Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка10/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Десь коваль кував. Може, й щастя комусь…
Коли, бувало, заходила мова про щастя людське, що, мовляв, воно таке, та як його знайти, про що замислюються не одне століття люди, Анничка іноді згадувала молодого синка коваля, що з ним вона дівчиною якось познайомилася на ворожіннях, що їх під новоріччя влаштовували в Києві хлопці та дівчата.

Гарний був той парубійко, хоч молодий, а вже дебелий, як витязь. Мабуть, від молота важенного, що ним він разом із батьком у кузні клепав.

Той парубійко навіть залицявся до неї.

– Виходь за мене… Хоч ти й князівна, а я – коваленко. От і будемо пара. Я не знаю, чого тебе батько твій, князь наш, навчив, а мій ковалювати мене так навчив! Усе, що хочеш, склепаю. Молот є, ковадло є – бери й клепай. Зі мною не пропадеш.

І вона, дочка великого київського князя (на ворожінні усі були рівні), сміялась і легенько його передражнювала:

– Я – князівна, а ти – коваленко! – сміялась дзвінко, хлопці та дівчата біля неї теж реготали. – Оце пара!

– Виходь, виходь за мене! – не вловив він у її сміховинках легкої глузливості. – Я для тебе ось цими руками щастя скую. І будеш ти зі мною найщасливішою у світі.

– Овва! То ти можеш навіть щастя скувати?

– Атож. Батько навчив. Тож ми, ковалі, завжди самі собі щастя куємо. А можемо й таким кралям, як ти, скувати. Виходь за мене, і будеш, як вареник з сиром у маслі купатись…

…Гай-гай, коли ж то було? Мало не вічність тому… У дні суму й печалі-журби за Раулем, опинившись як у розбитому човні, що вже набирав води, думала вона іноді, усіма покинута й забута: а що ж воно таке, щастя? І чи є воно взагалі у світі білому, чи це мана? Обіцянка-цяцянка, придумана людьми, аби вони хоч надію мали, і їм від того буде трохи легше.

Ну вийшла б вона заміж за отого гарного коваленка, який обіцяв їй скувати щастя. Може б, і горя не знала? Збудували б вони хатку біля Дніпра, і коваленко ковалював би собі та й ковалював, клепав би залізо над Дніпром та й клепав. А вона?.. Була би з ним щаслива? Він же на всі руки майстер, обіцяв скувати щастя, то й скував би… І заміжня була б, і вдома. І не треба було б до далекої Франції їхати…

Засинаючи, вчувалося, наче десь ніби клепле коваль… Далеко-далеко… Мабуть, щастя хтось кував. Але вже не їй, іншій…

Прокинувшись у холодній постелі (чомусь уже не могла її зігріти своїм теплом, як раніше, за молодих літ), самотня і всіма забута (зокрема й синами), згадувала далеке своє дитинство і раннє дівоцтво в батьковому граді, во Києві…

– Ти князівна, а я – коваленко, виходь за мене, я тобі щастя скую…

Згадувала, і сльозинки з-під опущених вій скочувалися їй на щоки… А може, то й було її щастям – жити з тим коваленком?..

Прислухаючись, згадувала крізь сторожку дрімоту:


У моєму сні

Десь кує коваль.

Ой, жаль, жаль –

Кує щастя не мені.

Ой жаль, жаль –

Кує щастя не мені…


Чому ж французькі ковалі так і не викували їй, королеві своїй, щастя? Хто тепер скаже… А за вікнами замку шумить і шумить пралісами Санліс. Та десь пісня вчувається – може, у Франції, а може, й на Русі.

І мовби про них з Раулем складена:


Йшло до нас кохання із весни,

А зустрілись тільки восени.

Вже й надії майже не було,

А воно й до нас таки прийшло.


І навіки пішло…

Епілог. П’ятдесят один кілометр на північний схід від Парижа…
У Санлісі знаходиться рідкісна статуя, створена у XVIII столітті. Це єдине, що збереглося до наших днів, скульптурне зображення королеви Анни на весь зріст. Слова, написані на постаменті, якнайкраще говорять про її місце в історії: «Anne de Kiev – reine de France» («Анна із Києва – королева Франції»). В одній руці вона тримає скіпетр як ознаку королівської влади, в другій – мініатюрний собор Святого Вінсента, збудований нею. Це два символи її життя: влада і милосердя. Анну Ярославну вважають прабабцею тридцяти монархів. Сходячи на престол, Анна Ярославна присягалась на вірність Франції на тому Євангелії, яке вона привезла з собою із Києва.

(Із хроніки)
Санліс (фр. Senlis) – місто в Пікардії, департамент Уаза, 51 км на північний схід від Парижа. Розташований у лісистій місцевості на річці Нонетт – притока Уази. Населення – 17,2 тисячі мешканців (1999).

(Із довідника)
Коли часом заходить мова про дружину якого-небудь монарха (князя, короля, царя, імператора), котра залишила в історії незвичайний слід, то відразу ж зринає в пам’яті ім’я дружини нідерландського короля Віллема II, яка водночас була королевою Нідерландів і великою герцогинею Люксембурга в роки 1840–1849. Бо вона – дочка російського імператора Павла I17, Анна Павлівна.

Звернімо увагу на це жіноче ім’я: Анна Павлівна. На перший погляд – що ж тут незвичайного? Звичайне жіноче ім’я. В Україні, правда, існує його аналог – суто українське жіноче ім’я Ганна. Є і його лагідний варіант – Анничка.

Анна (Ханна) – біблейське ім’я (чоловічий варіант імені – Ханан). У перекладі – «прихильність, ласка». Це може означати як прихильність з боку Бога, так і прихильність людей.

Існує також в Індії як чоловіче ім’я. І в Древньому Римі.

Ім’я Анна носили біблійні персонажі і християнські святі. (Мати Діви Марії – свята Анна).

Анна Всеволодівна – преподобна київська княжна, сестра князя Володимира Мономаха. Анна Візантійська – перша цариця на Русі, дружина київського князя Володимира Хрестителя, рідна сестра візантійського імператора Василія II.

Анна Іоаннівна – російська імператриця.

Дві Анни – Павлівна і Ярославна – королеви: перша – Нідерландського королівства, друга – Франції.


Народилася Анна Павлівна в Петербурзі року 1795-го, була шостою дочкою своїх батьків (імператора Павла I та Марії Федорівни), що їх чомусь не обрадувало. Надто багато дочок. Її бабця Катерина II зітхнула, як дізналася про народження ще однієї онуки, сказавши при цьому: «Забагато дівок, ще й усіх заміж треба віддавати…»

Шоста дівчинка Павла I була названа на честь своєї прабабці, російської цесарівни Анни Петрівни.

Анні ще не виповнилося й п’ятнадцяти, як її руки негадано попрохав Наполеон I (так-так, саме Наполеон Бонапарт), який, ще не маючи достатньої сили та фінансової підтримки, забажав з цією метою породичатися з російським імператорським домом. Руки її попросив через свого посла.

За свідченням того ж посла, месьє Коленкура, Анна була висока на зріст (навіть дещо зависока, як на свій вік), розвинута більше, «чем обыкновенно бывает в этой стране». У неї прекрасні очі, ніжне личко, завжди люб’язна, вельми приємної зовнішності, хоч і не красуня, але погляд – сповнений доброти; вдачі спокійної, тихої і вельми скромна. Що ще треба чоловікові? Та про таку дружину чоловіки, якої б вони національності не були, тільки й мріють. А тут ще й дочка володаря могутньої імперії. Шоста дочка Павла I уміє триматися (сповіщав посол месьє Коленкур), як і належить принцесі, тактовна і впевнена, що так необхідно при дворі. Себто ще й уміє себе подати у вигідному світлі.

Отак доповідав французький посол месьє Коленкур Наполеону, але… Але Наполеон, хоч і захопився донькою російського імператора і вже був готовий до весілля, негадано отримав… відмову. Чемну, правда. (Мати Анни, імператриця Марія Федорівна, вбачала в Наполеоні такого собі вискочня і взагалі – «исчадие революции».) Заміж Анну Павлівну вже у віці 20 років, коли вона розквітла уповні, віддали за нідерландського спадкоємця престолу, принца Оранського Вільгельма (Віллема) II Фредеріка Георга Людовика, який згодом стане королем Нідерландів під ім’ям Віллема II і великим герцогом Люксембурзьким з 1840 року.

Голландці – основне населення королівства Нідерландів. Сформувалася народність в XIV–XV ст. у результаті змішування германських племен фризів, саксів, батавів, франків, кельтів.

Голландці – їх у королівстві понад 96 відсотків, – говорять нідерландською мовою18.

Ставши дружиною нідерландського принца (який у свою чергу став нідерландським королем), а заодно й королевою Нідерландів, Анна Павлівна швидко оволоділа мовою свого чоловіка-короля, вивчила історію Нідерландів, особливо тамтешню літературу, багато трудилася, створюючи навчально-виховні заклади для дітей з бідних сімей. Під її патронажем було створено 50 притулків для сиріт та дітей з багатодітних бідних родин. Згодом королева Анна Павлівна заснувала (своїм особистим коштом) шпиталь та інвалідний будинок.

Овдовівши у 1849 році, Анна Павлівна доживала віку в Гаазі, де й займалася благодійництвом (чим і заслужила непересічну вдячність голландців, що вже називали її матір’ю).

Похована у церкві Ньївекерк у місті Делфті.

Ще за життя Анни Павлівни місто в Нідерландах у провінції Північна Голландія було назване на її честь, себто на честь дружини короля Віллема II (голландцям дуже подобалося її ім’я та побатькові)…

Так-так, саме місто… Анна-Павлівна.

Уявляєте?

Община, як і польдер, де вона розташована, теж має назву Анна-Павлівна.

Общинна рада Анни-Павлівни нараховує 15 депутатів.

І такі, виходить, бувають міста – з жіночим ім’ям.

А загалом – це вельми симпатична й колоритна назва нідерландського міста й общини – Анна-Павлівна19.

Хоч ім’я французької королеви Анни Ярославни, на відміну від її тезки, нідерландської королеви, і не було присвоєне жодному французькому місту, але Санліс – це таки її місто, місто Анни Ярославни, родом із Києва, королеви Франції і матері французького короля Філіппа.


Якось ми летіли з Києва до Парижа.

Власне, до аеропорту Шарль де Голль, а до самого Парижа залишалося ще 25 км шляху. Хтось із членів нашої невеликої делегації раптом запропонував:

– А давайте, братове, спершу заїдемо до Анни!

– Себто Ярославни?

– Атож, до нашої знаменитої…

– Так-так, до знаменитої і чарівної землячки.

І ми, делегація киян (прилетіли до Парижа кожен у своїх справах, перезнайомилися вже в літаку), не змовляючись, спершу заїхали до Санліса, в гості до знаменитої землячки, тим більше, що це майже поруч з аеропортом.

Вважається, що відразу після коронації (чи десь невдовзі після неї), щойно коронована Анна Ярославна, ігноруючи Париж, столицю королівства, перебралася зі своїм двором до Санліса й поселилася в тамтешньому королівському замку20.

З усіх французьких міст, включно з Парижем, Анні Ярославні найбільше подобався лише Санліс. Може, тому, що нагадував пейзажі Вишгорода, де минуло її безжурне дитинство?
Вдень і вночі, мимо аеропорту Шарль де Голль мчать і зникають у далині потоки машин. Справді, мчать, як скажені. Автотрасу перетинають широкі переходи, якими вирулюють на злітно-посадочну смугу величезні повітряні лайнери. Тож тим, хто їде автомобілем, здається, що літаки разом із машинами теж мчать по трасі.

У тиху і ясну погоду, якщо подивитися від аеропорту Шарль де Голль в мінливу далину, можна побачити огром собору, що тремтить і переливається в тій далині – як у примарному світі. То вже Санліс, улюблене французьке місто Анни Київської. Закладене римлянами ще перед народженням Христа, місто простягається між двома річками Нонетт і Онет, на берегах яких наче намальовані млини та водні фабрики. Дві тисячі років тому місто вже буде столицею так званих сильванектів (лісовиків), мешканців довколишніх лісів. Згодом у Санлісі почали владарювати королі Франції, зокрема каролінзької династії. Кажуть, що останній з Каролінгів, Луї V (985 р.), помер у Санлісі, упавши з коня на полюванні в тамтешніх лісах.

Санліс вважається колискою Іль-де-Франс і всієї капетинзької династії, адже в королівському замку міста збори вельмож під орудою архієпископа Реймса вибрали у 987 році Гуґо Капета королем Франції. Перші Капетинги, Роберт IV, Генріх I, Анна Ярославна, Філіпп I, три Луї (VI, VII і Святий) та Філіпп-Август понабудовували в Санлісі чимало церков і монастирів.

У давній хроніці з початку XIV сторіччя є про Санліс такі рядки, писані тодішнім професором паризького університету Жаном де Жанденом: «Посеред високих дерев, настільки рідких, що дозволяють бачити небо, під якими можна збирати суниці, ожину й горішки, стоїть місто; гарні сади, заквітчані луки, поміж якими пливуть потічки чистої джерельної води, відділяють будинки від лісу; вино там прекрасне, риби досхочу; мешканці невибагливі, живляться молоком, маслом і сиром, не вживають заправлюваних соусів. Будинки там не з гіпсу, але з каменю, твердого й міцного; пивниці глибокі й прохолодні; місто бруковане, чисте, без болота, без протягів. Лише одна прикрість: жаби зчиняють там такий вереск, що не дають спати добрим людям, котрі живуть над берегами Нонетти». І від XIV сторіччя Санліс не змінився. Такі ж ліси довкола, а також сади й луки, круті й вузенькі вулички з камінними будинками, як і колись. Тільки виноградники зникли, й даремно шукати тепер у глибоких санліських винницях вино, яким так захоплювався старовинний літописець…

Сьогодні Санліс – невелике окружне місто, тихе і спокійне, чисте й мальовниче. А в ті часи (чи не тисячу літ тому) тут була типова середньовічна фортеця з невеликим поселенням біля неї, оточена багатими на дичину лісами. Дрімучими, але все одно гарними і по-своєму привабливими.

Санліс – це ще й музей під відкритим небом майже двотисячолітньої історії Франції. Там можна побачити рештки оборонних мурів і арен, збудованих ще римськими легіонами Юлія Цезаря, середньовічні церкви й монастирі – у всій, як кажуть, старовинній красі й величі. Правда, від старовинного королівського замку Каролінгів та Капетингів, що колись був збудований на підвалинах ще римських часів, залишилися тільки руїни, як і всюди, – час і тут невблаганний.


З історичних досліджень
Давній рукопис свідчить, що Анна Ярославна дуже любила перебувати в Санлісі «як задля свіжого повітря, яким там дихається, так і задля приємної розваги полювання, якому вона віддавалася з особливою насолодою». Не диво, що Анна вибрала саме це місто, щоб у ньому виконати нарешті обітницю, дану колись Богові, і збудувати манастир. Тепер, коли вже була вільна й уповні розпоряджала своїм власним маєтком, як і спадщиною по чоловікові, вона вирішила негайно приступити до будови того манастиря.

Була тоді у Санлісі невелика каплиця, «знищена від старості й обернена в руїну», – як розказує старовинна хроніка, – присвячена колись святому Вікентієві. Довкола каплиці простягалася простора сіножать, звана Сіножаттю Короля, яка утворювала окремий домен, залежний безпосередньо від суверена. Закладаючи своє абатство на цьому клаптику землі за дозволом свого сина, короля Філіппа I, Анна цим самим звільнила його від усякої залежності від будь-якої цивільної влади. Відповідна грамота, дана манастиреві Анною у 1060 році, була затверджена Філіппом I не раніше 1071 року, бо тільки в цьому році оженився молодий король із голландською Бертою, яка фігурує теж у цій грамоті. Королева Анна, що, як уже сказано, жила в Санлісі зі своїми дітьми, приспішувала працю при будові, як могла. Таким чином будову манастиря закінчено доволі скоро, бо вже 29 жовтня 1065 року відбулося врочисте посвячення його церкви.

«Ця церква, – розказує літописець, – була збудована у формі хреста з високою вежею, щоб у ній завісити дзвони, – з одного боку, а з другого, саме з південного боку, побудовано манастир, господарські будинки й помешкання, потрібні для Божих служителів, яких вона хотіла тут поселити».

На святих патронів для церкви вибрано Святу Трійцю, Богородицю і святого Іоанна Хрестителя, народженого від старої матері, яка називалася Анною, як і побожна фундаторка. З усіх цих імен тільки ім’я св. Вікентія, теж колишнього патрона малої каплиці, залишилося єдине в ужитку на означення назви манастиря. Завдяки Божій доброті й опіці прегарна церква, збудована щедрістю вдови Генріха І, нашої землячки Анни Ярославни, щасливо пройшла через довгих дев’ять сторіч і стоїть до сьогодні. Її елегантна вежа-дзвіниця, що підноситься високо під небо, нагадує рідким українським відвідувачам Санліса пам’ять вродливої й побожної землячки, що з-над берегів Дніпра, з золотоверхого Києва приїхала сюди в чужу країну володіти над далеким і невідомим народом. По викінченні манастиря Анна покликала до нього ченців чину Cв. Августина, й так сформоване абатство Св. Вікентія проіснувало аж до вибуху Великої революції, коли його було скасовано.

До самого кінця існування абатства спогад про Анну Ярославну, фундаторку й добродійку манастиря, був живий у серцях ченців Св. Вікентія. Кожного року в день смерті світлої фундаторки, що припадав через вісім днів після свята Св. Августина, вони служили врочисту заупокійну службу-тризну в память Анни. А щоб бідні могли також користати зі свята, справлюваного на згадку про добру королеву, ігумен манастиря запрошував завжди на обід тринадцять старих жінок-удів.
Отож Санліс знаходиться зовсім недалеко від столичного аеропорту Франції. І коли ви, прилетівши в аеропорт, після всіх формальностей вийдете на зупинку таксі, та використовуючи свій ріденький запас французьких слів (а більше на мигах) будете пояснювати, куди вам, таксист, мсьє Мішель (чи мсьє Жан), блиснувши білками очей, весело усміхнеться:

– О-о, земляки прибули! – вигукне щонайщирішою українською мовою. – Із Києва? Як він там? Стоїть на горах над Дніпром? А ви, панове, прибули до нашої королеви Анни? О ля-ля! Не дивуйтесь. Не ви одні до неї, доньки Ярослава Мудрого, в гості. Земляки з України свою Анну не забувають… Поїхали! З вітерцем підкину. Та й скільки тої їзди? А я у Франції вже не один рік таксую. Навіть по-тутешньому балакати умію. Їзди тут – раз-два! І буде вам Санліс із Анною Ярославною. Тільки не поскупіться на полтину. Чи то пак, на євро…

І ось уже таксі петляє вузькими вуличками без жодного деревця (може, тому, що навколо Санліса і так надміру дерев). Охайна і затишна ринкова площа, оточена чепурними будинками, верхні поверхи яких підтримують товстелезні кам’яні стовпи з арками.
Усе тут, як і було в часи Середньовіччя.

– Санліс! – аж якось урочисто вигукує таксист пан Мішель (чи може Жак або Жан, а швидше всього – Хведір).

– Ось і собор перед вами. Уявляйте, що вийшла назустріч сама Анна Київська… Привіт Києву! Здачі у мене – ніц.

– Знаю-знаю: не поскупись полтиною…

– А за євро, як-то кажуть: мерсі боку!..

Виходите ви й справді біля чималого собору із різьбленими порталами, що їх обсіли та побілили голуби всюдисущі. Рушили роззираючись. Крок-другий – і ви вже в абатстві Сен-Венсен (про нього згодом), де й справді всі пам’ятають нашу Анну, називаючи її не інакше, як Київською.


Із вражень українських туристів, які побували в Санлісі
Скільки там проїхати на північний захід від Парижа, і вже довкола – широкі поля, безмежні ліси і зелені пастівники – і де це воно все там вміщається, ще й відчуття простору лишається…

Тихі лісові затоки наче відображають характер людей, що живуть у тих краях (край той – Пікардія), їхнє життя спокійне й розмірене – нема куди спішити, але й позаду плентатись теж не слід, отож живуть у золотій середині. Тут – батьківщина ґотичної архітектури, про це свідчать і шість кафедральних соборів – гордість Санліса. Місто Санліс (що на річці Нонетт), як вважається, було засноване в VII ст. до нашої ери. Фортечні стіни часів галло-романського періоду оточують місто з мальовничими маленькими вуличками і руїнами старовинного королівського замку в центрі. Як і деякі інші міста Франції, Санліс названий на честь одного з племен галлів, що мешкало тут в античні часи.

Це саме тут, у санліському лісі, року 987-го впав із коня і розбився насмерть останній король із Каролінгів – переломив спину й розбив черепа (це ж треба так упасти!). А вважався ж його величність чудовим наїзником – бездітний Людовик V.

Тоді ж у Санлісі зібралася рада королівських васалів, і вже нарекла новим королем Гуґо Капета. Абата Гуґо прозвали Капетом, бо він носив плаща світського священика, який називався «капа». Так закінчилася королівська династія Каролінгів21 і започаткувалася нова – Капетингів, нащадки якої правитимуть Францією упродовж кількох століть, а Санліс став частиною королівського домену, коли Капетинги зійшли на трон. (Чоловік Анни Ярославни Генріх I теж був з цього роду і вважався онуком засновника роду Гуґо).

У соборі Санліської Богоматері є видатна пам’ятка старовини, зразок французької ґотики XIII ст. – меморіальна дошка на честь 500-ліття перебування тут Жанни д’Арк:
«15 серпня 1429 року отримала перемогу над англійською армією герцога Бедфордського на Санліській рівнині, з 23 по 25 квітня. Вона поверталася сюди ще в квітні 1430 р.».
У центрі міста збереглися ділянки середньовічних укріплень, церквиць тих часів, ренесансні будівлі. Але для українських туристів (як, між іншим, і для російських теж) – інтерес викликає абатство Сен-Венсан (Святого Вікентія), засноване в 1060 році Анною, дочкою Ярослава Мудрого.

В архівах Франції збереглися державні акти, на яких накреслено: «Із згоди дружини моєї Анни», «В присутності королеви Анни». Зустрічаються й написи слов’янською: «Анна регіна» – королева Анна. Мабуть, у Європі тих часів жінки з такими здібностями були рідкістю – не інакше.

Старовинне місто не здалося нам похмурим, потворним та бридким, як у часи Анни Ярославни. Адже вона писала з Парижа до батька у Київ: «Тут житла похмурі, церкви негарні, а норови жахливі».

Багато води звідтоді стекло…

Сьогодні Санліс – чистеньке, чепурне містечко, і ми залюбки прогулялися мимо невеликого ринку, міського вокзалу і були зачаровані – попри навіть вузенькі вулички – його красою, акуратністю і спокоєм…
Ще із вражень українських туристів, які в різний час відвідували Санліс
Санліс – це чарівна казка Х – ХІІ ст., яка застигла в будівлях того часу. Важко уявити, що собор Х ст. може функціонувати в наші дні, а в будівлях ХІІІ–ХV ст. ще й досі мешкають люди.

Центральний єпископський собор – це дивовижний ансамбль. О, Санліс! Цей райський куточок був однією з резиденцій королів Франції. За тих часів він потопав у лісах, повних дичини, та був найпопулярнішим місцем королівського полювання, чи, як казали на Русі, ловів.

Санліс став для королеви Анни рідним містом. Тут минули її роки як королеви Франції. Небагато міст, таких, як Санліс, збереглися до нашого часу.

Майже в первозданному вигляді він залишив нащадкам свою архітектуру. Та головне – ці архітектурні пам’ятки з сивої давнини є німими свідками життєвого шляху нашої пращурки Анни Ярославни, яка є пращуром майже всіх королівських династій Європи: Капетингів, Валуа, Бурбонів та 4-го Орлеанського дому, з 1830 року – королівського.

Абатство Святого Вінсента – центральна частина міста. Здалеку видно чималу споруду – готичний собор, біля якого знаходиться ще одна церквиця, менша розмірами. Йдемо вузенькою вуличкою, з будівлями, на яких видніються таблички з написами: XI, XII та інші століття, і виходимо на простору площу. Ось громаддя собору вже поруч. Химери дивляться на нас із височини споруди, кричать птахи, вони тут гніздяться.

Ліворуч – ще один собор, трохи менший. Побудований у 995 році коштом королеви Аделаїди, доньки засновника королівської династії Капетингів Гуґо Капета, це єдиний собор з часів королеви Анни.

У ньому – аж не віриться, що ми стоїмо біля такого собору! – наша Анна, королева Франції, молилася та брала участь в церковному служінні. Сходинки, що ведуть до собору, витерті підошвами ніг тисяч паломників і безжалісним часом. Це тут королева Анна дала обітницю Богу, що при народженні нащадка королівського престолу побудує монастир.

І збудувала, коли народила сина Філіппа у 1054 році, майбутнього короля Франції, – на місці старої, напівзруйнованої каплички Святого Вінсента. Збудувала вже по смерті чоловіка – Генріх І усі кошти королівської скарбниці витрачав на безконечні війни і на будівництво монастиря не давав жодного су. Саме там, в одній із ніш – статуя королеви Анни. В цьому абатстві Анна довгий час мешкала, тут знаходилась її бібліотека…

«Ми дивилися на споруди, які дихали історією, і різні почуття володіли нами. Не все вічне, та пам’ять про людей, які будували історію людства, – завжди з нами. Гордість за предків, спадкоємцями яких є наш багатостраждальний український народ, що його багато разів робили спробу знищити «старші брати» – хотіли, та не змогли; народ, історію якого переписували, поливаючи брудом та наклепами; народ, який збагатив культуру не тільки Росії, а й багатьох країн світу – цей народ незнищенний».

Дуже нас втішили слова однієї француженки, коли ми вирішили відвідати сучасний пам’ятник королеві Анні, відкритий у Санлісі. Запитали тамтешню жінку:

– Як потрапити до пам’ятника королеві Анні?

Француженка, трохи подумавши, перепитала:

– Анн де Кієв?

На наш стверджувальний кивок довела нас аж до парку, де його встановлено. Чесно кажучи, ми не очікували побачити такий монумент нашій улюблениці. Його встановлено за 7 років (2005) до нашого відвідування Санліса. На відкритті пам’ятника королеви Анни були присутні Президент Франції Жак Ширак, Президент України Віктор Ющенко і представники королівського дому – граф Робер Паризький, його оточення і Шарль Філіпп Орлеанський. Дивлячись на статую королеви Анни, вражаєшся далекоглядністю бачення ідеї самого пам’ятника та майстерністю його втілення в бронзі. Не надто висока статуя (десь близько 2,5 метра) відтворює образ жінки особливої, дивовижної краси. Слава про красу принцеси Анни з далекої Гардарики дійшла до вдівця Генріха І, про це свідчать аннали історії. І ось перед нами постала ця гордовита, волелюбна постать. Але гордість, притаманну зазвичай королеві, не треба плутати з пихатістю. Історія свідчить про щиру, доброзичливу та розумну жінку, здатну на самопожертву заради родини та країни. Королеві Анні, як свідчить часопис, були притаманні сердечні материнські почуття, які, особливо на ті часи, не були характерні для високородних можновладців. Мабуть, Господь простягнув свою десницю над нею, нашою принцесою Анною, улюбленою донькою великого князя Київського – Ярослава Мудрого.

«Життєва оповідь твориться, додаючи кожен день по сторінці, та є життя, яке визначається долею заздалегідь. Воно – як коло, рівне зусібіч, і до нього нічого додати, але саме йому бути передвісником майбутнього, дарувати нове життя, сповнене нечуваною енергією, ширити мир та злагоду в серцях майбутніх поколінь, поєднуючи їх в одне ціле. Таких людей небагато, але вони назавжди в серцях і пам’яті народів, та й у цілому – людства. В наших серцях це наш предок і донька свого народу в одній особі – Анна Ярославна – королева французька» (Едуард Лощинський).
Генріх симпатизував Санлісу та його мешканцям, адже саме тут колись була запропонована корона Франції предку його, Гуґо Капету. Санліс був надійно захищеним містечком з п’ятьма високими фортечними баштами, що розташувався трохи обіч проїжджої дороги, у чудовому лісі. Колись там були римські володіння, і звідтоді збереглися руїни храмів та арена. Хоча від них там залишилися лише каміння та мармурові плити часів римлян, що щедро використовувались для будівництва нового королівського замку та монастирів.

У Санлісі з благословення королеви, на її пожертвування і навіть за її участі (вона поклала в підмурівок камінь, – як колись, будуючи храми та монастирі, робив її батько) був збудований жіночий монастир Святого Вінсента – саме на тім місці, де колись стояла стара капличка Святого Вінсента Сарагоського, що вже на той час розвалилася. Монастир був вельми чималою спорудою, яка зводилась більше десяти років, а перед його входом була встановлена статуя засновниці.

Коли у 1053 році в Анни народився син Філіпп, то на честь цієї події вона збудувала в Санлісі церкву святого Вінсента, а пізніше тут було створене однойменне абатство. Нині в ньому розташовується школа. А на порталі церкви і сьогодні вабить зір витончена й елегантна фігура жінки на повен зріст.

В одній руці вона тримає мініатюрну конструкцію собору, а в другій – лілію, символ королівської влади.

Коли в Санліс приїздять земляки Анни з далекого Києва, то в першу чергу підходять до її скульптури.

– Здрастуй, Анно, землячко наша чарівна! Відгукнися!..


Починаючи з 1076 року життя Анни Ярославни, як і її передчасна кончина, оповиті таємницею.

Повернувшись після смерті графа Валуа до королівського двору, Анна Ярославна ще брала деяку участь у справах короля – сина свого. Доказом цього є її підпис 1075 року на документі, яким Філіпп підтвердив грамоту, видану на користь монастиря Нотр-Дам. Але швидко становище її при королівському дворі змінилося. Вона перестала підписуватися, як було раніше, Regina (королева), а тільки Signum Annae matris Philippi Regis (підпис Анни, матері короля Філіппа). Виходить, що вона таки втратила свій статус королеви через її романтичний, але, як вважається, незаконний шлюб із графом Валуа. Звідтоді Філіпп представляв Анну лише як свою матір, але вже не королеву. Згаданий підпис за 1075 рік є останнім слідом Анни Ярославни в старовинних французьких актах, документах і хроніках тодішнього часу – можливо, саме тоді вона й покинула королівський двір свого сина?

Існує кілька версій про її подальшу долю. Згідно з однією, королева повернулася до Києва, де й доживала віку в монастирі. Але більшість дослідників вважає, що Анна Київська, як її називають у Франції, доживала свій вік і була похована таки десь у Франції. Правда, на її статуї в монастирі Святого Вінсента викарбувані слова, які стверджують: Анна повернулась на землю своїх предків. Але… навряд.

На той час її батька Ярослава Мудрого вже давно не було на світі. Анна, опинившись у Франції, спочатку втратила з ним зв’язок – причиною тому була відстань. А потім втратила і його самого – великого князя Київського не стане 20 лютого 1054 року (вона ще тоді житиме з Генріхом, якому, правда, через шість років випаде залишити цей світ). Вона й про смерть батька (адже дуже довго з Києва йшли вісті до Франції) дізнається чи не через рік. Він помер у своїй резиденції під Києвом, у Вишгороді. Добре, що був не самотнім, з ним був його улюблений син Всеволод, він і перевезе тіло батька з Вишгорода у Київ і разом з братами та онуками поховає його в мармуровому саркофазі в Софійському соборі. Той мармуровий саркофаг буде копією тих двох мармурових саркофагів, що в них (тільки в Десятинній церкві) раніше поховають великого князя Володимира і мачуху – Анну Романівну Візантійську, принцесу і царицю, а на Русі – велику княгиню Київську.

То що їй було шукати в країні, яку вона так давно покинула? Без батька рідний Київ уже почав їй здаватися далеким і навіть зчужілим.

Ярославу Мудрому (справді мудрому!) таки не поталанило з синами.

Старшого його сина, спадкоємця престолу Володимира, не стане у 1052 році. (Лише два роки протримається батько без свого улюбленця.) Старшим серед Ярославових синів став Ізяслав. Батько більше прихилявся до освіченого і врівноваженого Всеволода, але, остерігаючись братовбивчих воєн за престол, Русь заповів перед смертю трьом синам, наставляючи їх жити в братерській любові та визнавати старшого Ізяслава, якому передав Київ та Новгород. Святослав отримав Чернігівську землю і Тмутаракань, а Всеволод – Переяславську й Ростово-Суздальські землі. Двом молодшим синам Ярослава – В’ячеславу та Ігорю – дісталися Волинь і Смоленська земля. У Полоцьку залишався племінник Брячислав Ізяславич, а Прикарпаття переходило внукові Ростиславу, синові померлого Володимира Ярославича.

Це вже була роздрібненість великої держави. Поділяючи Русь між синами, онуками та племінником, Ярослав Мудрий виявився не на рівні своєї мудрості. Великим князем Русі залишався старший, Ізяслав, якому належав Київ. Брати його молодші, сини і племінники мали виступати в ролі намісників окремих земель-князівств. Натомість вони почали виступати проти старшого брата свого, суверена Русі. Отож сини Ярослава не втримали батьківський спадок. Київську Русь терзали жорстокі чвари. А ще ж і війни з половцями. Ні, вважають провідні історики, – Анна не могла повернутися в країну, що на той час стала їй вже чужою.

Але, попри все, чіткої відповіді на запитання, як і де Анна Ярославна закінчила свої дні, все ще немає. Як пише один із дослідників, «образ Анни ніби розчинився в повітрі, на березі прозорої річки Нонетт, яка струменіє неподалік Санліса по камінцях; чи десь по дорозі в Данію, де ще могла у ті роки жити її сестра Єлизавета, чи навіть у самому Києві, про який королева не могла забути за все своє французьке життя… Але, перегортаючи сторінки руських літописів, латинських хронік, зримо бачиш цей образ – візантійську принцесу в оксамитовій, опушеній хутром мономашці, у вбранні багатої патриціанки, але з руською посмішкою і з руською душею…»

Року 1884-го журнал «Киевская старина» видрукував портрет Анни Ярославни, що довгий час належав професорові Петербурзької академії мистецтв Бассену. На гравюрі напис російською мовою: «Анна Ярославна – королева Франции, родилась в Киеве, скончалась вблизи Парижа». Вочевидь, ця літографія зроблена в Парижі – можливо, то копія з видання XVII ст. «Життя французьких королів» історика Мезере. На літографії Анна має зачіску та вбрання за модою XVII століття, а корону на голові – XI століття.

Зображення Ярославни обрамлено вінком з троянд (символ жіночої досконалості). На дузі королівського герба напис: «Оплакую його смерть і своє життя». На гербі зображено похиле дерево, перед ним – горлицю, що символізує сум, з другого боку – кущ лілій, символ чистоти. За ким журилася Ярославна – за Генріхом І, за графом Валуа чи за рідним батьком? А може, за батьківщиною?
Є ще одна версія стосовно останніх днів життя Анни Ярославни. У 1988 році у Франції вийшов історичний роман Режін Дефорж, котрий викликав значний інтерес у читачів і став мало не бестселером. Якщо вірити дослідженням Дефорж, королева Анна користувалася повагою і підтримкою багатьох впливових аристократів, зокрема знаменитого короля Англії Вільгельма I Завойовника. Він був серед тих знатних осіб, які були присутні при відплитті Анни на батьківщину, в Київську Русь. Із згоди свого сина Анна залишила Францію і вирушила… Але чомусь до… Новгорода (за сюжетом роману). Ніхто не знає, що спонукало її до цього. Але їй не судилося дістатися до Новгорода, в дорозі вона тяжко занедужала і померла вже на новгородській землі. Згідно із заповітом Анни Ярославни, її нібито поховали за язичницьким обрядом – поклали тіло на пліт, підпалили і пустили за водою – на поталу хвилям та вогню…

Але це в романі, а роман – річ художня, фантазійна. А як у реальному житті?

Подальша доля Анни Ярославни і досі залишається невідомою. Як невідомі ні рік її смерті, ні місце поховання.

Більшість радянських істориків вважали, що Анна на батьківщину не поверталася, а завершила своє життя у Франції. Свого часу в СРСР було знято фільм «Ярославна – королева Франції»; у ньому розповідається, як Анна виїхала до Франції, і – ні слова про те, що вона повернулася до Києва. Є й напівфантастична версія, що її дотримується дослідник Д. Кулинич: вона повернулася до Києва, але, потрапивши там у міжусобицю, що її затіяли сини Ярослава, знову повернулася до Франції.

Це при тім, що подорож королеви Європою в XI столітті не могла бути такою собі веселою прогулянкою. В ті часи повсюди клекотіли війни, розбійники підстерігали мандрівників, зрештою, й хижих звірів було повно. А така подорож, як правило, тривала місяцями.

Дивно, адже французькі джерела тих часів, у XI столітті, не могли не зафіксувати смерть такої особи, як королева Анна. Певний час вона була й королевою-регентшею і підписувала всі державні документи за малолітнього сина. То невже у Франції історики обійшли б її смерть мовчанням і не залишили потомкам слідів її могили?

Один з українських дослідників ставив у Франції питання:

– Невже немає ніяких свідчень того, що Анна Ярославна померла у Франції?

– Немає, – відповідали йому. – Ми таких свідчень не знаємо.

Правда, у Санлісі на її статуї викарбувані слова: «Анна повернулася на землю своїх предків», але…

Статуя була споруджена при реконструкції костьолу і значно пізніше кончини Анни Ярославни.

Ще дехто вважає, що Анна Ярославна у 1082 році, коли мандрувала Європою, то сподівалась на зустріч з братом Ізяславом – вигнаний з Києва під час міжусобиць, він десь у Європі тоді перебував…

Невідомо, чи знайшла вона Ізяслава в Європі (Європа все ж таки велика) – як невідомо, чи вона взагалі вирушала коли-небудь у мандри Європою.

Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємось, як закінчився земний шлях жінки, яка для нас була Анною Ярославною, а для французів – королевою Анною Київською… І вони все ще вірять своїй співвітчизниці, романістці Режін Дефорж, яка у своїй книжці «Під небом Новгорода» написала (перед цим добряче подумавши: «І що б його ще таке утнути про Анну Київську, щоб роман узяв читачів за живе?..»), що Анна Київська по смерті графа Рауля залишила Францію і вирушила буцімто до далекого (і невідомо для чого їй потрібного) Новгорода…

Колись Новгород – центр ільменських слов’ян, – був другим значним центром Київської Русі (з кінця X ст.). А загалом був столицею Новгородської феодальної республіки. З 1478 року – захоплений Російською імперією.

Колись у Новгороді князював – ще зовсім молодим – батько Анни, князь Ярослав – Мудрим він стане пізніше і вже в Києві, де й Анна народиться.

У ті давні часи спалювання померлих у човні (поміст, чи то пак пліт у романі француженки) – це був звичай поховання, що практикувався у слов’ян. З вогнем, вважали, душі померлих швидше діставалися до омріяного за життя небесного раю… Якщо на церемоніях похорон знатних вікінгів поховальні багаття споруджувалися на драккарах, то у слов’ян – на поховальних човнах або плотах.

Про звичай кремації – так це сьогодні називається, – у східних слов’ян згадується у «Повісті временних літ»:


«А радимичи, и вятичи, и северо… <…> И аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь, и посемъ творяху кладу велику, и възложать на кладу мертвѢца и съжигаху, и посемъ, събравше кости, вложаху въ <…> ссудъ малъ и поставляху на столпѢ на путехъ, иже творять вятичи и нынѢ. Си же обычаи творяху и кривичи и прочии погании, не вѢдуще закона Божиа, но творяху сами себѣ законъ».
За словами київського літописця, слов’яни «живяху каждо родом своим и на своих местех, владеющие кождо родом своим». Тому й збереглися у них і в пізніші після Анни Ярославни часи (зберігалися де-де ще й після прийняття християнства сімейно-родові культи у вигляді пошанування предків, первісні звичаї, пов’язані з поховальним культом на воді… Зокрема, окрім поховання у землі, збереглася й кремація, коли померлих спалювали в човні, що його пускали вниз по річці… Видовисько вражало.

Що ж до поховання у такий спосіб тіла Анни Ярославни на плоту, як подано це в романі «Під небом Новгорода», то…

Красиво сфантазовано письменницею – нічого не скажеш. Романтично і навіть… Навіть аж за душу бере. От тільки Анна Ярославна, будучи на той час істинною християнкою, навряд чи могла б узяти на себе такий гріх – забажати, аби її по смерті поховали за язичницьким обрядом…
Як свідчать археологи, по всій території розселення давніх слов’ян виросло за віки багато курганів і могильників – останній притулок рабів і царів, воїнів і кметів-сіячів, віщунів-волхвів. Одні з них померли своєю смертю, інші загинули, нападаючи чи захищаючись. Ховали їх теж по-різному: або тіло небіжчика спалювали, або ховали у землі. Але над тими й тими насипали кургани, ховали небіжчиків в убранні, з особистими речами, що мали знадобитися в потойбічному житті. Якщо небіжчик був знатним – убивали коня, рабів чи полонених (навіть дружину), клали коштовні речі. Все мало знадобитися небіжчику в підземному царстві блаженної країни – вирію (раю), осередку вічного світу, куди перебиралася людина по завершенні земного шляху. Тоді вважалося: зі смертю життя не закінчується, а лише переходить в інше існування, і небіжчик прилучається до сонму предків.

Щодо обряду спалення, поховання у човні існувало в ранній період слов’янства. Так ховали в основному представників князівського роду, очевидно запозичивши цей обряд у північних сусідів. Човен був річчю, необхідною для життя небіжчику в загробному житті, а тому там мало бути все, з чим він розлучився в цьому світі.

Човен для спалення виготовляли з колоди, випробовували на плаву, потім витягували його з води і ставили на дерев’яний поміст, який підтримували чотири соснових чи березових стовпи. Над човном зводили шатро (зруб) із лавою, покритою дорогими тканинами (бувало, що й грецькою паволокою). На те ложе клали небіжчика в дорогому вбранні, а біля нього ставили міцні меди, клали квіти, а далі неодмінно залишали їжу. А ще – зброю, жертовних коней, биків, собаку, півня і курку. Усе це мало служити небіжчику в потойбічному житті. Траплялися й тяжкі ритуали, коли спалювалася дівчина, яка добровільно погоджувалася на це – її напували такими напоями, що вона вже бачила блаженний світ і своїх родичів у ньому, господаря та його слуг.

Поховальним обрядом відала старезна волхвиня, яку називали «ангел смерті». Дівчину, споряджену в розкішний одяг і вбрану в різні прикраси, душили або кололи ножем. Опісля запалювали під настилом заготовлений хмиз. Величезне вогнище охоплювало човен, шатро, небіжчика, труп дівчини, жертовних тварин та речі. Потім на цьому місці насипали височезний курган, ставили дерев’яний стовп з іменами небіжчика та руського князя.

Іноді ж човен – якщо поховання було простішим (без жертв і дорогих речей), підпаливши, пускали за водою і він, охоплений вогнем, плив – до нового життя небіжчика в іншому, кращому світі. Вірили в незвичайну силу вогню (в цьому культі поєднувалося і вогнепоклонство, і культ води). Вогонь на землі (домашнє вогнище), як і на небі (сонце) були для слов’ян священними, бо зігрівали землю і людину. Вогонь, як джерело світла, очищав небіжчика від гріхів, а поглинаючи його в своєму полум’ї, відкривав йому браму в потойбічне царство і вічний спокій. Витримавши таке очищення, небіжчик у своїй подорожі до вирію (раю) ставав недосяжним для злих сил. Спалення за тогочасними віруваннями було найвищим виявом пошани. Слов’яни вірили: тільки у човні, на якому душі перепливли водяний простір і досягли вічної оселі, швидше дістануться туди, куди раніше пішли предки, де також жило сонце, себто відпочивало, завершивши свій денний шлях.

У щоденному русі Сонця небозводом люди вбачали відбиток життя живої істоти, подібно до свого власного. Сонце народжується (схід), поступово старіє і вмирає (захід). Смерть людини уподібнювалася до щоденного існування сонця. Завершивши свій шлях на заході, сонце вмирало. Місце, де воно щезало, уявлялося оселею, що чекає людину після смерті. Туди відійшли раніше душі предків і там вони мають нове життя. Тож обов’язок живих – допомогти тим, хто вмер, швидше переселитися в блаженну країну – а для цього човен і вогонь годяться найкраще за інші способи подорожі у вирій.

Та ще не забували небіжчику покласти перед тим, як його охопить вогонь, «карбовану монету» – як плату перевізнику через вогняну річку.

У смерті бачився початок нового життя. І народжувалося воно у спопеляючому вогні. Оскільки все, що в ньому згорить, неодмінно відродиться у вирії, у країні блаженній – отже, слава ВОГНЮ!

I все ж загадка-таємниця залишається: так досі й невідомо, коли, де і за яких обставин урвався життєвий шлях Анни Київської, королеви Франції.

Сімнадцяти літ від роду москвичка Юлія Друніна пішла в 1941-му добровольцем на фронт. Перша її поетична збірка, що вийшла вже по війні, так і називалася: «В солдатській шинелі».

Вона була відважною фронтовичкою – ця тендітна дівчина, тож основна тема її поезії патріотизм радянських людей на війні…

Значно пізніше звернулася поетеса-фронтовичка до теми кохання.

Року 1973-го видала збірку поезій «Не буває кохання нещасливого». Гм… Така була певна цього поетеса-фронтовичка, яка на фронті ходила разом з солдатами в штикову атаку, дівчина рішуча, відважна, мужня, яка з будь-яких житейських ситуацій уміла знаходити вихід. Так принаймні здавалося. Тож і любові нещасливої для неї, здавалось, не існувало.

Це коли коханий був поруч, і вона була з ним, як за надійним кам’яним муром.


Ты – рядом, и все прекрасно:

И дождь, и холодный ветер.

Спасибо тебе, мой ясный,

За то, что ты есть на свете.


А коли його забрала передчасна смерть, і вона, вже постарівши, опинилася одна-однісінька в розбурханому житейському морі, то боролася з відчаєм, що охопив її, як могла. Але сили вже були не ті, з якими поетеса колись ішла на фронт. Там вона і не в такі перипетії потрапляла і вистояла, а тут…

Поборовшись якийсь час з відчаєм і самотою, вже немолода й надломлена Юлія не змогла пережити втрати коханого (вона була тоді секретарем Спілки письменників СРСР, народним депутатом СРСР). Зачинившись у гаражі, завела мотор своєї старенької легковички й отруїлася вихлопними газами…

Свій вчинок так пояснила в передсмертній записці:
«Почему ухожу? По-моему, оставаться в этом ужасном, передравшемся, созданном для дельцов с железными локтями мире такому несовершенному существу, как я, можно, только имея крепкий личный тыл».
А все тому, що життя її після смерті чоловіка втратило будь-який смисл. Світ на її очах перевернувся, і більше не було крила, щоб сховатися під ним від катастрофи.

Тил (одне із значень цього терміна) – територія, розташована оддалік від лінії фронту… А життя – це завжди війна (хоч часом і невидима – невидимий фронт) з поперемінним успіхом, з життєвими негараздами, пертурбаціями, пригодами, часом злими, а часом і фронтові атаки… І якщо у тебе є тил – з негараздами ще можна боротися успішно.

А якщо тил втрачений…

…Щось подібне свого часу спіткало й Анну Ярославну. Із втратою надійної коханої людини Анна втратила і те надійне крило, що захищало її від житейських бур та небезпек. А втративши тил, втратила віру в подальший сенс життя. І світ перевернувся, віра й бажання жити залишили її, бо не знала, як із втратою коханого далі жити… Якого любила над усе, і та любов, що прийшла до неї восени життя її, так її зігрівала… І тримала на плаву в розбурханому житейському морі… І вчорашня королева далі жити без коханого вже не могла. Та й не бачила в тому сенсу.

Желя (чи – Жля) – богиня туги й жалю, вісниця мертвих у давніх слов’ян, предків Анни з роду Ярослава Мудрого, із Києва золотоверхого. У неї бліде обличчя, довге чорне волосся і бездонні, але завжди печальні очі.

Гарна неземною вродою, журливо-сумна Желя разом зі своєю сестрою Карною літає над полем борні і сповіщає, кому «погибоша быть…».

А після битви, схиливши голову й обійнявши руками коліна, сестри оплакують мертвих, хоч змінити вже нічого не можуть…

Зазвичай загиблих спалювали, і Желя розсипала їхній попіл. І куди вона його несла, того із живих ніхто не знав. Тож ніхто не знає і вже, мабуть, ніхто й не дізнається, коли Желя забрала королеву Анну і куди віднесла її прах – крім самої Желі, це нікому з живих не дано знати.


Одначе пошуки її слідів у цьому світі тривають.
«…Залишається відкритим питання, куди поділася Анна Ярославна після відходу з королівського двору й що з нею сталося опісля. З уваги на цілковитий брак яких-небудь документів ледве чи буде колись можливість відповісти з усією певністю на це питання. Поки що залишаються тільки більш або менш правдоподібні здогади й гіпотези, що на основі різних аналогій, подібностей і міркувань намагаються, принаймні приблизно, відтворити останні роки життя нашої високонародженої землячки й усталити, чи радше відкрити, місце її вічного спочивку… І все ще віримо, що бодай колись буде знайдена відповідь на здається вічне запитання: куди поділася, де поділася, зникла, щезла Анна Київська, королева Франції?»

(З одного історичного дослідження)


Анна Ярославна, до того добре відома у Франції – королева ж, мати короля! – наче в один день пропала, зникла, щезла.

І – безслідно. Принаймні до сьогодні.

Це ж треба! Хай і тисячу літ тому пропала, щезла, зникла, але ж королева держави, не якась нікому не відома простолюдинка, і раптом… Ані сліду в історії, ані знаку про її загадкове зникнення.

ПРОПАДАТИ – загублюватись, втрачатися через недбалість, недогляд тощо.

Бути відсутнім – це за Тлумачним словником.

«Пропав безвісти»…

«Пропав, як дим (із комина)».

Так кажуть в Україні, коли хтось безслідно зникає.

Прислів’я до нашої теми: пропадати – знемагати від нудьги, журби (переважно від виниклої самотності або із нецікавим чи обтяжливим оточенням).

Кохаючи, побиватися за кимось…

ЗНИКАТИ (ЗНИКНУТИ) – перестати існувати, бути в наявності.

Вмирати, гинути. Зникнути зі світу. Загубитися, пропасти… Невідомо де, коли і куди…

ЩЕЗАТИ – те саме, що зникати. Без сліду. Губитися, пропадати невідомо куди. Щезати на віки вічні.

Все це слова одного значення.

Люди мають здатність – скажемо так, – пропадати, зникати, щезати. Часто й назавжди. Без сліду. Без видимих мовби на те причин.
Статистика свідчить (а факти, як відомо, річ уперта): щорічно на Землі пропадає безслідно близько двох мільйонів людей. Переважна більшість таких зникнень пояснюється досить природними причинами: убивства, нещасні випадки або стихійні лиха. Правда, іноді люди зникають за власним бажанням. Але все ж більша частина випадків у звичайні рамки не вкладається.

Згідно з офіційними даними, щорічно в США пропадає більше мільйона людей. Причому протягом останніх десятиліть цей сумний показник постійно збільшується… У нас теж існує спеціальна статистика, цифри якої викликають подив і жах: тільки за минулий рік у нашій країні пропало більше 120 тисяч людей! Невелику частину зниклих іноді потім знаходять (рідше живими, частіше – мертвими). Але багатьох з них так і не знаходять, вони зникають назавжди. Їхнє зникнення так і залишається загадкою, що змушує декого вірити в сатанинські сили, в НЛО і тому подібне.

У Росії пропадають приблизно 100 людей на день. Себто 36 з половиною тисяч на рік. За статистикою чоловіки пропадають частіше, аніж жінки. Серед них багато бізнесменів, власників дорогих машин.

За останні 10 років (за даними МВС) у результаті квартирних афер загинули чи пропали безвісти 30 тисяч чоловік.

Багато пропадає дітей…

Отож виникає запитання: що робити, коли пропала близька людина?

Головне – ні секунди не баритися, а звертатися негайно до бюро нещасних випадків. Через три доби подати заяву до міліції. Бажано надати фотографію зниклого, детально описати його зовнішність, знати групу крові та особливі прикмети…

Гм… А що робити, якщо тисячу літ тому у Франції пропала королева, яку (власне, її слідів) так досі й не знайдено?

Де, коли і як вона пропала, зникла, щезла і де упокоїлась навіки?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка