Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка4/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Свати із Франції. Багаті дари Ярославу Мудрому
Посли короля Франції, овдовілого Генріха I вирушили до Києва по весні 1048 року, в квітні місяці.

Королівські свати просувалися повільно. Крім послів, які їхали верхи, хто на мулах (переважно духовні особи), хто на конях (лицарі) – обоз складали численні повозки з припасами (шлях-бо передбачався довгий, наче на інший кінець світу) та вози з багатьма дарами. Наприклад, в якості дарунків Ярославу Мудрому везли дорогі бойові мечі, заморські сукна, коштовні срібні чаші – французький сват багнув вразити щедрістю свого київського свата.

На човнах, розкішних і пишно прикрашених – щоб всі знали, хто пливе та їде – не хто-небудь, а гості самого короля франків! Де та Франція? – питали. Дивувались ображені, що ти диви, якісь там… ммм… аборигени не знають, де Франція, – відповідали: там, де треба… Отож на човнах спустилися до Дунаю (спершу ж треба було ще й до нього з Франції дістатися), потім на конях пройшли через Прагу і Краків. Шлях це, правда, не найближчий. Та дорога вважалася і зручною, і завжди багатолюдною. А отже, й безпечною, хоча безпечних місць у ті часи майже ніде не було.

Але тією дорогою йшли торгові каравани зі сходу на захід, тож хоч якась безпека там була. Та й каравани завжди супроводжували добре озброєні вершники.

Посольство очолював шалонський єпископ Роже із знатного роду графів намюрських. Це був вельми кмітливий молодий чоловік. Ще в юності він вирішив, ким йому бути: графом або священиком. Вибрав сутану і не прогадав. Тут його кар’єра творилася успішніше. Неабиякий розум, знатне походження, беручкий до всього зух, – все це допомогло йому успішно вести будь-яке діло, за яке він брався. Та й дипломатом вдався неабияким, тож його не раз використовував – і щораз успішно, – король Франції, посилаючи Роже то до Рима, то в Нормандію, то до германського імператора. І визначну та історичну місію – висватати йому дружину, – король доручив саме йому, священику Роже, який взявся за нове доручення короля, як-то кажуть, обіруч, розуміючи, що в разі успішного його виконання він увійде в історію. Що так і станеться.

Крім Роже, старшими в посольстві ще були єпископ Готьє Совейр та міністр Гасселін де Шалпіньяк. Відправляючи 1048 року послів у далекий і незнаний Київ, де жила з батьком і двома сестрами незаміжня княжна Анна Ярославна, вродлива та розумна, Генріх I Капетинг не поскупився і посольство спорядив препишне. Послам же було доручено, як-то кажуть, будь-що отримати згоду на шлюб дочки київського володаря з Генріхом, адже навіть до Франції «дійшла слава про чари принцеси Анни, дочки Георгія (Ярослава)». Король велів передати, що він «зачарований оповідями про її досконалість». Анна була вродлива, жвава, та ще й отримала відмінну, як на ті часи освіту – «прилежна книгам» – у домі свого батька.


Отож іще раз. У квітні 1048 року в розпал весняного буйства французьке посольство з дорогими дарами відправилося до Києва.

Париж залишили на світанку, коли над Сеною стояв туман, а в повітрі ще відчувалася нічна свіжість, як під колесами й підковами проторохтів настил фортечного мосту, а паризький сморід змінився свіжістю весняного ранку.

У прибережжі Сени весело перегукувалося і щебетало птаство.

Але рідко на якій дорозі не було розбійників. Та ще на такій довгій – від Парижа до Києва. Тому на глухих франкських шляхах посольство захищав сеньйор Гослен де Шоні, він був вродженим рицарем, а для захисту посольства мав під своєю орудою загін хоробрих воїнів.

Загалом же посольство складалося з чималої кавалькади возів, великих і малих, з провіантом і численними дарами великому київському князеві, про якого неабияка слава ходила у Європі. Та й Україна часів Ярослава Мудрого, звана Київською Руссю, на противагу маленькому французькому королівству, була тоді знаною в Європі державою, могутньою імперією чималих розмірів, об’єднана міцною центральною владою великого київського князя, зокрема Ярослава Мудрого. Це його французький історик Рамбо порівнює з Карлом Великим, королем, а потім імператором з 800 року Франкської держави, який внаслідок численних воєн проти лангобардів, саксів, арабів, аварів, слов’ян створив величезну імперію, до якої входили території теперішньої Франції, західної та південної Німеччини, північної і середньої Італії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Австрії та північно-східної Іспанії. Тоді ж він і дістав від Папи Римського Льва III титул імператора…

Київська Русь Ярослава Мудрого (його також називали Великим, але назва Мудрий перемогла) була й справді величезною і могутньою державою, вона простягалася від Білого на півночі до Чорного на півдні морів, від Вісли на заході й до Уральських гір на сході – таку державу Ярослав успадкував від свого батька, великого князя Володимира, який у 988 році зміцнив її введенням християнства та високої візантійської культури і всі ті величезні простори зцементував у єдиний моноліт і вивів руську (себто українську) націю на передові позиції тодішнього цивілізованого світу. Названий історією Мудрим (не завойовником, наприклад), Ярослав не лише зміцнив державу, отриману від батька у спадок, а й розбудував її, зводив нові міста, поширював серед народу науку й освіту, закладав школи й бібліотеки, церкви. Упорядкував тодішнє внутрішнє життя української держави збірником законів «Руська Правда», там зібрано все найкраще з досягнень культури й цивілізації тодішньої України, що її, як уже мовилося, прийнято було за той період називати Київською Руссю.


З інтернет-видання:

«Для українського читача напевно буде цікавим почути французьку думку про українську державу Ярослава Мудрого. З цією метою наведемо свідчення одного французького історика кінця XIX сторіччя. Ось що пише він:

«Зрештою, не слід применшувати силу й багатство Росії – або принаймні великого князівства, якого головою й серцем був Київ – в епосі, про який йде мова. Адже, хоча в наших національних анналах не знаходимо до того часу ніяких звісток про неї, було б глибокою помилкою думати, що ця держава була ще напівварварською країною, поділеною між незалежними й ворожими племенами, які показує нам історія аж до VIII сторіччя. Навпаки, під впливом ґеніального володаря Рюрика і його спадкоємців південна Росія здобула собі передове місце на Сході. В часи Ярослава князівство, столицею якого був Київ, було вже більш просторою й, може, навіть, більш могутньою монархією, ніж королівська Франція. Її народи дістали від греків начала цивілізації; багато разів ходили вони переможними походами аж до воріт Константинополя й збагачувалися воєнною здобиччю у Візантії, яку примушували укладати мир. Коли ж не воювали з Візантією за власний рахунок, то наймали за добрі гроші її імператорам найманців, а якщо не знаходили нагоди воювати з нею чи проти неї, то займалися вигідною торгівлею з її багатими купцями.

Сам Київ був місцем зустрічі для голландських, мадярських, німецьких і скандинавських купців, що мали в цьому місті свої окремі дільниці. Грецькі митці велично прикрашали палаци Києва й 400 його церков. Сучасний західний літописець, Адам з Бреми, називав Київ «суперником Константинополя й славою грецького християнського світу».

Якщо Франція початку XI століття мала вищі ідеали, численніші вогнища цивілізації й, здавалося, йшла швидше дорогою матеріального й морального поступу, то все-таки вона без ганьби для себе могла взяти собі королеву з Росії, і це тим більше, що ця королева мала принести для свого чоловіка, як це, без сумніву, мусіло статися, величезне віно в добрих золотих монетах, кованих у Візантії».
Шкода тільки, що французькі історики, розповідаючи про княжну Анну Ярославну з Київської Русі, пишуть, що французи взяли королеву… з Росії. Гм… Анну Ярославну французи взяли таки з Київської Русі, а не з Росії, бо Російська централізована держава (а, отже, й назва Росія) виникне лише на початку XVI століття, за князювання Василія III6… Себто на чотириста-п’ятсот років пізніше, аніж жив і княжив у Києві Ярослав Мудрий.
Епохальне відкриття історика Мезере,

або Як українці Франції відвойовують у москалів киянку Анну Ярославну
7

Французькі історики, хоча би й згадуваний тут Ф. де Мезере, ще в XVIII столітті усерйоз писав, що князь Ярослав Мудрий (увага!) король Росії – ні більше ні менше. Тієї Росії (додавав далі грамотій Мезере), що «нині Московія».

Епохальне відкриття!

Чи це, зрештою, передання сивої (і – додамо, малограмотної) давнини?

Далебі не тільки сивої (і малограмотної) давнини. Щоби переконатися в цьому, досить звернутися до сучасного російського історика Пушкарьової, котра у своїй книзі «Женщины Древней Руси» (1989) посилається на згадуваного Мезере і цитує, як він писав про Анну та її батька, київського князя Ярослава Мудрого, і як про те подає сама Пушкарьова:

«Наиболее известна романтичная судьба Анны Ярославны. В середине XI в. король Франции Генрих I овдовел. Он был немолод, с трудом удерживал бразды правления и надеялся на укрепление престижа страны через матримониальную связь с сильным государством. Французский историк Ф. де Мезере на основании свидетельств хронистов писал в XVII в., что до Генриха дошла слава о прелестях принцессы, именно Анны, дочери Георгия (Ярослава Мудрого), короля России, ныне Московии, и он был очарован рассказом о ее совершенствах».

Французькому історику, який жив у XVII ст. і не дуже розбирався (сказати б точніше: зовсім не розбирався) у термінах Київська Русь – Московія – Росія, ще якось можна вибачити його дрімуче невігластво, але аж ніяк не сучасному – сподіваємось, освіченому і загалом грамотному – історику, хоча б тій же Пушкарьовій, яка у 1989 році не лише не спростувала дрімучу вигадку француза щодо того, що Ярослав Мудрий буцімто був «королем Росії, яка нині Московія», а й навіть підтвердила її у своїй праці, що руський князь (мається на увазі Київська Русь) Ярослав Мудрий є король – чи князь – Росії, яка «нині Московія». А фокус криється в тому, що мало не всі сучасні російські історики (імперське мислення!) вважають всіх князів Київської Русі… Ким би ви думали? Так-так, князями Росії та Московії! А Київську Русь – таким собі уділом Московії8.

Російський (архівідомий!) історик Карамзін у своїй багатотомній «Истории Государства Российского» створив дієвий міф з неприкритим шовіністично-імперським нальотом і душком про те, що Київська Русь, виявляється, зовсім не праукраїнська держава, а насправді є першою російською державою (в цьому його підтримувала і підтримує не лише переважна більшість російських істориків, доводячи, що Русь (Київська) і Росія (Московська) – це одне й те саме, російське), а й узагалі всі панівні кола імперії Романових.

Сам Карамзін не визнавав ні українців, ні білорусів окремими народами. Його ідеологічний імперсько-шовіністичний міф панував офіційно до кінця імперії, але й сьогодні він у нашої сусідки північної на правах «священної корови».

Саме існування українців, як окремого народу, окремої нації, Росією завжди заперечувалося. Звідси й горезвісне: «Никакого малороссийского языка нет и быть не может».

Навіть Українська радянська енциклопедія (офіціоз тодішній), видана за комуністичного режиму, коли особливо закручували ідеологічні гайки, і яким в Україні керувала тоді Москва (принаймні тримала під цілодобовим контролем), так от, навіть така енциклопедія змушена була чорним по білому надрукувати, що Карамзін Микола Михайлович, російський письменник, публіцист, історик «виправдовував великодержавну політику царизму щодо України»; що проти його «реакційної концепції» виступали «представники прогресивного табору». (Це змушений був робити навіть відомий шевченконенависник Віссаріон Бєлінський!)

І така людина, як Карамзін, називала себе істориком і письменником, хоч насправді він був відвертим і навіть не замаскованим прислужником царизму. До речі, свою «Историю…» Карамзін вірнопіддано присвятив «Государю императору (тодішньому. – В. Ч.) Александру Павловичу, самодержавцу всея России», а передмову розпочав підлещувальним зворотом: «Всемилостивейший Государь!..»


Перша згадка про Московію – ні-ні, не про Московську Русь іде мова, і не про столицю Росії, а лише про однойменне сільце, хутірець якийсь там, що належав до володінь князя Юрія Долгорукого, датується 1147 роком.

Ще й у XII–XIII ст. сільце Москва (Москов – як у тодішній вимові) перебувало в складі Володимиро-Суздальського князівства і лише з другої половини XIII ст. воно нарешті стане центром удільного князівства.

А виявляється, якщо вірити французу Мезере та росіянці Пушкарьовій, – ще у 1050 році київський князь Ярослав Мудрий був королем Москви – чи то пак, Московського князівства, а заодно й королем (це ще одне відкриття Мезере) Росії, яких тоді і в згадці не було.

У російських писемних джерелах назва «Росія» існує з кінця – ні-ні, не з середини XI століття, коли жив і княжив у Києві Ярослав Мудрий, – XV століття. Бо за Ярослава Мудрого не лише Росії, а й навіть такого терміна не існувало. Тільки починаючи з XV століття – себто через чотири століття після того, як жив Ярослав Мудрий, він вигулькнув. Але ще двісті років (аж до кінця XVII ст.) вона називалася і Руссю, і Руською землею та Московською державою, і лише з 1721 року Росією названа вся Російська імперія. Тож як Ярослав Мудрий міг бути князем Росії та Московії у 1050 році, та ще княжачи у Києві? А суть у тому, що для французьких істориків терміни Русь, руський асоціюються виключно з терміном Росія. Їм ліньки заглянути до історії та її джерел – і це при тому, що вони називаються істориками. Тож і пишуть: якщо Русь, то це… Так-так, Росія. Але й російські історики не відступають від них і теж уперто пишуть, що Анна Ярославна була з Росії. Чи принаймні з Московії. Потішаючи так свої імперські сверблячки.

У сьогоднішньому Парижі (як загалом і у Франції) живе чимало українців9, які, хоч і офранцузилися на своїй новій батьківщині, але більшість із них ще пам’ятає, якого вони роду-племені. (У французькому війську лише під час Тридцятилітньої війни воювали 2500 українських козаків).

У Франції – з осідком у Парижі – діє громадська організація «Українська національна єдність у Франції», яка видає «Бібліотеку самоосвіти» (українською мовою). У 1952 році в цій бібліотеці вийшла праця Мирослава Небелюка «Анна Ярославна, українська княжна на королівському престолі Франції в XІ сторіччі». (Editions S. C. I. P. Paris – Lion).



Відкривається вона таким звертанням:
«Передаючи в руки читачів цей скромний нарис, хотіли б ми попередити їх, що наша книжечка не є вислідом спеціяльних студій і розшуків. У ніякому разі не претендує вона на якусь вичерпну наукову працю. Це наскрізь популярний нарис, зроблений на основі доступних французьких джерел з виключною метою дати українській читацькій громаді головніші відомості про життя й особу визначної землячки, що тисячу років тому зв’язала історію українського народу з історією французів. Ніде правди діти, постать Анни Ярославни не надто відома широкому українському загалові. Короткі й принагідні газетні статті не могли дати виразного й тривалого образу княжни. Вчені студії про неї, поміщені в суто наукових журналах, як Записки НТШ, не могли дійти до найширших кіл української громади. Це саме й було однією з причин, що спонукали нас написати цю книжечку. Дальшим поштовхом була ще й та обставина, що живемо в країні, в якій колись наша землячка стояла на самому вершку соціального й національно-державного життя, як її королева, і в якій сьогодні ми знайшли притулок і опіку. Хто ж, врешті, як не ми, українці у Франції, повинні в першу чергу поінтересуватися Анною Ярославною, ближче пізнати її й ужити всіх доступних засобів, щоб відвоювати її від москалів принаймні в очах французького світу? Свідомі немалих недоліків у нашій книжечці, ми все-таки гаряче поручаємо її увазі наших земляків, бо, якщо не помиляємося, це буде перша українська книжка, присвячена в цілому Анні Ярославні, уродженці славної золотоверхої української столиці».
Детальніше про це автор пише у першій главі своєї праці:
«Українку, Анну Ярославну, королеву Франції, на глум історичній правді уважають французи московською княжною. Цю, болючу для українців і образливу для тіней нашої визначної землячки, неправду повторяють без скрупулів всі визначні французькі історики. Нею годують французьку шкільну дітвору всі підручники історії й таким чином закріплюють у французькому народі фальшиве переконання, що київська княжна Анна Ярославна була московкою. У свідомості французького народу, як і в підручниках історії, українська княжна називається не інакше, як «Анн де Рюссі». Преса зі свого боку вперто й послідовно зв’язує Анну Ярославну з московською монархією й з москалями. Правда, є й рідкі винятки. Є навіть декілька книг про Україну, написаних авторами-французами, в яких завжди Анна Ярославна фігурує як українська княжна. На жаль, книги цих, мало відомих широкому французькому загалові авторів, здебільша публіцистів, а не фахових істориків, не доходять до маси французької публіки й не можуть мати такого впливу, як має школа. Ця ж остання у Франції не визнає ще ні України, як відрубної національної одиниці, ні тим більше українського народу з власною історією…»
…На кінець наведемо ще один уривок, особливо цікавий для українського читача своїм, що так скажемо, «і Богові свічка й чортові огарок». Цитата взята з книжечки-монографії про місто Санліс, призначеної для вжитку туристів і виданої не раніше 1949 року. Описуючи панораму Санліса з вежі місцевої катедри, автор каже:
«Ще далі наліво, 500 метрів від катедри, дзвіниця старовинного абатства Святого Вікентія Сараґоського з Еспанії, збудованого в 1060 році російською Анною, українкою, донькою Ярослава Великого (?), жінкою Генріха І, внука Гуґо Капета».
Як бачимо, «російську» Анну названо українкою. Цей дивогляд можна пояснити такими причинами: вихований у французькій школі й начитаний в офіційній французькій історіографії, автор не міг зректися освяченої непохитним авторитетом офіційних істориків назви «Анн де Рюссі». З другого ж боку, численні українські відвідувачі Санліса й абатства Св. Вікентія своїм настирливим наголошуванням українського походження Анни й повсякчасними протестами проти називання її росіянкою захитали авторову певність і примусили його додати слово – українка. Це теж свого роду поступ.

Але ці відокремлені випадки – крапля в океані – в нічому не послаблюють уже вище висловленого твердження, що для широкого французького загалу Анна Ярославна залишається таки московкою. Змінити основне цього погляду не вдасться легко й скоро, бо йде тут не лише про саму особу Анни, але про довгі сторіччя історії української княжої держави, що в західній історичній науці творить інтегральну частину російської історії.

Поки що нашим обов’язком, в першу чергу обов’язком українців у Франції і зокрема щодо Анни Ярославни, є використати всі нагоди, всі можливості в усіх шарах французької суспільності, щоб довести українське походження нашої княжни й тим самим відкрити очі культурного світу на страшну московську облуду, жертвою якої від сторіч упав український народ, як від недавна такою самою жертвою стануться великі технічні, медичні і т. д. винаходи геніїв західнього світу.
Династичні шлюби, або Як Ярослав Мудрий став «тестем Європи»
Посватавшись до Анни, княжни з Києва, французький король користувався чисто політичними міркуваннями. В ту далеку епоху за Київською Руссю утвердився авторитет могутньої європейської держави, з якою рахувалися і перед якою навіть запобігали, шукаючи її прихильності й покровительства.

Тож чимало іноземних володарів вважали для себе за честь поріднитися з Ярославом Мудрим. І таких було чимало, тож великий князь навіть міг собі дозволити вибирати з претендентів на руку його дочок кращих із кращих. Женихів для них підбирав і справді достойних.

І дочки його були гідні кращих претендентів на їхні серця. Королю Генріху чимало розповідали – просто прогули вуха, – що далеко-далеко в слов’янських краях живе молода, красива, освічена і розумна принцеса. Це – особливо освіта Анни – навіть заінтригувало Генріха, який, як і інші «просвещенные монархи» тієї епохи, був неписьменним.

Київська Русь була «ведома и слышима» у всіх краях землі, а Київ називали «суперником Риму і Константинополя», «прелестью мира», «северным Римом». Чимало європейських государів багли породичатися з київським двором і особливо із знаменитим і славним у тодішніх світах великим київським князем Ярославом Мудрим.


Спершу княжичу не таланило – він народився калікою і до якогось там часу взагалі не міг ходити. А вже коли, переборовши хворобу, звівся на ноги, то звідтоді і все життя ходив накульгуючи. Кульгав таки відчутно. Тож чи не тому не відчував якогось там потягу до військової справи, а більше покладався (а це – своєрідна мудрість) на дипломатію, аніж на зброю. Неохоче їздив верхи (не любив верхової їзди, не кажучи про коней), а більше читав, вивчав іноземні мови, писав та перекладав. А ще, як свідчить польський хроніст Анонім Галл, князь полюбляв рибалити і частенько з рибальським причандаллям накульгуючи поспішав до озера чи й до Дніпра. Сидячи на березі, залюбки думав, міркував, тож зростав філософом-любомудром. А коли повертався додому з уловом, бодай то була й дрібненька плотвичка чи бубирі-йоржі, радощам його не було меж, і він себе почував найщасливішим. Коли ж везло, й вивуджував велику рибу, особливо коропа, то хоч і кульгавим був, а додому з риболовлі поспішав, як на крилах…

З офіційної біографії князя Ярослава Мудрого:


Великий князь Київський Ярослав найважливішим своїм завданням вважав збереження цілісності держави. Саме тому основними засадами його внутрішньої політики стали боротьба з місцевими автономіями та абсолютна влада київського князя. У зовнішній політиці головною метою було відновлення та зміцнення старих кордонів на заході, а також підтримка дружніх та союзницьких відносин із сусідніми країнами.

Не останнє місце посідала й боротьба з кочовиками. Ярослав продовжив справу свого батька, розбудовуючи «Змієві вали»: 1032 р. «поча ставити городи по Роси», створюючи нову захисну лінію проти печенігів. А 1036 р. він нарешті поклав край печенізькій загрозі, розгромивши їхні орди під Києвом і примусивши назавжди відійти від кордонів Русі. «Була січа жорстока, і ледве надвечір узяв гору Ярослав. І побігли печеніги в різні боки, і не знали куди бити», – розповідає літописець.


Подальше князювання Ярослава позначилося загальним піднесенням країни: зростали численні міста, підтримувалися сталі зв’язки з провідними країнами Центральної та Західної Європи, Скандинавією, Візантією, країнами Сходу, поширювалося християнство та зміцнювалися його позиції. Русь досягла рівня єдиного територіально-політичного та правового організму.

За Ярослава розгортається й активне церковне і цивільне будівництво в Києві, розмах якого відповідав міжнародному престижу держави і значенню її столиці. Значно збільшилася територія міста, було зведено могутні оборонні споруди. Новий київський центр майже усемеро перевищив за площею старий.


Значне будівництво розгорнулося й в інших містах. У Новгороді та Полоцьку за зразком Києва споруджуються Софійські собори, у Чернігові – величний Спасо-Преображенський собор. Всі храми оздоблюються мозаїками та фресками, різьбленням, іконами. Справжніми шедеврами давньоруського декоративно-прикладного мистецтва стають предмети церковного начиння.

З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний і значний злет давньоруської культури й наукових знань. Князь дбає про освіту і літописання, про переклад давньоруською мовою та переписування необхідних книжок. Звичайно, більшість літератури була церковною, богослужебною, але поширювалися й книжки для світського читання, у тому числі трактати з історії, філософії, права, юридичних наук. Зусиллями князя створюється бібліотека при Софійському соборі, де дбайливо зберігалися не лише книжки, а й важливі державні документи. Кожна книжка являла собою неабияку цінність. Текст писали на пергаменті, оклади оздоблювали дорогоцінним камінням, емаллю, золотом і сріблом. На жаль, Ярославове книгозібрання не дійшло до наших днів. Можливо, книжки загинули під час монголо-татарської навали 1240 року, а може, просто були розділені між кількома монастирськими бібліотеками. З Софією Київською пов’язаний і новий етап розвитку київського літописання. Статті цього періоду містять не лише розповідь про історичні події, а й підсумок діяльності Ярослава Мудрого.

Про піднесення авторитету Русі свідчили також династичні зв’язки її зверхників. Київська правляча династія підтримувала родинні відносини з більшістю феодальних країн Європи. Кожен шлюб знаменував собою політичну угоду, мирні та союзницькі стосунки з конкретною країною. Так, дочки Ярослава Мудрого стали королевами Франції, Угорщини і Норвегії; сестра князя Добронега була видана за польського князя Казимира; син Святослав одружився з дочкою саксонського графа Леопольда Одою, Ізяслав – з родичкою імператора Генріха III Гертрудою, а Всеволод – з дочкою візантійського імператора Анастасією.

Взагалі, династичні шлюби стали одним з елементів його зовнішньої політики. Ознакою престижу й могутності династії в ті часи вважалась готовність інших ведучих династій вступати з нею в шлюбні зв’язки. Тож і не дивно, що Ярослава Мудрого історики часто називали «тестем Європи».

Перед кончиною Ярослав заповідав київський престол старшому з синів, Ізяславу, не стомлюючись наказував дітям:

«Любіте одне одного… Якщо будете жити в любові між собою, то Бог буде з вами. Він підкорить вам всіх ворогів, і будете жити в злагоді, якщо ж станете ненавидіти одне одного, сваритися, то і самі загинете, і погубите землю батьків і дідів, яку вони здобули трудом своїм великим».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка