Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка7/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

«…Погравшись, ляжемо спатоньки…»
Камердинер, вбраний у ліврею з золотими позументами, стримуючи позіхи (старався те робити непомітно, хоч доводилось навіть рота прикривати), роздягнувши його величність, надягнув на нього довгу лляну сорочку, і король, чалапаючи босими ногами, зайшов до святая святих свого палацу, – королівської спочивальні.

– А ось і я, твій король! О, моя королево…

– Ах, ваша величносте…

– Сподіваюсь, моя королева з нетерпінням і любов’ю чекає свого короля?

Він стояв перед нею, виставивши наперед ріденьку борідку, вбраний у довгу, до п’ят, сорочку, що була перев’язана на животі якоюсь кольоровою биндою, й підсліпувато мружився.

Анничка – теж у сорочечці, – трохи розгублено до нього посміхалася, намагаючись оволодіти собою.

– Та це ж я, твій король! – вже нетерпляче вигукнув владика Франції. – Чому королева не кидається до мене з обіймами, повними любові?

Анничка руками сплеснула.

– О ля-ля, я свого стрічаю короля!

– Королево моя, ти знаєш, чим ми в цій пишній опочивальні зараз будемо займатися – як Бог дасть сили?

– Тим, чим займається кожне подружжя…

– Правильно, – король, будучи старшим за Анну (за віком у батьки їй годився), намагався говорити з нею, як із малим дівчам – це йому подобалось. – Моя королева правильно сказала: повінчані в соборі Святого Хреста, ми є подружжя. А коли ми подружжя, то знаєш ти, люба моя, чим ми зараз при світлі свічок будемо займатися? Тим більше, мені потрібен спадкоємець мого трону.

– Знаю, знаю, ваша величносте. Ми будемо… будемо гратися в ладки-ладусі…

– Гратися? – здивувався король. – О, мені подобається, що я буду гратися зі своєю королевою. Тільки що се таке… ла-адки… ла-ладусі?

– А ми, ваша величносте, сядемо на ложі ладком-ладочком і будемо ладкати, в долоні одне одного ляскати. І співати: «Ой, ладо-ладусі, ой, ладо-ладоньки, погравшись, ляжемо спатоньки…»

– Це у вас, на Русі, молоді так… граються? Я готовий. О, я теж хочу так гратися з моєю королевою.

І вони почали гратися, всівшись одне перед одним на ложі – ляскали одне одного в долоні, вигукуючи (король старанно повторював за королевою слова чужої йому мови):

– Ой, ладо-ладусі, ой, ладо-ладоньки, погравшись, полягаємо спатоньки.

– Мені подобаються такі… такі ладусі! – вигукував король. – Тепер я вірю, що в мене буде спадкоємець. Таки буде!.. Але скажи, що таке ваше «ладо» означає?

– У нас, у русичів, Ладо – це бог радощів, веселості та любові. А ще у нас так називають коханого чи кохану: ладо моє…

– Ладо моє… – повторив король. – Я буду тебе завжди так називати: моє ладо.

І його величність укотре впевнився за той вечір, що з таким руським богом любові у них неодмінно буде – буде! – спадкоємець… О, яким він був досі сліпцем!..

– О, моя ти… моя ти ладо…

– Ладо, Ладо, ді-ді Ладо, – ляскаючи в долоні його величності, співала Анничка.

– Ладо, Ладо, ді-ді Ладо, – ляскаючи в долоньки королеви, радо вигукував король. Щоби з ними завжди був Ладо – бог любові, молодий та веселий. І буде, буде в нього спадкоємець: бо кому ж він, пішовши в кращий світ, передасть свій трон? Щоби спадкоємець і після нього творив державу франків.

Ой, Ладо, Ладо, ді-ді Ладо…

Слуги та служки короля, прислухаючись до співів, що линули зі спочивальні, дивувалися: що се за принцеса з Києва така, що з нею король весело і радісно на подружнім ложі співає?.. Мабуть, і справді в короля скоро-скоро з’явиться маленький спадкоємець трону…
У яку варварську країну ти, батьку, мене послав…
У біографії Анни Ярославни, здається, немає жодної точної, документально підтвердженої дати – все приблизно. І щодо життя, і щодо смерті. І це при тім, що встановленням точних дат у біографії київської князівни, а потім княгині Франції, займалися авторитетні французькі дослідники. Але й вони врешті-решт, розвели руками: точних дат не вдалося встановити, їх узагалі немає в біографії княгині Франції Анни Ярославни…

Невідомий ні рік народження Анни (в дослідженнях існує кілька «точних» дат), ні день та рік приїзду до Києва французів, щоби посватати дочку Ярослава Мудрого, ні коли вона приїхала до Парижа з Києва, ні…

Невідома навіть точна дата вінчання Анни з Генріхом у реймському соборі Святого Хреста. Теж – або-або…

У різних наукових працях називаються різні дати цієї доленосної події в житті Анни та Генріха: або 14 травня 1049 року, або 19 травня, але вже 1051 року…

Але так чи інак, а золота корона вже покладена на голову Анни Ярославни, і вона з тієї миті, що сяйнула в реймському соборі Святого Хреста, стала княгинею Франції.

І що з того, що з усіх перелічених видів весіль з-поміж людей весілля в Реймсі року 1049-го (чи 1051-го) не було весіллям із любові, яким має бути – бажано! – кожен обряд одруження. Що з того, що весілля Генріха I та Анни Ярославни було з розряду весіль по домовленості, що з того…

Це з-поміж простолюду (як у нас із вами, добродії та чарівні добродійки) одружуються завдяки отому прекрасному почуттю, а королям ніколи перейматися ще й якоюсь там любов’ю. Вони зайняті монархічними клопотами. Зрештою, королю потрібна королева. Для виконання державних заходів, і не яка-небудь, а знатного роду, бажано монархічного, яка має народити його величності спадкоємців – майбутнього короля, князя, царя, імператора. Одне слово, спадкоємця престолу. Тож до чого тут любов? Інша річ – розрахунок. Державний, ясна річ. А в нашому випадку любов усе ж таки (хоч одружився й король) була. Хоча лише з одного боку. Це правда, що король Франції Генріх I сватався до дочки Ярослава Мудрого з розрахунку, та як побачив Анну по її приїзді до Франції, так і закохався. Може, й не по вуха, але теж добряче. І з першого разу – і таке буває. Як бачимо, навіть серед королів.

Що ж до Анни, то, побачивши свого судженого, вона не закохалася. Ні з першого, ні з другого, ні з третього, ні з будь-якого погляду. Тож без цього святого почуття і віддалася французькому королю. Бо – «так треба було». Зміцнення зв’язків та відносин між Києвом і Парижем.

А йдучи хоч і без любові заміж (чи й не новина!) заприсяглася, що короля, якого вона не любила, неодмінно шануватиме. І буде йому вірною дружиною і королевою. А, як ми знаємо, подібна клятва, дана собі самій, – одна з найміцніших.

Тож Анна Ярославна, ставши королевою Франції, все своє подружнє життя з нелюбим королем (а втім, вона швидко звикла до нього, а звичка – це ж ніби друга натура, принаймні її замінник), була йому вірною. А що ще треба чоловікові в подружньому житті? Любов та вірність дружини. Або – за відсутності першого чинника – бодай вірність.

І навіть – під кінець їхнього подружнього життя, що виявиться не таким уже й довгим, – їй здавалося, що вона вже любить чоловіка-короля. Чи відчула до нього якесь інше, але схоже почуття, а на безриб’ї, як відомо, і рак риба.

У перший рік перебування в королівстві Анну хвилювало інше. Вона ніяк не могла звикнути до Франції, писала про це батькові, Ярославу Мудрому.

Це ж добре, що чоловік не міг прочитати її листів. І не тільки тому, що Анна писала чужою мовою, якої він не знав, Генріх узагалі не вмів ні читати, ні писати – як уже згадувалось, хрестиком розписувався.
Що й казати, перші її враження від Франції були безрадісними.
Про це і йдеться в драмі «Ярослав Мудрий»
Іван Антонович Кочерга, знаний (сміливо можна сказати – видатний) драматург України, народився на Чернігівщині (1881 рік). Закінчив Київський університет, протягом двадцяти років мешкав у Житомирі, виступаючи зрідка як літературний критик, можна б сказати, шукав себе. І знайшов.

Головним його жанром виявиться драматургія, де він заявить про себе як про зрілого майстра. Історичні драми, соціальна комедія, драма-феєрія, драматичні поеми, водевілі, оперети. Історичній тематиці Іван Антонович присвятив комедію «Фея гіркого мигдалю», драму «Алмазне жорно», драматичну поему «Свіччине весілля» (1926–1930).

Переїхавши до Києва, редагував журнал «Театр», а в роки Великої Вітчизняної війни – газету «Література і мистецтво». Ось тоді він і створив патріотичну драму-поему «Ярослав Мудрий», що стала одним з найвидатніших творів української драматургії… Досить відчутно передав колорит тих далеких часів Ярослава Мудрого – за п’єсу був удостоєний Державної премії СРСР. Написана під час війни, вона з успіхом ішла в театрах Радянського Союзу.

Русь тих часів, звідки прибула до Франції Анна Ярославна, була квітучим краєм, краєм високої культури. Недарма ж скандинави називали її Гардариком – «країною міст». Париж XI століття в порівнянні зі стольним градом Києвом був і справді невеликим містечком.

Приїхавши до Парижа, Анна не виявила в ньому краси, хоч Париж того часу із скромної резиденції каролінзьких королів уже перетворився в головне місто країни і навіть отримав статус столиці – але не тільки… Як писала Анна батькові в Київ, Париж і справді був похмурий і некрасивий, тож і скаржилась в листах, що потрапила в село, де немає палаців і соборів, якими так багатий Київ.

В оцінці Парижа Анна не була упередженою і, що головне, не помилялася.

Париж у ті часи був невеликим, хоч уже й мав гучне ім’я. Спочатку назва цього міста, точніше, селища, була іншою: Lutecia Parisioram, Лютеція Парізіорум, себто Водяне житло паризіїв. Розташовувалось воно на острові Сіте в самому центрі Сени, що називалася у ті століття Секваною, на латинський лад. А паризії були одним з кельтських племен, які в давні часи населяли територію Європи. (Тепер пам’ять про них збереглася хіба що в назві французької столиці.) З 358 року в усіх писемних джерелах назва Лютеції почала писатися по-іншому: Civitas Parisiorum – Місто паризіїв, потім ще простіше – Parisia, Паризія, Paris – Париж.

Як піднятися на башти королівського замку в Парижі, видно було все невелике тодішнє місто. Внизу тече Сена, по її зеленкуватій воді снують човни рибалок та купців-торгівців. Ген – гора Мучеників. На низькому правому березі – передмістя, що доходять до руїн абатства Святого Мартина. Нижче – млини. А далі вулиця Святого Мартина переходила в давню римську дорогу й зникала за обрієм…

Париж тих часів був невеликим, тісним і таки достоту брудним. Справді похмурим і непривабливим у порівнянні з сонячним, просторим Києвом, з його красивими соборами і церквами.

Із листів Анни ми дізнаємось сьогодні, що західна Європа тих часів – це було велике, глухе і безпросвітне поселення, околиця світу. Вважається, що політика римської гілки християнської церкви привела до повної деградації населення Європи, період з 500–600 до 1000–1100 років у Європі нині історики називають «Темними віками».


«Темні віки» – це історіографічний термін, що означає період європейської історії з VI по X століття. Але в один день чи місяць та рік темні віки не закінчилися, вони тривали ще й в XI столітті. Характерною ознакою того часу називають відставання західного регіону від Візантії, мусульманського світу і Китаю. (Правда, нині в західній історіографії широко використовується термін Раннє Середньовіччя.)

То що це таке – темні віки (в російській і деяких інших історіографіях термін практично невідомий)?

Королева Анна розмовляла, як уже згадувалося, кількома мовами – латинь, грецька, руська, знала церковнослов’янську. Але тут постає запитання: як вона могла спілкуватися з неграмотними французами, які цих мов тоді не знали? Відповідь: королева Анна знала ще й французьку. Хоча вже, якщо бути точним, то французької тоді не було, оскільки європейські мови почали розвиватися лише після епохи «Темних віків». Королева Анна у Франції спілкувалася готською мовою, що у Франції була предтечею французької, а до того мешканці Європи розмовляли й на різних діалектах. Зокрема, й на діалекті франків, що його загалом уже прийнято називати французькою мовою. Анна Ярославна прибула з міста на Дніпрі, що для всіх народів Європи було легендарним містом, про яке тоді розповідали міфи кельтів, германців, скандинавів. І в очах тамтешніх мешканців Анна з її трьома, а по суті – чотирма мовами, була королевою, що прибула з легендарних країв. Недарма ж Римський Папа Микола II, подивований політичними здібностями Анни Київської, писав їй у листі: «Чутки про ваші доброчинності, чарівна діво, дійшли до наших вух, і з великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте в цій досить-таки християнській державі свої королівські обов’язки з похвальною рвійністю і чудовим розумом».

Тодішній Париж був досить похмурим містом. Королівський палац з потужними стінами та вузькими віконницями, схожими на бійниці, теж справив на неї гнітюче враження. Анна звикла до краси стольного града Києва, у якому в ті часи нараховувалося близько чотирьохсот церков, до освічених співбесідників. Вона прибула з великої за обширом країни, тож Париж початку XI століття в порівнянні з Києвом мав вигляд затрапезного провінційного містечка.

Але їй судилося самою долею стати королевою в країні, де всі, починаючи з короля, були всуціль неграмотними. Місто було обнесене стінами – десь кам’яними, більше – дерев’яними і забудоване високими та вузькими будинками, серед яких лише де-не-де сірі церковки виднілися. Париж зовсім-зовсім не був схожий на її рідний Київ – привільний, сонячний!

Трудно і непросто звикала Анна Київська до Парижа, де вона вже була королевою. Скільки не дивилася з башти на Париж, а перед внутрішнім зором бачила рідний Київ на березі могутнього Дніпра. Русь тоді була краєм квітучим, краєм високої культури. І Париж XI століття – а в Європі ще тривали «Темні віки» – був у порівнянні з Києвом справді маленьким містечком. Тим містечком, про яке вона занепалим голосом говорить у драмі І. Кочерги «Ярослав Мудрий», що в Парижі будинки похмурі, холодні і темні, нема там ні крамниць, ні кравців путящих, нема у французького народу ні хліба доброго, ні меду, ні осетрини, ні млинців, ні наших солодких кавунів…

Але треба було жити – у тім Парижі, у тім королівстві, королевою якого вона вже стала, увінчана золотою короною в реймському соборі Святого Хреста, і французи, спасибі їм, таки визнали її за свою королеву.

Головна задача (як би ми сьогодні сказали) перед Анною з Києва постала відразу ж після вінчання в 1051 році з королем Франції Генріхом I. Їй треба було якомога швидше народити законного спадкоємця престолу! Королю вже було 43 роки, вік на той час доволі шановний, а корону Франції, на випадок чого, залишати було зовсім нікому.

І тільки з Анною Київською у нього з’явилися діти. А ними королева Анна Ярославна вже була міцно прив’язана до Франції. Життя її минало в основному в турботах про дітей. Король Генріх постійно десь був у походах: безпека королівства вимагала його невпинної уваги.

Зовні все ніби було добре. Де б королева не з’являлася (особливо в церквах, напівтемних і скромних, куди їм до київських церков!), люди радісно вітали її криками, в надії-сподіванці, що вона буде не така, як інші, краща і добріша.

Але, попри все, життя Анни в Парижі було млявим і безпросвітним, повністю позбавленим барв і світлих тонів. Чоловіка вона бачила рідко і ще рідше залишалася з ним наодинці. За столом, під час поїздок по королівських володіннях, ловах, в королівській раді, у якій королева брала участь нарівні з Генріхом, завжди і в будь-яку хвилину були чужі люди. Навіть у королівській спальні раз по раз з’являлися то сенешаль (вищий двірський чиновник, який завідував внутрішнім розпорядком), то гонець з яким-небудь терміновим донесенням, то старий псар з повідомленням про хворобу любої суки короля… А перед тим, як лягти в подружнє ліжко, Генріх довго сидів перед запаленим каміном – босий, в одній сорочці, і ворушачи залізною кочергою вугілля, розказував (як їх нудно було слухати, одне й те саме) королеві про свої проблеми, і Анна ловила себе на почутті, що їй стає шкода цього немолодого, вже хворого чоловіка з хриплим, завше простудженим голосом, якого вороги затискували з усіх боків, як вовки одинокого пса біля вівчарні.

Проблем у Генріха й справді було багато. Як у таких випадках кажуть: не до жінки, адже доводилося раз по раз хапатися за меча, згукувати своє не таке вже велике військо і мчати на бій зі своїми непокірними васалами.

Чужих ворогів тоді у Франції начебто не було, але свої дозоляли гірше чужих. Тож і не дивно, що все життя короля слабкого ще французького королівства минало в походах і штурмах тих чи тих фортець. Кажуть, що він був хоробрим воїном, але успіх не завжди до нього навідувався. Королівська влада при ньому слабла, особливо жорстоких ударів йому завдавав герцог Вільгельм Нормандський (майбутній Вільгельм Завойовник, король Англії), який двічі розгромив його. Завдавав неспокою і молодший брат Роберт, який правив у Бургундії. До всього ж, при ньому були зграї придворних, які, наче та сарана, все пожирали, і королю треба було постійно думати про те, де і чим поповнити запаси продовольства. А ще майже щоденно доводилось розбирати судові справи, провіряти звіти нечесних на руку чиновників, відвідувати монастирі… В таких умовах Анна досить швидко стала і помічницею чоловіка, і його співправителькою. Її допомогу в управлінні королівством Генріх цінував високо.
«Зі згоди дружини моєї Анни»
…Досі немає в істориків і, очевидно, вже й не буде однозначної відповіді на запитання: чи юна королева прийняла католицизм, чи у Франції лишалася православною християнкою, якою була до свого заміжжя? Деякі історики доводять: так, прийняла, адже без цього був би неможливим її шлюб з французьким монархом. Інші ж дотримуються протилежної думки: навряд щоб Генріх I вимагав від дружини зректися православ’я, адже це могло погіршити стосунки між Києвом і Парижем.

Хоч на час царювання Анни й почалося у Франції деяке економічне пожвавлення, але життя королеви було непростим, переповненим тривогами. Сімейного щастя не відчувала, як і любові чоловіка. З простої причини, що її, любові, вже й не було. Захоплення швидко скінчилося. Чоловік уже був немолодим, у тому віці, коли любовний шал згасає, та й до всього шлюб із Анною він узяв не так із любові, як із суто державних інтересів. Генріх був зайнятий безконечними сутичками з непокірними васалами, вдень і вночі думав про головне своє завдання як короля – подальше возз’єднання земель франків, експансію на схід і, звичайно ж, подальше нарощування королівських земель – надто куцим у нього було королівство. Не збільшиш його, не зміцниш – може розпастися.

Отож Анні ще довго-довго після приїзду її до Парижа Франція здавалася чужиною безпросвітною.

Їй, киянці, яка виросла у високоосвіченій православній країні, в умовах слов’янської культури, нелегко було пристосуватися до умов життя французької знаті тих часів.


Франція була роздрібненою державою. Влада короля не поширювалась на всю країну. Йому належали невеликі володіння з містами Париж на Сені та Орлеан на Луарі. Але король не був повним хазяїном навіть у своїх володіннях, адже на його землях войовничими, здебільшого ворожими фортецями здіймалися замки непокірних васалів. Господарі їх безкарно займалися в країні розбоєм. Навіть король наважувався на проїзд з одного свого міста в інше тільки в оточенні добре озброєного почту. Під самим Парижем один такий васал-розбійник збудував замок і хапав людей, які проїздили мимо, та застосовуючи тортури, вимагав у них гроші. У короля – на відміну від його васалів – не було ні постійного війська, ні чиновників, йому доводилось за все це боротися. І в таких умовах зміцнювати своє королівство, якому в майбутньому судитиметься стати Францією.

Чи обітниця подіяла, чи всьому свій час підійшов, а тільки королева Анна у своєму не такому й довгому заміжжі народила трьох синів. Перший, Філіпп (1052–1108), прозваний Добрим, пізніше стане королем Франції. На честь його народження мати збудує монастир Святого Вікентія в Санлісі. Потім вона народить ще двох синів: Роберта (1055–1060), який помер ще в дитинстві, і Гуґо (1057–1102), який стане графом Вермандуа і прославиться в перших Хрестових походах. Королева Анна навчила своїх дітей грамоти, мовам, арифметиці та історії. На відміну від батька, майбутній король Франції Філіпп I став освіченим монархом свого часу12. Обидва вони – і Філіпп I, і Гуґо Великий упродовж всього життя зберігали не лише глибоку повагу, а й любов до матері-королеви.

Сини були її утіхою і любов’ю. Дивлячись на них, хотілося жити і радуватися життю.

Батько на синів особливої уваги не звертав.

Король майже ніколи не бував у Парижі, як завжди, з однієї сутички кидався в іншу, Анна сама виховувала дітей. I все ж, якщо звернутися до історичних документів, Генріх рахувався з думкою дружини: на багатьох державних актах та грамотах, що дарують пільги чи жалують вотчини монастирям і соборам, можна прочитати:

«Із згоди дружини моєї Анни».

«У присутності королеви Анни».

Так на жалуваній грамоті суассонському абатству є її власноручний підпис кирилицею: «Анна регіна» – «Анна королева». (У Франції Анна мала друге ім’я – Агнеса, і воно теж часто зустрічається на документах.)

Анна була кмітливою та розумною і, що головне, сміливою та рішучою, тож поступово і мовби непомітно стала співправителькою Генріха І часто й сама, як короля не було в Парижі, підписувала ті чи ті документи, ставила печатку, і вони у Франції мали силу закону.

Анна з дітьми жила при дворі, який періодично – з тих чи тих причин розташовувався в різних містах. Крім Парижа Анна жила в Санлісі, Суассоні, Ліоні та в Орлеані, де займалася не лише вихованням дітей, а й за відсутності чоловіка вирішувала – не без успіху, – і багато державних питань.

Попри все, подружнє життя – хоч у ньому й не було по суті любові, яка буває між чоловіком та жінкою, все трималося на повазі й сімейних узах. І так, здавалося, буде завжди, як довгим-предовгим буде їхнє подружнє життя.

Адже вони – король і королева.

А це більше, аніж просто подружжя. Це більше, ніж навіть любов. Бо у них – королівство. Яке треба розширювати і зміцнювати. І творити з нього державу під назвою Франція. Щоб вона в майбутньому стала великою, могутньою, знатною і славною. Щоб багатьом, навіть не французам, хотілося б у ній жити. Не міфічними блаженними, а просто… просто щасливими.

Щоб столиця її Париж стала найзнаменитішою столицею Європи. Про це вони не раз говорили, як зрідка залишалися наодинці. І це буде. Так вони вірили. Король і королева. Але щоб мрії збулися, потрібно багато і тяжко працювати. А ще потрібен час.

А часу у них уже не було. Зокрема в короля – дні його перебування на цьому світі вже виявилися вичерпаними.

Генріх I негадано, щоб не сказати раптово, помер 4 серпня 1060 року у Вітрі-о-Льєж, коло Орлеана. В розпалі приготування до війни з англійським королем Вільгельмом Завойовником.

Буцімто від цирозу – хронічне захворювання печінки, що вражає ще й нирки (сьогодні це зветься нефроцироз) та легені – пневмоцироз. Врятувати його величність, та ще в тих умовах, у тім житті, що він його вів, кидаючись з одного походу в інший, і на тому рівні медицини, що тоді був – неможливо було. Як, між іншим, і сьогодні.
Жив та був біля Києва триголовий Змій, званий Гориничем
Старі люди ще й нині пам’ятають, що колись, давним-давно, не за нашої, як кажуть, пам’яті, може, й тисячу літ тому біля Києва був собі триголовий змій, або ще дракон, званий Гориничем… Хоча це так мовиться – триголовий, тоді ж як скільки в нього насправді було голів – хто знає. У такого поріддя може бути і три, і шість, і дев’ять, і навіть дванадцять голів.

Може, він таки зроду-віку звався Гориничем, бо горе усім ніс, може, якимось Зміуланом чи Тугарином – цієї нечистої сили на Русі завжди було предосить. Особливо біля Києва.

Жив він десь над рікою – коли біля Києва, то ясно, що над Дніпром, там у нього печера була, де він ховав скарби незліченні (навіть сам їх не міг порахувати) та ще викрадену царівну – «руський полон»; там же у нього виростало його зміїне потомство – щоби на Русі Гориничі багатоголові не переводилися. Ще кажуть, у нього десь і постійне житло було – залізна хата на дванадцяти дубах, що підвішена за дванадцять кованих ланцюгів.

З’являвся Змій Горинич незмінно в супроводі шуму-гаму, коли «дождь дождит», «гром гремит», а з ніздрів його полум’я шугає, з вух дим валує, мідні кігті на лапах блищать…

Так їй, ще малій Анничці, до всього цікавенькій, няня баяла. Лякала крилатим багатоголовим драконом (ба, у нього ще вісім чи скільки там хвостів, неодмінно залізних, було), як Анничка маленькою пустувала-вередувала, не слухаючи бабці, чи коли не хотіла спати, прохаючи розказати «щось їй страшненьке-страшелезне перед сном»…

От няня, добра та ласкава, й страхала непослуху Змієм Гориничем: не будеш, мовляв, спатоньки, прилетить та зміюка і схопить тебе кігтями мідними. Вона любить хапати діток, які вередують і не бажають спатоньки, а хочуть іще бавитись… Хутчій, дитино, заплющуй оченята, бо ось-ось та зміюка триголова з шумом-громом прилетить… А коли спатимеш – дракон той покрутиться-покрутиться, та й полетить, несолоно сьорбавши, – діток, які сплять, вони не чіпають…

Анничка боялася Горинича, тож міцно-міцно заплющувала оченята і хутко засинала, а Змій Горинич все одно прилітав до неї – у сон. І погрожував схопити її своїми пазурами мідними (вони так лячно в нього блищали!) – як не буде слухатися, а буде вередувати.

«Буду, буду слухатися! – злякано запевняла Анничка. – І спатоньки буду, тілько геть од мене лети, зміюко триголова!»

І дівча вірило: біля Києва і справді в печері над Дніпром живе змій. Бо як же Київ золотоверхий може без Змія Горинича бути?

Був – підтверджує й автор. Про це навіть і в книгах колись писали. Ось хоча б у книзі «Українські перекази», що її зібрав академік Михайло Вознюк (вона вперше була видана у 1944 році у Кракові, а потім репринтно відновлена у Львові, року 1993-го).

Там, як кажуть, чорним по білому було написано: «колись у Києві був якийсь князь…» Так і няня завжди починала, а Анничка її ображено перебивала:

– Не якийсь князь, бабулечко, а мій татусь… Ярослав Мудрий, щоб ти знала.

– Дак я ж про це й балакаю, дитинко моя, – не губилася стара. – Був колись у Києві князь, та не якийсь, а сам Ярослав Мудрий, наш князь, а твій, дитинко, батечко добрий та ласкавий…

А ще в тій книзі чорним по білому написано: «І був коло Києва змій, і кожного разу посилали йому…»

– Кияни? – жахалася Анничка.

– Ага, як ти кажеш, кияни. Так ось вони йому кожного разу посилали данину: давали або молодого парубка, або дівчину. От прийшла пора вже і до дочки самого князя…

Анничка зіщулювалася.

– Це він що – захотів, аби мене йому віддали? Я ж бо дочка князя! – зіщулившись, зі слізками вигукувала.

– Ага, забажала та зміюка взяти, яко данину, княжу донечку. І тебе забере, як не будеш слухатися…

– А татусь мене захистить! – зухвало вигукує дівчинка. – У нього стільки вірних витязів, та й сам він може зі змієм поборотися! Він нізащо не віддасть мене Гориничу!

Вірила батькові, не підозрюючи, що мине скількись там часу, і батечко рідний сам віддасть її у далеку Францію…

– Як не будеш слухняною, дівчинко, змій тебе забере, – гнула своє стара. – Та й у переданнях сказано: послав князь свою дочку в дань змієві… Отакечки. А що князь мав робити? Живу данину давали городяни, то й князеві треба давати…

В Аннички серденько завмирає і кудись не стріпнувшись провалюється – страшно… За людськими переданнями і справді батько-князь віддав київському змієві свою дочку. А що коли це про її батечка – Ярослава Мудрого? Тож, як виросте вона, віддасть не когось, а її, Анничку, змієві?

– Віддав… – далі мережить свою розповідь старенька. – А дочка була така хороша, що й сказати не можна. Як от ти, дитино моя. Змій її й полюбив, дочку княжу.

– Не хочу, не хочу! – кричить Анничка не своїм голосом.

– Що ти не хочеш, дитино моя?

– Щоб мене змій полюбив!

– А він тебе й питати не буде – полюбить, і квит. Кого хоче, того й любить. А полюбивши, забере тебе до себе в печеру над Дніпром, в якій він руський полон тримає, і будеш з ним щаслива. Бо він – башковитий. Голів у нього, люди кажуть, три, а коли й шість чи дев’ять. Як добрим буває, то три голови в нього.

Задумавшись, стара сама з собою не погоджується.

– Що це я кажу тобі: змій добрий? Та де це бачено доброго змія? Де це чувано про доброго змія?! Тож і голів, як він лютує, в нього буває і шість, і дев’ять, і ще більше…

…Вже у Франції, коли іноді їй снилася батьківщина, Русь, назавжди нею втрачена, святий Київ золотоверхий із малиновим передзвоном церков та соборів, так ось тоді незмінно у сни її він і прилітав, київський Змій Горинич… Летить, вогнем-полум’ям з ніздрів та з пащек пашить, а крилами змахне – сонце меркне, за тими крилами зникає…

«А де тут Анничка з Києва, князя нашого донечка? – гримить. – Ану сюди її, дочку Ярослава Мудрого! Не давав він мені її у Києві, тепер у Франції візьму її, пазурами своїми мідними схоплю…»

Король Генріх своїх лицарів підняв, вони й відігнали змія од Парижа.

«Гаразд, – погрозив змій. – Живи поки що в чужій землі – далась вона тобі! Але затям – я все одно тебе заберу, як короля не стане. Моєю будеш, так і передай королю».

Дихнув полум’ям з дев’яти своїх пащек, громом загримів, і в небі тільки й бачили його.

Тієї ж миті Анна й прокинулась – у Франції, в постелі короля, котрий мирно сопів поруч… Мабуть, кращі, як у неї, сни дивився.

Анна Ярославна, все ще вражена дивним сном, довго не могла заснути – перед внутрішнім зором, як заплющувала очі, сяяв на сонці золотоверхий Київ, а над ним у небі літав чорною блискавкою Змій Горинич і погрожував її забрати…

А тільки поринала в короткий тривожний сон, Змій Горинич з небесної вишини кричав до неї:

– А з королем своїм…

– Не тільки моїм, а й Франції теж, – вставила вона гордо.

– Все одно з королем тобі недовго жити зосталося.

– Що ти… речеш, зла зміюко?! Тіпун тобі на язик! Я з королем прожила всього лише вісім років, дев’ятий ледь-ледь почала…

– От він, дев’ятий, і буде останнім. А потім… Потім ти довго будеш щаслива…

– Що ти знову речеш, зла зміюко? Як це я без короля буду щаслива?

– Будеш! Не зійшовся ж світ клином на твоєму королеві. А вже потім я прилечу за тобою, і всі мої голови будуть радуватися тобі…

Тієї ж миті три голови Змія Горинича посміхнулися їй. Анничка з ляку й проснулась.

Поруч на широчезному королівському ложі з позолоченими бильцями спав король…

Помацала, щоб заспокоїтись, але відчула там холодну порожнечу… То це їй лише здавалося, що король поруч.

Помацала ще – порожньо. Так і є, Генріх поїхав на чергову війну зі своїми непокірними васалами, які не хотіли йому коритися, розхитуючи і без того неміцне королівство. І коли він повернеться – невідомо. Та чи й повернеться взагалі?

І недобрі передчуття раптом заполонили Анну. Та й Змій Горинич напророчив, що король не повернеться… Той Змій Горинич, який прилітав до неї у сни із далекого, вже напівзабутого її рідного золотоверхого Києва. Лежала в напівтемряві спочивальні на широчезнім і такім пустельнім королівському ложі, лежала самотня, неприкаяна – невже пророцтво Змія Горинича збудеться?

Гнала від себе відчай. Який Змій Горинич з Києва? Що йому треба, як вона давно вже не киянка, а парижанка… І немає у Франції київського Змія Горинича – у них тут і нечисть своя, тутешня.

…Жив-був біля Києва Змій Горинич, дракон з багатьма головами. Кігті в нього мідні, хвости залізні, з пащек огонь вергає…

А втім, чому був? Чому в минулім часі про безсмертного, як Кощій, Змія Горинича? Він і зараз там є, бо як же Київ золотоверхий може без Змія Горинича бути? Старі люди ще й досі його пам’ятають.

«Жив, – кажуть, – тисячу літ тому біля Києва Змій Горинич, жив і нині живе – нічого з ним не лучилося і нічого з ним не лучиться… І все так само над соборами Києва, над Софією пливе малиновий передзвін і чорною тінню над Києвом… Ба-ба, вже й над Францією шукає він – Змій Горинич, – несучи їй жахну звістку…


На той час Анна з дітьми була в Санлісі, і до неї дійшла трагічна звістка, чомусь із запізненням. Хоч вона відразу ж вирушила на похорон чоловіка, але не встигла – прибула вже на могилу.

Генриха поховали, а дружина його, королева Анна, стала удовою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка