Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка11/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

«Іноді люди зникають за власним бажанням…»
Людина – суспільна істота. (У спецлітературі підкреслюється: «Сутність людини розкривається в її діалектичній взаємодії із суспільством. Формування людини як особи можливе лише в суспільстві, тому суттєву характеристику людини становить сукупність суспільних відносин…» – і т. д., і т. п. Аж до посилання на К. Маркса, мовляв, тільки в суспільстві людина може розвинути свою справжню природу… – І так далі. Безперечно, лише в суспільстві та у взаємозв’язках з ним людина залишається людиною).

Отже, повторимо усім відому істину: людина – суспільна істота. Вона не може існувати без товариства собі подібних. І спілкуватися із ними вона має по кілька годин на добу – окрім сну.

Без суспільства людина – це просто…

Як Робінзон Крузо на безлюдному острові. Правда, до того, як потрапити на той острів, Крузо виховувався межи людьми і завдяки йому став тим, ким і став: людиною. (Хоча Дефо, створюючи свого Крузо Робінзона, дещо й облагородив його, адже він навіть за 28 років перебування в самотині на тім острові не втратив нічого людського. Селкірк, який був прообразом Робінзона Крузо, живучи на своєму пустельному острові, з роками навіть почав було й мову забувати. Бо ні з ким було йому спілкуватися на тім острові. Ще б трохи – й перетворився на тварину (еволюція розвитку, тільки навпаки)).

Себто людина повинна щодень і все життя спілкуватися з людьми, тільки тоді її знатимуть і пам’ятатимуть. Без суспільства вона не може жити. І в той же час нічого немає легшого й простішого для людини, як випасти із суспільства. А що з воза впало (запевняє відоме прислів’я), те пропало. У нашому прикладі людина, випавши із суспільства, просто губиться (пропадає, зникає, щезає) і живучи серед людей, перестає бути людиною. Часом на неї просто не звертають уваги.

Хоча б ті ж таки пенсіонери. Особливо міські, які якогось дня, вийшовши на заслужений відпочинок, – стають нікому не потрібними, опинившись у ситуації, про яку кажуть: мавр зробив своє (себто відробив, як у нашому прикладі), мавр може піти… Чи то пак – зникнути, щезнути, пропасти…

І залишається таким непотрібним, усіма забутим, щоб у чотирьох стінах отупіло сидіти, або те ж саме робити на лавочці перед під’їздом.

І чим довше такий викинутий з активного життя залишатиметься самотнім, тим швидше його забудуть. Та так забудуть, що ніхто потім і не згадає, що був колись і такий… Згодом його поховають, але мине небагато часу, і вже ніхто й не пам’ятатиме (та ще за відсутності рідні чи неуваги дітей) про нього, та як і коли він помер і де похований. (Скажімо, де ви бачили в наш час таких друзів, які б не забували пенсіонерів?.. Міф!)

Не виключено, що про Анну Ярославну не збереглося ніяких даних про її життя після полудня віку, про дату смерті та місце поховання тільки тому, що вона ще раніше випала з суспільства і втратила з ним контакті, спілкування.

Спершу вона офіційно втратила титул королеви, викликавши певні пересуди своїм другим заміжжям, а після негаданої смерті ще і графа Рауля і зовсім опинилася в ситуації риби, викинутої на берег.

По смерті графа Анна Ярославна змушена була залишити графський замок, де вона була графинею, і повернутися до Парижа, до сина-короля Філіппа, улюбленця свого. Але спільної мови з сином-королем так і не знайшла, як і з його двором. Син зберігав у стосунках з матір’ю дипломатичну коректність, та й по тому.

Анна Ярославна при дворі сина – і це вона, мати-королева! – залишалася самотньою і нікому не потрібною. Вирішила повернутися до Санліса, де швидко й назавжди випала з суспільства. І – як результат – ні рідних, ні друзів, ні просто добрих знайомих… Ні взагалі людей, яким би вона була ще потрібна.

Сини її – король Філіпп і граф Гуґо – теж про рідну матір забули. Сьогодні це не дивина, що діти забувають своїх батьків, байдужі і неуважні до тих, хто їх породив. Сьогодні цим нікого не здивуєш, сьогодні це вельми поширене явище. А тисячу літ тому?..

І тисячу літ тому було те саме – людська порода не швидко змінюється. Та ще в кращий бік. Сини короля Генріха, як уже мовилося, забули про свою неньку рідненьку, яка, на відміну від їхнього батька, тоді ще була живою. Хоч і втратила на той час все, що до того мала. Як і віру в життя. І в його подальший смисл.

І це вона – королева Франції!

Сини, як це тоді водилося та й тепер водиться, були зайняті своїми справами, своїм життям – старший Філіпп троном та зміцненням королівської влади, яка тоді, ніде правди діти, була ще слабенькою, менший Гуґо – Хрестовими походами. Де вже їм було дбати про рідну матір! Хоч зовні все було ніби гаразд: сини були чемно-ввічливі з матір’ю (правда, від їхньої чемної ввічливості мати аж мерзла) та й те про людське око.

Суспільство забуло її ще живою. Крім слуг, вона більше ні з ким не спілкувалася, і гостей вельможних у неї вже не було. Вельможні гості втратили до графині-вдови будь-який інтерес. Не при владі ж вона, то й для чого вона їм? Як, між іншим, і вони їй. Вже не королева Франції і навіть не мати короля, якщо покинула його двір у Парижі на острові Сіті і перебралася в санліську глушину.

І Анна Ярославна, вчора ще у всіх на виду і всім потрібна, коли вона мала сотні друзів і тисячі тих, хто багнув її уваги, опинилася в самотині і забутті. Ніби вона до того й не жила.

Може, мав рацію історик М. Ф. Котляр: «Анна померла у Франції й була там похована. За довгі роки життя на чужині вона втратила зв’язок із батьківщиною, про неї там забули. Князівську родину роздирали усобиці, брати невпинно воювали один з одним. Нікому не було діла до далекої королеви-вдови. Можливо, саме тому не згадав про неї жодний давньоруський літописець…»

Її почали забувати і забули ще за її життя в санліській глушині.

Поховали королеву слуги, але й вони швидко забули про свою пані – нащо вона їм, мертва.

Творці хронік теж її забули і не згадували більше у своїх писаннях.

Час летить швидко, і наступні покоління вже не пам’ятали королеву Анну. Так закінчила життя Анна Ярославна. А чутки про те, що вона буцімто перед смертю повернулася на свою батьківщину, на Русь Київську, – всього лише чутки. Подібна подорож наприкінці життя була їй вже не під силу. Та й сенсу в ній вже не було.

Ось тільки хто скаже: де?

Десь, певно, в Санлісі, що його вона так любила за життя. Але де саме – це вже таємниця, яка, схоже ніким не буде розгадана. Забуту ще за життя, після смерті не воскресиш. Хоча… Нині Франція, ніби схаменувшись, ніби відчуваючи перед нею свою провину, пишається нею, своєю королевою. Ось тільки ніхто не відає у Франції, де вона знайшла свій вічний спочивок.

Франція і сьогоднішня спадкоємиця Київської Русі Україна спохопилися і заходилися гарячково гадати: де поділася одинока, усіма забута ще наприкінці життя королева?

Раніше треба було турбуватися – століття та й століття тому…

А тепер…


Що тепер?

Самотність – і не на пустельному острові, а серед людей, – це як бездонне море. Воно поглинає всіх забутих та самотніх. Але тим, хто когось забув, це так не минеться. Тож не забуваймо відомої істини: якщо ми когось забули, то хтось забуде нас – все в цьому світі повертається, і за все треба платити.

…Буцімто (але це з розряду міфів чи легенд, а може, й містики):

Іноді місячної ночі, як мешканці Санліса, наморившись щоденними клопотами, засинають, наче провалюються в сон, вулицями містечка ходить жінка в короні на вогнистій, аж золотій, голові. І чого вона ходить, що вона шукає – того ніхто не знає. Вранці жінки шепочуться між собою:

«Знову вночі бачили Аннет із Києва. Мабуть, шукає людей, які її колись забули. А забувши, загубили її… А тепер бідкаються, що не відають, де вона поділася, Анна Київська, королева наша…»

І трохи всім стає моторошно. Та ще як згадати: якщо ти когось забув – тебе теж неодмінно забудуть…

Не доведи, Господи, щезнути з планети Земля, зникнути, пропасти, ніби ти ніколи й не жив…

Існує версія, що Анна померла у 1089 році, бо саме того року у церкву Святого Квентіна були принесені багаті дари для молитов за упокій душі померлої королеви.

Де її могила – досі невідомо.

Інші джерела свідчать, що Анна похована в церкві Вільорського абатства, неподалік міста Етамп у Франції. Але ці дані недостовірні і викликають у дослідників сумніви.

У XVII столітті якийсь чернець (його імені історія не зберегла) абатства22 Вілльс буцімто відшукав втрачену на той час (на сьогодні – теж) могилу, і був щиро й радісно впевнений, «не чию-небудь, а самої королеви Анни».

Гробниця над могилою нібито була прикрашена гербом з улюбленими квітами Анни Київської – ліліями…

Ах, як вона любила лілії! Вони радували не тільки Київську Русь і місто її славне – град Кия, – а й усю землю, на якій росте близько 4000 видів (понад 250 родів), поширених всюди. В Україні (і ще раніше в Київській Русі, звідки вони прийшли до нас в Україну) – близько 150 видів (32 роди). Серед них є харчові (виявляється, всім відомі цибуля та часник теж лілії, хоча й смачні, особливо із салом), технічні – новозеландський льон, юка та інші, лісова, біла, тигрова, алое та інші, декоративні – лілія, тюльпан, пізноцвітні, гіацинт та ін.

Вона любила просто лілії, білі, тигрові, пізноцвітні… І так любила, що й на своєму гербі попрохала їх зобразити. Але так і не могла змиритися, що цибуля й часник, що їх вона через гіркоту (любила все тільки солодке) й різкий запах терпіти не могла, це теж з роду її улюблених лілейних.

«Ось так, – бувало казала ще малою, чим дивувала дорослих і навіть батька свого Ярослава Мудрого, – зовні людина, ніби гарна лілія, а придивишся, а перед тобою… пхе! – цибуля. Чи й часник».

Батько куточками вуст посміхався.

– Яка ти… розумаха, дочко, – казав не без задоволення. – Така розумна та доросла, що вже тебе й заміж пора той… віддавати. За якого-небудь принца чи короля. Але не забувай: лілії – для душі, а для тіла цибуля з часником – саме раз. Та і яка без них трапеза, та ще із салом?

Так от, гробниця, знайдена невідомим монахом, була прикрашена гербом з ліліями, улюбленими квітами Анни-королеви. А ще на гербі були зображені відчинені фортечні ворота, увінчані короною…

Багато хто з дослідників певний: фортечні ворота на гербі – це київські Золоті ворота – головна урочиста брама міста за часів Київської Русі. Споруджена 1037 року під час будівництва оборонної системи міста Ярослава Мудрого. Названа за аналогією з константинопольською брамою. Золота брама Києва – велика прямокутна кам’яна вежа з арковим проїздом.

Над склепінням проїзної частини була невелика Благовіщенська церква. Над воротами, що закривали проїзну арку, був деревний бойовий поміст. Обабіч до стін примикали оборонні вали. Збудована з великоформатної цегли – плінфи.

Чия гробниця у Франції могла бути прикрашена фортечними воротами – золотої брами Києва?

Тільки королеви Анни Київської, адже родом вона була з Київської Русі, із славного-преславного Києва.

Напис латиною переконував, що там поховано «Агнес». Деякі дослідники схильні погодитись, що саме там і поховано королеву, адже імена Анна й Агнес часто сприймались як ідентичні. Але церква, де знайшли надгробок, з’явилася у 1220 році, набагато пізніше після смерті Анни. Виходить, що монах відшукав поховання якоїсь іншої жінки. Але до чого тут київські Золоті ворота?

І знову тупик…


Царствені потомки Ярослава Мудрого
За дев’ять років заміжжя в Анни Ярославни народилося четверо дітей – троє синів і дочка. Виходить, королева протягом свого недовгого заміжжя чи не постійно була вагітною. Тож французи були переконані, а сам король в першу чергу: слов’янки таки й справді здорові й плодючі жінки. Це Генріха тішило, що саме йому дісталася така жінка. І королева з неї вийшла та, що треба, допомагає чоловіку в керуванні державою і дітей встигає народжувати одне за одним.

Правда, в деяких історичних джерелах блукає – нічим звідти його не витуриш, – припущення:


«Кілька років у Анни не було дітей. І тоді вона згадала звичай рідної країни і звернулася до заступника французів святого Вікентія.

Королева дала обітницю, що спорудить на честь цього святого монастир, якщо він ощасливить її народженням сина. І тільки після цього Анна народила довгоочікуваного сина, якому дала грецьке ім’я Філіпп…»


Гм… Вельми проста (чи не школярська) арифметика переконує нас, що все тут зовсім-зовсім не так. І дійсності, звичайно ж, не відповідає. Анна справді спорудила монастир Святого Вікентія, отже, виходить, просила-таки сина?

Просити, може, й просила, але… Заміж Анна Ярославна вийшла за французького короля Генріха I у 1051 році, а вже в 1052-му народила свого первістка, майбутнього короля Філіппа І. То на чому ж базується твердження, що в Анни «довго не було дітей»?

Після Філіппа в Анни народилося ще двоє синів: Роберт і Гуґо Великий та дочка Емма.

Філіпп I – король Франції з 1060 року. Представник династії Капетингів. Правнук засновника династії Капетингів Гуґо Капета.

За традицією був коронований ще за життя батька в дитячому віці у 1059 році. Після смерті батька у 1060-му Філіпп без будь-яких утруднень був визнаний королем… Це непокоїло Анну, і вона в одному з листів писала:
«Чоловік мій Генріх від тяжких своїх трудів і міжусобиць, що його печалили, помер нині і віддав свій дух Богу.

Хай заспокоїть Господь його душу і збереже нас, нині сущих, в благості своїй. Звертаюся до тебе, о пане мій, з проханням прислухатись до слів моїх і виявити нам, які залишилися сиротами, покровительство, дати нам захист і мудру раду – адже без сумніву, славі твоїй послугує і справа ця і плоди її. Син мій і спадкоємець престолу Франції Філіпп у молодих літах залишився без батька. По закону – король, а за літами ще дитя».


Як прийнято в таких випадках казати: світ не без добрих людей. Малолітній король Франції на троні вцілів. Опікуном його був граф фландрський Бодуен V. Правда, він помер, коли Філіппу ледве п’ятнадцять виповнилося. Тоді ж юний король зважився стати на чолі війська, щоб втрутитись у внутрішні справи Фландрії, і зазнав нищівної поразки в 1071 році. Звідтоді (урок пішов йому на користь), більше не затівав великих походів.

Васали справно платили йому данину, і Філіпп був задоволений, і королівська казна була не порожньою. Правда, року 1094-го Філіпп потрапив під інтердикт (одна з форм середньовічного церковного покарання в католицизмі) і був відлучений папою Григорієм VII від церкви за те, що без причин розлучився зі своєю першою дружиною Бертою Голландською і одружився з Бертрадою де Монфор, графинею Анжуйською.

Десять років він прожив під тією карою, званою інтердиктом, аж доки у 1104 році не розкаявся. Обіцяв і клявся припинити зносини з Бертрадою, був прощений, але й далі жив із нею. Через те він не міг взяти участь у Першому хрестовому поході.

За Філіппа королівська влада міцно утвердилась в Іль-де-Франс. Від першої дружини мав четверо синів і дочку, від другої теж мав четверо дітей, хоч вони й вважалися незаконнонародженими.

Помер у 1108 році, побувши королем Франції замало не піввіку.

Був він товстим і лінивим тюхтієм. Але, для об’єктивності сказати, як і всі товстуни-лінивці, вдався незлобивим, а добрим та щирим. Над усе любив дітей – власне, не так дітей, як сам процес.

Другий син Генріха I та Анни Ярославни Роберт ніким не став.

Не встиг.

Життя його урвалося в неповні дев’ять років і він назавжди залишився для батьків дитиною.

Ще немовлям, місяців зо два від роду, Роберта впустила нянька – молода неуважна дівка. Чим вона думала і про що, як брала немовля на руки, – невідомо. Немовля, випавши з її дебелих рук (рукава кофти у неї були закачані по лікті, і сама вона була схожа на дядька), стукнулось голівкою при падінні об міцну підлогу… На губах у Роберта вмить заполум’яніла кров, але маля вціліло (як покаже час) на неповні дев’ять років.

Генріх у праведному гніві велів відтяти неуважній няньці голову, та Анна по доброті своїй душевній порятувала няньку. Мало не на колінах ублагала пощадити «дурну, хоч і добру дівку».

– Того, що трапилося, не змінити, а брати гріх на душу я не хочу… Благаю тебе, мій любий Анрі (так вона називала Генріха). Господь вчить нас прощати. Простимо няньку. Вона кару понесла й без нас. На небесах, як не на землі, за все буде відповідати. Та й загалом вона добра, хоч і неуважна…

Генріх махнув рукою.

– Гаразд! Нехай буде по-твоєму, королево. Слава богу, синок живий зостався. Але якщо з ним щось трапиться лихе – я няньку і на тім світі знайду.

Нянька сама собі вкоротить віку. Через дев’ять років, як урветься маленьке життя Роберта. Анна чи не найбільше його любила – з усіх своїх дітей. Роберт у неї вдався – його рудувате, аж вогняне волоссячко на голівці відливало золотом – як у мами. Але… Не жив бідний, а хворів. Відставав у розвитку від дітей свого віку, майже не говорив. Лише агуськав сам до себе, та іноді, як голуб’я, щось туркотів… Анна плакала ночами – щоб ніхто не бачив її сліз. Ні лікарі, яких навіть з Германії привозили, ні знахарі не зарадили. Роберта не стане в дев’ять років.

Анна утішала себе й чоловіка: Роберт – дитя безгрішне, а тому він у раю бавиться, там, де праведники живуть… Нам, додавала, треба теж не грішити, щоб по кончині заслужити рай небесний – там і зустрінемо нашого синочка дорогого, так рано втраченого…

Вірила тому, що казала, і плакала – так шкода було того рідного рудуваточубого хлоп’яти…

Третім народився син Гуґо (потім здобуде собі титул Великий Капетинг). Був одним з очільників Першого хрестового походу, брав участь у битвах. У 1101 році знову подасться у хрестовий похід, що стане для нього нещасливим. У Каппадокії хрестоносці будуть розбиті, а вождь їхній Гуґо Великий отримає тяжке поранення, від якого й помре. Цей знатний хрестоносець був жонатим на внучці другого чоловіка своєї матері Анни Ярославни – Рауля де Валуа де Крепі… Себто свого вітчима. Гуґо стане спадкоємцем могутнього графства Валуа свого вітчима, але скористатися ним не встигне…

Про єдину дочку Анни Ярославни Емму (свята Едігна) майже нічого не відомо, хоч вона й прожила довге (по тих часах) життя – 54 роки. Про неї більше відомо легенд, аніж фактів.

Проте більшість дослідників вважають: Анна таки народила дочку, що її батько-монарх у 1074 році буцімто хотів було насильно віддати заміж за нелюба… Як ото на Русі-Україні споконвіку казали: «Краще полин їсти, ніж з нелюбом за стіл сісти». Але з ним дівчині не лише за стіл треба було сідати (це ще півбіди), а й у спільну постіль лягати…

Так про нелюба відгукувалися і у Франції. Тож і не дивно, що принцеса Емма, як батько-король зібрався було її за нелюба видати (з якихось своїх політичних міркувань) – втекла з Парижа. Буцімто хотіла дістатися материної батьківщини, золотоверхого Києва, про який стільки від неньки наслухалася, і там сховатися від батька-короля, але… Зуміла дістатися лише до околиць Мюнхена та й осіла в баварському селі Пух, де вчила дітей, лікувала хворих і все життя своє віддала турботі за ближніх. Це не лишилося непоміченим. Десь у XVI–XVII ст. католицька церква проголосила онуку Ярослава Мудрого блаженною. В ті часи це було великою шаною і нагородою за труди праведні на благо ближнього…

У словниках (хоча б і українських) можна прочитати тлумачення терміна «блаженство» – «дуже щасливо». Пригадується знамените: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона». Або: «Блаженний – пройнятий щастям, радістю; який виражає щастя, радість». Звідси блаженство – «велике щастя, велика насолода і раювання».

Науково-атеїстичний словник до терміна «блаженство» дає посилання: див. щастя. А щастя – це стан глибокого задоволення, що відчуває людина за життя, наповненого великим змістом, при досягненні заповітних бажань та значних цілей.

Але… «Незадоволення людей життям в умовах експлуататорського суспільства, а разом з тим і нездатність людей на певному історичному етапі перебороти ці умови, знаходить викривлене розуміння щастя… Релігія закликає всіх трудящих і пригнічених людей відвернутися від земного життя і шукати вище щастя – так зване блаженство. У вірі, в «стяжанні небесних радощів» (за буддизмом – у досягненні нірвани). Вічне блаженство релігія обіцяє людям після їх смерті: в раю, на небі». Про це і в Нагірній проповіді Христа, що увійшла в Євангеліє від Матфея і від Луки. Там наголошується: блаженними християнство вважає «вбогих духом», «плачущих», «кротких»… «Блаженні вбогі духом, бо їм належить царство небесне» – слова Христа, наведені у згадуваних Євангеліях.

Висуваючи поняття блаженства, релігія протиставляє його поняттю щастя, як вище нижчому.

У східнороманській міфології це – блажини, рахмани, праведний народ. Місце їх проживання – на тому світі та ще у пустелі або на міфічній річці Самбатіон. Вони дуже маленькі зростом, у них немає будинків, живуть вони в тіні дерев, окремо від дружин, з якими зустрічаються лише раз на рік; ходять голими, харчуються плодами, дні їх минають в постах та в молитвах – вони відмолюють гріхи людей. За іншими «твердженнями», блажини проживають у селах і містах, що з різних причин пішли під землю… Недарма ж серед простого люду поширені переконання, що блаженні – це не від світу цього, а тому їх (з їхнім дивним щастям) – треба просто жаліти. Як невиліковно хворих.

Емма-Едігна під кінець життя здійснила паломництво до Єрусалима, повернулася в село Пух, що під Мюнхеном, де й померла року 1109-го. Після смерті була оголошена святою. Останки дочки короля Франції і київської княгині Анни Ярославни нібито досі покояться в тім селі, під вівтарем сільської церквиці, яка вже давно дихає на ладан, але все ще якось тримається на світі білому.

Онук Рудольф (Рауль) I на прізвисько Хоробрий (1085–1152) – син Гуґо Великого, як і батько, теж був хрестоносцем.

Онука Елізабет (або Ізабелла) де Вермандуа – теж дочка Гуґо Великого (1081–1131) є предком всіх королів Шотландії, починаючи з Малкольма IV і наступних монархів Великобританії аж до нашого часу. У двох шлюбах народила 13 дітей, причому її дочка Ада де Варенн, завдяки шлюбу якої з Генріхом Шотландським і виникла спорідненість з королівськими домами Великобританії. Вважається, що вона проторила шлях своєї київської бабусі Анни. Видана заміж у 14–15 років за багатого й могутнього нормандця Роберта де Бомона, соратника Вільгельма Завойовника, не з любові (чоловік був старшим за неї на 33 роки) після 22 років шлюбу з ним і народження 8 дітей зрадила свого чоловіка з іншим знатним англонормандським аристократом. Як свідчать літописці, перший чоловік, дізнавшись про зраду, «помер від приниження» (правда, в 70 з чимось років – вік на ті часи вельми-вельми!), а щасливі коханці після його смерті узаконились шлюбом і народили ще п’ятеро діток.

Правнук Гуґо де Валуа (онук Гуґо Великого) згодом буде проголошений святим. По смерті свого батька Гуґо (його єдиний син) стане спадкоємцем всіх його родових володінь – Вермандуа та інших, – але в 1160 році добровільно відмовиться від усіх своїх земель і титулів, прийме постриг у ченці під ім’ям Фелікс і стане пустельником – з доброго, як кажуть, дива. Року 1198-го разом з іншим таким ченцем-пустельником заснує орден Св. Трійці (тринітаріїв), головним завданням якого буде звільнення (через викуп) християнських полонеників з мусульманської неволі. Року 1677-го Фелікс де Валуа буде зарахований до сонму святих католицької церкви. День пам’яті Св. Фелікса де Валуа – 20 листопада.

Правнучка Елеонора де Вермандуа народилася після смерті свого батька Рауля Одноокого. Правнучка Анни Ярославни цікава тим, що п’ять разів виходила заміж, залишаючись при цьому бездітною (через це рід Вермандуа повністю урвався). Її старший брат Гуґо піде у монастир, другий брат Рауль помре у 1163 році від прокази, не залишивши після себе дітей. Елеонора, як остання представниця роду, хай хоч і по жіночій лінії, успадкувала родові землі та титули.

І сучасники, і потім історики звернуть увагу, що перші три її чоловіки (із п’яти) повмирали якось надто швидко після весілля. Зокрема й Годфрі Геннегауський, граф ван Остревант, за якого її видали заміж всього лише…

…у віці десь 8–9 рочків.

Гм…


…Нареченій могло бути 14 років, 10 і навіть 5!

Видавати заміж дівчину-підлітка незаконно, але в деяких країнах таке дійство все ще відбувається, хоч і стає часто причиною тяжких наслідків.

У відсталих країнах Азії ще й сьогодні переважна більшість дівчат виходять заміж до 18 років, а 5–20 відсотків – до 12. Чоловіками таких дівчаток у деяких країнах можуть стати і юнаки, і вдівці середніх літ. (В Афганістані 55-літній Саїд Мохаммед був одружений з 8-літньою Рошан Касем.) В Ємені, як писали газети, в лікарню була доставлена дівчинка через чотири дні після весілля. У результаті статевого акту у неї були розірвані внутрішні органи. Дівчинка померла від втрати крові. Їй було всього лише 13 рочків.

На захист своєї правоти традиціоналісти закликають релігію і наводять хадіс (висловлювання пророка Мухаммеда), який гласить: щасливий той батько, який видав свою дочку заміж до того, як у неї з’явилася перша менструація… І маленькі дівчатка, самі ще діти, змушені народжувати. Один лікар-педіатр розповідав: медсестри змушені пояснювати, що таке дітонародження дівчаткам, у яких вже почалися родові перейми. Питають таку породіллю: «Чи знаєш ти, що з тобою відбувається? Чи відомо тобі, що всередині тебе виросла дитина?»

У 2008 році газети багатьох країн писали про Нуджуд Алі, єменську дівчинку дев’яти років. Це був рідкісний випадок: дівчинка сама знайшла дорогу до міського суду, прохаючи розлучити її з чоловіком, якому було за тридцять і за якого її видав рідний батько.

Їй пощастило врятуватися, суд розлучив їх, і рішення в залі суду оваціями вітало багато людей. Дівчинку запросили до США, де вийшла книга «Я – Нуджуд, мені десять років, і я розлучена».

Це не просто рідкісна, а й неймовірна історія для багатьох країн Азії, де батьки віддають заміж дівчаток менше десяти років від роду за чоловіків втричі старших. Але, хоч незначні, та зрушення бувають. Слідом за Нуджуд на розлучення подала її співплемінниця – 9-літня Арва Абду. В Саудівській Аравії розлучення домоглася ще одна дівчинка – 8-літня дружина дорослого чоловіка. Але не всім так щастить, як єменській Нуджуд. У відсталих країнах заміжніх дівчаток програють, по-звірячому б’ють і вбивають за найменшу провину чи непокору. А здебільшого вони самі, не витримавши знущань, накладають на себе руки, вибираючи для цього такий спосіб, як самоспалення.

А почалося це тисячу з гаком літ тому, як видно на прикладі Елеонори (1152–1213), триває й нині, у XXI столітті…


Але повернімось до правнучки Генріха I та Анни Ярославни, Елеонори де Вермандуа, яку так рано, коли вона ще й десяти років не досягла, почали видавати заміж. Але дівчина вдалася від природи міцною і витримала ранні заміжжя з дорослими чоловіками.

І не лише витримала, а в якихось 12 років вже стала удовою. Вперше. Вдруге – у 16, втретє – у віці 20 років.

І тільки з четвертим чоловіком Елеонора прожила разом приблизно 31 рік, овдовівши вже у віці 56 років.

Була свого часу однією з найбагатших жінок. Все мала і могла б нарешті заспокоїтись, але… Не могла побороти звичку знову і знову виходити заміж.

І виходила. Чоловіки її помирали, а вона, витерши скупу сльозу, невдовзі знову затівала весілля. П’ятий її чоловік, Етьєн II де Сансер, був значно молодший за неї і єдиний, хто пережив свою дружину. А коли останній чоловік поховав Елеонору у 1213 році, король Філіпп II Август остаточно приєднав до своїх володінь графства, що їй належали, – Вермандуа і Валуа, адже не залишилося ніяких спадкоємців, навіть по жіночій лінії…
За князювання (справді великого) Ярослава Мудрого Русь зайняла провідне місце в системі європейських держав, а її зв’язки з латинським Заходом були вже тоді досить тісними. Однією з гарантій цього були міждинастичні шлюби. Так, наприклад, Ярослав Мудрий висватав синові Ізяславу дочку польського короля Мешка II, сину Святославу – дочку німецького короля Леопольда фон Штаде. А молодший з трьох Ярославичів, Всеволод, оженився на родичці імператора Костянтина Мономаха.

Старша дочка Ярослава Анастасія, як уже мовилося, стала угорською королевою, Єлизавета – норвезькою, а потім датською королевою.

Вважається, що вінцем матримоніальних успіхів київського дому був шлюб дочки Всеволода Ярославича Єфросинії з германським імператором Генріхом V. Правда, він був недовгим. Після галасливого шлюборозлучного процесу Єфросинія повернулася до Києва. Брат її Володимир Мономах одружився з принцесою у вигнанні Гітою. Батько її Харальд II був останнім представником англосаксонської королівської династії. Нормандський герцог Вільгельм Завойовник розгромив англосаксів. Харальд загинув, а його дочка Гіта сховалася в Данії, звідки її й привезли до Києва – все ще злякану і від того ще вродливішу. Володимир Мономах був від неї без ума.

Вже тоді Рюриковичі шанувалися в Європі, особливо в династичних зв’язках християнських держав XI – початку XII ст. А це наочно свідчить про те, що Русь вже тоді була рівним у соціальному і політичному відношеннях партнером в єдиному культурному і політичному просторі Європи.

Багато синів і дочок Рюриковичів канонізовані Українською православною церквою. Правда, більшість – це благовірні князі, які багато зробили для зміцнення християнства. Є серед Рюриковичів і мученики за Христа, і святі страстотерпці – Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Василько Костянтинович, Роман Ольгович. Багатьом Рюриковичам поставлені в наших містах світські пам’ятники – Хрестителю Володимиру в Києві над Дніпром, Олександру над Невою, Ярославу – біля Золотих воріт, майже всім державним очільникам із сімейства Рюриковичів – хоча б на площі дитинця у Великому Новгороді, преподобному Миколі Святоші біля Святошинської райдержадміністрації Києва.

Серед численних нащадків сина короля Генріха та Анни Ярославни, короля Франції Філіппа і його першої дружини Берти Голландської (а отже, і самого Ярослава Мудрого) упродовж наступних століть в Європі діяли герцог Бурбон, Людовик I Кульгавий. Перший був прямим потомком Анни Ярославни у восьмому поколінні і Ярослава Мудрого в шістнадцятому.

Шотландські й англійські Стюарти через дочку короля Франції Карла VI Катерину Валуа теж були нащадками Ярослава Мудрого. Король Яків V через свою матір Маргариту Тюдор був потомком Анни Ярославни в п’ятнадцятому і потомком Ярослава Мудрого в шістнадцятому поколіннях. А сама Катерина Валуа була потомком Анни Ярославни в одинадцятому і Ярослава Мудрого – у дванадцятому поколіннях. Граф Карл Валуа (1270–1325) був потомком Анни Ярославни в сьомому коліні, а три останніх королі Франції із династії Валуа – Рюриковичі – теж були потомками Анни Ярославни вже в шістнадцятому поколінні.

Одна з прародительок Миколи II (це вже Росія), себто принцеса Шарлотта Гогенцоллерн (в православ’ї – Олександра Федорівна, дружина імператора Миколи I) – дочка прусського короля Фрідріха Вільгельма III. Серед їхніх предків – королі Великобританії та Ірландії. Виходить, останній самодержець всеросійський теж Рюрикович – потомок Ярослава Мудрого в двадцять восьмому поколінні, шістнадцять поколінь від Олександра III до Катерини Валуа і дванадцять поколінь від Катерини до Ярослава Мудрого.

Знаменита королева шотландців Марія Стюарт – теж із потомків Анни Ярославни. Російська імператриця Олександра Федорівна належала до потомків Ярослава Мудрого. В родоводі Миколи II та Олександри Федорівни є ще одна спільна лінія, яка пов’язує їх з Ярославом Мудрим – через англійського короля Едуарда II Плантагенета і французького короля Людовика IX Капета.

Мати Миколи II, імператриця Марія Федорівна, датська принцеса Дагмар, – теж належала до потомків Ярослава Мудрого. Загалом родовід Миколи II нараховує три лінії, що зв’язують його з великим князем Київським Ярославом Володимировичем, а звідси і з самим Рюриком.

Великобританія сьогоднішня. Нинішня королева Єлизавета II Олександра Мері Віндзор (р. н. 1926), її діти й онуки теж належать до потомків Ярослава Мудрого і Анни Ярославни, а отже, вони теж Рюриковичі. Королева є потомком Ярослава Мудрого в тридцятому поколінні.

І в сучасній Норвегії теж, виявляється, править далекий нащадок Ярослава Мудрого – король Харальд V (1937 р. н.) Він є потомком великого князя Київського Ярослава Володимировича в тридцять першому поколінні.

Іспанія. Нинішній монарх дон Хуан Карлос I де Бурбон (1938 р. н.), син графа Барселонського, теж Рюрикович. Чи, як один історик писав із захопленням: «Наш». Отож, виходить просто-таки мальовнича і вражаюча картина: як і англійська королева, і норвезький король, він, його діти й онуки – нащадки Ярослава Мудрого, а отже, й Анни Ярославни.

І все ж, і все ж таки…


«Відомості про життя нашої княжни, що була королевою Франції, є доволі скупі й при цьому суперечливі. Зокрема молоді роки Анни, проведені на батьківщині в Україні, а далі роки після смерті її другого чоловіка, проведені у Франції, залишаються й, здасться, залишаться назавжди цілковитою таємницею. Нерозв’язаним питанням залишаються її останні роки життя, її смерть і місце вічного спочинку. Не маємо нічого, крім сухих даних старих документів, що могло б нам дати ясний образ її постаті як королеви Франції, й зокрема нема ніяких відомостей про її зв’язки з рідним краєм, з батьком і всіма рідними. Важко ж допустити, щоб, живучи такий довгий час поза межами батьківщини, Анна не бажала мати новин з країни, в якій прожила 25 років свого дитячого й молодечого життя, й не інтересувалася життям і подіями на батьківщині. Якісь зв’язки з Україною мусіли бути, хоч би мінімальні, й навіть всупереч великій відстані і тодішнім трудним засобам комунікації.

Але сліди про них пропали навіки, присипані довгими сторіччями забуття. Єдиним, що залишило тривкий і видний до сьогодні слід життя й побуту Анни Ярославни у Франції, є збудований нею монастир з величною церквою Святого Вікентія в старовинному французькому місті Санлісі.

Невблаганний час, що в безупинному поході вперед немилосердо нищить усе на своєму шляху, не встиг змести з лиця землі цієї дорогої кожному українцеві пам’ятки. Струнка елегантна дзвіниця, що пнеться до неба, німі кам’яні мури, посивілі від старості, залишилися донині живими свідками небуденної події. Вони свідчать усією силою своєї наявності, що дев’ятсот років тому на королівському престолі Франції сиділа українка Анна Ярославна, що приїхала сюди з далекої української столиці – золотоверхого Києва.

Та, на жаль, мури Божої святині, здвигнені побожністю й щедрістю української княжни, стоять сиротою в чужій землі. Хоч і багато українців живе в гостинній і привітній Франції, та мало хто з них навідується до Санліса, щоб у старовинній церкві абатства Святого Вікентія схилити чоло перед пам’яттю визначної землячки. Українці забули свою княжну й залишили її пам’ять на поталу москалям.

Так, наче б мало ще було московської наруги над українськими святощами в самій Україні. Навіть тут, у Франції, своєю байдужністю чи легкодушністю дозволяють українці москалям красти наше минуле, обкрадати славу нашої батьківщини, зневажати пам’ять української княжни, бо ж москалі називають її московкою. Кожного року, принаймні перед останньою війною, організували московські емігранти в місті Санлісі більш чи менш урочисті маніфестації в пам’ять Анни Ярославни, прив’язуючи її ім’я до московського народу, щоб таким чином затіснювати вузли приязні з французьким народом нашим українським коштом. І чому тоді дивуватися чи обурюватися, що французи дивляться на Анну Ярославну не інакше як на московку?

Відколи живуть українці у Франції, то ще й ні разу досі не спромоглися вони засвідчити українськості української княжни. Сором палить обличчя, коли подумати про це. Але ще не пізно. Ще можна дуже багато зробити. Слід би українським культурно-освітнім централям Парижа в порозумінні з українськими церковними чинниками й під їх патронатом організувати кожного року українську релігійно-національну масову маніфестацію в Санлісі в пам’ять Анни Ярославни. Датою такої маніфестації може бути хоч би й дата посвячення церкви Св. Вікентія. Ми певні, що такі щорічні масові всеукраїнські маніфестації були б не тільки яскравим виявом нашого пієтизму до нашої княжни, але й у великій мірі вплинули б на французьку громадську думку й показали б французам, що їхня королева не московка, але українка. Крім цього, кожний свідомий українець повинен уважати своїм обов’язком принаймні один раз відвідати Санліс і церкву Св. Вікентія; в якій витає душа Анни Ярославни».

(Мирослав Небелюк «Анна Ярославна», Париж, 1952)
Песимізм українця з Парижа пана Мирослава щодо байдужості земляків до українських святинь, зокрема й святинь Анни Ярославни у Франції, здається, почав вже змінюватись на краще.
«Мури Божої святині, здвигнені побожністю й щедрістю української княжни, стоять сиротою в чужій землі…»
Це було сумним фактом донедавна, бо святиня, створена Анною Ярославною, і справді стояла сиротою і тихо, але невблаганно руйнувалася.

Анна Ярославна заснувала церкву й монастир Св. Вінсента – це так. Збереглася грамота – хартія Анни про заснування в 1060 році монастиря Сан-Версан, у якій вона зазначила, що будівництво велося на її особисті кошти, подаровані їй Генріхом в день весілля, і зобов’язувала ченців молитися за гріхи Генріха, Анни і Філіппа. З тих давніх часів збереглася й невелика капличка, збудована в XI столітті. Через кілька століть біля її дверей встановили скульптуру Анни з написом: «Анна Київська, королева французька, засновниця собору в 1060 році».

Слава богу, святиня Анни Ярославни сиротою вже, здається, не стоїть.

Пан Мирослав писав свою працю «Анна Ярославна» більш як піввіку тому, у далекому вже 1952 році, а звідтоді збігло шістдесят років, почав відлік сьомий десяток. І ось вони, оптимістичні зміни щодо святинь, залишених Анною Ярославною в Санлісі й покинутих на поталу часу.

Року 2013-го, як повідомила преса України, святиня Анни Ярославни, що століттями саморуйнувалася, усіма забута, нарешті вже не стоїть сиротою:
«Українська єпархія святого Володимира в Парижі придбала церкву в Санлісі, засновану дочкою Ярослава Мудрого – королевою Франції Анною Київською в 1060 році.

З листопада (мається на увазі 2013 року) церква буде функціонувати як храм УГКЦ (Української греко-католицької церкви23), а при ній розпочне свою роботу культурний центр Анни Ярославни. Єпископ паризької єпархії Борис (Гудзяк) відзначив, що церква буде носити ім’я страстотерпців Бориса і Гліба, рідних дядьків Анни.

Храм був куплений за 203 тисячі євро на пожертви наших співвітчизників не тільки в Україні, але й у Франції, Англії, США і Канаді. На ремонт будівлі треба близько 1,5 мільйона доларів, адже вона вже близько ста років не функціонувала як храм, а була в приватній власності. «Будівля буде розділена на дві частини – каплицю і культурний центр, останній буде представляти Україну в контексті європейської історії і культури», – підкреслив єпископ.
Мине 86 років після смерті королеви Анни, і в Парижі на острові Сіті, де в королівському палаці юна Анна жила після прибуття до Франції й одруження з королем Генріхом I Капетом, почали споруджувати без перебільшень грандіозний собор, що отримає назву «собор Паризької Богоматері».

Будівництво, що триватиме майже два століття, буде завершене у 1257 році. Собор споруджено на місці римського язичницького храму, в стилі ранньої французької готики, він стане архітектурним зразком для багатьох церков Франції. У 1330 році вперше буде відкритий для віруючих храм на острові Сіті.

Нотр-Дам мав затьмарити своєю величчю і красою все, що було збудовано до того часу в Європі. Звідтоді Нотр-Дам, собор Паризької Богоматері, був і залишається географічним і духовним «серцем» Парижа. (Вважається, що на тому місці на острові Сіті після язичницького храму довгий час стояла ще й християнська церква – базиліка Святого Стефана, що змінив у свою чергу галло-римський храм Юпітера.) Нотр-Дам де Парі – головний собор Франції, у якому яскраво виражені риси ґотики, хоча в ньому видно і романський стиль попередньої епохи.

Довжина храму – 130 метрів, основна споруда доповнена двома 69-метровими дзвіницями. Фасад храму – титанічний труд декількох сотень майстрів. Портал Богоматері вводить людей до собору.

Статуї святих і монархів, що оберігають вхід, створюють майстерну скульптурну композицію. 28 статуй біблійних царів пильно вдивляються з висоти на паломників, що збираються на площі… Існує легенда, що на одному з вітражів собору Нотр-Дам зображена Анна Ярославна, королева Франції. Правда, серед багатства скульптурних прикрас мало хто може знайти той вітраж… Але з висоти собору Паризької Богоматері київська княжна оберігає Париж вже не одне століття. А разом з Парижем – і всю Францію. Бо вона – її королева. Єдина. Іншої такої у Франції не було.

«Ярославна – королева Франції»…

Це фільм радянського режисера Ігоря Масленникова. Історія заміжжя Анни Ярославни. Фільм вийшов на екрани Радянського Союзу у 1978 році.

Картина знята за мотивами роману російського письменника в еміграції, автора відомих історичних романів про Римську імперію, Візантію та Київську Русь, – Антоніна Ладинського.

Режисер картини Ігор Федорович Масленников відомий своїми фільмами «Шерлок Холмс і доктор Ватсон», «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона», «Зимова вишня», з 1967 року – режисер кіностудії «Ленфільм». Там же було знято й «Ярославну – королеву Франції» за участю польських кінематографістів творчого об’єднання «Кадр» (місто Лодзь). Як свого часу зазначала критика, в основі фільму – історія реальна, хоч і схожа на казку.

На початку XI ст. до золотоглавого Києва прибуває посольство з Франції – сватати Анну, молодшу дочку київського князя Ярослава Мудрого. Як розповідає стрічка, поїздка Анни до свого незнайомого жениха Генріха I, що розтяглася на цілих два роки (це деяке перебільшення), повна несподіваних зустрічей, авантюрних пригод, смішних і трагічних подій.

У фільмі знімалися відомі радянські і польські актори.

Як зазначала критика, глядач тепло сприйняв фільм «Ярославна – королева Франції». Цитували один із відгуків: «Мені фільм дуже сподобався, можна сказати, він – один з моїх улюблених. І подобається саме оригінальним і небанальним трактуванням. Свіжістю від нього якоюсь віє, образи людські, яскраві, напружені. Сприймаєш не як ілюстрацію до історичних подій, а саме як історію людську… Це деяка варіація, фантазія авторів на тему «як би це могло бути»… Єдине, що трохи шкода коси Ярославни, схоже, автори принесли її в жертву якимось своїм не дуже зрозумілим уявленням про цей предмет жіночої краси. Невже так воно й було в Давній Русі?»

І хоч ця картина, на відміну від інших фільмів режисера Ігоря Масленникова, не була відзначена призами кінофестивалів, але для багатьох глядачів вона стала улюбленою. Більшість з них уперше з цього фільму відкрили для себе цю незвичайну жінку, Анну Київську, дочку Ярослава Мудрого, королеву Франції…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка