Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи»



Сторінка41/59
Дата конвертації11.04.2017
Розмір15.5 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   59

ПРОБЛЕМНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ РОМАН «СОБОР», ДРАМАТИЧНА ІСТОРІЯ ВИДАННЯ ТВОРУ.

СИМВОЛІЧНИЙ ЗМІСТ НАЗВИ ТА БАГАТОПРОБЛЕМНІСТЬ

РОМАНУ. ОСОБЛИВІСТЬ СЮЖЕТУ І КОМПОЗИЦІЇ ТВОРУ.

КОЛОРИТНІ ОБРАЗИ-ПЕРСОНАЖІ. ФІЛОСОФСЬКІ

ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ ВІДСТУПИ ПРО СМИСЛ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ, ЕКОЛОГІЮ ПРИРОДИ Й ДУШІ

Мета: ознайомити учнів з історією написання та видання роману О. Гончара «Собор», визначити його жанрові та композиційні особливості; дослідити актуальність проблем, яких автор торкається у романі; вказати на сучасність твору, розкрити його ідейний зміст; розвивати логічне мислення, пам'ять, творчу уяву учнів; уміння характеризувати образи- персонажі та давати оцінку їхнім вчинкам; виховувати активну життєву позицію, любов до рідної землі, усвідомлення необхідності збереження пам'яток історії та культури, повагу до батьків.

Обладнання: портрет письменника, виставка його творів, тексти роману «Собор», фотоілюстрації храмів України.

Теорія літератури: поглиблення поняття про індивідуальний стиль письменника, роман та його різновиди.

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ



  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ.

МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Слово вчителя

Людська цивілізація налічує тисячі років. За часи існування людство зробило безліч відкриттів у всіх галузях науки, культури й суспільного життя. Але залишилася одна сфера, яку зміни фактично обминули. Це — сфера моралі. Люди розуміють важливість збереження і дотримання моральних законів, вироблених тисячоліттями. Не можна мовчати, коли в суспільстві зріє моральна криза. Це добре усвідомлював Олесь Гончар. І свідченням цього є поява роману «Собор», про який піде мова сьогодні на уроці.

  1. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

  1. Перевірка домашнього завдання

Заслуховування декількох усних творів-роздумів: «Чому немає майбутнього в кохання головних героїв новели «За мить щастя»?»

  1. Тематичний асоціативний словниковий диктант «Собор — це ...

(Орієнтовний варіант відповіді: пам’ятка історії й культури, взірець зодчества, символ віри й духовності, місце єднання людини з Богом, місце, де людина очищає душу, осередок духовності й моралі, втілення зв’язку минулого з майбутнім, матеріального з духовним.)

!V. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1-й учень. «Історія створення та доля роману О. Гончара «Собор».

Олесь Гончар працював над романом упродовж чотирьох років: 1963-1967. Його створення можна вважати виявом справжньої громадянської мужності й відваги. Адже «Собор» — це роман- попередження, тому що письменник почав помічати у суспільстві шістдесятих років загрозливе наростання ряду тенденцій моральної деградації. Відповідаючи на запитання, що його наштовхнуло на створення цієї книги, письменник сказав: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, нехтування народною мораллю».

Уперше твір вийшов у січневому номері журналу «Вітчизна» 1968 року. Того самого року двічі друкувався у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». Читачі та критика одразу схвально відгукнулисяь на появу шостого роману О. Гончара. До друку був підготовлений також і російський переклад твору, що мав вийти на сторінках журналу «Дружба народов». Російською мовою твір був виданий у 30-ти примірниках, а далі друк був зупинений. На прохання «украинских товарищей» журнал взагалі відмовився від публікації роману.

Навколо твору несподівано завирували пристрасті: посипалися критичні статті, відгуки, були організовані виступи робітників та селян, що нібито «рішуче засуджували і заперечували» зображене в романі (хоча більшість із них твору не читали — «нема коли», як сказала одна зі свинарок).

Перша негативна оцінка «Собору» була здійснена Олексієм Федотовичем Ватченком — першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. У Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька в будинок для старих. У цьому Ватченко вбачав зумисно наведену автором аналогію. Проте коли через декілька років Олеся Гончара запитають, чи знав він цю історію із Ватченком та його батьком, письменник відповів заперечно.

О. Ватченко запримітив у романі «очорнення радянської влади», наклеп «на людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною».

Велику роль у шельмуванні твору відіграв Микола Шамота, тодішній директор Інституту літератури АН УРСР. У своїй статті під назвою «Реалізм і почуття історії» («Радянська Україна», 1968, 16 травня) академік писав: «Якщо судити про «Собор» за великим рахунком, гідним такого письменника, як його автор, то треба визнати, що реалізм тут не посилюється, а послаблюється. Письменник найбільше дбає про те, щоб показати грубу прозу, одноманітну буденність життя, виснажливість праці в місті й селі.»

Згодом у дніпропетровській газеті «Зоря» з’являється стаття кандидата філософських наук І. Мороза «Собор, революція та ідейність» (1968, 7 квітня), у якій автор продовжує ганьбити роман.

У «Радянській Україні» 26 квітня 1968 року було опубліковано статтю невідомих авторів, які сховалися під псевдонімами Юрчук та Лебедченко «Перед лицем дійсності», де була висловлена негативна оцінка творові.

Роман офіційна критика вважала творчою невдачею автора, зважаючи на його літературний авторитет.

31 травня 1968 року в неофіційній обстановці відбулася зустріч Олеся Гончара і ще кількох письменників з Петром Шелестом. Микола Бажан, Леонід Новиченко, Павло Загребельний стали на захист «Собору».

Проте «антисоборна» кампанія продовжувалася, тим більше, що до неї підключилися й деякі московські видання. З тих часів навіть зберігся анонімний вірш:

Бувають різні точки зору,

Та реалізму суть ясна:

Це шамотіння круг «Собору»

Є гавкіт моськи на слона.

Після цього твір до 1987 року не видавався через те, що був розкритикований і не імпонував радянському правлінню, свідомо замовчувався, хоч і не був офіційно вилучений з бібліотек. Крім того, від письменника вимагали переробити роман або ж зректися його, на що Олесь Гончар не погодився, незважаючи на погрози другого секретаря ЦК КПУ Ляшка, а також Щербицього, Федорчука, Ватченка, Гру- шецького та Добрика. Самого автора Шелест пропонував арештувати, проте Голова Президії Верховної Ради СРСР Підгорний не погодився: «Не робіть дурниць, не ганьбіть Україну». Та й Л. І. Брежнєв, тодішній керівник держави, коли дізнався, що Гончара хочуть заарештувати, категорично заявив: «Автора “Знаменосцев” не трогать».

Проте багато читачів навіть у часи замовчування та різкої критики в листах до Олеся Гончара висловлювали свої захоплення романом та подяки автору. Попри явну небезпеку з’явилися люди, що взялися рятувати книгу. Завідуюча книгарні «Поезія» Ольга Степура за позичені гроші викупила всі примірники роману, що надішли в її магазин, і з великим ризиком для себе згодом розповсюджувала книгу серед науковців та справжніх патріотів.

Чудеса героїзму проявляли також працівники книжкової фабрики «Атлас», рятуючи цю книжку від різання на січку і спалення на вогнищі.

Знову роман вдалося надрукувати весною 1987 року російською мовою в московській газеті «Роман-газета», цього ж року «Собор» вийшов і українською мовою у семитомному виданні творів Олеся Гончара.

1989 року твір був виданий окремою книгою видавництвом «Дніпро» (редактор Н. М. Кравченко) накладом 300 тисяч примірників.

Бесіда

Після прочитання роману «Собор» Г. Тютюнник написав авторові: «Орлиний, соколиний роман ви написали, роман-набат.».

Як ви гадаєте, що Г. Тютюнник мав на увазі, коли писав ці слова?

Ці слова Г. Тютюнника викликані тим, що в «Соборі» практично вперше в українській літературі Гончар на повний голос звертається до своїх сучасників із закликом про духовне очищення, осуджує національне безпам’ятство, звироднілий кар’єризм, прислужництво та браконьєрів-«юшкоїдів». В період брежнєвсько-сусловського застою письменник наважився торкнутися проблем, які з роками ставали ще більш злободенними. Також О. Гончар, всупереч засадам соціалістичного реалізму, відкинув догматизм класових уявлень і вчинки своїх персонажів розглядає виключно з точки зору загальнолюдських, гуманістичних приципів.

Які проблеми порушує автор у творі? Чи є серед них такі, які на сьогодні вже вирішені? Які з проблем набули більшого загострення?

У своєму романі О. Гончар торкається багатьох проблем — філософських, історичних, морально-етичних, екологічних. Автор ставить перед читачами, своїми сучасниками й нащадками, філософські питання: який слід в історії свого народу вони залишили? «З яким почуттям тебе спом’януть?» У творі звучить заклик до збереження духовних скарбів, а також розвінчуються такі негативні прояви в суспільному житті, як бюрократизм, бездуховність, нігілістичне ставлення до культури свого народу, споживацькі тенденції, дух руйнування, нехтування народними звичаями та культурними надбаннями. О. Гончар закликає сьогоднішнє і майбутнє покоління берегти своє коріння — батьківщину, без цього не може бути ні повноцінного життя, ні взагалі існування нації.

Кожна сюжетна лінія роману розкриває певну проблему. Отже, можемо виділити такі основні проблеми, яких автор торкається в романі: проблема духовності сучасників; історичної пам’яті; недостатньо уважного, а то й зневажливого ставлення до трудящої людини, зародження фальші у суспільстві; екологічна проблема; батьків і дітей; становище жінки в суспільстві; стосунків між «начальниками» і «рядовими»; протиставлення села і міста; усвідомлення себе людиною як частки Всесвіту.

Шляхи вирішення цих проблем Гончар вбачає у духовності свого народу, в його зброєності рідною історією, в покликанні творця.

На жаль, на сьогодні жодна з проблем не вирішена, а деякі навіть загострилися. Актуальними нині є проблеми духовності та історичної пам’яті, екологічна ситуація в країні вимагає негайного вирішення. Та й трудяща людина — «прості українці» — почуваються не зовсім упевненими в завтрашньому дні.

Тому роман звучить по-сучасному, що є ще одним підтверженням геніальності митця, який зумів побачити проблеми, які тільки-но зародилися, і намагався привернути увагу суспільства до них, щоб вони не поглиблювалися, а були вирішені якнайшвидше.

Одна з проблем «Собору» — становище жінки в суспільстві. Чи

актуальна ця проблема у наш час?

У романі «Собор» О. Гончар звертається також і до висвітлення такої проблеми, як становище жінки в суспільстві. Упродовж тривалого часу жінки боролися за рівноправ’я з чоловіками. Ішлося про участь жінок у всіх видах робіт. Так з’являються образи трактористок, багатоверстатниць, п’ятисотенниць, шахтарок, доярок тощо. Роман О. Гончара «Собор» також ілюструє явище, коли жінки змушені тяжко працювати поруч з чоловіками у виробництві, що потребує виснажливої роботи.

Ось як описує автор робоче місце й умови роботи Віруньки Баглай: «Вірунька не перший рік висиджує зміну за зміною в кабіні свого крана. В цеху її називають ас-машиніст. Там Віруньчине обличчя завжди в респіраторній масці, яку вона не скидає упродовж усієї зміни, щоб не отруюватись їдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсідає Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається куди треба, з гуркотом загрібає тонни іржавого брухту, переносить в повітрі і з ще більшим гуркотом — у мульди, в мульди! На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза — таке її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні.». Так працюють жінки в місті.

А в селі не краще. Єлька народилася і жила в селі. Її мати все життя пропрацювала в колгоспі: «Мати працювала на постійній, свинаркою. Літо й зиму, будень чи свято, із світку й до ночі тільки приплоди, опороси, запарки, комбікорм. І Єлька-Оленка весь час біля неї, у колі цих інтересів. Навіть як до школи пішла, то й тоді весь позашкільний її час минав на фермі, тут були її Еллади та Ва- вилони».

Єлька не знала свого батька, її мати була матір’ю-одиначкою. Таким жилося зовсім важко. Ніхто не дбав про те, щоб якось полегшити їм життя, чимось допомогти. «Серед повоєнних нестатків нікому не було легко, а як уже тій безмужній матері-одиначці, що не вміла з правління вимагати, вміла тільки працювати чорно! Інша хоч викричить своє право, вибанітує бригадира, а голос Єльчиної матері звичний був тільки просити. І то ще добре, як пообіцяє бригадир гарбу соломи на зиму, але навіть обіцяного не завжди діждешся, бо він по-своєму перекрутить, бо влада його тут більша, ніж у римського цезаря. Що хоче, те й зробить. Не доставиш могорича — не буде й соломи, хай хоч і вода в хаті замерзає. Бери тоді, як стемніє, мотузок та з матір’ю покрадьки в поле, до скирти. Отак мимоволі ще й злодійкою станеш, самі тебе такою зроблять. Смичеш похапцем, озираєшся, серце з грудей вискакує. Нав’ючені в’язанками, йдуть потім, спотикаючись, від скирти, аж до землі їх та солома гне. Нема людини — сама купа соломи по засніженім полю сунеться!». Жінка залишалася сам на сам зі своїми проблемами, з невлаштованим побутом і тяжкою працею.

Звичайним одягом для дівчат у селі були куфайка та гумові чоботи, щоб у грязюці не потонути.

Знаходимо у романі слова Миколи, що характеризують ідеал жінки в його уявленні: «Жінки, по-моєму, перевершують чоловіків відвагою почуття і його красою .Коли я бачу жінку в любові, у святості чекання, мені хочеться вклонитися їй!»

Як ви розумієте вислів «падіння людини»? Що є для людини

справжнім падінням? Чи кожна людина може піднятися після

падіння? Як ці питання висвітлено у романі О. Гончара?

«Падіння людини» — це знехтування нею норм загальнолюдської моралі, переступ. Причиною падіння можуть бути або несприятливі обставини, коли від самої людини мало що залежить, або людина проявляє хвилинну слабкість, а потім картає себе за це, або людина сама свідомо стає на хибний шлях.

Ось як автор описує нам епізод падіння Єльки: «.I хоч мала б одразу відігнати його (бригадира), але чомусь не відігнала. I навіть коли почула слова ласки, то теж не обірвала, хотілося їх слухати, було щось довірливе в його скаргах на свою долю, щирість чулася у його співчутті до Єльки, розуміє, мовляв, як їй оце зостатись на світі без матері, самій. Здається, зараз для неї навіть бажаною була його близькість і його довіра, він, видно, вловив Єльчин настрій і ще ближче присунувся, вона відчула міцне тепло його тіла. Гарячі шепоти-благання хвилювали, ласки, ніколи не знані, пробуджували чуттєвість. Вітер шарпав їхню халабуду, брезент лопотів, а вона чула біля себе жагливе, палке:

  • Єлько, раз живемо. Двічі нікому не вдавалось!

Стільки он, мовляв, дівчат-перестарків у селі, ніхто й не гляне! Порозлітались хлопці, дівчатами по селах хоч греблю гати. Про шахти щось гомонів їй, куди вони удвох махнуть. Про щастя, яке треба ловити. I знову:

  • Один раз люди кохаються! Двічі жити ще не вдавалось нікому! Тож не будь така горда! Не бійся! Ти ж сама тепер!.. Вільна! Ніхто тобі не указ!

I таки почувала, що вільна вчинити як хоче. Може, й справді своє треба ловити, хапати, не відкладаючи на потім? Інші самі ладні йому на шию кинутись, а вона ось таку владу над ним добула, доводить свого бригадира до безтями. Розпалена, уже не відпручувалась, а коли міцний смак поцілунку відчула, міцний та гарячий, здалось, що оце й є воно, оцей хміль і є кохання.

Ніч горіла темрявою. Була вона найтемніша з усіх ночей, ця ніч її падіння. Не стала вона святом Єльчиного життя. Не принесла ні радості, ні насолоди. Нічого, крім болю.

Вранці пусте було небо, хмари убогі пливли над собором, а вітер улігся, на сході краєчок неба холодно, криваво червонів».

А ось як почувалася дівчина наступного дня, коли вже нічого не можна було вернути назад: «.все сприймала Єлька тепер ніби зоддалеки, із свого знеможеного, дотла спустошеного світу. Наче повинен був би палити її сором за те, що сталося, вогонь ганьби, гріха, пороку, але й цього якось не відчувала, був тільки тупий біль, відчуття спустошеності та безмежний розлив туги.

Побрела до собору і, похнюпившись, по очі закутана хусткою, зупинилась біля порога, навпроти навстіж відчинених у соборну сутінь дверей. Не зважувалась переступити поріг. Здавалось, тільки переступить, і станеться щось страшне, земля під нею трісне, все соборне склепіння обвалиться на неї, падшу, осквернену!»

«Я опоганена, мене опоганили, я не смію, не маю тут права стояти!» — волало в ній каяття.

Усвідомивши свою помилку, Єлька знаходить у собі сили жити далі. І хоча їй доведеться ще пережити і розчарування, й сумніви, й печалі, врешті вона знаходить своє щастя, дівчина зуміла піднятися після падіння.

Зовсім іншого плану падіння Володьки Лободи. Хоча він досить молода людина, змінити його характер уже неможливо. Його погляди на життя викликають занепокоєність, адже все, про що він мріє, це вміло служити власним далекосяжним кар’єристським цілям. Володька не розуміє, що потреба у духовності сильніша, ніж потреба у матеріальних благах чи комфорті. Ми не можемо сказати, що Володька погана людина. Він і не слабка людина. Він страшніший, бо Володька — порожня людина, без серця, без сумнівів, без душі, без болю. Володька Лобода — типовий образ руйнівника того часу, умілий пристосуванець, котрий ладен будь-яким способом догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення.

Після такого падіння піднятися дуже важко. Просто неможливо. Бо що можна виплекати у байдужій душі?

Утілення в романі концепції «Той, хто руйнує, обов’язково деградує»

У творі собор є художнім символом самої України, її духовності, яка обвіяна багатьма вітрами, стоїть напівзруйнована, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. Тепер її остаточно хочуть доруйнувати, знищити. Хто ж відрікається від свого минулого, упевнений автор, обов’язково деградує.

Особливо яскраво ця концепція втілена в образі Володьки Лободи. Він — син Ізота Івановича Лободи, заслуженого металурга, який виховав багато славних робітників. На війні загинуло двоє його старших синів, тому всі свої батьківські надії він покладає на молодшого — Володимира. Та, як виявилося, марно. Син — кар’єрист відправляє батька доживати вік у Будинку старих металургів. За це його в Зачіплянці прозвали батькопродавцем. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей. Та даремно. Адже Володька планує зробити кар’єру, і заради цього ладен вчинити навіть злочин. Він запопадливо знищує духовні надбання народу, його історичну та культурну спадщину.

Зачіплянський висуванець уміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих.». Коли ж зачіплянці дізналися, що саме Володька зняв охоронну табличку із собору і що його бажання вислужитися помітили «наверху», їм стало боляче за свого земляка, на якого вони покладали надії, бо вважали порядною людиною. Навіть рідний батько, Ізот Лобода, який зрозумів справжню сутність сина, скаже: «.Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».

Володьці око муляє собор, обдертий і вицвілий, який чекає, яку ж долю йому готують такі горе-правителі, як Володька Лобода. Пропозиція Володьки — знести собор, а на звільненому місці збудувати «кафе для трудящих», яке можна назвати «У козака Мамая», що має стати свідченням дбайливого ставлення до своєї історії, збереження свого коріння.

Точну характеристику Володьці дає Микола Баглай, назвавши сірим-сірим геростратом, пігмеєм із бульдозером чи вибухівкою.

До якої суспільної проблеми привертає увагу автор образом В. Лободи? Як це позначилося на долі роману? Чи актуальний образ «людини-функції» у наш час?

У своїй статті «Собор у риштованні» Є. Сверстюк, характеризуючи образ Володьки Лободи, пише: «Лобода — принципово новий характер у нашій літературі: письменник відкрив людину-функцію на грані робота, вільного від людських цілей, позбавленого стійких критеріїв. Ця людина-функція має страшну властивість розкладати цінності — одним дотиком, одним словом. Як в устах у геніального поета чи філософа все набирає вищого смислу, значення, світла й енергії життя, так у Лободи, навпаки, все розпадається, розкладається й гасне.»

Так, саме образ Володьки Лободи викликав найбільше занепокоєння у гонителів роману. По-перше, дехто з високопоставлених осіб упізнав себе в образі В. Лободи; по-друге, через цей персонаж автор реалізував образ системи з її моральними та духовними «цінностями». І зробив це абсолютно точно. О. Гончар звертає увагу читачів на принципи кадрової політики в державі: Володька Лобода став «висуванцем» не завдяки здоровій конкуренції, а виключно через свої кар’єристські здібності. Стежачи за просуванням Володьки по службовій драбині, переконуємося, що інших у нього просто немає. Душа цього персонажа охоплена «наркотиком владолюбства», «героїном кар’єризму».

Володька, у єстві якого навіки оселився дух руїнництва, браконьєрства, кар’єризму, керує культурою, Несе в маси культуру людина, у якої, за словами критика Віктора Іванисенка, «немає нічого ... позад себе і навколо себе. Ні жінки, ні дітей, ні звичаїв батьківських, ні любові, ні пам’яті.»

У образі Лободи система постала такою, якою була,— цинічною, недоброю, озброєною демагогією, високою фразою. Як людина це «страшний, підступний і лестивий тип», «єзуїт». Як утілення системи — її «геній», найвища мета якого — «працювати в тому високому головному будинку, де кроки твої гаснуть у килимах», «брати штурмом «Ельбруси життя». Задля цього він затопить плавні чи, якщо треба, висушить їх, знесе собор чи знайде якісь інші «ідеї». Навіть якщо результатом їх буде руйнування всього, для нього важливе одне — аби на тій руїні возвеличитись самому.

Письменник розкрив суть лободівщини, показав правду про кар’єристів-функціонерів, які у всі часи були соціально небезпечними. Та й прізвище персонаже теж, мабуть, невипадкове, Адже лобода — це «найпоширеніший бур’ян, що засмічує посівні та городні культури». Автор хоче сказати, що такі, як Володька, не знають і не здатні зрозуміти справжніх цінностей, таких, як доброта, любов, щирість, кохання. Цим образом О. Гончар розвінчує пристосуванців. Володька Лобода не просто новітній руйнівник — він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення. В образі Володьки Лободи автор викриває багатьох володьок, які заради кар’єри здатні навіть «продати» рідного батька, тобто викриваються кар’єристи, лицеміри, пристосуванці, що було досить типовим серед партійних діячів.

О. Гончар на прикладі образу Володьки Лободи викриває бездуховність суспільства у 60 -70-х рр. ХХ століття. Створений за аналогією з «христопродавством», цей образ сприймався в контексті з такими явищами, як денаціоналізація, національний нігілізм тощо, набув у романі історичної глибини. Тому й не дивно, що роман спочатку піддали гострій критиці, а потім і зовсім заборонили.

  • Як через образ Ізота Лободи О. Гончар проводить ідею єднання минулого з сучасним? Чим приваблює нас образ старого Нечуй- вітра?

Образ Ізота Лободи має глибокий символічний зміст. Він є уособленням духу народного патріотизму, козацької вольності, незни- щенності світлих вікових традицій, єдності людини з природою, з землею, де народилася. Навіть Володька говорить про батька, що він — «козацька волелюбна душа». Саме завдяки цьому старий Нечуйвітер і сприймається як нащадок козацький, який намагається передати краще із надбань своїм потомкам.

Змальовуючи трагічний образ батька, зрадженого сином, автор втілює в ньому мудрість віків, героїчну й трагічну історію народу, народний гнів і вселюдський протест проти оскверніння й руйнування народних багатств, відмови від загальнолюдських моральних цінностей.

Ізот Іванович приваблює нас своєю порядністю, добротою, небай- дужістю, чесністю і чистотою, вірністю батьківським заповітам. Не випадково його звуть Нечуйвітром, бо він «прийде, нагримає, на- соромить. І не тому, що доглядач, а душа болить дивитись, як варвар сучасний нищить, запаскуджує світ цієї краси». Всюди він ставить охоронні таблички з написом: «Хто посадить, того і внуки згадають». Так і помер Лобода-Нечуйвітер серед рідної йому природи.

  • Образ Миколи Баглая — одинн із найпривабливіших образів роману. Чи є серед сучасної молоді такі, як Микола? Як, на вашу думку, чи не занадто ідеальним є цей образ?

«Чистий думками й непорочними діями юнак»,— ці слова найточніше характеризують образ Миколи Баглая. Це абсолютно позитивний персонаж: студент, комсомолець, передовик, новатор, красень. Людина великої душі, юнак у всьому, що його оточує, бачить красу. Він щиро любить своє заводське селище Зачіплянку та його працьовитих людей, на переконання Миколи, правильних та праведних. Але найбільша Миколина любов — то старий козацький собор.

Микола — романтик, студент-мрійник, сповнений глибокої віри в життя. Він не втратив здатності захоплюватися і красою довколишньої природи, і довершеністю собору, і могутністю металургійного заводу. Та його непокоїть той факт, що в заводах відсутня система очищення, і він поставив мету сконструювати її, щоб люди мали змогу дихати чистим повітрям.

Микола — оптиміст. Він не згоджується із Геннадієм, студентом факультету холодної обробки металів, який впевнений, що «святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм». Досліджуючи пам’ятки минулого, Микола хоче дошукатися секрету великої любові свого народу до рідної землі, з якої він завжди черпав силу та впевненість у завтрашньому дні.

Коли Таратута з компанією влаштовує у соборі дику оргію, то Микола, ні миті не вагаючись, «навіть не встиг подумати про можливі наслідки, тільки встиг кинути Єльці: «Зажди»,— а сам уже в три скоки рвонувся в розчахнуті двері, в оту круговерть дикого, гидкого, цинічного, що опоганювало йому душу, прекрасну поему його життя.»

Образ Миколи у канві роману сприймається як цілком закономірний і реальний, а не як надуманий чи ідеальний. Змальовуючи Миколу, О. Гончар прагне показати потяг молоді до духовного, її прагнення пізнавати набутки попередніх поколінь і вміння їх цінувати. І Микола не одинокий у своїх пориваннях. Такі його брат Іван та його дружина Вірунька, Єлька. Микола — справжній патріот. До усвідомлення «Коли не ми, то хто?» хлопець дійшов не відразу, але, відкривши для себе собор, безсумнівно, ніколи не зречеться його.

Коли О. Гончара запитали, про що його роман «Собор», він відповів, що «це книжка про Сучасника». Чому ж роман носить назву «Собор»?

Роман «Собор» дійсно «книжка про Сучасника», бо в ній автор досліджує духовний світ різних соціальних верств населення на матеріалі життя робітничого селища Зачіплянки.

Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори — захисників цієї величної споруди та недругів. Завдяки цьому митець розкриває у творі тему збереження духовних святинь, без яких людина припиняє бути людиною.

Образ собору метафоричний. Через нього О. Гончар підносить будівничий геній народу і заперечує руйнації, що б не руйнувалося — селянська хата, храм, людське життя чи життя цілого народу.

Цей символічний образ уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв’язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу і внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно.»

У романі «Собор» Олесь Гончар викриває найменші симптоми духовного неблагополуччя, яке почало загрожувати суспільству, розвінчує психологію духовного браконьєрства саме через ставлення до святині.)

З якою метою у твір введено образ Дмитра Івановича Яворниць-

кого?

У «Соборі» Олесь Гончар вказує на симптоми духовного неблагополуччя, яке почало загрожувати суспільству, розвінчує психологію духовного браконьєрства. Автор стверджує, що всі ми — свідки руйнації, по суті, й причетні до неї («Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо. Руйнуємо своєю байдужістю»). А хто руйнує — обов’язково деградує. Для підтвердження і підсилення звучання даної ідеї у творі і виведено образ Дмитра Івановича Яворницького, відомого вченого — історика, археолога, фольклориста, етнографа, письменника. У його вуста вкладено відповідь Несторові Махнові та його «піратам степів», які п’яні вдерлися до «храму краси, історії, храму зодчества козацького» і поводились у ньому, «як в конюшні»: «.то не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи». Учений постає перед нами у цьому епізоді як надзвичайно мужня людина, підтвердивши одну із легенд, які поширювались про нього: «Нічого, кажуть, не боїться: ні бога, ні сатани, ні самої смерті». А ще як людина, що зрозуміла надзвичайно важливу істину — на руйнації та крові не створити нового. Дмитро Іванович рішуче зупиняє махновців, відстоявши історичну пам’ятку, він зберіг її для наступних поколінь, ризикуючи власним життям.

У романі «Собор» образ Дмитра Яворницького розкрито у трьох аспектах: людина, неповторна індивідуальність; громадянин-пат- ріот, вірний син України, сучасник складної і героїчної доби; самобутній талановитий вчений, хранитель скарбів народних.

Образ ученого приваблює своєю зовнішністю — «самою поставою, кремезністю, вусами — живий запорожець!», кремезнющий характерник», «огрядний, крутоплечний грамотій з запорозькими вусами», «козарлюга», «сивоусий Яворницький», «вусатий велет», «могутня постать» — та внутрішніми переконаннями: «На твоєму боці сила, на моєму — правда. Сила розвіється, а правда — ніколи!»; «Дух руйнівний, стихія руйнацтва — це не моя стихія.». Він стверджує, що його правда «на верхах собору, на його шпилі». Яворницький сміливо кидає у вічі махновцям: «Паливоди! Розстьо- би. Горшкодери! Гетьте з собору!» і не дозволяє їм «порядкувати» в ньому. Академікові були чужі люди, позбавлені духовності, які не спроможні до будь-якого високого руху, обмежені й примітивні у своїх прагненнях.

У романі розкрито нерозривний зв’язок двох граней творчої вдачі героя та його долі: народності, громадянської мужності, на ділі, а не на словах, любові до Вітчизни, синівського і разом із тим батьківського ставлення до неї.

Доповнюють образ Яворницького легенди про нього, які розповідають Махнові його радники-теоретики: «оковитої цареві не дав», «професор, а пішки всі степи обходив, пороги щороку пропливає, руки-ноги на хортицьких скелях поламав, та все тієї козаччини дошукується», «кожну степову могилу. обстежив, скарби нечувані здобув для свого музею», «воскрешає славу минулих віків, задля неї живе, всьому світові поклав розповісти про лицарів козацької республіки», про козаччину «томи понаписував, всі перекази про запорозьких характерників позбирав, і сам отав як характерник».

Нестор Махно залишився під враженням від зустрічі з ученим про що свідчать його слова: «Не густо зустрінеш у житті таких Яворницьких!»

Як зазначає Хом’як Т. В: «Образ Дмитра Яворницького — взірець для всіх поколінь. Це добре усвідомлює герой роману Микола Баглай, який переконаний, що вчений знайшов у козацьких могилах саме те, на що так бідні його нащадки,— «дух козацької республіки, затоптаної невігласами, дух непокори і патріотизму». Дмитро Іванович Яворницький — із тих істориків, які завжди відчувають зв’язок минулого з сучасним, котрі в тісному зв’язку науки і життя вбачали запоруку розквіту науки і поліпшення життя. Подавши образ справжнього патріота своєї землі в минулому, О. Гончар закликає сьогоднішнє і майбутнє покоління берегти своє коріння — батьківщину, без цього не може бути ні повноцінного життя, ні взагалі існування нації».)

  1. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Вільний мікрофон

Устами своїх героїв О. Гончар запитує: «Звідки виникає психологія браконьєрства? Звідки дух руйнування?». Як би ви відповіли на ці запитання?

VL ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ



  • Творче завдання. Згодьтеся або спростуйте твердження: «Роман

«Собор» має і позанаціональне значення, бо проблеми його —

проблеми всесвітні, які щоденно ставлять нам вічні питання:

Хто ми? Що для нас минуле, без якого немає майбутнього?»

  • Скласти візитівку роману.

Випереджувальні індивідуальні завдання. Скласти анкету письменника Григора Тютюнника; підготувати повідомлення про його збірки «Зав’язь», «Деревій», «Батьківські пороги», «Коріння», про особливості художнього стилю Григора Тютюнника, про спорідненість стилів Григора Тютюнника та Василя Шукшина.

  1. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ Рефлексія

«Незакінчене речення»:

  • Сьогоднішній урок примусив мене замислитися над ...

  • Я планую більше дізнатися про ...

  • Після уроку я відчуваю ...

УРОК № 119


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   59

Схожі:

Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» icon«Празька школа» поетів. Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Мотиви творчості. Особливість художнього стилю
Мета: розкрити учням значення творчості поетів «Празької школи» у розвитку національного літературного процесу; ознайомити з біографією...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconГорда самотність Михайла Лермонтова (Життєвий І творчий шлях поета)
Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях поета, на основі біографічних відомостей сформувати образ поета-романтика;...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconТема. Михайло Лермонтов. Життєвий І творчий шлях
Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях поета, на основі біографічних відомостей сформувати образ поета-романтика;...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconТема. Гійом Аполлінер (1880-19180). «Лорелея», «Зарізана голубка й водограй», «Міст Мірабо». Життєвий І творчий шлях письменника. Шлях французького поета Гійома Аполлінера від неоромантизму до кубофутуризму
Життєвий І творчий шлях письменника. Шлях французького поета Гійома Аполлінера від неоромантизму до кубофутуризму. Реакція на символізм,...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconУрок радісного дня. Життєвий І творчий шлях Елеанор Портер. Полліанна
Тема уроку: Урок радісного дня. Життєвий І творчий шлях Елеанор Портер. “Полліанна” – роман – бестселер для дітей
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconУрок №1. Українська література 20 30-х років ХХ ст Урок №2 павло Тичина найбільший модерніст 20-их років. Життєвий І творчий шлях. Звернення до
Урок №2 павло Тичина найбільший модерніст 20-их років. Життєвий І творчий шлях. Звернення до «вічних» тем у поезіях «Арфами, арфами…»,...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconБіографічний проект «Микола Вороний. Життєвий І творчий шлях поета»
Мета: ознайомити учнів з життєвим І творчим шляхом М. Вороного; з’ясувати роль поета в національному відродженні українців, його...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconЄвген Маланюк
Художнє осмислення трагічної історії України, ностальгічні мотиви, філософічність поезій. Вірші про призначення поета І поезії. Символічні...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconТема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
Ета: простежити життєвий І творчий шлях письменника, дослідити вплив ідей філософії екзистенціалізму на творчість А. Камю; розвивати...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconОлег Ольжич (1907 — 1944) Життєвий І творчий шлях
Син відомого українського поета –символіста, драматурга, перекладача Олександра Олеся


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка