В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]



Сторінка29/40
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.88 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   40
Розділ 23

В той момент, коли я, нарешті, збираюсь переступити через поріг і ввійти до притвору, я стикаюсь з жінкою, яка виходить звідти. Я спішу поступитися в бік, щоб дати їй змогу пройти вперед, але з здивованням пізнаю в ній мою добру приятельку, яку перед кількома днями я залишив в Харкові. Цілковита несподіванка! Я страшенно здивований. Я не мав і найменшого уявлення, що вона також збирається приїхати сюди.

Я в захопленні од цієї зустрічі. Я не можу утриматись од радісного вигуку. Я простягаю їй руки, закидаю її безліччю фраз, десятком запитань, тисяччю слів.

– Валентино Михайлівно!.. Ви?.. Яким чудом? Як ви тут опинилися? Коли приїхали? Що поробляєте? Така приємна несподіванка! Ви не уявляєте собі, який я щасливий, що я вас бачу. Я пропадаю тут з нудьги. Ви мене рятуєте від самого себе. Куди ви збираєтесь тепер іти? Дозволите мені йти з вами?

Я висипав цілий козубень запитань, витрусив перед нею кіш ентузіястичних вигуків. Я хотів довідатись од неї про все відразу. Я тріюмфував. Я почував себе переможцем. Тепер нарешті я міг знайти, на що витратити свій час.

Я простягаю їй руку, щоб відчути знайомий м'який потиск вузької руки, після якого ще довго тепліє й тане в мене на долоні запах фіялок, улюблених її парфумів, але в цей момент густа фарба заливає мені обличчя. Я ніяковію. Я почуваю себе надзвичайно розгубленим.

Ближче придивившись, я впевняюсь, що ця жінка, з якою я тут зустрівся, не має нічого спільного з моєю харківською приятелькою.

Вона робить крок назад і в відповідь каже:

– Ви помилилися, громадянине! Я вас не знаю!

На її обличчі пробігає тінь незадоволення. Вона жде, щоб я поступився і дав їй пройти. Та я остовпів і безглуздо тупцяю на місці.

Ідіоте!.. Примари першого хибного враження розвіялися. Передо мною стоїть стороння, зовсім незнана мені жінка, майже зовсім не схожа на Валентину Михайлівну! Я лаю себе. Цей мій палкий ентузіазм, вибух захоплення, тисяча привітань, звернених до нікого. Сьогодні я весь час плутаю, плутаюсь і помиляюсь.

Ще в цілковитому замішанні я спішу перепросити:

– Пробачте! Дуже вас прошу, пробачте! Мені дуже прикро!

Вона сходить вниз. Бабусі одна по одній низько вклоняються їй, поясним поклоном, як черниці, і простягають до неї свої руки.

Я стою розгублений і дивлюсь зверху вниз. Звідкіля мені здалось, що я її знаю? Тому, що вона скидається на мою знайому? Але це виключено, вони зовсім різні: зріст, причіска, статура.

Тепер, коли я придивляюсь уважніше, я вхоплюю це з особливою чіткістю.

Жінка йде доріжкою між темних кущів туї, проходить крізь ворота, тоді озирається, може, за звичкою, як завжди йдучи з церкви, а може, поглянути, чи я ще стою, помічає, що я дивлюсь на неї, злегка червоніє і, прискоривши кроки, переходить через майдан і оце йде в сутінках будинків вуличкою вгору.


Розділ 24

Похмура мовчуща хмара знялась вгору, затягши собою весь обрій. Заметушилось птаство. Черкаючи крилами, низько проносяться над землею стривожені ластівки. Старчихи почали збиратися геть. Довго хрестяться, багато разів вклоняються на церкву й непомітно тінями зникають не знати де.

Я міркую собі з приводу того, що трапилося: я помилився, але кожна помилка має свій сенс! Помилка прийшла десь з глибин підсвідомого, але в чомусь же є логіка іраціонального?

Я продовжую стежити зором за жінкою, що відходить, і намагаюсь збагнути коріння ілюзії, жертвою якої я щойно став.

Властиво, мені треба не стояти тут, а йти на збори, бо я й без того вже надто загаявся. Я навіть починаю сердитися на себе. Це ж безглуздо: думати про нікчемні дурниці, тоді як я повинен бути на зборах. Але що я можу зробити з собою? Вагаючись між обов'язком бути на зборах і можливістю уникнути цього, я кінець кінцем віддаю перевагу останній. Я ніколи не квапився робити те, що я мусів був робити. Навіщо?.. Я завжди понад усе цінив примхливу химерність бажання, що раптом прокидалось в мені. Ніколи й ні в чому не треба зраджувати себе, вище над усе слід ставити власну примху. Хіба ж не так?..

Я мушу признатись самому собі: з мене людина побіжного настрою. Замість нудьгувати, сидячи на зборах, далеко приємніше віддатись плину думок про те, що жадної ваги не має, думати ні про що, про те, чому ця незнайома жінка, яку я зустрів оце тут на порозі церковного притвору, здалась мені за першим же враженням од неї такою несподівано знаною?

Я роблю всі найможливіші припущення. Можливо, я зустрінув її колись у знайомих на вечірці: ми сиділи з нею поруч за столом, я підкладав їй на тарілку кав'яр, наливав їй вина до келиха, бавив дотепами, танцював з нею ту степ під патефон, а після того провів її додому і в темряві східців перед тим, як розійшлись, поцілував її. Зустріч і поцілунок, які прийшли ненароком, і ніколи не повторилися вдруге.

Можливо, що все це сталося зовсім інакше. Ми разом відпочивали влітку в санаторії де небудь на півдні, в Криму або на Кавказі, і вона промайнула передо мною сусідкою по столу, пляжу, в черзі до ванн. По дорозі з пляжу або чекаючи на ванну, я розважав її оповіданнями про різноманітні пригоди, й вона безтурботно сміялась. Короткий флірт протягом кількох днів або пари тижнів, і після того я цілком забув про неї, поки сьогодні згадка про неї не прокинулась в нетрях моєї пам'яті, змиваючи намул пізніших вражень.

Чи, може, й не те зовсім, а в попелі забутих переживань спалахнула в середині мене іскра сантиментальної згадки про яку небудь з давніх моїх студенток в Інституті, про букет бузка, покладений перед лекцією на катедру, про ретельно приготовану доповідь, записочку з признанням, квапливо передану мені в вестибюлі?

Чи, може, це було принагідне знайомство десь в фоє театру або кіна, на концерті, й її обличчя назавжди несвідомо для мене відклалося в глибинах моєї істоти, щоб сьогодні прокинутися з небуття з новою силою й спочатку викликати, за асоціяцією, ілюзорну думку про мою приятельку з тим, щоб потім знов розтанути й обернутись в незнане ніщо.

Я страждаю од своїх зусиль, нетерпляче риючись в хаосі пережитого й, можливо, скеровуючи себе в зовсім хибний бік, тоді як справа, може, не йде про жаден реальний факт, про жаден життєвий епізод, а про зовсім інше, про якісь ускладнені комплекси, про контекст розірваних і різноплощинних уривків, що зрослись, поставши з цілком відмінних, зовсім не тотожніх між собою сфер.

Я продовжую свої блукання в темних лябіринтах пам'яті, даремно сподіваючись натрапити на кінчик Аріядниної нитки, яка б мене вивела з цих проваль. Я роблю припущення, що коріннів ілюзії треба шукати в ділянці мого професіонального досвіду. Річ іде про який небудь мистецький портрет, про картину якого небудь видатного майстра. Я перебираю в своїй уяві тисячі картин, я довільно блукаю з залі до залі в петербурзькому Ермітажі, мюнхенській Пінакотеці, паризькому Люврі. Перегортаю численні альбоми, ілюстрації, колекцію малюнків, що я їх демонструю на своїх лекціях. Але даремно!

Даремно в найглухіших і найвіддаленіших закутках своєї ерудитної пам'яті я шукаю можливости натрапити бодай на найменшу аналогію.

Ті, що з'являються, я їх закреслюю одну по одній.

Я стомився од імен, дат, шкіл, картин. Я дійшов до знемоги від калейдоскопічної зміни жіночих облич і постатей. У мене добра, якщо не сказати професійно виплекана пам'ять, і я цілком певно можу сказати:

– Ні, я досі ніколи не зустрічав її в своєму житті, але малярство так само не дає мені підстав сказати, що пам'ять про який небудь мистецький образ сполучилась з враженням од неї.

Я нарікаю на себе: навіщо все це мені? Хіба мені не все одне, звідкіля здалось мені, що я її знаю? Але я не хочу капітулювати.

Почуття газарду опановує мене. Так або інакше я досягну свого: я знатиму.

Перестрибуючи через сходинки, збігаю вниз. Швидкими кроками я йду тим же шляхом, що ним простувала перед цим і вона. Вона пройшла не так багато, щоб я її не встиг наздогнати.

Ствердімо так: я її ніколи не бачив в своєму житті, вона мені не нагадує жаден жіночий портрет в мистецтві і, однак, у мене є певність, що я чомусь її знаю. На жаль, я не шизофренік і не поет, я надто твереза людина. У мене ніколи не болить голова. Я не знаю, що таке нежить. Хворівши на тиф або інфлюенцу, я ніколи не маячив. Сп'янівши, я не втрачаю притомности. Залізним ломом я мушу пробивати шар криги, що відокремлює підсвідоме од свідомости. Я звик сприймати підсвідоме, не гасячи світла, не в присмерках, а при повному соняшному сяйві, в чітких контурах логічних і раціональних категорій.

Я мушу побачити цю жінку ще раз. Я доходжу до вулиці, яка йде під горою. Я помітив: жінка звернула праворуч! Повне так: на відстані я бачу її. Я йду за нею. Я починаю навздоганяти її.

Ось вона переходить з цього боку на другий бік вулиці. Вона переступає через рейки трамвайної колії, прокладеної під горою. Тепер вона йде алейкою з молодою посадкою кленів уздовж схилу гори.

Мені чітко видно її струнку постать на тлі гори, порослої сірозеленим бур'яном, її червоні на високих закаблуках черевики, ясні панчохи, вузьку парусинову спідницю, білу кофточку з мережаними рукавами і ясножовте важке волосся, зібране на потилиці в високу зачіску.

В ній усе надзвичайно просте! Можливо, що ця вишукана, мистецька простота є найголовніше в тому враженні, яке лишається від неї.

Я хотів бачити , можливо, треба було чути . Чути, але що?.. Можливо, я досі йшов хибною стежкою. Треба було шукати не зорового, а слухового образу, не малярського, а музичного. Межі, де перший перетворюється в другий.

Я дивлюсь на жінку, на срібну наготу опуклого схилу гори, що почорнілим металом старої сасанідської чаші постає передо мною, й на спрагнілих устах своїх я відчуваю гіркий присмак, як од степового, пилом притрушеного полину. Хто скаже, звідкіля й чому прийшла до мене ця туга і огорнула серце й стиснула груди, туга, що не має ймення, з'являється непрохана, затьмарює й гасить радість світла?

Над далеким гребенем високої гори, над дахами будинків і верхівками дерев, що зеленою смугою простяглися вгорі, повзла, закриваючи небо, темна грозова хмара.

Раптом згори зірвався передгрозовий вихор і понісся низом, зриваючи з дерев листя, здіймаючи куряву на сірій бруківці вулиці й жовтий на алейці пісок.

Жінка, схиливши голову, поквапливо прискорила кроки.

Та я знаю: вітер пронесе над містом хмару, розвіє дощ.

Грози не буде!..




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   40

Схожі:

В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconВіктор петров доктор Серафікус
Зміна білявих струмків в абстрактних арабесках тіней розбиває увагу своєю безпредметністю. Перебіг тіней, падіння бризок, плюскіт...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconУрок цікавим? З досвіду роботи вчителя української мови та літератури Тофан А. В
На запитання: «Без чого немає школи?» відповідають по-різному: без директора, без вчителів, без учнів. На моє переконання, найбільш...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconЛітература рідного краю література без традицій – храм без фундаменту; без пошанування
Катерина Перелісна. Три правди. Молитва. Колядка. Щедрик. Христос воскрес! Писанка
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconДжеймс А. Девідс, доктор юридичних наук, доктор філософії Коротка Біографія

В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРоман «Дон Кіхот» пародія на лицарські романи І трагікомічний епос іспанського життя
Тема: Роман «Дон Кіхот» – пародія на лицарські романи І трагікомічний епос іспанського життя
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРубінштейн сергій Лазарович
Рубінштейн сергій Лазарович (6(18). 06. 1889, м. Одеса – 11. 01. 1960, м. Москва) – доктор філософії (1914 р.), доктор педагогічних...
В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] iconРобота над міні-проектом з природознавства у 5 класі «Професія дощового черв’яка»
Мета: ознайомитись із зовнішньою будовою та способом життя дощових черв’яків, їх значенні у підвищенні родючості ґрунту, розвивати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка