В. П. Войтенко Бужієвська T. I



Сторінка7/8
Дата конвертації29.01.2018
Розмір1.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Медичні аспекти генно-інженерної біотехнології

Останні досягнення загальної, медичної і, особливо, молекулярної генетики дають нове розуміння етіології та патогенезу хвороб, яке починається від молекули, що кодує ознаки. Все частіше вживається термін моле­кулярна медицина. Сучасні наукові знання і можли­вості молекулярної діагностики на рівні гена, або його продукту, зумовлюють необхідність застосування мо­лекулярної терапії хвороби. У світі існують фірми, які промисловим-шляхом виробляють та продають спеці­альні діагностичні молекули: специфічні ферменти (ДНК-рестриктази, лігази, ревертази та ін.), котрі пра­цюють у певних ділянках нуклеїнових кислот, синте­зують ДНК на ДНК, ДНК на РНК, розрізають моле­кули ДНК у точно визначених місцях; утворюючи фрагменти потрібної довжини. На цій основі ґрунтуєть­ся молекулярно-діагностичний метод визначення полі­морфізму довжини рестрикційних фрагментів (ПДРФ), за допомогою якого встановлюється носійство мутації, зчепленої з конкретними фрагментами ДНК. Цей ме­тод був розроблений у кінці 70-х на початку 80-х років і зараз широко використовується як для картування генів, так і для молекулярної діагностики спадкових хвороб.

На кінець 80-х — початок 90-х років нашого сторіччя картовано більше 300 000 генів людини. Найбільш успішно провадять роботи щодо виконання програми «Геном людини» вчені США (картовано 50% генів), на другому місці —• Англія (15% генів). Цю ж програму опановують і російські вчені: С.А. Лімборська — роз-

шифрувала декілька послідовностей f Х-хромосомі, В.А. Євграфов — картує ген, який відповідає за хворо­бу Фридрейха, Е.К. Гінтер — ген кератину, що відпо­відає за долонепідошвений кератоз, Д.В. Залєтаєв — картував ген трихоринофалангеального синдрому, тип II (Лангера —Гідіона).

В Україні такі дослідження ставляться науковцями Інституту молекулярної біології та генетики НАН Укра­їни, серед яких у першу чергу треба згадати В.М. Кавсана (картування генів, що експресуються).

Методики картування генів та ДНК-діагностики мутацій принципово не відрізняються і складаються з тих самих етапів: клонування заданих послідовностей ДНК, виділення ДНК з клітин певної людини, рест­рикція цієї ДНК і гібридизація.

Можливість синтезувати in vitro полінуклеотиди, комплементарні до певної ділянки ДНК, -лежить в ос­нові іншого методу — полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР), що дозволяє виявити конкретну мутацію в гап-лотипі, встановити діагноз гомозиготного чи гетерози­готного носійства патології на будь-якій стадії онтоге­незу та в будь-яких клітинах організму.

ПЛР — це ДНК-технологія, що має велику прак­тичну цінність. Вона дає можливість вибірково збільши­ти в міліард разів кількість певної ділянки ДНК дов­жиною від 1 до 20 000 пар основ. Для того, щоб вибра­ти сегмент, необхідні проби ДНК довжиною 15 — 20 нуклеотидів, що є комплементарними до ділянок, роз­ташованих на кінцях сегмента, який цікавить лікаря. До ДНК пацієнта треба додати такі проби та фермент — термостійку ДНК-полімеразу. В умовах прогріван­ня ДНК пацієнта розділяється на 2 нитки, а на момент наступного охолоджування проби — вони комплемен­тарно приєднуються до кінців фрагмента, що шукаєть­ся, і ДНК-полімераза будує між ними додаткову мо­лекулу. Потім знову суміш прогрівається, нова подвійна спіраль розділяється, суміш охолоджується і 2 нитки

працюють як матриці для нового синтезу тощо. Тобто сегмент ДНК, який в цілому геномі неможливо навіть помітити, ампліфікується під час тридцяти циклів син­тезу до кількості ДНК, яку вже можна вивчити, навіть сіквенувати (тобто читати запис нуклеотидів).

З допомогою ПЛР у генотипі можна: 1) визначити інтегровані вірусні послідовності (вірус папіломи, вірус імунодефіциту людини, вірус гепатиту, цитомегалові-рус); 2) ідентифікувати онкогени; 3) визначити на­явність мутацій, що призводять до спадкової патології у гомозиготі (муковісцидоз, фенілкетонурія, серповид-ноклітинна анемія та ін.), гетерозиготі (хвороба Генті-нгтона, нейрофіброматоз та ін.), гемізиготі (зчеплені з Х-хромосомою м'язова-дистрофія Дюшенна, Беккера, ге­мофілія та ін.), або зумовлюють схильність до атероск­лерозу та ішемічної хвороби серця. Цей метод дозво­ляє ставити діагноз в пренатальному періоді, до клінічного прояву хвороби, розширюючи тим можли­вості профілактичного лікування, створення адаптив­ного середовища, індивідуального підходу до терапії хвороби у конкретного пацієнта.

Діагностичні молекули мають назви: праймери, про­би, зонди та інші, виробляються за допомогою методів генно-інженерної біотехнології як комерційні діагнос-тикуми, на які існують цінники, бланки замовлень, їх застосування у широкій медичній практиці лімітуєть­ся тільки їх дорожнечею.

Діагноз хвороби на рівні молекули повністю змінює підхід до лікування хворих. Відомості про те, що зах­ворювання, викликане мутацією певного гена, зумовлює терапію повноцінними продуктами нормального гена (непряма генна терапія), або навіть введенням в кліти­ни самого нормального гена (пряма генна терапія чи, як її інколи називають, генна хірургія).

У той час як молекулярна діагностика та генно-інже­нерна біотехнологія діагностичних молекул не викли­кають моральних застережень, генна терапія, побудова-

на на принципах втручання в генетичну інформацію та створення нових організмів, породжує нові серйозні деонтологічні проблеми.

Найбільше значення серед терапевтичних молекул мають гормони — сигнальні речовини з загальною регуляторною функцією. Саме вони керують багатьма процесами в організмі, регулюють злагоджену роботу генетичної програми. Дефіцит або дефект гормонів, вик­ликаний певною мутацією, спричинює тяжкі ендокринні захворювання, які, як і всі спадкові хвороби, вимагають молекулярної терапії протягом усього життя. Інсулін, життєво необхідний для лікування цукрового діабету — найпоширенішої ендокринної хвороби (до 25,5% на­селення різних популяцій), з 1922 р. одержували з підшлункової залози великої рогатої худоби та сви­ней. Для одержання 100 г кристалічного інсуліну, необ­хідно використати підшлункові залози 4 000 корів. Хімічний синтез інсуліну складається з 170 хімічних реакцій, і його важко було впровадити в промислове виробництво. З 1979 р. розпочався синтез інсуліну за генно-інженерною біотехнологією, яка виявилася напро­чуд продуктивна: у Великобританії за допомогою тако­го генного синтезу одержують 100 г інсуліну з 1 000 л культуральної рідини, замість 800 кг підшлункової за­лози, які треба забрати у 4 000 корів.

Генетично зумовлена недостатність соматотропіну 'є причиною гіпофізарної карликовості, що зустрічається 1:5 000 дітей. Цей гормон видоспецифічний, тому для лікування хворих необхідним є соматотропін людсь­кий, який до початку ери синтезу одержували з гіпо­фізів людських трупів, і його вистачало для лікування лише третини хворих. Тому ні в кого не виникає сумнівів щодо переваг генно-інженерної біотехнології одержання людського соматотропіну з бактерій, яким в геном перенесено ген гормону росту людини. За да­ними шведської фірми «Кабі вітрум», виробника продукту, з 1 л певного бактеріального середовища че-

рез 7 год виділяється кількість соматотропіну, аналогіч­на результату з гіпофізів 60 людських трупів.

Генно-інженерна біотехнологія допомагає одержати трансгенні бактерії, що несуть в своєму геномі гени гормонів тимуса (залоза загруднинна), бета-ендорфінів мозку, рилізинг-фактора соматотропіну (СТТ-РФ), ри-лізинг-фактора тиреотропного гормону (ТТГ-РФ) гіпо­таламуса (ділянка підзоровогорбова).

З великим успіхом використовується генно-інженер­на біотехнологія для виробництва інтерферону, інтер-лейкінів та інших модуляторів імунопоезу.

Генетичні програми живих організмів у нашій біо-системі написані однією мовою за єдиними законами, тому можливості створення гібридних геномів та гено­типів практично не обмежені. Гени людини можна пе­реносити до геномів не тільки бактерій, але й еукарі-отів: дріжджів, рослин, комах, тварин. Вчені працюють над створенням трансгенних рослин, які б містили білкові продукти людини, наприклад, пшениці з гена­ми інтерферону. Продуктами генної інженерії можуть бути і сільськогосподарські тварини (корови, вівці), які з молоком будуть віддавати гормони,' імуномоду-лятори або інші білки людини для замісної терапії Садкових вад.

Ефективність вдалого перенесення генів з одних ге-ійомів до інших далеко не стовідсоткова. У різних екс­периментах на різних модельних системах вона стано­вить від 2 до 10%. Тому постає таке завдання: розмно­ження трансгенних організмів для одержання їх у до­статній кількості. Це стосується, головним чином, організмів із статевим розмноженням, бо саме у них при розмноженні спрацьовують закони Менделя — розщеплення у потомстві. Обійти ці закони можливо шляхом клонування нащадків із соматичної клітини трансгенного організму. З 1995 р. Ян Уїльмат (Едін-бург, Шотландія) із співробітниками працювали над клонуванням вівці (277 спроб) і таки одержали одну

вівцю (Доллі) з денуклейованої яйцеклітини та ядра клітини молочної залози однієї вівці-донора. Матір'ю її вже не можна назвати (бо не було батька), хоч вона і народила Доллі. Вся хромосомна і цитоплазматична ДНК у цього клонованого нащадка має єдине поход­ження, тому нащадок мусить бути повною копією доно­ра. Денуклейована яйцеклітина з введеним у неї дип-лоїдним соматичним ядром одержала певний енерге­тичний поштовх до ділення і за генетичною програмою утворила вівцю Доллі. У Великобританії у 1997 р. ме­тодом клонування одержали ще одну вівцю — Поллі, яка відрізняється від Доллі тим, що вона — копія транс-генної вівці. У генотипі донора, а отже і у Поллі, містить­ся ген певного білка людини.

Молоко таких тварин — ліки (непряма генна тера­пія) при певній генетичній патології. Зараз вирішуєть­ся питання одержання якомога більше ідентичних емб­ріонів (тобто «монозиготних» близнюків, якщо яйцек­літину з соматичним ядром можна назвати «зигота»}. У цьому напрямку плідно працюють вчені Австралії. Вони ділять бластоцисту на відповідній стадії розвит­ку на ЗО окремих зародків. Потім знову вирощують з кожної клітини бластоцисти і розділяють їх ще до стадії диференціації окремих клітин-зародків на ЗО частин. Розмноженння йтиме в геометричній прогресії. До цього часу ніхто з дослідників не отримував більше як 100 ембріонів від однієї бластоцисти. Австралійські вчені вже отримали біля 500 зародків корів (Jan Anderson, 1997). Тепер ще треба з таких зародків одер­жати здорових корів. Така технологія має бути значно ефективнішою ніж штучне запліднення для розмножен­ня сільськогосподарських тварин.

Нові досягнення науки, як завжди, намагаються ви­користати (негативно) в інтересах меншості і впрова­дити пряму генну терапію та клонування в роботу з людьми. Знову відроджуються євгенічні мрії та зав­дання, пов'язані з цим, але всі антиєвгенічні доводи та

міркування зостаються такими ж, як наведено у розділі «Медико-генетичне консультування» даного посібника.

Непряму генну терапію, тобто лікування продуктом, неможна вважати цілком ідеальною. Спадкові дефекти являють собою серйозну патологію, що триває протягом усього життя, тому й корекція має бути пожиттєвою.

Вбудовування неушкоджених генів у генотип клітин хворої людини дало б змогу відкорегувати генетич­ний дефект і обійти трансплантаційний імунітет, який утруднює трансплантацію органів та тканин. Принцип генної терапії спадкової патології людини той самий, що й при генно-інженерному конструюванні мікробів-продуцентів біологічно важливих речовин. У цих ви­падках ген, що кодує необхідний хворому білок, вво­диться в клітини пацієнта. Для цього необхідно мати сам ген, транспортуючий засіб та клітини-реципієнти. Всі три завдання вирішені і теоретично, і практично. Ген виділяють з ДНК інших організмів, або синтезу­ють хімічно, або, що простіше, ДНК синтезують на мат­риці інформаційної РНК, яку виділяють з компетент­них диференційованих клітин здорового організму. ДНК треба захистити від ушкодження ферментами та донести її до місця вбудовування в генотип необхі­дних клітин. Це досягається шляхом створення реком-бінантних кільцевих молекул, в які, окрім необхідного гена, додаються частки геному деяких вірусів. Перева­га надається онковірусам, бо вони легко входять в кліти­ни та їх ядра і здатні інтегрувати з ДНК клітин-ре-ципієнтів. Існують різні методи введення рекомбінант-них молекул: на ДНК-носіях (крім вірусів, найчастіше використовується ДНК сперми лосося) після осаджу­вання кальцій-фосфатом або включення в тіні еритро­цитів чи в ліпосоми. Можливим є введення ДНК в ядра клітин під візуальним контролем за допомогою автоматичних апаратів для мікроін'єкцій. Останньому надають перевагу при генно-інженерних маніпуляці­ях зі статевими клітинами, зиготами та ембріонами.

Саме таким методом одержують трансгенних тва­рин, які мають у всіх клітинах тіла вбудовані чужі гени, наприклад, миші з геном соматотропіну щура або лю­дини, вівця з геном білка людини, від якої клонуванням отримана вівця Поллі в Англії у 1997 р. У той же чає вчені всього світу занепокоєні ризиком негативних наслідків втручання в геном клітин людини з мето­дичного та етичного погляду: ушкодження генетичної інформації, виникнення небажаних мутацій, неочікува-них регуляторних змін, експресія небезпечних вірусів, які були до того німими. Виникають питання — на­томість відповідей лише гіпотези, здогадки. Чи не є епідемія коров'ячого сказу, що вибухнула в Англії у 1997 p., наслідком генно-інженерних експериментів?

Японські вчені провели роботи по внесенню до яй­цеклітин мишей гена одного з мембранних білків кролів. З 28 трансгенних мишей тільки 3 мали експресію цього гена. Інші були з відхиленнями, а у однієї трансгенної миші (гомозиготи) розвинувся синдром раннього поста­ріння в комплексі з хворобами, залежними від віку: без­пліддя, атеросклероз, атрофія шкіри, остеопороз, емфізе­ма легенів, скорочення терміну життя. Цей новий ген з описаним фенотиповим проявом автори назвали klotho. Мутантний алель успадковується за законами Менделя за аутосомно-рецесивним типом (Makoto Kuro-O, 1997).

У наших дослідженнях була показана мутагенність рекомбінантних молекул для клітин ссавців на хромо­сомному та генному рівнях, частота якої на порядок вища за частоту генної трансформації.

Враховуючи біологічні, медичні та моральні пробле­ми прямої генної терапії людей, більшість лікарів, со­ціологів, релігійних діячів, юристів та медичних гене­тиків вважають за необхідне додати до Європейської конвенції прав людини право на недоторканість гено­типу та засоби, які б це право забезпечували. Більшість розвинених країн вже за прийнятими законами забо­ронили клонування людей.

Медико-генетичне консультування

Медико-генетичне консультування родин є кінцевим етапом медико-генетичної допомоги населенню, спря­мованим на визначення ризику появи в родині хворо­го зі спадковою патологією, на розробку плану заходів щодо профілактики спадкових порушень в конкретній родині, запобігання народжування хворої дитини, або визначення тактики медичного нагляду за нею та ліку­вання після народження. Під час медико-генетичного консультування лікар-генетик, один або у складі групи висококваліфікованих спеціалістів, повинен пояснити хворому чи його батькам (за їх бажанням) діагноз, тип успадкування, прогноз для життя та здоров'я хво­рого, можливості лікування та попередження патології, ризик появи хворого у тих родинах, кого це цікавить.

Метою медико-генетичного консультування є допо­мога родині в прийнятті правильного рішення щодо подальшого дітонародження або кращого адаптування до життя, коли в родині вже є хворий на спадкову патологію. Успіх медико-генетичного консультування повністю залежить від компетентності, можливостей та моральних якостей лікаря, з одного боку, а з Іншого — від того, наскільки бажаючі одержати консультацію зрозуміли лікаря і з ним погодились. Остаточне рішення — мати дитину, чи не мати (не вагітнити, перервати вагітність, віддати дитину в іншу сім'ю, державну ус­танову або позбутися іншим шляхом) — приймає под­ружжя.

У наш час можливості вибору для родини значно розширені завдяки існуванню репродуктивних техно-

логій, серед яких: штучне запліднення донорською спер­мою, використання донорських яйцеклітин, запліднен­ня в пробірці з подальшим введенням ембріона в по­рожнину матки спеціально підготовленої жінки тощо.

Перед тим як проводити медико-генетичне консуль­тування, лікар-генетик повинен точно встановити діаг­ноз спадкової хвороби, визначити тип успадкування, розібратися в тому, чи конкретний випадок е наслідком нової мутації чи успадкованої. Вирішальне зна­чення має визначення носіїв мутації серед членів родини, встановлення, за якою лінією успадковується мутація (материнською чи батьківською).

Лікар повинен визначити ризик повторення хворо­би в родині, що консультується, тобто встановити ймовірність появи певної спадкової патології у про-банда або його нащадків на основі генетичних законів або емпіричних даних, спеціальних таблиць та комп'ю­терних програм. Це можливо зробити тільки на основі ретельного клініко-генеалогічного обстеження якомога більшої кількості родичів, аналізу результатів генети-ко-лабораторного дослідження в необхідному обсязі, встановлення наявності кровноспоріднених шлюбів у родині. Ризик до 5% оцінюється генетиками як низь­кий і не вважається таким, що вимагає обмеження діто-народжуванності в родині.

Ризик 6 — 20% вважається середнім. У цьому випад­ку при плануванні вагітності необхідно враховувати тяжкість, перебіг конкретної хвороби, інші медичні та соціальні наслідки спадкової патології, можливості її пренатальної діагностики.

Ризик, вищий за 20%, загалом вважається високим (наприклад, за умови АР- або АД-типу захворювання). Якщо відсутня можливість точного виявлення патології пренатальне (УЗД вагітної, цитогенетична та ДНК-діа-гностика плода поки що недостатньо інформативні при цьому захворюванні), дітонародження в родині не ре­комендується. У цьому випадку необхідно шукати інші

шляхи реабілітації репродуктивної функції — мож­ливе всиновлення або застосування одного з видів реп­родукційної технології.

Головним принципом медико-генетичного консульту­вання, виходячи з погляду медичної етики та клятви Гіппократа, є допомога пацієнтові, пробандові. Навіть у разі проведення пренатальної діагностики необхідно розглядати плід як пробанд і враховувати, насамперед, саме його інтереси. Сім'ї та окремим членам родини треба надавати інформацію у простій зрозумілій формі і в обсязі, що цікавить того, хто консультується. Якщо сім'я про щось не питає, то така інформація буде для неї зай­вою і може призвести до небажаних соціальних усклад­нень. До таких питань відносяться (серед багатьох інших): «Чи хвороба летальна?», «Хто винен?», «Хто з нас носій мутації?». Лікар-генетик для себе повинен мати відповідь на всі можливі питання, але не давати хворо1 му тих знань, які він не бажає мати.

Розрахунок ризику для членів родин з моногенною патологією відрізняється від того, який проводиться при мультифакторіальних хворобах. Насамперед консуль­тації потребують сім'ї, в яких генотипи батьків відомі або передбачаються з великою ймовірністю.

Якщо моногенна хвороба зустрічається серед членів сім'ї, тобто успадковується, то ризик вираховується відповідно до законів Менделя та типу успадкування. У такому випадку вважається, що пенетрантність цієї мутації повна, а експресивність — достатня.

У випадку нової аутосомно-домінантної мутації у пробанда ризик для його сибсів дорівнює популяцій­ному. Але висновок генетика про те, що мутація нова, може бути хибним, якщо не встановлене біологічне батьківство.

У випадку аутосомно-домінантного типу успадку­вання сибси вважаються генетичне здоровими, якщо вони не захворіли після досягнення віку прояву хво­роби. Тому їх діти будуть здоровими фенотипово та

117


генотипово. Хворий, що має домінантну мутацію в го­мозиготному складі, передає її всім своїм дітям, а той, що гетерозиготний, у шлюбі зі здоровим може мати тільки 50% хворих нащадків. ДНК-діагностика дозво­ляє у кожного обстеженого пробанда визначити на­явність чи відсутність мутації, що значно спрощує ме-дико-генетичне консультування.

Ускладнює медико-генетичне консультування родин з аутосомно-домінантною патологією неповна пенет-рантність та експресивність синдрому. Щоб це встано­вити, необхідно провести повне цілеспрямоване (по­шук окремих клінічних чи лабораторних ознак цього синдрому) обстеження якомога більшої кількості ро­дичів, переглянути сімейний фотоальбом і т. ін.

При аутосомно-рецесивній патології успадкування виглядає як «горизонтальний родовід», тобто хворі зу­стрічаються в одному поколінні — у гетерозиготних, фенотипово здорових батьків народжується 25% хво­рих, гомозиготних дітей. Наявність в родині кровно-споріднених шлюбів підвищує ризик проявлення ауто-сомно-рецесивної патології. Ймовірність кровного спо­ріднення підвищується відповідно до зменшення гене­тичної відстані між батьками (з одного села, району, області, однієї чи різних національностей). Усі ці дані збирає та оцінює генетик, користуючись відповідними таблицями, він визначає генетичний ризик, враховуючі коефіцієнт інбридингу.

Х-зчеплена рецесивна патологія успадковується від діда через фенотипово здорову матір (яка є гетерозиготним носієм мутації) до онука. 50% онучок будуть носіями цієї мутації, а 50% онуків — хворими. Жінки можуть хворі­ти на цю патологію тільки тоді, коли отримують мутацію і від батька (хворого), і від матері (носія) і будуть мати обидві Х-хромосоми з відповідною ізолокусною мутацієй. В переважній більшості це трапляється у випадках кров­ної спорідненості батьків хворої жінки.

Розрахунок генетичного ризику може бути значно складнішим, особливо коли не встановлені генотипи

батьків і є необхідним використання відповідних мате-матичних обчислень, що засновані на теорії ймовірності. Якщо генотипи батьків відомі, на величину ризику появи спадкової хвороби у дитини не впливає кіль­кість народжених здорових дітей (у разі АР-патології), або синів (у разі ХР-захворювання). Але якщо геноти­пи батьків невідомі, то ризик ХР-патології для наступ­ного сина знижується залежно від того, скільки попе­редньо народилося здорових синів при відсутності в сім'ї хворого сибса. Це пов'язано з тим, що народження у жінки тільки здорових синів зменшує ймовірність її носійства мутантної Х-хромосоми.

Принципи та формули розрахунку генетичного ризику в складних ситуаціях наведені у відповідних монографіях, таблицях, комп'ютеризованих програмах. Ними і користуються лікарі-генетики. Особливо важ­ко встановити ризик за наявності в родині однієї ди­тини (спорадичний випадок), хворої на гетерогенну спадкову патологію (описані різні типи успадкування, різні мутантні гени). При цьому необхідно враховува­ти всі можливі ситуації, визначати загальну ймовірність як добуток від множення апріорної ймовірності та по­вторного ризику, а потім додавати одержані величини.

При хромосомних хворобах в родині визначення ризику повторного народження ураженої дитини про­водиться в трьох випадках: 1) повторення анеуплоїдії, якщо каріотипи батьків нормальні; при цьому врахо­вується розповсюдження певної анеуплоїдії в популяції та вік матері; 2) в одного з батьків пробанда має місце мозаїцизм лімфоцитів периферійної крові. У цьому ви­падку ризик для сибсів визначається за формулою: (X/ (2 - X)) • К, де X — частка ушкодженого клону, К — коефіцієнт зниження життєздатності незбалансованих зигот (для синдрому Дауна К=0,5); 3) визначення ри­зику при носійстві членами родини певної структур­ної аномалії хромосом. У такій ситуації результати ци-тогенетичного обстеження батьків дозволяють теоретично

визначити відносну кількість аномальних гамет та зи­гот. Практично ж ризик буде нижчим в зв'язку з селек­тивною перевагою нормальних гамет та зигот в ембріоге­незі. При носійстві перебудови хромосом матір'ю ризик вище (дозріває тільки 1 яйцеклітина і немає вибору), ніж у випадку носійства аномалії батьком. За умови найбільш розповсюджених транслокацій і материнсько­го носійства ризик складає 10%, а у разі носійства бать­ком — 2%. При носійстві батьками центричної транс-локації гомологічних хромосом, наприклад t(21q21q), і теоретично, і фактично неможливе утворення нормаль­них гамет та зигот (будуть трисомії або нулісомії). У цьому випадку ризик для нащадків — 100-відсотковий.

Розрахунок емпіричного ризику при хромосомних хворобах визначають, користуючись відповідними таб­лицями (С.І.Козлова та співавт., 1996).

Таблиці емпіричного ризику використовують також у разі медико-генетичного консультування родин з муль-тифакторіальною патологією. Пропонуються комп'ютерні програми для розрахунку ризику при атеросклерозі, цукровому діабеті та інших мультифакторіальних зах­ворюваннях, які враховують як клінічні, так і лабора­торні дані. Значно розширили можливості медико-гене­тичного консультування методи ДНК-діагностики: ПДРФ — за зчепленням мутації з певним маркером та ПЛР — пряме виявлення мутації в генотипі обстежено­го. У цих випадках медико-генетичне консультування закінчиться не встановленням ризику, а діагностикою характеру генетичного ушкодження (здоровий, носій, хворий, гомозигота, гетерозигота) у обстеженої людини.

Сучасні можливості медико-генетичного консульту­вання з використанням результатів ДНК-діагностикй, молекулярної цитогенетики тощо дозволяють значно точніше встановити ризик виникнення хвороби. Але треба нагадати ще раз: хворому можна нада­вати тільку ту інформацію, про яку він запитує.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

В. П. Войтенко Бужієвська T. I iconПрограма курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини»
Батинський А. В., Войтенко Н. М., Воропаєва В. В., Дубініна С.І., Клімова С. В., Костюк І. О., Мацегора З. М., Татаринов М. В., Ухань...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка