. Вони можуть служити письменникові для вираження свого відношення до зображуваного, можуть передавати різні емоції автора чи героїв (іронію, позитивне чи негативне відношення тощо), бути засобом стилізації.

Мета використання професіоналізмів у художньому тексті майже така ж, що й при використанні діалектизмів. їх можна знайти в мові героїв, у авторській розповіді. Більшість цих слів не має синонімів у літературній мові й вибір для письменника полягає в тому, що він може поміщати в текст професіоналізми або обходитись без них. У тих випадках, коли питання вирішується на користь цих слів, автор намагається створити ефект занурення читача в професію героя, у її атмосферу, її закони, особливості, проблеми — у якийсь незвичайний і таємничий світ, що може поглибити розуміння образу героя і, крім того, сам по собі надзвичайно цікавий.

Використання жаргонізмів обмежене їх закріпленістю за пев- ною соціальною групою, об’єднаною спільністю інтересів. Словник жаргонів дуже рухомий, часто поновлюється; його елементи можуть мати більшу або меншу розповсюдженість, використовуватись на обмеженій території, у вузькому колі осіб чи надзвичайно широко. У художніх творах знаходимо слова з жаргонів школярів, студентів, декласованих елементів і т. ін. Більшість жаргонізмів має відповідники в літературній мові; тому часто вони використовуються для мовної характеристики, хоча, разом з тим, допомагають нам уявити й життя певного кола людей, прийняті в ньому правила, звичаї, існуючий інтелектуальний чи культурний рівень тощо.

Запозичена лексика в сучасній українській мові може бути забарвленою функціонально-стилістично або експресивно, а може бути й нейтральною.

Ще античні теоретики ораторського мистецтва виділяли особливі лексичні засоби створення експресії — тропи. Майже всі тропи побудовані на співставленні явищ, що мають будь-яку подібність. Подібність може бути очевидною або завуальованою, схованою в асоціаціях, котрі виникають під час опису предмета.

Видів тропів є багато. Найпоширенішими з них є епітет, порівняння, алегорія, метафора, гіпербола та інші. Вони досить часто зустрічаються і в звичайній розмовній мові, збагачуючи її, роблячи її виразною, яскравою. Але в мові художнього твору тропи використовуються значно частіше, служать засобом підкреслення, виділення певної істотної риси, ознаки, якості, розкриття зображуваного предмета, речі, явища чи події.

Тропи бувають: 1) простими (епітет, порівняння); 2) складними (метафора, метонімія, алегорія, гіпербола тощо).

Іноді в художньому тексті слова набувають особливого значення, яке не пов’язане з простим переносом. Таке значення може бути зрозумілим лише в контексті всього твору або навіть всієї творчості автора. Іноді специфічне значення слова спостерігається у творчості художників, які належать до одного літературного напряму. Воно може вирости до символа, з ним можуть бути пов’язані надзвичайні, характерні тільки для цього часу, людини чи групи людей асоціації (Т. Мельник).

Б. Лексичний рівень

  1. Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо (Т. Шевченко). 2. Сміється сонце з небозводу, Кудись хмарки на конях мчать (П. Тичина). 3. Мавки чорноброві ждатимуть твоєї вірності й любові (В. Симоненко). 4.— О життя! — я крикнув, поки голос не стух. І вже шепітно губи слово те ліпили (П. Мовчан). 5. Або Юрко — колишній грубас (продовжим кулінарну тему), а нині — дженджик, хорт і любас, прочанин в пошуках Едему, збирач порічок і суниць, знавець смаків рослин і птиць, в Москві послом був буба- бістським, а, може, й резидентом, жер калач московський з запорізьким завзяттям, мав СРСР, як на долоні, з верхатури столиці шифрував листи — послання до святого Юри (В. Неборак). 6. І час, як музика, звучить В душі то радісно, то сумно І потім повінню сплива (Л. Талалай). 7. Придумаю такі слова Палючі, мов гуцульська ватра (М. Людкевич).

Слово вчителя

Морфологічний рівень мови надає письменникам значно менше можливостей для створення експресії, ніж лексика та синтаксис, що пов’язане з невеликою різноманітністю морфологічних способів вираження подібного змісту. Але й цей рівень може бути цікаво й творчо використаний майстром слова.

Багата, різноманітна й гнучка система способів словотвору дозволяє при необхідності чи бажанні за існуючими в мові моделями створити нові слова, досить зрозумілі. Такі слова називають авторськими неологізмами або оказіоналізмами. Безумовно, їх можна розглядати при аналізі лексичного рівня твору. Дві причини можуть спонукати автора до створення слова: 1) бажання максимально точ- но висловити думку й при цьому відсутність в мові потрібної лексеми; 2) бажання зробити слово максимально виразним і у зв’язку з цим зміна його морфемної структури. У будь-якому випадку авторські утворення надзвичайно експресивні, тому що вони легко звертають на себе увагу читача й викликають у нього емоції здивування й задоволення від вдалої знахідки, змушують більш уважно вдивлятися в текст й краще розуміти його смисл — і безпосереднє значення названого й ставлення до нього письменника. Присутність або відсутність оказіоналізмів, вибір моделей для їх створення визначаються особливостями стилю автора, літературними традиціями часу створення тексту та іншими чинниками.

Часто неологізми з’являються в поетичних творах, де не розкривається не їхнє значення, ні причини, що спонукали автора до їх створення. Аналіз оказіоналізмів — справа надзвичайно складна. Адже не завжди можна встановити причини, що змусили автора до їх утворення, а також визначити морфемний склад і модель, за якою вони створені. Адже розуміння процесу створення слова допомагають нам з’ясувати семантичну й стилістичну інформацію. Творення авторських неологізмів — це не єдиний спосіб експресивного використання словотворчих елементів. цікавий ефект може виникнути при використанні у невеликому контексті декількох слів з однаковими морфемами. Зіткнення споріднених слів посилює значення того, що виражається в загальній частині. Так само декілька слів з однаковими префіксами або суфіксами мимохіть звертають читача на афікси, тим самим підкреслюється його значення чи стилістичне забарвлення.

Морфема відрізняється від слова тим, що не може бути використана ізольовано, являючись самостійною частиною речення. У художніх текстах ми зустрічаємо приклади використання службової морфеми як слова з особливим значенням або просто виділенням від слова морфеми, що набуває самостійного наголосу, який посилює її значення, хоча й не виділяє ще в самостійне слово. Словотвір дає письменнику великі можливості для творчого використання його ресурсів. Часто в текстах можна зустріти слова, що утворені лексико- семантичним або морфолого-синтаксичним способом. З лексико- семантичним способом ми зустрічаємося, коли говоримо про слова в індивідуально авторському чи контекстуальному значенні. Але ці «нові» слова часто не можуть бути відтворені без контексту, тому питання про появи таким чином нової лексичної одиниці є досить суперечливим. Морфолого-синтаксичний спосіб — це отримання словом нового граматичного значення, яке також існує лише в контексті, якщо це продукт творчості письменника (Т. Мельник).

В. Словотвірний рівень



1. В давній золотій печалі Лебедіють небеса (Д. Павличко).

  1. Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну (В. Сосюра).

  2. Весна! Весна! Яка блакить! Який кругом прозор! Садками ходить бруньккоцвіт, А в небі злотозор (П. Тичина). 4. Оце ж бо твій дім, самото-удовице: побілені стіни, долівка німа (П. Мовчан). 5. А поряд пронозить шиласта зелина знекровлений світом трухлявий листок (П. Мовчан).

Слово вчителя

Співвідношення частин мови в тексті визначається багатьма чинниками. Воно залежить у першу чергу від приналежності до одного з типів мови — розповіді, опису, роздуму, а також від загальної стилістичної орієнтації твору (чи його частини). Тут відтворюються особливості індивідуального стилю митця. Автор може використовувати як засіб виразності будь-яку частину мови. Залежно від того, яка частина мови ним обирається, текст набуває відповідних експресивних та смислових відтінків. Найбільш нейтральною одиницею в стилістичному відношенні є іменник, оскільки він називає предмет зображення й служить ніби основою для побудови тексту. Як правило, іменники складають біля 40 % усіх слів. У той же час велика кількість іменників може створювати певні ефекти, наприклад, деталізувати виклад з різною метою.

Більш виразними є прикметники та дієслова. Прикметники допомагають зосередити увагу читача на ознаках предмета. Текст із великою кількістю прикметників звично носить книжний характер, відрізняється великою емоційністю, тому що прикметники часто називають ознаку не об’єктивно, а суб’єктивно, виражаючи ставлення до неї автора чи героя; серед них багато таких, які є епітетами. Велика кількість прикметників створює надзвичайний емоційний малюнок тексту — як правило, плавний, спокійний.

Дієслова акцентують увагу на дії, тому текст з великим використанням дієслів стає динамічним і, як наслідок, експресивним. Інтонація такого тексту характеризується напругою, великою чіткістю, особливим ритмічним малюнком.

Надзвичайний ефект — створюються в результаті використання у великій кількості дієслівних форм-дієприкметників та дієприслівників. Вони характерні для книжної мови, тому можуть створювати враження ускладненості, певної науковості тексту. Вони можуть використовуватись і як засіб тексту офіційно-ділового характеру при стилізації або як прийом створення комічного. У той же час дієприкметники, наближуючись до прикметників, надають тексту

статичності, а дієприслівники можуть вносити в текст динаміку й, зображаючи разом з дієсловами дії, дозволяють зробити текст більш лаконічним. Таким чином, дієприкметники принижують, а дієприслівники підвищують експресивність тексту.

Займенники посідають особливе місце в системі частин мови. З одного боку, вони виконують у тексті допоміжні функції, тому їхнє використання визначається конкретними правилами. З іншого боку, там де є правила, можливе також їхнє порушення, яке призводить до експресії. Найбільші можливості для авторського, особливо виразного, використання мають особисті, присвійні на неозначені займенники. Можна виділити два основних способи зміни семантики займенників, які передбачають таке положення займенників у тексті, коли вони називають те, що ще не було визначено за допомогою інших частин мови. При цьому в одному випадку семантика займенника конкретизується, тобто читач за попереднім розвитком розповіді повинен зрозуміти, що він означає. Таке використання в деяких випадках можливе для займенників 3-ї особи. Слово «він» може означати, що мовець не хоче, або не може назвати предмет мовлення, але всім зрозуміло, що це своєрідний евфемізм. З такою ж метою можуть використовуватись в художньому тексті й неозначені займенники (Т. Мельник).

1. Не забувайте, звідки ви і хто ви, Чиїх очей лежить на вас печать. У світі слів немає випадкових, Хоча вони й століттями мовчать (О. Довгий). 2. В напруженні усе моє життя. В напруженні і мисль моя, і слово (П. Тичина). 3. Коли вже слово, втративши свободу, Стає рабом без імені й лиця. І, нанизавшись на перо слівця, Кружля покірно, примхам на догоду?! (Б. Олійник). 4. Вечір був. І цвіли під вікнами мальви. Попід руки держала отих матерів рідня. А одна розродилась, і стала ушосте — мати. І він був живий. Він умер наступного дня (Л. Костенко). 5. В кострі був зложений сухенький очерет, Як порох був уже палкенький, його держали на підпал (І. Котляревський). 6. Упаде на нас кара, страшніша від божого суду, і на рідній землі запанує навік чужина (П. Гірник).



Слово вчителя

Майстерність митця заключається в тому, щоб не лише вправно, але й творчо використати можливості мови. Вдале використання речення уважному читачеві може дати естетичну насолоду, допомогти розкрити замисел автора, представити в деталях об’єкт зображення. Прості речення підкреслюють ізольованість суб’єктів та дій, а складні підсилюють і визначають їх єдність. Суттєво змінюється інтонація при поєднанні простих речень у складне. Звично текст, що складається з простих чи коротких речень, більш експресивний.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   61

Схожі:

Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconПрограма для вступу до магістратури для студентів польського
Предмет фонетики. Теоретичне І практичне значення вивчення фонетики. Три аспекти вивчення звуків мовлення. Органи мови та слуху І...
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconПрограма для вступу до магістратури для студентів польського
Предмет фонетики. Теоретичне І практичне значення вивчення фонетики. Три аспекти вивчення звуків мовлення. Органи мови та слуху І...
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconУрок української мови в 10 класі (90 хвилин)
Мета: узагальнити та систематизувати знання учнів про слово, склад лексики, групи слів за значенням, лексикографію, фразеологізми,...
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconУрок розвитку мовлення №17. Усний докладний переказ тексту з елементами роз­думу. Годинникар І лікар
Тема: Вимова приголосних звуків. Уподіб­нення приголосних звуків. Слухання-розуміння текстів різних стилів І типів мовлення. Урок...
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconУрок української мови розробила викладач української мови та літератури Рекеда О. Г
Мета. Допомогти учням усвідомити, що мовна стійкість – це ключова риса національномовної особистості
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconНавчальний посібник з шкільного курсу сучасної української мови. Він призначений для вивчення і повторення основних правил української орфографії і пунктуації на матеріалі художніх текстів,
Він призначений для вивчення І повторення основних правил української орфографії І пунктуації на матеріалі художніх текстів, які...
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconКонцепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді вступ
Вони уже ввійшли до освітнього І загальновиховного простору, але нинішні суспільні процеси вимагають їх переосмислення, яке відкриває...
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconУрок української літератури в 9 класі
Підготувала І провела вчитель української мови та літератури Салата Валентина Іванівна
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconРелігійний стиль не часто потрапляв до кола наукових зацікавлень мовознавців, що було зумовлено дискримінацією церковно-релігійної сфери в тоталітарному суспільстві
Відновлюється й функціонування української мови в церковно-релігійній сфері. Надання українській мові статусу культової, богослужбової...
Урок №66 Експресивні можливості звуків української мови. Асимілятивні, дисимілятивні процеси, подовження iconПознайомитися зі словниковим складом української мови. Познайомитися зі словниковим складом української мови
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка