Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка6/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Слово про рудих
У роду людському рудоволосих зовсім небагато, за різними статистичними даними – від 1 до 10 відсотків населення планети Земля. Це унікальні люди і, мабуть, тому вони зазнають – чи зазнавали в минулому, – страждань. Наприклад, у Давньому Єгипті їх приносили в жертву богу Сонця. А коли в Європі в часи Середньовіччя лютувало полювання на відьом, рудоволосих жінок у першу чергу звинувачували в чаклунстві і спалювали їх на вогнищах. Ба, навіть російський імператор Петро I своїм «височайшим указом» заборонив рудоволосим займати державні пости й виступати свідками в суді…

У часи Середньовіччя вважалося, що руда дитина народжується у жінки, яка мала інтимні стосунки в критичні дні. У ті лихі часи будь-яку жінку могли спалити на багатті інквізиції, і ніхто її не наважився б навіть порятувати – бо руда вважалася відьмою. Аби не привертати до себе увагу, рудоволосі намагалися селитися подалі від людей, а це вважалося прямою ознакою, що руді – чаклунки і слуги диявола, тож їх природа й помітила кольором волосся.

Якщо загалом на тисячу рудих людей у світі трапляється 1–3 відсотка чи десь 20 «екземплярів» на тисячу інших, то Шотландія має найбільшу пропорцію рудих – їх там 13 відсотків. На другому місці Ірландія – 10 відсотків, а в США рудих – близько 12 мільйонів. Мало не шість відсотків усього населення цієї країни.

А взагалі рудих треба берегти, адже численність їх різко скорочується, бо збільшується кількість змішаних шлюбів. Тож генетики підрахували: «люди Сонця» ризикують вимерти в найближчі кілька століть. Аби порятувати їх, у США навіть створили Міжнародний союз рудих. За його даними, руде волосся мали Нерон, Галілео Галілей, Христофор Колумб, Фрідріх Барбаросса, Кромвель, Вільгельм Завойовник, Антоніо Вівальді, Леонардо да Вінчі, Вінсент Ван Гог, Фрідріх Шиллер, Сара Бернар, Джордж Вашингтон… А ще Єлена Троянська, та, що стала причиною Троянської війни. Окрім того, цар Давид, Афродіта, Наполеон Бонапарт, Марк Твен, Вінстон Черчилль і багато-багато інших, не менш видатних…

Шкода, але в багатьох країнах до рудих ставляться із забобонами, крім хіба що Британії, Шотландії та Ірландії, де вони, навпаки, користуються неабиякою повагою (вважається, що це нащадки кельтів, корінного населення цих країн). Хоча деякі спеціалісти ідуть ще далі і вважають, що руде волосся було успадковане аж від неандертальців. Справді, куди вже далі. А тому вважається, що вік гена, який відповідає за руде волосся, світлішу шкіру та веснянки – від 50 до 100 тисяч років! Правда, зустрічаються й прихильники теорії, що руді прилетіли на планету Земля з якихось інших країв Всесвіту, Або з паралельного світу вигулькнули. Чи не тому, мовляв, багато рудих якісь… м-м… не такі, як інші гомо сапієнс. Серед рудих, наприклад, більше зустрічається людей з екстрасенсорними здібностями, вони можуть віщувати майбутнє і навіть впливати на погоду. Бо знаються з нечистою силою, а насправді – із собі подібними пришельцями з інших світів.

А загалом, рудоволосі, себто ті, у яких волосся має золотавий колір – це гарні люди – особливо жінки. Вони в першу чергу, недарма ж їх так гарно називали (називають) – діти Сонця.

Такою вродливицею, рідкісною серед людей – і не тільки за кольором волосся та радісно-веселими веснянками, і була Анна Ярославна. Принаймні всі, хто знав королеву Франції, так були переконані і так вважали, називаючи її не інакше, як жінкою Сонця.

Такою незвичайною жінкою Сонця – а не тільки французького короля Генріха Капета – і була дочка Ярослава Мудрого, незрівнянна Анна Ярославна, чиє пишне волосся і справді горіло на сонці і відливало золотом – навіть і в похмуру погоду. І всі, хто дивився на королеву, посміхалися й добріли душею… Тож, виходить, і справді рудих треба берегти. Особливо жінок. У першу чергу жінок.


Анна Ярославна було злегка рудуватою, хоча, швидше, золотоволосою, тож справді здавалася незвичайною (та, зрештою, вона й була такою), а відтак – якоюсь загадково-містичною, не від світу цього. Себто дехто вважав, що у дочки Ярослава Мудрого дещо є таке… м-м… і справді мовби чаклунське. В незвичайному значенні цього слова, адже справжня жінка (і це давно і міцно вкоренилося у свідомості чоловіків) хоч трохи, а повинна бути чаклункою. Недарма ж чоловіки часто кажуть, казали і казатимуть про коханих: «Моя ж ти відьмочка!..» І додаватимуть (захоплено): «Відьма, але – моя!»
Спливали в безвість місяці – один, другий, третій… п’ятий…

Місяць за місяцем, минаючи міста і села Європи, рухався кортеж Анни Ярославни. Позаду вже залишилися польські й чеські землі, Франконські гори, відголубів Дунай і теж залишився десь там позаду, наче в іншому світі, а кортеж все рухається й рухається. Вперед і вперед… Боже, як далеко від Києва та Франція! Коли вже вони до неї доїдуть? Та чи й доїдуть? Так, чого доброго, й рік у дорозі мине. Анничка за довгу дорогу вже встигла пристойно оволодіти французькою мовою, а Франції все немає й немає. І раптом якогось дня, теплого і сонячного, вона вигулькнула на обрії – чужа, незнайома, загадкова Франція.

Чутки, що до Франції їде королева, випереджали кортеж, люди виходили до дороги – подивитися, яка вона, королева їхня, принцеса з далекої і незнаної їм Русі. З цікавістю придивлялася до них і Анна. Усі вони в полотняних сорочках і вузьких, теж полотняних, штанях, взуті в черевики на дерев’яній підошві. І всі у вовняних панчохах.

Анну застерегли: його королівська величність Генріх I Капет, володар, святійший король Франції в супроводі лицарів, слуг, духівництва виїхав їй назустріч… Цікаво, який він, король і її завтрашній чоловік? В уяві Анни вже вималювався його образ – звичайно, це високий, стрункий і вродливий юнак, молодик, сміливий воїн. Про те, що її шлюб – це всього лише політичний крок її батька, думати не хотіла. Вона хотіла кохати і бути коханою. І звичайно ж, щасливою дружиною і матір’ю майбутніх дітей – королю Франції дуже потрібний спадкоємець.

Ідучи назустріч Анні, Генріх теж гадав – не без тривоги: а яка ж вона, руська принцеса, його завтрашня дружина і королева? Йому досі так і не випадало займатися жінками та коханням – не було коли. Майже тридцять років свого царювання він провів у боротьбі з непокірними феодалами. Називав-величав себе государем Божою милістю, мав гучні титули, куди входили назви земель, власники яких і не збиралися визнавати його за короля. По-справжньому Генріх володів лише невеликим доменом Іль-де-Франс, який межував із Бургундією, Аквітанією, Фландрією, Шампанню, що були в декілька разів більші за королівську землю. Король до них і не потикався – не мав достатніх сил, тож остерігався приниження. Крім свого домену, іншими землями він володів суто формально, їх ще треба було завойовувати, приєднувати і творити з них Францію…

Невеселі роздуми короля урвали вигуки слуг:

– Їде!.. Попереду принцеса Анна!

Генріх рвучко підвів голову: попереду обозу, що неквапом рипів-скрипів колесами, в супроводі єпископів і служників верхи наближалася Анна Ярославна. Вона явно схвильована. Не інакше, як від того, що ось-ось побачить свого красеня-короля…

І миттєве розчарування. Їй вклонився невисокий на зріст, дещо товстуватий сорокарічний похмурий чоловік із ріденькою борідкою. Леле! Оце і є король? І немолодий він, і не красень.

Правда, нагледівши Анну, принцесу свою, яку він зібрався коронувати на королеву, Генріх миттєво посміхнувся – як-то кажуть у таких випадках – від вуха до вуха. Посмішка виявилась йому до лиця, він враз наче помолодів і погарнішав – та й принцеса з Києва, як глянув на неї, йому ураз сподобалась. Не могла не сподобатись – вродливою була. Їхньою слов’янською вродою. Виявляється, слов’янки просто-таки прекрасні.

Їй-бо, коли б його величність знав пісню «Слов’янська врода» Г. Татарченка та В. Крищенка (якби вона існувала в його часи) то, зустрічаючи Анну Ярославну з далекої і тоді не знаної йому Слов’янії-Русі-України, зачарований її вродою, неодмінно б заспівав… Згадувану пісню «Слов’янська врода» – чи бодай намугикував би її про себе, коли милувався Анничкою:
Я тебе стрічаю ранком, –

Слово котиться в розмову,

Дорога моя слов’янко…
І ще б наспівував, радий, що не прогадав, сватаючись до дочки великого київського князя Ярослава Мудрого:
З тебе писано ікони…

Хоч мінлива наша мода,

Та не згубиться ніколи

Чарівна слов’янська врода.


І виспівував би звідтоді, радий, що саме йому дісталася така незвичайна красуня з далекої Слов’янії:
Слов’яночко, слов’янко – ну як тебе назвати?

Для мене в твому імені віддзвонює кришталь.

Слов’яночко, слов’янко – моя дружина й мати,

Весни моєї усмішка і осені печаль…



«Місто коронацій», регіон Шампань
Видно було, що красуня хвилюється і від того ще кращою стає.

Це добре, дуже добре.

До всього ж, на вигляд вона здорова. Це теж добре. Здорового спадкоємця йому народить, майбутнього короля Франції. З усіх боків виходить добре.

Попереду вже виднілися стіни Реймса, де, як її застерегли, має відбутися шлюб і коронація.

З міста вже біжать назустріч принцесі з Києва городяни, вигуками схвалення вітають Анну.

Її вітає, здається, весь Реймс…

Реймс, Реймс…

Де він, у якому кінці його королівства той загадковий Реймс?

Країна Франція. Регіон – Шампань-Арденни.

Департамент Марна.

Площа – 47,02 квадратних кілометри. Щільність – 3934 людини на квадратний кілометр. Етнохоронім – реймсець, реймсці.

Отже: Реймс (Reims) – місто і комуна на північному сході Франції, розташований в департаменті Марна в регіоні Шампань-Арденни.

На 2009 рік нараховував 184 984 чоловіки. Реймс є дванадцятим за численністю містом у Франції і найгустонаселенішим містом у всьому регіоні Шампань-Арденни, не будучи при цьому префектурою департаменту (столицею є місто Шалон-ан-Шампань).

Реймс називають «містом коронацій», або «містом королів», де упродовж більше десяти століть коронувалося багато королів Франції, починаючи з Людовика I Благочестивого у 816 році – до Карла X у 1825-му. Реймс включений у національний список французьких міст мистецтв та історії.

Хоча, якщо вже бути точним, то це в першу чергу – історична область (регіон) на північному сході Франції, головне її місто…

Отже, Реймс.

Між дев’ятим і десятим століттям на території Шампані виникло графство, що через двійко століть буде приєднане до королівського домену11. У 1790 році Шампань поділили на кілька департаментів.

А ще Шампань (чим ця область і знаменита у світі) це…

Так-так, його величність – Шампанське. Ігристе виноградне вино, насичене вуглекислим газом у процесі вторинного бродіння (шампанізації) в герметично закритих пляшках чи ємкостях або резервуарах.

Назва цієї королеви (короля?) вин, звичайно ж, від назви французького регіону Шампань. Справжнім шампанським вважається тільки шампанське, виготовлене в провінції Шампань – ось так. Усі інші шампанські вина вважаються несправжніми, себто підробкою.

Хоча допускається до використання у виробництво сім різних сортів винограду, але шампанське виготовляють лише з трьох: шардоне, піно нуар і піно меньє.

Вина з регіону Шампань були відомі ще до Середньовіччя. Існували церковні виноградники, і монахи виготовляли вино для використання в таїнстві причастя. Оскільки коронації французьких королів традиційно відбувалися в Реймсі, то шампанське вино було частиною коронаційних урочистостей. Королі вельми цінували неігристі світлі вина і посилали їх на знак поваги іншим європейським монархам. А ось ігристе шампанське за легендою винайшов французький монах-бенедиктинець абатства Отвільєр П’єр Периньйон. Він зробив багато удосконалень у виготовленні цього напою, зокрема відкрив секрет купажу, поєднання соків різних сортів винограду, і розливав вина в пляшки із затичками з кори коркового дуба.

Сучасну пляшку придумав аптекар Франсуа із Шалона. Багато удосконалень зробив винороб Ламбер. Завдяки йому з’явився брют – сухе шампанське вино, що стало найпопулярнішим у світі. Після всіх удосконалень у 1700 році нарешті з’явилося справжнє ігристе шампанське. От що таке місто Реймс у французькій провінції Шампань.
Християнство тут започаткувалося в середині III століття, а перший християнський собор був споруджений в XVII столітті. Ще ж через сто років з’явилася перша церква єпископату.

Реймс приваблює іноземних торговців своїми чотирма ярмарками. На території міста знаходиться велика кількість історичних пам’яток. Зокрема, й Реймський собор, на башти якого в 1999 році піднялося понад 13 548 туристів, був споруджений у XIII столітті, і теж був місцем коронації багатьох королів Франції.

А неподалік знаменитого собору можна побачити панно, на якому викарбувані імена всіх французьких монархів, які коронувалися в цьому місті. І серед них – ім’я королеви Анни Ярославни, яку 19 травня 1051 року разом з її чоловіком Генріхом I коронував архієпископ реймський Гі де Шатільйон.

Тоді ж на голову Анни Ярославни буде покладена корона французьких королів. «Існує переказ, – додають історики, – що Анна, відстоюючи православ’я, відмовилась присягати на латинській Біблії, а принесла клятву на привезеному з собою слов’янському Євангелії. Згодом воно буде назване «реймським». Євангеліє збереглося і в наступні роки, на ньому складали присягу останні французькі королі династії Валуа – Людовики XIII і XIV, Карл IX і Генріх III.

Правда, під впливом обставин (простіше: на чиєму возі їдеш, здавна казали на Русі, того й пісні співай) королева католицької Франції, як вважалося, неодмінно має бути католичкою (бо як же інакше?) – Анна прийме католицтво. І в цьому вона теж виявить мудрість та завбачливість. І як французька королева, і як мати майбутнього короля Франції Філіппа Першого, аби полегшити йому сходження на трон та утвердитись на ньому на всіх законних правах.

Чому Анна і Генріх коронувалися не в Парижі, а в одному з міст? Відповідь: бо Париж тоді був доволі скромним містом на невеличкому острівці Сени.

Анна не побачила в ньому ні краси, ні бодай якоїсь величі, притаманної головному місту держави, хоч Париж на той час із скромної резиденції каролінзьких королів уже перетворився на головне місто країни, що у муках себе утверджувала, й отримав статус столиці. Але до її рідного Києва, величного граду на берегах Дніпра, Парижу тоді ще було далеко.
Отож…

Одного травневого дня 1051 року від Різдва Христового дорогою, що вела до французького міста Реймса, неспішно рухався караван повозок і вершників. Селяни, які працювали на полях, що лежали побіля дороги, з цікавістю роздивлялися тих, хто проїздив.

Це були світловолосі, високого зросту люди, вбрані (на французький погляд) досить дивно. Вони дивилися на дівчину і при цьому намагалися триматися якомога ближче до неї. Дівчина сиділа на високій золотаво-рудій лошиці. Відразу видно було, що це не тільки їхня пані, але й співплемінниця, бо вона теж була золотоволоса і світлоока, із прямим носом і широко розплющеними очима. Довгі коси дівчини, перевиті червоними і синіми стрічками, були майже такого ж кольору, як грива лошиці. Селянам не дано було знати, що коли скандинавські скальди оспівували цю красуню в своїх піснях, то називали дівчину за колір її волосся Рудою. Вона була в дивній, без рукавів, синій сукні, а під ним – тонка сорочка з пишними довгими рукавами. Маленька кругла шапочка з хутряною облямівкою гарно сиділа на її гордій голівці. Все це виглядало багато і розкішно, хоча, між іншим, ні в кого не виникало сумнівів, що таким довгим обозом, під такою сильною охороною можуть мандрувати тільки дуже багаті пани.

– Та це ж київську наречену везуть нашому королю! – раптом з подивом вигукнув хтось. – Король наш знову надумав женитись!


Генріх очікував наречену з далекої Русі з хвилюванням і в той же час із тривогою, що не полишала його всі ті дні. Посватався він до невідомої йому принцеси Анни заочно, тож весь час питав себе: чи не буде він про це шкодувати? Раптом принцеса Анна виявиться не такою, якою він її уявив? Але всі сумніви зникли, як тільки він побачив Анну. Її врода й елегантна граційність перевершили всі його очікування. І сталося диво: він закохався в Анну з першого погляду. Тому й погнав коня учвал, як тільки побачив її на шляху до Реймса.

Вивчивши за довгу дорогу французьку мову, Анна вже підготувала ті слова, з якими вона звернеться до короля Франції: «Государю! Я прибула з далеких країн, щоби зробити ваше життя щасливим. Бачачи в вас одні лише неперевершені достоїнства, я обіцяю вам любов і вірність, але й сама чекаю од вас доброти, любові та вірності…»

– Ми вже під’їздимо до Реймса, – сказав єпископ Роже, який їхав поруч. – Звідси до Парижа рукою подати. Король напевне вже приготувався вас зустрічати, принцесо Анно.

Тим часом попереду на узвишші вигулькнула група вершників і чимдуж понеслася їм назустріч.

– Мати Божа! Це, здається… – почав було єпископ і осікся. Аби краще роздивитися вершників, впершись у стремена, підвівся на своєму мулі (єпископи, згідно з саном, могли пересуватися лише на тваринах, які не мали здатності до продовження роду). – Та це ж… Ісусе! Та попереду кавалькади – король! Його величність Генріх I, король франків!

Ось він, вершник у червоному плащі на білому коні, зовсім близько.

– Принцесо, попереду король! – вигукнув єпископ до Анни. – Його величність особисто вирішив зустріти свою королеву!

Анна трохи розгубилася, але швидко оволоділа собою і раптом пустила учвал лошицю. Мчала навстріч білому коневі, на якому сидів вершник у червоному плащі.

Він теж погнав свого коня учвал.

Ще мить, і їхні коні зустрілися. Вершник і вершниця пильно вдивлялися одне в одного – їхні коні теж ніби вдивлялися одне в одного. І навіть потяглися одне до одного губами.

– Візьмемо приклад з наших коней, – вигукнув король і тієї ж миті, хитнувшись наперед, обхопив Анну рукою за стан і, піднявши її над конем, потягнув принцесу до себе, притис до грудей і впився губами в її губи.

Все відбулося так швидко, що Анна й отямитись не встигла – так її ще ніхто й ніколи не цілував. Так ось що таке, виявляється, поцілунок…

І наступної миті вона злякалася: а раптом це не король? А раптом це хтось із свити, яка виїхала її зустріти, а вона… Вона навіть відповіла на його поцілунок, перший чоловічий поцілунок у своєму житті. (Встигла про себе відзначити: а від поцілунку того аж голова пішла обертом…) По збуджених карих очах короля, що захоплено блищали, зрозуміла, що й він так дума… А якщо це не король?

– Я сподіваюсь, що саме ви – король? – з деяким острахом запитала вона, відкинувшись назад і переводячи подих після запального поцілунку.

Він глянув на її вологі, припухлі губи і відповів, думаючи тільки про те, що віднині може цілувати ці свіжі губи стільки, скільки йому заманеться.

– Так, моя красунечко. Я – король.

«Ці слова були першими, якими обмінялися при зустрічі король Франції Генріх I і його наречена, яка тільки-но прибула з Києва, – руська княжна Анна Ярославна».

Так хтось із авторів писатиме про їхню щонайпершу зустріч (здається, Олена Арсеньєва, «Прекрасна слов’янка Анна Ярославна і король Генріх I Французький»).


О, як весілля те співало й танцювало…
– Король… Король…

Анна в долоні сплеснула і вигукнула дзвінко, з якоюсь дитячою радістю:

– О-ля-ля, о-ля-ля! Я свого зустріла короля!..

– А що таке… о-ля-ля? – з подивом перепитав король.

– А те, ваша величносте, що я зустріла свого короля!

І сміялась усе так само по-дитячому дзвінко, радісно і безтурботно:

– О-ля-ля, о-ля-ля! Я зустріла короля!

Дивлячись на неї, Генріх, досі похмурий, почав світлішати на виду. А заодно ніби ставав молодшим. Схоже, молодів від усмішки.

– О-ля-ля! – повторював він і щиро засміявся. – Я радий, моя люба, що ти нарешті зустріла свого короля. А я зустрів – свою королеву.

Зиркаючи одне на одного, вони сміялися так безжурно, що навколо них теж усі почали посміхатися, вигукуючи:

– О-ля-ля! Ми вітаєм короля!..

У ту мить король навіть видався Анничці гарним і таким молодим, таким…

Ось так вони зустрілися – неподалік Реймса.

Поцілувавши свою чарівну наречену, Генріх велів їхати не до столиці свого королівства, як то слід було чекати, а до містечка Реймс, що було неподалік Парижа. Містечко розчарувало Анну, і вона не могла навіть приховати свого розчарування. Реймс вразив її тіснотою і брудом, але, як їй сказали, саме в Реймсі, в церкві Святого Хреста, відбудеться їхнє вінчання. З давніх-давен у Реймсі вінчалися на царство французькі королі, а ось шлюбна церемонія з іноземною принцесою тут буде здійснена вперше. Вже було готове весільне вбрання для нареченої – диво рукодільного мистецтва вишневого кольору, прикрашене зеленими ліліями – символом французьких королів, й оторочене білосніжними руськими горностаями, а також шовкові черевички, голубі, обсипані перлами, на ніжки нареченої…

…А вже потім хор виконав відповідний псалом, священик з кадилом у руці повів молодих зі свічками до аналоя, і вони стали на рушник – як то споконвіку вінчалися у Слов’янії-Русі-Україні.

І вже священик запитує: чи згодні жених і наречена одружитися за обопільною волею, що стане їхньою долею?..

І вже тоді починається вінчання.

Зачитуються молитви.

І під лунким склепінням реймського собору Святого Хреста лунали святі для такого обряду слова:

– Вінчається раб божий Генріх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…

– Вінчається раба божа Анна в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…

І тричі було запитано молодих, чи вони по згоді й любові вступають в шлюбний союз, і тричі була отримана ствердна відповідь.

І молода наречена (ба, вже королева Франції!) в чарівному весільному вбранні зробилася ще вродливішою, і король не міг нею нарадуватися…

Саме в цей момент таємно з неба сходить на молодих божественна благодать, яка освячує їхній шлюбний союз…

А вже тоді молодим, які стоять під вінцем, голосно зачитуються уривки з апостольського «Послання до ефесян» – про обов’язок жінки коритися чоловікові, «бо чоловік – голова жінки, як і Христос – Голова Церкви».

І підносять молодим срібний келих – у ньому червоне вино, змішане з водою. Священик тричі дає пити його жениху і нареченій. Срібний келих – то знак неподільного єднання подружжя. А коли молоді вип’ють келишок, священик поєднає їхні руки, покриє кінцем єпитрахилі, візьме за руки і тричі обведе їх навколо аналою під хоровий спів величальних пісень.

Тричі обвівши молодих навколо аналоя, священик візьме з рук дружбів спочатку вінець жениха, потім нареченої, і прочитає молитву. Вважається, що то заклинання, щоб Господь благословив їх. Після цього молодят підвели до амвона тут виголосили «Многоліття». Потім, як хор проспівав його, священик наказав молодим привселюдно поцілуватися.
Анна Ярославна отямилася на власному весіллі лише тоді, як теплі вологі губи молодого припали до її губ, а отямившись, пристрасно (їй починало подобатися цілування) відповіла на його поцілунок.

І всі присутні, соромливо опустивши голови, тихо чекали, доки король цілувався зі своєю нареченою, яка в ту мить уже стала королевою його королівства під назвою Французьке…

Присягу наречена мала приносити на Біблії, але Біблія виявилась латинською. Анна забажала приносити присягу на слов’янському Євангелії, що його привезла з собою. Генріх не перечив – він теж присягнув на Євангелії своєї дружини.

А вже потім молоді підписали, як і водиться, шлюбний контракт: Анна Ярославна неспішно й акуратно вивела своє ім’я – «королева Анна», а король замість підпису поставив традиційний хрестик – з причини своєї неписьменності.

Бенкет на п’ятсот персон відбувся в залі архієпископського палацу. Тривав він цілий тиждень. Заздалегідь для бенкету реймським городянам наказали доставити на архієпископське подвір’я вісімдесят биків, двісті сорок баранів, чотириста двадцять п’ять телят, сімдесят свиней, вісімсот зайців та кролів, вісімсот каплунів, тисячу вісімсот гусей, понад десять тисяч курей і сорок тисяч яєць…

Весільний бенкет удався на славу, адже, крім переліченого, ще ж були діжки з осетриною, привезені з півдня країни, чотири тисячі раків, сотні кілець сиру… Правителі міста замовили триста бочок вина, і все пішло, як за розкладом. І пилося, і їлося всмак. З ранку й до вечора десятки кращих кондитерів, зібрані з усієї Франції, споруджували солодкі фортеці з мигдалевого тіста, розмальованого барвниками в національні кольори Франції. (Як делікатес на столі виставили тридцять одне сетьє (одне сетьє – 0,5 літра) гірчиці – без неї м’ясо так не смакує, як із нею. Ще потім розказуватимуть, що білошвейки перед бенкетом усю ніч не розгинали спини, підрублюючи скатертини, на які пішло близько двох тисяч шестисот ліктів гарного коштовного полотна, об яке сп’янілі гості – дами і кавалери, – не криючись витирали масні руки.

Це було пишне королівське весілля, на якому високоповажні гості усмак пили та їли і в перерві між цими дійствами дружно вітали молодих.

А в моїй пам’яті спливла пісня про інше весілля, що десь там, у нашому сьогоденні, польовим путівцем ішло:


Як же те весілля танцювало!

Й крила це весілля вдаль несли.

Наче щедрому весіллю – місця мало,

Й неба було мало, і землі…

Ось промчали трійки вмить крилато,

І весняний подих йшов од них.

Крокував я поруч – нежонатий,

Шкодував, що це не я – жених…




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка