В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст



Сторінка4/7
Дата конвертації15.06.2017
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Як зазначалося вище, циркуляром 1863 р. царського міністра Валуєва і так званим Емським указом імператора Олександра II в Росії було дозволено друкувати українською мовою художні твори та історичні пам’ятки, але з обов’язковим використанням виключно засобів російської орфографії. Знову поширюється позначення проривного приголосного g через сполуку кг, наприклад: крыльце — кганокъ, почва — кгрунтъ, волдырь — кгуля, кгуркгуля {Левченко М. Опыт русско-украинского словаря. - К., 1874. — С. 14, 63, 119}.

Після зняття в 1905 р. обмежень української мови в Росії в українських друках знову з’являється літера ґ {Німчук В.В. Дещо про графіку та правопис... — С. 12}.

Історії звука (фонеми) та засобів її передачі на письмі в (дай час ми присвятили розгорнуту студію «Про графіку та правопис як елементи етнічної культури: історія ґ» {Мовознавство. - 1990. - № 6. — С. 3-10; - 1991. — № 1. -С. 9-18; - 1991. - № 3. - С. 12-21}. До історії ґ ми звернулися знову через те, що недавно акад. П.П.Толочко заявив: “Що вже говорити про цілком штучну літеру “ґ” якої ніколи не було в нашому алфавіті” {Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. — С. 10}, хоч цій літері виповнюється 380, а відповідному звукові — близько 900 років! А літери всі “штучні”, бо вони — умовні графічні знаки. П.П.Толочко схвалює вилучення цієї старовинної й потрібної букви з українського алфавіту в 1933 р.: “Переконаний, що це був правильний крок і незрозуміло, чому 1990 р. вирішили знову повернутися до вживання цієї літери. Швидше за все це була поступка тому ж таки тискові із-за океану. Деякі наші ревнителі чистоти української мови буквально п’яніли від захоплення цим актом, називали літеру “ґ” не інакше, як реабілітованою” {Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. — С. 11}.

Але зовсім іншої думки були і є видатні діячі української культури й лінгвісти 40—80 рр. XX ст. та й нині. Вони усвідомлювали, що ліквідація ґ збіднила українську графіку й позбавила літературно-писемну мову знака для передачі звука, який у письменстві XIII—XX ст. передавався через к, кг, g і ґ. Якраз у час, коли швидко розвивалася середня й вища освіта, відбувалося масове оволодіння літературною мовою, а словниковий склад мови поповнювався новими інтернаціоналізмами, з азбуки викинуто засіб позначення окремої фонеми. А це, звичайно, мало негативні наслідки для звукової системи мови. Під впливом друкованої продукції, особливо масової преси й художньої літератури, з «нівельованою» однією буквою г почав зникати звук [g] не тільки з нових і новітніх запозичень (звідки широким масам було знати, як вимовляти слово!), а й з узвичаєних, давно засвоєних і суто українських лексем. І наслідки дали себе знати досить скоро. Враховуючи цей факт, правописна комісія у складі заступника Голови РНК УРСР М.Бажана, Народного Комісара Освіти УРСР П.Тичини, а також Л.Булаховського, М.Рильського, Ю.Яновського вважала за необхідне повернути до українського алфавіту букву ґ. На нараді українських діячів освіти й культури в Уфі 26 квітня 1943 р. акад. Л.Булаховський, знайомлячи присутніх із проектом правопису, зазначив, що в основу кодексу покладено правила, вироблені ще в Києві (проект завершено в грудні 1942 р.).

Надсилаючи першому секретареві ЦК КП(б)У М.С.Хрущову текст стенограми наради {Стенограма наради в справі обговорення проекту нового українського правопису... — Центр. держ. арх. Жовт. революції і соц. будівництва Української РСР., ф. № Р 2., оп. 7. — Т. 11. — Од. зб. 787. — Спр. 116. — С. 33—34. Проект підготував Л.Булаховський за участю науковців Інституту мови і літератури (Український правопис. — К., 1946)} в справах правопису, М.Гречуха в довідковій записці стосовно поновлення літери ґ в українському правописі зазначив: “Безперечно вірно, що комісія і головний редактор, хоч і з деяким ваганням, але все ж таки вирішили поновити в українському алфавіті літеру “ґ”.

При розгляді нового проекту українського правопису комісія дотримувалась одного з принципів, щоб український правопис в основному далеко не відходив від російського правопису. Це вірне. Але мотиви, на які посилались деякі товариші при обгрунтуванні потреби в поновленні літери “ґ” в українському правописі, не досить чітко зрозумілі.

Уданому випадкові широке вживання літери “ґ” в європейських мовах і в російській літературній вимові якраз і не може в якій би то не було мірі впливати на вирішення, так би мовити, долі літери “ґ” в українському правописі.

Посилання на ці мотиви може якраз привести до перебільшення ролі літери “ґ” в українському правописі і, звичайно, може потягти за собою цілий ряд зайвих правил, винятків і приміток, а то і викривлень.

Звичайно, ми повинні дбати, щоб культурна, освічена людина з України знала мови і інших народів, і особливо уміла добре володіти російською мовою за всіма правилами фонетики та морфології, щоб уміла вимовляти, скажімо: Ґорький, Ґоголь [!], Новґород, Ґенуя, Ґааґа[!], але щодо літери “ґ” в українському правописі, то це прямого відношення якраз і не має. Бо як би ми не намагались вплинути на фонетику української мови, такі слова завжди будуть вимовлятись в українській мові як: “Горький”, “Гоголь”, “Новгород”, “Генуя”, “Гаага”, а не: “Ґорький”, “Ґоголь”, “Новґород”, “Ґенуя”, “Ґааґа” [!]”.

Основним і, можна сказати, лише єдиним мотивом для поновлення літери “ґ” є тільки вимога української народної мови. Бо насправді, виключення з алфавіту літери “ґ” зовсім позбавить можливості відбити і на письмі, і в літературі такі часто і повсемісно вживані в народній мові слова, як: “ґедзь, ґудзик, ґава, дзиґа, ґерлиґа” тощо. Які мимоволі і всупереч всяким іншим правилам фонетики і морфології будуть звучати так, як вони насправді склалися в народній мові.

Отже, краще було б, щоб роль літери “ґ” в українському правописі була абсолютно обмежена, тобто призначена виключно для слів: ґедзь, ґава, ґудзик, дзиґа, ґерлиґа, ґринджоли, сновиґати, ремиґати... Цей перелік слід доповнити ще подібними словами, коли вони є, і на цьому поставити крапку” {Стенограма наради в справі обговорення проекту нового українського правопису... — Центр. держ. арх. Жовт. революції і соц. будівництва Української РСР., ф. № Р 2., оп. 7. — Т. 11. — Од. зб. 787. — Спр. 116. — С. 19—21. Проект підготував Л.Булаховський за участю науковців Інституту мови і літератури (Український правопис. — К., 1946)}.

Але згодом справи склалися так, що, за дотепним висловом О.Боярчука, крапку поставили на самій літері {Боярчук О. Передостання спроба // Пам’ятки України. — 1989. - № 3. - С. 19}.

Хтось (чи особи) з найвищих інстанцій втрутився у правописні проблеми і під приводом необхідності якнайтіснішого зближення української й російської мов примусив акад. Л.Булаховського змінити попередню думку про потребу повернення в українську абетку літери ґ. Стали наводитися й інші “аргументи” проти ґ — ніби наявність г і ґ буде перешкодою при засвоєнні української мови представниками інших національностей, створить труднощі в друкарнях і “поставить радянський «Український правопис» на одну дошку з правописом, яким користуються зарубіжні українці...” {Тельнюк С. Нарком освіти УРСР П.Г.Тичина: У ті найважчі роки // Рад. освіта. — 1989. — 10 січ. - С. 4} Тодішній міністр освіти П.Тичина вперто не хотів підписувати правопис без поновлення в нім літери ґ. І тільки після того, як президент АН УРСР О.Богомолець сказав йому: “щодо букви ґ є пряма вказівка Й.В.Сталіна”, П.Тичина перестав чинити опір і підписав «Український правопис», який став чинним із 1946 р. {Тельнюк С. Нарком освіти УРСР П.Г.Тичина: У ті найважчі роки // Рад. освіта. — 1989. — 10 січ. - С. 4. Про ці факти С.Тельнюку розповіли П.Тичина та його дружина Лідія Петрівна }

Відомий мовознавець М.Ф.Наконечний — носій зразкової української орфоепії — в 1951 р. підкреслював наявність приголосного в широковживаних словах agpyc, gaвa, gaндж, gвaлm, gвинm, geдзь, gupлuгa, geлgomamu, gugнymu, gля, gнim, gpuнджолu, gpamu, gyдзь, джиgун, дзuga, дзugapi, дзugлuк, дpugamu, peмugamu, pugyвamu, gpeчнuй та ін., але при цьому писав, що “в основній масі слів іншомовного походження як на місці h, так і на місці g маємо в українській мові звичайне для неї фрикативне h: neдahoh, ahpoнoм, heоhpaф’ija, h’ihaнm, маh’істрал’. У власних іменах (напр., особових, переважно рідше вживаних) можливе у вимові g: gpig, gete і под.” {Наконечний М.Ф. Фонетика // Курс сучасної української літературної мови / За ред. Л.А.Булаховського. — K., 1951. —T. l. — C. 193-194}.

Занепадання фонеми /g/ в українській мові через відсутність букви для її передачі констатують дослідники в 50-х роках {Тимошенко П.Д. Про звук G в українській мові і його передачу на письмі // Укр. мова в школі. — 1954. — № 2. — C. 71}.

Питання про повернення в українську азбуку літери ґ порушувалося у 1963-1964 рр. при обговоренні заходів щодо вдосконалення «Українського правопису» 1946 p. {Москаленко A.A. Думки про сучасний правопис // Там же. — 1963. — № 2. — C. 77; Стрільців П.С. Спрощений правопис — краща грамотність // Там же. — 1963. — № 5. -- C. 68; Добош B.І. Уваги до правопису// Там же. — 1964. — № 1. — C. 73}. Проте до побажань, висловлених у пресі й усно, фахівці, які працювали над змінами в українській орфографії, не прислухалися. В «Українському правописі» 1960р. видання букви ґ немає. За повернення її в українську абетку виступив у 1969 p. Б.Антоненко-Давидович {Антоненко-Давидович Б.Д. Літера, за якою тужать // Літ. Україна. —• 1969. — 4 листоп. — C. 3}, проте його аргументів представники правописної комісії АН УРСР тоді не прийняли {Русанівський В. За чим тужити? // Там же. — 1969. — 28 листоп. — C. 4}.

Пізніше питання про повернення українській графіці старовинного засобу передачі проривного приголосного спалахнуло з новою силою {Боярчук О. Доля проскрибованої літери // Пам’ятки України. — 1989. — № 2. — C. 34—35; Аврахов Г. Живої мови неув’ядна сила // Україна. — 1989. — № 6. — C. 11—12; Аврахов Г. Яблуко без... соку // Там же. — 1989. — № 34. — C. 18—19; Піддубний В. В оборону літери ґ в українській мові // Дзвін. — 1990. — № 3. — C. 144—145}. Українському правописові буква ґ була і є конче необхідною. Однак одразу ж виникло запитання: де, в яких словах треба вживати ґ. Історія висунула кілька варіантів розв’язання проблеми — ґ пишемо: 1) в усіх українських словах (засвоєних чи питомих, апелятивах і онімах) та всіх іноземних запозиченнях, незалежно від хронології; 2) в усіх таких самих українських словах, але в іноземних — тільки у власних найменуваннях; 3) в усіх таких самих українських словах, у порівняно недавніх і нових запозичених апелятивах та в усіх іншомовних власних назвах; 4) тільки в діалектологічних записах, етимологічних розвідках, при транслітерації текстів як пам’яток української мови і культури.

Зважаючи на аргументи фахівців, побажання широкої громадськості, Правописна комісія при Президії АН УРСР восени 1989 p. ухвалила повернути літеру ґ в український алфавіт і встановила правило: буква ґ вживається для передачі зімкненого приголосного як в українських словах, так і в давно запозичених і зукраїнізованих, напр.: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа та ін. і похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь і под. {Український правопис. — 3-є вид., випр. й доп. — К., 1990. — С. 20}. У примітці до правила зазначено: “У власних назвах іншомовного походження етимологічний g згідно з усталеною традицією вимовляється як г: проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже...: Гданськ і Ґданськ, ... Гете й Ґете” {Український правопис. — 3-є вид., випр. й доп. — К., 1990. — С. 20}.

Необхідно підкреслити, що в поверненні ґ до української абетки діаспора прямої участі не брала. Реабілітації букви ґ домагалися інтелігенти, насамперед фахівці-філологи тодішньої Радянської України часу так званої перебудови. На засіданнях Орфографічної комісії при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР в кінці 1989 p. точилися гарячі суперечки навколо проблеми репресованої букви. Прихильники повернення букви ґ до української графіки доклали багато зусиль, щоб переконати своїх опонентів у потрібності й корисності такого кроку {У контексті цих суперечок ми написали свою цитовану вище статтю про історію звука й букви ґ в українській мові}. Одним із їхніх аргументів, які зіграли на користь повернення до алфавіту букви, був факт, що її в свій час обстоювали М.Бажан, П.Тичина, М.Рильський, лінгвіст-академік Л.А.Булаховський.

Проте нині чинне правило вживання ґ сформульоване не зовсім досконало, бо фактично її дозволено писати лише в тих прізвищах, що є похідними від загальних назв, у складі яких є ґ. До того ж друга частина примітки до параграфа суперечить першій, бо коли вимова гортанного г в іншомовних власних назвах має усталену традицію, то звідки береться ґ в орфоепії? І щодо вживання літери ґ має діяти основна засада нашої орфографії: українські слова пишуться згідно з їх вимовою. У зв’язку з цим правило треба доповнити вказівкою, що буква ґ вживається в усіх українських прізвищах, у тому числі неспіввідносних з апелятивами, переліченими вище (напр.: Ґжицький, Ґерус), і топонімах (напр.: Ґорґани, Ґаничі). До цього треба додати, що з ґ пишуться відповідні діалектні слова, що потрапляють у

писемні тексти, у тому числі літературно-художні (напр.: леґінь, ґавра «печера»).

У зразках відмінювання необхідно подавати й іменники з основою на ґ, адже у відповідних відмінках перед флексією і вона чергується з дз: ґирлиґа — гирлидзі та дж ґирлиджечка.

Складніше стоїть справа з правописом г і ґ в запозичених лексемах. Втручання в правопис державно-політичних сил і відсутність букви ґ у нашій академічній орфографії протягом понад 50-и років є причиною того, що нині широкий загал не знає, в яких іншомовних словах згідно з орфоепією (орфографією) мови-джерела писати г і в яких писати ґ. Цілковите повернення до складних рекомендацій УП 28 знову призвело б до хаосу.

Повне повернення України в європейський культурний ареал, поновлення безпосередніх контактів української мови з західноєвропейськими врешт-решт допоможе новим поколінням вживати h i g в запозиченнях відповідно до вживанні їх у мовах-донорах запозичень. На відміну від російської та південнослов’янських мов, українська мова, як і романські, германські та багато інших мов світу має окремі фонеми г та ґ. Ця риса, а також твердість приголосних перед е та и зближує звукову систему української мови з системами західноєвропейських. Вживаючи г на місці g у запозичених із відповідних мов словах, ми виглядаємо якимись недорікими в очах європейців. Звичайно, більшість із українців нинішнього покоління, що навчилися орфографії в добу заборони букви ґ (а з нею і звука — фонеми), мають і матимуть певні труднощі з написанням її, але вони - здоланні. Адже навчилися люди правильно вимовляти приголосну ф — фонему (звук) зовсім чужий слов’янській системі. І коли й нині часом чуємо з уст інтелігентних людей хвакт, хвізика, мікрохвон і под., доброзичливо посміхаємося. Доброзичлива посмішка з’являється на наших устах і тоді, коли нині чуємо гіперичну вимову g там, де в іншомовних словах потрібно б вимовляти h. Але це — труднощі перехідного періоду. Колись все стане на свої місця.

На сучасному етапі вважаємо за доцільне вернутися до правил 1919—1921 p. і проекту УП 26, що веліли в іншомовних запозиченнях — загальних назвах писати г, незалежно від того, h чи g вони мають у мовах-джерелах, а в топонімах й антропонімах писати г та ґ відповідно до того, з h чи g звучить і пишеться назва в мові, з якої слово до нас прийшло (крім давно засвоєних, зокрема через грецьку мову — Англія, Єгипет, Рига та ін.). В апелятивах можна допустити паралельне вживання г та ґ відповідно до приголосних у мові-джерелі запозиченні: гума — ґума і т. д. Побоювання, ніби вживання ґ в іншомовних запозиченнях витіснить характерний український г, наблизить українську звукову систему до російської або польської {Пор.: Демчук С. (Запорожець М.). Дещо про ґеґекання і таке інше // Наше слово. — 1996. — № 36(2041). — 8 верес. — С. 7} тощо, цілком невиправдані {Пор.: Лесів М. Про правопис треба говорити спокійно // Наше слово. - 1996. - № 41(2046).— 13 жовт. - С. 9}. Скільки б не було в нас іншомовних слів із ґ, вони ніколи не зруйнують фонологічної структури української мови, а тільки підтримають те (ґ), що в ній існує принаймні з другої половини XII—XIII ст. внаслідок незалежного розвитку на власному ґрунті. Розрізнення h та g в запозичених словах нічим не порушило систем чеської та словацької мов, у яких в слов’янських словах маємо h, та системи польської мови, у якій лексеми слов’янської спадщини зберігають g. До того ж до нас приходять нові іншомовні слова із звуком г (h).

Аргумент проти ґ: у нашому селі так не кажуть — далекий від наукового розуміння фактів мови.

Особливо важливо розрізняти г і ґ в антропонімах, носіями яких є або були іноземці. Адже імена й прізвища як засіб ідентифікації особи і в українській мові повинні писатися й звучати максимально (наскільки це дозволяють фонетичні ресурси) наближено до написання й вимови їх у мові носіїв антропонімів. С.Караванський недавно навів влучний приклад цього. У нас тепер прізвище віце-президента А.Ґора пишуть і вимовляють Гор, а по-англійському слово whore, що вимовляється h:or, позначає жінку з невисокими моральними якостями. Отже, треба писати Йоганн Фольґанґ Ґете, Ґрета Ґарбо, Віктор Гюґо і т.д. {Звичайно буквою ґ треба передавати g при транскрипції іншомовних слів і виразів в українському контексті: Ґутен тaґ! / «Добрий день»}. У правописі питомих українських та засвоєних давно іншомовних слів нині проблем небагато: покоління орфографістів виробили досить чіткі й виправдані правила написання таких лексем. Але в цій ділянці орфографії назріли зміни, які далі розглянемо.

У проекті (с. 11) та УП 27 (с. 5) чітко сформульовано правило вживання апострофа. В них пропоновано не писати його перед групою приголосних. Починаючи з УП 45(46) (с. 8) зроблено виняток, коли перед губним є приголосний р: верф’ю, верб’я. У редакції 1960 p. (c. 11) до цих слів додано в ілюстрації слова торф’яний, черв’як. Згідно з цим правилом у «Словнику української мови» лексему полбяний написано без апострофа {Словник української мови. — К., 1976. - T. 7. — С. 61}. Проте в правописному словнику надруковано її з апострофом: полб’яний {Орфографічний словник української мови. - К., 1994. — С. 554}. Напевне, у правилі треба сказати, що апостроф не пишемо, коли перед губним приголосним є приголосні р та л.

У середовищі мовознавців дискутується правило написання слів із елементом пів. Справді, чинна настанова недосконала: “Разом пишуться... е) Складні іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: піваркуша, півгодини, півдюжини, півкарбованця, півколо, півмісяць, півогірка, пів’яблука; напівавтомат, напівоберт; полукіпок, полумисок Примітка: Перед іменниками — власними іменами пів- пишеться через дефіс: пів-Європи, пів-Києва” {Український правопис... 1990. — С. 85}. Насправді тут, ідеться не про складні, а префіксальні іменники з префіксами напів-, полу-. Такими є й частина слів із префіксом пів-: півколо, півмісяць. А там, де маємо пів та іменники в формі родового відмінка, йдеться про своєрідні сполуки іменників із словом пів у значенні “половина”. Унаслідок прийнятого орфографічного правила у словники вводяться неіснуючі лексеми, які тлумачаться через іменник половина: піваркуша “половина аркуша”, півбока “половина бока”, піввагона “половина вагона”, піввідра “половина відра”, піввіку “половина сторіччя” і т.д., і т.д. {Словник української мови. — К., 1975. — T. б. — С. 377}.

На відміну від російської мови, на правопис якої елемента пол досі орієнтують українське правило, в українській мові існує слово (невідмінюване) пів, яке однозначно тлумачать як “те саме, що половина”, щоправда, з додатком “у визначенні часу” {Словник української мови. — К., 1975. — T. б. — С. 376}, бо укладач не міг собі дати ради через недосконалість у нашій чинній орфографії.

Гадаємо, що доцільно встановити правило: Сполуки слів із пів у значенні «половина» пишемо окремо: niв аркуша, пів кавуна, пів яблука, пів Києва, niв Європи, о пів на першу, було вже niв восьмої години і т.д. Їх треба відрізняти від похідних іменників із елементом пів-: південь, півдуга, півколо, півмавпа, півмісяць, півпальто, півсон і т.д.; прикметників: піввіковий, півгодинний і т.д.; присудкових слів: півбіди, півлиха та числівників: півтора, півтораста (діал. півдруга, півтретя і т.ін.).

Великою заслугою лінгвістів, що працювали над «Українським правописом» у 1925—1927, 1928 рр. було те, що вони кодифікували морфологічну систему писемно-літературної мови, адже підневільне становище українців у XVIII — поч. XX ст. не давало змоги виробити соборні норми в цій галузі її структури. Правопис закінчень кодифіковано насамперед з уваги на наявність двох варіантів (галицького і наддніпрянського) літературної мови та діалектне розмаїття. Морфологія, кодифікована в 1928 р., за кількома винятками, не зазнала суттєвих змін у всіх наступних виданнях «Українського правопису» аж понині.

Другий розділ «Українського правопису» — «Правопис закінчень відмінюваних слів» (щоправда, в окремому параграфі йдеться і про невідмінювані слова — дієприслівники) досі зберігається в орфографічному кодексі, незважаючи на те, що граматичну систему діти й юнацтво вивчають у школах, гімназіях, коледжах.

Здавалося б, що тепер уже не варто включати в корпус правопису граматичних елементів. Та це ще рано. Внаслідок русифікації навіть у мовленні людей, що загалом володіють українськими літературними нормами, частенько використовуються структури, що суперечать сформованій віками системі української мови. Щоб запобігти подальшій суржикізації граматичної системи української мови, у формі уваг, приміток, виділених прикладів, необхідно застерігати користувачів від уживання таких типових позанормативних граматичних елементів.

На нашу думку, в правописному кодексі необхідно підкреслити:

1. Послідовне вживання спеціальної форми кличного відмінка в іменниках чоловічого та жіночого роду однини і ніколи форми, що збігається з називним. Адже, наприклад, щодня чуємо в відповідній ранковій телепрограмі:

“Доброго ранку, моя Україно, доброго ранку рідна земля!”

2. Недопустимість уживання при числівниках два, три, чотири форм із флексією -а: два учня, чотири робітника і под. замість нормативних два учні, чотири робітники.

3. Ненормативність уживання форм давального відмінка замість місцевого відмінка множини при прийменникові по — по вулицям, по будинкам, по містам замість по вулицях, по будинках, по містах.

4. Неправомірність вживання форм вищого ступеня в значенні найвищого, зокрема форми вищий замість найвищий: вища ліга, вищий сорт (ґатунок), вища міра покарання, вище командування і т. д. замість найвища ліга, найвищий сорт, найвища міра покарання, найвище командування тощо {Пор.: Pуcскo-украинский словарь. – К., 1968. – Т. 1. – С. 222}, кращий замість найкращий: кращі в світі гравці замість найкращі в світі гравці і т. ін. Наприклад, читаємо: Сергій Ребров — кращий футболіст України {Шлях перемоги. — 1997. — Ч. 1/2. С. 8}.

5. У нас до мінімуму зійшло вживання форм наказового способу дієслів у першій особі множини в закликах: оберемо найкращих замість оберімо; будемо уважні замість будьмо; ідемо замість ходім(о) і т.д. Це явний вплив російської мовної системи, в котрій немає спеціального морфологічного засобу для вираження наказовості-спонукальності: вона збігається з формою першої особи множини дійсного способу: изберем лучших, будем внимательны і т.д. Витісненню українських форм сприяла суспільна психологія доби тоталітаризму. Те, до чого закликала керівна і спрямовуюча сила суспільства, конче необхідно виконувати, отже, не виконаймо п’ятирічку за чотири роки! а таки виконаємо п’ятирічку... «Український правопис» мав би застерігати: не вживати форм дійсного способу замість форм наказового. Можливо, не зайвим було б застереження проти надмірного вживання спонукальних сполук типу: давайте заспіваємо (рос. давайте споем) замість заспіваймо і т. д.

Нині найбільші суперечки в середовищі фахівців і ширшої громадськості ведуться навколо флексій родового відмінка однини іменників третьої відміни та слів четвертої відміни з суф. -ен-.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст iconЕдвард В. Саїд орієнталізм київ — 2001 Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
Увага! Електронний текст приведено у відповідність до сучасного українського правопису
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст iconНавчально-методичний посібник Видання друге, виправлене І доповнене Черкаси 2002
У посібнику подано основні теоретичні відомості з ділового українського мовлення, висвітлено питання правопису та загальні мовні...
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст iconІм. М. В. Остроградського
Кожна така книжка справжній витвір мистецтва. Пригадаймо наприклад відому пам’ятку Остромирове Євангеліє. 4 Написана ця книга уставним...
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст iconV міжнародна наукова конференція проблеми дослідження українського визвольного руху 1920–1950-x років
«Академічний історичний наратив українського визвольного руху та проблема його інтерпретацій». 10. 00–12. 00
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст iconПроблеми етногенезу українського народу
України (Під загальною редакцією В. А. Смолія). – К.: Альтернативи, 1997. – 416 с
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст icon„Яке дерево такі його квіти
Звуки мови. Знаки письма. Складні випадки правопису ненаголошених голосних, м’якого знака, апострофа
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст icon«Кібербулінг»
Прогрес явище різнобічне, яке разом з користю І розвитком несе нові ризики та проблеми. Один із прикладів такої проблеми кібербулінг....
В. В. Німчук проблеми українського правопису в XX ст iconТ. Г. Шевченко в україномовній періодиці США постановка проблеми
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка