В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]



Сторінка12/40
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.88 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40
Розділ 11

Вер лишилася з Корвином. Вона була жінка, вона була цікава, і перше, що спитала, – це про те, що сказав Комаха: можливо, Комаха говорив йому щось на вухо про неї?

– Що вам сказав Комаха, коли пішов? Та коли він сказав якусь банальність, схожу на ті, що їх ви кажете – можете не переказувати.

Корвин заперечував:

– Дозвольте, Вер. Невже казати вам про моє до вас кохання – це говорити банальності?

– Безглузді, обридливі й прикрі, Корвине! Візьміть це до уваги. Отже, що вам казав Комаха? Він справляє враження людини небанальної.

Корвин завагався на мить, але додав:

– Ви маєте рацію, Вер. Він нарікав мені на мене, навіщо я повів його до каварні і познайомив з вами.

Корвин завагався ще на мить, але додав:

– Ви справили на нього враження недоречної жінки.

Щоб трохи зм'якшити сказане, Корвин зазначив:

– Проте, на що було й сподіватись від Комахи? Він зовсім нездібний відчути аромат жіночого! Авжеж, євнухоїд!

Слова Корвина зачепили Вер, але їй здавалось, що він перебільшує:

– Комаха з його кремезним тілом мастодонта?.. Ви лестите йому. У вашого аскета обличчя розпусної людини. Ви знаєте, Корвине, що ви йому заздрите?

Корвин кладе свою тонку, темну руку на руку Вер і каже:

– О, Вер, ви – жахлива! Я бачу, вас починає вже хвилювати Комаха. Скажіть, будьте ласкаві, чи є на світі чоловік, з яким би ви стрілись і на якого б ви дивились байдуже, без думки зробити з нього коханця?

Він закидав Вер:

– Ви ладні проявити свою прихильність першому ліпшому, бодай Комасі, дарма що ви його побачили вперше, тільки не мені.

– Це вас дратує?

З раптовим поривом пристрасти він стиснув руку Вер.

– Дратує? Я хочу вас, Вер!

На відповідь Вер мовчки розкриває ридикюль і дивиться в вузенький прямокутник люстречка. Дбайливо й повільно вона підфарбовує губи кармінним олівцем.

Корвинове визнання губиться в простороні між кармінним язичком золотої палички, люстречком, тарілочкою з кексом і мармуром столика. Так само повільно й дбайливо Вер ховає олівець, пудреницю, закриває ридикюль, кладе його на столик коло себе і спиненим одкритим поглядом довго й допитливо дивиться на Корвина.

Корвин схилив голову й приник губами до руки Вер, що лежала на столі. Це, можливо, зворушило Вер, бо вона торкнулася пальцями його проділу й сказала:

– Досить, Корвине, досить! Не втрачайте надії! Мені здається, що я кохаю вас у ті, на жаль, рідкі години, коли ви нічого не кажете про своє кохання. Я певна, що коли ви кинете говорити будь що про своє кохання, мені захочеться покохати вас. Сподівайтесь. Усе залежатиме од вас.

Корвин не помітив іронії в словах Вер. Він надто зрадів, щоб вловити іронічний відтінок обіцянки. Він перепитує:

– Справді?

– А так! І саме тоді, коли ви мене не кохатимете!

Похитуючись, він підвівся. Він похитнувся, ніби п'яний, і взявся за спинку стільця. Він уп'явся пальцями в спинку і сказав:

– Ви дратуєте мене, Вер! Що вам за втіха з того?

– Ви незадоволені? Це ви тільки вередуєте! Я ж казала: сподівайтесь! Чекайте на вашу чергу!

– Ви знущаєтесь!

Він вийняв цигарку й почав був її запалювати, але руки його тремтіли, і цигарка стрибала в пальцях. Він відповів похмуро:

– Я не звик стояти в чергах!

– Звикайте!

Цигарка здавалась надто гіркою. Корвин зім'яв її й кинув на тарілочку. З насмішкою, в якій позначився біль, він запитав:

– Чи не мушу я поступитися своєю чергою Комасі? Він повинен бути вам до вподоби: він нічого не сказав вам про своє кохання, навіть коли б і закохався!

– Чудесно! Мені дуже до вподоби люди, що не кажуть жінкам про своє кохання. Я сама волію казати про кохання людині, яку я кохаю.

Вона потягла Корвина за візитку.

– Сідайте, Корвине. Сідайте, все буде гаразд. Будьте терплячі.

Корвин слухняно сів.

– Я сів, Вер! Але скажіть, Вер, чому ви так уперто відмовляєте мені і навіщо вам цей Серафікус із тілом гіганта й бажанням карлика?

– Чому ні?

– Чого варте кохання, що кінчається нічим? Чи не значить це для жінки зневажати саму себе?

– Уявіть собі, Корвине, що можна пишатися з самозневаги. Самозневага це приправа для гордощів, щось ніби гірчиця для біфстексу.

Корвин знизує плечима.

– Не знаю! Я не поділяю вашої думки!

– У вас, Корвине, самовпевненість 17 літнього хлопчика, що його хвилює кожна спідниця й кожна жіноча нога. Це ж найпринадніше спинити увагу на пасивній людині, хотіти її, збуджувати й не задовольнятись. Єнські романтики були люди рафінованого смаку, вони проповідували кохання, як Sehnsucht: прагнути – не досягати. Кохання, майте на увазі, повинно збуджувати, а не задовольняти.

– Ви химерні, Вер!

Даючи жакетку, Корвин шепоче:

– Вер! Я хочу вас! Поїдьмо до мене, до вас, в готель?

Кохання – таке ж надбання людства, як і комедії Карло Ґоцці, як і сонет Поля Валері, етюд Стравінського, малюнок Рембрандта. Коли Вер бачила, що її бажають, вона не почувала себе ані ображеною, ані незадоволеною. Кохання – коштовний дарунок, і справа не в тому, щоб відмовлятись чи відмовляти, а лише в тому, щоб не знецінювати почуття.

Вона хвилинку повагалась, але тоді простягнула Корвинові долоню для поцілунку й сказала:

– Ні!


Зневажений порив виснажив Корвина. Він раптом почув себе втомленим до знемоги. Він позіхає. Він згадує, що не спав минулої ночі. Він хотів би зараз одного: заснути.

Склянка з водою, порошок хлорал гідрату й ліжко…




Розділ 12

Наступного дня вранці Вер вийшла з дому, щоб однести виправлені коректи до видавництва.

Асфальт од недавнього дощу блищав, як лакований: чорне люстро, в якому відбивалися будинки й дерева. Важкі темносині хмари сунулися з північного заходу на схід. У повітрі було холодно, і поривчастий ранковий вітер здавався різким і небажаним.

Комаху, його масивну постать, його приплющеного капелюха й великі кальоші Вер побачила здалека. Він незграбно, по дитячому кумедно човгав ногами. Він закинув голову й дивився вгору, на небо, на хмари. Він ішов назустріч хмарам і вітрові.

Ішов він не серединою тротуару, а коло будинків. Ішов він не просто, а тикаючися, зиґзаґами, ніби плутав, ніби блукав. Через кожен крок він упирався в будинок, а потім, зробивши кілька кроків уперед і вбік, знов опинявся перед будинком. Будинки, паркани, палісадники, стіни, дерева, тумби, ліхтарі вперто перешкоджали йому йти, хоч він і намагався йти боком, щоб їх не зачепити.

Він іноді прискорював кроки, іноді йшов поволі, майже спинявся. Він спинився коло вікна брудної бакалійної крамнички і уважно розглядав трухлявий мотлох, виставлений на вікні, крам, притрушений курявою, й давні плякати, засиджені мухами торішнього літа. Ковінькою, що була в нього в руках, він навіщось постукав по стовбуру дерева. Він покликав собаченя, яке бігло, і кинув йому шматок хліба. Воно понюхало полу колишньої демісезонки й в ознаку приязні замахало хвостом.

Комаха йшов, розмахуючи руками й ковінькою. Він мандрував в уявленій країні необов'язкових вражень, а ковінька в його руках була, як паличка дириґента, що для нього будинки, дерева, хмари опрозорювалися в музичні звучання, були енгармонійними тонами ще незібраної й невпорядкованої оркестри.

Так ходять п'яні, божевільні, музики, люди, що звикли до повної самоти. На вулицях так само, як і в мріях своїх самотніх відокремлених кімнат.

Він, мабуть, пройшов би повз Вер і не помітив її, коли б вона не гукнула:

– Докторе!

Вона стояла в двох кроках від Комахи й вітала його рожевою ласкавою посмішкою.

– Милий докторе, як я рада цій несподіваній зустрічі!

Але фраза лишилась нескінченою. Порив вітру розірвав її, кинув початок в обличчя Комахи, щоб, підхопивши кінець, загубити уламки слів у холодній мряці вересневого ранку.

Комаха, почувши своє ім'я, спинився. Він не пізнав був жінки, що його вітала. Тоді згадав учорашній вечір, каварню, Корвина, ложечку, що з дзвоном упала на підлогу, цю жінку й розмову з нею. Згадав, раптом повернувся й швидко перейшов на другий бік вулиці. Він пішов швидкими кроками, озираючись, ніби боявся, що його наздоженуть, спинять, і тоді трапиться щось несподіване й катастрофічне.

Вер розгубилася. Що значила ця раптова втеча? Чого він злякався? Вона ладна була образитись і розсердитись. Але, замість розсердитись, вона розсміялась. Те, що здавалось спочатку чудним, а тоді нечемним, тепер одкрило перед нею всю наївну несерйозність цієї несподіваної сцени: дорослий чоловік перелякано тікав од молодої жінки. Химерний випадок, безглуздий і ґротескний!.. Такі речі, можливо, іноді трапляються з нами в житті, але в їх можливість примушує вірити тільки їх подібність на витівку.

Вер цінила несподівані випадки, рідкі речі й людей, що вміють зробити свої слова й вчинки не подібними ні на що. Знайомство, що почалося так химерно з утечі, заслуговувало на особливу увагу. Вер не любила недовершених епізодів і незакінчених подій. Що почалось, повинно скінчитись. Наливши склянку, треба пити вино до дна.

Вер нарікала б на себе, коли б знайомство з доктором Серафікусом, раптом обірвавшися, скінчилось би нічим. Вона належала до тих щасливих натур, для яких не існує перешкод, що їх становить часовий відтинок між першим знайомством і вчинком, почуттям, визнанням. Перша зустріч підказала їй усе дальше. Правда, це трапляється частіше, ніж здається на перший погляд. Далеко рідше трапляється протилежне. Звичайно саме перша зустріч і накреслює обриси, що в них оформлюються згодом усі майбутні слова, зустрічі, радощі, непорозуміння, турботи, втома й розходження.

Втеча Комахи визначила його долю. Йому не слід було тікати, якщо він хотів уникнути своєї долі. Спроба втекти була з його боку необережним вчинком. Двох трьох банальних слів, люб'язних фраз, нікчемних запитань було б досить, щоб Вер не захотіла більше його бачити ніколи.

Вер стояла й дивилась, як швидкими кроками масивний і важкий Серафікус тікав од неї. Вона стояла й сміялась. В її уяві зберігалося враження від його широкого червонуватого голеного обличчя, масивного підборіддя, білявого волосся, розгубленого погляду, нерішучої стурбованости, раптового ляку, сутулої спини, кальош, що ними він човгав, тікаючи від неї.

Вона сміялась так весело, так нестримно, що мусіла піти до ближчої крамнички й випити склянку содової води.

У крамничці, тій самій, що коло неї перед тим стояв доктор, розглядаючи вітрину, пахло огірками, милом, гасом, курявою борошна, оселедцями, старим лежалим салом. З одчинених дверей у сусідню кімнату доносився запах від картопляного супу й суботньої «фіш». Мала дитина рюмсала, тикаючись коло ніг крамарки.

Ховаючи в гаманець решту, Вер вийшла з крамниці з радісною посмішкою на порожевілому обличчі. Вона йшла й посміхалась. Їй було весело, ніби нічого немає приємнішого на світі, як холодна мряка, що січе шкіру обличчя тисячею гострих крапель і бадьорить тіло збудженою свіжістю різкого вітру.

Надто рідко трапляється так у нашому житті, щоб випадково на мить зустрітись, за хвилину розминутись і піти далі з новим і надзвичайним почуттям несподіванки, з думкою, що в банальному плині звичайних наших днів розкрилась нова, досі не прочитана сторінка ще невідомих хвилювань. Нечасто життя приносить нам щось цікаве й нечасто бавить нас химерами, але треба вміти вихопити з життя ці рідкі й нещедрі подарунки нашої долі.

Вер уміла це робити.

Вона уявляла собі, який вражений буде Комаха, якщо, одчинивши двері, він побачить перед собою саме її.

– Станція? Прошу двадцять три тридцять один.

– Два дцять три три дцять о дин.

– Студія? Хто при телефоні. Попросіть завстудії!

– Добридень, Корвине. Не пізнали голосу? Це я – Вер! Що? Дякую! Гаразд. Усе гаразд. Сьогодні о 8 ій? Прийду! Ви надто настирливі, Корвине. Киньте говорити дурниці. У мене до вас справа. Скажіть адресу Комахи. Навіщо? Значить, треба. Що? Не скажете? І без вас обійдуся. Ага, вже згодні. Кажіть. Четвертий поверх ліворуч, дзвонити двічі? Дякую! До побачення. Що? Як увечорі? Ми ж умовились о 8 ій. Боїтеся, що завадить побачення з Комахою? Не турбуйтесь! День довгий. До вечора.

Розмову скінчено. Трубку повішено.




* * *

Третій поверх, праворуч, помешкання ч. 11.

На дверях хемічним фіолетовим олівцем написано: Комаха. Через двері чути, як хтось у помешканні грає на піяніні. Вер прислухалась: виконувано фуґу Баха. Вер натиснула на ґудзик електричного дзвінка. Ще раз натиснула і тоді ще раз. Знов натиснула, цього разу не відпускаючи, але ніхто не з'являвся. Тоді почала гуркотіти в двері, спочатку тихо, а потім усе дужче. Вона гуркотіла, заглушуючи звуки музики. Кожен повинен почути цей гуркіт. Але той, що грав, був настільки заглиблений у музику, що, очевидячки, не чув. Вер кинула гуркотіти й кусала кінчики пальців. Вона стягала й натягала рукавички. Піти? Але вона добре знала: вдруге вона не прийде. Або ніколи, або зараз. Тільки зараз. Отже, зараз.

Вер спробувала натиснути на двері. Двері були незамкнені. Вона ввійшла в простору й порожню вітальню. Постукала в двері кімнати, де грали. Відповіді не було. Дещо вагалась хвилину. Що за чудна візита! Наважилась: хай буде, як буде.

Заглиблений у музику Комаха не чув ані того, як рипнули, розчинившись, двері, ані того, як у кімнату ввійшла Вер, як підійшла, нахилилась і зазирнула в ноти. Комаха грав, не помічаючи нічого, що робилось довкола. Здатність заглиблюватись у працю, в читання, у свої думки досягала в нього того рівня, на якому вона обертається на майже патологічне становище. Це був рід сомнамбулізму, щаслива здатність одірватись від усього, щоб поринути в одне…

Що робити? Вер вагалась, бож це, кінець кінцем, не зовсім звичайна річ прийти до малознаної людини, увійти без запросин у кімнату й поводитись тут, ніби в себе в хаті. До того ж іще зовсім невідомо, як поставиться Комаха, побачивши цілком для себе несподівано жінку, від якої він вранці раптово втік!

Вона відсунула фотель від столу, перетягла його до вікна й сіла. Через вікно видно сірі, жовті, червоні коробки кам'яниць, прямокутники дахів, що їх бляшані фарби зм'якшені сіро попелястим серпанком далечини.

Вер могла добре роздивитись Серафікуса: його біле з жовтуватим відтінком м'яке, надто м'яке, ніби пух, ніби дитяче, волосся, гострий, трохи наприкінці червонуватий зі шкірою, що лупиться, ніс, стиснені губи й масивне підборіддя. Масивне підборіддя контрастувало з м'якістю білявого волосся й робило Комаху схожим на Ріхарда Ваґнера.

Може, піти? Вона піде так само непомітно, як і прийшла, і Комаха не знатиме зовсім, що до нього хтось приходив, сидів в його фотелі, переглядав корінці його книг, зазирав в його папери, слухав його музику. Була, ніби не була. Вер приваблювало химерне «ніби» її сьогоднішніх відвідин.

Вер уявляє, як вона згодом зустріне десь Комаху і як на відповідь Комаха здивовано заперечуватиме будь що, але вона докладно опише його кабінет, його книжки, те, що він грає, дрібні подробиці того дня й тих годин. Вер ясно уявляє собі розгублену стурбованість Комахи, його невизначений напружений біль, коли немає жадних сподіванок відновити зв'язки загублених споминів. Він не може зв'язати кінці думок, загублених у якомусь іншому напівзабутті, і попри всі свої зусилля він не пізнає їх.

Він грав довго. Від хоралів Баха він перейшов до Ліста, після громових гуркотінь Лістових він повернувся до Баха, а тоді почав імпровізувати.

Минав час. Вер уже кілька разів повертала руку й дивилась на годинника. Комаха грав, не перериваючи музики. Візита тяглася, зростаючи в невизначеність. Коли він скінчить?

Комаха імпровізував. Набігали лоскотними хвилями думки, не думки навіть, а примарні мрії. Дрімливо з'являлися мрії й непомітно, танучи, зникали. Музика акомпаньювала цим хвилястим лоскотінням дрімливих думок. Думки сплітались у тканину звуків і розпливались у солодкому почутті заспокоєности.

Вер сперлася на долоні і стежила за пальцями Серафікуса. Ліворуч вікно!.. Голуба блакить лилась у вікно, сиві голуби змахували блакитними крилами й відлітали, танули в срібній блакиті. Десь іздалека над пальовими горбами полів дзвонили срібним сріблом дзвони. Вер бачила, вона чула блакитних голубів, срібний дзвін далеких на обрії за містом опалових горбів.

Тоді раптом Серафікус обірвав музику, закрив покришку і, не підводячись із стільця, повернувся до Вер. Він подивився на Вер крізь окуляри допитливо й уважно, і сказав:

– Я кінчив!

– Дякую!

Він дивився на Вер, ніби він не бачив її, ніби він не почув подяки, ніби він не сприйняв побаченого й чутого, ніби він був тільки сам і розмовляв тільки сам із собою, а та, проти нього, та була тільки хвилинною втіленістю уявленої музики, ніби це були звуки, що на мить, не одзвучавши, затримались луною в кімнаті і зараз розвіються.




Розділ 13

Одного чудового ранку вони сиділи в саду, і м'яке осіннє сонце грало на брунатній теракоті ваз, на білій фарбі лав, на квітах і на жовтій гальці доріжок. Ранок здавався особливо ясним і свіжим не тільки тому, що сяяло сонце, але що на лаві поруч із Комахою сиділа Вер. Комаха відчував особливу приємність сидіти поруч із вродливою жінкою, бачити її профіль і іноді обережно й нерішуче кінчиками пальців, ніби боячись, торкатись її руки.

На відкритій естраді відбувалась проба симфонічної оркестри. На ясному тихому прозорому повітрі скрипки звучали підкреслено чітко, як коштовні й рідкі страдіваріюси: немов земля, небо, дерева з золотим листям були декою скрипки, і загублену тайну медожовтого прозорого лаку, що звучанню страдіваріюсівських скрипок надає таємничої вишуканости, несподівано розгаданої й розлитої в густій прозорості насиченого лакованим розчином осіннього повітря.

Вони говорили про кохання! Вер розповідала про те, що вчора вона одержала листа від одного свого колишнього приятеля.

– Далебі! Вони всі пишуть однаково: люблю й бажаю! Вони певні, що наспівувати жінці «люблю й бажаю» – це зробити для неї найбільшу приємність, ніби на світі немає інших слів абож немає інших способів сказати жінці щось приємне!

– О! – відповів Серафікус, хитаючи головою й трохи обурений, – бажати жінку – це не поважати її. Жінка повинна бути недосяжна! І ви мені здаєтесь недосяжною, Вер! Молоді люди, недосвідчені в житті, у філософії і у своїх почуттях, звичайно не задовольняються з того, щоб споглядати жіночу вроду і находити втіху саме в цьому лише спогляданні. Вони віддають перевагу своїм низьким пристрастям. Вони поводяться з жінкою брутально й безсоромно. Ви, Вер, – додав він, хвилюючися і з тривогою, – повинні визнати, що моє до вас ставлення ніколи не було нечемним абож безсоромним?

Вер подивилась на Серафікуса, помітила його стурбованість і поспішила заспокоїти:

– О, ні! Ваше поводження було завжди чемним і стриманим! Ви стримана людина, Серафікусе!

Можливо, в її очах промайнула ледве помітна іронічна посмішка.

Комаха з задоволенням упевнився, що Вер поділяє його думки, й, несміливо торкнувшись її руки, сказав:

– Взагалі, – сказав Серафікус, – я не припускаю, щоб чемна людина могла наважитись образити жінку, виявивши свою до неї хіть. Це огидно й мерзотно! Про яку чемність абож повагу може говорити людина, яка робить це? Цим вона ображає її!

Вер згадала деякі епізоди зі свого власного життя і не згодилася з доктором. Вона не знаходила нічого образливого в тому, що викликало в Комасі почуття обурення. На слова Комахи, патосні, бурхливі й аскетично цнотливі, вона не сказала «так», але не сказала й «ні»! На відповідь вона воліла промовчати. Вона не згоджувалась і не заперечувала. Вона прислухалась до тонкого мелодичного співу скрипок в увертюрі ваґнерівського «Льоенґріна».

Музика обірвалась і дириґент різко й сухо постукав паличкою по дошці пюпітра. Вер звернулась до Комахи:

– Я слухаю вас, Серафікусе. Невже ж ви ставите стриманість вище кохання й любощів?

– О, ні, але мене дивує, чому припускають, що найзручніше становище, щоб милуватися з жіночої вроди, це коли чоловік приймає позу чотириногої тварини, а жінка лягає на спину?1 Що є ганебніше й безсоромніше, як подібне поводження з вродливою жінкою?! Це все одно, що обікрасти злидаря, знущатися з дитини, зрадити приятеля.

І знов скрипки, фаґоти й флейти перервали Серафікуса. В теплому м'якому повітрі звуки флейти прозвучали особливо ніжно й непомітно розтанули за яром над блакитною річкою.

За яром, за кручею, за клубками осінніх темно червоних квітів голубіла річка, голубіло небо. Голубіла, голубіла глибока блакитна далечінь. Осінь. Музика. Сонце! Тиша!

Доктор Серафікус промовляв далі:

– Розпуста й шлюб обтяжили й розклали почуття, що не має нічого спільного ані з тим, ані з тим, ніби споглядання вроди обов'язково сполучено з ліжком і розстібнутими ґудзиками.

Це були міркування безстатевої людини! Доктор Серафікус малював перспективи запереченої сексуальности й стриманих почуттів. Він боронив право чоловіка на інтелектуальне споглядання жіночої вроди. Коханню, звільненому від брутальности, він сподівався надати інтелектуального почуття. Він мріяв про те, щоб бажання, викликане вродою жінки, було інтелектуалізоване, перетворене на естетичну цінність, піднесене на рівень такого розумового почуття, як і почуття від поезії, музики й малярства.

Вер сказала Комасі:

– Усе те, що ви кажете про кохання й вроду, все це надто невиразне! Це якісь туманні схеми, плутані, розпливчасті абстракції! Кінець кінцем ви, Серафікусе, заперечуєте все, щоб нічого не ствердити. Єдина конкретність, що нею ви оперуєте, це неґація, якщо в неґації може бути хоч якась конкретність. Це все якісь «ніби» й «над»! Невже ж ви гадаєте, що з вашими абстракціями й запереченнями може хтось погодитись?

Серафікус підхопив:

– О, Вер! Ви чудесно засвоїли істоту справи! Отже, саме так, як ви кажете. «Над» і «ніби» – єдине справжнє блаженство, солодке благо, вища втіха. І до цього блаженного й досконалого «над» і «ніби», як до останньої мети, змагається й прагне все. І шлях до нього – шлях абстракцій і неґатизацій. Одкинь усе…

– І в коханні?

– І в коханні! Кохання як абстракція й неґація, кохання, в якому «відкинь усе» буде найкращим проявом кохання, кохання, що є тільки «над» і «ніби», тільки таке кохання й є справжнім коханням.

Вер з жалем подивилась на Комаху:

– Поза сумнівом, у вас є дані мати на увазі й самих себе, коли ви так говорите! Невже ж ви ніколи не прагнули кохання?

Комаха відповів одверто. Він не боявся бути відвертим. Хіба ж він не впевнився, що Вер дивиться на кохання так само, як і він? Вона не перешкоджає милуватися з неї, і навіть любувати саму її, коли він, Комаха, несміливо торкається її руки.

– О, ні! Я знав усі хвилювання, що їх знає й кожен чоловік, кожен шістнадцятилітній хлопчик, але мене треба було покохати супроти мене самого. Розуміється, це був випадок, що цього не трапилося, але з цього випадку я зробив доброчинність. Жіноча врода хвилювала мене так само в 16, у 26 і в 36 років, але я ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки. До того ж я вибрав собі фах ученого. Стриманість є фахова здібність ученого. Протягом довгих років я змагався сам проти себе. Я переміг себе. Я приборкав свої почуття. Я дисциплінував себе. І я можу пишатись, я досяг своєї мети, я цілком спокійний. Тепер я не боюсь, що я зраджу себе.

Він узяв Вер за обидві руки і, дивлячись їй у вічі, сказав:

– Я мушу признатися вам, Вер! Раніш я ніколи не наважився б ось так піти з жінкою в сад, сидіти, розмовляти. Тепер я не вагався задовольнити свої почуття. Я певен себе! Я можу пригадати в своєму житті один епізод, коли до мене, колись – це було давно, дуже давно – зайшла одна дівчина й запропонувала поїхати з нею вдвох за місто.

– І ви?

З гонором доктор Серафікус відповів:



– Я? Розуміється, я відмовився! Я тоді не міг ручитися за себе. Я був надто молодий і надто нестриманий. Поїхати вдвох за місто з дівчиною, чим це могло кінчитись?..

– Нічим, певне, жахливим! – сказала Вер.

– Не кажіть так. Не кажіть так! – застеріг її Комаха. – Я ж міг закохатись у ній – не так, як оце зараз, що милуюся з вашої милої вроди, Вер, цілком певний себе, а як це буває звичайно.

– І що з того?

– Що з того? Ви питаєте? Мені захтілося б, може, поїхати з нею за місто і вдруге, і втретє. А в мене був черговий маґістерський іспит. Що ви хочете? Ще, може, я навіть одружився б, і хто зна, чи був би я оце тепер співробітником «Archiv für klassische Altertümer».

Співробітництво в «Archiv für klassische Altertümer» Комаха цінив вище від себе, своїх бажань, своєї змисловости, можливого одруження.

Вони говорили про кохання! Не раз чоловіки говорили з Вер про кохання, і більшість говорила банальності, бо що є банальніше від цієї звичайної, повтореної багато разів фрази: «Я люблю вас!..»? Ці звичайні слова, тисячу разів повторені визнання могли іноді спалахувати райдужним феніксом, відновленим із попелу звичайности. Та жадна з чуваних фраз не бриніла так надзвичайно, як ці книжні слова, що їх з такою поважною серйозністю й екзальтованою піднесеністю проголошував серафічний Комаха, прагнучи заперечити кохання.

Комаха й Вер сиділи на лавочці, тоді гуляли по саду. Стояли, спершись на бар'єр, і розглядали широкий краєвид: синю річку, жовті піски, брунатні поля, далекі блакитні обрії. Ходили вдвох не кваплячись по самотніх доріжках саду. Підіймалися, сходили.

Вер оцінила вишукану витонченість думок, висловлених Комахою. Вони були цитатні й вичитані. Здавалося сумнівним, щоб у цих чужих, не своїх думках, таких абстрактних і нереальних, могла бути бодай хоч крапля щирости. Ці фрази, з важкою синтаксичною будовою, з напруженим і ненатуральним розташуванням рідких, звичайно не вживаних слів, що їх узято в іншому, відмінному значенні, розшукавши їх спочатку на шпальтах словників, бриніли як важкий переклад із чужої й мертвої мови, як навмисне пристосовані приклади для пояснення складного граматичного правила.

Вер сподобалась надзвичайність і своєрідність Серафікусових думок про кохання, – все це було ефектно, парадоксально й риторично, – але вона була зовсім незадоволена з його поводження. Вер була певна, що вся Серафікусова розмова була скерована лише на те, щоб мати привід поцілувати її. Чи варт було так довго й так патетично підкреслено проповідувати аскетичне споглядання жіночої вроди, заперечення кохання і, кінець кінцем, не зробити спроби поцілувати вродливу жінку?

Коли Корвина дратували розмови Комахи, то Вер – його поводження. Вона не надавала великого значення словам і фразам, але вона й не любила мандрівок у реально неіснуючому. Кожна абстракція повинна мати свій реальний сенс і конкретне значення.

Вони пішли додому. Комаха проводжав її.

Вер була розчарована. Вона відчувала деяку ніяковість, ніби вона зробила щось негідне абож не зробила того, що повинна була зробити. Почуття чогось незробленого мучило її, як почуття морального сорому. В середині себе вона відчула прикрість і порожнечу.

Комаха, навпаки, був цілком задоволений із себе, з прогулянки й Вер. Його охопив мирний і лагідний настрій. Він досяг того, чого прагнув. Усі його бажання здійснені. Його уважно слухали. З його думками згоджувались. Йому дозволено було торкатись під час прогулянки з Вер її руки.

Він проводив Вер до самого дому.

На східцях, коли Серафікус ґалянтно й церемонно поцілував руку Вер й збирався повернутися, щоб іти, раптом, цілком для нього несподівано, з запалом в очах, уся розквітнувши, сміючись, Вер перегнулась через поруччя, нахилилась до Комахи, схопила його за шию, пробігла в швидкому побіжному поцілунку губами по його губах, щоці, і тоді на вухо прошепотіла Комасі:

– Я вас люблю, Серафікусе!

Простукотіли черевики по каміннях східців, глухо прозвучала здалека нагорі відповідь «свої», дзвякнув ланцюжок, і все замовкло.

Комаха стояв приголомшений і розгублений. На губах і на щоці у нього залишилися сліди карміну.

На східцях різко пахло уриною. Чорна кішка з пожадливими, напівзакритими зеленими очима, піднявши хвіст, напружено згинаючи гнучке тіло, терлась об ґрати східців. Поглянувши на Комаху, вона нявкнула довго й жалібно, показуючи йому молочно білі зуби.




Розділ 14

Наступного дня Комаха чекав на Вер. Він не зважився був прийти до Ельснерів і подзвонити. Він не хотів бути нетактовним. Він стояв у воротях протилежного будинку через вулицю, нервувався й ждав, щоб вийшла Вер. Він стояв непорушно, дивлячись в одну точку. Він міг простояти годину, добу й не помітити, як лине час.

Накрапував дощик. Іноді переставав, іноді збільшувався. Вер могла зовсім не вийти з дому, але він стояв і ждав.

Нарешті – Вер! Комаха пішов назустріч.

Вер спитала:

– Ви йшли до нас?

Він не йшов до них, він ждав її. Запитання поставлено так, що Комаха відповів:

– Ні!


– Ну, якщо ні, то проведіть мене.

Вони пішли. Вер ішла трохи попереду, Комаха дещо відстаючи. Він бачив вигин капелюха, підголену шию, кінчик гострого прямого носа, обтягнене синім жакетом плече.

Вони пройшли кілька кроків, коли Серафікус перервав мовчання:

– Я хотів би поговорити з вами, Вер.

Вер запропонувала:

– Повернімось додому! Там буде зручніше.

Вони піднялись по східцях. Комаха йшов за Вер.

Ноги в панчохах кольору достиглої пшениці були міцні й стрункі. Коротка синя спідниця окреслювала м'який прямокутник над литками, де згинались ноги. Поруч з ними на східцях, вигинаючи гнучке тіло, сходинка за сходинкою, підіймалась кішка з пожадливими круглими зеленими очима. Вона йшла нечутно, ледве торкаючись лапами сходинок. На східцях різко пахло кошачою уриною.

Вер почувала, що Комаха хвилюється. Його хвилювання передавалось їй. Вона не наважувалась озирнутись. Вона вся була в напруженому чеканні несподіванки: відчуття краю безодні, моменту зриву, хвилинної миті падіння шкереберть у непритомність, у провалля.

Вона була певна, що ось зараз, як тільки вони ввійдуть у кімнату, він схопить її, закине обличчя і, притиснувши її до себе, відкидаючи рукою волосся, пожадливо й злісно прошепоче їй в уста, в її закинене обличчя:

– Я люблю вас, Вер! Я хочу вас, Вер!

Підвладна своїй уяві, Вер почервоніла. Кров прилинула їй до обличчя. Обличчя палало. У тремтінні похололи пальці, чоло і ніс. Вона зблідла. Вона не здавала собі ясно справи, що вона зробить, якщо це станеться – відповість «ні» абож покірно й мовчки простягне, віддаючи й віддаючись, уста. Чи може, ображена різким рухом настирливих рук, вирветься в обуренні від нього і сухим гострим тоном, хльосканням батога, обірве:

«Василю Хрисанфовичу! Ви забулись!»

Нервуючись, вона одімкнула двері французьким ключем. Непевна себе, вона швидко відчинила двері до своєї кімнати:

– Йдіть!!

Хіба можна передбачити перебіг подій? Вер знала одне: масивна постать дужого Комахи імпонувала їй.

Зрештою вона губилась перед цим великим масивним чоловіком.

Комаха ввійшов у кімнату і спинився біля дверей. Він не рухався. Це дало їй можливість дещо заспокоїтись. Вона ще тремтіла в нервовому напруженні, але тремтіння поволі спадало вже. Вона ввійшла в ролю чемної господині. Ритуальна усталеність форм вступала в свої права. Вона запропонувала:

– Прошу, сідайте!

Комаха сів. У свідомості Вер промайнула уява того, що він оце зараз зробить, як вона підійде до фотеля, в якому сидить Комаха, стане біля фотеля. Комаха простягне їй руку, вона дасть йому свою. Повторюючи уявлену вигадку, вона наблизилась до фотеля.

Комаха не дивився на неї. Він узяв зі столика попільничку й почав уважно й мовчки розглядати, ніби прийшов сюди навмисне тільки для того, щоб подивитись на цю попільничку.

Поводження Комахи здивувало Вер. Воно справило на неї враження, їй здавалось, що це певність чоловіка, здатного на спокійну й врівноважену методичність вчинків, що плекає в собі повільність ведмедя. Що це тваринний спокій. Вища міра чоловічої певности себе і жінки, яка повинна йому належати.

Уникаючи очима зустрічатись з Комахою, Вер поглянула на його масивні, важкі пальці… Цими пальцями гнути срібні карбованці і вузлом в'язати залізну кочергу. Вер відчувала, як хруснуть кості і в слабій безвільній безсилості здригнеться її тіло в його важких обіймах.

Не підводячи очей з попільнички, грузький і масивний, заповнивши своєю монументальною мішкуватою постаттю вузький для нього фотель, Комаха почав говорити. Він говорив, розтягуючи слова, з перервами між окремими уривчастими нескінченими фразами.

– Бачите, я прийшов… Вчора трапилось непорозуміння. Ви, певне, мене не зрозуміли.

Слів було надто мало, щоб сказати все, що він мав сказати. Йому було важко звільнитись від спротиву цих двох слів «непорозуміння» і «не зрозуміли», що перші прийшли йому на згадку і в яких він безпомічно заплутався.

– Я не хотів би, щоб між нами були непорозуміння. Я хочу, щоб ви мене зрозуміли, бож я зовсім не такий, як ви можете гадати, а навпаки.

Говорити було важко, як людині, що довго бігла навздогін за трамваєм.

– Так ось я прийшов попросити в вас, якщо це можливо для мене, пробачення.

У владі свого уявленого збудження Вер не усвідомила сенсу сказаних слів. Слова, що їх вона чула, доходили до неї через якийсь туманний серпанок; це були глухі, далекі, розчавлені слова, які належали невідомій мові. Кожне слово було відокремлене, існувало само по собі і для себе. Не мова, а невідома «заумь».

Пробачення? Чому пробачення? Вона не зрозуміла сказаного. Що значило це слово? Та хіба не все одно, що говорить ця людина з лапами ведмедя?! Всі слова однакові, і всі вони непотрібні. Жадне слово не означає нічого. Вер ждала.

Комаха обірвав. Розгублено він поглянув на Вер, на її стиснені губи, на зблідле обличчя. Боляче відчув усю безплідність своїх нікчемних спроб виправдатись. Усе загублено. Пробачення не дано.

Стиснув руку і глухо в агонії безнадії сказав:

– Ну… то… я… піду.

Він підвівся.

– Ви йдете?

– Й ду!

Слово було таке коротке, обірване, зім'яте. Купка болю. Одчай невиправданих знищених сподіванок.



Вер стояла перед Комахою. Тільки тепер вона побачила змучене обличчя Комахи, спазматичну гримасу на його губах.

Учорашній день спустошив Комаху. Він оголив його. Комаха відчув огиду до себе. Вночі він не спав, він не міг працювати сьогодні зранку. Те, що вчора сталося, Комаха сприйняв як цілковиту катастрофу. Він був свідомий своєї провини перед Вер. Він поводився безглуздо, підло, брутально, як негідник, як людина без сорому й чести. Він дозволив собі вчора в розмові з Вер говорити на хисткі й двозначні теми. Бруд є завжди бруд, нечисте завжди нечисте.

Чим, власне, відрізняється його вчорашнє поводження від поводження того приятеля Вер, що в листі до неї писав: «люблю й хочу», і що на нього з обуренням нарікала Вер? Комаха гірко докоряв собі. Вся непристойна безсоромність його вчорашніх розмов з Вер була тепер для нього ясна й безперечна.

Що після всього повинна була подумати про нього Вер? Він називав людські пристрасті низькими, плотські бажання – нечистими. Але як повірить йому Вер, що все це з його боку зовсім не була двоїста нещирість і гидке зрадливе лицемірство? Як упевнити її, що він говорячи про зречення й чистоту, не мав жадного наміру заховати цими словами пристрасть – любовне бажання нестримного свого «хочу». На стіні його кімнати висіла тепер машкара розпусника з порожніми очима й щоками, нафарбованими циноброю.

Налагодити такі хороші, такі милі, такі прості взаємини з Вер і тоді раптом попсувати все. Сьогодні він прийшов до неї покутувати свої гріхи й злочини.

Хай сказане сказав не він, хай і не він перший насмілився на поцілунок, але не треба ошукувати ані себе, ані інших. У нього вистачило внутрішньої сміливости й сумлінности визнати, що це не вона, а він перший сказав: «Люблю». Вер сказала, замість нього, не сказане ним. Тим гірше, що сказав не він. Коли б це зробив він, у нього не лишилося б цього гіркого присмаку лицемірства. Він не довіряв більше собі.

Вер стояла перед Комахою й посміхалась. Позасвідомо вона зрозуміла, що Комаха, попри всю свою масивність, слабкий, безсилий, несміливий, пасивний, що це не він, а вона міцна й дужа, що вона може зробити з цим Комахою все, що хоче.

Вона поклала йому руки на плечі і зазирнула у вічі:

– Ну, так що ви хочете мені сказати?

– Я? Вам? Багато, Вер! Дуже багато! Ви не сердьтесь на мене. Вчора я поводився з вами брутально. Я ніколи в світі не наважився б прийти до вас сьогодні й ще раз побачити вас, коли б мені не було надто прикро, і не тільки тому, що я вас образив, але що й шкода мені наших взаємин, які я так недоречно попсував.

Тільки тепер зрозуміла Вер, у чім справа й що до чого, – він прийшов просити пробачення за те, що зробив не він. Вона боялась людини, яка найбільше в світі саме боялась її.

Захлинаючись від сміху, через сміх, Вер каже:

– Серафікусе! Це незрівнянно!

Мимоволі обличчя Комахи розпливається в посмішку. Він починає сміятися. Він бере Вер за обидві руки. Він не певен, що так годиться зробити, але він такий приголомшений розгорненням подій, що не зовсім усвідомлює свої вчинки. Для нього ясно одне, що Вер не сердиться на нього, що він, очевидячки, зробив або сказав якусь смішну недоречність.

– Я поцілую вас, Серафікусе, тільки з однією умовою, не просіть пробачення, не просіть, бо я не можу. Не можу, Серафікусе!

Комаха відчув у своїх руках слухняне, покірне тіло Вер.




Розділ 15

Комаха приходив до Вер. Вер до Комахи. Він був незграбний, важкий і марудний.

Якщо вони сиділи поруч на канапі, і вона клала свою підголену голову йому на груди, він почував себе ніяково. Він не уявляв собі, що йому треба робити, – чи слід йому притулитись щокою до її голови, чи покласти долоні на волосся, чи, може, тихенько гладити її вузькі плечі. Він не знав…

Вер цілувала його. Від поцілунку у Вер лишалося почуття, ніби вона цілує порожнечу.

Треба було мати велике почуття глузду й витриману тверезість, щоб не усвідомлювати як образу ніякову незграбність Комахи. Він не наважувався без дозволу доторкнутись до неї. Він торкався до її руки обережно й нерішуче. Їй доводилося стримувати себе, щоб не розсердитись абож не розсміятись.

Вер стримувала себе тільки тому, що вона здібна була надавати ціну своїм примхам і химерам. Збуджувала неприродність. Недосвідчена незграбність Комахи викликала в ній таке саме враження, як і зелене небо, сині дерева, геометрія кубів, супрематизм фарб, кістяки скрипок сучасного мистецтва.

Їх зустрічі з Комахою були замкнені в формули геометричних форм і конструкцій, обернені в експериментальні схеми. Почуття, що на нього була здатна Вер, було тільки зовнішньою схемою цього останнього. Воно було розкладене на складові частини своїх елементарних рефлексів. Воно було конструктивне, лябораторне, викривлене. Споруда з бляхи, вапна, картону, скла. Татлінівська вежа, спіраль, перехрещення площин, геометрична формула, обрахунок співвідношень, умовність і абстракція; теорія «відносности», прикладена до почуттів, логічний висновок з геометричних властивостей тієї чотиримірної простягнености, що її створюють людина, просторінь і час.

Природа вмирає. Світ обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невідхильно, так або інакше, і мистецтво, і кохання, і сама людина, і людські почуття, й світосприймання сучасної людини. Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Суспільства реконструюються згідно з новими законами виробництва.

Як у картинах Кандінського, так і в коханні Серафікуса й Вер було виключене все живе й органічне. Вони експериментували. Венера паризьких сальонів, Венера Метценже абож Клее, пародія негрських скульптур, – така була й Вер: своєрідний життєвий парафраз кубістичної Венери Клее.

Скупо, голо, схематично. «Джіммі Гіґґінз» абож «Машиноборці» в постановці «Березоля». Це були театральні вистави, які повинні були відобразити ідею часу. Принаймні саме так, як режисер «Березоля» уявляв собі свій час.

Таке було кохання Вер до Серафікуса: скупе, голе, схематичне. Кістяк скрипки на картині Пікассо. Сценічний майданчик, звільнений від декорацій, з цеглою стін, позбавлених будь яких прикрас.

Між ними ніколи не було сказано жадного слова, що пестило б. Колишні слова пестощів, сказані ненароком, бриніли фальшиво й штучно. Вони уникали їх, але нових натомість не знайдено. Віктор Шкловський уважав, що лайка може заступити пестливі слова.

Іноді хотілося простого, щирого, звичайного, не натягненого. Навіть «моя дитино», «мій котику» в цій пустелі стереометричних голих споруд, у порожнечі кохання, викресленого в діяграмах, навіть ці тривіяльні слова здались би бажаними, надзвичайними, радісними. В такі дні, коли хотілося живого й простого, коли хотілося не Клее й Кандінського, а житнього хліба живих почуттів, від зустрічі з Комахою і в нього, і в Вер лишалося почуття втоми й нудьги.

Кохання – символ нашої нудьги. Слід ретельно уникати, щоб, ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу.

Вона сіла на стілець коло його письмового столу і в одчаї, насиченому полином безнадії, сказала:

– Яка нудьга, Серафікусе! Вер стиснула пальці.

Комаха почував себе винним перед Вер, але він не знав, що йому зробити, щоб викупити свою провину. Почуття провини й ніяковости забарвлювали його взаємини з Вер.

З поглядом, сповненим свідомости своєї провини, Серафікус поклав свою велику голову гомункулюса на коліна Вер. Він не сподівався викупити невмілу безрадність своїх бажань.

Навряд чи з Доктора Серафікуса вийшов би гарний чоловік, але він не годився так само й у приятелі. В курс студійованих від нього наук і мистецтв ars amandi, мистецтво кохання, бодай у популярному викладі підручної літератури, не входило зовсім.

В п'ятницю, чекаючи на Вер, Комаха починав нервуватись ще з самого ранку. Ввесь час він був у владі подвійного суперечливого настрою: його турбувала думка, що Вер, не зважаючи на свою обіцянку, не прийде до нього, і він її не побачить, а разом з тим він боявся, що вона прийде. Жах, що вона прийде, був якийсь підсвідомий. Це був тваринний, непереможний, панічний жах. Кохання він сприймав як обов'язок, накинений іззовні, якого він охоче уникнув би. Свій роман з Вер ніс як тягар, як примус, зденервовану прикрість.

Вони зустрінуться в п'ятницю ввечорі від шостої до сьомої. Хай учора в нетерплячому збужденні він мріяв про Вер і сьогодні, запаливши лямпу в присмеркуватій кімнаті, сидячи в фотелі, в якому давніш сиділа Вер, він хотів би гладити, голубити й пестити кінчики її пальців. Безглузді химери!.. Вер прийде не вчора й не сьогодні, а, як наперед умовлено, в п'ятницю від 6 ої до 7 ої. Вівторок, середу, четвер, усі дні тижня він повинен закреслити у своєму настільному календарі і лише п'ятницю одмітити червоним олівцем. В інший час він не повинен псувати собі настрою неможливими й нездійсненними химерами. Жаден інший день і жадна інша година.

Вер прийде до нього й піде від нього в заздалегідь призначений час. Серафікус даремно благатиме в неї, як милостині, лишитися ще хоча б на півгодини.

Нарікання Серафікуса безглузді! Вона прийшла, як умовлено. Хіба вона не дотримала свого слова? Про жадну зайву хвилину не може бути і мови. Їй ніколи. Вона не любила подібних прохань.

Траплялось, правда, іноді, що вона, не зважаючи на свою впертість, неохоче, але все ж таки згоджувалась і лишалась ще.

Вона показувала Комасі годинника й казала:

– До 25 ти хвилин на восьму, Серафікусе. Ні на хвилину більше. Мені треба поспішати.

Серафікус починав думати про годинник і стрілку. Він нервував. Він обвинувачував себе в настирливості. Він бачив, що Вер нудьгує й жде. Йому було прикро.

А о 25 ій хвилині на восьму Вер підводилася з фотеля й фанфарно, ніби перемігши, казала:

– Ну, ось бачите, Серафікусе. Не було жадної потреби лишатись, я тепер ризикую спізнитися в редакцію. Де моя течка?

Вер пудрилась, підфарбовувала губи, натягувала капелюх. Комаха подавав їй пальто й течку.

З напруженим тремтінням він завжди чекав на той момент, коли одного разу у відповідь на питання: «Коли побачимося знов?», Вер скаже: «Ніколи! Сьогодні ми зустрілись востаннє!» Йому було б нестерпно боляче почути таку відповідь, але ця відповідь означала б для нього, що він визволився від того нудного нервового жаху, що був для нього завжди зв'язаний з чеканням чергової наступної зустрічі.

Кохання до Вер було складним почуттям. Він вагався між протилежними настроями. Він прагнув кохання, але й прагнув кохання зректися. Внутрішня його сором'язлива ніяковість була поєднана з ніжним і тихим почуванням любовної вдячности, якоїсь літургічної лагідности. Він хотів би зробити для Вер щось особливо втішне й приємне, всього себе цілком віддати їй, розтанути й зникнути в ній. Він хотів плакати від любови до Вер, і він боявся її. Його нерішуча боязкість була така велика, що кожна зустріч з Вер лякала його.

У Вер бували такі самі хвилини слабкодухости. Серафічність кохання Серафікусового переважала міру її терплячости.

Йдучи від Серафікуса, вже попрощавшися з ним, оглянувши себе в люстрі й востаннє поправивши капелюха, вона не раз хотіла в цей останній момент повернутись до нього, обняти його за голову й прошепотіти йому на вухо:

– Милий мій, докторе! Ми помилились. Чи не краще було б для вас і для мене так само кінчити наші химерні взаємини? Кохання для вас – незнана таємниця за сімома дверима. Ви, певне, були щасливі до того часу, аж поки не зустрілися зі мною, не покохали, не спробували розгадати загадки кохання. Отже ж, чи не краще було б для нас розлучитись? Ми лишились би з вами щирими друзями, ви приходили б до мене, розповідали про Ірцю, говорили свої парадокси, полемізували з Фрейзером, і я підтримувала б вас проти мого батька, що не згоден з вашими арґументами. Я торкнулась би долонями вашого обличчя, і ви сиділи б коло моїх ніг, але ми б ніколи більше не думали про кохання. Згодьтесь, що так було б краще?

Вер повчала:

– Вам, Серафікусе, треба було б одружитись. Узяти якусь скромну й хорошу дівчину, не вередливу й не примхливу, як я, і ви були б щасливі.

Серафікус в одчаї розгублено дивився на Вер.

– Але ж ви, Вер?

– Що ж я?

– А як же ви? І я без вас?

– Що ж із того, Серафікусе! Я знайду собі якогось іншого, а коли ваша дружина не буде дуже ревнива, я приходитиму іноді до вас пити чай, а то, бач, ви мені ніколи й склянки чаю не запропонували.

– Я не п'ю чаю, Вер. Розпалювати примус, іти за гасом… Я волію випити склянку води з цукром.

– Ну, от бачите, а то й чай питимете.

– Алеж я без вас…

– Звикнете і без мене. Аджеж у вас буде дружина.

Серафікус не уявляв собі, як він міг бути без Вер…


Розділ 16

Корвин підніс капелюха й вклонився Вер. Несподівана зустріч на цій далекій вулиці викликала в ньому підозру. Що вона тут робить, у цей час? Взявши на увагу обставини зустрічі й згадавши чутки, що зв'язували ім'я Вер та Серафікуса, Корвин був певен, що він не помиляється: Вер ішла від Комахи.

Спазма боляче перехопила йому горло, але він стримався. Щонайбайдужішим тоном він запитав:

– Ви дозволите піти з вами? Ви поспішаєте?

Вер допитливо окинула поглядом Корвина: здогадався, здогадується, говоритиме прикрості? Байдужий тон заспокоїв її.

– Прошу! Я цілком вільна й нікуди не кваплюся!

Вона хотіла додати: я гуляю, але не додала. В хистких випадках несподіваних зустрічей, як оця, можна заперечувати все, але не треба нічого стверджувати: кожне ствердження звучатиме двозначно. Було б дивно, коли б вона гуляла о цій годині в цій місцевості.

Корвин узяв її під руку. Торкнувшись її пальців, він спалахнув від бажання й ревнощів. Він міцно, до болю стиснув їй руку.

Збудження Корвина передалося Вер. Раптом її охопив напад бурхливої п'янкої радости. Не знаючи сама чому, вона розсміялась, весело, рожево й безтурботно. Вона закинула голову назад, ніби підставляючи губи для поцілунку. Вона відчувала в собі молодий веселий хміль, і сміх її був той змисловий яскравий сміх, що завжди хвилював Корвина й доводив його до несамовитости.

Але він переміг себе. З урочистою церемонною чемністю, ховаючи за зовнішньою холодністю своє збудження, він запитав у Вер:

– Що ми виберемо? Кіно, каварню, до мене?

Вер вибрала каварню:

– В каварню, тільки в каварню. Я хочу їсти. Я голодна як вовк, як вовчиця. Бійтеся, Корвине, в каварні я зможу з'їсти все, що там єсть. Ви повинні мені замовити: два пиріжки, один з м'ясом і один з капустою, одне тістечко з кремом і склянку кави.

Вона голодна!.. Кров приплила до обличчя в Корвина, і в очах його помутніло. Він ледве не тупнув ногою в роздратуванні. Мовчки непристойно подумки він вилаявся. В цю хвилину, лютіючи, як від образи, він ненавидів Вер.

Досі він сумнівався. Сьогоднішня зустріч нищила останні сумніви. Вер ішла від Комахи. А Комаха? Комаха ж?! Доктор Серафікус, дядя Пупс, до якого навіть маленька Ірця ставиться напівпрезирливо, напівіронічно?!. Самолюбство Корвина було вражене.

Він почував, що його зрадили. Він, Корвин, він кохав Вер, і він, лише він, а не хто інший, тим паче цей безпредметний Доктор Серафікус, мав право на її кохання.

Корвин був певен своїх прав на Вер та її кохання. Він почував, що його обдурили.

Цей змисловий сміх, коли буяє кров, обіцяв йому все : тут, у каварні, на людях сміхом вона розкривала себе й свою нестримну хіть перед збудженим його бажанням.

Що він утратив і, втративши це, що він придбав? Може, Вер не надає жадного серйозного значення епізодові з Серафікусом, і в її взаєминах з ним, Корвиним, усе лишається незмінним? Чи вона тільки дурить його?

Він почав з напівзапитання, напівствердження:

– Здається, нашого серафічного циклопа нарешті приборкано?

Він намацував ґрунт. Він хотів вести розмову в тонах легкої буфонади, але не втримався й жертівливо розпочату фразу закінчив уїдливістю:

– Отже, я мушу з покорою чекати на свою чергу?

Уїдлива гіркість репліки краще підкреслювала його двозначне становище між Вер та Комахою. Вер кинула холоднувато:

– Авжеж, що так!

Уїдливість на уїдливість, – вони могли б розпочати гру. Відповідаючи уїдливістю, жінка йде назустріч. Вона йде на змагання, отже – шанси у змагунів однакові. Але холодна байдужість загрожувала. Звідкіля знати: може, епізод з Комахою це й не така вже побіжна примха, як йому здається?!

У Вер був чудесний апетит: з'ївши два пиріжки, вона попросила ще третій.

Вона сиділа, закинувши ногу за ногу, розхитуючи кінчик черевика. Ритмічне коливання ноги дратувало Корвина.

– Ви ж не кохаєте Комахи, Вер! Ви лише експериментуєте!

– Лишайтесь дотепним, Корвин, коли хочете зберегти рівновагу.

– У вас особлива манера знущатися з людей, дарма що людина, з якої ви знущаєтесь, почуває себе нещасною.

– Ви хочете викликати до себе жалість, Корвин, але майте на увазі, що в коханні це гра з крапленими картами. Це не статечна гра.

– Я люблю вас, Вер.

– Уникайте банальностей, Корвин. Я вже попереджала вас щодо цього. Після того, як вас піймали на нечесній грі, ви робите ставку на банальність. Вам не слід було розпочинати цієї розмови, коли ви не передбачали заздалегідь, що ви переможете.

Та Корвин даремно скаржився, нарікав, обурювався. В його взаєминах з Вер усе лишилося незмінним. Вер володіла чудесною, надзвичайною здатністю робити те, що вона хотіла робити, ні на кого і ні на що не зважаючи, і тим часом підтримувати з кожним незмінно рівні й лагідні стосунки.

Вона обстоювала свою незалежність і вичитувала Корвинові:

– Мене ви дивуєте, Корвине! Я вас любила й люблю, але навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Я не розумію, чого ви хвилюєтесь? Ви, здається, починаєте забувати про те, що я вам казала з самого початку: кохання буде тільки тоді небайдужим, коли кінець кохання обернути на його початок…

В їх взаєминах усе лишилось незмінним. Вони підтримували короткі взаємини давніх коханців, що протягом років звикли один до одного. Він ішов до неї, вона йшла до нього. Вони поверталися вдвох з концертів і з театру. Вони не говорили двозначностей лише тому, що найхиткіші й найдвозначніші речі називали своїми іменами. Коли б Корвин міг викинути у себе з голови прикру думку про Серафікуса, він міг би гадати, що Серафікус для Вер не існував зовсім.

Вер попереджала Корвина:

– Ви будете в неділю в Домкомбуді на концерті Сеґовія? Я піду на концерт з Комахою! Приходьте!

В антракті Корвин підійшов до Вер. Він поцілував руку й подивився їй у вічі. Як завжди, Корвин впливав на Вер хвилююче. Вер знизила голос, і вони почали жваво розмовляти.

Комаха був зайвий. Він одійшов убік, щоб не здаватись нескромним, і зробив вигляд, що з цікавістю розглядає натовп.

Після концерту, коли Комаха підвівся, щоб іти за одежею і запитав Вер, що вона хоче: піти повечеряти чи просто поїде додому, – Вер відповіла:

– Мене проводить додому Корвин. Ми вже домовилися з ним. Я не хочу турбувати вас, докторе, вам не по дорозі. Ви не виспитесь і втратите завтрашній ранок для праці. Тут багато знайомих, знайдіть собі попутницю.

Комаха неґативно хитає головою.

– Не маєте бажання йти з кимсь іншим? Що ж! Підете додому й ляжете спати. Ще не пізно.

І через голови публіки Вер гукає до Корвина:

– Ось ви де, Корвине. Підіть з доктором, візьміть моє пальто.

Простягаючи руку Комасі, Вер каже:

– Завтра ввечорі можете завітати до мене.

Вер удає, що не помічає розгублености Комахи і його одчаю. За цілий вечір він досить набрид їй, вона воліє повертатись додому не з ним, а з Корвиним.

… Додому?

Ви не вірите в це, докторе? Вам прикро, що вас викинено як ганчірку, і не вам, не вам, а Корвинові віддано перевагу? Ви почуваєте себе знищеним. Світ перестав існувати для вас.

Витриманости, витриманости більше, Серафікусе. Призвичайтесь бути витриманим і байдужим. Промовчте. Не показуйте ніколи, що ви в агонії одчаю. Хіба ви хочете, щоб Вер подивилась на вас холодним поглядом і прикре почуття лишилось в неї від концерту, на який ви пішли вдвох? Ви ж раділи, що зможете цілий вечір – цілий вечір!.. – просидіти з нею поруч, а тепер, не стримавшись, ви зіпсуєте все.

Так, так! Тільки не це! Не це! Ви не хочете зробити прикрости Вер. Ви все заховаєте в середині себе, замкнетесь у собі, – ви ж не хочете, щоб Вер була незадоволена з вас? Ви цього не хочете. Ви будете терплячіший від верблюда. Ви мовчки годуватиметеся з пустельних колючок. Ви слухняно, з покорою зробите так, як вам накаже зробити Вер.

Вер так звикла до вашої мовчазної слухняности, що навіть запитувала вас:

– Невже, докторе, ви ніколи не ревнуєте?

Сьогодні проводжає її додому Корвин. Додому?

Ви страждаєте від сумнівів, Серафікусе? Sursum corda! Серафікусе! Sursum corda! Вище серця! Excelsior! Бадьоріш! Мужности більше, Серафікусе! Киньте гадати будь що, докторе! Ви ж не підете, Серафікусе, порожніми пустельними нічними вулицями, розміченими плянами ліхтарів, слідом за Вер і Корвиним, затримуючись на віддалі, стежачи за ними, за їхнім кроком повторюючи крок? Ви ж досить вихована людина, щоб не зробити цього, досить коректна, витримана й культурна?

Ви зідхаєте, Серафікусе: кохання для вас надто важкий тягар, який вам не піднести? Чи не тому ви так довго й уникали кохання, що не сподівались на свої сили?

Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки і можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш. А ви, Серафікусе, як кохаєте ви? Чи кохаєте ви себе, чи, може, в пориві піднесеного самозаперечення ви кохаєте Вер, тільки Вер, усе віддавши їй, для себе нічого не лишивши? Вас тішить думка, що ви кохаєте не себе, а Вер? Отже, пишаєтеся, Серафікусе, що в коханні ви плекаєте й пестите вибачливе почуття самовідданости?

Навчіться з покорою й вдячністю приймати нещедрі дарунки Вер: це дано вам, а це віддано іншим… Найгірше почуття в коханні це заздрість. Не кладіть ніколи на вагівницю даного вам і відданого іншим.

Другого дня, ласкаво зустрівши Комаху, Вер сказала:

– Ви знаєте, вчора ввечорі після концерту я ще довго працювала й багато встигла перекласти. Корвин був по дорозі якийсь нудний, і я жалкувала, що пішла з ним.

Ви щасливі, Серафікусе?!

Ви бачите, Серафікусе, ви зовсім даремно псували собі настрій вчора, як і третього дня, як і на тому тижні. У вас кепська вдача, неможливий характер. Як і завжди, так і в коханні ви поводитеся прикро й безглуздо. Не будете ж ви, Серафікусе, незадоволені з того, що, окрім вас, Вер хоче бачити ще й інших людей і розмовляти ще де з ким, окрім вас? Ваше незадоволення й ваші претенсії безглузді, визнайте це, Серафікусе! Тепер ви спокійні й щасливі?

Ні? Вас цікавить питання, коли Вер умовилась зустрітись з Корвиним?

Серафікус прощається з Вер і питає:

– Ми побачимося завтра?

– Ні, завтра мені ніколи! Коли ви не зайняті, то післязавтра.

Ви пішли, Серафікусе. А Вер, лишившись насамоті, візьме трубку, щоб подзвонити до Корвина:

– Ви дома, Корвине? Який у вас сьогодні настрій? Вчора ви були неможливий! Ви зараз вільні? Приходьте до мене. Абож ні, у вас нікого немає? Мені обридло сидіти в хаті, я піду до вас.

Утворивши такі взаємини з Комахою й Корвиним, поставивши себе між тим і тим, Вер несвідомо для себе задовольняла свою пристрасть до потворного, до «навпаки».

Ніщо не заважало їй віддатись, і саме через те не віддатись набуло для неї особливої вибагливої гостроти, що хвилювала її химерною ускладненістю ситуації. Вона бажала віддатись і не віддавалась. Приготування до пристрасти можуть заступити саму пристрасть, надто коли надавати пристрасті особливого значення.

Не можна жити в становищі перманентної гарячки, в постійній 39 ступеневій температурі, коли кохання агонізує. Комаха жив з цим повсякчасним почуттям кохання, що агонізує. Від постійного чекання він божеволів. Він, власне, не ревнував, але його стомлювало чекання моменту, коли Вер йому скаже:

– Кінець!..

Кохання пригнічувало Комаху. Він іноді скаржився:

– Коли б ви знали, Вер, як тяжко вас кохати.

– Коли вам тяжко, то йдіть.

Та попри все він знав, що не піде. Утворилося чарівне коло, з якого не було виходу: почуття тягару викликало бажання звільнитись, але досить було з'явитись у нього цій думці, як його охоплював жах перед уявою, що це може здійснитись: надто він кохає Вер, щоб у нього вистачило сил піти від неї.

Він часто говорив Вер, що для нього життя без неї – то пустеля, бож він її так любить, а з нею це так само безнадія, і саме тому, що він її надто любить. Він часто говорив це Вер, і ця розмова швидко обридала їй. Вона починала позіхати.

– Ви б ішли вже, мабуть, Серафікусе. Приходьте краще якось цими днями.




Розділ 17

На третій поверх свого помешкання Тася ввійшла легкими, але замисленими кроками, думаючи про своє, ані про що не думаючи, – взяла ключ, покладений коло ґрат східців в умовленому місці на випадок, коли б прийшов хтось із близьких товаришів, у пітьмі довго шукала коло дверей рукою, щоб потрапити на замочну дірку.

Коли ввійшла в кімнату й запалила світло, все в кімнаті здалось їй чужим, непривітним, ніби вона вперше звернула на це увагу, і побіжна іронічна посмішка промайнула на обличчі:

– Тобі все ніколи!

Хотілося лягти й полежати; тим часом бльокнот нагадував, що треба зараз же сісти за стіл і почати опрацьовувати побіжні нотатки чернеток протокола сьогоднішніх зборів у Спілці.

Од «ніколи», що розподілялось між бажанням спочити й нотатками в бльокноті, треба було вирвати час для всього того, що інакше могло бути розтлумачене як звичайна недбайлива й неуважна неохайність. Змагаючися з «ніколи» за охайність, Тася швидко прибрала ліжко, стіл, один і другий, книжки, етажерку, витерла куряву з стільців і полила фікуси.

Тоді сіла на стілець, склала руки на колінах і стомлено поринула в бездумну мить: дрімотна втішна мить хвилинного побіжного спочинку.

– Швидше, Тасю! Швидше!

Помити руки, що після прибирання пахнуть ганчіркою, й сідати за стіл… Готуючи до завтра протокол, вона працювала ретельно й уважно, змагаючися знов таки з тим самим повсякчасним «ніколи» за охайну чіткість дбайливо продуманих тез кожного часто сумбурного випадкового виступу, де крапля думок була розведена океанами води. Щоб цього уникнути, доводилося працювати багато й заглиблено. Промовці завжди були їй вдячні. Вона допомагала їм зрозуміти власні думки, те, що вони хотіли сказати під час самого виступу.

Попрацювавши години півтори, вона піймала себе на думці про ранкову подію, за яку в денній метушні вона зовсім забула…

Це про трамвайну зустріч!.. Увійшовши в вагон, щоб їхати на працю до Спілки, вона сіла на лавочку проти великого важкого чоловіка з чотирикутною головою, у причавленому капелюсі, з портфелем, набитим книжками. Якось, коли вона ще не встигла сісти й вдивитись, у неї мимоволі імпульсивно вирвалось:

– А це – ви, професоре Комахо!

Так ніби не десять років минуло з їхнього знайомства, а лише вчора вони ще бачились востаннє. Комаха поволі оглянув її й поволі відповів:

– А ви Тася, тобто Тетяна Сергіївна, тобто ні… Тобто так. Я ж знаю. Мені казав за вас Корвин, що ви знов у Києві. Вам так само він казав про мене…

Вони розмовляли, власне кажучи, вперше, хоч знали один одного вже давно, бодай Комасі треба було принаймні десять років призвичаюватись, щоб звикнути до думки, що вони – він і Тася – знайомі один з одним і, звикши, тепер уперше розмовляти, як належить добрим і хорошим давнім друзям…

А оце ввечорі на Тасю набігли спомини, і зі споминами прийшов гострий біль. Був Комаха той самий, що й колись, і був він відмінний: трохи нібито вільніший, простіший, звичайніший. Тася згадувала…

Спогадів слід уникати, бо слід уникати жалю. Боячися нападу гострої нудьги й споминів про те, що здавалось уже схованим назавжди, вона згасила світло й хутко роздяглась у пітьмі. Та, лігши в ліжко, заснути не змогла. Уривками тяглися непотрібні й випадкові метушливі думки; в нічній пітьмі думки можуть шамротіти, шарудіти, як речі й тварини, як сухе гілля, як пантофлі, шафи, що тріскають, як просо, що його пересипають, як миші. Щоб знищити обридливу шамотню думок, Тася почала рахувати, шепочучи губами, але цього разу випробуваний спосіб не допоміг. Покрутившись на ліжку з годину, Тася знов запалила світло й сіла за стіл працювати.


* * *

Доктор Серафікус звик писати листи до Вер, але їх не одсилав. Власне, це були не листи, а короткі випадкові побіжні нотатки.

Серафікус не вмів розмовляти з Вер. В історії виховання його почуттів, сантиментальній історії його любовного виховання, в історії його кохання до Вер він не досяг тієї межі, щоб призвичаїтись говорити їй те, що йому хотілося сказати.

Серафікус записував те, що він сказав би Вер. Записуючи свої уявлені розмови з нею, розмови насамоті з собою, він ховав ці свої нотатки десь між паперами і ніколи не читав їх Вер і не перечитував сам. Це були безмовні діялоги, де брала участь тільки одна особа, діялоги, що оберталися на монологи, це були письмовні монологи Серафікуса себе з собою, ніби з Вер.




* * *

– Вер! Що я повинен зробити, щоб ти була… Я хотів сказати: МОЯ, потім: НІЧИЯ?! Але я знаю, все це неможливо… Я спитаю інакше: що я повинен зробити, щоб ти хотіла, щоб я був твій?.. Чи ти й цього не хочеш? Алеж усе таки: що я повинен зробити, щоб ти захотіла, щоб я був твій? Я ладен зробити все.

– Кінець кінцем, коли жінка для чоловіка є жінка, то це для мене лише ти. Ти, здається, ніколи не ревнуєш мене. Принаймні, мені так здається. У мене є своєрідне почуття: я ревную сам себе. Коли мені доводиться зустрінутись і розмовляти з якоюсь жінкою, в мені прокидається почуття ревнощів. Я ревную себе до інших жінок глибоко й боляче: я не хочу, щоб я бачився й розмовляв з будь якою іншою жінкою, окрім тебе.

– Я пожадливий, Вер. Мені і в коханні треба багато. Про це я тобі казав під час нашої розмови в каварні: мені потрібна не одна жінка й не три, і не тисяча, не тисяча й три жінок, щоб наситити мою згагу. Мені потрібні всі. В усьому, навіть у бажаннях, я прагну монументальности: книжки, що я їх пишу – товсті томи, серії томів. Щоб написати розвідку, мені потрібні тисячі сторінок. Я мислю тисячоліттями. Хронологія й історія обмежують обрії. Вічність для мене реальніша, ніж століття. Чи не тому я й досліджую міти й казки?

– Мені б не в кімнаті сидіти, зігнувши своє велике тіло над столом, а, як мій дід, бородатий мужик, ходити за плугом, орючи лани й перелоги. В сорочці брудній, напружуючи м'язи, відчуваючи вогкість землі, п'яніти від весняного запаху землі, що збуджує, як жінка.

– З усіх жінок на світі існуєш лише ти. Всі інші для мене відсутні. Ти одна й єдина, що єсть, і, разом з тим, тебе нема. У мене від зустрічей з тобою лишається почуття нереальности. Коли ти підеш від мене і, провівши і попрощавшись з тобою, я повертаюсь до себе, у свою кімнату, де тільки що була ти, я не можу примусити себе повірити, що ти справді була тут. Може, це через те, що ти буваєш надто рідко і надто мало? Чекання на тебе розтягується на години, дні, доби, тижні: моє почуття до тебе це повсякчасне почуття ненасичености.

– У мене нема жадного бажання зустрічатися з кимсь – чоловіком чи жінкою, однаково – окрім тебе. Моя звичка до самоти, вироблена протягом десятиліть, замкнула в цю самоту ще й тебе.

– Усе, що я є, є ти. Я не існую. Існуєш ти. Я існую тобою. У мене два бажання: одне – зникнути в тобі, і друге – віддати тобі всього себе.

– Яке важке почуття – кохання. Не знаю, можливо, що тут винна моя вдача, але кохання приходить у болі й через біль.

– На кого я мушу нарікати: на себе чи на тебе, Вер? О, коли б ти захотіла мені сказати: НАЗАВЖДИ. Мені здається, що я ніколи не зрадив би тебе і ніколи не захотів би подивитись на іншу.

– Мені було б дуже прикро, коли б те, що я кажу тобі, казали десятки до мене й десятки після мене. Я кохаю тебе, Вер, і мені здається, що те, що я кажу, ніколи ніхто не казав і ніколи ніхто не відчував нічого подібного.

– Ти недосяжна, Вер. Я майже щодня бачу тебе у сні, але я ніколи не зустрічаюся з тобою. Ти була, і ти пішла, і я, у стурбованому бажанні й сподіванні зустрітися з тобою, іду, біжу, шукаю, розпитую, турбуюсь, кидаюсь із одного місця в інше, – і ніколи з тобою не зустрічаюсь.




* * *

Інші нотатки Комахи були подібні. Чи варт їх наводити? Він мав рацію, коли ховав їх і не показував їх Вер. Вер посміхнулась би абож просто відклала б убік і сказала:

– Я прочитаю їх якось.

У тому, що говорив Серафікус, не було нічого надзвичайного, що дивувало б.

Комаха страждав.

Вер! Вер! Вер!.. Він не жив своїм життям, він жив уявленим життям, і це уявлене життя, яким він жив, було життям Вер. Для себе, щоб жити, у нього лишалося тільки одне: думки про Вер, і сни, що в них він прагнув бачити і ніколи не бачив Вер!..





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   40

Схожі:

В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconВіктор петров доктор Серафікус
Зміна білявих струмків в абстрактних арабесках тіней розбиває увагу своєю безпредметністю. Перебіг тіней, падіння бризок, плюскіт...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconУрок цікавим? З досвіду роботи вчителя української мови та літератури Тофан А. В
На запитання: «Без чого немає школи?» відповідають по-різному: без директора, без вчителів, без учнів. На моє переконання, найбільш...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconЛітература рідного краю література без традицій – храм без фундаменту; без пошанування
Катерина Перелісна. Три правди. Молитва. Колядка. Щедрик. Христос воскрес! Писанка
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconДжеймс А. Девідс, доктор юридичних наук, доктор філософії Коротка Біографія

В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРоман «Дон Кіхот» пародія на лицарські романи І трагікомічний епос іспанського життя
Тема: Роман «Дон Кіхот» – пародія на лицарські романи І трагікомічний епос іспанського життя
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРубінштейн сергій Лазарович
Рубінштейн сергій Лазарович (6(18). 06. 1889, м. Одеса – 11. 01. 1960, м. Москва) – доктор філософії (1914 р.), доктор педагогічних...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРобота над міні-проектом з природознавства у 5 класі «Професія дощового черв’яка»
Мета: ознайомитись із зовнішньою будовою та способом життя дощових черв’яків, їх значенні у підвищенні родючості ґрунту, розвивати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка