Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка5/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

«Зіронько ти моя, Ярославна!..»
Точної дати – рік і день місяця, чи хоча б принаймні рік появи в цей світ Аннички, яка через роки здобуде горде ім’я Анна Ярославна, – не відомо. Жаль, але «Повість временних літ» майже нічого не повідомляє про народження княжих дочок – а це ж такі події! А тому точна дата народження Анни Ярославни досі невідома. (А раптом вона ще якось вирине на світ білий – дива і сьогодні, в наш раціональний час, можливі.)

Одні дослідники схиляються, що це, вочевидь, 1028 рік, між народженням синів Святослава і Всеволода. Другі – на чотири роки роблять Анну старіше, вважаючи роком її народження 1024-й. Треті таким роком оголошують 1032-й. Французькі ж дослідники вважають, що їй було 22 роки (як для незаміжньої дівчини – вік на той час чималий), коли вона приїхала до Франції і стала тамтешньою і на віки королевою Анною Київською чи Анною Руською (малося на увазі, що родом вона була з Київської Русі).

Французький дослідник граф Ке де Сент-Емур у своїй праці «Анна Русинська, королева Франції і графиня Валюа», що її свого часу переклав І. Франко (видана у Львові року 1909-го) запевняв: на час прибуття до Франції Анні Ярославні було аж 25 років.

Але це вже з розряду, власне, бездоказових фантазій, – про які кажуть: «аж занадто».


Вже в наші роки в Софійському соборі під шаром фарби виявили зображення – ще ж такі чудові, мистецтво високого рівня! – дочок Ярослава Мудрого і їхньої матері Ірини. Портрети, вочевидь, були написані між 1037 і 1050 роками, себто тоді, коли Ярославна ще жила в батьковому теремі під ласкавим сяйвом очей матері, котра завжди такою любов’ю обдаровувала своїх дітей, що їх Господь щедро посилав Ірині.
Дитинство Аннички минули поблизу Софійського собору, де знаходився княжий двір, що його літописці називали «Великим Ярославовим двором». Або – Красним. Із двоповерховим князівським палацом і храмом Богородиці. Всі споруди мали переходи, що з’єднували їх між собою – довгі, лункі, трохи аж лячні, але загадково таємничі, й Анничка любила ними бігати і сміятися – дитячий сміх так лунко розлітався під склепінням тих переходів. Її дитинство припало на бурхливі політичні та культурні події, що змінювали одна одну.

Крім пишних бенкетів і полювань, церковних відправ – це було характерним для стародавнього світу, – у Києві Ярослава буяло й громадське та просвітницьке життя. Відкривалися школи, засновувались бібліотеки, а переписування і переклад книг було значною державною справою. А які вечори відбувалися при дворі князя, на яких виступали поети, музиканти і неодмінно – розвесело-мудрі скоморохи! Анничка й зростала в тій культурній атмосфері держави, що була на той час наймогутнішою і найрозвиненішою у світі. Прискіпливо підібрані вчителі – кращі з кращих – навчали князівну грамоті, історії, іноземним мовам, співу, вчили правил етикету. Навіть малювати вчили! Тож документи свідчать: Анничка мала добре вироблене письмо, не виключено, що вона цим, як-то кажуть, набивала руку.

Якщо хлопчики в ті часи недовго залишалися під материнським наглядом – майбутні воїни, ними займалися чоловіки, – то дівчата жили з матір’ю на жіночій половині двору доти, доки їх не видавали заміж. Ось так при матері зростала й Анничка – в атмосфері поваги до батьків і шанування церковних канонів. Отже, на той час вона отримала найкращу освіту. На довершення до всього, княжна мала знати «назубок» придворний церемоніал та правила етикету, вміти вести домашнє господарство, прясти, шити і вишивати.

Князівни повинні були вільно поводитися з кіньми і добре їздити верхи та володіти зброєю. Її, Анничку-дівчинку, кмітливу, з біса гарненьку, і зобразив разом з батьками, братами і сестрами давньоруський художник на фресці Софії Київської. Вона зодягнена в довгу візантійську одіж, прикрашену шиттям та коштовним камінням, на голові – поверх розпущеного «золотого» волосся, – хутряна шапочка. Постать, на жаль, невелика, більшість дослідників вважає, що портрет на фресці позбавлений конкретних рис, але, на нашу думку, це не так. Щось невловне, незбагненне, чим так вражала Анна все життя, таки присутнє на фресці…

Маленькою Анничка не просто ходила, а рухалась підбігом-підстрибом, весело і щось тільки їй відоме, безжурно наспівуючи – голос змалечку мала просто чудовий. До всіх була привітна і рівна, доброзичлива й щедра на доброту – Ярослав Мудрий невтомно вчив дітей жити в мирі і любові між собою.

Усі три дочки Ярослава Мудрого носили горде батькове ймення Ярославни і всі три були гідні його. Коли норвезький принц Гарольд (пізніше король Норвегії) вирушив у далекі країни, щоб здобути славу подвигами своїми, а вже потім посвататись до Єлизавети Ярославни, то ось як ту сцену зобразив О. К. Толстой:


Гарольд в боевое садится седло,

Покинул он Киев державный,

Вздыхает дорогою он тяжело:

«Звезда ты моя, Ярославна!..»


І ось, швидко чи неквапом – французьке посольство нарешті прибуло до Києва, здолавши відстань у 3000 (три тисячі!) км.

Перед Золотими ворітьми столиці давньої Русі воно зупинилося, як пишуть історики, з «почуттям подиву й захоплення». Брат Анни, Всеволод Ярославич, зустрів перед Золотими воротами французів і вітав їх вишуканою латиною.

І вже пишне французьке посольство їде вулицями Києва, їде неспішно, бо вражене побаченим – посли тільки крутять головами навсібіч. Їдуть під бемкання дзвонів кількасот київських церков і храмів. І посли від самих парадних воріт дивувалися тим церквам, золотим баням, пишним кам’яним палацам та хоромам бояр, а назустріч їм повільно виростала громада Софії Київської…

У Святій Софії прибульців з далекої Франції чекав урочисто-пишний прийом. Посли й там крутили головами, вражені фресками, сяйвом мозаїк, що вкривали стіни і склепіння. Піднявшись східцями великої круглої башти, посли опинилися нагорі, де їх зустріла княжа родина.

І врочисто пролунали слова:

– Генріх I Капетинг, король Франції, просить у великого князя Київського руку його дочки Анни… Адже навіть до Франції дійшла слава про чари принцеси, себто Анни… Король велів передати, що він «зачарований розповідями про її досконалість».



Сказання друге. Сподіваюсь, що саме Ви – король?..

І от до церкви повели

І руки їм перев’язали,

Навкруг престолу обвели

І їх навічно обвінчали.
Ст. Руданський
Спадкоємця трону може народити лише королева. Скільки шлюбів у роду людському?
Все своє дотеперішнє життя я був певний (та й досі певний і завжди буду певний): шлюб (родинний союз, співжиття чоловіка й жінки за взаємною згодою) буває лише один. Той шлюб, коли… Процитую письменника:

«Стояла тополя уся в серпанку, струнка і тремтяча, як наречена, що йде до шлюбу». Гм… Це тополя, а що вже буває з нареченою, яка йде до шлюбу – зайве й говорити. Бо шлюб є шлюб. На все життя – хоч дехто й по кілька разів шлюбиться, але ж кожен раз – із любові. Неодмінно!

А виявляється, шлюбів у роду людському багато.

Скажімо:


Тимчасовий шлюб. Тривалість його визначається згодою сторін, про що й зазначається у шлюбній угоді. Як тільки строк, який за угодою був укладений, закінчується, шлюб та інші правові відносини між подружжям вважаються такими, що припинилися.

Цивільний шлюб – оформлений у відповідних органах державної влади без участі церкви. (В Україні – єдино можливий вид шлюбу, на який поширюється цивільне право.) Також цивільним шлюбом («громадянським») помилково називають співжиття двох.

Церковний шлюб. У багатьох країнах має юридичну силу, в деяких є єдиною легальною формою шлюбу. В православ’ї, протестантизмі і в католицизмі укладення шлюбу є одним із таїнств – вінчанням.

Мезальянс – шлюб між особами нерівного стану.

Морганатичний шлюб – різновид мезальянсу, в результаті якого особа нижчого стану не підвищує його.

Гостьовий шлюб – зареєстрований належним способом шлюб, за яким подружжя не веде спільне господарство, а живе кожне окремо.

Фактичний шлюб – незареєстрований, у деяких країнах це – «сожительство». Часто термінологічно його називають «цивільним» – відносини між партнерами не оформлені в установленому законом порядку. Але права дітей, народжених у такому шлюбі, не відрізняються від прав дітей, народжених поза шлюбом.

Шлюб з розрахунку – такий союз встановлюється заради особистої вигоди чи якихось інших стратегічних цілей – любов’ю тут і «не пахне».

Фіктивний шлюб – може укладатися з різних причин: отримання громадянства, політичного притулку, житла, спадку, отримання пенсії та інші корисливі цілі.

Шлюб з принуки, коли одна або обидві сторони одружилися без його чи її згоди або й супроти неї.

Шлюб «по зальоту» – силуваний шлюб за наявності незапланованої вагітності.

Компенсаційний шлюб – традиційна практика шлюбів з принуки – для вирішення міжплемінних чвар.

Шлюб за домовленістю – практика, коли хтось, крім самої пари, робить вибір жениха чи нареченої, ігноруючи сам процес знайомства, зближення.

Полігамія – одночасне перебування чоловіка у шлюбі з кількома жінками. В шаріаті кількість жінок обмежена – не більше чотирьох.

Поліандрія – одночасне перебування жінки в шлюбі з кількома чоловіками, зустрічається рідко. Наприклад, у народів Тибету, Гавайських островів.

Груповий шлюб – історично первинна форма шлюбу, за яким у шлюбні відносини вступають роди людей, а не окремі люди.

Шлюб із любові…

Нарешті, нарешті – шлюб з любові! Взаємній. Уявляєте?

«Ось із нього, із шлюбу з любові, і треба було автору починати! – вигукне тут котрийсь нетерплячий читач. – Адже це – найголовніший шлюб з-поміж людства. Усі інші – то таке… Бо без шлюбу з любові (як і без любові) й людства не було б…»

Так-то воно так, але трохи… й не так.

Без любові в роду людському реєструється шлюбів не менше, як по любові – парадокс! Десятки тому є, були і будуть – причин.

От і в нашому випадку, в історії нашій, шлюб відбувся без любові. Церковний, між іншим.

Та і яка любов, як молоді до самого вінчання в соборі Реймса не лише не бачили одне одного (він її, вона його) – а й жили в різних країнах, за тисячі кілометрів одне від одного! Франція – Париж, Київська Русь – Київ.

Яка вже тут любов, коли між ними – тисячі кілометрів!

Яка вже тут любов, коли Анничка до приїзду королівських сватів до Києва навіть чути не чула про якогось там Генріха І, на той час короля овдовілого.

Більше того – вона не чула не лише про існування якогось там Генріха, а й навіть про його країну, про якусь там бідну, затуркану Францію на околиці світу.

Любові не було. Була домовленість. Себто шлюб по домовленості. Або ще – з розрахунку. Що одне й те саме.

Та й Анничка не йшла заміж зі своєї волі: її, не питаючи згоди, видав у якусь там Францію за якогось там Генріха батько, князь Ярослав Мудрий. А дочка завжди мала підкорятися волі батьків.

У руслі своєї міжнародної політики – родичання з монархічними дворами Європи для зміцнення свого престижу, держави своєї й авторитету в Європі.

На той час князь Ярослав Мудрий породичався чи не з усіма дворами монархічної Європи. І від того авторитет його і держави, яку він очолював, тільки зріс.

Та й Генріх I вибрав Анну з далекого, але славного і знаного в Європі Києва – яку до того знати не знав, – з чисто політичних міркувань: породичатися з могутнім владарем Київської Русі. До всього ж, як ми вже згадували, йому потрібен був спадкоємець трону, що його могла народити лише королева – вродлива, здорова, плодюча. (Як тоді казали – з плодючої раси. Такою і вважалася Анна.)
Плодюча раса…

Принагідно.


«Я не один рік живу у Франції, – ділилася своїми спогадами й роздумами одна росіянка, яка вийшла заміж «у Париж», за француза, зрозуміло, і коли в якійсь газеті зайшла мова про міжнаціональні шлюби, відгукнулась зі своїми роздумами, – і можу впевнено сказати, що така незвичайна популярність міжнаціональних шлюбів пояснюється перш за все тим, що при виборі нареченої багаті французи, як правило, шукають здорову жінку, продовжувачку роду, династії. І в цьому слов’янські наречені не мають собі рівних серед представниць слабкої статі інших національностей».
Бо вони – виховані, вродливі, розумні. Здебільшого з чудовою освітою, про яку може тільки мріяти француженка. «Вони легкі в побуті, – додає далі жінка, яка «вийшла заміж у Париж», – хатні, слухняні. Французів захоплюють їхня кмітливість і невибагливість. А знамените російське «авось» милі французькі чоловіки хронічно ідентифікують із загадковою «російською душею», а наше ліричне розуміння життя: «наповніть життя радощами, закутайтесь ніжністю, зігрійтесь любов’ю, щастям зодягніться…» – сприймаються ними, як якесь чарівництво… Французи і росіяни настільки різні, що це, як не дивно, і притягує нас одне до одного. Французи люблять наших жінок. Чому? А тому, що вони доброзичливі, довірливі, романтичні, часто здатні ідеалізувати свого партнера. До всього ж французам досить зручно жити з іноземкою. Якщо вона не сподобається – її запросто можна вигнати з дому. Закон у Франції захищає тільки француженок. Часто наші милі й наївні дами навіть не здогадуються, що може чекати їх на чужині.

У Франції немає закону (як у Америці, наприклад), що зобов’язує чоловіка перед весіллям декларувати, чи він має або мав проблеми з поліцією, лікувався в психіатричній лікарні тощо. Це назавжди залишається містичною таїною особистого життя кожного громадянина Франції. Часто наші дівчата потрапляють в ситуації, де їхньому життю загрожує небезпека. Їх чекають знущання з боку чоловіка, побої… Одна. В незнайомій країні. Без звичних з дитинства друзів… На чужині внутрішні муки подвоюються ще й тим, що треба вивчити мову, звикнути до нових порядків укладу життя в еміграції. Звичайно, любов здатна творити чудеса, і кожна жінка має право жити і відчувати себе щасливою…

А коли виникнуть дрібні розбіжності та суперечності і проблеми в змішаному шлюбі, то як тоді даються взнаки відмінність культури, виховання, моралі, національні особливості – все те, що називається національним характером і стилем поведінки.

І далі росіянка, яка «вийшла заміж у Париж», додає: «Я добре почуваюсь усюди і в будь-якій країні, якщо людина, яку я люблю, поруч».

Виходить, головне в міжнаціональних шлюбах – як, між іншим, і в національних, – це…

Так-так, любов. Коли той, кого кохаєш, поруч. Тоді все гаразд. Це було істиною і тисячу років тому, є істиною сьогодні і буде істиною назавжди.


А любов… Любов Генріха Капета тоді не цікавила. Принаймні до жінок.

Якщо вірити історичним свідченням, Генріха більше цікавило товариство молодих, гарненьких пажів, аніж, як то слід було сподіватися, молодих жінок. Він їх і уникав, віддаючи перевагу хлопчикам…

Гм…

І лише потреба мати законного спадкоємця змусила його одружитися – офіційно! – з дівчиною, коронувати її як королеву – все мало бути, як уже мовилося, законно, – і «замовити» їй спадкоємця. Адже лише спадкоємець, зачатий Генріхом I і народжений від його законної дружини-королеви, міг мати право по смерті батька зайняти його трон.



Тільки це й змусило (та й свита при королеві на цьому наполягала) Генріха I звернути увагу на представниць прекрасної половини роду людського. Врешті-решт, він, посватавшись до дочки київського князя Ярослава Мудрого, посилено почав удавати з себе закоханого в Анну, та наголошувати, що всі ті чутки-плітки, що про нього поширюють його недруги, – брехня, тоді ж як насправді його ваблять жінки.

І нічого тут незвичайного чи рідкісного навіть у ті часи (не кажучи вже про пізніші) не було. Історія знає подібні приклади. Ось хоча б один із них.

Сестра останньої імператриці Росії Олександри Федорівни – Єлизавета Федорівна, народилася у родині німецького аристократа (як і Олександра Федорівна), великого герцога Людвіга IV Гессен-Дармштадтського, у двадцять років була видана заміж за великого князя Сергія Олександровича, брата російського імператора Олександра III.

Спершу Єлизавета була навіть задоволена, що її обранець – великий князь – вельми стриманий у поводженні з нею, своєю нареченою, не поривався швидше залишитися з нею наодинці, не кидав на неї похітливих поглядів і взагалі ніби й уваги на неї та на її жіночі принади не звертав. Гм… Жених спершу здавався їй якщо не холоднуватим, то – стриманим та добре вихованим. Що ж, це дуже добре. Але швидко виявиться, що річ зовсім не в цьому. Перед самим шлюбом великий князь, затіявши з нею, як зі своєю нареченою, відверту бесіду, раптом заявив: він дав обітницю (чорні дуги брів нареченої злетіли вгору – кому? Перед ким?) невинності… Чи то пак, непорочності. Себто – ніякого гріха…

«Виявляється, любов – гріх? – вкрай була вражена наречена. – З якого це часу взагалі, а в подружжя зокрема?»

Але уточнювати не стала. Якщо наречений проти того, що буває між чоловіком та жінкою в постелі, то… що ж… Так тому й бути.

Сама не розуміючи, чому, погодилась на пропозицію нареченого, і молодята уклали між собою неписану угоду («по взаимном согласии»): їхній шлюб буде духовним, позаяк вони житимуть у ньому, як брат і сестра… Трохи незвично, але Єлизавета, яка завжди в усьому відзначалася стриманістю і духовне завжди ставила вище фізичного, погодилась, а тому, ставши чоловіком і дружиною, вони спали в різних спальнях… Ди-ви-на!..

Лише пізніше Єлизавета дізнається (це її як громом приголомшило), що чоловік її, великий князь, насправді – великий любитель «того, що відбувається в постелі», тільки…

Тільки воліє мати інтим із… чоловіками! Великий князь, себто її чоловік, виявляється, був… педерастом. Сиріч, «голубим». (Чи як нині збоченці в Європі придумали «благородне» слівце – гей.)

Отож жінки його геть не цікавили, а вабили лише чоловіки – таке він мав збочення і почувався при цьому, попри громадське засудження такої «любові», ще буцімто й уповні щасливим.

Єлизавета (як би на її місці вчинила інша), дізнавшись про такий нахил чоловіка, не здійняла ґвалт, не кинулася розлучатися із збоченцем; велика княгиня вирішила прийняти це як кару за гріхи (які?), бо її шлюб – це хрест Божий, і його треба нести покірно й терпляче і не ремствувати – така воля небес. Недарма ж вона пізніше буде зарахована до лику святих.

Дізнавшись про такі порочні нахили чоловіка, ігнорована ним як жінка, Єлизавета і далі жила з чоловіком (а втім, це було радше не подружнє життя, а всього лише під одним дахом), хоч її глибоко ранив чоловік своєю «любов’ю» до собі подібних. І як жінка Єлизавета намагалась не звертати на це уваги аж до 1905 року, коли одного дня Сергія Олександровича, бодай і номінального її чоловіка, не рознесе на шматки бомба терориста Івана Каляєва…

Заміж удруге, обпікшись, вона не буде виходити, погамує свою жіночність, і звідтоді у неї прокинеться любов до ближніх.

Анні Ярославні повезло-поталанило більше. Генріх I Капет, король Франції, який захоплювався до того лише «хлопчиками-пажами» (їх підбирали для нього неодмінно лише юних і гарненьких, утаємничуючи, правда, порочне захоплення свого повелителя, хоч таких епатажів утаємничити неможливо од всевидячих придворних), все ж змушений був навернутися до жінки, себто до Анни Ярославни. І негадано захопився Анною, відкривши для себе всім відому істину: виявляється, тільки з жінками! – буває справжня інтимна любов, що її ні з чим не можна порівняти. Отож прожив із нею як із дружиною, хоч і недовго – рання смерть короля тут стала на заваді, – але ж таки кохаючи (бодай і по-своєму) дочку Ярослава Мудрого. А після того, як вона подарувала йому спадкоємця трону, і поготів дякував силам небесним, що послали йому таку незвичайну жінку, яка принесла йому стільки щастя!


Якось в одній з інтернетських оповідок про Анну Ярославну (а їх там з’являється чимало, зустрічаються серед них і вельми змістовні й цікаві) випало мені прочитати й дещо фантастичне з її життя у Франції. Виходить, «шлюб Анни виявився нещасливим, і вона втекла від чоловіка до графа Рауля II Валуа. Королівська влада у Франції перебувала в стані занепаду, і король Генріх I не міг повернути дружину». Так і написано. Як-то кажуть у таких випадках, хоч стій, хоч падай. Утекла королева Анна від короля Генріха до графа Валуа.

Це вже ні на який копил не лізе, і ще бурхливішої фантазії годі й придумати.

Автор цього вражаючого фентезі щось десь читав, щось десь чув, але, як у тій іронічній приповідці: чув дзвін, та не знає, де він.

Анна й справді стала дружиною графа Рауля де Валуа, але ж не втікала до нього, а пішла за нього. Коли стала удовою – по смерті свого першого чоловіка, опинившись в самотині, у статусі удови.

З Генріхом I вона прожила хоч і недовго, але з відчуттям (скажімо так обережно) – повноти шлюбу. І таки народила двох синів йому. Хоча… Не все було так просто й однозначно в її заміжжі. Відлуння тих складнощів і сьогодні не затихає.

Сучасні історики дещо скептично оцінюють заміжжя Анни Ярославни. Ось хоча б так: «Подружнє життя Анни, як це часто бувало, коли шлюби укладалися з державних міркувань, склалося нещасливо. Літній Генріх не викликав у неї ні любові, ні поваги. Слабкий і нерішучий правитель виявився нездатним приборкати бунтівливих васалів. Як же не схожий він був на батька Анни, – всевладного й розумного великого князя Ярослава!..» І т. д. у цьому ж дусі.

Це так, але…

І не зовсім так. (На перший погляд, це те, що лежить на поверхні.) А якщо глибше… Анна справді розчарувалася у своєму судженому. Хоч його величність і король, а… Не таким вона уявляла свого судженого, та ще й короля. Генріх виявився немолодим, не зовсім привабливий зовні… Анна ж була молодою та гарною, такого ж багла супутника життя. До всього ж він і справді якийсь… м-м… млявий, нерішучий. Як-то кажуть, ні ри ні м’ясо. Гм… Але до Франції після сватання королівського посольства Анна їхала з вірою, що, попри все, буде відданою дружиною його величності, зразковою королевою Франції, доброю матір’ю майбутніх дітей. Своє розчарування королем сховала глибоко в собі, пригнітила його, і скільки жила з Генріхом, стільки й була йому вірною, зразковою королевою і матір’ю його дітей. Шанувала Францію, яка стала їй другою батьківщиною. І Генріх не міг їй жодним словом дорікнути, навпаки, був радий і щасливий, що саме йому послана долею така незвичайна жінка, як київська принцеса.

Правда, на самому початку її загалом тихого і спокійного шлюбу (з «любим Анрі», як вона його називала і називала щиро, коли ще не закінчився їхній медовий місяць), була в її душі й гірчинка.

Це коли вона дізналась, що король Генріх до неї захоплювався (ні-ні, не жінками, що було б не дивно), а…

Хлопчиками-пажами.

І взагалі – молодими чоловіками.

І те захоплення – стидке й бридке – називалося одним негарним словом, що його вона і повторити не хотіла – цур йому, пек! Анна ще в Києві чула, що десь там, у незнаній їй тоді Європі, є такі чоловіки, які любляться з… чоловіками. (Жінки, коли про це розказували, плювалися.)

Скільки в світі білому дівчат та жінок, звабливо-чарівних, а тут…

Анна тоді не захотіла більше слухати (у собак злучка, і то краща, як у тих збоченців) про таких… Тоді вона й гадки не мала, що саме такий чоловік їй і трапиться.

Думала, що грець її схопить, як почула те.

Проплакавши ніч, вирішила не впадати більше в розпач, а поборотися своїми жіночими звабами-чарами за Генріха, довести йому, що справжня любов у чоловіка може бути лише з дружиною. (Заразившись ще в юності мужолозтвом, Генріх просто боявся після того жінок і всього того, що з ними у чоловіків буває.) Чи вона постаралася, чи Генріх ще не встиг загрузнути в своїм мужолозтві, але після першої ночі, проведеної з Анною, вранці, стомлений, але захоплено-щасливий, вигукував:

– Ти мене врятувала, Аннет! Сьогодні я, люблячись з тобою, зробив найбільше своє відкриття в теперішньому моєму житті: любов буває в чоловіка лише з жінкою, а любов з жінкою для чоловіка – то є найбільшим щастям, посланим йому самими небесами.

Анна відчула себе врятованою. Більше вони до цієї теми не поверталися і жили в злагоді і…

І навіть в любові. І в щирих почуттях.

Тільки іноді Генріх, після їхньої бурхливо проведеної ночі, казав:

– Тепер я розумію, чому Господь послав Адамові не ще одного Адама, а Єву.


У часи Ярослава Мудрого літаки до Парижа не літали
Париж… Сьогодні мільйони туристів удень і вночі дефілюють паризькими вулицями. Столиця Франції належить до тих міст світу, які найбільше відвідують. Туристи й ділові люди. Творці. З України прямі перельоти Київ – Париж здійснює МАУ – міжнародні авіалінії України. Ціна квитків у авіакасах становить 3500–4000 гривень. Час перельоту – 3 години 20 хвилин.

У Парижі – два міжнародні аеропорти: Шарль де Голль і Орлі. Шарль де Голль входить в десятку найбільших аеропортів світу щодо пасажиропотоку. Щоденно він обслуговує більше 1400 рейсів різних авіакомпаній. Пасажири міжнародних рейсів прибувають у перший термінал аеропорту Шарль де Голль. Митний догляд здійснюється вибірково.

Аеропорт Шарль де Голль розташований за 25 км від Парижа. Дістатися до столиці можна або громадським транспортом, або таксі, вартість проїзду – 50 євро.

Париж пропонує широкий вибір готелів на будь-який смак і гаманець.

Пересування містом? Нема проблем. У Парижі досить розвинута транспортна інфраструктура. Крім громадського транспорту, досить популярний там (не повірите!) велосипед.

У Парижі зосереджено значне зібрання культурних скарбів Європи. Символ столиці Франції – Ейфелева вежа, яку з дня відкриття вже відвідало 200 мільйонів чоловік. У Парижі також знаходиться знаменитий музей. Себто Лувр. Щорічно він приймає більше 8 мільйонів відвідувачів.


Певна річ, у часи Ярослава Мудрого літаки до Парижа не літали, не було також і бажаючих відвідати якийсь там Париж, що на ті часи був трохи кращим за глухе село на околиці Європи.

Замість 3 годин 20 хвилин сьогоднішніх (за 3500–4000 гривень) – до Парижа тоді можна було дістатися лише наземним шляхом. І займало це мало не рік безперервних мандрів.

Анна прощалася з Києвом назавжди. Поклонилася всім міським святиням, оббігала всі закутки батькового палацу, де виросла, піднялася на башту Святої Софії і, востаннє оглянувши Київ, попрощалася з ним, обійшла собор, пустила сльозу біля Золотих воріт… Розуміла: більше рідного Києва вона вже за своє життя не побачить – надто далека Франція, наче на іншому краю світу. Тож шлях туди простилався неблизький – через Краків, Прагу, Регенсбург. Її буде супроводжувати батькова дружина – дороги у ті часи були небезпечними.

Почалося збирання. Анна отримала багате віно, попрощалася з батьком-матір’ю, з родичами, з киянами та Києвом і вирушила до чужої Франції, яка мала їй стати рідною.


На прощання, як і годиться, Ярослав Мудрий дав дочці батьківські настанови:

– Доню моя. Ти знаєш, що люди мене називають Мудрим – спасибі їм. Може, вони й не помиляються. Як кажуть, людям завжди видніше, хто є хто. Так от. Спробую тобі, Анничко моя, дати премудру (як удасться) порадоньку.

– Слухаю, батьку. Твоя порада буде мені рятунком у житті.

– Ненька моя Рогнеда в дівоцтві була княжною полоцькою, а в заміжжі – київською. Твоя бабця Анна Романівна в дівоцтві була принцесою візантійською, а в заміжжі – княгинею київською. На честь її тебе й названо, Анничко. Тож слухай. Анна Романівна з далеких країв прибула до Києва і тут знайшла свою другу отчизну. Ти, дочко моя, княжна київська, з Києва їдеш в чужий край, щоби там знайти свою нову батьківщину. Але й у Франції, ставши їхньою королевою, не забувай, дочко моя, якого ти роду-племені, що ти – княгиня київська. Ви всі, і Рогнеда, і Анна Романівна, і ти, Анна Ярославна, – княгині київські. Були, є і будете ними завжди. Твого діда, а мого отця, Володимира Святославича, величали…

– Красним Сонечком Русі! – вигукнула Анна.

– Красним Сонечком Русі, – повторив Ярослав. – Тож і ви, мої рідні – теж красні сонечка Русі. Красно сяйте, княгині наші. Од вас і нам буде красно жити. Бо як же небові бути без красного сонечка, як нам жити без вас, княгині наші, сонечка красні наші? Тож не забувай у Франції, чия ти онука – Володимира Великого, а дочка Ярослава, котрого називають Мудрим. І Київ наш не забувай, і Русь нашу славну і красну не забувай. Як не забувай, що ти до руського народу належиш. Ти мене чуєш, дочко моя?

– Чую, батьку, і в чужих краях буду я руського народу, якою колись удалась.

– От і славно, от і добре, дочко моя, донечко моя красна.

На тім вони й попрощалися.

Як час покаже – назавжди.

Принаймні в цьому світі.
Французьке королівське посольство здолало за маршрутом Париж – Київ 3000 (три тисячі) кілометрів. Тепер мало подолати їх – все ті ж 3000 кілометрів, – але вже за маршрутом Київ – Париж.

Дорога передбачалася довгою, попереду посольство, що його очолювали єпископ Готьє та міністр двору Гасселін де Шаліньяк, чекала невідомість. А вона може бути доброю і ворожою – як поталанить.

Шлях за маршрутом Київ – Париж спеціально для Анни, щоб не стомлювати наречену, вибрали хоч трохи коротший, хоча насправді і він був таким же довгим, трудним і небезпечним, як і всі інші: Гнєзно, Краків, Прага, а вже від чеської столиці поворот на Естергол. Звідти до самого Регенсбурга треба було пливти Дунаєм у човнах, а потім через Вермс і Майнц вже лежала пряма сухопутна дорога до далекого (скільки не їдь, а він все одно залишається далеко й далеко) Парижа.

За відсутності нинішньої авіації й справді далеко, наче на кінець світу. Ну й Європа! Не інакше, як у чорта на куличках!

Хоча Київ – це теж Європа, але… Далеко, надто далеко вибрав великий князь Київський Ярослав Мудрий жениха для своєї дочки.

Щоб не витрачати задарма часу в дорозі, Анничка під керівництвом єпископа Роже, вихідця з роду графів Намюрських, вчила французьку мову. Вона з дитинства, як і всі діти Ярослава, знала кілька мов, особливо добре латину, тоді офіційну мову Європи, тож вивчити ще й французьку – а дорога довга, – для неї не становило труднощів10. Діставшись Парижа, княжна вже вільно володітиме мовою своєї другої батьківщини.

Швидко чи ні, а лише по весні 1049 року французи побачили кортеж, на чолі якого їхала золотоволоса красуня, київська княжна Анна Ярославна. «З косою кольору спілого жита» – чи не тому її у Франції ще називатимуть Анною Рудою. З любов’ю називатимуть, захоплюючись її вродою.

Якщо у блондинок біляве волосся, у русих – світло-пшеничне, з жовтуватим або сіруватим відтінком, брюнетки чорноволосі, шатенки – темно-русі, то руді – завжди червонувато-жовтуваті, і їхні шевелюри (від фр. chevelure – волосся, звичайно ж, на голові в людини) відливають золотистою теплотою і ваблять зір ще чимось – гарним, незбагненним.

Правда, руде волосся часом ставало причиною забобонів. Наприклад, у кельтській міфології відьми найчастіше зображувалися саме з рудим волоссям, отож в європейській культурі рудий колір волосся в жінок довгий час асоціювався з відьмами.

Щоправда, яскраво-рудий колір волосся у жінок ще й досі асоціюється… з екстравагантним характером. Або з чимось таємничим чи містичним. (Якийсь час у Європі навіть побутувала думка, що в рудих відсутня… душа.)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка