Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка3/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Онук короля Гуґо Капета, син короля Роберта II, король Генріх I
Жив-був у Франції Генріх Перший, який правив у 1031–1061 роках. Походив він із французької королівської династії Капетингів, що були при владі у Франції у 987–1328 роках.

Засновником династії вважається Гуґо Капет. Найважливішими її представниками були: Філіпп II Август, Людовик II Святий, Філіпп IV Красивий.

Як наголошують історики, всі Капетинги відзначалися релігійністю, хоч часто і встрявали в конфлікти з папою римським, за що неодноразово бували відлученими від церкви. Причиною конфліктів ставали як боротьба за владу, так і численні повторні шлюби королів Франції. Майже всі Капетинги приходили до влади в молодому або зовсім юному віці і майже всі помирали від різних заразних хвороб: моровиці, чуми, дизентерії.

Король Франції з роду Капетингів Генріх ще за життя батька отримав титул герцога Бургундського і був оголошений спадкоємцем престолу. Але одразу зайняти престол йому не вдалося – по смерті батька-короля почався такий розбрат і смута, така розруха аж до заколоту включно, що йому, спадкоємцю престолу, довелося утверджувати свої – законні! – права з допомогою зброї.

Причиною всіх роздорів навколо трону, власне, їх організатором, була королева Констанція, яка по смерті чоловіка-короля виступила проти сина, як проти чужака в її сімействі… У 1003 році батько Генріха, король Роберт II, розлучився зі своєю другою дружиною Бертою Бургундською.

Перший шлюб був укладений проти його волі за наполяганням батька Гуґо Капета, ослухатися якого Роберт не міг. Не послухаєш батька – втратиш трон. Дружина була набагато старшою за Роберта і мала вигляд ще старший за свої і так немолоді літа. Роберт жив з нею лише з принуки – батько наполягав – і тільки й вичікував зручної миті, щоб позбутися нелюбої дружини.

Невдовзі зручна нагода трапилася – у 996 році негадано помер його батько Гуґо Капет, і син, не діждавшись, доки батькові ноги охолонуть, поспішно розлучився з нелюбою дружиною та чимдуж кинувся одружуватися з коханкою (теж Бертою), гарною, звабною молодичкою (здається, до того вона встигла скількись там разів побувати замужем, але скільки – діло темне).

За всіма ознаками (а головне – він її кохав) мав зажити з Бертою просто-таки щасливо. До всього ж красунечка Берта була заможною, впливовою, тож завдяки її знайомствам і багатству Роберт і сам збагатився і до всього ж здобув та приєднав до свого маленького тоді королівства чимало багатих і немалих володінь. Жити б та жити – в любові і злагоді, вміло й тактовно використовуючи знайомства впливової Берти та розширюючи свої володіння, але…

На нещастя, кохана Берта виявилася… його родичкою… І родичкою такою близькою, що шлюб був заборонений канонічними правилами. А Папа Римський Григорій V був суворим і безкомпромісним, він затято дотримувався букви законів, тому оголосив їхній шлюб недійсним. Одним, як-то кажуть, розчерком пера.

Папу Римського підтримали французькі священики – «попи», як їх презирливо називав Роберт-король, чим дуже ображав святих отців. Назрівав конфлікт. Але, будучи від природи не войовничим, а лагідним, схильним до компромісів, король спершу заходився вмовляти святих отців. («Святоші! – подумки лаявся. – Самі тримають служниць для утіх, хоч це їм і заборонено, а мені… З королевою забороняють жити. І це мені, королю!..»)

Рим застеріг Роберта-короля: якщо він не послухається – буде відлучений від церкви. З усіма сумними наслідками, що звідси витікають.

Зрештою, Роберту була поставлена умова: або він розлучається з Бертою, позаяк вона є йому родичкою, або…

Король не схотів далі й слухати.

Він палко кохав Берту. І навідріз відмовився розлучатись з дружиною, сприйнявши вимогу папи як його примху. Папа залишився на своєму – найшла коса на камінь. У 998 році король Роберт був відлучений від церкви.

Але й відлучення від церкви не подіяло на короля – так він кохав Берту. І ще довго жив з нею і захищав її від папи і французького духовенства. Навіть і тоді, коли на нього наклали церковне каяття. Тільки вагітність дружини похитнула його відданість. На переконання короля, Берта не могла від нього зачати у ті дні, від яких почалася її вагітність, адже він тоді був у поході і з дружиною не спав. Ота підозра похитнула їхню сімейну злагоду. На той час папою вже був Сильвестр II, він і анулював шлюб короля. Роберт II нарешті розлучився з Бертою, звинувативши її у невірності, і невдовзі одружився втретє – на Констанції, дочці графа Провансу Гійома I Визволителя – такий пишний титул тесть сам собі присвоїв.

Констанція… Як свідчили сучасники, вона була горда, владолюбна і скупа, як Роберт – набожний, добрий і щедрий. Констанція намагалася одразу ж загнуздати короля та підкорити його собі – Роберт став на дибки. Вони були такими різними, що король навіть почав було думати, як із нею розлучитися. За свідченням істориків, між ними склалися «кепські відносини», і король, хоча й відзначався благочестям, якийсь час відкрито жив з двома дружинами – з Констанцією і в той же час заникував до Берти. І навіть намагався розлучитися з Констанцією і знову зійтися з Бертою, зраду якій на той час вибачив. З цією метою він напосідав на папу, намагаючись отримати від нього дозвіл на розлучення з Констанцією і другий дозвіл на повторне одруження з Бертою. Підливала масла в огонь і Констанція. Вона відкрито суперечила королю, намагаючись підкорити його і правити королівством, до всього ж, Капетинги не визнавали її за свою. У їхньому роду вона була і залишалася чужою, її поведінка, як і оточення, дратували Капетингів. Її не любили при дворі через інтриги та жорстокість. Король раз по раз оголошував про розрив з нею та про повернення до Берти, яку він не переставав кохати і щодня хотів бачити біля себе. І ось в силу цього двір розділився на два табори: одні підтримували Констанцію, інші – Берту.

Верх брали при дворі то ті, то ті – миром між ними й не пахло. До всього ж, схильна до амбіційності та інтриг Констанція постійно нацьковувала власних чад проти батька. Зрештою, Роберт самоусунувся від родини – воювати і далі з дружиною у нього вже не було ані сил, ані бажання. Констанція нарешті захопила при дворі всю владу, і більше ніхто не смів їй перечити. Двох старших синів – Гуґо Магнуса і Генріха, які стали на бік батька, вона просто вигнала геть, позбавила їх будь-якого утримання – королевичі змушені були вести життя бродячих лицарів. Гуґо невдовзі загинув – у сутичці з такими ж мандрівними волоцюгами, як і сам, – а Генріх, повернувшись додому, примирився з батьком (та він з ним і не конфліктував), і той призначив його своїм спадкоємцем. 14 травня 1027 року Генріх був коронований у Реймсі – як спадкоємець короля.

«Генріх ніколи не буде королем!» – заявила Констанція. Вона мріяла передати престол найменшому синові Роберту, який ходив у неї в любимчиках. Але король затявся на своєму: моїм спадкоємцем буде лише Генріх! Констанція теж своє гнула: ні, королем буде тільки Роберт! Хоча обидва вони – і Роберт, і Генріх, – були її синами, та любила Констанція чомусь лише одного – Роберта. І все робила, аби він згодом став королем. Чим би воно закінчилося, невідомо, аж тут негадано помирає король Роберт II. Дивно, не скаржився на здоров’я, не хворів, і раптом відправився в кращий світ. Чи не другого дня після похорону короля Констанція заявила: новим королем буде лише її молодший син Роберт. Коли їй заперечили, що спадкоємцем затверджений і коронований її син, але не Роберт, а Генріх, королева почала діяти. Досить швидко вона налаштувала проти Генріха найвпливовіших вельмож королівства. І зокрема, графа Шампанського, котрий і організував проти Генріха збройну змову. У першій же сутичці Генріх був розбитий, рятуючись, десь і зник. Пізніше виявиться, що він утік під захист герцога Нормандського, свого давнього прихильника. Герцог прийняв втікача з пошаною, назвав королем Франції, і, щоб всадовити його на трон, відібраний Констанцією («Ну й матінка, – хитав головою герцог, – рідного сина позбавляє корони – це ж треба!»), зібрав військо і подався з вигнаним королем до Парижа, де й всадовив його на трон. Так Генріх нарешті став королем. А молодший брат Роберт, улюбленець Констанції, змушений був відмовитись від претензій на престол, а після того, як він у якості компенсації отримав у своє володіння Бургундію, то й зовсім заспокоївся, ставши там родоначальником герцогського роду.

Констанція чи не в істерію впала, не визнаючи Генріха королем (наче він був їй чужим, а не рідним сином). Оскільки вона не вгамовувалася («Як з цепу зірвалася», – казали про неї при дворі), король змушений був відправити матір до замку Мельон, що на річці Сені, південніше Парижа, де 25 липня 1032 року й урветься її невгамовне життя. Король Генріх розпорядився поховати нелюбу матір з почестями в абатстві Сен-Дені, поруч з могилою її чоловіка, короля Роберта II.

Генріх I нарешті став володарем Франції. Але радощів від того було мало. На кілька днів. А тоді короля Генріха полонив неспокій, обсіли невеселі думи. В той час королівська влада у Франції була ще геть слабкою. Особливо вона ослабла від інтриг матері Генріха Констанції та ще політики нормандських герцогів, яким Генріх змушений був робити поступки, і досить-таки значні – аби втриматися біля влади. Та й не було такого року, коли б Генріху не доводилося виймати меча і йти походом проти деяких васалів, тож чи не все життя його минуло в безконечних походах та штурмах тієї чи тієї фортеці. І хоч він був хоробрим воякою, відважним і невтомним, але успіх не завжди навідувався до нього. А тому королівська влада і при ньому продовжувала й далі слабшати – як казатимуть, втратила свій попередній блиск. Особливо жорстоких ударів наніс йому нормандський герцог Вільгельм – майбутній король Англії Вільгельм Завойовник. Він двічі розгромив Генріха – у 1054-му і в 1058 роках, і Генріх ледве-ледве тоді вцілів на троні.

Особисте життя його теж не складалося. Спершу він сватався до Матильди, дочки імператора Священної Римської імперії Конрада II, але шлюб так і не відбувся – через негадану і передчасну смерть нареченої в 1034 році. Через десять років Генріх нарешті таки ожениться, теж на Матильді, тільки вже дочці маркграфа Фризії, але й друга Матильда, хоч і стала його дружиною, швидко залишила цей світ через рік під час пологів. Щось там пішло не так, Матильді зробили кесарів розтин, як потім з’ясується, невдало: і породілля, і дитина померли.
Франція була тоді невеличким королівством
Їй-бо, це було якесь прокляття! Те, що обтяжує, мучить, завдає клопотів та лиха. Прокляття, кимось на нього наслане. Бо знову треба йому шукати дружину. Втрете! Хіба він тричі проклятий, що вкотре має шукати собі подругу-дружину, яка б стала королевою і нарешті народила йому спадкоємця? Король без спадкоємця – справді прокляття. Кому він королівство своє передасть, хто продовжить його справу?

Але робити було нічого. Після наглої смерті Матильди мав знову зайнятися пошуками нової дружини.

Генріх у своєму королівстві не знав спокою. Майже все його владарювання минало в спробах хоч якось зміцнити підупалий престиж свого маленького королівства. Був він по суті королем Парижа та Орлеана, а сама Франція тоді була поділена на розрізнені, ворогуючі між собою феодальні володіння.

Це сьогодні Франція – одна з провідних європейських держав – в адміністративному відношенні поділяється на 96 департаментів, що створені на території історичних провінцій і 5 заморських департаментів (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон, Сен-П’єр і Мікелон), також до складу Франції входять заморські території – Нова Каледонія, Французька Полінезія та інші; територія – 551 тисяча квадратних кілометрів, населення – 54,3 млн чоловік, а Париж – мало не європейська Мекка для всіх бажаючих потрапити до Франції. Їх із кожним роком зростає й зростає, а тоді було X–XI століття…

У першому тисячолітті до н. е. територія Франції була населена кельтами (римляни називали їх галлами, звідси назва всієї країни – Галлія).

Згодом Галлію завоював Стародавній Рим, який утворив на її території ряд провінцій. У III–VI ст. н. е. Галлію завоювали германські племена (вестготи, бургунди, франки). Вони створили на території Галлії ряд «варварських» держав, найбільшою з яких на середину VI ст. була Франкська держава. У 843 році її поділили на три частини, що поклало початок утворенню трьох самостійних держав: Франція (назва з X століття), Германія та Італія.

Першу королівську династію Каролінгів у Франції 987 року змінила династія Капетингів. Номінально єдине королівство поділялося на численні феодальні володіння. Виникла заснована на поземельних відносинах феодальна ієрархія з характерною для неї системою васалітету. Почало оформлятися лицарство, виникли духовно-лицарські ордени. Вільні селяни (вілани) поступово перетворилися на кріпаків (сервів). З X ст. почали виникати нові і відроджуватися старі (римські) міста як центри ремесел і торгівлі. Починаючи з XII ст. у Франції відбувався процес об’єднання незалежних феодальних володінь в єдину державу і поступового посилення королівської влади.

Після завоювання Римом кельтської країни Галлії почалася романізація її населення, виникла галло-римська народність. У IX ст. у результаті змішання галло-римської народності з германськими племенами – вестготами, бургундами, франками – сформувалися нові північно-французька і провансальська народності – назва «французи» походить від назви германського племені франків. Згодом племена консолідувалися в єдину націю, хоча етнічно-географічні відмінності між різними групами, особливо між населенням Північної і Південної Франції, зберігаються до нашого часу.

А тоді у X та XI столітті – Франція була невеличким королівством, і територія його – це землі навколо Парижа, що мали спільну назву Іль-де-Франс, з містами (крім Парижа) Санліс, Версай, Мельйон, Мо, Етамп та інші. До володінь французьких королів тоді ще належала Орлеанська провінція з містом Орлеан. А навколо простягалися могутні васальні князівства і графства, що хоч і були номінально залежні від французького короля, а насправді ж були майже повністю незалежними, вели свою самостійну політику й ні-ні, та й воювали проти короля. Та й до всього ж Бретань, Нормандія, Шампань, Бургундія, Прованс та інші удільні князівства в деякі епохи були куди сильнішими за саму Францію, і французькі королі мали од них постійний головний біль. Часом просто не відали, що їм робити з непокірними, але могутніми васалами, які не завжди й визнавали французького короля та дивувалися: а чому це ми повинні йому коритися, а не він нам?..
Було проти кого боротися – була б сила. І Генріх боровся. То проти свого молодшого брата Роберта і матері, мадам Констанції, які все намагалися відчикрижити в нього Бургундію і відтяли, сякі-такі, хоч ніби й рідня; то проти графів Валуа, які постійно намагалися вирватися з-під влади короля; то проти германського імператора Генріха III за володіння Лотарингією; то навіть проти нормандського Робера, який був начебто його союзником – єдиним, між іншим, – а й той відтяв у нього Вексен!

То ламай голову: де, врешті-решт, знайти собі вірну королеву. А як би було добре і славно, коли б він, повертаючись після усіляких сутичок або й зі справжньої війни, знав, що на башті королівського замку його виглядає дружина. Не якась там коханка – їх у нього навіть перебір, – а дружина. І діти. І серед них – його спадкоємець.

Але щоб були законні діти, треба було спершу оженитись.

Отож спробуй іще знайти підходящу. То в казках до принца злітаються принцеси, а в житті… Хоча принцес у королівствах, великих і малих, було досить, але от халепа– всі вони доводились йому якоюсь ріднею. А церква уперто забороняла шлюби між родичами.


Що таке ступінь родичання? По прямій лінії, по боковій? Рідня, зрештою. Ті, кого ми називаємо-величаємо родичами і без яких людині на планеті Земля так незатишно й самотньо?

На Русі родичами вважалися до семиюрідних включно, а наприклад, десятиюрідні іронічно називалися «десята вода на киселі». Та й узагалі, правильніше буде не семиюрідні, а «до 7-го коліна», тобто по 7-й ступінь родичання включно. А ступінь родичання рахується за кількістю народжень.

1–2 – чоловік і дружина.

Перший ступінь – батько й син, батько й дочка, мати й син, мати й дочка.

Другий ступінь – дід і онуки, бабця і онуки.

Третій ступінь (рідні) – прадід і правнуки, дядько і племінник, тітка і племінниця.

Четвертий ступінь – двоюрідні сестри і брати, двоюрідній дід, внучаті племінники, двоюрідна бабця і внучаті племінниці.

П’ятий ступінь – двоюрідний дядько і двоюрідні небожі.

Шостий ступінь – троюрідні сестри і брати.

А потім ідуть свекор і невістка, тесть і зять, свекруха і невістка. Це перший ряд рідні шостого ступеня. Другий: невістка і зовиця, зять і шурин, зять і своячениця, дівер і невістка. Третій: свояки, невістки…

Таким робом виходить, що 7-й ступінь спорідненості – це троюрідний дядько або небіж. (Дворянству, між іншим, треба було знати родослівну до 12-го коліна, тобто по 7-й ступінь спорідненості – аж до шестиюрідних братів.)

Аж після всього цього йшов сьомий ступінь спорідненості та рідні.

І лише за ним королям дозволялося брати собі дівицю для одруження…
З інтернет-видання:

«При цьому йшли в рахунок не тільки всі кревні родичі, але й свояки по жінці, що були трактовані нарівні з кревними родичами. Це створило такий стан, що вельможі, які майже всі були вже споріднені між собою, не знали, де шукати собі жінок. Заборона подружжя до сьомого ступеня була однією з найбільших турбот одинадцятого й дванадцятого сторіч і спричинювала чимало поважних клопотів багатьом володарям і вельможам.

Під прикриттям перевірки чинності королівських подруж папи безперервно втручалися в дочасні справи королів і цим викликали безнастанний соціальний розгардіяш. Ця обставина була однією з найзагрозливіших небезпек, особливо для нових династій і для молодих національностей, що в цьому часі кристалізувалися. Згаданий уже вище Роберт, син Гуґо, може слугувати найкращим прикладом жертви свого часу. Розійшовшись з першою своєю жінкою, оженився вдруге зі своєю кузиною четвертого ступеня Бертою, донькою провансальського короля. Це викликало страшенний гнів Церкви, й папа Григорій V оголосив бідному королеві анатему в 996 році. Можна уявити собі долю бідолахи! Та Роберт не піддавався й упродовж шістьох років боровся, як міг, проти Церкви, але, ймовірно, переслідувань не витримав. Мусив розійтися зі своєю другою дружиною й підкоритися всемогутньому папі. З цієї нерівної боротьби він вийшов зганьблений, упокорений, втративши всю повагу, що така потрібна була йому для укріплення свого молодого королівства. Оженився втретє з Констанцією, донькою арлезіанського графа Ґійома, з якою мав сина Генріха, що пізніше одружився з нашою Анною Ярославною.

Король Роберт, виснажений непосильною боротьбою, прибитий ганьбою й зневагою, помер 20 липня 1031 року в Мелені, залишаючи королівський престол своєму синові Генріхові.

Свідок ганьби, упокорення й усіх нещасть, що напосілись на батька, новий король був готовий, як ніхто інший, усіляко підкоритися всім вимогам Церкви.

Тим-то, коли в 1044 році померла його перша дружина Матильда, донька німецького цісаря Генріха II, не залишивши по собі ніякого спадкоємця мужеської статі, внук Гуґо Капета довго вагався, перш ніж одружитись. Трудність знайти жінку, що не була б споріднена з ним до забороненого ступеня, збільшилася ще й його першим подружжям, яке закривало йому доступ до родин усіх німецьких володарів, бо, як уже сказано, Церква трактувала шлюб нарівні з кревним посвояченням. Таким чином усі дівчата – родички до сьомого коліна його небіжчиці-жінки – були йому заборонені.

Шукаючи впродовж довгих років способу узгодити свій респект до канонічних вимог із гарячим бажанням утвердити молоду капетинзьку династію більш плідним подружжям, як було перше, Генріх прочув про молоду князівну, батько якої княжив геть аж на другому кінці Європи, за межами Візантійської імперії. Віддаль цієї, маловідомої на Заході, країни й її відокремленість від решти Європи, здавалося, давали Генріхові повну запоруку, що донька цього суверена не могла мати з ним ніякого – ні безпосереднього, ні посереднього споріднення. Отож він був певен, що шлюб з цією обраницею не лише не зможе наразити його на страшні громи Церкви, а навпаки, звільнить його від небажаного втручання духовенства в його справи. Цією вродливою принцесою була Анна Ярославна, донька князя Ярослава Мудрого.

Про погані наслідки від «близького схрещення»
Так, усе почалося із заборони на шлюби між родичами аж до сьомого коліна. Ця заборона надто ускладнила життя королів у XI–XII ст. Особливо Генріху I, який року 1045-го тільки й був занятий, як здавалося, вічним запитанням, на яке не було відповіді: де знайти собі супутницю життя, себто королеву? До всього ж, сімейне життя короля складалося не зовсім вдало. Як уже мовилося, в двадцять п’ять років він був заручений з дочкою німецького імператора Конрада II, але юна принцеса, до речі, гарна, – яка не хворіла і відзначалась рожевими щічками й відмінним, як здавалося, здоров’ям, негадано помирає – навіть не встигнувши й познайомитися з нареченим. Після невдалого женихання Генріху було не до особистого життя – з одного походу в інший – воював з васальними, але могутніми князьками, вигравав, програвав, приєднував їх до свого крихітного князівства, що через століття стане могутньою славною Францією. Аж через десять років, нарешті використавши перепочинок між походами, кинувся шукати собі суджену. Вдруге все склалося мовби вдало, Генріх навіть одружився з небогою імператора Германії Генріха III. Але не встиг прожити з нею й рік, не встиг і близькістю насолодитись (ах, яка вона була зваблива, теж, до речі, Матильда) як дружина візьми й помри. Король довго сумував за втраченою дружиною і все дошукувався відповіді на запитання: чому це йому так не щастить із створенням власної родини? Перед ким він нагрішив? Чи це Господь йому посилає випробування?

До речі, за словами літописців, того року до Франції прийшла надзвичайно квітуча і тепла, якась осяйна і лагідна весна, але й вона не збадьорила короля-удівця.

У вдівстві він побув щось близько двох років – знову походи, нескінченні чвари та непорозуміння з могутніми васалами.

Мав коханок? Мав… коханців. Але це – не те… Потрібна була королева, бо який же король без королеви? А королевою Франції може стати лише законна дружина – таку, законну, і шукав король.

Шукав-шукав і…

І не знаходив. Правда, не яку-небудь шукав, а достойну. І так збігло два роки. Вже й віру втратив, що колись знайде достойну супружницю, яка стане королевою Франції. А втрачаючи віру в успіх задуманої справи, король невідомо кому скаржився: хоч ти до Туреччини їдь шукати собі кохану дружину!.. А все чому? В Європі було багато достойних – і вродою, і статками, і родом (таких Генріх назнав близько десяти), але…

Але закон не дозволяв йому одружуватися. Закон, що його встановила Церква. У ті часи королі одружувалися не так заради любові й створення родини, як для того, аби збільшити свої володіння, тож і брали в дружини близьких родичок, не задумуючись про погані наслідки – від такого «близького схрещення», простіше, кровозмішання, вже почали народжуватися недалекі, розумово відсталі чада королів, а часом і дебіли…

Першою забила тривогу Церква – папа й заборонив шлюби між родичами. Та королі чи герцоги намагалися обійти заборону, хитрували, щось там підтасовували, і тоді папа, розсердившись, одним розчерком пера заборонив шлюби між родичами аж до сьомого ступеня спорідненості, назвавши їх кровозмішувальними. Ось тут і почалися клопоти в королів, які багли одружитися. Бідолахи, вони майже всі були родичами, а тому створити подружню пару після закону стало вельми складно, якщо взагалі можливо. (Для деяких монархів і просто неможливо, бо всі вони вже по кілька разів були між собою родичами і могли приводити на світ лише потомство недоумків.)

Генріх спершу було сподівався на Германію, але й там його родичів виявилося чимало. Останній шлюб Генріха був визнаний Церквою шлюбом між родичами, тож усі родичі померлої королеви доводилися і йому родичами до сьомого ступеня спорідненості, а, отже, він жодну з них не міг взяти собі в дружини, аби не порушити закон папи.

– Мабуть, треба відрядити посланців у всі бодай найвіддаленіші країни, аби дізнатися, чи немає там гідної нареченої?


І Церкву теж можна зрозуміти. Власне, її тривогу. Королі, бажаючи збільшити свої володіння, одружувалися в основному зі своїми кузинами – двоюрідними, троюрідними, чотириюрідними сестрами, племінницями, тітоньками…

А про погані наслідки для потомства тоді не знали, отож не переймалися цим – у майбутнє – а які там будуть королі? – не заглядали. Жили сьогоденням. Чи не це стало причиною виродження династії Каролінгів? Нащадків Карла Великого як тільки не називали: Покірний, Лисий, Заїка, Простуватий… Усі королі, так чи так, а були пов’язані родинними зв’язками… Тож куди податися, як усюди – родичі королів?

А на простолюдинках королям не годиться (не в казці, а в житті) женитися. І тут якось (як ми вже згадували) Генріху розповіли… Далеченько від Франції є така славна і сильна країна – Русь. Себто Київська Русь. Живуть там русичі або слов’яни. Столиця Русі – місто Київ. Славний-преславний. А править у ньому князь – теж славний-преславний, Ярослав Мудрий. Кажуть, що у нього є дочки… Які? О-о, на весь світ славні – і вродою, і розумом… Особливо молодша, на ймення Анна. «Втілення мудрості і краси». Вона славна не тільки на Русі, а й у всьому християнському світі…
І вибір короля Франції (тоді ще й не Франції, а маленького французького королівства) зупинився на Анні Ярославні, дочці Ярослава Мудрого з незнаної Київської Русі, якій і випала честь продовжити королівську владу Капетингів…

Це їй, Анничці з Києва, довелося… Так ніби дівчину силоміць, проти волі її, королевою зробили. А так-таки й було.

Дівчата її віку (та й молоді жінки теж) тільки й мріють про такий статус, а про неї історики писали: і довелося їй стати королевою Франції.

Коли батько її Ярослав Володимирович вирішив зміцнити зв’язки ще й із Францією та задовільнити прохання короля Генріха I – Анна була не старша за сучасну студенточку. Один з авторів, який писав про неї, зауважує: вельми можливо, вона була тоді закохана в якого-небудь Добринюшку, мріяла співати на хорах Софійського собору, а довелося…

А що значить бути королевою? Ні, ні, це не тільки розкішне вбрання, захоплені погляди залицяльників – реальність трохи інша. Бути королевою – це постійно виявляти високу самовідданість та дисципліну. Що з того, що королева на другому місці, себто вона «за» чоловіком, мовби не при ділах, але ж вона при тилах його королівства! І в неї цілий сонм обов’язків, турбот про вибір чоловіка, про його сили перед боєм, і в його звітуванні перед Богом.

Та й до всього ж, дочка великого київського князя – це посадова особа. Треба – значить треба. Себто у Францію їхати. Прощавай назавжди, київський Добриня! – не судилося, мушу народжувати чужому королю спадкоємців. Прощавай і ти, Софіє Київська, і ти, золотоверхий Києве мій! (Мій – адже я була і навіки залишуся киянкою.)

Трохи було аж засмутилася (правда, виду не подавала), що саме їй батько таку долю вибрав: у якусь там Францію на край світу посилає. Та у Києві про ту Францію ніхто й знати не знає. Чули, що є таке королівство – маленьке та слабеньке. Не Германія, не Норвегія, не Скандинавія.

Не Візантія, зрештою.

Закуток Європи, але…

Мусить їхати. Така батьківська воля, і такий у неї обов’язок. Треба зміцнювати міждержавні зв’язки Київської Русі, тож годиться й Франція. Та й не Київ набивається – сам король Франції просить її руки.

Отак і поїхали. У Францію – то й у Францію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка