В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка)



Скачати 294.4 Kb.
Дата конвертації27.06.2017
Розмір294.4 Kb.

В сім’ї вольній, новій…

(до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка)
Видатний український поет, художник, мислитель Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року у с. Моринці Звенигородського повіту на Київщині (нині Черкаської області) у родині селянина-кріпака. Звенигородщина була на той час густонаселеним куточком України, який зберігав давні традиції, мав талановитих майстрів народного мистецтва. Побут селянський був тяжким, але водночас і поетичним, глибоко філософським. Великий вплив на формування особистості майбутнього поета справила мати Катерина Бойко – натура чутлива, любляча. Батько Григорій Іванович Грушівський-Шевченко був людиною письменною, кохався у слові Божому. Дід поета по батькові – Іван – теж був людиною обдарованою, патріотом України, учасником подій, відомих під назвою «Коліївщина». Рідну хату у с. Керелівці (нині Шевченкове), куди батьки переїхали, коли Тарасу минуло два роки, поет згодом назвав пеклом.

З народного мистецтва, з фольклору, з народної пам’яті, мов з чистої криниці, черпав Тарас знання про давно минулі віки. Народною піснею «вкинуто було в душу Тараса промінчики вічної краси і вони запліднили її до творчості» (В. Щурат).

Від виснажливої роботи на панщині помирає мати Тараса. Батько, лишившись з малими дітьми, змушений одружитися з удовою, яка мала своїх дітей. Та недовгим було і його життя. І коли помер батько, тоді в хаті настало справжнє пекло.

Григорій Шевченко хотів, щоб і син здобув освіту, отож і віддав його в науку до дяка Павла Рубана, прозваного Совгирем. Швидко опанував Тарас граматку (буквар), часослов, псалтир. Деякий час хлопець жив у свого дядька Павла, працюючи за наймита. Жив він у ролі «школяра-попихача» і в дяка Петра Богорського, читав над померлими псалтир. Зрештою, терпець його увірвався, і він утік у Лисянку до диякона-маляра, щоб навчитися малювати. Але й там Тарас опинився у ролі наймита: носив з річки воду, розтирав фарби. На четвертий день він залишив «учителя» і пішов у с. Тарасівку до іншого дячка-богомаза. Той подивився на ліву долоню учня і не знайшов у  нього таланту ні до малярства, ні до шевства, ні до бондарства. Деякий час Тарас жив у брата Микити, допомагаючи йому в господарстві. Нарешті він зробив останню спробу знайти собі вчителя малювання у с. Хлипнівці. Маляр упевнився, що в його учня є хист, але зажадав дозволу поміщика, бо Шевченкові тоді минуло чотирнадцять літ.

Довелося Тарасові йти до Вільшани, до управителя маєтків Енгельгардта. Саме в той час набирали челядь для молодого Павла Енгельгардта, ад’ютанта Віленського губернатора, - і Шевченко потрапив у кухарчуки, а потім його взяли у покої козачком.

Восени 1829 року Тарас виїхав з Вільшани через Київ до Вільно (Вільнюс). Там у вільні хвилини, коли пана не бувало вдома, Шевченко перемальовував картини, що прикрашали панські покої. У листопаді 1830 року пан виїхав до Петербургу, на початку 1831 року сюди прибув і  Шевченко.

В першій половині 1832 року, коли Тарасові виповнилось 18 років, Енгельгардт законтрактував його цеховому майстру-живописцеві В. Ширяєву. Десь 1835 або 1836 року сталася знаменна подія – зустріч Тараса у Літньому саду з художником-краянином Іваном Сошенком, який увів його у коло митців, у коло петербурзької української громади. Вже в жовтні 1835 року комітет Товариства заохочення художників (громадська організація при Академії мистецтв) розглядає малюнки Шевченка, схвалює їх. Неофіційно Тарас відвідує класи Академії, виконує малюнки на академічні теми. І. Сошенко знайомить його з українським письменником Є. Гребінкою, конференц-секретарем Академії мистецтв українцем Григоровичем, відомим художником О. Венеціановим, поетом В. Жуковським, а згодом з «великим Карлом Брюлловим», як називав його Шевченко. У цьому колі гуманних людей визріває план викупу молодого художника з кріпацтва. К. Брюллов малює портрет В. Жуковського, який розігрується в лотереї, і 22 квітня 1838 року за 2500 рублів талановитого юнака було викуплено.

Знайомство Шевченка з Гребінкою прискорило процес його  національного самоусвідомлення. У літературній атмосфері прокидається і надзвичайно швидко визріває геній Шевченка як поета, а захоплення живописом починає відходити на другий план. В «Автобіографії» Шевченко зазначає, що з усіх своїх ранніх поезій він надрукував  лише баладу «Причинна». Слід зазначити, що Шевченко органічно виріс на народнопоетичному грунті. Разом з тим, починаючи з перших поезій, Шевченко-поет цілком оригінальний, поет-новатор. Він не переспівує, не стилізує народну лірику, а її художніми засобами і образами розкриває все багатство людських почуттів. Так само ритміка, звукова організація Шевченкового вірша хоч і пов’язана з фольклором, але це знову ж таки не  стилізація певного народрпісенного розміру. Шевченко багато пише. з-під його пера виходять поеми «Катерина» (1838), «Гайдамаки» 91841), «Слепая» (1842), драма «Назар Стодоля» та інші твори.

Навесні 1843 року Шевченко виїхав в Україну, де не був чотирнадцять років. Він подорожує Київщиною, Полтавщиною, Чернігівщиною. В його альбомах з’являється чимало нових мистецьких творів, записів українських народних пісень. Тоді ж ним намальовано і кілька портретів. Відвідав поет і  своїх рідних. Поет пише поезії «Розрита могила» (1843), «Чигирине, Чигирине…» (1844).

Наприкінці лютого 1844 року Шевченко повертається до Петербурга, закінчує навчання в Академії мистецтв. Він починає здійснювати свій велетенський задум – видання в кількох серіях офортів альбома «Живописная Украина», де мало бути відтворене все минуле і сучасне України. На жаль, вийшов у світ лише перший випуск (1844). У цей час написана поема «Сон».

Закінчивши навчання в Академії мистецтв, Шевченко наприкінці березня 1845 року виїжджає в Україну. Він знову багато подорожує, виконує різні мистецькі замовлення, а з кінця 1845 року був зарахований як художник до Археографічної комісії. У цей час з-під його пера виходять такі твори, як «Єретик», «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Заповіт», «Три літа».

Навесні 1846 року Шевченко вступив до Кирило-Мефодіївського братства. 5 (17) квітня 1847 року Шевченко був заарештований. Справу кириломефодіївців розглядав ІІІ відділ царської канцелярії. Участь Шевченка у братстві не була доведена, але його покарали суворіше, ніж інших братчиків, - заслано у солдати із особистою забороною Миколи І писати й малювати. У казематі ІІІ відділу поет роздобув аркуш паперу і писав вірші, об’єднані пізніше під заголовком «В казематі». Там же написано такий шедевр, як «Садок вишневий коло хати…».

Доставлений з фельд’єгеоем до Оренбурга 9 червня 1847 року, Шевченко був призначений до лінійного 5-го батальону, розташованого в Орській фортеці. З перших днів перебування в Орську Шевченко порушує царську заборону – пише вірші. З’являються поезії «Княжна», «Варнак», «Марина», «П. С.», «Якби ви знали, паничі…», «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «І золотої, й дорогої…», «Ми вкупочці колись росли…» та багато інших. На початку 1850 року поета перевели у віддалений 1-й батальон, розташований у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак на східному узбережжі Каспійського моря. У травні 1851 року поет був призначений як художник до складу геологічної експедиції в гори Кара-Тау і, отже, малював там офіційно. Незабаром Шевченко відновлює літературну діяльність – пише повісті російською мовою.

2 серпня 1855 року після смерті Миколи І поет залишив Новопетровське укріплення і рибальським човном  через Каспійське море вирушив до Астрахані, а далі на пароплаві до Нижнього Новгорода. Коли друзі добились дозволу на приїзд його до Петербургу, 27 березня 1858 року Шевченко прибув до столиці. Свої зусилля художника Шевченко зосереджує на гравюрі, і у вересні 1860 року Рада Академії мистецтв визнала його академіком по класу гравірування.

Після отримання дозволу 25 травня 1859 року Шевченко виїжджає в Україну. Тарас Григорович відвідав своїх рідних у Керелівці та давніх знайомих. 15 липня 1859 року він був заарештований поблизу Прохорівки. Приводом до арешту були вільнодумні розмови з селянами. У цей час з-під його пера виходить нова редакція поеми «Москалева криниця». 1860 року з’явився «Кобзар», в якому було не вісім, як у першому виданні, а сімнадцять творів. До кінця свого життя Тарас Григорович писав поезії. Помер Шевченко о п’ятій годині тридцять хвилин ранку в неділю 26 лютого (10 березня) 1861 року. Поховано поета спочатку в Петербурзі на Смоленському кладовищі, а навесні, згідно із заповітом, прах його перевезено в Україну і 10 (22) травня поховано на Чернечій (нині Тарасовій) горі поблизу Канева. Могила Шевченка відтоді стала священним місцем для всіх українців.

Тарас Григорович Шевченко згадував рідну Черкащину у своїх творах., таких як поеми «Гайдамаки», «Княжна», вірші «Холодний Яр», «Стоїть село у Суботові», «Чигирине, Чигирине», залишив ряд малюнків «В Черкасах, «В Корсуні», «Богданові руїни в Суботові», «Дари в Чигирині» та інші.

На Черкащину Т. Г. Шевченко тричі приїжджав з Петербургу під час своїх подорожей в Україну у 1843-1844, 1845, 1847 та у 1859 роках.

У селі Тарасового дитинства Керелівці (Кирилівці), сучасному Шевченковому, на невисокому пагорбі стоїть Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка, який був урочисто відкритий до 125-річчя з дня народження поета.

Земля Черкащини, давши світові генія, бережно прийняла його прах у своє материнське лоно. Як і заповідав Т. Г. Шевченко, його поховано над Дніпром у Каневі на горі, яку народ назвав Тарасовою. Неподалік від могили поета стоїть українська хата. Це відтворена у 1991 році Тарасова світлиця, перший народний музей Кобзаря. У 1884 році, одночасно із завершенням впорядкування могили поета, коли 1 серпня на ній був встановлений пам’ятник-хрест, на народні кошти була збудована така хата. В одній її половині жив Іван Олексійович Ядловський (1846-1933рр.), котрий півстоліття вірно охороняв Шевченкову могилу. В другій половині – викладач Канівського двокласного училища Василь Степанович Гнилосиров (1836-1900рр.), разом з членами Київської Старої Громади створив Тарасову світлицю – перший народний музей поета. Спершу він був дуже скромним і мав лише декілька експонатів. Згодом люди заквітчали його рушниками, плахтами, квітами, вінками. У 1888 році відомий художник І. Ю. Рєпін на  замовлення старогромадівців для Тарасової світлиці намалював портрет Тараса Шевченка.

Коли в 30-х роках минулого століття почалося будівництво сучасного музею, хату розібрали. 3-го серпня 1991 року відбулося урочисте відкриття відновленої будівлі. Все в хатині, як і колись. В одній половині – Тарасова світлиця. В експозиції музею знаходиться вінок, привезений актором Московського художнього театру Г. Бурджаловим у 1912 році, портрет Т. Г. Шевченка, копія роботи І. Рєпіна, копія картини невідомого художника початку ХХ ст. «Ікона святого Тарасія», на якій зображений поет в образі святого. Прикрашена ця картина багато вишитим рушником. Це копія рушника, який вишила свого часу Леся Українка разом з подругою М. Комаровою.

В другій половині хати відновлено кімнату, в якій жив І. О. Ядловський. Серед подарованих родичами Ядловського речей можна побачити два самовари, з яких свого часу їхній дідусь пригощав запашним чаєм із польових трав поетових шанувальників, серед яких були Леся Українка, Ольга Кобилянська, Микола Лисенко, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов та багато інших.

18 червня 1939 року на могилі Т. Г. Шевченка було відкрито пам’ятник поету (скульптор М. Манізер, архітектор Є. Левінсон) і літературно-меморіальний музей (архітектори В. Кричевський та П. Костирко). Музейна колекція нараховує понад 20 тисяч пам’яток, серед яких меморіальні речі, офорти Тараса Шевченка, видання його книг, твори українських і зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості.

Вагомим є внесок науковців Черкащини в шевченкознавство.

22 травня 2009 року відзначила свій 70-річний ювілей Зінаїда Панасівна Тарахан-Береза. З 1966 року вона - провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника у м.Каневі, хранитель Шевченкової могили і Тарасового духу в Україні. Кандидат філологічних наук З. П. Тарахан-Береза – автор монографій «Шевченко – поет і художник» (1978), «Святиня. Науково-історичний літопис Тарасової гори» (1998), «Тарас Шевченко. Святиня і сучасна Україна» (2001) та інших видань; близько трьохсот публікацій у вітчизняній і зарубіжній пресі та наукових збірниках. Вона – заслужений працівник культури України (2000), лауреат премії ім. В. Вернадського (2002).

З 1971 року трудиться у Шевченківському національному заповіднику науковець Раїса Василівна Танана. Її перу належить багато шевченкознавчих досліджень, під її керівництвом у 1991 році булв створена експозиція «Тарасової світлиці». Р. В. Танана – заслужений працівник культури України (2000).

Нове слово у шевченкознавстві сказав Василь Іванович Пахаренко,доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури і компаративістики Черкаського національного університету    ім. Б. Хмельницького. Він автор праць «Незбагненний апостол» (1994), «Начерк Шевченкової етики» (2007), «Шкільне шевченкознавство» ( 2007), численних статей в періодичних виданнях і наукових збірках. Лауреат міжнародної української премії імені Дмитра Нитченка.

З трепетом і любов’ю вшановує Черкащина пам’ять про свого великого сина. В області працює п’ять музеїв Т. Г. Шевченка, встановлено 49 пам’ятників і 15 пам’ятних знаків поету. Залізнична станція у м. Смілі, Черкаський академічний музично-драматичний театр та Черкаська обласна універсальна наукова бібліотека носять ім’я Кобзаря.

Роль Шевченка в історії людства в образній формі визначив один із великих його спадкоємців Іван Франко:

«Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

…Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».

 

Традиції вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка на Черкащині

 

Історія вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка на його батьківщині – Черкащині – невіддільна від історії духовного життя України, адже Шевченко для черкащан ніколи не був тільки пересічним поетом. Передусім, він уособлював у собі силу й енергію українського народу, його спроможність до боротьби й утвердження серед інших. І тому традиції вшанування пам’яті свого геніального земляка на Черкащині, як і в усій Україні, започаткувалися відразу після смерті поета.



Образ Шевченка знайшов своє відображення передусім у фольклорі. У народних легендах і переказах земляків він поставав як борець за волю свого народу, захисник його соціальних та національних інтересів, співець прагнень і сподівань про кращу долю. Він уособлював незламність людського духу і віру в торжество правди й справедливості.

Як і інші герої усної народної творчості, Шевченко продовжував своє життя і після смерті. Народна думка не могла змиритися з фактом кончини воістину народного поета, і це знайшло відображення в легендах та переказах, записаних на Черкащині. В одній з них, записаній на Звенигородщині, стверджувалося, що «він живий, а привезли тільки клятьбу в домовині, що він поклав на панів. Кажуть, що закопали ту домовину на високі могили недалеко од Києва, але ж я не бачила тієї могили, хоч і ходила в Київ».

А Олена Пчілка (псевдонім Ольги Петрівни Косач – матері Лесі Українки) записала в Каневі діалог:

«Все ближче та ближче під’їжджаємо. Коло мене стояли якісь дядьки, – либонь прочане з Києва. Не втерпіла я та й кажу до їх:

– От і Шевченкова могила!.. На гарному місці похований він!..

– Похований, та не зовсім, – одказав мені один дядько.

– Як, кажу, не зовсім? Коли вже похований, то похований. Адже ж то все звісно – і коли Шевченка ховали, і як…

– Та що з того! – править своє дядько, – а Шевченка там нема. Не став він там лежать!..

– Як? А де ж він? 

– Де?.. По світу ходить і пісні складає; тілько не об’являється, а він є!..

– Чом же він не об’являється? 

– Еге, «чом!» Дурний би він був! Щоб зараз арештували?

Усміхнулась я, та вже й умовкла.

Давненько й ся розмова була, а знов пригадалась мені…».

Незважаючи на вкрай обмежену кількість друкованих видань творів Т. Г. Шевченка в перші десятиліття після його смерті, вони користувалися великою популярністю серед земляків. Відомий історик, сходознавець Агатангел Кримський, біографія якого тісно пов’язана із Звенигородкою, згадував: «Влітку 1890 року мені частенько траплялося читати простим, неписьменним міщанам городка Звиногородки на Київщині Шевченкові поеми: «Катерина», «Наймичка» і ін., або й його лірику. Запевне, всі не могли наслухатися досхочу; а вже щодо жіноцтва, то жінки раз у раз аж плакали, слухаючи приміром «Наймичку», і радніші були, щоб і по скількісь разів я читав їм те саме. Здебільшого бувало так, що слухачі мої допіру од мене знайомилися з Шевченком. Та часом, правда, доводилося мені чути й таке: «Це – Шевченкове? О, я вже знаю дещо з цього. Який він був гум [розум]! Як він прикладно все нам витолкував!».

Агатангел Кримський зафіксував, що на Звенигородщині аж до кінця ХІХ століття побутувала думка про те, що Шевченко не помер. Він писав: «Я приїхав на літо до своєї Звиногородки (1895), і якось серед розмови зі своєю сестрою Ганною Кримською випадково довідався, що в Звиногородці і серед простих людей, і серед інтелігенції зачала циркулювати літ тому вже двоє-троє (тобто рр. 1892–1893) чутка про те, начебто Шевченко приїздив був недавнечко на свою батьківщину. Бо тут не тільки в народі, ба й серед тутешньої урядовницької інтелігенції, панує думка, що Шевченко має бути ще живий. Кажуть, що у 1860-х рр. привезено з-за кордону й поховано [очевидячки, над Дніпром – А. К.] лиш закриту мідяну труну: сказали всім, начебто в ній лежить тіло поетове, а направду ж його там не було».

Одночасно з формуванням фольклорного й міфологізованого образу Шевченка, на Черкащині розгортався рух за вшанування й увічнення його пам’яті. Однак творчість поета, і сама пам’ять про нього, і після його смерті залишалася предметом нещадних цензурних переслідувань і заборон. Цензурні репресії особливо посилилися після двох антиукраїнських циркулярів царського уряду – Валуєвського (1863) та Емського (1876).

Не дозволялося не лише видавати твори Шевченка, а навіть вшановувати пам’ять про нього. Так, 1863 року чигиринським єпископом Серафимом було розіслано повідомлення про заборону служити панахиду по Тарасу Шевченку.

На початку ХХ століття, як і в попередній період, рух за вшанування та увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка на Черкащині розгортався в умовах заборонної політики царського уряду і намагань витравити з народної свідомості навіть саму згадку про поета. Але, внаслідок революційних подій 1905–1907 рр., відбулися певні послаблення репресивного тиску і все частіше з ініціативи найбільш свідомої частини населення, передусім інтелігенції, у містах і селах краю відбуваються заходи з вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка, які, як правило, приурочувалися до дат його народження і смерті.

Зокрема, 26 лютого 1906 року в соборі міста Звенигородки вперше було відправлено панахиду по великому поету, а напередодні, на засіданні місцевої комісії Київського комітету грамотності, прийнято рішення про спорудження у Звенигородці народного дому в пам’ять Т. Г. Шевченка.

Того року, за інформацією журналу «Рідний край», редагованого О. Косач (Оленою Пчілкою), народні шевченківські заходи проводилися навесні: «На Тарасовій горі під Каневом відбулося 4 квітня святкування 45-х роковин смерти Шевченка. Людей було душ 200. Казали промови, проказували його вірші, співали пісні. Ввечері на човнах роз’їхалися додому. Найбільш було селян з окружних сіл: Прохорівки, Келеберди, Ліплявого, Койлова та інших».

Далі в цьому ж часописі невідомий автор, під псевдонімом Мандрівець, знайомить читачів з книгою записів на Тарасовій горі: «Тут побачите не хитро вилиту малограмотною рукою журбу-жалобу злиденного хлібороба-українця; побачите щиро-журливу запись молодесеньких юнаків-дівчат та хлопців, що не бачили ще скрути життєвої, напись, що чистою рукою немов вплітає у лавровий вінок на Тарасовій голові пахучу, чисту квітку рожевих мрій та обіцянок служити народу; тут прочитаєте проймаючий все наскрізь короткий поклик до бою борців за кращу будучину…».   

«Пильно продивившись книгу, – зазначає автор, – можна запримітити, що під час Клечальних святок наші селяне найбільше одвідують гору. Зрозуміти се легко – се найбільш вільна пора у хлібороба. Дай-же, Боже, щоб се увійшло у закон – і тоді наші селяне щороку будуть мати всеукраїнський празник – празник одвідування домовини Тараса, празник, на який зіходитимуться на пораду убогі діти України».

А дописувач із села Демки Золотоніського повіту (нині – Драбівського району) писав до цього популярного тоді серед селян журналу: «Хоч наше село й закинуте в глухім краї, та все-таки промінь національної свідомости торкнувся наших односельчан. 22-го травня одпразнували роковини незабутнього співця України, Т. Г. Шевченка. Виїхали на беріг Дніпра, де співали «Заповіт», декламували твори Т. Г. Шевченка, говорили про його життя. Вирішили вшановувати Кобзаря кожного року».

Журнал «Рідний край» у 1906 році повідомляв і про перешкоди, які чинила царська влада поширенню шевченківських ідей серед народу. Так, згадуваний вже автор, під псевдонімом Мандрівець, писав із села Прохорівки Золотоніського повіту: «Народові дуже потрібні лекції про Тараса – про життя і значіння його. У нас намірявся один інтелігент зробить се діло на масницю та в день смерти поета, але чорна хмара, що зараз наполягла на все, – вихватила його і заслала за Аральське море… в ті місця, де був і Тарас у засланні».

У 1911 році, коли відзначалися 50-ті роковини з дня смерті Шевченка, у багатьох містах та селах краю відправлялися панахиди по поетові, виголошувалися промови про нього. Багатолюдно проходили вони в Черкасах, Каневі, Умані, Смілі та в інших населених пунктах. У Черкасах 26 лютого панахида по Шевченкові правилася у Свято-Миколаївському соборі, а після неї гарну промову сказав отець Кудрицький.

 У Каневі, як писав журнал «Рідний край», «по запросинах канівських українців, священик канівської Преображенської церкви, отець Л. Опоков, з усим причтом, одправив панахиду на могилі Шевченковій і сказав до присутніх щире слово про Кобзаря». У селі Керелівці на панахиді були присутні родичі поета, зокрема і його племінники: Трохим, Андрій, Іван і Петро Шевченки. Співали панахиду учні місцевої школи. Коли заспівали «Вічну пам’ять», то всі присутні стали навколішки.

З поширенням творів і волелюбних ідей Шевченка, вшанування його пам’яті набувало все гострішого суспільно-політичного характеру. Особливо це проявилося напередодні і в час відзначення 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Царські власті, боячись революціонуючого впливу творчості Кобзаря та антиурядових виступів, робили все, щоб не допустити масового відзначення ювілею.

Напередодні шевченківських днів на Чернечу гору було направлено жандармів. З’явилося циркулярне розпорядження Міністра внутрішніх справ М. Маклакова, яке адресувалося всім губернаторам. Рекомендувалося «воспрещать публичные чествования малороссийского писателя Шевченко, наименование его именем учебных заведений и улиц, назначение стипендий и сборы пожертвований на образование фонда имени поэта, независимо от того, на какие надобности предназначиваются собранные деньги; открытие памятников и бюсты не должно носить характера публичного торжества, а всякие собрание не разришать».

Влада вдавалася до всіляких заборонних заходів. Зокрема, Міністерство освіти заборонило учням брати участь у шевченківських урочистостях. Освітянське начальство пішло ще далі. У Чигиринському повіті Київської губернії місцевий справник навіть не дозволив постановку вистави «Назар Стодоля», боячись, щоб вона не викликала «демонстрацій».

Не менш «заборонно» було налаштоване й духовне відомство. У селі Козацькому Звенигородського повіту священики відмовили селянам у панахиді, причому один з них рекомендував обмежитись відправленням телеграми єпархіальному начальству, а другий – записом «раба Божого Тараса» у поминальну книжку. Проте телеграму не відправили, оскільки дізналися про заборону панахиди в самому Києві.

У 1913 році полтавський губернатор заборонив золотоніському товариству вишуканих мистецтв проводити публічну лекцію про Шевченка. Не була прийнята, як повідомляв журнал «Украинская жизнь», постанова про святкування шевченківського ювілею й уманською міською думою, внаслідок чого було припинено підготовку до свята, що велася місцевим літературно-художнім гуртком. Канівський справник Жежелевський заборонив проведення заходів із вшанування пам’яті поета.

На заваді відзначення ювілею в Черкасах стало й  видане попечителем Київського учбового округу розпорядження від 24 січня 1914 року про заборону вчителям та учням середніх і народних шкіл брати участь у святкуванні цієї дати. Своїм циркуляром, адресованим завідувачам училищ, це розпорядження 4 лютого продублював і черкаський інспектор.

Громадський рух за увічнення пам’яті Великого Кобзаря набув широкого розмаху після повалення царського самодержавства. Шевченківські дні в Україні стали відзначатися вільно й розкуто. Як повідомляла газета «Вісти з Української Центральної Ради», 19 березня 1917 року в Києві «великими ріками й малими струмочками з 10-ї години ранку текли люди з усіх кінців великої столиці України до головного пункту – Володимирського собору, де вище київське духовенство, тепер з власної ініціативи, правило панахиду по Шевченкові».

Такі ж масові заходи відбувалися і по всій Україні, у тому числі й на Черкащині. Показовим було свято, організоване 30 квітня в селі Лип’янка Чигиринського повіту (нині – Шполянського району). Жителі села, крім уже традиційних мітингів, молебнів по Т. Шевченкові та походу навколо села, що стало своєрідною традицією, організували освячення «хліба, солі та води». Старші люди виходили назустріч процесії, яка несла гарно прибраний портрет Т. Шевченка, хрестилися і казали: «Слава тобі, Боже, таки діждалися волі!». Селяни виносили на вулиці столи, накриті скатертинкою, на які клали хліб, сіль та воду. Перед самим кропленням свяченою водою промовець говорив патріотичні слова: «Чи думав ти, батьку Тарасе, що настане такий час, коли на селі будуть зустрічати тебе твої брати-селяни з хлібом та сіллю?».

Тієї весни в Україні відбувалися «Свята волі», під час яких виголошувалися промови про «батька нашого Тараса Шевченка», виконувалися його твори, повсюдно вивішувалися портрети, вишиті рушники. Преса повідомляла, що подібні свята відбулися в селах Кримки (Шполянський район),  Митьки, Хрестителеве (Чорнобаївський район), Демки, Білоусівка, Шрамківка, Кононівка, Ковалівка (Драбівський район).

Наступного року, 6 березня, Рада Народних Міністрів УНР прийняла рішення про те, що «день 27 лютого [9 березня] (Шевченківське свято) святкується як національне свято. У цей день усі урядові установи повинні бути закриті. У всіх школах повинні бути улаштовані лекції, бесіди і концерти на тему про Шевченка в національному, громадському і соціальному значенні. Всі урядові установи і будинки на Україні повинні бути украшені прапорами».

У радянський час вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка на Черкащині набуло масового і всенародного характеру. При цьому влада намагалася всіляко наповнювати шевченківські заходи політичним змістом, канонізуючи образ Кобзаря як революціонера-демократа й провідника пануючої тоді ідеології.

У рішенні Черкаського повітвиконкому від 23 лютого 1921 року зазначалося: «В пошану до пам’яті славетного і незабутнього народного поета-борця за долю пригноблених народів, батька й Кобзаря України Т. Г. Шевченка [повітвиконком] наказує всім радянським установам, фабрикам, заводам, професійним спілкам, всьому робітництву та селянству міста й повіту урочисто й велично святкувати день 9 і 10 березня як народне, державне, культурне і революційне свято. Усе місто повинно бути прикрашене червоними прапорами, робітництво і селянство, спілки та державні установи повинні подбати про улаштування по шкільних, народних та робітничих аудиторіях урочистих вистав і літературно-вокально-музичних ранків з читанням рефератів про життя та діяльність Т. Г. Шевченка».

У справжнє свято вилилося відкриття пам’ятника на могилі Т. Г. Шевченка у 1923 році. Його автор, скульптор К. Терещенко, згадував: «Незабутні світання над сивим Дніпром. 1 липня 1923 р. до Тарасової гори вирушила вся Україна. З клумачками за плечима за сотні кілометрів йшли босі хлібороби, ватаги школярів, робітничі делегації… Берег був заставлений підводами, що наїхали раніше. Згори по Дніпру прибували пароплави київські, а знизу – катеринославські. З Лівобережжя – заквітчані човни. Кілька годин під аркою йшов люд, заповнював схили».

Всенародним святом вшанування Т. Г. Шевченка стало відзначення 125-річчя з дня народження Кобзаря 18 червня 1939 року. У своїй науково-документальній книзі «Святиня» відома дослідниця-шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза так описує цю подію в Каневі: «Того дня прибуло до Канева багато гостей. Ще до схід сонця понад дніпровським берегом безперервним потоком попливли вони в напрямку Тарасової гори. Строкате людське море залило весь Канів. Усі стікалися до всенародної Святині. Задовго до початку торжеств сюди приїхали в святковому вишитому одязі колгоспники з навколишніх сіл, районів та областей на прикрашених автомашинах, підводах, велосипедах, човнах, а то й пішки. Припливли з Києва і пароплави з численними гостями. До години дня не припинявся людський потік. Вся вершина Чернечої гори була заповнена народом. Дехто розмістився навіть на деревах, щоб краще бачити та чути. Близько сорока тисяч нащадків Тараса Шевченка прийшли вшанувати його пам’ять цього сонячного жаркого літнього дня. Святково прикрашена Канівська гора приймала всіх. Ніяка сила не могла б зупинити того дня людей на шляху до свого пророка. Урочисто та святково зустрічала красуня-гора гостей. Над високим могильним курганом звівся вгору монумент, схований під полотнищем, опоясаний стрічкою. Біля самої могили величезний портрет Тараса Шевченка з написом «СХХV» (125 років)».

В урочистостях взяли участь тодішні партійні та державні керівники, письменники, архітектори музею В. Кричевський і П. Костирко, автор проекту пам’ятника Т. Г. Шевченку М. Манізер, правнуки Шевченка з його рідного села Керелівки. У цей день на Тарасовій горі постав величний пам’ятник Кобзарю та відкрив двері літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка.

Мирну працю черкащан перервала війна, принісши жителям краю страждання й біль непоправних втрат. У чорні дні німецько-фашистської окупації творчість Шевченка додавала людям сил у боротьбі з ворогом, вселяла віру в перемогу. Командир одного з найбільших партизанських з’єднань, яке діяло в Холодному Яру і прилеглій до Черкас території, П. А. Дубовий говорив: «Кобзар» Шевченка був зі мною завжди. Як моя зброя – автомат, боєприпаси і гранати – так і дорогий «Кобзар» Шевченка пройшов зі мною всі важкі шляхи і лісові доріжки як вірний друг і бойовий товариш... У бойових походах і в години перепочинку слово Шевченка звучало то задушевно і ніжно, то гриміло воно в устах народних месників, як гнівний вирок для чужоземних заброд».

У колекції «Кобзарів», що зберігається у Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику, увагу привертає «Кобзар», пробитий кулею. З ним  уродженець села Драбівка, що на Корсунщині, М. Г. Савченко пройшов фронтовими дорогами Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. Крім того колекція заповідника містить книги «Кобзар» 1899, 1907, 1930 – 1940-х років видання. 

У повоєнні роки народні традиції вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка, перервані гітлерівською окупацією, мали своє продовження. Щороку в травневі дні, починаючи з 1944 року, коли Черкащина була визволена від загарбників, до могили Шевченка прибували представники творчої та наукової інтелігенції з Києва, а також багато людей з міст і сіл Черкащини, щоб вклонитися праху Великого Кобзаря.

Можливості для популяризації творчості й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка розширилися у зв’язку з утвореням у січні 1954 року Черкаської області. Наймолодшу область України стали називати Шевченковим краєм, оскільки саме з Черкащиною пов’язані основні віхи життя і творчості поета – тут він народився, тут знайшов і свій вічний спочинок. У 1950-х роках у багатьох містах і селах краю встановили пам’ятники Т. Г. Шевченку, здійснили значний обсяг робіт з благоустрою шевченківських місць, набули масовості заходи з вшанування пам’яті нашого земляка.

У 1961 році за рішенням Всесвітньої Ради миру 100-річчя з дня смерті поета відзначали на всіх континентах нашої планети. Нескінченним потоком 21 травня йшли на Тарасову гору люди, щоб покласти квіти на могилу Шевченка. Один із учасників того дійства, письменник В. Шевчук, згадував: «Видовище, яке ми побачили в Каневі, зворушило нас, ми стояли тоді на порозі хати Зіни Берези, канівчанки, і дивилися на безконечний хід людей до могили Кобзаря». Багатолюдні зібрання відбулися також у Моринцях, Шевченковому та інших куточках Черкащини.

Своєю масштабністю вирізнялися заходи з відзначення у 1964 році 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. 31 травня на Тарасовій горі відбувся багатотисячний мітинг. За існуючою тоді практикою в ньому взяли участь керівники партії і уряду. На  урочистостях були присутні учасники міжнародного форуму діячів науки і культури – посланці 43 країн світу, представники союзних республік СРСР та областей України. Учасники ювілейного свята поклали на могилу Т. Г. Шевченка 150 вінків та посадили на Тарасовій горі 150 пам’ятних дубків. На той час, за 110 років, що минули від поховання Великого Кобзаря у Каневі, на його могилі побувало понад 6,5 млн. відвідувачів із 114 держав світу. Французький письменник П’єр Гамарра, відвідавши Тарасову могилу, занотував у книзі відгуків: «Шевченко належить цій землі, але він належить усім людям, гідним цього імені, прославленого ним самим і його народом».

Хвилюючою подією стало святкування 150-річчя Т. Г. Шевченка на його батьківщині – у селі Моринці. До нього готувалися всі: і дорослі, і діти. Селяни приводили в порядок свої садиби, школярі готували сувеніри для гостей. У школі було відкрито музей Т. Г. Шевченка, першим експонатом якого став портрет поета, вишитий Олександрою Шкуруп. До ювілею керівник сільського хору В. Шкільний написав музику на слова місцевих авторів.

Урочистості розпочалися 5 березня 1964 року відкриттям меморіального знака на садибі, де народився Кобзар. Під час того, як співали  «Заповіт», на гранітній глибі було закріплено дошку з написом «Тут стояла хата, в якій народився великий український поет, революціонер-демократ Т. Г. Шевченко (9.03.1814 – 10.03.1861)». Поруч посадили кущ калини.

Наступним заходом свята в селі Моринці стало урочисте засідання 9 березня в сільському Будинку культури, на яке прибули жителі навколишніх сіл Шевченкове, Гнилець, Будище, Вільшана, Вільховець, Почапинці, Верещаки, а також делегації із Черкас, Звенигородки, Ватутіного, Лисянки. Людей було стільки, що їх не вмістив зал, розрахований на 700 місць, і тому люди стояли на площі перед Будинком культури.

А 1 червня того ж року до Моринець прибули представники творчої та наукової інтелігенції з усієї України, а також з Німеччини, Канади, Польщі, Японії, Англії та інших країн. На шкільному подвір’ї з короткими промовами виступили письменники О. Гончар і М. Тихонов, голова місцевого господарства С. Харсун та гості з Канади. На завершення присутні разом із сільським хором співали пісні на слова Т. Г. Шевченка: «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий…», «Думи мої, думи мої…» та інші. Продовження свята відбулося в Будинку культури, де було вручено Державні премії імені Т. Г. Шевченка художнику В. Касіяну та письменнику  М. Тихонову.

Плідна співпраця черкаських письменників і митців, набутий ними досвід у проведенні масових шевченківських заходів з вшанування пам’яті та популяризації творчої спадщини Т. Г. Шевченка стали вагомими аргументами на користь розширення масштабів цієї роботи і послужили основою для прийняття в грудні 1980 року постанови ЦК Компартії України і Ради Міністрів Української РСР «Про проведення Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій», в якій зазначалося: «Свято приурочувати до дня народження Т. Г. Шевченка і проводити на батьківщині поета в селах Моринці та Шевченкове, у містах Каневі, Черкасах, Києві...». До складу республіканської комісії (пізніше – комітету) з підготовки й проведення щорічного Шевченківського свята, яке набуло всеукраїнського звучання, від Черкаської області були включені  О. Дубовий, М. Негода, Г. Суховершко.

Для організації заходів Шевченківських свят і в цілому координації роботи із вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка на Черкащині в області створювалися тимчасові робочі групи й шевченківські комітети, а згодом почав діяти постійний шевченківський комітет. До нього у різні роки входили або входять зараз О. Дубовий, Ф. Боєчко, Ю. Іщенко, А. Кузьмінський, В. Коваленко, О. Лищенко, В. Мельниченко, М. Негода, С. Носань, В. Поліщук, В. Собченко, Г. Суховершко, Л. Тараненко, А. Чабан, О. Шилімова та інші представники органів влади, творчих спілок та громадських організацій.

З того часу Черкащина стала одним з епіцентрів всенародного вшанування пам’яті великого сина українського народу. І вже в березні 1981 року область  приймала численних гостей – відомих письменників і митців з Києва та інших міст України, посланців Росії, Білорусії, Азербайджану, Молдавії, Таджикистану, Естонії, Вірменії, Туркменистану. Учасники свята зустрічалися з шанувальниками літератури на книжковому ярмарку на театральній площі обласного центру, у цехах підприємств Черкас, Сміли, аудиторіях Черкаського педагогічного інституту. Незважаючи на ідеологічну «оболонку», такі зустрічі за своїм змістом в більшості випадків перетворювалися в щире й відверте спілкування літераторів і митців з жителями Шевченкового краю.

Масштаби й часові межі проведення щорічного літературно-мистецького Шевченківського свята, яке згодом набуло статусу міжнародного, з кожним роком розширювалися, а, починаючи з 1988 року, до  березневих вшанувань Кобзаря офіційно повернулися травневі. Адже травень  для відзначення пам’яті Т. Г. Шевченка вбачається історично виправданим, оскільки цей місяць у його долі став і місяцем радості – викуплення з кріпацької неволі, і місяцем останнього шляху на рідну землю, яка прийняла його на вічний спочинок.

Розмаїтістю й духовним багатством запам’яталися черкащанам  шевченківські урочистості 1989 року, коли святкувалося 175-річчя з дня народження Великого Кобзаря. У травні Дніпром, за маршрутом Прага – Київ, до Черкас прибули шанувальники Т. Г. Шевченка з різних куточків земної кулі – учасники міжнародного Шевченківського форуму «Від серця Європи – до серця України». Разом з відомими українськими письменниками й митцями, діячами культури і мистецтва із тодішніх союзних республік гостями міста стали професор з Парижа Еміль Крюба, професори із США Джордж Грабович і Володимир Пилишенко, професор Віра Вовк з Бразилії, видавець Юрко Ткач з Австралії, журналіст Андрій Григорович з Канади, науковець Стеліан Груя з Румунії, професор Флоріан Неуважний з Польщі, перекладач Такаюкі Мураї з Японії та багато інших високоповажних гостей. Слушно зауважив з цього приводу Петро Кравчук з Канади: «Шевченко на своїй батьківщині ще ніколи не збирав стільки українців з усього світу як тепер». У Черкасах учасники Міжнародного Шевченківського форуму взяли участь у відкритті унікального музею однієї книги – «Кобзаря», зустрічах з громадськістю, велелюдному театралізованому святі на стадіоні.

На початку 90-х рр. ХХ ст. в умовах назріваючих у суспільстві перетворень вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка набуває все більш народних, ідеологічно не зарегламентованих форм. Як і 130 років тому, 20 травня 1991 року о 4-й годині ранку до канівської пристані прибув спеціально відновлений пароплав «Кременчук», на якому прибули учасники походу-реквієму «Останнім шляхом Кобзаря». А 22 травня від Успенського собору високими порослими лісом канівськими кручами до Тарасової гори було здійсенено багатолюдний похід останнім шляхом Т. Г. Шевченка на рідну землю. Відтоді проходження останнім Шевченковим шляхом стало невід’ємною частиною вшанування пам’яті Великого Кобзаря в день його перепоховання.

Велич Т. Г. Шевченка, його духовної спадщини особливо відчутною стає на початку 1990-х років, коли Україна проголосила свою державну незалежність і пішла шляхом її утвердження й розбудови. Широкого розголосу в області набуло створення товариства української мови імені Тараса Шевченка, об’єднань «Заповіт» у Черкасах, «Червона калина» в Умані, інших осередків національно-культурологічного спрямування. У дошкільних установах, навчальних закладах створюються шевченківські світлиці, тематичні кімнати, виставки тощо.

У роки незалежності палітра черкаської шевченкіани поповнюється яскравими й барвистими дійствами з притаманною лише Черкащині культурною самобутністю. Серед них – обласні літературно-мистецькі свята «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття» та «Вінок Кобзареві», мистецький фестиваль «Садок вишневий коло хати», фольклорно-етнографічне свято «З глибин народних» та багато інших мистецьких і культурно-освітніх заходів, присвячених Т. Г. Шевченкові.

Серед народжених сучасністю народних традицій вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка набуло поширення відзначення свята вулиць, які носять його ім’я. Сутність таких свят відображена у вірші «Корсунські вулиці» Івана Немченка:

 

Що особливого в провулку або вулиці?


Лежить собі спокійно просто неба,
Чи до шосе, чи до місточка тулиться, 
Замріяно міркує щось про себе.

 

Ось вулиця Шевченка зеленава.


Так затишно на ній і так привітно,
Крокує нею Кобзарева слава
І лине далі по усьому світу.

 

У жовтні 2013 року таке свято відбулося на батьківщині поета – у селі Шевченкове Звенигородського району і приурочувалося його 200-річному ювілею. Жителі цієї найдовшої у селі вулиці зібралися у сільському будинку культури, зі сцени якого читалися твори великого Кобзаря, виконувалися пісні та хореографічні композиції, які присвячувалися працьовитим людям – вчителям, лікарям, ветеранам, працівникам сільського господарства, що проживають на вулиці видатного земляка. Ініціаторами проведення свята виступили учні школи-інтернату з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю, культпрацівники села.



Святковою атмосферою, гостинністю мешканців та красою осінніх пейзажів з-поміж інших вирізнялася у день свого свята вулиця Шевченка у селі Іванівка Уманського району. Театралізоване дійство відбулося біля садиби однієї з молодих сімей. Тут було встановлено театралізовану сцену, розгорнуто виставку вишивок сільських майстринь, накрито столи достатку, грав народний духовий оркестр. Від імені усіх мешканців вулиці діти поклали квіти до погруддя Тараса Шевченка.

Жителів вулиці привітали керівники району та села. Особливо були відзначені на святі довгожителі та наймолодші мешканці, багатодітні сім’ї, подружні пари, а також переможці різноманітних конкурсів. Усім їм вручили подарунки, для них звучали концертні номери у виконанні сільських аматорів сцени. А після завершення урочистої частини, усі мешканці вулиці та гості були запрошені за святкий стіл, за яким місцеві господарки частували їх солодкими стравами.

Під час свята вулиці Шевченка у селі Софіївка Черкаського району жителі цього села висадили калиновий гай із 200 кущів калини на честь шевченківського ювілею. Після цього учасники свята насолодилися концертом, який підготували народний аматорський вокальний ансамбль «Жайвір» районного відділу культури та творчі колективи «Тубільчанка» та «Дивоцвіт» із сіл  Тубільці та Софіївка.

В процесі підготовки до 200-річного ювілею Т. Г. Шевченка започатковано ще одну самобутню форму вшанування видатного земляка. В рамках розпочатої 22 травня 2013 року на Тарасовій горі у Каневі Всеукраїнської культурно-мистецької суспільно-політичної акції «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» на Черкащині розпочала свій відлік  культурно-мистецька акція «Рушник Великому Кобзарю».  Її шлях проляже до Києва і областей України, де перебував Т. Г. Шевченко, а потім – до Санкт-Петербургу, Москви, Нижнього Новгорода, міст Казахстану.

В основі заходу – вишивання унікального за своїм задумом твору мистецтва – рушника, який має стати величним національним символом і обов’язковим атрибутом урочистих ювілейних заходів у березні-травні 2014 року. Розмір згортка полотна становить 7 метрів, а загальна площа узору – 1,5 кв. метра. На білому полотні народні майстри вишиють портрет Тараса Шевченка і дві дати: «1814» та «2014», фрагменти з поетичних творів. Це стане продовженням традиції, коли подібний рушник було вишито до 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка.

Почесне право розпочати вишивання рушникового орнаменту надано землякам великого Кобзаря, майстриням-вишивальницям сіл Шевченкове, Моринці і Будище, а також учням Шевченківської школи-інтернату з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю. Ця історична мить 29 листопада 2013 року здійснювалася у Шевченківському сільському будинку культури під супровід капели бандуристок.

В цей день відбулися й інші мистецькі заходи. Зокрема, організована виставка виробів майстрів декоративного мистецтва Звенигородського району, виставка книжок місцевих авторів, у творах яких розповідається про Т. Г. Шевченка, виставка картин місцевого художника Миколи Терещенка. Завершилися заходи тематичним концертом – піснями, танцями, виконанням літературних композицій на твори Т. Г. Шевченка.

Значно підсилюють черкаську шевченкіану заходи загальнодержавного рівня. Уже кілька років поспіль церемонія вручення Національної премії України імені Т. Г. Шевченка відбувається 9 березня на Тарасовій горі в Каневі. І це надзвичайно символічно, адже ця, заснована у 1961 році, висока державна нагорода названа іменем Тараса Шевченка.

У 2011 році лауреати цієї премії двічі збиралися на Тарасовій горі: 9 березня в день вручення нагород лауреатам та 6 червня в рамках відзначення півстолітнього ювілею з дня встановлення Шевченківської премії. Для них було організоване урочисте засідання та концерт у Києві, але кульмінацією стала поїздка до Канева 20 лауреатів, яким найвища нагорода була вручена в різні роки.

Того ж року, у 150-річчя переховання Т. Г. Шевченка, 22 травня із самого ранку поминальні дзвони лунали по всій Черкащині – скрізь проходили молебні за упокій Тараса Григоровича Шевченка. Недільного ранку до Канева, аби вклонитися Кобзареві, завітало чимало гостей: урядовців, закордонних делегацій і всіх, хто шанує Шевченка та любить Україну. Після поминальної літії відбулося вшанування пам’яті генія українського народу, покладання квітів до пам’ятника на його могилі.

Національну Шевченківську премію – найвищу в Україні творчу відзнаку за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва – вручають перші посадові особи держави.

 

 



Василь Мельниченко професор, кандидат історичних наук,

голова обласної організації Спілки краєзнавців України, заслужений краєзнавець України  
Каталог: upload -> files -> rda
files -> Освіта. Виховання. Навчання актуальні проблеми дошкілля
files -> Державна науково-педагогічна бібліотека україни
files -> Шляхом кооперативного
files -> В. О. Сухомлинського В. О. Сухомлинський
files -> Лядипломної освіти педагогічних працівників розвиток професійної орієнтації в Україні науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ черкаси 2009
files -> Історія розвитку культури маньківщини
files -> Слобожанщини
rda -> Про можливості виходу на ринку країн Перської затоки


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка) iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, не забудьте
Т. Г. Шевченка, його творчість, розвивати інтерес до життя І творчості народного поета, виховувати в учнів любов І шану до геніального...
В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка) iconІ мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом
Мета: удосконалювати навички учнів, систематизувати свої знання за періодами творчості Шевченка, перевірити глибину знань текстів....
В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка) iconМетодичні рекомендації до проведення Першого уроку, присвяченого 200-річчю від дня народження Тараса Григоровича Шевченка
М. В. Остроградського направляє методичні рекомендації щодо проведення Першого уроку в 2012 ­– 2013 навчальному році, присвяченого...
В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка) iconДо 200-річчя з Дня народження Т. Г. Шевченка ми нащадки твої, тарасе!

В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка) iconУсний журнал до 200 річчя з дня народження поета І художника
Обладнання : Портрет Т. Г. Шевченка, твори поета, вишиті рушники, ілюстрації Т. Шевченка І про Шевченка, дитячі малюнки – ілюстрації...
В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка) iconУроку, присвяченого 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка, тема першого уроку для учнів початкової та основної школи присвячена життю й творчості Тараса Шевченка

В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка) icon200 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка (1814 – 1861), українського поета, художника, мислителя
Яцюк В. Не забудьте пом'янути Шевченківська листівка як пам'ятка історії та культури 1890–1940. 195–річчю від дня народження присвячується...
В сім’ї вольній, новій… (до 200-іччя з дня народження Т. Г. Шевченка) iconЗбірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня народження
«Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…»: збірник сценаріїв тематичних культурно-мистецьких заходів, присвячених 200-річчю від дня...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка