УСІ СВІТОВІ УМИ — ЛИШЕ УЧНІ УКРАЇНЦЯ ВЕРНАДСЬКОГО
Мова йде про найважче — про зміну цінностей, з яких виростають не тільки національні і глобальні інститути, а за якими сформована програмно–генно–інформаційна матриця зі сканованого нинішнім часом гомо сапіенс.
Там, у генах, де міліметр такий товстелезний, як периметр Юпітера, робити реформи неймовірно важко. А матриця формувалася щонайменше 2–3 тисячі років і трималася на такому стрижні античної філософії, як Logos — раціоналізм.
Звідтам йде отой, сприйнятий за аксіому, двоподіл на свідомість і матерію, відтак філософська база індустріального віку — матеріалістично–механістична доктрина Декарта. Звідти пішло оте пихате ставлення до природи як до ресурсу, який існує для того, щоб його експлуатувати. Ще у шкільному віці нам перекладали премудрі сентенції французького доктринера на мову примітивного сталінського ординця Мічуріна із його заповіддю «Нам не треба чекати милості від природи: взяти її від неї — наше завдання». Цей не всім зрозумілий заповіт висів у кожному кабінеті біології будь–якої радянської школи.
У світлі культури раціоналістичного Логоса природа розглядалася, як полонений нашої невичерпної ненаситності, від чого техногенне суспільство потрапило у стан нинішнього метаболічного колапсу.
Переминатися з ноги на ногу вже пізно. Мораль читати тим, хто її не має, — черпати воду ситом.
Тільки радикальний поворот у мисленні і чині здатен подати Геї знак гармонії із нею, знак переконливий і рвучкий, щоб зупинити її із мечем у правиці, бо вона вже замахнулася над нами частими репетиціями «кінця світу». А ще — із морським землетрусом, береговим тайфуном і наземною Фукусимою — виверженням найстрашнішого з вулканів — атомного реактора. Цей вулкан ховає у могилу не тільки тих, котрих накриває на проваленій землі, а за тисячі кілометрів довкруж у просторі і на десятки майбутніх поколінь у часі.
Три в одному — такої глобальної тріади покарання ще не було. Перша жовта картка у знавіснілих водах Жовтого моря та у Країні Сонця, що сходить, де воно може зайти навічно в очах нинішнього людства. Сонцю нічого не станеться, а от очі цього мерця закриють повіки во віки віків.
Є такий сумний анекдот. Зустрілися у космосі дві планети. Почала скаржитися одна іншій, мовляв, маю проблему: завелися на тілі чи то висипка, чи то мікроби, себто люди. Товаришка її заспокоїла, поділившись власним досвідом. Сама перехворіла такою недугою. Хвороба не смертельна. Її можна побороти. І заспокоїла, що товаришка позбудеться біди, як це вже сталося з нею.
Революційність гіпотези Геї не тільки перевертає із голови на ноги науку. Так само відкриті закони можуть вчинити із самим нашим життям. Дисонанс із Геєю докотиться до святая святих — зруйнує релігійну матрицю буття, де таїться найсокровенніше — відносини людини із Творцем.
У цьому сенсі Лавлок, переводячи науковий арсенал та інструментарій у пристанище Духа, зізнається, що для нього образ Геї найгармонійніше асоціюється з образом Богородиці.
Лавлока я відкрив для себе на кілометрових стелажах однієї з велетенських книгарень Вашингтона. Якщо вам враз захочеться простої і легкої відповіді на запитання: чому американці такі очманіло заможні, сильні, як ніхто до них на планеті, із мудрою, як самі боги, елітою, слухайте найточнішу розгадку: тому, що вони читають книжки. У нас же безпрограшно стріляє українська народна мудрість: бідні, бо дурні, дурні, бо бідні.
Я попросив показати мені полиці з літературою про кінець світу, і тягнуться вони неначе аж до початку світу цього, такого фатального.
І тут же, як і сотні тубільців, для яких книгарня — ще й бібліотека, бо нетерпеливиться купити і читати не вдома, а пити із цілющих джерел мудрість тут, усівшись на зеленавій траві ковроліну. Я теж поміж них, і на кілька годин.
Впиваюся мудрістю із прикрістю, що чужа. І раптом — рядки відради, як ковток материнського молока. Читаю тут–таки, неподалік від Капітолію, сидячи на підлозі американської книгарні: «Український геохімік Володимир Вернадський вперше артикулював концепт, що тотальність існуючих систем на планеті може бути осмислена, як одна істота. Він придумав і запровадив у науку термін «біосфера» і сформулював його. Йдеться про весь набір життя на і навколо поверхні планети».
А перед тим була субстанція геосфери — серцевинний шар Древа життя земного, а після біосфери — поверхневий шар ноосфери, як третьої серії фундаментальних трансформацій.
Тут уже ця всеосяжна трансформація здійснюється таким ферментом, як людська свідомість. Вона настане не раніше, аніж людство продемонструє свою здатність інтегруватися у єдиному космічному світі на засадах мудрості і совісті.
Ця ідея тотальності й одностайності життя запліднила світовий розум, і цей плід розрісся нині до масштабів титана, якого вже не може носити у собі класична наука.
Підкреслюю, так і написано — вчений український, а не якийсь радянський. Батько–засновник усіх отих американських мудреців, які співають йому оду дружним хором у кожному бестселері. Лавлок також визнає, що він лише учень — учень Вернадського. І від нього взяв ідею, що біосфера має сприйматися, як єдина енергетична сила Землі, яка рухає мільярднотонними масами матерії всередині і на поверхні глобуса, як у жорнах Всевишнього.
Від Вернадського і до Лавлока — не переводяться ці світлі уми, серця і душі, і в цьому надія.
Т. Фрідман наводить таку архіповчальну історію. Прийшов додому втомлений батько, а відпочити йому не дає малолітня дочка. Аби відволікти її, знайшов в одному журналі зображення планети Земля, порізав картину на дрібні кавалки і запропонував дитині скласти знову мозаїку, як було, — щоб була Земля.
Але дитинча впоралося за мить. Як це так? — не міг надивуватися батько. Як ти це зробила? А наївна дитина і розкрила свою таємницю. На зворотному боці цієї журнальної сторінки було зображення на повен зріст людини, от вона саме її й склала швидко, а від того усе так само швидко стало на своє місце й із кавалками роздробленої Землі...
Коли людська мисль проникає у самісінький епіцентр Промислу Божого, тоді дзвенять усі струни Душі, і на всіх її фібрах розливається по планетарній самосвідомості симфонія із мажорними нотами просвітління, із громовими акордами тривог та із сонячними октавами віри. Тоді десь далеко від геофізіології із її адептами у товстих окулярах озивається тиха мелодія. То промовляє праведниця із Дому гармонії — поезія — рядками, скажімо, Максиміліана Волошина.
Візерунок картин та метафор, виведений на скляній імлі часу, враз у світлі Лавлокових променів грає зайчиками на осонні пізнання аж тепер, через сто літ:
Есть злая власть в душе предметов,
Рожденных судоргой машин,
В них грех нарушенных запретов,
В них месть рабов, в них бред стремнин.
Но мы, свободные кентавры,
Мы мудрый и бессмертный род,
В иные дни у брега вод
Ласкались к нам ихтиозавры.
И мир мельчал. Но мы росли.
В нас бег планет.
В нас мысль Земли.
Дай–то, Боже, так мало і так безмежно багато — Розуму, що у Землі...
Поділіться з Вашими друзьями: |
