Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи»



Сторінка52/59
Дата конвертації11.04.2017
Розмір15.5 Mb.
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   ...   59
УРОК № 133

ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ «СИНІЙ АВТОМОБІЛЬ»

Мета: дати характеристику життєвого та творчого шляху письменника, проаналізувати трагікомедію «Синій автомобіль», особливості її сюжету й композиції (твір починається з розв'язки), звернути увагу на зображення в ній духовної і творчої кризи письменника; визначити постмо- дерністські мотиви у творі; розвивати навички аналізу драматичного твору, збагачувати знання учнів з теорії літератури; виховувати інтерес до сучасної української драми.

Теорія літератури: поглиблення поняття про драматичний твір (трагікомедія).

Обладнання: портрет Я. Стельмаха.

Тип: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Слово вчителя

Мабуть, «Автомобіль» був головною п’єсою життя Ярослава Стельмаха. У ній, як казав поет, і життя, і сльози, і любов. Сам Ярослав Стельмах про п’єсу, з якою ми познайомимося на уроці, писав так: «В принципе, я знал, что эта пьеса долго не будет поставлена, но мне очень хотелось её написать. В театрах тогда хорошо шли другие мои произведения, и я решил себе позволить лирическую паузу, написать что-нибудь для души. Мне кажется, что если бы я тогда зависел от каких-то бытовых условностей, денег — «Автомобиль» никогда бы не появился. А так, позволил себе забыть обо всём и писать о том, о чём давно уже хотелось рассказать. Работа над этой пьесой меня очень вымотала, я потом долгое время не знал — о чём ещё можно в этой жизни написать? Было ощущение, что все слова сказаны, сюжеты забыты — точка. Слава Богу, вышло иначе. Мне тогда очень хорошо писалось, я вложил в “Синій автомобіль” много души и эмоций.».

Текст був написаний ще 1991 року, а світло рампи побачив лише вісім років тому. І в нас є чудова нагода познайомитися з цим цікавим твором.

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ Бесіда



  • Дайте визначення монодрами. Наведіть приклади монодрам у сучасній українській драматургії.

  • Який різновид драматичного твору називають трагікомедією?

  • Дайте характеристику сучасної драми, назвіть молодих драматургів.

  • До яких умовних форм вдаються драматурги?

  • Наведіть приклад драми на морально-етичні теми.

  • Назвіть проблеми драми О. Коломійця «Дикий Ангел».

!V. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

  1. Лекція вчителя (учні конспектують зміст лекції)

Ярослав Михайлович Стельмах народився 30 листопада 1949 р. в Києві у родині відомого українського письменника Михайла Стельмаха. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, Вищі літературні курси в Москві та аспірантуру. Працював викладачем у вищих навчальних закладах, перекладачем.

Відомий літератор Абрам Кацнельсон згадував часи, коли він підтримав на Всесоюзному семінарі молодих письменників молодого українського драматурга Ярослава Стельмаха, порекомендувавши його п’єси знаменитому тоді Панасу Салинському — голові ради з драматургії Союзу письменників СРСР, що формував репертуар усіх театрів по країні. Ярослав Салинському дуже припав по душі і своїми талановитими творами і, головне, скромністю. У бесідах він жодного разу не згадав, що доводиться сином класику української літератури, лауреату всіх наявних тоді премій, Михайлу Стельмаху.

Ярослав Стельмах писав оповідання, повісті для дітей: «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» та інші. Твори Стельмаха відзначаються захопливим сюжетом, тонким гумором, яскраво змальованими постатями маленьких героїв.

Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п’ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах, а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».

Займався Я. Стельмах і перекладацтвом.

Я. Стельмах відомий насамперед як драматург. Дуже відомі дві так звані «шкільні» п’єси — «Драма в учительській» і «Привіт, синичко!». Серед його п’єс є твори для дітей: «Шкільна драма», «Вікентій Прерозумний» та інші. П’єси «Привіт, Синичко!» та «Запитай колись у трав» входили до репертуару багатьох театрів колишнього СРСР.

П’єса «Крихітка Цахес» зроблена за мотивами всесвітньовідо- мої повісті Ернеста-Теодора-Амадея Гофмана, але її драматургічне перетворення настільки досконале, що п’єсу зареєстровано як оригінальний авторський твір. Ця п’єса — на всі часи: актуальна, із захоплюючою інтригою. Перегук із сучасністю настільки багато- мірний і прозорий, що в радянські часи так і не вдалося домогтися цензурного дозволу на постановку. Але згодом вона вийшла друком і наразі — на багатьох сценах театрів і не тільки українських. З глядацьким і касовим успіхом довго жила на сцені Національного театру ім. І. Франка, Києві.

Актор Олекса Вертинський привіз в Україну шість Гран-прі з репрезентативних міжнародних фестивалів за п’єсу Я. Стельмаха — монодраму «Синій автомобіль». Вона йде на сцені «Молодого театру» з постійним аншлагом.

Бурлескна комедія «Кохання в стилі бароко» з незмінним успіхом йде на сцені Національного театру ім. І. Франка (Київ), а також у Львівському театрі ім. М. Заньковецької та в інших театрах України, Білорусі (білоруською і російською мовами), а також у театрах Росіїї.

Успіх театральних вистав Я. Стельмаха визначався його досконалим знанням особливостей театрального мистецтва й змістом його п’єс, надзвичайною працездатністю автора. Оригінальні п’єси Ярослава Стельмаха поєднали в собі багато стильових напрямів: соцреалізм, модернізм, постмодернізм, що зумовлено, перш за все, суспільно-культурною кризою, а також історико-літературними особливостями розвитку вітчизняної драматургії. Стельмах дуже ретельно добирав кожне слово, працював над кожним рядком. Творча манера Ярослава Стельмаха неповторна, його п’єси створюють атмосферу позитивних емоцій, підкупають гумором та вірою в людину.

Життя письменника, драматурга, сценариста, перекладача передчасно обірвала автомобільна катастрофа, що сталася 4 серпня 2001 року в Києві.

  1. Лекція вчителя (продовження). Учні складають «Візитку» п'єси

за допомогою питань, які написані на дошці

«Синій автомобіль» — трагікомедія на 1 дію.

Головний герой твору, а точніше, єдиний його герой,— це

А. Більшість дослідників монодрами зазначає, що цим героєм став сам автор: «.цю п’єсу можна назвати художнім сценарієм особистого життя Ярослава Стельмаха. Пронизлива оповідь про пошук справжнього, про щастя дитинства і любов до близьких, про муки творчості та єдиної можливості створення справжнього твору.». Є. Макаренко також погоджується з цим: «.власне життя письменника, його болісні конфлікти з матір’ю, відчуження від родини, усе особисто пережити — ось справжня тема п’єси».

У ній розповідається про письменника А, який перебуває в стані творчої кризи. Йому конче потрібно написати твір для самозатвер- дження. Йому потрібно знайти цікавий, проблемний, інтригуючий і динамічний сюжет. Нарешті А вирішує, що варто описати художника-відлюдника та його знайомство з дівчиною. Далі йде вигадування життя дівчини, її чоловіка, дідуся, бабусі тощо. Ця розповідь переривається спогадами А про його достатньо складні стосунки з батьком та іншими членами родини, іграшку — синій автомобіль, подаровану йому в дитинстві.

Це своєрідна сповідь автора про те, як непросто бути творчою людиною, як важко іноді народжуються звичайні слова, з них речення, а з речень — твори, які потім стають книгами, що інколи недбайливо покриваються пилом на бібліотечних полицях. Життя письменника — штука тяжка, але водночас страшенно цікава.

Я. Стельмах вдається до пародіювання, описуючи пошук А сюжетів для твору: у них можна вгадати досить поширені схеми і штампи сучасних йому письменників і працівників театру.

У творі протиставляється справжнє і вигадане життя, що дослідники вважають справжнім відкриттям драматурга. У творі згадуються імена реальних художників (Дюрер, Сезанн, Шагал), композиторів (Моцарт, Чайковський, Дебюссі, Шнітке), письменників (Толстой, Пруст, Гоголь, Гофман, Купрін), кінорежисера Ф. Фелліні.

Стельмах руйнує шаблонні поняття побудови п’єси. Неможливо простежити загальний сюжет, він ніби розділений на окремі частин. Першою частиною, яка у свою чергу містить у собі декілька сюжетних ліній, можна вважати роздуми А про сюжет майбутнього твору. Перша сюжетна лінія — кохання медсестри та художника, хворого на СНІД. «Страшна підступна хвороба, отруює весь організм. Таємно, поступово, приховано. Хворий ще нічого не знає. А вона — медсестра ... жартома бере його кров на пробу.».

Другою сюжетною лінією є кохання бізнесмена з Канади та звичайної української жінки. «А він приїхав з Канади, там у них зовсім по-іншому. Фірмач, але дружньо настроєний. У черзі за майонезом вони знайомляться. Холоднеча, мороз — двадцять п’ять градусів,

у них там не так, а він без рукавичок, поцупили у готелі, перемерз. І вона подає йому свої. Ні, краще — він їй.». У цій частині піднімаються різні як прозаїчні питання, так і питання комічно- реалістичного характеру: «.Майонез закінчується! Лунають заклики: «По пів-банки в одні руки!» — але все одно їм не вистачає.», закінчуючи проблемою скрутного становища лікарень: «Аналізи роблять абияк, в аптеках вакуум, забули, який на вигляд валідол, про снодійне для творчої особистості я вже й не мрію. В мене нерви висотані, розшарпані, мучусь тут, а вони. Убивці! Нехай побачать себе збоку!» Цю частину мов обрамляє історія хворого на СНІД художника. Автор знов повертається до цієї історії, продовжуючи її: «.ото ж вона вирішує бути з ним поруч у цей важкий для нього час і дереться на сьомий поверх по ринві.».

Останнім фрагментом першої частини стає фантастична розповідь. За словами самого А, фантастика «не завадили б. Усі тепер аж чманіють від фантастики.».

«Синій автомобіль» можна назвати «антидрамою», оскільки в ній руйнуються класичні канони драматичного жанру, а саме: нівелюється сюжетна логічність, домінантним стає сам текст, тобто на перший план виходить не зміст, а форма, і, відповідно, змінюється характер конфлікту, який полягає тепер у протистоянні текстових структур, а не героїв чи обставин. Майже зникає інтрига. Замість притаманного сценічному жанрові динамізму домінує тяг- лість, яка мотивована рефлексійністю сюжету. Наявність у п’єсі лише одного героя (А) обумовлює виключно монологічний характер фабульної структури.

Таким чином, у «Синьому автомобілі» відображено цілковиту відмову від еталонів соцреалізму, розвиток елементів екзистенціалізму та засвоєння постмодерністичної концепції «світ як текст».

Модерністична традиція у творі представлена фрагментарністю сюжетобудови, наративністю та інтертекстуальністю.

Образ синього автомобіля стає символічним: картина зі спогадів А про дитинство та автомобіль, який їздив від батька до бабусі «своєю, призначеною лише йому, безкінечною дорогою», допомагає розкрити головну думку твору: основне призначення людини — обрати свій, призначений лише їй шлях і не сходити з нього.

Я. Стельмах показує, як у хаосі невизначеності, всезагальної відчуженості, пошуку життєвого шляху людина стає самотньою, роздвоєною і дезорієнтованою. Тому герой А намагається віднайти ту опору, відштовхуючись від якої, можна знайти орієнтири буття.

Постмодернізм у творі реалізується у наступних ознаках: сприйняття світу через текст, а тексту — як світу; перехід від творчості до рефлексій з приводу цієї творчості; деструктивність; наявність ремінісценцій і уламкових, деперсоніфікованих культурних цитат; асоціативність; іронічність; відмова від пошуку кордонів між дійсністю і текстом, оскільки існує лише текст.

У п’єсі стилістика постмодернізму домінує, про що свідчить реалізація проблем твору у моделі «герой — історія». Герой п’єси перебуває у пошуку свого життєвого шляху через аналіз усього свого життя.

«Синій автомобіль» можна вважати «ноу-хау» сучасної літератури, який прагне замінити догматичні шаблони композиції драматичного твору на нові сучасніші, та запровадити новий формат творів у стилі потоку свідомості.

  1. Зачитування створених учнями візиток, їх обговорення та доповнення

V. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Робота в групах: виконати запропоновані завдання

Завдання для 1-ї групи: довести, що «Синій автомобіль» — «антидрама».

Завдання для 2-ї групи: визначити ознаки постмодернізму в творі. Завдання для 3-ї групи: довести, що «Синій автомобіль» — автобіографічний твір.

VL ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ



  • Опрацювати матеріал уроку за допомогою конспекту.

  • Індивідуальні завдання: підготувати повідомлення на теми: Літературний процес в Україні кінця ХХ — початку XXI ст. Стильове й тематичне оновлення української літератури. Сучасна українська проза. Сучасна українська драматургія.

  • Завдання для групи учнів: характеристика творчості Г. Пагу- тяк, Ю. Андруховича, О. Забужко, І. Римарука, В. Слапчука, В. Махно, Є. Пашковського.

VM. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

Рефлексія

  • «Синій автомобіль» вразив мене.

  • Мені подобаються (не подобаються) новації автора, зокрема.

  • Я вважаю п’єсу актуальною, тому що ...

Сучасна українська література

УРОК № 134

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (ОГЛЯД)

Мета: ознайомити учнів з історичною картиною літературного процесу в Україні кінця ХХ — початку XXI ст., відмітити стильове й тематичне оновлення української літератури, виникнення нових літературних угруповань: АУП (Асоціація українських письменників), Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, «Пропала грамота», «Нова дегенерація» та ін. Сучасні часописи та альманахи; дати характеристику творчості Г. Пагутяк, Ю. Андрухови- ча, О. Забужко, І. Римарука, В. Слапчука, В. Махно, Є. Пашковського та ін.; розвивати вміння працювати з додатковою інформацію, виділяти в ній головне, будувати повідомлення й виступати з ним перед аудиторією. Теорія літератури: постмодернізм, дискурс.

Обладнання: портрети Г. Пагутяк, Ю. Андруховича, О. Забужко, І. Римарука, В. Слапчука, В. Махно, Є. Пашковського.

Тип уроку: урок-семінар.

ПЕРЕБІГ УРОКУ


  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Фронтальна бесіда

  • Дайте визначення літературного процесу. Які, на вашу думку, чинники визначають розвиток літературного процесу?

  • Що вам відомо про історичні події, яке визначили розвиток української літератури в пострадянську добу?

  1. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Слово вчителя

На цьому уроці буде дуже багато інформації про складний, але дуже цікавий період розвитку української літератури. Його

можна назвати пострадянським, хоча частина цього етапу припадає на останні роки існування імперії — Радянського Союзу. Про літературний процес цього періоду й піде мова на уроці.

!V. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ 1. Слово вчителя



  1. Заслуховування виступів учнів

  1. й учень. Літературний процес в Україні кінця ХХ — початку XXI ст.

Для літературного процесу кінця ХХ — початку XXI ст. характерною ознакою є національно-духовне оновлення, яке починається з 1987 року. Воно було зорієнтованим на загальнолюдські вартості світової культури. Цей процес був викликаний необхідністю заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп- культури.

В умовах становлення демократії та національно-демократичного піднесення багато українських літераторів активно включилися в громадсько-політичне життя. 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію: переосмислюється ставлення до гетьмана І. Мазепи, діяльності Центральної Ради, радянсько-німецького договору 1939 року, уперше публікуються матеріали про голод 19321933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Установлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, тому принципово новий статус отримала національна культура. На всі сфери суспільного життя серйозно впливала економічна криза, яка перешкоджала збільшенню накладів українських книг, комерційну літературу в основному привозили з Росії. За роки незалежності були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з’явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців.

Культура розділилася на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що відчувалося і в літературі.

Докорінно змінився характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури «соцреалізму» й відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Значний вплив на розвиток української літератури справила катастрофа на Чорнобильській АЕС, яка породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Вони вивели літературу за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість. Ці письменники почали боротьбу за подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які впродовж багатьох століть нав’язувалися імперською ідеологією. Вони ставили проблеми вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності.

Молоді письменники намагалися вивести національну літературу на новий рівень, але на умовах збереження її самобутності, без копіювання іноземних зразків. Письменники умовно поділилися на дві групи: «західники», які орієнтувалися на постмодерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) і «ґрунтівці», які захищають національну самобутність мистецтва і село як метафору світу, де ще живе неповторний дух українства (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим’юк). Селянська тематика, яка відсутня в сучасній західній літературі, надавала можливість українським письменникам виявити самобутність на тлі західної словесності.

Через те, що до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань, у літературному процесі наприкінці 80-90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості.

Почали друкуватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Олександри Єфіменко, Івана Крип’якевича, Наталії Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. Їхні дослідження допомогли сформувати в суспільстві нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті. Вийшли раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, митців «розстріляного відродження» — Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Гната Михайличенка, Михайла Івченка, Володимира Свідзинського, Майка Йогансена,

Павла Филиповича, Миколи Куліша, Михайла Драй-Хмари, Вале- р’яна Поліщука, Андрія Чужого та інших. Перевидано «Історію української літератури» Дмитра Чижевського, «Історію українського письменства», «Літературно-критичні статті», «Щоденники. 1923-1929» Сергія Єфремова. Читач ознайомився з творчістю митців української діаспори: Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста, Олега Зуєвського, Тодося Осьмачки, Яра Славутича та ін. Значний резонанс мали літературознавчі праці Григорія Грабовича, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина, Юрія Бойка- Блохіна, Романи Багрій, Юлії Войчишин.

1991 року в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому виступили українські поети всіх материків світу. Вийшло дві антології української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), які репрезентують надзвичайно багату картину нашої лірики XX століття, цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів.

Отже, було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.

  1. й учень. Стильове й тематичне оновлення української літератури. Типи дискурсів у сучасній українській літературі. Дискурс (лат. discursus — «міркування», «промова», «виступ», «сукупність висловлювань») — способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти. Дискурс уживається як стиль (романтичний, модерний, постмодерний), а також як ідіолект — індивідуальний стиль митця. Є різні види дискурсу: філософський, художньо-літературний тощо.

У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, по- стмодерний

У 80-90-х рр. в українській літературі з’явився постмодерний дискурс.

Як вже зазначалося, критика виділяє літературу елітну, маргінальну (тобто призначену для вузького читацького кола) так звану актуальну літературу (призначену для певного читацького кола, яке й визначає читацькі пріоритети).

Сучасна українська література намагається розв’язати глобальні загальнолюдські проблеми, подолати «провінційність», «окреміш- ність» української літератури.

Сучасна українська поезія

Особливістю сучасної української поезії є те, що вона створюється представниками різних поколінь. Поети «старшого» покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики (І. Драч, Б. Олійник, І. Калинець, Д. Павличко). Ці поети намагаються філософськи осмислити проблему людського буття, відповідальності людини перед природою і суспільством, у їхній творчості набувають актуальності багато ідеалів початку ХХ століття, одержують друге мистецьке життя твори тієї доби.

Поети «середнього» покоління розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією (В. Голобородько, В. Герасим’юк, І. Римарук, В. Цибулько). Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості. Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами О. Забужко, Л. Таран, Л. Голоти, І. Жиленко, Л. Гнатюк. Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектру української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують.

Отже, сучасна українська поезія віддає данину всім відомим словесно-мистецьким експериментам, усе ж спираючись на літературні традиції й живлячись народнопоетичними джерелами.

Сучасна українська проза

Жанрово-тематичні пріоритети сучасної прози різноманітні: детективна, фантастична, містична, історична, філософська проза. Вона представлена есе, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Кожен окремий авторський художній текст становить собою поєднання різностильових елементів («полістилістика»). Авторське «я» перш за все виявляється в мові, тому вона — це або вишукана, надінтелектуальна, або це свідоме використання суржику, зниженої лексики тощо.

Однією з ознак сучасної прози є її двомовність (російськомовна література українських авторів). Ця традиція сягає ренесансної доби з ідеалом «людини трьох мов», проте сьогодні помітним стає прагнення російськомовних українських авторів писати українською мовою. Сучасна українська проза, як і поезія, представлена творчістю митців різних поколінь. Проза класиків української літератури різ- нотематична й різноформатна. Письменники, з одного боку, дотримують традицій у виборі тем, з іншого — намагаються осмислити реалії сучасного їм буття. П. Загребельний (романи «Зона особливої охорони», «Юлія, або Запрошення до самовбивства, «Брухт», «Стовпотворіння»), А. Дімаров (книги повістей, оповідань, етюдів «Самосуд», «Зблиски»), Є. Гуцало (роман «Тече річка.»), В. Дрозд (роман «Убивство за сто тисяч американських доларів»). Нову інтерпретацію отримує традиційна історична тема у творах Р. Іваничука (роман «Рев оленів нарозвидні»), Р. Федорева (роман «Вогняні роки»), Ю. Мушкетика (роман «На брата брат»). Вершинною постаттю сучасної української прози залишається В. Шевчук, який уміє поєднати історію й сучасність, традицію й модерн, драматизм та іронічність, реальність та «ірреальність» (романи «Око Прірви», «Юнаки з вогненної печі. Записки стандартного чоловіка», «Срібне молоко», «Темна музика сосон»; повісті й оповідання «Жінка-змія», «Біс плоті: Історична повість», автобіографічні замітки «Сад житейський»).

Прозаїки молодшого покоління перебувають у невтомному творчому пошуку. Їхня проза досить умовна щодо жанрового поділу.

Український детектив увібрав елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману (Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько, Леонід Кононович). Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сергій Батурин, Дмитро Білий. Інші, як Василь Кожелянко, Василь Шкляр, намагаються через призму авантюрно-пригодницького містичного детективу відповісти на таємничі питання нашої історії й сучасності.

Продовжуючи традиції В. Винниченка та Ю. Смолича, активно розвивають жанр української фантастики Марина й Сергій Дя- ченки, Генрі Лайон Олді. Заслуговує на увагу прозова творчість письменниці, перекладача, автора літературно-філософських студій, есе Оксани Забужко.

«Жіноча» проза є досить потужною течією в українській літературі. Вона представлена також іменами Алли Сєрової (трилер «Правила гри»), Марини Гримич (роман «Варфоломієва ніч»), Наталі Шахрай (роман «Сутінки удвох»), Марії Матіос (роман «Солодка Даруся»).

Особливої уваги заслуговують також твори авторів, що продовжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Анатолій Дністровий та ін.).

Актуальною в сучасній прозі стає урбаністична тема, яку автори осмислюють у контексті людських стосунків та взаємин людини з викривленою пострадянською дійсністю. це перш за все проза Олеся Ульяненка, Олександра Ірванця. Часто прозу останніх десятиліть називають новим спалахом модерну, з його алегоричністю, химерністю, епатажем, вигадливістю форм.

Сучасна українська драматургія

Сучасна українська драматургія, за визначенням критиків, перебуває в стані пошуку нових тем. Сучасні українські драматурги звертаються до історичного минулого (В. Шевчук, О. Пасічник, М. Негода). Людину й світ досліджують у своїх драматичних творах Ярослав Стельмах, Олександр Ірванець.

Сучасні українські драматурги, часто зорієнтовані на європейський театр з його модерними експериментами, при цьому помітно втрачають національну самобутність. Така ситуація є наслідком і мовної проблеми в сучасному українському суспільстві, де відсутній україномовний театральний діалог як частина суспільної розмовної практики.

Отже, сучасна українська література знаходиться в розвитку: еволюціонують погляди і тенденції, творчі принципи та ідеї; створюються і зникають угруповання, імена, часописи, змінюються художня актуальність і літературна «мода».

  1. й учень. Літературні угруповання.

Характерною особливістю розвитку художнього процесу кінця 80-90-х років XX ст. в Україні стала поява нових літературних угруповань та об’єднань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства.

У березні 1997 року відбувся установчий з’їзд нової письменницької організації — Асоціації українських письменників (АУП). До неї ввійшло понад 100 письменників. Президентом Асоціації було обрано відомого прозаїка й критика Юрія Покальчука, нині її очолює Тарас Федюк.

Поява нових літературних угруповань — характерна ознака доби 90-х років XX ст. Насамперед об’єдналися молоді митці, атакуючи вульгарне народництво, «соцреалізм» з його штампами і рутиною. Пошук нового, орієнтація на кращі здобутки західноєвропейського постмодернізму визначає пафос їхніх творчих зусиль. Літературні зрушення започаткували угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада), «Нова дегенерація», «Пропала грамота», «Західний вітер», «ЛуГоСад», «Червона фіра». Вони загалом творили у постмо- дерному дискурсі, характерною ознакою якого на перших порах було іронічне, «серйозносміхове» (Михайло Бахтін) світорозуміння, епатаж, перенесення в стилістику, образність протилежних відображенню контекстів (травестії, бурлеску і патетики, футуризму й символізму, гротескних і реалістичних образів).

Літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» виникло 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович, Віктор Неборак,

Олександр Ірванець. Вони одними з перших відчули підсвідомий синдром зламу у свідомості мас, що виник внаслідок розпаду імперії, дуалістичність світу і психіки колоніальної людини, що супроводжується двома чинниками — суспільною депресією і масовою сміховою культурою. Це й визначило пафос творчості учасників «Бу-Ба-Бу». Вони звертаються до поетики карнавальності, культивують необароко на новому ґрунті. Найвиразніший представник групи Юрій Андрухович — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один з найбільш знаних у Європі сучасних українських письменників, лауреат премії Антоновичів 2001 року.

«Нова дегенерація» (Івано-Франківськ) виникла 1992 р. До неї входять троє цікавих митців: Степан Процюк (нар. 1964 року), Іван Ципердюк (нар. 1969 року) та Іван Андрусяк (нар. 1968 року). Оприлюднили себе молоді поети колективною збіркою «Нова дегенерація» (1992). У маніфесті угруповання розкрито зміст назви: дегенерація тому, що «ми — діти здегенерованої країни і здегенерованого часу. Тому, що ми виростаємо гнійними виразками на тілі деградуючого суспільства стандартів». Вони повстали проти свідомості колоніальної людини, прагнучи збентежити обивателя, розбудити інтелігентський загал. Епатаж, поетична самоіронія, сарказм, сповідування філософії трагічного бунту визначили характер художніх шукань представників «Нової дегенерації» на початку 90-х років. В іронічному, бурлескно-травестійному стилі працюють Юрко Поза- як, Віктор Недоступ, Семен Либонь — митці київської групи «Пропала грамота». 1991 року вони видали поетичну збірку під цією ж назвою. У їхніх творах спроби знайти серед урбаністичної юрби живі людські душі зазнають поразки. Юрко Позаяк, використовуючи класичні форми поезій, систему віршування, пише авангардні твори, шокує обивателя, застосовуючи алогічність, жаргонізми й фразеологізми. Члени групи прагнуть будь-що порушити літературні табу різних рангів, заідеологізовану милозвучність вірша. Автори культивують персонажну (рольову) лірику, у їхніх творах висловлюються персонажі, які саркастично ставляться до порядків «найсправедливішого на землі суспільства»,— хіпі, «бомжі», дисиденти тощо. Тернопільське угруповання «Західний вітер» (1992) становлять молоді поети Василь Махно (нар. 1964 року), Борис Щавурський (нар. 1964 року), Віталій Гайда (нар. 1970 року), Гордій Безкоровайний (нар. 1969 року). 1994 р. вони оприлюднили альманах «Західний вітер». Їхній лідер Василь Махно в маніфесті «Конспекти з майбутньої Нобелівської лекції» проголосив «літературу самодостатньою цінністю будь-якої нації і великою потугою людської свідомості», підкресливши двоїсту сутність мистецтва слова. «Кращі поети мого народу, від Шевченка і до Стуса, мусили виконувати подвійну функцію — реалізації Духу і протистояння. Тому-то літературна творчість для українців йшла паралельно із зовнішнім і внутрішнім опором творчого індивіду». Поет заявив не про заперечення традицій, а про творення нового мистецтва як самодостатньої величини, прагнучи «віднайти ключ суспільних, мистецьких і особистих критеріїв сучасного мистецтва».

Львівський поетичний гурт «ЛуГоСад» становлять поети Іван Лучук (нар. 1965 року), Назар Гончар (нар. 1964 року), Роман Сад- ловський (нар. 1964 року). 1986 року видали альманах «ЛуГоСад», захищають теорію поетичного ар’єргарду, тобто «охороняють з тилу поетичне слово, що знаходиться на марші». Естетичні засади групи виклав Тарас Лучук, брат Івана Лучука, у післямові «Лугосад»: канва канону». Це типова постмодерністська концепція мистецтва: всі надбання культури минулого потрібно переосмислити. «Лугосадівці» плекають естетичні знахідки українського бароко (зокрема поета Івана Величковського) й українського модерну. Іван Лучук культивує паліндроми, себто такі віртуозні тексти, у яких слова, фрази, речення можна читати зліва направо і навпаки при збереженні змісту (око, потоп). Роман Садловський творить візуальну (зорову) поезію, автор унікальної збірки «Два вікна» (1999). Назар Гончар запроваджує жанрові форми давньої віршової поезії Близького й Середнього Сходу, що будується як діалог з уявним суперником.

Літературне угруповання «Червона фіра» (1991) становлять харківські поети Сергій Жадан (нар. 1974 року), Ростислав Мельників (нар. 1973 року), Іван Пилипчук (нар. 1974 року). Учасники групи задекларували себе спадкоємцями українського футуризму 20-х років XX ст., назвавшись неофутуристами. Творять у річищі постмодерного дискурсу, зокрема проповідують деконструкцію мистецтва, пишуть епатажні й пародійні вірші. Виділяється своїми невтомними пошуками й експериментами Сергій Жадан, учителями якого є Михайль Семенко та львівські «бубабісти». Він — автор збірок «Рожевий дегенерат» (1993), «Генерал Юда» (1994), «Цитатник» (1995), «Балади про війну і відбудову» (2001), у яких ліричний герой живе немов у ляльковому театрі, приміряє до свого обличчя то одну, то іншу маски. А тому вірші Жадана — постійна гра зі словом, травестія, виклик публічним смакам, опис гротескних ситуацій.

4 - й у ч е н ь. Характеристика творчості Г. Пагутяк, Ю. Андру- ховича, О. Забужко, І. Римарука, В. Слапчука, В. Махно, Є. Паш- ковського.

Г. Пагутяк

Галина Пагутяк народилася 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району Львівської області. Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка.

Як прозаїк дебютувала в журналі «Дніпро» повістю «Діти» (1981 р.). Через рік у письменницькому видавництві України вийшла її перша книга під тією самою назвою. Авторка багатьох книг. Має публікації в часописах «Дзвін», «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Книжковий клуб плюс». Живе у Львові.

Найбільш відомі такі прозаїчні твори Г. Пагутяк — «Ранок без вечора», «Потрапити в сад», «Душа метелика».

У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.

Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю — найвищій цінності, яка є в людини.

«Потрапити в сад»

У творі зображена гола, неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення. А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та є в нього свої поняття про гордість і честь, товариську взаємодопомогу, тяга до книги й філософських роздумів про життя. Такий же й Микольцо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей. Письменниця закликає завжди пам’ятати, що ми — люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал.

Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

«Душа метелика»

У новелі письменниці зображена філософсько-узагальнювальна картина людського життя — скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи

й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії. Сучасний світ досить жорстокий, і людина часто ціною неймовірних зусиль прагне досягти сумнівної за своєю цінністю мети, отримати матеріальні блага, будь-що, забуваючи про цінності духовні.

Ю.Андрухович

Юрій Ігорович Андрухович (13 березня 1960, Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано- Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників.

Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу. Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуїстський», а «елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, № 4) та «Індія» (Сучасність, 1994, № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою».

З прозових творів Юрія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» — майже фактографія служби автора у війську. 1991 р. з’являється друком параісто- ричне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака», що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Москові- аді», п’ять днів і ночей у «Перверзії».

2011 року (11 листопада) Юрій Андрухович випустив найбільшу свою книгу — «Лексикон інтимних міст». Критики назвали нове видання «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». У новій книжці Юрій Андрухович розповів 111 історій про 111 міст, які йому довелося відвідати, у яких довелося пережити приємні й не дуже, але завжди унікальні інтимні — в широкому значенні цього слова — моменти. Це розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами різножанрові тексти — від есе й оповідань до віршів у прозі.

Андрухович переклав з англійської п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтту», яка вийде у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Зараз пише нову книгу про життя сімох відомих людей. Зокрема, в ній йтиметься про тренера Валерія Лобановського і футболіста Олега Базилевича.

Твори автора перекладено і видано у багатьох країнах світу.

Андрухович є автором перекладів з англійської польської, німецької та російської.

О. Забужко



Оксана Стефанівна Забужко (19 вересня 1960, Луцьк) — українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постко- лоніалізму. У своїх творах використовує Харківський правопис.

Оксана Забужко народилася в місті Луцьк. У Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявило КГБ, що переслідувало його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва.

Закінчила філософський факультет (1977-1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка.

Була членом КПРС. Учасниця революції на граніті 1990 року.

Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Тривалий час вона працювала викладачем.

В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману «Польові дослідження з українського сексу») — найпопулярніший україномовний автор. Вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці.

Твори Забужко здобули міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу.

1985 року вийшов перший збірник віршів Забужко «Травневий іній». Оксана Забужко — член Асоціації українських письменників.

Оксана Забужко також є автором поетичних збірок «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), поем, повістей, книги есе- їстики «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х» (1999). У її перекладі з англійської вийшли друком твори П. Сміта, Сільвії Плят.

У прозі Забужко відчувається специфічна жіноча стомленість від інтелектуального світу, сприйнятого саме інтелектуально, а не інтуїтивно. Дещо осторонь головного каналу прози Забужко знаходиться експериментальна повість «Дівчатка» (1999). Філософсько- літературознавчий доробок Забужко становлять праці: «Дві культури» (1990), «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992) та «Шевченків міф України» (1997). Її проза тематично різноманітна, гостропроблемна. Вона перша серед сучасних письменниць досліджує психоінтимний світ жінки, виявляючи себе продовжувачкою Лесі Українки та О. Кобилянської. Інтерпретація традиційного оповідного жанру — повість-інтермедія «Казка про калинову сопілку» — це «жіночи» версію трагедії Каїна й Авеля, що є філософським осмисленням вічної проблеми боротьби Зла за душу людини.

Роман «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко — один з найпомітніших творів української літератури останнього десятиліття. Роман, який своєю появою викликав колосальний резонанс. Про нього писали усе: від «Геніальне творіння геніального автора» до «Купа сирого напівлітературного тіста». Насправді ж цей твір — своєрідний щоденник особистого життя головної героїні — талановитої української письменниці (утримаємося від жодних натяків на атобіографічність), яка була змушена виїхати за кордон через занадто вже сильний контраст між внутрішнім світом та реаліями життя на Батьківщині.

І. Римарук



Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), «Нічні голоси» (1991), «Діва Обида» (1999). Упорядник антології «Вісімдесятники». Один із чільних-модерністів «ґенерації 80-х років». У своїх творах Римарук виступає своєрідним «прихованим Верґілія», поводирем, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю в «Псах святого Юра». У поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти «легітимації», охресто- матійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах неомодерного дискурсу.

Ігор Римарук — один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління — відомий як засновник (разом із Ю. Покальчуком та Ю. Андруховичем) літературної майстерні «Пси, святого Юра» (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь,

В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце- президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП — це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Показовою для його творчості є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог — це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов’ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов’язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» в снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав’язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

Темою вірша «Зірка» стали роздуми про те, що таке божий дар. Ліричний герой пояснює читачам, як він отримав божу іскру. Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: «Може, так би невидимо й жив», та якось «липневої ночі впала зірка з високих верхів», коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: «у дитячі незамкнені очі». А коли зірка «пропекла борозну межи брів»,— це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повір’ям, між бровами знаходиться так зване «третє око», воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка «засіяла пам’ять золою», свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо «зола» не даватиме

спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі — творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо «долоня була замалою». Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за обсягом, проте повно передає головну думку автора про самореалізацію людини.

Вірш «Обнови» написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського буття. «Лавровий вінок стає терновим»,— це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору жттєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, у якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи — мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу.

В.Слапчук

Слапчук Василь Дмитрович народився 23 грудня 1961 року, у новому Збориші Горохівського району на Волині. Український поет, прозаїк, літературний критик. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2004), заслужений діяч мистецтв України (2001).

Провідною ознакою цього поета є його органічність, природність. В. Слапчук — уже зрілий поет, тому тяжіє до циклів, склад- ноструктурованих поетичних полотен. У своєму доробку має вінки сонетів, причому версифікаційно бездоганні. Лірика В. Слапчука виразно філософічна, глибоко закорінена в українському фольклорі. В інтонаціях його поезій постійно мерехтить тиха селянська правда.

Фольклоризм верлібрів В. Слапчука вносить до текстів особливий український дух, у якому міти й традиції, забобони й тонка іронія. Цього поета можна вважати справжнім виразником пра- українських цінностей. Цей зміст до того ж передається в сучасній довершеній формі. Мініатюри В. Слапчука часто набувають афористичного змісту, гостро заправлені гумором, іронією, подекуди — сатирою. Його поезія демонструє правдиву органічність у співіснуванні людини й природи, людини і Бога, природи і Бога. Це світ поетичний і справедливий, і, що головне, можна повірити, що все це цілком реально, і не де-небудь, а саме тут, у нас, на Богом обраній землі:

Аби жайворонки в небі не погубилися — в кожного срібний дзвоник на шиї висить.

А як корови, з пасовиська вертаючись, сонце рогами за обрій закотять — тиша настає.

Господар жайворонків Богу молиться.

В. Слапчук в сучасній українській поезії — окремішня постать зі своїм неповторним силуетом, авторський почерк якого сформували міцні зв’язки з національними традиціями та тонке відчуття слова.

В. Махно



Василь Махно народився 8 жовтня 1964 в місті Чортків. Український поет, есеїст, перекладач, літературознавець. Член НСПУ, АУП. Учасник гурту «Західний вітер» (1992). Кандидат філологічних наук (1995).

Дебютна збірка Василя Махна вийшла в Тернополі 1993 року. Вона має назву «Схима».

Через сім років Махно переїде до США і стане українським поетом у Нью-Йорку. Відчуття напередвизначеності всіх доріг та віражів долі постійно проявляється в текстах Махна. У поезіях він щораз обертається в минуле, немов знову й знову проходить незбагненними стежками людського життя, накресленими кимось згори. Подібне містичне світовідчуття пронизує і ранні вірші Махна, і тексти зі збірки 2011 року «Зимові листи». У вірші «Батько» містечко

Чортків, у якому народився поет, пов’язане ще не проявленою, але вже накресленою звивистою лінією із Нью-Йорком: точка відправлення й точка прибуття.

Уже в «Схимах» Василь Махно віднайшов образи, які стали центральними в його творчості і супроводжують поета до сьогодні. Передусім це образ снігу та мотив зими: «І холоди спинилися в зимі», «і коли схочеш випрямити їх, ці лінії, які вкриває сніг і сліпить очі», «сніг летить з останніх століть і сторожа обдерта стоїть». Зима відтоді з віршів Махна не відступить, а навпаки перейде в наступ, залишить сліди в назвах окремих збірок — «Лютневі елегії та інші вірші», «Зимові листи». Видається, що зима постає для поета найсприятливішою порою для творчості.

Середній часовий відтинок між збірками Василя Махна три роки, або три зими. Зима для Махна стає часом самозаглиблення та спостережень, часом спогадів та сподівань.

Василь Махно пройшов випробування верлібром і повернувся до римованої поезії. У «Зимових листах» майже всі тексти римовані, й хоча автор невтомно експериментує зі строфікою, йому найменше йдеться про те, щоби вразити читача новаторством чи вишуканістю. Рядки його віршів розтягуються й стискаються, як міхи баяна, ритм пульсує, збивається, зникає і з’являється знову. Фактично, «Зимові листи» — це збірка історій, замальовок із життя вулиці, вражень від мандрівок. Відтак деякі есеї з книги «Котилася торба» можна читати як детальні коментарі до віршів, і навпаки.

Окрім наскрізного мотиву зими, в поезії Василя Махна давно «замешкали» образи чайок, лисиць і риб. Чайки цілими зграями з’явилися в його поезії після перельоту до Нью-Йорка, лисиці та риби зустрічаються ще з перших віршів.

Богдан Рубчак зауважує, що «Лисиця і риба — це знаки Анто- нича, що всюди присутні в Махна, навіть у нових текстах.»

Збірка «Плавник риби» 2002 року, що вмістила Махнові вірші як «материкового», так і «заокеанського» періоду також сповнена Ан- тоничевих знаків, які Богдан Рубчак інтерпретує як метафору поета й поезії: «Риба, як і лисиця,— це поет, поезія, слово; риби — це слова в життєдайному-життєвіднімальному струмені води, тобто часу, і коли немає в ньому риб, ліричний герой мусить переживати порожній час: «тому час тече, мов ріка без риб». А ось «плавник риби» — це рятівний пояс — це простір, що на ньому безнастанно пишуться вірші».

Махно передусім поет місця, поет простору, що різьблений часом,— поет часопростору». Подібну характеристику можна застосувати і до Махна-есеїста — в текстах зі збірок «Парк відпочинку імені Ґер- труди Стайн» та «Котилася тобра» часто заходить мова про важливу для автора «інтимну» географію, і з цього погляду творчість Василя Махна близька до есеїстики Юрія Андруховича.

Є. Пашковський



Євген Володимирович Пашковський народився 19 листопада 1962 на станції Разіне Романівського району Житомирської області. Український письменник, лауреат Шевченківської премії 2001 року. Належить до так званої «Житомирської літературної школи».

Євген Пашковський — письменник, пам’ять якого, як колись пам’ять давніх людей, зберігає неймовірну кількість образів, звуків і голосів, кольорів і смаків. І про що б він не писав — він завжди повертається додоми (додому), до себе. Але щоб дістатися — він змушений пройти через суцільні навали образів, звуків, кольорів. «Він ніби захлинається від величезної кількості вражень»,— сказав про нього Валерій Шевчук, і ці враження захлинають його писання. П. Загребельний схарактеризував письменника так: «Пашковський — один із найталановитіших митців не тільки в Україні, а й у цілій Європі. Якби його перекласти на світові мови, світ сильно сдивувався б. Так писати — неможливо, так писати здатен тільки він», («Літературна україна» 2004.29 липня ст. 1-3.), «Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодному письменникові. Подібного твору, з таким неспокоєм, не було в українськії літературі за всі століття історії України. Так, як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчих сто років. Це неможливо.» («Українська газета», № 21, 7 грудня 2000).

Прозу Євгена Пашковського відносять до потоку свідомості та «соціальної клініки», та найдоречніше, називати її потоком мислення, лавою художніх узагальнень. Він дуже вдало поєднує потік мислення з глибокою християнською традицією і біблійністю.

Оповідання «Закрита палата», яке згодом стало основою роману «Безодня», вперше надруковане у журналі «Прапор» (1990.— Ч. 2), а «Криниця для троянд» — в «Авжеж!» (1991.— Ч. 1), а есе у вигляді листа «Наслідуючи древніх (Лист до Салмана Рушді)» — у «Сучасності» (1993.— Ч. 10). Згодом «Лист до Салмана Рушді» ввійшов без змін у роман-есей Євгена «Щоденний жезл». У романі «Безодня» було змінено ім’я героя оповідання «Закритої палати», тому й подаю його за останнім варіантом. Цікаво, що наприкінці 80-х рр. Валерій Шевчук у видавництві «Молодь», а Микола Рябчук у тодішньому «Українському письменнику» готували до друку антології молодої та авангардної прози, і одна з них навіть мала називатися «Криниця для троянд», але через економічну кризу ці задуми так і не були реалізовано.

  1. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Робота з таблицею

Завдання. Заповніть стовпчики таблиці інформацією, яка позначена в заголовку.


Сучасна

українська

Представники

Тематика

Загальні художні особливості

Поезія










Проза










Драматургія
















  1. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

  • Опрацювати матеріал уроку за допомогою конспекту.

  • Дібрати цікавий матеріал для доповнень до лекції вчителя про сучасну українську літературу постмодерну (фото, статті, короткі перекази творів, інформацію про постмодернізм).

  1. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ Рефлексія

Оберіть варіант відповіді:

  1. Я вважаю українську літературу явищем рівня:

А національного;

Б світового;

В європейського.

  1. Сучасна українська література після сьогоднішнього уроку:

А мене зацікавила;

Б залишила байдужим;

В не викликала бажання познайомитися ближче.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   ...   59

Схожі:

Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» icon«Празька школа» поетів. Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Мотиви творчості. Особливість художнього стилю
Мета: розкрити учням значення творчості поетів «Празької школи» у розвитку національного літературного процесу; ознайомити з біографією...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconГорда самотність Михайла Лермонтова (Життєвий І творчий шлях поета)
Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях поета, на основі біографічних відомостей сформувати образ поета-романтика;...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconТема. Михайло Лермонтов. Життєвий І творчий шлях
Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях поета, на основі біографічних відомостей сформувати образ поета-романтика;...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconТема. Гійом Аполлінер (1880-19180). «Лорелея», «Зарізана голубка й водограй», «Міст Мірабо». Життєвий І творчий шлях письменника. Шлях французького поета Гійома Аполлінера від неоромантизму до кубофутуризму
Життєвий І творчий шлях письменника. Шлях французького поета Гійома Аполлінера від неоромантизму до кубофутуризму. Реакція на символізм,...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconУрок радісного дня. Життєвий І творчий шлях Елеанор Портер. Полліанна
Тема уроку: Урок радісного дня. Життєвий І творчий шлях Елеанор Портер. “Полліанна” – роман – бестселер для дітей
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconУрок №1. Українська література 20 30-х років ХХ ст Урок №2 павло Тичина найбільший модерніст 20-их років. Життєвий І творчий шлях. Звернення до
Урок №2 павло Тичина найбільший модерніст 20-их років. Життєвий І творчий шлях. Звернення до «вічних» тем у поезіях «Арфами, арфами…»,...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconБіографічний проект «Микола Вороний. Життєвий І творчий шлях поета»
Мета: ознайомити учнів з життєвим І творчим шляхом М. Вороного; з’ясувати роль поета в національному відродженні українців, його...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconЄвген Маланюк
Художнє осмислення трагічної історії України, ностальгічні мотиви, філософічність поезій. Вірші про призначення поета І поезії. Символічні...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconТема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
Ета: простежити життєвий І творчий шлях письменника, дослідити вплив ідей філософії екзистенціалізму на творчість А. Камю; розвивати...
Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи» iconОлег Ольжич (1907 — 1944) Життєвий І творчий шлях
Син відомого українського поета –символіста, драматурга, перекладача Олександра Олеся


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка