Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка8/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Я прилетів за тобою, дочко Ярослава Мудрого. Тепер ти удова і вже вільна
Тієї ж ночі, першої ночі, як Анна повернулася од ранньої могили короля Генріха (свіжої, земля ще не вляглася) – повернулася вже удовою, і – стомлена, з відчаєм склепила повіки – хотілося пошвидше провалитися в сон, аби забутися, як невідь-звідки вигулькнув уві сні Змій Горинич, цього разу – з трьома головами, певно, в нього був добрий настрій.

– Ти знову прилетів у мій сон, зміюко крилатий? – уві сні нашорошилась Анна. – Ти хто такий?

– Хіба по мені не видно? Я – Змій Горинич. Таким уже тисячу літ є і сподіваюсь, ще буду стільки ж – поки Русь стоятиме.

– Що ти Змій Горинич – по тобі бачу. Я питаю, хто ти такий? Дух Русі? Її таємна язичницька сила?

– Поки буде Русь – доти буду і я! – гордовито вигукнув він. – Бо як же Русь буде без мене, Змія Горинича? Без Кощія, котрий безсмертний, без відьом і Вія, без Вовкулаки і Водяника, без Скарбника, без Куця і Упиря, без Чарівника й без Чугайстра? А найперше – без мене, крилатого Змія Горинича? Як же Русь може бути без них? А вона є. Бо й ми завжди були, є і завжди будемо – як передання Русі, які ніколи не вичерпувались і ніколи не скінчаться.

– Ти зело мудрий.

– Бо в мене голова не одна. Коли три, а коли й більше. І всі вони – зело мудрі. А ще у мене крила летючі… Отож збирайся!

– Ти знову за своє? Не даєш спокою навіть уві сні.

– Я прилетів за тобою, дочко Ярослава Мудрого. Тепер ти удова і вже вільна. Я за тобою прилетів з Русі. Уві сні, щоби мене тут ніхто не бачив. Можеш повертатися на Русь свою. Я в пазурах оцих мідних під крилами широкими перенесу тебе до Києва. Хутчіш збирайся!

– Але я все одно королева Франції, хоч і удова. Та й син мій, Філіпп, тепер король. А я при ньому – королева-мати і регентша, поки не підросте… Ні-ні, повертай, Змію Гориничу, на Русь. А я вже тут лишуся, при синові своєму. Та й Франція вже стала і моєю Францією. Іди геть з мого сну, Змію, котрий Горинич, – нема мені на Русь вороття. Нема-ає…

І прокинулась…

У спальні блимала свічка, по кутках темних ховались «діди». І Змія Горинича ніде не було. Може, він у казку свою повернувся…

«Так воно й краще, – мовила сама до себе, і власний голос видався їй якимось не її, чужим. – Як я можу залишити Францію, коли вона вже стала моєю новою батьківщиною?»

І заплакала…

Так їй у ту мить захотілося додому, так захотілося… Хоч одним оком глянути на золотоверхий Київ – до батька-матері тілом припасти. Так захотілося, що аж серце завмирало – був би оце зараз тут Змій Горинич – полетіла би з ним хоч на край світу, на Русь її милу… Навіть у пазурах його мідних…

Пошкодувала, що прокинулася, що не послухала Змія Горинича. Він, хоч і з казки, але Русь для неї – вся казка.

Казка, яка ніколи не скінчиться…

І тихо-тихо заспівала (пісня наче сама полилася з її устоньок):


Чи я в лузі не калина була,

Чи я в лузі не червона була?

Взяли ж мене, поламали

І в пучечки пов’язали –

Така доля моя!
Співала мовою батька, що її вже почала забувати, співала, забувшись, де вона і що з нею:
Чи я в батька не дитина була,

Чи я в батька не кохана була?

Взяли ж мене заміж дали…
«І світ мені зав’язали…»

Сказання третє …А зустрілись тільки восени

Йшло до нас кохання із весни,

А зустрілись – тільки восени.

Вже й надії майже не було,

А воно до нас таки прийшло.
(Із пісні)
І, між іншим, із сучасної.

А бач, наче з історії любові, що зненацька спалахнула між двома немолодими людьми у французькому містечку Санлісі тисячу (вже, здається, з гаком) літ тому.


Так вирішили небеса
І що з того, що тисячу літ тому? Хіба у них не так було, як у героїв пісні? У них теж тоді надії не було на кохання, адже їхній поїзд, як би ми сьогодні сказали, вже пішов. А воно, кохання, бач, таки прийшло. Пристрасне й запальне, як у юності приходить. Хай і восени життя їхнього, але ж прийшло-прилетіло і, спалахнувши, полонило так, що вони заради свого почуття багато чим тоді пожертвували. Хоч до того надії й справді у них вже не було – особливо у нього. Та й у неї теж.

Не було, поки вона була дружиною іншого, та ще й короля.

І ось… Смерть прийшла до його величності і вони – щасливі. Хоч і не багли загибелі короля. Воістину, як-то кажуть, не було б щастя…

Так нещастя помогло. Їхньому щастю.

Бодай і під осінь життя, але кохання таки прийшло. Прийшло тисячу літ тому. Хоча… Яка різниця – тисячу літ тому чи сьогодні? Адже кохання завжди однаково приходить – до кого по весні, до кого восени, а до кого вже й узимку… Почуття глибокої сердечної прихильності… Спробуй-но без нього прожити.

Але – треба було чекати.

Хоч тисячу літ тому, хоч сьогодні, хоч завтра-позавтра, хоч у близькому чи далекому майбутті. Сподіваємось, кохання ніколи не полишало рід людський і ніколи його не полишить, бо як же йому, роду людському, без кохання?

Але вона заздалегідь – ще в першому своєму заміжжі знала, – що до неї ось-ось прийде воно. Почуття всеперемагаючої любові. Знала про це, живучи з чоловіком без любові, знала, що любов до неї прийде з іншим, знала, хоч і не вірила ворожці, яка славилась на весь Париж (слава її була якась моторошна), що всі її пророкування-віщування неодмінно збувалися – це й лякало. Коли хороше віщування – це одне, а коли раптом лихе? Тож не всі наважувалися до неї звертатися, а вона зважилась.

– Як лучиться смертонька у твоєму сімействі, а вона неодмінно лучиться, так і станеш ти щасливою пташечкою, голубко моя. І прийде до тебе велика любов… І всю тебе полонить, і ти будеш тоді найщасливіша – хоч і пізно. Але в щасті краще бути, хоч і пізно, щасливою, аніж ніколи… Смерть ближнього принесе тобі…

– Ні-ні! – злякано запротестувала вона. – Ціною смерті ближнього я не бажаю!

– Так уже вирішено…

– Де? – У неї аж подих перехопило.

– На небесах, моя пташко…

Згодом вона впевниться: любов послана їй таки небесами.

На землі такої любові немає, була певна.

Як і його їй теж послали небеса.

Ім’я йому – Рауль.

Граф Рауль де Валуа. Він був пристрасно закоханий в Анну – любов з першого погляду, але за життя її чоловіка, короля Генріха, змушений був тримати свої почуття при собі і нічим, жодним порухом не видавати, що він закохався в королеву. Чекав…

Чого? Невже він відчував, що треба, набравшись терпіння, чекати й чекати, король ось-ось вирушить у світ предків, і тоді королева стане його…

І він чекав, набравшись терпіння – хоча за вдачею був нетерплячий, – і кожен день того чекання йому здавався нескінченним…

А вони так повільно спливали – дні, місяці, роки… І він мусив терпляче чекати свого зоряного часу – бо як же інакше? Її королеву, чекав, хоч і мав дружину. Але не любив, як і Анна не любила свого короля, хоч і жила з ним.

Але душі вже рвались одна до одної, і він чекав, коли ж нарешті вони будуть разом…


Вони не боялися любити…
І чим тільки люди не забавлялися і не забавляються! Це підмітив ще Котляревський: «Тут всі по волі забавлялись, / Пили, іграли, женихались…»

Правда, не кожне женихання – істина відома у віках, – закінчується весіллям, але кохання в декого буває просто-таки вражаюче! Хоч і без щасливого кінця, але все одно стає надбанням історії. Бо така любов – не просто любов, а мистецтво любові.

І що з того, що про любов-закоханість і справді, як співається, немало створено пісень, що з того?

Що з того, як все одно кожне намагається створити – і створює! – ще одну.

Але вже свою пісню – про любов. А вона – кожен певен – найзначніша і найнезвичайніша. Себто СПРАВЖНЯ.
І вона не тільки для її творців найзначніша, часом вона стає такою і для оточення. Навіть для самої історії.

І таких незвичайних (най-най-най…) історій кохань знаєте скільки набереться?

Книжка під назвою «100 великих историй любови» 2006 року вийшла у Москві.

«Герої цієї книжки не боялися любити, – це з передмови до видання. – Вони не тікали від почуття, що було високим, віддаючи перевагу спокійному і розміреному життю. Вогонь пристрастей, який спалював до тла, відкривав тим, хто пройшов через нього, інший світ, який іноді називають істинним раєм. Крізь сльози і біль, гіркоту і нестерпні муки, хвилини відчаю і тугу велику люди знову і знову йшли на багаття богині любові Афродіти, щоб спізнати те, до чого вони були приречені Небом…»

І душі тих, кому випало, піднімалися до прекрасних і ще незвіданих вершин кохання…

Автори книжки зізнаються, що їм хотілося розповісти про любов прекрасну і величну, а часом – низьку і підлу. Про ту любов, що кожного разу перевертає звичний світ: частіше тільки для двох, рідше – для великої маси людства…

Це любов людей різних національностей і вельми відомих у світовій історії – літератори і поети, композитори, співаки, музиканти, політичні діячі, королі, актори… Серед них, як зазначається в передмові, – росіяни і французи, італійці й англійці, іранці, поляки, українці, індуси. Люди різних віросповідань – православні і мусульмани, католики і протестанти. А об’єднує їх одне – любов. Вони любили пристрасно і самовіддано, любов визначила їхні долі, ламала характери, перевертала життя…

У назві кожної розповіді, зазначають видавці книги, – попереду стоїть ім’я жінки, а за нею – чоловіка. І це зроблено не лише з поваги до жінки. Такою назвою автори багли підкреслити наступне: при читанні історій зверніть увагу, що в більшості з них саме жінці належить ініціатива, саме жінка виявляється рухомою силою любові, як і взагалі – події. Позитивної чи негативної – не суть важливо. І частіше всього в підсумку саме жінка виявляється жертвою любові.

У книжці й справді розповідається сто дивовижних історій про незвичайне кохання. Це – історії великої любові. Правда, список героїв цих історій запропонований авторами видання. Тут відчувається деякий суб’єктивізм, адже інші автори могли б якось і по-іншому укласти той список історій незвичайної любові, але в основному він би не дуже відрізнявся від того, що вміщений у книжці «100 великих історій любові» В цьому зізнаються й автори книжки.

«Безперечно, в світовій історії можна знайти ще немало дивовижних і красивих історій любові. Автори розповіли про ті, що їм здалися найбільш яскравими, які відобразили глибинну суть різних проявів любові. В основному, це широко відомі історії, але напевне багато читачів дізнаються щось нове, саме для них цікаве і важливе. А хто й запропонує інші історії про інші такі ж незвичайні випадки любові.

У згадуваній книжці вміщено «100 великих історій любові». Про «почуття глибокої сердечної прихильності», про кохання, як у Лесі Українки: «Ізольдо! Ох, Ізольдо! Прийми любов мою!» Чи як у Франка: «Я теж люблю – / Палка, важка, нерадісна моя любов! / Вона, мов слабість десь яка, / Ввійшла мені вже в кість і в кров». Цариця Савська і цар Соломон, Сапфо й Алкей, Клеопатра VII і Юлій Цезар, цариця Тамара і Шота Руставелі, Беатріче і Данте…

А ще Анна Австрійська і кардинал Рішельє, Крістіна Шведська і Карл-Густав, Емма Гамільтон і Гораціо Нельсон, Поліна Боргезе і Нікколо П/*аганіні, Жорж Санд і Фредерік Шопен…

А ще – Евеліна Ганська й Оноре де Бальзак, Анна Ахматова й Амедео Модільяні, Едіт Піаф і Марсель Сердан, а ще…

Сто історій – щасливих і трагічних. І кожна – це поема, незбагненна і часом трагічна, звичайна і неймовірна, щаслива і смертельно небезпечна – про любов, що робить нас людьми…

Звичайно, незбагненна любов, як творіння мистецтва, не могла вкластися у такі вузькі рамки, як 100 історій.

Їх, історій великої любові, значно і значно більше на планеті Земля.

Жаль, що серед цього визначного списку жіноцтва, що подарувало їх обранцям велику любов, чомусь немає Анни Ярославни.

І немає незбагненно-відданої любові до графа Рауля, який, захопившись удовою короля Генріха I13, за свідченнями, викрав її, молоду удову, коли вона поїхала в Санліський ліс на лови, привіз її до свого замку і був таким щасливим, як буває чоловік, коли нарешті зустріне свою єдину в світі жінку і спізнає з нею ту любов, що увійде в історію…


Хорошії гості у мене…
Генріха I поховали в абатстві Сен-Дені, що багато років було в особистому володінні королівської сім’ї.

Після смерті короля Анна з дітьми переїхала з Парижа (вона його ніколи не любила – тісний і брудний, тож мешкала в ньому як із примусу) до старовинного міста Санліса, що в сорока з гаком кілометрах від столиці, і поселилася в замку. Вона часто ще й за життя чоловіка бувала в тих краях, і Генріх охоче туди їздив. Анна ж просто полюбила ту місцевість, що вабила її своєю розкішною, мальовничою природою, прадавніми лісами (Анна любила полювання і традиційні на Русі лови), такими ж, як і біля Вишгорода, розкішними луками з озерцями, на яких галасувало птаство.

Літописець згодом писатиме: королева Анна любила Санліс, «як за чудове повітря, що його з насолодою вдихала, так і за приємну веселість полювань, від яких вона завжди отримувала задоволення».

Там вона заснувала жіночий монастир і церкву Святого Вінсента (на її портику при реконструкції в XVII столітті було зображення руської княжни в повний зріст, з моделлю збудованого нею храму в руці і написом «Анна Руська, королева Франції, спорудила цей собор у 1060 році»). Ніде у Франції Анні так гарно не жилося, як у Санлісі. Анна влаштовувала світські прийоми, які приваблювали багато гостей. Вельможі з навколишніх замків навідувались до неї на поклін і чудово там провадили час. Як пізніше згадуватиме віконт де Ке Сен-Емур, «віддавали їй належне не лише як королеві, але як і жінці». І багато хто з гостей закохувався у володарку санліського замку, але вона з усіма була однаково рівна і привітна.

І рада-радісінька була гостям.

І безжурно з ними веселилась, і радість її була світлою.

Як і печаль, коли гості, нагулявшись, залишали замок королеви, і вона знову залишалася самотньою удовою. І приходив тоді до неї смуток, що незмінно завершувався журбою-печаллю… Ходила, накинувши шаль на плечі, в спорожнілій залі і тихо намугикувала (слуги-французи не могли збагнути, що королева співає, бо співала вона своєю рідною мовою):
Зеленеє жито, зелене,

Хорошії гості у мене…


Гості й справді в неї завжди були привітні, ось тільки отой смуток і печаль приходили за марно прожитими роками, і вона, співаючи прадавню пісню своєї батьківщини, тихо плакала. Не так за померлим чоловіком, як за долею своєю, за молодими літами, що, гаразд не розквітнувши, вже почали згасати, за вдівством своїм негаданим – і де воно взялося…
Удівонька двір замітає,

А сусіда удови питає:

«Удівонько, серце моє!

Чи любиш ти вірно мене?»

«Якби тебе не любила,

То б до тебе не ходила,

А я тебе вірно люблю

І за тебе заміж іду.

Я не хочу бути удовою,

Щоб не знатися з бідою,

Хочу мати щастя,

Отака я, Настя!..»


Вона ще нікого тоді не любила, але так праглося любові… Коли ночами не спала, лежала й у пітьмі до чогось із надією прислухалась і відчувала, як у ній починає вирувати снага. Вона ще хотіла жити, а живучи – любити. Бо яке то життя без любові?

А ще часом хотілося все кинути до дідька! Повернутися додому, до отчого Києва златоглавого над Дніпром…

Схоплювалась і серед ночі при кволому світлі свічок починала квапно збиратися… Але швидко й спохоплювалася, і руки опускалися. Куди вона поїде, адже Генріх помираючи довірив їй Францію? Куди вона поїде, як її домівка тепер тут? І сина Пилипка, короля малолітнього, треба ставити на ноги, бо хто ж його поставить, як не вона? А гості… Рятуючись від самоти, вона знов тихо наспівувала:
Зеленеє жито, зелене…

Хорошії гості у мене…


Шлюб Анни з Генріхом тривав більше восьми років. За заповітом короля Анна була призначена опікункою спадкоємця престолу, малолітнього Філіппа. Але за французькими законами тих часів Анна, залишаючись королевою і формально ставши опікункою, насправді опікунства не отримала.

Опікуном – знову ж за законами того часу, – міг бути тільки чоловік, ним і став шурин Генріха I – брат його першої дружини граф фландрський Бодуен. І все ж, будучи хоч і неофіційною опікункою, Анна разом з Філіппом підписувала документи, правда, додаючи при цьому: «Мати короля».

Її первісток, восьмирічний Філіпп, був проголошений королем ще за життя свого батька, 23 травня 1059 року. Тому Бодуен, шурин Генріха I, і був призначений регентом короля. На день смерті батька малолітньому королю виповнилося дев’ять рочків. Програвши битву при Сент-Обені, Генріх нарешті збагнув: його королівство, що носило горде ймення Французьке, насправді є королівством на піску. Чи, власне, замок, споруджений на піску.

Програвши Вільгельму Завойовнику битву, відчувши силу суперника, Генріх став у ньому підозрювати – не без підстав, – щонайпершого ворога, як казав у близькому колі однодумців, «лютого вовка», який, аби захопити королівство, ні перед чим не зупиниться. Щоб законно закріпити права своїх спадкоємців на французький престол, за рік до своєї смерті Генріх коронував у Реймсі спадкового принца Філіппа. Ще добре не усвідомлюючи, зляканий хлопчик (та вже король!), збиваючись, як спотикаючись, повторював слідом за архієпископом священний текст присяги:

«Я, король Франції, зобов’язуюсь пам’ятати («А якщо забуду?» – подумки терзався малолітній хлоп’як), що трьома королівськими доброчинностями є благочестя, справедливість і милосердя… Клянусь не віддаватися в благополуччі гордині, з терпінням зносити незгоди, приймати їжу тільки в години, вказані звичаєм для трапези…» – і так далі, в тому ж дусі словесами, що їх Філіпп ще не всі й розумів…

Та ось нарешті (уф! аж спітнів!) клятва скінчилася – нудна і довга, архієпископ почав здійснювати обряд миропомазання: торкнувся золотою голкою, на кінчику якої було трохи мира, чола маленького короля, потім грудей, а тоді правої і лівої руки…

Розчулена королева витирала світлі сльозинки…

Король чомусь був задумливо-зосереджений, наче щось уперто думав своє, тяжке й недобре. Він ніколи не скаржився на здоров’я – не гоже це робити королю, – а воно щороку гіршало й гіршало. Сподівався, що ось-ось все нарешті налагодиться.

Не налагодилось. Через рік після коронації Філіппа, під час походу в Нормандію проти Вільгельма, Генріх занеміг так, що вже не міг ні ходити, ні верхи їхати – зліг.

І більше не піднявся. На 52 році життя. І не бойова рана звалила його з ніг та урвала життя – загострилася давня хвороба печінки, а погіршила її чергова поразка під Варавілем (від клятого – вовк! Лютий вовк!) Вільгельма Завойовника14.

Лишившись удовою з малим сином-королем (дитина ще зовсім!), у всьому королівстві одна-однісінька, не знала, з чого починати і як далі жити і Францією керувати. Тож шукала в ті дні якщо й не рятунку (де ти його знайдеш, коли самотня і беззахисна), то бодай підтримки у владик сусідніх держав.

Один із таких її листів зберігся:


«Від Анни Ярославни Едуарду.

Государю Едуарде, зичу тобі благоденств Господніх і всій твоїй родині, звертаюсь до тебе з печальною звісткою, яку, можливо, ти вже й чекав після тих поразок, що їх потерпів мій чоловік у Нормандії від Вільгельма. Чоловік мій Генріх помер, залишивши мене удовою з малолітнім сином Філіппом, і немає у мене іншого захисту, крім Бога. Вільгельм буйний і дивиться в бік протоки, за якою лежить твоя країна, клянеться, що обіцяв ти йому престол Лондонський. Але і в інший бік, наш, дивиться, і буйства його я вельми остерігаюсь: свавільний він і жадібний, і владолюбний надміру.

Прошу молитися за душу покійного мого мужа, государя Генріха, про безпеку спадкоємця престолу Франції Філіппа і про приборкання буйства Вільгельма, сина Роберта Диявола. Знай, що й покійний мій муж шанував тебе, і я шаную тебе вельми за мудрість твою, благочестя, здоровий розум і тверезий, і відрадно, що в такий смутний час, як наш, є на землі мудрий і благочестивий государ, здатний розсудити вірно і праведно будь-яке діло.

Зичу благословення, і хай продовжить Господь твої дні.

Анна regina»15.
Повернувшись з похорону та перебравшись до Санліса, Анна вирішила, що життя продовжується, а отже, жити треба. Навіть у статусі вдови. І ставити на ноги завтрашнього короля Франції, сина її Філіппа. Таке кмітливе хлоп’я, до всього беручке, всім цікавиться – Анна залюбки навчала його премудростям, які сама знала… Санліс тоді, хоч і була королевою, ані на день не залишала. Роки, здавалося, йшли їй на користь. Вона не постаріла – навіть погарнішала. І почувалась не Анною, а швидше – Анничкою. Не ходила, а пурхала, наче в неї крильця були за плечима. Вбрана в елегантне лілове вбрання (у ті часи – траур французьких королів), зиркала в коштовне венеціанське люстро (дарунок короля до дня вінчання) – дивилась і не впізнавала себе. Вона таки й справді помолодшала. І дивно було: печаль і сльози, страх і відчай (як вона буде сама, без мужа на королівстві?) зовсім не затьмарили її рожевих щічок, ясності погляду, а пишно-яскраві кучері наче квітли-розквітали на її голівці. Волосся в неї було все таке ж золотаво-осяйне – ані сивинки. Відчувала: тоскне слово «удова» аж ніяк до неї не тулиться. Виконувала свої обов’язки з опікунства над малим королем Філіппом. Ці обов’язки ділив з нею родич покійного чоловіка і його друг Бодуен, авторитетний і могутній сеньйор. Його авторитет був настільки великим, що маленькому королю Філіппу без вагань присягнули й інші вельможі. Ніхто не смів і рота розкрити, щоб оспорити заповіт Генріха.

У турботах про державу та її маленького короля й минали роки. Син виростав із дитячого, а тоді з підліткового віку, непомітно якось став королем. Уже перед вельможами не губився і за її спину, як раніше, не ховався… Все було добре, і Анна тільки квітла. Виявляється, це ж так чудово – мати такого сина-юнака і вже короля, бути багатою, вродливою і… вільною. Почувалася, як у юності, в Києві. Та й вік – тридцять п’ять років, – хіба це вік? Траур по Генріху давно скінчився (ще раніше він скінчився в її душі, любові у неї до покійного чоловіка вже не було – був обов’язок), то чого ж тепер сумувати-печалитись?

Тепер королева могла постійно приймати в своєму замку в Санлісі гостей, з якими їй було приємно і добре. Навколишні сеньйори мало не наввипередки мчали до Санліса. І до всіх королева Анна ставилась однаково ласкаво й привітно. І раптом…

З’явився один – не такий, як інші…

І вона його відразу ж виділила з тлуму гостей.
Звали його Рауль. I заради Анни він був готовий на все
…Десь приблизно через рік по смерті чоловіка Анна знову вийшла заміж. Негадано. Про це пишуть всі біографи Анни (факт у її житті – друге заміжжя – вельми промовистий і колоритний), історики, автори хронік про ті часи. Деякі з легким відтінком несхвальності. Чи й осуду. Неначе існує (чи колись існував) закон, що забороняє вдовам по смерті чоловіка вдруге виходити заміж. Це особиста справа. (Правда, за народною традицією – не раніше, як через рік по смерті чоловіка – «щоб ноги його встигли охолонути».)

Чи будь-коли, якщо сприятливо складуться обставини і знайдеться (може, навіть і випадково) достойний претендент на її руку і серце; той, з ким вина доживе віку, бо самотній жінці зле поневірятись у цьому світі. Як писатиме Шевченко:


Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.


І далі мало не крик:
…Ні. Треба одружитись

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині…


Правда, ці рядки будуть написані через 800 років по тому, як у далекій Франції Анна Ярославна опиниться в самотині, але думала вона тоді і почувалася саме так, як напише про те Поет (люди завжди – люди, і їм, притаманні одні й ті самі слабкості). Чи, як співається в пісні: «Хай і хліб з водою, аби, серце, з тобою».

З цих міркувань – щоб не одуріти в самотині, та ще й з любові, що раптом спалахнула в її все ще тоді молодому серці, Анна й вийшла вдруге заміж… І зазнає ще за життя осуду, а дехто й відверто її ганитиме та гудитиме. Але мали рацію й ті, хто її тоді засуджував. Притичина в тому, що сама вона була королевою. А королева (за тодішніми законами) на випадок смерті чоловіка-короля не мала права вдруге виходити заміж, а мусила до скону літ своїх залишатися королевою-удовою. Бо, вийшовши вдруге заміж, втрачала свій титул королеви. І все, що з ним пов’язане… Не кажучи про авторитет та повагу підданих…

Але з нею це лучиться десь через рік по смерті короля, коли влітку 1061 року Анна буде викрадена на полюванні в санліському лісі (викрадення відбудеться з її згоди) одруженим графом, до якого вона «відчувала виключну прихильність» і який привезе її до себе в замок, попередньо вигнавши звідти свою дружину та уклавши з Анною таємний шлюб…

І хто б міг передбачити такий поворот у її долі? Вона – не могла.

І не думала заздалегідь, і не гадала. І ніякого передчуття не було.

Вже й змирилась зі своєю долею. Не стало чоловіка і, здалося, життя її скінчилося, а далі… Далі буде просто доживання віку.

Але щось у її серці не погоджувалося, хтось у її єстві неначе протестував: що ти кажеш! Яке… доживання? Ти ж іще така молода і ще прагнеш любові, бо в першому заміжжі не спізнала її…

В оте друге заміжжя Анна кинулась, як сторч головою у воду.

Такою щасливою Анну Ярославну в Санлісі ще не бачили. Вона вся аж світилася радістю.
Звали його, як уже мовилося, Рауль.

Граф Рауль де Валуа.

Ще повніше: граф Рауль Великий де Валуа де Крепі… (І ще в нього були якісь прізвища з часткою «де» – всіх вона не запам’ятала.)

Завдяки першому шлюбу він отримав графства Бар-сюр-Об і Вітрі-ан-Пертуа. І міг назви цих графств додавати до свого прізвища, перед кожним вставляючи частку «де» – звучить!

Народжений 1010 року.

На час його одруження з Анною йому виповнилося піввіку його невгамовного життя.

До Анни він був двічі одружений. Перша дружина, графиня Адель, народила йому п’ятеро дітей. Після смерті Аделі (1053), одружився з дочкою графа Шампані Елеонорою Брабантською, дітей у другому шлюбі не було.

Постійно займався розширенням території свого графства, будучи войовничим, не задумуючись нападав на своїх сусідів і навіть захоплював у них фортеці, замки й цілі міста. Як пишуть історики, славився воєнною доблестю та багатством, був сміливим, кмітливим і грізним воєначальником, лідером і незрівнянним тактиком. Використовував вроджене почуття загарбника, завжди з успіхом штурмував фортеці, які він вважав такими, що мали належати йому. Ще писали: місто, оточене Раулем, це завжди захоплене місто. (Наприклад, він розорив графство Верден, а його столицю спалив тільки тому, що єпископ Вердена відмовився виплатити певну суму відкупного.)

Це він, войовничий і жорстокий, маючи добре військо, мав би посісти місце герцога Нормандського Вільгельма (з яким теж не мирився і якось було навіть побив), так от, він мав би – за своїм характером та войовничістю – напасти на Англію та сісти її королем, але…

Замість Англії, що її по смерті тамтешнього короля взяв герцог Нормандський, його давній суперник по захопленню чужих міст та фортець, себто Вільгельм, Рауль не залишився в накладі. Доки Вільгельм брав Англію, Рауль узяв королеву Анну, яку з дня її появи у Франції кохав і про яку тільки й мріяв…

«Англія – се таке, – казав. – Я більше отримав – королеву Анну. І тепер вона моя люба дружина, а той, Вільгельм, нехай тішиться Англією…»

Ніхто йому не наважувався суперечити, а чинити опір було справою безнадійною. І при всьому цьому граф Рауль був вірним васалом короля, захищав королівську владу, якщо їй загрожували, тож став для країни надійним захисником.

Незважаючи на свою агресивну войовничість та підступність і надто велику жорстокість (коли було не по його чи хто з ним не погоджувався, суперечив йому, – залишав після себе руїни та попіл), це був загалом поставний чоловік – високий, на вигляд значно молодший за свої літа, гарний на вроду, і жінки – якщо він звертав на них увагу, – не могли встояти перед ним…

Не встояла й Анна Ярославна…

І запишуть історики до своїх анналів: на той час Анні було тридцять п’ять, і її врода мала неабиякий успіх… Всі гості захоплено закохувалися в неї. Але один з них, як їй здалося, старався оволодіти її увагою наполегливіше за інших.

І Анна віддала йому перевагу.

Саме Раулю.

Він володів багатьма титулами: граф де Крепі, де Валуа, дю Вексен, д’Ам’єн, де Бар-сюр-Об, де Вітрі, де Перон і де Мондідьє…

Так-так, це був один з наймогутніших вельмож Франції, і він зовсім не хвастав, коли запевняв, що йому не страшні ні королівські армії, ні римське та будь-яке інше духівництво.

Тільки сама собі Анна могла зізнатися: у Санлісі вона збирає стільки гостей лише для того, щоб серед тієї юрми побачити його. І чим він її полонив – вона й сама не могла збагнути.

Та й хто збагне почуття, що сколихнули її душу? Світ ніби яснішим став і ширшим, коли він з’явився у Санлісі серед її гостей. І їй, удові, здавалося, що осінь її життя скінчилася.

Осінь тоді буяла в Санлісі (у природи свої непорушні закони), а в її душі буяла весна, і вона відчувала за плечима крила.

О, боги, невже це… любов?

Та любов, що робить жінку крилатою?

Він був і вдатний з себе, рішучий та відважний, і титулований. Граф Рауль походив по боковій гілці від самого Карла Великого, себто належав не просто до колишньої королівської династії Каролінгів, – до тих васалів, які могли запросто виступити проти свого сеньйора.

Ще історики писатимуть: і здавалося б, зараз, коли на троні ще недосвідчений юнак під опікунством слабкої жінки, саме час для зухвалого графа половити рибку в мутній воді, вирвати собі ще деякі привілеї. Хоча б зменшити розмір королівської данини на володіння де Крепі. Чи й заколот підняти. Граф усе міг і на все мав і силу, і засоби, але… Граф цього не міг зробити й іншим цього робити ніколи б не дозволив. Заради Анни був готовий на все. Єдине, чого він боявся, так це того, що Анна не зверне на нього увагу і залишиться до нього байдужою. Але він був щасливий, адже бачив: Анна звертає на нього увагу, Анна не байдужа до нього…

Вважається, що однією з причин відмови Анни від регентства була пристрасна любов її до графа Рауля з роду де Крепі.

Можна сказати, що найбільшу популярність графу де Крепі де Валуа приніс шлюб у 1062 році з удовою короля Генріха I Капета Анною Ярославною, великою княгинею Київською і королевою Франції, яка стала йому третьою дружиною. Рауль не побоявся відлучення від церкви і різних чуток при дворі. До всього ж йому, щоб одружитися з королевою, довелося розлучитися зі своєю дружиною.

Заради Анни граф Рауль на все був згоден і на все йшов – щастя з’явилося йому в образі Анни Ярославни…

Він мав дружину і був самотнім. Бо любові чомусь не було. І він, змирившись з самотою, збирався так і віку доживати. Аж тут Анна. По смерті короля – теж самотня.

І граф Рауль чи не вперше відчув себе щасливим – від однієї лише думки, що поруч із його замком у Санлісі, в королівському замку, – Анна…

Досі він завойовував фортеці і брав міста.

Тепер він мав підкорити королеву-вдову.

І граф ринувся завойовувати своє щастя…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка