Василь Базів кінець світу



Сторінка7/51
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   51

МАЙЯ — ЦЕ Я!

«Держава — це я», — сказав король Луї і взяв на себе забагато. Мій лозунг — це теж виклик, якщо не сказати — ризик.

Перевтілення — річ вельми інтригуюча у процесі розгадки феномена майя. Прожити один день так, як жили вони. І не подумки, а в активний спосіб.

Коли я так сформулював свою мету, місцеві організатори охоче погодилися влаштувати мені таке задоволення.

Правда, перед тим найретельнішим чином з’ясували стан мого здоров’я. Отримавши вичерпні відповіді на десяток запитань медичного профілю, запропонували мені проект такої реінкарнації, що я справді маю відчути себе в одному із попередніх життів... чистокровним майя.

Ясна річ, що для цього належало відправлятися у село, але не рідного Стрийського району Львівської області, а однойменної із містичним півостровом провінції Юкатан.

Одразу треба зазначити, що сучасне село майя, на відміну від урбанізованого і глобалізованого Канкуна, найближче перебуває до побуту і способу життя, який тут сповідували тисячу літ тому. Я би так сказав — за цю тисячу літ тут майже нічого не змінилося.

Перед тим як вирушити у дорогу, щонайменше дві чисто теоретичні вправи. Побутує така думка, що майя загадково зникли, як і появилися. Цей феномен і наводиться, разом із їхніми нечуваними знаннями, як доказ їхнього галактичного походження. Відбули, мовляв, туди, звідки й прибули, залишивши нам цілу купу загадок.

Це загалом все–таки правда, але неповна. Майя як цивілізація почали незбагненним донині чином справді зникати, до речі, ще до приходу сюди іспанців, які, хоч і приклалися до геноциду, але не це було визначальним.

Ще до них ці блискучі та пишні міста із відмінною інфраструктурою почали покидати їхні мешканці, перебираючись у дикі джунглі. Епідемія, стихія, врешті, соціальні бунти? Науково доведеної версії, гіпотези, аксіоми немає.

Інопланетна цивілізація в один час приступила до процедури самоліквідації.

Однак це лише напівправда. Цивілізація — так, посвячена науково–духовна еліта — так, а от населення — тут є питання. Нині в ареалі колишньої цивілізації живуть громадяни шести карибських країн, які гордо іменують себе майя. І розмовляють мовами тими ж, як це було, коли споруджували їхні предки піраміду–орган у Чечен Іці. Залишилися, як би це сказати, прості люди, нижчі соціальні верстви, які у тих джунглях, куди переселялися із міст, бодай частково, але таки вижили. Нині їх налічується добрий десяток мільйонів душ.

Найперше, що кидається у вічі при спілкуванні із ними, сучасними майя, — вони безмежно гордяться своїми предками. Кожен сільський майя володіє знаннями про своє походження на рівні професора. У сусідній Гватемалі етнічна майянка Рігоберта Менчу — лауреат Нобелівської премії, яка висувалася на президента країни.

Я відчуваю проблематичність, як мені їх кваліфікувати — бідні вони чи багаті у прогресивній Мексиці, яка перетворюється у наші дні на одну із найпотужніших держав світу.

Помешкання їхні настільки мінімалістські, що, на перший погляд, виглядають мало не трущобами. Усе тут так нині, як начитався про тих майя предвічних. Будинок не повинен пережити свого господаря. Але річ не у скупості чи бідності. Бо для них дім — не помешкання, а увесь цей юкатанський рай, коли можна заночувати під пишною пальмою у своїх земних джунглях. Цей духовно–матеріалістичний мінімакс вони зберегли донині.

Освіченість — наступне, що справляє враження. За їхнім зізнанням, між собою вони спілкуються мовою майя, але достеменно володіють не тільки державною — іспанською, а й глобальною — англійською.

Крос джунглями у кілька кілометрів — це перший іспит на атестат зрілості кандидата на звання майя.

Взагалі оте ненашенське слово справді передає самою фонетикою смисл. У джунглях звуки — ДЖ–ДЖ–ДЖ — значать більше, ніж візуальний вимір. Тут головний проводир — слух, а не зір. Бо перед зором — пітьма. Наші рідні карпатські ліси, якби верховинські верховіття не заслоняли сонце, непрохідними можуть бути хіба десь епізодично і винятково. Тут непрохідність — тотальна.

Причому джунглі — це водночас і ліс, і луг, і всіляка інша рослинна порость, яка тільки може бути у земній флорі. Пробиратися джунглями — це справді торувати собі дорогу мечем. Метр за метром. П’ядь за п’яддю.

Маршрут, по якому повели мене тутешні селяни, все–таки цивілізований, бо при уважному спогляданні таки окреслюється щось схоже на стежину. Правда, під ноги треба дивитися в обидва ока. Кам’яниста поверхня нагадує про те, що саме сюди залетів чужий предмет величиною як Манхеттен, і ці лавоподібні брили потребують особливої вправності. Я вже не кажу, що можна наступити тут на будь–яке гадюччя, включно із багатим світом велетенських створінь із родини скорпіонів.

Але назад дороги немає. Тим паче, що симфонія у виконанні птахів, тварин, плаваючих і повзучих братів наших менших створює неймовірну какофонію. Здається, десь поруч перевернувся Ноїв ковчег після Потопу. І з трюмів повиповзали враз усі ці врятовані тварі по парі.

Зігнавши кілька разів по сім потів, виходимо на скупу галявину. Кілька кроків — і розчищена місцина обривається. Стіною звисає провалля. А перед очима — синє простирадло гірського озера. Полотно геніального живописця, який пензлем сонячного проміння витворив цю картину заворожливої краси.

Поки я милувався цим твором, якого не побачиш у жодній картинній галереї світу, на мене начепили, окрім рятувального пояса, повний комплект приладдя, яким оснащують будівельників–висотників, котрі кілька днів тому перед моїми очима зводили заново воскреслі вежі Світового торгового центру в Нью–Йорку.

Вступ до наступного іспиту такий. Майя, незважаючи на їхню креативність, з невідомих причин розвитком повітряних засобів пересування нехтували, тому, коли виникала потреба якомога швидше перебратися на той берег озера, робили так, як оце ми зараз зробимо.

Бувають у житті моменти, коли ти у щось вляпаєшся і картаєш себе просто вбивчим докором: «Воно мені треба?»

Але часу на роздуми мені не дали. Штовхнули добряче у спину — і я вже лечу над озером. На линві! Цікаво, що почуття захоплення майже миттєво вбило почуття страху.

Висота кілька десятків метрів і дистанція у півтора кілометра. Цей політ на крилах майя я не забуду ніколи. Коли з розгону луснувся об землю на тому березі, здалося, що приземлився, як і вони, з іншої планети у цей тривожний і невідомий світ.

Коли я почав відстібати з себе причандалля висотника, мене рішуче зупинили. Це тільки початок. Переді мною було те, що я бачив у фільмі Мела Гібсона «Апокаліпсис», коли герой у момент нападу на його помешкання ворожого племені ховає свою дружину і дитину в колодязі.

Зрештою, у нас у дворі теж була криниця, з якої ми брали воду. Подеколи приходив такий відчайдух, який опускався всередину, і це називалося: вуйко чистить колодязь. Для дитячого освоєння дійсності це був чи не перший у моєму житті реальний герой, якого згодом витягували із ями і щедро частували варениками і самогонкою, демонструючи повагу до його відваги.

Тут на прояв відваги дійшла черга й до мене. І ніхто не збирався налити для сміливості.

Коли ви начитаєтесь місцевого фольклору із його пієтетом до підземних світів, то наступне відкриття у першу хвилину сприйметься саме так — перехід в інший світ. Боронь Боже, не в апокрифічному сенсі, а так — у пізнавально–пригодницькому. У тому сенсі, що коли хочеш відчувати себе майя, то, налітавшись, лізь під землю.

Тут теж на линві. Метр за метром. За щойно освоєною методою, коли ти сам себе відпускаєш. Нижче і нижче. На кілька десятків метрів від рівня чи то моря, чи то джунглів.

І тут, у підземеллі, опиняєшся в обіймах — неймовірно ніжних, солодких і чистих, як щонайвищий прояв земної цноти. В обіймах кришталево чистої води.

Думаю, тутешній пейзаж справді більше схожий на рай, ніж навіть той, первозданний, що згори, у тому, нашому, світі.

І знову страх тане десь на дні підсвідомості. Немає часу боятися. Бо слід просто милуватися.

Здається, що тут, у материнському лоні Землі, вода якась не така. Пречисте злиття із твоїм власним єством цього лона. Чи є тут дно і де воно? Не думай про це. Дивися вгору.

На китайському острові Хайнань вирощують перли, і один з них, виставлений напоказ, коштує три мільйони доларів. Чималий, у руці не втримаєш. А тут, у цьому підземному царстві, над тобою звисають, неначе льоди в Арктиці, діамантові дахи. Тутешній зодчий безапеляційно перевершує увесь наш архітектурний людський геній із його вершинним проявом на Манхеттені чи в Шанхаї. Цих склепінь торкнулася рука божественна, тому сиплеться з них сяйво, яке пронизує кожну твою клітину і спонукає рій молекул, з яких утворена матерія твого єства, до животворного танцю.

Досить лірики. Тепер науковий коментар, який вимагає повернутися до того лиха, яке зветься астероїд. Тлумачу максимально популярно. У той кратер, діаметром як із Києва до Чернігова, протягом тривалого часу, а саме протягом кількох десятків мільйонів літ, падав дощ. Вода, як відомо, — наймогутніша стихія. Вона непереможна, якщо діє у такій супрязі із таким союзником, як Час.

Вода камінь точить. Звідки в Україні знають цю мудрість? А коли вона, вода, робить це мільйонами літ? Підсумовую цю доволі тривалу процедуру: той камінь вона доточила до того, що у цій частині Землі утворився цілий підземний світ.

Із ріками довжиною у сотні кілометрів, мереживо яких вив’язують отакі от велетенські озера.

Звичайно, щось подібне, водно–печерне, можна знайти й на інших континентах, але у таких масштабах, у такій незліченній кількості, як тут, — більше ніде.

Завдяки астероїду, отже, це підземне водне царство має місце тільки тут, на Юкатані. Думаю, що ця особливість середовища проживання також відклала глибокий відбиток на світогляд майя. Для нас — є Земля і Небо. А для них є ще й третій вимір, велетенський і цілком зримий, яким можна мандрувати місяцями, — підземелля. І не міфічно–абстрактне, а цілком конкретне, у якому зараз перебуваю і думаю, як ці безтурботні майя будуть мене звідси повертати у той наш світ, що вгорі.

А дуже просто — хапайся за шнур, і тебе тягнуть догори. Точно так само, як ми витягували того вуйка, що чистив нам колодязь.

Однак то була лише інтродукція до подорожі у нетрях підземелля.

Далі — простіше, але градус екзотики потягнувся знову вгору.

Далі — елементарне плавання за течією річки, про яку не скажеш, що рідкісний птах долетить до її середини, як Гоголь — про Дніпро. Бо птахи тут не літають. Їхня стихія — небо, а не підземелля.

В одному лише національному парку Скарет цих рік — три, довжиною десятки кілометрів. Сенс полягає у тому, що не на човні, а справді вплав, але із рятувальним жилетом, ви несетеся нерукотворним тунелем, світло у який впускають з періодичністю не менше кілометра. На цій зупинці ви можете вийти, якщо з води виганяє втома, а частіше все–таки — моторошний стан від середовища, адаптації до якого немає у переліку ваших інстинктів.

А самоусвідомлення у цьому нескінченному проходженні між Сціллою і Харибдою може підвести. Психіка, будучи зануреною не просто у водний вир, а ще й під сотнями метрів кам’яної товщі між тобою і відкритим, звичним світом, — тут недалеко до галюцинацій, про що свідчать крики раз по раз, що прорізають гладінь цього потойбічного умиротворення.

Але ця плавба між світами була улюбленим заняттям майя, у яких світоглядна оптика мала таку незліченну кількість спектрів, рівнів і площин, що наше традиційне 3Б — то якась сліпота несусвітня.

Розширивши кругозір, випливаєш із досі невідомої підземної стихії у відкрите море — у звичний простір Світового океану, що становить 70 відсотків того, що не під, а на Землі.

День майя котиться до горизонту, омиваючи грань між небом і землею рожевими барвами, які ви побачите тільки на Карибах. Однак перед виходом із ролі майя вам натякають, що наступним, не менш популярним заняттям майя було мандрування... дном морським. Не забувайте, що Юкатан — то лише тонкий перешийок між океанами, тому тубільці — люди морські. Така була у них структура внутрішніх органів, що під водою могли цілком комфортно перебувати щонайменше кілька хвилин, хоча легенди уподібнюють їх мало не до амфібій. І вам пропонують, ледь вибравшись із глибин земних, пірнути у глибини водні — на дно океану.

Ваша палка аргументація, що стосунки з аквалангом якось досі не склалися, а персональний ваш кілометраж підводного плавання дорівнює нулю, — усе це до уваги не береться. Sea treak — морська прогулянка це називається, тільки не на борту надводного лайнера, а пішки по дну.

Не знаю, як там виходили із ситуації мешканці Чечен Іци, але їхні теперішні родичі роблять це наступним чином: на голову вам надівають велетенську колбу, у яку помпують повітря, яким ви там, на дні, дихаєте.

Усе дуже просто, справді без акваланга, але якщо там ви спіткнетеся об майянські артефакти і ця корона злетить вам з голови... Нарікайте на себе. Поруч будуть інструктори–аквалангісти, які миттю потягнуть вас догори, даючи вам дихати із своїх же балонів. Є шанс врятуватися, але від цього екстріму карибський сі трек вам може надовго відбити бажання проводити відпочинок на узбережжі, і вам раптово захочеться збирати гриби у Карпатах.

Форс–мажор на дні буває рідко, але я бачив обличчя тих, які виринали із тими колбами. На тих воскреслих обличчях — жах. Можна було не сумніватися, що більшість із них удруге туди вже ніколи не захоче. Іспит, до речі, — платний і недешевий. На свою голову, та ще й за свої гроші.

Нарешті, уся ця реінкарнація позаду. Здаєте амуніцію якраз в кінці цього унікального на все життя робочого дня. Сума вражень, мало сказати, зашкалює. З усіх цих пригод виходиш справді, як ті майя. Мало не інопланетянином. Спроквола чвалаєш джунглями, на які навалюються густі сутінки.

Але крапку ще не поставлено! Ні, уже жодних пригод — тільки релакс. До снаги велетенським пірамідам розгортаються стіни джунглів і провадять вас дорогою, в кінці якої — палац. Його звели теж майя, але кілька років тому.

Концертний комплекс у вигляді майянського стадіону із тими самими трьома площинами ігрового поля. А от трибуни — то вже по–нашому. Не так, як Ноу Камп у Барселоні, де команда — найсильніша на планеті, а футбольна чаша — найбільша в Європі, 100–тисячна, але тут теж кілька тисяч вміщується. Якщо ви поважаєте себе на рівні жерців майя, то можете зайняти віп–трибуну, де для вас накритий стіл, бо то саме час вечеряти.

А на сцені чи арені — велична концертна вистава зі всіма без винятку жанрами мистецтва — від народного танцю до рок–музики, від фольклору до модерну. Три тисячі артистів беруть у цьому участь протягом трьох годин.

Мушу сказати, що на такому концерті я ще не був ніколи у житті. Нічого подібного немає як у самій Мексиці, бо на цей концерт їдуть спеціально мешканці столичного мегаполісу, а також охочі до концертного монументалізму американці.

Звичайно ж, найбільш вражаючий перший акт — мистецтво майя. Тільки із великої поваги і любові до своїх дивовижних предків можна вивести на сцену їхній сукупний образ у виконанні доброї тисячі артистів.

Відтворення древнього національного мистецтва — це завше топово–екзотичне видовище для гостя, але майя дрес–код — це теж не від світу цього. Розпочали із тої самої гри у м’яч. Постановники відтворили все так, як було. Заплющуй очі — і перенось себе у Чечен Іцу тисячолітньої давності.

Саме так усе це виглядало, і вам дають можливість це побачити, відчути, пережити, осмислити нетлінними засобами мистецького перевтілення. Бо життя — коротке, а мистецтво — вічне. Воно переносить людину у стан Вічності, де немає ні часу, ні простору, і не важливо, яке це мистецтво — вершинний спектакль чи геніальна книга.

А друга потужна моя власна рефлексія — танцювальний одяг майя. Якби мені показали відеозапис цього дійства, я би подумав, що воно відбувається не посеред джунглів Юкатану, а біля підніжжя бескидів Карпат.

Вишивка — от без чого майя уявити не можна. Від того дня, як біля підніжжя співучої піраміди у Чечен Іці я купив вишивку храму Кукулкана, і далі по всіх мандрівних дорогах я не зустрів жодного тубільця, який би не був прикрашений вишивкою. Особливо виразно виглядають офіціантки у тутешніх ресторанах — їхні сукенки прикрашені мереживом не лише навколо шиї, а й до самого долу. Там майже немає незаповненого тла — суцільне мереживо з ниток, суцвіття яких витворює рукотворну гаму краси, від якої очей не відведеш.

У них немає одягу без вишивки — от яка штука, і це відкриття, як ніхто інший, має усвідомити якнайглибше саме українець! Ми чомусь — теж такі самі! І за цією ментальною прикметою майя ближчі нам, українцям, аніж сусіди поляки чи росіяни, приміром, які вишивок особливо не культивують і з нас навіть, ковзаючи по землі у своїх кирзаках, кепкують.

Чому так? Улюблена тема дослідників: майя як галактичні блукальці тільки на Юкатані сконцентровано себе проявили, чи висадилися вони й на інших континентах — у Єгипті, біля Тибету і ще багато де могли жити? А може, не випадково саме українцю з–поміж інших, аж надто інтелектуально крутих націй було дано розгадати їхню навіть не те що мову, а душу, їхній генетичний код чи навіть код галактичний?

Дивлячись, як ці юкатанські «гуцули» витинають своїх «коломийок», я думав про те, що нічого у цьому гармонійному і прекрасному світі не буває випадковим.

А смисловий фінал днини у моєму житті на тему майя я би зобразив так: під’їжджає до мене із пропозицією проїхатися на велосипеді–таксі майя, що зветься Ернесто. Я йому по дорозі щось розповідаю про Ернесто, але Хемінгуея, його тезку, а відтак наш ровер мало не б’ється колесом об стіну. Піраміда!

Вона тут — найвища на Юкатані. Впирається у небо. Місто називається — Коба. Як і тисячу літ тому. Як і Київ був таким же на ймення міленіум років назад.

Піраміда Коба знаменна не тільки рекордною висотою — по ній можна ходити. Підніматися вгору. Аж до неба!

І сотні мурашок людських на моїх очах це роблять. Сходами — вперед і вище! І не дивися вниз, як учив мене тато, коли я ліз на черешню.

Але попробуй тут зійти на вершину: сходини ті, рукотворно–пірамідальні — близько метра висоти. Тут не розженешся. На чотирьох треба вилазити на кожну наступну сходинку, кам’янисто–бриласту.

Я додряпався до середини. Важко фізично, мушу признатися. Тим паче, що треба ж вертатися з неба на землю, а це, як казав унизу Ернесто, набагато важче. Можна за милу душу зірватися із цієї карколомної драбини.

А чого дряпатися? Може, й досить. Посередині зупинюся. Між Землею і Небом. Тут добре думається. Що ж то з нами діється? Із моєю отою близькою і дорогою, але неначе трохи схибленою ріднею, що зветься людством.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   51

Схожі:

Василь Базів кінець світу iconВасиль Базів кінець світу

Василь Базів кінець світу iconКоли ж світу настане кінець? Пророцтва
Більшість тих, хто пророкує кінець світу, вірять у можливість порятунку І намагаються підготуватися до майбутньої трагедії. Практично...
Василь Базів кінець світу iconМоя автобіографія (після прочитання Остапа Вишні)
У день пологів я зовсім не хотіла з’являтись на світ білий. І це було не випадково, бо моє народження співпало з піком першої фінансової...
Василь Базів кінець світу iconУрок 15. Тема. Поліхудожній образ світу
Мета: Поглибити знання учнів про поліхудожній образ світу. Розвивати культуру мислення. Виховувати естетичне сприйняття навколишнього...
Василь Базів кінець світу iconБоровий Василь Іванович
Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну
Василь Базів кінець світу iconБібліотека я для тебе горів український народе… Василь Симоненко
Бібліографічний покажчик „Лицар нескореного покоління. Василь Симоненко” присвячений лауреату Шевченківської премії, видатному письменнику-шістдесятнику...
Василь Базів кінець світу iconВасиль Барка (Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет)
Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами — рештками козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками...
Василь Базів кінець світу iconВасиль Симоненко. Біографія
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р в с. Бієвці Лубенського району Полтавської області. Мати майбутнього поета –...
Василь Базів кінець світу iconЛітературна світлиця: Василь Симоненко Лірика поета
Чудовий український поет Василь Симоненко прожив недовге, але яскраве життя. Він народився у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині...
Василь Базів кінець світу iconТетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб
Ткаченко Т. В., Чухліб Т. В. Василь чухліб. Біо-бібліографічний нарис: 1941 – 1997 роки. – К.: «Amenhotep», 2016. – 125 стор


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка