Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах



Сторінка9/12
Дата конвертації15.03.2018
Розмір2.16 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

І граф Рауль де Валуа де крепі був проклятий і відлучений від церкви…
Поселившись у Санлісі, в досить лісистій місцевості, Анна, навіть будучи в статусі королеви-вдови, любила займатися полюванням – звикла до звіриних ловів у себе на батьківщині.

Французька романістка, яка старанно збирала матеріали про Анну в архівах Києва, Новгорода, Володимира, Парижа і написала роман «Анна Київська», свідчить: «Щодня по кілька годин Анна не злазила з коня, залишаючи далеко позаду своїх дам», теж, ясна річ, вправних вершниць. Давньоруська Діана, французька королева «за досить короткий час… полонила рицарів і зброєносців своїм умінням запускати сокола чи цькувати оленя… Гості її готові були віддати життя за один погляд королеви і вбити (навіть так!) кожного, хто зважиться її образити».

Як писатимуть дослідники, «не треба забувати, що Анна Ярославна овдовіла молодою. Коли помер її чоловік, вона мала тільки тридцять п’ять років і була, як свідчить літописець, надзвичайної краси і вроди. З-поміж вельмож, що дуже часто відвідували Санліс, був і Рауль III Великий, граф де-Крепі і де Валуа, дю Вексен, д’Ам’єн, де Бар-сюр-Об, де Вітрі, де Перон і де Мондідьє. Цей принц, нащадок Карла Великого, був, як каже історик його роду, «одним з наймогутніших і найбільш деспотичних васалів, яких тільки Франція коли-небудь мала…» Він «визнавав тільки ту, більшу понад його власну силу й владу, що могла послужити йому для виконання його власних намірів і проектів» і «не боявся ні короля, ні гніву Церкви…».

Граф Рауль де Крепі жив неподалік Санліса – його замок Мондідьє було видно з собору Святого Фрамбурга. Феодальні володіння графа були більшими за домен французьких королів, і все ж Рауль був васалом. Але таким, з яким король чи не все своє життя боровся. Здебільшого безуспішно. Граф був наполегливим і, якщо чогось багнув, неодмінно досягав свого.

В Анну він закохався ще тоді, коли вона прибула до Франції і стала дружиною Генріха, але до пори до часу утаємничував свої почуття.

Та тільки вона стала (на безмежне щастя Рауля) вдовою, закоханий граф вирішив відкритися. Якось влітку 1062 року на полюванні граф негадано згріб Анну в обійми і міцно поцілував її у вуста.


Принагідно згадаємо про першу на Русі княгиню-християнку Ольгу. Про її ранній період життя мало що знано. Та й те позначене розбіжностями. Невідомо точно, де й коли вона народилася, з якої родини походила і чи була вона князівського роду. Найпоширеніша думка: Ольга народилася близько 890 року у місті Пскові, в землях кривичів. «Повість временних літ» стверджує: Олег привіз Ігореві наречену з Плескова (північна діалектна форма назви Псков), «була вона мудрою та кмітливою, від неї народився син Святослав». Оскільки ж ім’я Ольга (Хельга) начебто вказує на скандинавське походження княгині, то звідси – традиція вважати її шведкою, дочкою одного з дружинників Рюрика, що був намісником у Пскові.

Існує ще одна гіпотеза: буцімто Ольга – болгарська царівна, а її рідне місто Плесков ототожнюють з болгарською столицею Пліска… А ось у церковних «Житіях Ольги» розповідаються народні легенди, що Ольга за походженням – звичайна сільська дівчина з села Вибутино. Якось у псковських лісах вона випадково зустріла княжича Ігоря, котрий був у тих краях на полюванні, перевезла його човном на інший берег річки. Ігор, вражений її вродою та розумом, одружився з тією дівчиною, хоч вона, мовляв, і була простого роду. Лучилося це року 903-го, і проста дівчина Ольга, дочка перевізника, стала княгинею Київської Русі. Відзначалася гострим розумом, невтомною енергією, широтою поглядів та несхибною волею.

Як християнка «уславилась добрими ділами». Знищувала язичницькі капища та будувала християнські церкви. У «Пам’яті і похвалі» Якова Мніха ось, що пишуть про це: «І потом требища бесовская сокруша і нача жити о Христе Ісусе, возлюбивши Бога…» Померла велика княгиня на 77 році життя 11 липня 969 року, заповівши перед смертю «не творити над нею тризни» (язичницький ритуал). Поховальний обряд було здійснено священиком за християнським звичаєм. Де саме її поховали – невідомо, очевидно, в одній із християнських церков, збудованих нею. Згодом онук її князь Володимир переніс останки своєї бабці-княгині до Десятинної церкви, де її й було поховано в кам’яному саркофазі.

Княгиня Ольга була прапрабабцею Анни Ярославни, яка, в свою чергу, була праправнучкою княгині Ольги – по батьковій лінії.

Анничка ще в дитинстві любила слухати розповіді про свою знамениту прапрабабцю і княгиню Давньої Русі, просту-простісіньку селянську дівчину із Пскова. І завжди слухала із захопленням – княгиня Ольга була для неї взірцем, для чого треба приходити в цей світ. Особливо Анничці подобалися розповіді про те, що Ольга не була за походженням з княжого роду, а була простого роду-племені (дочка перевізника), а бач…

Княгинею стала. Та ще й якою! І навіть мудрою правителькою, яка рішуче порвала з язичництвом і прийняла нового бога – Ісуса Христа. В її родині, родині Ярослава Мудрого, часто при нагоді переповідали різні цікаві билиці про Ольгу – вони захоплювали Анничку в дитинстві, коли вона була дівчатком, і в дорослому житті, як уже стала королевою Франції. Тоді вона іноді сама переповідала ті билиці, почуті нею ще від батька. А переповідаючи (дещо додаючи од себе), наголошувала, якою вона була славною княгинею і скільки для Русі доброго зробила, як мудро Руссю правила, хоч і була простого роду… Дочка перевізника на якійсь там річці (може, й на Волхові) біля града Пскова… Батько перевозив своїм човном подорожніх через річку, з того й жили. Ще дівчиною – а вона вдалася міцненькою, – допомагала батькові перевозити подорожніх, тож змалку навчилася веслувати, і човен її слухався. А якось до річки, вигулькнувши з лісів-борів дрімучих, примчав полювальник, молодий і гарний. Як потім виявиться, то був син самого князя Рюрика. Хвацько примчав і нетерпляче загорлав:

– Гей, перевізнику, ану жени сюди своє корито! Маю на той берег дістатися… Заплачу щедро. Тільки хутко, хутко!..

А перевізник того разу десь забарився, а в човні сиділа, стрункими ніжками бовтаючись у воді, його донька Ольга.

– Як чекати мого батька не маєш часу, – каже, блискаючи зубами, – то сідай, молодику нетерплячий, я тебе перевезу…

– Ти-и?


– А чого? – аж образилась дівчина. – Я з батьком вже друге літо подорожан переправляю на той берег. Чи з того на цей.

– Ти ж дівча ще, а вже – перевізниця?

– Батькові підсобляю, – коротко пояснила дівчина. – Сідай, та й попливемо! Тобі треба, – хутко будеш на тім березі.

Молодик скочив до човна, дівчина за весла взялася, і попливли. Веслувала дівчина завзято – молодик не міг нею намилуватись. Ач, як веслує! Човен мовби й не пливе, а над водою лине… І молодик той (така легенда чи билиця?) незчувся, як і захопився тим дівчам.

– Я – княжич Ігор! – вигукнув уже на тім березі. – А як тебе звати-величати?

– Величати мене ще немає за що, – одказує дівчина. – А звати Ольгою.

– Послухай, Ольго. Ти мені… люба…

– Так уж й люба! – дзвінко засміялася. – Коли ж ти встиг?

– А поки ти мене перевозила з того берега на цей. Кажу, ти мені люба. Хочу взяти тебе за дружину.

– Спробуй, – мружилась, і в очах її вабних було повно сонця, смішинок і ще чогось такого, що так його схвилювало. – Може, я ще й не дамся! Мені треба батькові допомагати!

– А я… я… – молодик вже запалився. – Візьму тебе і… викраду! Ось так! Викраду! І заберу тебе до Києва, до града нашого стольного. І будеш ти княгинею – моєю і Русі нашої…
Дикий мед твоїх губ…

Вставна новела
Мабуть-таки, щось є між берегами річки, що про них і в піснях співається. Особливо той загадковий і незбагненний берег.
Берег любові в далекім тумані,

А допливеш – коли тільки удвох,

А допливеш – коли спільне бажання…

Берег любові та хвилі тривог…


Бо на тому березі, як в іншій пісні співається, живе вона, Марічка. У хаті, що сховалась у зелений бір… І вже герой клянеться, що прокладе на той берег, до серця коханої, кладку…

Коли у наші часи згадати Київську Русь, княжича Ігоря Рюриковича, що, зустрівши між двома берегами своє щастя в образі дочки перевізника Ольги, мабуть, він неодмінно б заспівав, пливучи з нею від одного берега до другого, пісню. Як-от «Береги», що її виконує О. Малинін.


Берега, берега. Берег этот и тот.

Между ними – река моей жизни.

Между ними река моей жизни течет,

От рожденья течет и до тризны.

Там, на том берегу, что течет по судьбе,

Свое сердце тебе я оставил.

Свое сердце навек я оставил тебе,

Там, куда не найти переправы.


І звичайно ж:
А на том берегу – незабудки цветут,

А на том берегу – звезд весенний салют.

А на том берегу мой костер не погас,

А на том берегу было все в первый раз.

В первый раз я любил и от счастья был глух.

В первый раз пригубил дикий мед твоих губ.

А на том берегу, там, на том берегу,

Было то, что забыть никогда не смогу.


І на всі часи – що тоді, тисячу з гаком літ тому, що тепер, що завтра-позавтра і взагалі на всі віки прийдешні, кожен з нас, хто колись жив чи завтра житиме, вперше пригубивши дикий мед з коханих вуст, ніколи того не забуде…
Билицю про свою прапрабабцю Ольгу Анна Ярославна розповіла і графу Раулю, коли вони розважалися полюванням у лісах біля Санліса. Графові оповідка страшенно сподобалась.

– І що? І що? Що? – вигукував він, не зводячи з королеви захопленого погляду живих променистих очей (що граф у неї закоханий, вона вже відчувала і це їй подобалось і хотілося, щоби він ніколи не зводив з неї своїх променисто-захоплених очей).

– Княжич Ігор тоді викрав дочку перевізника? Викрав? Викрав??

– Та викрав! Викрав!!! – захоплено вигукувала Анна. – Викрав, бо то була його доля, дочка перевізника. Тож і викрав. Правда, перед цим він запитав її, чи не буде вона проти, якщо він… якщо викраде її?

– Запитав? І що вона відповіла? – граф, здається, вже місця собі не знаходив, так збудився. – Що-що, що відповіла Ольга княжичу Ігореві на його… е-е… пропозицію викрасти її?

– А що може відповісти дівчина тому, хто їй сподобався? Згодою.

– Отже, він викрав Ольгу? З її згоди?

– Атож. Викрав. І вони побралися, і Ольга стала княгинею. Ще й Руссю потім керувала. Мудрою виявилась.

Граф Рауль раптом кинувся до неї – він усе робив рвійно-зухвало, наче зненацька, – кинувся і…

О боги, він підхопив її, королеву-вдову, на руки.

– Я теж тебе викраду, кохана моя! Візьму приклад з того Ігоря-молодика. Викраду! Зараз же. Негайно! І в замок свій тебе відвезу на коні швидкому. Ти не будеш проти, га? Якщо я тебе викраду?

Замість відповіді вона, у нього на руках, заплющила очі і, обхопивши його за плечі руками, ще тісніше до нього пригорнулась…

– Усе, все, все! Я тебе викрав, люба Анно! – кричав граф і бігцем поніс її до свого коня, посадив її на свого гнідого, вигукуючи: – О боги! Я викрав Анну, викрав з її згоди! А все, що я захоплюю, – фортеці, міста чи жінок, – назад я вже ніколи не повертаю…

Анна не перечила, і граф, ошалівши від щастя, цілував її ще і ще…

– Але ж у тебе є дружина… – посмутніла королева.

– Віднині моя єдина дружина – це ти, моє щастя!

Усе в цій любові було красивим і навіть легендарним.

Так-так, існує легенда, згідно з якою граф Рауль викрав Анну під час полювання. Королева (як шепотілися у Санлісі й Парижі) навіть не чинила опору – вона дуже хотіла, аби граф викрав її. Щоб пустити чутку, буцімто її, королеву, присилували вийти заміж. Але викрадення було (як усі знали) зі згоди королеви. Ухопивши Анну на полюванні, граф всадовив її до себе на коня – на очах усього почту королеви, щось задерикувато-радісно вигукнув і помчав до свого замку…


З інтернет-видання:

«Чи принесло радість Анні життя в Санлісі? На це запитання важко відповісти однозначно. По сусідству з Санлісом знаходився замок могутнього феодала графа Рауля Крепі де Валуа, нащадка грізного Карла Великого і пізніше одного із засновників династії Валуа, що почала правити країною у 1328 році. Граф жив із другою дружиною Елеонорою, мав двох синів і двох доньок від першої, яка померла 1053 року. Побачивши свою королеву Анну під час одного з королівських бенкетів, вельможа закохався в Ярославну. За життя кузена, короля Генріха І, Крепі, граф Валуа, стримував свої почуття. Після смерті Генріха він перший розділив з Анною її горе. Не проминав жодної нагоди, аби якомога частіше бувати в королеви, часом давав ділові поради, допомагаючи в управлінні країною. В основному, поради зводилися до того, що треба ослабити позиції непокірних підлеглих, які, користуючись малолітством короля, намагалися провадити свою політику: не платити в державну скарбницю податків, не поставляти солдатів для служби в королівському війську, не з’являтися на королівські ради, де вирішувалися державні справи. Герцог Аквітанський, наприклад, заявив графові Фландрії Бодуену V, який після від’їзду Анни до Санліса виконував обов’язки регента, що не хоче бути васалом підлітка-короля, нехай підросте, мовляв, тоді побачимо. Хтозна, чи не так само поводився б Рауль Крепі де Валуа, якби не кохання до Анни? У Санлісі граф усе настирливіше упадав біля молодої вдови і в один із візитів освідчився. А що ж Анна, яка добре знала: сусід офіційно не розлучений?.. Можливо, вона також кохала – чим же іще пояснити її згоду на шлюб? А може, страшний привид самотності лякав королеву своїм холодом, який вона з кожним роком відчувала все дужче? Старший син відійшов од неї, середульший помер, восьмирічний Гуґо як міг зарадити матері? Хотіла була забрати його з собою до Санліса, але за наказом Філіппа Гуґо не пустили з нею: Філіпп заявив матері, що буде краще, коли брат знаходитиметься біля нього. Отже, попереду самотність, бо рідні брати і сестри, сонячний Київ – ой як далеко… Напередодні весілля граф надав колишній дружині Елеонорі, яку вигнав з дому, запідозривши зраду, невеликий маєток на півдні Франції, а слугам наказав не пускати її до замку…

З великими труднощами Елеонора дісталася Рима, щоб поскаржитися папі на колишнього чоловіка. За наказом папи Олександра II (це коштувало жінці, мабуть, не одну сотню дукатів) через архієпископа реймського графові де Валуа було направлено листа.

З цим посланням архієпископ прибув до замку Крепі і чекав кілька днів, поки господар повернеться з полювання.

Де Валуа був здивований, побачивши таких гостей, а прочитавши листа від папи, ошаленів і розтоптав пергамент чоботиськами. В посланні папа писав: «Ваша поведінка, сеньйоре, стосовно вашої цнотливої дружини не гідна не лише високого звання графа Крепі де Валуа, а й християнина. Людські й церковні закони засуджують вас! Бійтеся порушити їх. Я наказую підкоритися вищим наказам моїм як первосвященика, в противному разі ми змушені будемо вжити проти вас церковних канонів і відлучити вас від Христової святої Церкви». Граф відказав архієпископу, що Рим не має права втручатися в його особисте життя, відповіді на листа не буде, а посланець папи нехай забирається геть…

Граф Рауль Крепі де Валуа був проклятий і відлучений від церкви; хоча це мало його турбувало. Бенкети, полювання, розваги, урочисті обіди цікавили сеньйора більше за кару Божу».


А потім молоді обвінчалися в церкві Святого Вікентія. Та і як би кюре не обвінчав самого графа Рауля, церковного попечителя, за чиї щедрі внески існував і сам приход, та й кюре мав за що жити, і жив непогано – на пожертвування графа.

– Святий отче, – без будь-якого вступу велів йому граф. – Негайно, цієї ж миті, повінчайте нас!

З ним була королева Анна, і це насторожило кюре.

– Сеньйоре, що ви кажете і що чують мої вуха? – розгубився священик. – Як вас повінчати, коли ви… ви одружені? Смію нагадати, з графинею?..

– З ким я зараз перебуваю у шлюбі – я, отче, і без вас добре знаю.

– То як я вас можу повінчати ще з однією жінкою, шановний сеньйоре?

– Це вже ваша справа, як. Вінчайте, отче, й швидше! – підвищив голос граф. – А щодо… щодо згадуваної вами графині, моєї теперішньої дружини, то я завтра ж почну з нею шлюборозлучний процес.

– Тож як завершиться шлюборозлучний процес, шановний сеньйоре, тоді й можна запровадити вінчання з цією жінкою, себто з цією пані, що біля вас.

– Чека-ати?! – гримнув граф і брилою навис над маленьким священиком. – Ти знаєш, святий отче, що згоду на розлучення дає тільки папа римський? А його згоди чекають роками! А я і дня не можу прожити без цієї жінки, – пригорнув до себе Анну, що розгублено кліпала повіками. – Я помру, якщо вона сьогодні не стане моєю!

– Тоді хоч Бога побійтеся, сеньйоре.

– Кого мені боятися – моя справа! А тобі раджу побоятися не Бога, а мене. Бог далеко, а я завжди близько.

Граф мав рацію: Бог і справді далеко, а сеньйор близько.

– Прошу до вівтаря, – заметушився кюре. – Сподіваюсь, вінчання буде за взаємною згодою?

– Саме так, отче, – відповіла за графа Анна. – За взаємною…

І додала через мить:

– Із любові. Ми з графом кохаємось і хочемо бути разом. Завжди разом. Стільки літ, скільки їх вділить нам Господь.

Священик чи то із співчуття до закоханих, чи зі страху (граф Рауль у Франції був одним з наймогутніших) спішно їх повінчав. І це при тім, що граф Рауль де Крепі де Валуа був одруженим.

І почалося їхнє щастя (виявляється, воно таки є у світі закоханих – щастя!), те щастя, яке здавалося їм безмежним і таким, якого вони досі не спізнавали – Анна у шлюбі з його величністю, граф у шлюбі зі своєю графинею. В обох серця були переповнені досі не знаними їм почуттями і, звичайно ж, тьохкали чи не соловейками.

Правда, тоді закохані не відали того, що відають (завдяки науці) сьогоднішні вчені. Ось, наприклад, італійські вчені з якогось там університету довели, що кохання зароджується зовсім не в серці, як віками (ба, тисячоліттями!) ми були впевнені, а в мозку. Ті невгамовні вчені виявили під черепною коробкою людини аж 12 ділянок мозку, які активізуються саме тоді, коли вона закохана. Вони працюють дуже злагоджено, і це позитивно впливає на роботу мозку загалом. А завдяки активізації кори головного мозку людина інакше сприймає світ – у яскравіших кольорах, у позитивних емоціях. Активізується не лише сприйняття, а й пізнавальні процеси, пам’ять, увага, уява. Недарма ж у цей період багато хто раптом починає писати вірші, малювати, щось створювати, винаходити. Покращується стан нервової системи, підсилюється імунітет, витривалість. Але закоханість та зріле кохання є дуже різними процесами за своєю біохімічною природою. Закоханість – це вибух гормонів, посилено починається вироблення дофаміну (гормону задоволення), адреналіну (збудження усіх ресурсів організму). У цей час закохані відчувають залежність одне від одного (як ото формується залежність від наркотиків, спиртного тощо). Закохані уже не можуть жити одне без одного й хвилини і – молодіють, молодіють… У зрілому коханні починають діяти інші гормони, зокрема, окситоцин (його ще називають гормоном прихильності). Без нього неможливе створення родини, адже він викликає почуття вдоволеності та спокою в присутності коханої людини. У таких пар ті ж учені виявили високий рівень серотоніну – гормону врівноваженого благополуччя, гармонії, себто щастя. Що й здається закоханим неймовірним і таким, якого більше ніде у світі немає, тільки у них.

Ось такими закоханими й були тоді граф Рауль і екс-королева Франції Анна. Але зовсім іншої думки був папа римський, який відлучив графа Рауля від церкви.

На той час це була не просто кара, а найстрашніша кара, адже вважалося, що відлучений від церкви неодмінно потрапить до пекла.

Відлучення будь-якого правителя, бодай і сильного та впливового, було вельми тяжкою і навіть небезпечною карою, що її витримували лише люди відважні, з сильним характером. Від людини, що відлучалася від церкви, відверталися друзі й родичі, її міг безкарно вбити хто завгодно. Це навіть вважалося подвигом. Але граф Рауль належав до людей, які не боялися ні чорта, ні тим більше папських погроз. У нього були свої закони і норми моралі. Він діяв так, як вважав за потрібне, тож і не дивно, що відлучений від церкви, підданий прокляттю й страшній карі, граф Рауль преспокійно жив собі з Анною, насолоджуючись любов’ю та щастям. Він був таким могутнім владарем, що ніхто не наважувався навіть словом йому дорікнути. На кшталт того, що, мовляв, тебе відлучено від церкви і ти поза законом…

Але граф навіть перед перспективою опинитися в пеклі не відступився від Анни.

– Пекло буде тоді, – казав, – коли я втрачу Анну. А поки вона зі мною – я в раю!

Такого ж переконання була й Анна: з Раулем її чекає рай, без нього життя перетвориться на пекло.

– А я вибираю рай, – сказала і захоплено-закохано подивилася на графа.

Законній своїй половині граф заявив прямо і безапеляційно:

– Ідіть геть, мадам!

– Але – чому? – була вражена дружина.

– Та хоча б тому, що… Ви мене зраджуєте! – вигукнув Рауль перше, що йому спало на думку – інших доказів не придумав. Знав, що це неправда, що дружина його ніколи не зраджувала, але затято повторював:

– Ідіть геть, мадам! Ви мене зрадили!

Бідна графиня, яка була зразком подружньої вірності, розплакалась гіркими сльозами і другого дня, забравши необхідні речі, перебралася в монастир. Граф був на вершині щастя. Він нарешті позбувся нелюбої дружини, а Анна… Анна, посміхаючись, тулилась до нього і так ніжно-ніжно зазирала йому в очі.

Граф привіз королеву в Крепі-ан-Валуа, де їх, як уже мовилося, і обвінчав священик.

І тут сталося негадане. Викрадення королеви і її таємний шлюб зчинили у Франції неабиякий скандал. Порядні люди обурювалися, звинувачуючи королеву в подружній невірності – всього лише через два роки вийшла вдруге заміж! Після смерті короля! Хіба вона не знає, що за законами Франції королева на випадок смерті короля не має права вдруге виходити заміж, а до кінця життя свого залишатися удовою? Бо інакше втратить статус королеви. А вона… Побігла за іншого заміж! Втратила совість і честь! А Рауль… Рауля, казали, треба негайно позбавити причастя. І так далі, в тому ж дусі.

Анна своїм другим заміжжям завдала таки клопоту, гірше – почала втрачати повагу й пошану французів. Але навіть це її не зупинило. Анна була кохана, вона кохала, а все інше… Все інше – пропадай!

Медовий місяць минув у неймовірному для них щасті. На прокляття Рима, на осуд співгромадян закохані не звертали уваги. Головне – вони разом і щасливі…

Поклялися ніколи-ніколи не розлучатися, і слова свого дотримали. Завжди були разом, любили мандрувати, а на осудливі погляди не звертали уваги. Вони заслужили право на любов. Особливо Анна. Пожертвувала заради любові усім. З королеви стала просто графинею, переступила через усі заборони. Жіноче щастя для неї було вагомішим, аніж титул королеви. Та й граф Рауль де Крепі був достойним чоловіком, і Анна ніколи не пошкодувала про те, що вчинила.

Зрештою, чоловіка, короля Франції вона не зраджувала – боже борони! Вона не так вихована, – навіть не кохаючи його, була йому вірною. І не її провина, що він передчасно пішов із цього світу – все у волі небес. Якщо вона полюбила Рауля, значить, так угодно небесам. Та й кожна жінка приходить у цей світ для щастя. І вона не виняток… Рауля, коли він її покохав, не зупинило навіть прокляття Рима та відлучення від церкви – ніщо й ніколи не зупинить і її почуття до нього.


Але невблаганно настане той день: 8 вересня 1074 року
Дванадцять років її життя з Раулем промайнули як один день – сонячний, безхмарний і неймовірно переповнений. Здавалось, йому не було і ніколи не буде кінця. І що з того, що Рим велів Раулю і Анні жити окремо одне від одного? А вони жили в обіймах одне одного! Іноді їй здавалося, що обійми Рауля – це останній прихисток у її житті. Мабуть, воно так і було…

Цього не знав кюре, який їх вінчав, але це знала вона. І за те, що відбувалося з нею в обіймах Рауля, коли вони ночами шалено віддавалися любові, – вона ладна була навіть душу закласти.

Живучи в замку Рауля і вже будучи всього лише графинею, Анна зберігала добрі стосунки з сином-королем, бувало, що й супроводжувала його в поїздках по країні – навіть іноді разом зі своїм новим чоловіком, якого вже почав визнавати і син її Філіпп. Як уже згадувалося, під багатьма документами і хартіями тих років поруч з іменем сина-короля значиться і її ім’я.

Зрештою все почало налагоджуватися. Рим, збагнувши, що заборонити графу Раулю любити королеву Анну не може, пустив усе на самоплив. Почали звикати до повторного заміжжя Анни й французи, розуміючи: любов можна вбити, але не можна її комусь заборонити. Що з того, що Анна вже не королева, а просто графиня? Любов для неї виявилася більшим щастям, аніж титул королеви. Жінки навіть заздрити почали Анні – оце так любов!

Дружина Рауля, пишучи скаргу на зрадливого чоловіка, а заодно й на Анну, але палаючи до суперниці ненавистю, хоч як не дивно, все ж правдиво написала, що «королева Анна – найвродливіша серед жінок Франції». А тому, мовляв, і не дивно, що вона обплутала її чоловіка чарами, і він потрапив у її сильце… Мабуть, воно так і було – зачарувала Анна такого непокірного і войовничого, яким був Рауль. Але, як час покаже, недовго тривало їхнє щастя. Мрячної осінньої ночі 1074 року негадано скінчив свої дні граф Рауль де Крепі де Валуа, і Анна овдовіла вдруге. Все змінилося в її житті. Зі смертю того, кого вона так любила, життя її наче враз зупинилося.

Все відбувалося, як у тумані. Стояла на колінах біля домовини чоловіка, молилась за упокій його душі, а в самої на душі була пустка, глуха порожнеча. Та ще безпросвітна туга…

Хоч життя й утратило для неї сенс, та все ж треба було якось доживати віку. Ось тільки не хотілося жити з синами Рауля, які дещо неприхильно до неї ставились. Гадала в ті дні: куди їй піти, де знайти в світі цьому прихисток? І якось невдовзі по смерті Рауль приснився їй – такий же, як і був за життя рвійний, гарний. Сказав їй з легким усміхом:

– Я чекаю тебе, моя люба графине…

Аж тут – де не візьмись, уві сні з’явився… король Генріх.

– Анна – не графиня! Анна – королева, і вона повернеться до мене!

«Що за дивний сон, – прокинувшись, стривожено думала Анна. – Обоє вони мене немов чекають… Але до кого мені повертатися? До Генріха королевою чи до Рауля – графинею?»

Ще подумала і вирішила: мабуть, треба доживати віку з сином Філіппом – у статусі матері-королеви.

У вересні 1074 року Анна повернулася до Парижа. Король Філіпп зустрів її з усіма почестями, які належали згідно з церемоніалом королеві-матері. В її відання надали праве крило королівського палацу, виділили штат прислуги.
Рауль III Великий, граф де Крепі де Валуа де Вітрі д’Ам’єн дю Вексен де Перон де Шомон де Мондідьє, сеньйор Бар-сюр-Об, скінчив свої дні 8 вересня 1074 року в Мондідьє.

Спадкоємцем його став молодший син Симон, граф де Мант д’Ам’єн де Валуа де Мондідьє де Бар-сюр-Об де Вітрі і дю Вексен.

Граф Рауль де Крепі де Валуа знайде свій вічний спочивок у церкві Сен-П’єру містечку Мондідьє провінції Пікардія, де його гробниця знаходиться й понині. Нащадки роду Крепі Валуа досі живуть у Англії. У Франції рід їхній припинив існування ще в 1213 році – за відсутністю спадкоємців.

Анна жила, ледве переживши смерть свого коханого, – як вона витримала, не померла слідом за коханим? Сонячний і безмежно щасливий день її життя з Раулем, довгий-довгий, і здавалось, безконечний день, змінився сутінками.

Барви зблякли, прийшло горе, а в душі її була пітьма. Рауль помер у 1074 році, Анні тоді було десь під п’ятдесят. Жити б ще та жити, але життя вже скінчилося – лишилася вічна ніч забуття. Її тримали в цьому світі сини, вона була їм потрібна. Син Філіпп як король виявився несамостійним.

Історики свідчать, що він навіть не здатен був вершити державні справи, хоч уже був одружений, мав сина, який згодом стане королем Людовиком VI Товстим. Він міг керувати Францією лише завдяки підтримці матері. Тож не дивно, що на багатьох документах тих часів з’являється і її підпис – як матері короля. Останній – під 1075 роком.


Знову в її неспокійні, уривчасто-тривожні сни (тривожні, бо не знала й не відала, як далі жити) чорним смутком-печаллю почав прилітати Змій Горинич з далекої, вже нею напівзабутої Русі…

Манив-кликав її додому-додомоньку, у Київську Русь.

– Ти вже вільна, дочко Ярослава Мудрого і Русі Київської, можеш повертатися. У пазурах своїх мідних, під крилами своїми чорними та широкими, я тебе попід небесами до Києва принесу…

– Але ж я вже… я вже француженка… – Змієві Гориничу чи сама собі казала. – І нинішнє моє життя тут, у Франції. А минуле моє життя там і залишилося. За роками, за далями туманними… Воно там живе, життя моє минуле. А нинішнє моє життя, осінь його – тут, у Франції. Бо я вже давно не Анничка, якою була колись у Києві, а Аннет із Києва. Анна Київська чи Анна Руська – мати короля. Тож повертатися вже пізно.

– Додому ніколи повертатися не пізно…

– Дім мій тепер тут. А на Русі, у Києві золотоверхому, вже нікого з моїх немає – ні батька-матері16, ні сестер, ні братів.

– Але є твоя Київська Русь. Нині вона зветься Україною. А Київ такий же гарний над Дніпром, як і колись…

– Он як? То ти з майбутнього?

– Можна і так сказати. Я ж-бо вічний. Яким був у часи твого дитинства, такий і сьогодні, таким і завтра-позавтра буду. І як співається в пісні, я теж повернусь… У Київську Русь.

Вона замислено повторила:

– Додому, додому… В святу мою Київську Русь…

…Дехто з дослідників стверджує: Анна таки повернулася у Київську Русь. Тому, мовляв, і могили її немає у Франції, і ніхто нічого не відає про її кончину.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconУрок позакласного читання 8 клас Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис. «Ольвія» історія короткого І трагічного життя юної гречанки
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconАнна Київська та Реймське Євангеліє
На обкладинці: у 2005 р в місті Сенліс, в присутності Президента України Віктора Ющенка, генерального директора юнес­ко та близько...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія України в романах Роман Іваничук

Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconВалентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження
Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconІсторія україни в романах
Миколі Гулаку, другу І соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу–поліглоту, котрий володів майже двадцятьма...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКиївська князівна, французька королева
Тестем Європи” нарекли Ярослава Мудрого сучасники. Усі дев’ять Ярославових дітей шість синів І три доньки вступили в династичні шлюби....
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconКонтрольна робота з дисципліни Історія України
...
Валентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах iconМетодичні рекомендації до вивчення тем курсу Тема Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі та державності
Навчально тематичний план вивчення дисципліни «Історія України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка