В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]



Сторінка18/40
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.88 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   40
Розділ 7

Пласкі сходинки з широких кам'яних плит ведуть нас глибоко вниз під землю до пивниці, де, як запевнили мене місцеві знавці ресторанних справ, ми знайдемо не тільки справжні добірної якости кавказькі шашлики, але й найкраще до смаку вино.

Ми сходимо вниз, не кваплячись, і мою увагу на стінах сходів привертає непретенсійне малювання доморобного майстра: різноманітні малюнки, строкаті пейзажі, дрібні побутові сценки. Я затримуюсь, щоб розглянути їх.

Передо мною з гірських блакитнобілих снігових верховин між сірих скель в глибину вузької долини стікає швидкий струмок.

Селяни в бешметах, довільно вибраних мистцем кольорів, ножами, що сяють, як блискавки, зрізають важкі ґрона зеленого й синього винограду.

Сірі ослики один по одному повільно простують по вузькій стежці вздовж гірської ріки в рожевій куряві соняшного полум'яного дня.

На оранжевому тлі базарного майдану під широким гіллям великого платана, стовбур якого виписано гарячим цитриновожовтим хромом, стоїть невеличкий з фіолетового каменя складений духан.

На суриковому вогні очага ультрамариновий кухар смажить кармінний шашлик.

Селяни, що приїхали побазарювати до міста, сидять в духані за довгими кольору золотавої охри столами й п'ють вино й каву. Червоне вино й брунатночорну каву.

Тут же з подібраними під себе ногами в баранячих кошлатих шапках сидять долі музики; вони дмуть в дудки, вирячивши очі й кругло, по жаб'ячи роздувши щоки.

А оце весілля. У нареченого юнацькі рожево пухлі щоки, чорні родзинки спокійно бездумних, як у теляти, очей, довгий купецький сурдут і висока каракульова шапка, – ідеальний зразок стандартного нареченого.

І багато ще всякого іншого: сценок, постатей, справ. І в додаток до всього цього, до гір бешметів, винограду, шашликів, рубінових крапель помідорового соку, змішаного з цибулею, намальований також козак Мамай . Кінь, прив'язаний до дуба. За широким чумаковим поясом пістолі. Шабля висить на гілляці, козак, вусатий і з чубом, грає на кобзі. Невинна данина, від щирого серця немудрого майстра місцевій українській тематиці.

Ми стоїмо разом з Іваном Васильовичем Ґулею на східцях, роздивлюємось цей настінний живопис і обмінюємося думками. Власне, говорю я, Ґуля слухає.

– Що робити майстрові, – кажу я, – коли йому тією ж білою, тотожною собі фарбою треба змалювати й гаряче небо, й холодний сніг далеких гірських верховин, слизьку луску риби й срібне мінливе тремтіння поверхні ріки?!.. Ви, – питаю я Ґулі,  ніколи не думали, що таке реалізм? – Він з подивом дивиться на мене. Що я, мовляв, хочу від нього? На яку відповідь я чекаю? Він не розуміє мене.

Я кладу руку йому на плече й крізь шкельця окулярів зазираю йому в вічі. Я хочу, щоб ми позбулися почуття тривоги, яке лягло на нас. Звільнилися від страху катастрофи, який поглинув нас, знебарвлюючи перед нами світ.

Сміливіше! Одкриймо досі непізнані таємниці творчости, знайдімо в собі для себе лагідний спокій і внутрішню тишу, дивлячись на ці малюнки, добросерді й наївні.

– Ми повинні, – кажу я, – оцінити досвіди цього майстра. Десь у глибинах пам'яті він, певне, не знаючи того сам, зберігав згадки про старовинні традиції іранської мініятури, про канонічні для цього мистецтва персонажі, жести, фарби. Успадкований від тисячоліть архаїзм він сполучив з власною недосвідченістю примітива. Сміливістю, якої йому аж ніяк не бракувало, він перемагав з відвагою неука мистецьку свою безпомічну невправність.

– Дивіться, – кажу я до Ґулі, – він ніколи не шкодував фарб, щоб справити враження на глядача. Він не обмежував себе в виборі кольорів. Він був щедрий і щирий. Він малював тією фарбою, яка йому припадала до вподоби. Власні уподобання, підказані власністю його непримхливого серця, коли він зважував, що, як і якою фарбою малювати!

– Кожен мистець, – продовжую я, – є разом з тим народ, і тисячоліття багатоока мільйонова пам'ять народу плекає й живить пам'ять мистця. Реалізм, – повчально зауважую я, – є явище більш складне й глибоке, ніж це здається на перший, дещо поверховий погляд.

Мені приємно слухати себе самого, власні свої, побіжно висловлювані думки. В словах своїх, виголошуваних тільки для того, щоб бавитись, щоб тішити себе самого, я одкриваю для себе істини, на які я натрапляю несподівано і які тим часом нікого ні до чого не зобов'язують.

Ґуля не перечить мені. Він слухає мене. Слухає з привабливою і зворушливою вдячністю. Так, певне, урочисто й поважно слухали учні, десь за часів кватроченто або чінквеченто, в італійських майстернях свого вчителя: з довірою, до якої не домішувалося нічого двозначного й темного.

– Що особливо цінно в творчому доробкові цього майстра, – розгортаю я свою думку, – це те, що він зовсім не рахується з традиціями банального реалізму, до якого нас призвичаїли малярі XIX століття. Банальний реаліст малює захід сонця так, як він його бачить, і ніколи так, як знає. Він малює червоножовте сонце, що схиляється до обрію, хоч ще з шкільної лави він знає, що, власне, рухається земля, а сонце лишається нерухоме. Наш майстер робить інакше. Він одночасно малює те, що бачить, і те, що знає. Ось, приміром, зверніть, прошу вас, увагу на цей малюнок ріки. Тут намальована поверхня ріки, що сяє на сонці й гарячими відблисками проміння сліпить людині очі, але майстер не задовольняється з цього. Він не хоче, щоб йому закинули, що він не був правдивий у своєму мистецтві і не намалював того, про що він знав якнайкраще, що кожна ріка в цій плідній і квітучій країні багата на смашну й добру рибу. Отже, він малює те, що бачить: сліпучу поверхню ріки, і те, що знає: ріку, повну риби з дбайливо виписаними півколами луски.

Я посміхаюсь дещо замріяно до Ґулі. Я хочу, щоб він, стоячи тут перед входом в духан, мріяв зі мною про мистецтво, яке не існує.

– Таким повинно бути мистецтво: не тільки зовнішньо точним, але й, насамперед, чесним: зображувати те, що бачить майстер, і те, що він знає. І не критись зі своїми намірами воліти, агітувати, примушувати, рухати. Хіба, – кажу я, – новітнє мистецтво не прагне з'єднати в собі ці три моменти, ці три формули: «бачу», «знаю», «хочу»?

Я беру Ґулю за плечі, міцно стискую, ніби розкриваючи, розгортаючи його в плечах, ніби виштовхуючи його вперед, ніби хочу примусити його випростатись.

На дверях, що ведуть в шашличну, намальована сковородка з трьома підсмаженими на ній рибами. Риби великі, шкварчать в олії, й, як фоєрверк, золотаві краплі олії розбризкуються в усі боки.

– Подивіться, – кажу я Ґулі, показуючи йому на цей малюнок риб, – як намальовані ці форелі. Майстер не рахувався з законами перспективи. І це він робить цілком свідомо й навмисне. Закони перспективи суперечили його намірам. Він мав на меті кожному, хто брався за клямку, щоб переступити поріг шашличної, показати, які великі риби покладено на сковорідку, яка привабливо смашна й добра ця риба й як кухар не пошкодував олії, аби тільки засмажити цю добру рибу. Він малював на замовлення, й усе, що він малював, повинно було привабити одвідувача, викликати в ньому бажання їсти, примусити його зайти до пивниці, заздалегідь переконати його, що його тут приймуть ласкаво й гостинно, широко й щедро. Ні, він не крився з своїми намірами. Він не затушковував її. Мистецтво мало мету. Він правдиво розумів призначення справжнього мистецтва й своє покликання як мистця. Хіба ж, – запитую я, – не тут творчі коріння цілого голландського мистецтва як мистецтва народнього?!..

І я натискую на клямку і переступаю через поріг.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   40

Схожі:

В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconВіктор петров доктор Серафікус
Зміна білявих струмків в абстрактних арабесках тіней розбиває увагу своєю безпредметністю. Перебіг тіней, падіння бризок, плюскіт...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconУрок цікавим? З досвіду роботи вчителя української мови та літератури Тофан А. В
На запитання: «Без чого немає школи?» відповідають по-різному: без директора, без вчителів, без учнів. На моє переконання, найбільш...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconЛітература рідного краю література без традицій – храм без фундаменту; без пошанування
Катерина Перелісна. Три правди. Молитва. Колядка. Щедрик. Христос воскрес! Писанка
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconДжеймс А. Девідс, доктор юридичних наук, доктор філософії Коротка Біографія

В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРоман «Дон Кіхот» пародія на лицарські романи І трагікомічний епос іспанського життя
Тема: Роман «Дон Кіхот» – пародія на лицарські романи І трагікомічний епос іспанського життя
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРубінштейн сергій Лазарович
Рубінштейн сергій Лазарович (6(18). 06. 1889, м. Одеса – 11. 01. 1960, м. Москва) – доктор філософії (1914 р.), доктор педагогічних...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРобота над міні-проектом з природознавства у 5 класі «Професія дощового черв’яка»
Мета: ознайомитись із зовнішньою будовою та способом життя дощових черв’яків, їх значенні у підвищенні родючості ґрунту, розвивати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка