Василь Базів кінець світу



Сторінка51/51
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.35 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51

Р. S. ВІД ФРАНКА

«Я не виссав собі тут нічогісінько з пальця і не жадаю ні від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новішої науки, а властиво лише маленький вибір із багатого скарбу тих здобутків. А ся новіша наука визначається тим, що ні від кого не жадає і ні від кого не терпить віри на слово. У всьому вона йде до вироблення власного переконання при помочі фактів, дослідів, контролю; вона подає лише такі речі, що кожний відповідно приготований чоловік може й сам дійти до них і переконатися, чи доходжено до них вірно. Наука не признає нікому привілеїв, що ті мають доступ до її «святая святих», а інші не мають; до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, і у кого в серці горить чисте і святе бажання — пізнати правду, і в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її».

Коли я після виходу першого тому «Кінець світу. До і після...» прочитав телефоном цей уривок одному моєму другу і читачеві, той миттєво вигукнув:

— То ти так розпочинаєш другий том?

Блискуча, промовиста реакція. Ні, то не я. То Іван Франко. Річ у тім, що уже після написання першого тому мені потрапила до рук заборонена в часи СРСР книжчина Івана Яковича, написана і видана мінімальним тиражем на початку ХХ століття. Називається ця розвідка нашого найбільшого мислителя «Сотворення світу».

У нього — у Франка — сотворення, тобто початок, а у мене — кінець. Він мене не надихав, бо, ще раз зізнаюся, що його «Сотворення» я не читав до того, як приступив до написання свого «Кінця».

Чому і звідки таке суголосся? З Франком не міряюсь зростом, бо нема йому рівних, але отакий спільний замисел, коли він «сотворив» світ, а я неначе його «закінчу»... Чому так?

Алхімія слова? Що за перегук, ба навіть як би один творчий план, і не просто творчий. Бо мій перший том — неначе його другий? Він почав, а я закінчив.

Чую несамовитий ґвалт і свист кулаків над головою — з Франком надумав мірятися! Боронь Боже, братове, але так ся стало.

Як каже перший читач моїх творів, так ся стало тому, що ви з Франком — бойки. Особливе українське плем’я з–під Карпат. Такі собі українські майя, які мають не тільки бунтарську натуру, а ще й яскравішу генетичну здатність до галактичного мислення. Садить бойко картоплю навесні чи копає восени, а сам собі мовчки думає — чи буде кінець світу, а чи ні? Його це турбує більше, ніж те, чи вродить цьогоріч ця картопля, чи ні.

Мені випало легше, ніж Франку, бо він жив у той час, коли українці ще читали книжки.

Але ліпше би не читали. Що сталося, коли він написав і його «Сотворення світу» прочитали?

От що писав доктор Олександр Сушко, близький друг Каменяра, в останні, мученицькі роки його страдницького життя:

«Поява книжечки викликала серед нашого відсталого суспільства велике зрушення. Серед попів закипіло, як у гнізді шершнів, а старші наші «інтелігенти» вважали за відповідне заховати про «страшну» книжечку гробову мовчанку — й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіяльної молоді. В кінці ж — попи упали на «спасенну» гадку збутися «ворога» за одним махом: тихесенько, без гомону, вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників — й спалили... В обороні болючо покривдженого письменника не відважився ніхто підняти голосу. І се він відчув незвичайно діймаюче... Темна ніч сповила геніальний ум одного з найбільших мислителів останньої доби, й з неї він не пробудився вже аж до останку свойого многостраждального життя».

Франко вважав, що із «Сотворення світу» розпочався його власний, земний, кінець. Надломлений моральним терором дух підкосив тіло, яке вже не змогло втримати у собі серцебиття Генія.

Що ж такого він написав? А нічого він не «виссав із пальця». У манері максимально популярній, але, одначе, науково коректній, що й я роблю у цю мить, він лише виклав вершинні досягнення світової думки.

Тоді вавилонсько–ассирійські джерела лише відкривалися світовому інтелекту і буквально потрясли рід людський. І якщо Франко змальовував власну картину життя земного і походження нашого загадкового світу, опираючись на тогочасну науку початку ХХ століття, то моя джерельна база — станом на початок століття ХХІ. Безумовно, нам пощастило більше. Бо сто років для самопізнання людства — то дуже багато. Бо бескиди пізнання мого сучасника — куди вищі, ніж за часів його доби.

Тоді Львовом брички їздили і трамвая ще не бачили, а тепер в Інтернеті можна розгледіти з міліметровою точністю вавилонські артефакти. Тепер у Львові геніальний Папа, син українки Кароль Войтила зібрав на стрічу із ним майже два мільйони вірян, і то був той Папа, котрий вибачився за інквізицію і за Галілео Галілея, і аж не віриться після цього, що сто років тому хрестом на Франка замахувалася туполоба інквізиція.

Більше того, його пророкування у «страшній» книжчині цей феноменально інтелектуальний 100–літній поступ людства тільки підтвердив.

То чому і за що така плата від одноплемінників найбільшому генієві серед тих, котрі признавалися, що вони українці? Чому відбирали йому життя після того, що лише подав цьому рідному і дорогому народові «здобутки новішої науки, а властиво лише маленький вибір із великого скарбу тих здобутків»?

Що так здійняло на дибки темну (о, як мені знайомі ці знавіснілі пики!) «інтелігенцію» у «страшній» книжці Франка?

Візьміть прочитайте і відчуйте безмір того, що нині витає над Україною, — безмір людської тупості і злоби супроти світлого розуму. Не буду повторювати за Франком, бо у першому томі, як тепер виявилося, я швидше переповів його.

А точніше, я, як і Франко, хотів довести до рідного народу те, що не знав він і знає вже людство. Але йому, народові, цього не треба. За це він карає.

Переповідаючи праці знаменитого на той час англійського вченого, професора Орра, Іван Якович пише: «В першій половині 19 століття віднайшли вчені ключ до відчитання прастарих єгипетських написів (гієрогліфів), а в другій половині того ж століття навчилися вчені (після великих зусиль) відчитувати прапрастарі старовавилонські (халдейські) й ассирійські написи... В світлі тих великих археольогічних відкриттів останніх десятиліть, показалося, що в часах, коли жидівського народу ще не було на світі, в Єгипті, Вавилонії і Ассирії жили народи, які розвинули вже тоді дуже високу й незвичайно інтересну цивілізацію... Більш 100 000 глиняних рукописних табличок відкрили доси учені в руїнах прастарих вавилонсько–ассирійських міст, опріч великого числа усіляких інших предметів домашнього й публічного вжитку тих прадавніх народів».

Далі великий українець захоплюється видатним французом де Сарзеком, який віднайшов першу в світі бібліотеку царя Ассурбаніпала із тим самим першим шумерським епосом, мотиви якого я виклав у першому томі, шановний читачу, у розділах про походження і створення людини.

Ви ще не забули розділи із першого тому про те, як шляхом генної інженерії боги створювали людину? Франкові на той час був невідомий цей, доступний нині людям божественний дар — «генна інженерія», але він про все це знав ще тоді із західних джерел вавилонських зводів.

Ось як влучно осмислював І. Франко найглибші істини: «Дещо у тім уривку неясне. Замість «візьму я кров» деякі читають: «візьму свою кров»; замість «кусень глини» інші читають «кусень кості». Яка була промова богів, що згадується в першому рядку, невідомо. В усякому разі і тут бачимо, що нарада Ельогім перед сотворенням чоловіка, про яку коротко згадує Книга Битія, мала собі далеко докладніший взірець у вавилонській поемі. Що Мурдук сотворив чоловіка з глини, замішаної кров’ю, і то своєю власною кров’ю, се оповіщає й Бероз, говорячи, що він відрізав собі голову, своєю кров’ю замісив глину і з неї сотворив чоловіка».

Іван Франко віддає належне вченим Пенсільванського університету, які вели розкопки у місті Ніппур. Саме тут було знайдено рукотворну письменну пам’ять людства, що потрапила сюди (як стверджує Франко) із першого на планеті міста Ур.

Правда, знайома назва? Це той самий Ур, з якого був родом первопатріарх Авраам. Іван Якович захоплено дивується: невже ці божественні начала начал тримав у руках Авраам?

У рамках строго наукової колії Франко не міг зупинитися на півслові: «Перечитуючи пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидше переконалися, що признавати їх написання Мойсеєві нема ніякої підстави... Так звані Мойсеєві закони взяті не раз живцем з того ж вавилонського зводу».

Уявляєте, Старий Завіт писав не Мойсей? Круто. Ну, добре, обурилися, як казали тоді, гебреї (до речі, звучить краще навіть, ніж нині поширене у нашій мові — євреї).

Може, хтось з них сприйняв Франків переказ як посягання на богообраність єврейського народу, хоча це — суща дрібниця, бо ця обставина якраз найменше хвилювала генія.

Та й потім уже не вчений, а поет Франко — автор найгеніальнішої у світовій літературі однойменної поеми «Мойсей», що визнають і самі євреї, до речі, написаної тоді ж і тією ж рукою, що й «Сотворення».

Я навіть допускаю, що Франка мучила ця приголомшлива антитеза щодо авторства «Біблії», що могло привести його до уже його власної творчої антитези — до задуму поставити цьому великому землянину літературно–філософський пам’ятник українською мовою. Хоча мова тут, як перша прикмета геніальності, — загальнолюдська.

Зрештою, хіба не знімає усі звинувачення тодішньої інквізиції від інтелігенції і кліру, що самого Франка одразу ж номінували на найвище звання «українського Мойсея»?

Не у кожного народу є свій Мойсей, а якщо є, то не більше ніж один на все земне життя цього племені людського.

Нині уже нема дискусії, що «Біблія» суголосна із шумерським епосом, а первопатріарх Авраам був не ким іншим, як жерцем із знаменитого шумерського міста Ур. А тоді Франко, простудіювавши європейську науку, лише переповідав її.

Захоплюючись першою на Землі бібліотекою, знання з якої зробили переворот не просто у світовій науці, а в самому самоусвідомленні себе на Землі Людиною, Іван Франко сягав могуттям свого розуму крізь століття між ним і між нами: «Які книги і записки примістили в ній (бібліотеці) старовинні мешканці тої країни? Як далеко в глибину існування людського роду сягають вони? А передовсім — чи заховались вони у руїнах уруської святині по нинішній день, аби засвідчити усьому світові безмежну давнину існування людського роду на Землі і його прадавню цивілізацію, — на усі ті питання дадуть нам докладну відповідь американські вчені вже в короткім часі. Приготування до розкопок руїн ніппурської святині вже почалося. Як будемо жити, познайомимося і з ними».

Не судилося авторові «Сотворення». Не дали жити і дожити. Як заведено у нас: не так тії воріженьки, як добрії люди.

Для мене особисто болить от яке питаннячко: оскільки Франко «нічогісінько не виссав із пальця», а лише виклав те, що писали мудрі американці, німці, англійці, французи, а цитати він наводить із мов цих народів, бо цими мовами він володів вільно, як і багатьма іншими, але чому цих європейців не цькували вдома, а лише вбивали українця українці, і лише за те, що переповів із пізнаного і відкритого європейцями?

А тому, що канібалізм, особливо що стосується інтелекту, — наша національна риса. Була і є донині. Я це знаю не із пліток. Був би Франко неукраїнцем, ніхто б його не вбивав заживо. Був би він неукраїнцем, прожив би довгий вік, як і більшість світових геніїв, переважно довгожителів.

А так вбили моральним терором і безславно захоронили у чужій могилі у домашніх капцях, бо на похоронні черевики геній не мав грошей.

Згодом, правда, відкопали, перепоховали. Плакали, співали, шкодували, навіть славили. Але то потім, а перед тим залюбки вбивши. У відповідності до некрофільного національного менталітету.

Щодо богохульства, то я не знаю, чи є ще у світовій літературі такі ж геніальні рядки зізнання у вірі у Всевишнього, як ці рядки, виведені немічною рукою навіть не українського, а вселюдського Генія, виведені, одначе, його рідною українською мовою, якої без його руки, напевне, й не існувало б.

Цими рядками, власне, Бог звертається до віруючого в нього Франка і до кожного з нас:

Підіймись! Напруж всі сили!

Безмір обійми душею!

І в екстазі тій найвищій

Злийся з сутністю моєю.

...Дивовижна містерія у моєму житті — мандрівка до Землі майя — прозвучала на такій от заключній, могутній мажорній ноті. Було так: завершилося дійство у джунглях, на якому три тисячі мексиканських акторів і ще більше глядачів, яких усіх сукупно занесла сюди невтримна жага пізнання, у єдиному пориві перевтілення осмислювали феномен цих несхожих на людей, а все–таки людей.

Ми, діти різних народів зі всіх континентів, вийшли з–під велетенського театрального склепіння, і чаша вселюдської гармонії враз сповнила по вінця осяяну місячним сяйвом галявину.

Джунглі, як рій джмелів, гули пташино–тваринним симфонічним оркестром, у цій симфонії кожен вловлював вібрацію своєї національної душі. В мені вона озвалася безсмертними рядками народної пісні:



Ніч яка місячна, зоряна, ясная,

Видно, хоч голки збирай!

І відтак ми всі тут, пливучи монолітним потоком, як умиротворений люд зі стадіону після переможного матчу, угледіли знак, яким вінчався цей день духовного вознесіння.

Потік зупинився, і заклацали тисячі кінофотокамер. Над шпилями джунглів Всевишній настромив вогненно–яскраве колесо Місяця, який тільки тут, на Карибах, неподалік екватора, буває таким великим, ніби дивишся на нього у телескоп із обсерваторії, що поруч.

Нічне світило наче зупинилося, як денне світило у мить рівнодення над пірамідою Кукулкана, й утворило ореол над іконою, яка так виразно пломеніла на чорному тлі опівночі.

На перехресті дерева хтось мудрий, посвячений і віруючий вирізьбив розп’яття чи, точніше, окреслив різцем витворений природою образ. Стовбур і пагіння у два боки. Митець побачив у цьому Хрест. Кажуть, що мистецтво скульптури — це коли із незграбної товщі каменя чи деревини майстер–смислотворець обрізає усе зайве. А тут і обрізати не треба — досить було, на відміну від тисяч перехожих, — побачити.

Це було живе Древо–Хрест. А на ньому — в ореолі небесного сяйва — Спаситель. Місяць–то був від цього земного деревця за півмільйона кілометрів, а картина постала цілісною живою іконою в обрамленні нашого людського захоплення.

Щоб відзняти це диво чи щоб збагнути цей ЗНАК, належало нагнутись і стати на коліна. І мимоволі на коліна таки вклякнули усі ми сущі тут цієї миті.

І ця мить була для мене моментом Істини: Кінця не буде. Буде Початок!

То був Знак. У Небі.
А десь там удома і напередодні я раптово був змушений встати посеред ночі. Мусив побрести спросоння зі спальні у кабінет навпроти і з Голосу Звідтам записати:

Бунтують пошепки вулкани,

Згоряють похапцем літа,

Летять з небес космічні сани,

Благаючи в безодні дна.
Гривастий вітер рве антени

Із позолочених печер.

Тромбози розривають вени

Міжгалактичних каравел.


Ридає ворон на воротях,

Катрени каркає Кінця.

Кіт шкандибає у чоботях,

Вповзаючи у зуби пса.


На одрі Смерть лежить зухвало,

Псалми співає хор кротів.

Копає яму п’яний атом

Ядром розлючених громів.


Із грішних тіл тікають душі,

Пощади просячи в гріха.

І тліє тінь земної суші,

Потопом гасячи Життя.


Землею мчить галоп КОНЧИНИ —

Смертельні ескадрони зла.

Та визирає з–під ряднини

ПОЧАТКУ сиве немовля.


В апокаліптичному екстазі

Вже опускає меч КІНЕЦЬ.

ПОЧАТОК, струшуючи попіл,

Вже надіває знов вінець!


У галактичних катакомбах

Несеться мегарезонанс.

У ядрах наносиліконних

Гуде грядущий ренесанс.


Настромлена на вісь планета

За руки ловить полюси.

У магнітудах Едісона

Із мінусів стають плюси.


На Арараті, як на хаті,

Сидить в задумі нео–Ной.

У кептарі, як у скафандрі,

Смалить люльку віщий гой.


У вимерлім Капернаумі

Сонце сходить знічев’я,

Армагеддоном блудить стадо

В очікуванні пастиря.


На трилітровім Баальбеку

Крильця сушить альбатрос.

Веслом штовхаючи планету,

Пливе до берега Христос!


Золоче.

Київ.

Україна.

Земля.

2012.

1Від грецьк. холіс — цілий, увесь.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51

Схожі:

Василь Базів кінець світу iconВасиль Базів кінець світу

Василь Базів кінець світу iconКоли ж світу настане кінець? Пророцтва
Більшість тих, хто пророкує кінець світу, вірять у можливість порятунку І намагаються підготуватися до майбутньої трагедії. Практично...
Василь Базів кінець світу iconМоя автобіографія (після прочитання Остапа Вишні)
У день пологів я зовсім не хотіла з’являтись на світ білий. І це було не випадково, бо моє народження співпало з піком першої фінансової...
Василь Базів кінець світу iconУрок 15. Тема. Поліхудожній образ світу
Мета: Поглибити знання учнів про поліхудожній образ світу. Розвивати культуру мислення. Виховувати естетичне сприйняття навколишнього...
Василь Базів кінець світу iconБоровий Василь Іванович
Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну
Василь Базів кінець світу iconБібліотека я для тебе горів український народе… Василь Симоненко
Бібліографічний покажчик „Лицар нескореного покоління. Василь Симоненко” присвячений лауреату Шевченківської премії, видатному письменнику-шістдесятнику...
Василь Базів кінець світу iconВасиль Барка (Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет)
Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами — рештками козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками...
Василь Базів кінець світу iconВасиль Симоненко. Біографія
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р в с. Бієвці Лубенського району Полтавської області. Мати майбутнього поета –...
Василь Базів кінець світу iconЛітературна світлиця: Василь Симоненко Лірика поета
Чудовий український поет Василь Симоненко прожив недовге, але яскраве життя. Він народився у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині...
Василь Базів кінець світу iconТетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб
Ткаченко Т. В., Чухліб Т. В. Василь чухліб. Біо-бібліографічний нарис: 1941 – 1997 роки. – К.: «Amenhotep», 2016. – 125 стор


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка