Василь Бережний По спіралі часу



Сторінка1/19
Дата конвертації30.03.2018
Розмір4.63 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Василь Бережний

По спіралі часу

ФАНТАСТИЧНІ ПОВІСТІ ТА ОПОВІДАННЯ

Київ

Видавництво



художньої літератури

“Дніпро”


1978

У2

Б48



До книжки ввійшли фантастичні повісті “Археоскрипт”, “Під крижаним щитом”, “Молодший брат сонця”, “Сакура”, “Селенітка”, а також оповідання. Письменник розповідає про гадані космічні мандрівки на далекі планети, про нові відкриття.

Прообразами героїв творів є космонав­ти, вчені, робітники, сенс життя і діяльності яких — творчий пошук, невтомна боротьба за соціальний і науковий прогрес, за мир на нашій планеті.

Б44–78

Археоскрипт

Повість

Де ж ти дівся, світе мій прекрасний,

Любої природи цвіт і плід?

Ф.Шіллер, “Боги Еллади”

1

Вартовий ракетної бази, сидячи на високій вежі в мереживній тіні розкішної пальми, розглядав фотогра­фію дівчини. Дивувався: чому вона усім здається невродливою, а для нього — найкраща? Ех, дурні, не ро­зумієтесь ви на красі та й не знаєте моєї Аніти! Як вона ходить, як вона говорить…



Замріявся хлопець, пригадуючи своє перше знайом­ство, перші поцілунки. Куций автомат, поставлений біля ноги, немов і собі позирав на картку, яку солдат роз­прямляв на коліні. Хоча дівчина дивилася з фотографії трохи сумовито, на обличчі в юнака блукала усмішка.

— Нічого, нічого, Аніто, — бубонів, ледь розтуляючи губи, — вже недовго чекати… Хоча ти ще могла б при­їхати, в пустелі теж гарно, увечері… Оббігали б з тобою всю Сахару — ти ж така прудконога! А в оазі як гар­но!.. Знаєш, пальми наче перешіптуються. Може, їм не подобається наше сусідство? Але ж ракети — теж ніби пальми, стрункі, високі, тільки віял немає. їх уже стоїть тут чимало — металева оаза. І що для них оця безкрая пустеля? Вони можуть спустошити цілі континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радіти тре­ба, усміхатися: велич і гідність нашої держави, як ска­зав генерал, сягає космосу!

Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар’єра, і солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.

— Вартовий поста…

Та не встиг доповісти, як його перебили.

— Ти що там, заснув? — пискнув капітанів голос, і наче голки вп’ялися в скроню молодого солдата. — Три­вога номер один! Неопізнаний літак наближається до бази. Як тільки опиниться у твоєму секторі — вогонь!

— Ясно, капітане! — з якоюсь радісною тривогою крикнув солдат і похапцем поклав трубку. По справж­ній цілі йому ще не доводилось стріляти, і він відчув легке тремтіння під коліньми і в руках. Швидко підвів­ся — автомат черкнув об сталеві поручні, а фотокартка, наче білий голуб, пурхнула поміж пруттям і, кружляю­чи, полетіла вниз. Припадаючи до багатоствольної авто­матичної зенітки, помітив, що картка, випурхнувши з ті­ні на сонце, підлетіла вгору, на рівень вежі, гойднулася, наче на воді,— можна було впіймати, та хіба зараз до цього?

Як тільки на тлі білого вицвілого неба він побачив темний об’єкт, хвилювання процідилося крізь нього, як вода крізь пісок. На екрані — темна сітка коор­динат.

Цятка рухалась до кола, через яке їй ніяк не можна перейти… Ні про що не думав, нічого не сприймав, окрім оцієї цятки, прикипів до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механічним мозком. Пере­водив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо і чекав. Невідомий літак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польоті! Здавалось, інколи він зупиняється, ніби приглядаючись, принюхуючись до пу­стелі,— а вона лежала під ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного приці­лу, забубонів:

— Давай, давай… База тебе цікавить, певно, фото­графуєш, дурень… А може, просто заблукав у небі? То чому ж не відповідаєш? Ах, ти не устаткований, чи, мо­же, скажеш, відмовила апаратура? Ну що ж, я не вин­ний. Зрештою, ти міг би й повернути… Зустріч зі мною нічого приємного не дасть… А може, ти, голубчику, без­пілотний?

Десь у нетрях його душі борсалось якесь заперечення, якесь неусвідомлене бажання уникнути кривавого фіналу. Не відчував загрози ні для бази, ні для самого себе — от ніякої загрози! — в тихому польоті чудерна­цького апарата.

А він ближчає, ближчає. Заждіть, а чому ніякого звуку? От же цікаво — ні гудіння, ні навіть бджолиного дзижчання! Дивина…

І справді, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми відбивала міріади пекучих сонячних стріл,— причаїлася тиша. Безголосо, німо було навколо, і коли затахкала зенітка,— здалося, що розколюється скляне шатро неба і дзвінкими улам­ками падає на кам’янисті піски.

Підбитий літак зупинився над оазою, ніби вагаю­чись: падати чи не падати? — а тоді шугнув на пальми, збив кілька верхівок, і не встиг вартовий збігти на ниж­чий майданчик, як вежа загула, задзвеніла, щось удари­ло його по голові, і він поплив, поплив у темряві, густі глибини якої проштрикували сліпучі скалки…

Дим хистким стовпом підвівся над оазою, а внизу гоготіло полум’я. Ледве встигли вихопити мертвого юна­ка — пошматована його сорочка затлілася. Обережно поклали біля джерела, навіщось змочували холодною водою скроні, хоч кожен бачив почавлені груди і смер­тельну поволоку в очах. Лікар, певне, для годиться, ще потримав зап’ястя, але ні про який пульс годі було й думати. Неподалік знайшли фотокартку, з якої дивила­ся зажурена дівчина.

— Це його…

Доки догоряла сторожова вежа і в огні корчилося й тріщало те, що недавно летіло в небі, ніхто й не зга­дав про пілота — вважали, що апарат безпілотний.

— Лікаря, лікаря! — скрикнув невеличкий сержант, стаючи на коліна в траві. — Ось де він, здається, ще живий!

Бігцем кинулись туди. Всі побачили: в траві лежав, розкинувши руки, невідомий чоловік.

2

Загадковий пацієнт шпиталю привертав увагу не ли­ше медперсоналу, а навіть і тяжкохворих. Та й не див­но: минув тривалий час, а й досі не вдалося встановити, хто він такий, звідки з’явився в Сахарі. А національ­ність або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що він європеєць. Але золотистий, ледь вловимий відтінок його шкіри, попелясте волосся, форма черепа — цілком правильна куля! — і багато інших ознак поставили в ту­пик відомого антрополога. “Доки він не стане на ноги і сам про себе не розповість,— розвів руками вчений,— прийти до якогось певного висновку важко”. Ціле авіа-конструкторське бюро досліджувало рештки його лі­тального апарата і не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургійні лабораторії і досі не визначили, з яких матеріалів він був збудований. Отож невідомий був абсолютно невідомим!



Звичайно, не бракувало усяких здогадів, припущень. Контррозвідка вважала невідомого пілота старанно за­маскованим агентом чи диверсантом із суміжньої друж­ньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могут­ність сусідки. А один сержант із охорони, надавши стра­шенно серйозного виразу своєму ще зовсім юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвідник з якоїсь інопланетної космічної армади і що він зовсім і не лю­дина, а біоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, віддала б богові душу, а він, бач, витримав і вже починає одужувати…

— Скажіть, сержанте, ви захоплюєтесь фантасти­кою? — спитав головний лікар.

— О, в мене велика бібліотека.

— Це помітно.

— Що?

— Начитались… — Головний лікар вибачливо посміх­нувся, пустив сизі кільця диму, струснув попіл у попіль­ничку і знову заглибився у вивчення показників ста­ну пацієнта. Нарешті з’явилися зміни на краще. Після курсу дегідраційної терапії1 почав нормалізуватися пульс — із сорока ударів збільшився до п’ятдесяти п’я­ти…



Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабінету вбігла, навіть не постукавши, медсест­ра Аніта.

— Він розплющив очі! Щось бурмоче!..

Гукнула, як на пожежу, і прожогом побігла назад.

— Не могла трубку підняти… — пробубонів сержант, зачиняючи двері. — Як навіжена.

— Ніяк не отямиться дівчина після загибелі наре­ченого, — сказав лікар, застібаючи халат. — Психічна травма.

— Так що — мені тут бути чи…

— Побачимо, сержанте, зараз побачимо, — кинув на ходу головний і поспішив до палати.

Сержант не тому спитав, що боявся втечі свого під­опічного. Розплющив очі… Коли то він ще на ноги стане! Та навіть і тоді, як він утече, коли його вартують аген­ти — і в білих халатах, і в цивільному, і у формі. Стале­ва сітка! З неї не вирвешся. Просто сержантові кортіло побачити це диво. Що воно за екземпляр? Що це біоробот — сержант не сумнівався ніскілечки, бо він же не схожий на представника жодної земної раси. От тільки цікаво, чи відновиться його програма після лікування? Мусила б відновитися. Раз тіло функціонуватиме, зна­чить і його штучний мозок запрацює…

Сержантові страшенно хотілося, щоб так і було. Ану ж нехай би робот показав, на що він здатний! По-перше, підтвердився б сержантів здогад, що це таки біоробот, по-друге, біоробот напевне обвів би навколо паль­ця їхнього пихатого лейтенанта, і, по-третє, з ним би впорався він, сержант… От би було здорово! Портрети в газетах, інтерв’ю… “Скажіть, будьте ласкаві, сержан­те, за яких обставин вам стукнуло в голову, що перед вами біоробот?” І потім: “Як вам удалося перевершити його диявольську хитрість, в той час як лейтенант мало не загинув?” О, він може сказати!.. Хоч і не зовсім успішно закінчив коледж, але…

Повернувся головний. Сержант спитав:

— Ну, що?

— По-моєму, діло йде на лад.

— Заговорив? Хоч що-небудь сказав?

— Якесь нерозбірливе бурмотіння. Я гадаю, в нього амнестична афазія…

— Що це таке?

— Втрата мови від струсу мозку.

— Які-небудь контакти роз’єдналися…

— Випадок складний, сержанте, можна сказати — унікальний. Я попрошу вас перейти до своєї кімнати, бо мені треба зосередитись, проаналізувати показники… — Лікар ніяково розвів руками і навіть зробив спробу усміхнутися.

— Я розумію, лікарю. Я потурбував вас з службово­го обов’язку. Бажаю успіху в роботі.

Коли сержант вийшов, лікар запалив цигарку і став біля розчиненого вікна. Дивився і нічого не бачив — ду­мав. Те, що його метод лікування давав ефект,— раду­вало, але й ставило багато запитань, на які не було відповіді. Ефект цей несподівано хороший! Занадто до­бре, сказати б, у десять (!) разів краще сподіваного реагує організм невідомого пацієнта на дію терапевтич­них чинників. Сержантові балачки про біоробота, без сумніву, дурниця, але — треба визнати — невідомий не є звичайною людиною… Його організм чимось відрізняється від нормального людського. Може, захисними си­лами? Чи ефективнішою нервовою системою?

Випаливши цигарку, головний підійшов до столу, дістав історію хвороби свого пацієнта і почав креслити діаграми життєдіяльності окремих органів і систем. Картина виходила напрочуд оптимістична. Особливо втішила остання електроенцефалограма: електрична ак­тивність мозку досягла нормальних показників і — най­головніше — в пацієнта з’явилися сновидіння!

Уважно переглянувши всі матеріали, головний лікар зняв трубку з білого телефонного апарата, набрав з де­сяток цифр. На другому кінці дроту, за п’ятсот кіломет­рів звідси, обізвався мелодійний дівочий голос.

— Прошу доктора Альдегадо, — сказав головний, на­звавши себе. Після невеличкої паузи почувся знайомий баритон, і головний заговорив: — У нас незвичайний па­цієнт. Внаслідок аварії втратив мову… Так, я гадаю — амнестична афазія. Вирішили запросити вас… Так, так. Дуже прошу. Дякую. До зустрічі.

Потім подзвонив по внутрішньому телефону:

— О другій годині ночі літаком прибуде доктор Аль­дегадо. Так, світило, гіпноз, гіпноз… Машину, люкс в “Паласі”. Ад’ю.

3

Сержант з охорони був розчарований, коли побачив славетного гіпнотизера. Сподівався, що це чоловік з чорною і лискучою, як смола, шевелюрою, з демонічним поглядом чорних очей, а воно — тонкий, лисуватий інтелігентик з невеликими сірими очицями. Про його славу свідчила лише та поштивість, з якою супроводжував гостя головний лікар.



Доктор Альдегадо ішов, рівно ступаючи по синтетич­ному килиму, білий халат його застебнуто “блискавкою” аж до шиї, накрохмалений ковпак акуратно натягнутий по самі вуха. Іноді він щось запитував у головного і, почувши відповідь, ствердно хитав головою. Біля дверей палати, в якій лежав незвичайний пацієнт, лікарі якусь мить постояли, потім головний поклав долоню на ні­кельовану ручку, і двері відчинилися. Він притримав їх, пропускаючи поперед себе гіпнотизера, а потім і сам зайшов. Незабаром повернувся і у відповідь на безмов­не сержантове запитання сказав:

— Якщо доктор Альдегадо відновить йому мовну пам’ять, тоді, сержанте, все піде гаразд. Пацієнт сам розповість, і хто він, і звідки…

— Е, він, певно, не так запрограмований, щоб усе розповісти, — хитро посміхнувся сержант. — Зараз треба особливо пильнувати…

— А… ви знову про те саме?

— Так, з усього видно, що це біоробот. Хіба людина могла б витримати подібний удар? Ви ж самі бачите, який у нього запас міцності! На що вже кіт витривалий, а киньте його з такої висоти…

— Що й казати, організм напрочуд міцний, але, се­ржанте, це — організм людини. Можливо, він спортсмен, може, котрийсь із йогів, які вміють керувати власними фізіологічними функціями. Про це ви незабаром дізнає­тесь. А для нас головне — поставити його на ноги.

— Побачимо…

Сержант неквапно ходив уздовж коридора. Килим глушив кроки, неначе сержант мав не підковані важкі черевики, а котячі лапи. Медсестра Аніта — прудконога кізка, як прозвав її сержант — кілька разів пробігла повз нього, але не звернула уваги, наче він був невидим­ка. Невдовзі з палати вийшов доктор Альдегадо і по­прямував до кабінету головного. Аніта лишилася біля пацієнта. Сержантові вельми кортіло дізнатися, як про­йшов сеанс гіпнозу, але зайти до палати, а тим більше до кабінету головного не наважився. Довгим поглядом провів гіпнотизера, аж поки той не зайшов до кабінету. Був упевнений, що загіпнотизувати пацієнта не вдалося. Бо хіба ж роботи піддаються гіпнозу?

— Нічого не вийшло, колего, — сказав доктор Альде­гадо, зайшовши до кабінету головного. — Не вдалося встановити найменшого контакту. Він, очевидно, не знає жодного слова ні французького, ні англійського чи ні­мецького, ні якого-небудь слов’янського. Взагалі жодно­го європейського слова! А розмовляє зовсім незнайо­мою, може, — староацтекською!

— Це було б оригінально, якби до нас прибув ацтек з якої-небудь законсервованої держави в Андах.

— Парадоксальний випадок у моїй практиці! — ви­гукнув Альдегадо. — Ну, ніякісінького контакту… Я ра­джу вам скористатися послугами філолога.

— Тобто?


— Філолога-учителя. Його треба спочатку навчити нашої мови.

— Ну, це вже в мої функції не входить, — осміхнувся головний. І щоб покращити настрій “магові”, як прозва­ли доктора Альдегадо колеги, запросив його на обід в один із екзотичних ресторанів. Доктор прийняв запро­шення і, підійшовши до магнітофона, продиктував ко­роткий звіт про відвідини незвичайного пацієнта.

4

Лише під осінь “феномен із Сахари” зміцнів так, що не тільки походжав по палаті, а й прогулювався в саду лікарні. Одужуючого весь час супроводжувала Аніта, підставляючи під його руку своє молоде плече. Поблу­кають доріжками, посидять на лавочці, а тоді — на пре­велику радість сержанта — помаленьку йдуть до кор­пусу.



Хоча хворий і не міг утекти з саду — вся територія лікарні охоронялася спритно замаскованою службою безпеки, — проте сержантові одлягало від серця, коли “хитрий робот” повертався між чотири стіни. Сержант не мав сумніву, що чужинець постарається непомітно встановити зв’язок зі своїми хазяями, які чигають на біляземній орбіті. Аніта тільки сміялася з цих його стра­хів, виставляючи білі зуби. “Бач, уже весела, уже сміє­ться! — з осудом думав сержант. — Забула свого наре­ченого… До цього вже липне, дурна, не вірить, що це робот. Хоча для такої гостропикої, може, нічого іншого й не залишається, як покохати робота?..”

Сержант, звичайно, знав, що Аніта тільки виконує свій службовий обов’язок, але чомусь його марудило, коли бачив золотисту руку робота на її округлому плечі.

Аніта старалася навчити свого підопічного хоч трохи розмовляти. Ішла доріжкою — показувала вперед і чіт­ко вимовляла:

— Хо-ди-ти, хо-ди-ти, хо-ди-ти.

Сідали — вона казала:

— Си-ді-ти, си-ді-ти.

Він мовчки слухав, кивав головою, іноді — повторю­вав. А одного разу показав рукою угору. Аніта спочатку не второпала, чи то він цікавиться гіллям дерев, що химерним візерунком сплелося у них над головами, чи, може, його цікавить небо. Запитливо поглянула в його великі очі, і він, ніби зрозумівши її сумнів, підвівся, пішов поміж деревами і вказав на чисту латку синього неба.

— То небо, — сказала Аніта.

— То небо, — повторив він і тицьнув пальцем себе в груди.

— Небо, — повторила дівчина, і він за нею:

— Небо, небо!

Показав навколо, і Аніта здогадалася:

— Земля.

Тоді він, супроводжуючи свої слова жестами, вираз­но промовив:

— Ти — земля, я — небо.

— Ви з неба? — здивувалась Аніта і тієї ж миті при­гадала сержантові балачки. Холодок остраху пробіг по її тілу: “Невже правда?”

Неначе відчувши її страх, він лагідно погладив діво­че плече і повторив:

— Я — небо, ти — земля.

Аніта усміхнулася якось ніяково, вибачливо. “Або він не усвідомлює значення цих слів, або… не всі до­ма”, — подумала дівчина.

— Туо — небо, Аніта — земля, — повторив кілька ра­зів, і дівчина зрозуміла, що його звуть Туо.

— Я — Аніта, ви — Туо, так?

— Так.


Увечері він раптом знову захотів пройтися садом. Незважаючи на сержантове невдоволення, Аніта пішла. Туо зупинився подалі від дерев і довго мовчки дивився на всіяне зорями небо. Щось було незвичайне в його позі — постать видовжилась, напружилась, здавалось: ворухне руками, немов крилами, і полине в безмежжя Всесвіту. Мимохіть Аніта вхопилась за його лікоть і від­чула, як тремтить його рука. Притулилась до його пле­ча, і Туо поволі заспокоївся.

— Зорі, — прошепотіла Аніта, і в голосі її забриніла якась незрозуміла їй самій туга.

— Зорі… — повторив Туо, схиливши голову. — Зорі…

Вечір був напрочуд гарний — синій кришталь, покраплений у глибині золотими цяточками. Світлі пля­ми далеких галактик. Тиша. Ледь відчутний аромат квітів.

Туо глибоко зітхнув — так зітхають усі засмучені люди — і рушив назад до корпусу. Аніту теж охопив якийсь сумовитий настрій, і вона йшла мовчки.

З кожним днем Туо не тільки зміцнювався фізично, а й робив неабиякі успіхи у вивченні мови. Не більше тижня було йому потрібно, щоб навчитися вільно роз­мовляти з Анітою на побутові теми. Буквально за кілька днів незвичайний учень опанував письмо і читання. Те­пер кожного ранку він просив свіжих газет і журналів і не випускав їх із рук, доки не перечитував усього, навіть кримінальної хроніки.

— Невже вас цікавлять газетні плітки? — дивува­лась Аніта.

— Мене все на Землі цікавить, — відповідав Туо, — і як ви працюєте, вчитесь, і як відпочиваєте, і як ви орга­нізовані. Дуже кортить дізнатися про поведінку землян у випадкових ситуаціях, в радості, у горі…

І Аніту, і головного лікаря непокоїло те, що в розмо­вах він ставив себе поза людством, дивився на все з якоїсь сторонньої точки зору, вважав себе людиною, але не землянином. Природно, що це наштовхувало медиків на думку про психічну ненормальність. А для сержанта це було ще одним аргументом на користь “біороботної гіпотези”, про що він і писав у кожному донесенні на­чальству.

Туо, звичайно, не знав, які дискусії точаться навколо його особи, і продовжував жадібно вчитися. Книжки із всесвітньої історії неначе ковтав. Кожного дня вимагав нових і нових.

Якось аж зітхнув, повертаючи Аніті черговий фо­ліант:

— Ну й історія ж у вас…

— Нашої країни? — з чемності спитала Аніта.

— Всіх країн і племен. Вожді, фараони, царі, імпе­ратори, королі, президенти… Просто смішно, комедія.

— Чому комедія?

— Люди творять собі ідолів. Дикунство! Хіба оті ца­рі не з таких самих клітин збудовані?

Аніта заспішила з палати.

Але доручення головного лікаря — доставляти з біб­ліотеки всі книги, яких тільки не попросить їхній запек­лий читач — виконувала ретельно. Переглядаючи список прочитаних книг, її шеф відзначав, що тут є певна система: після загальної історії пацієнт взявся за істо­рію науки і техніки, потім проштудіював історію мисте­цтва, ознайомився з демографією, основними релігійни­ми системами. Та коли він протягом якихось десяти днів прочитав… усю Британську енциклопедію, головний лі­кар знизав плечима і більше не цікавився, які книги носить пацієнтові Аніта.

Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зірок і Атлас неба.

— Я хочу, — пояснив Аніті, — вивчити ваше зоряне небо, щоб і самому поглянути і вам показати свою рідну зірку. Отоді я вже, певно, остаточно видужаю!

І ось одного погожого вечора Туо попросив Аніту вийти з ним “під зорі”.

— Бачите, он сузір’я Ліри? Паралелограм із зірок.

— Бачу.

— А оту найяскравішу, ледь синювату?



— Бачу.

— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.

— Ви звідти, Туо?

— Звідти.

— А чому ж ви такий самий, як і земляни?

— Бо ми — близькі родичі. І якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колір шкіри…

— Так, антропологи це відзначили, але відхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалій.

— Незначне… — замислено повторив Туо. — Суть на­віть не в цьому. Людство Землі роздріблене, його шляхи небезпечні — ось що значне!

— Ну, гаразд, гаразд, — заспокоювала дівчина, — го­ді про це.

Вона знала, що цієї теми краще не чіпати, бо Туо відразу нервує і з великим запалом говорить про неро­зумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу і таке інше — тобто починається, як каже головний, маячня.

Туо подивився їй у вічі і спитав:

— Аніто, невже й ви мені не вірите?

— Оте “ви” було сказане з таким притиском, що за­чепило їй якусь струну, змусило подумати.

— Я… розумієте… це ж… нав’язливі ідеї.

“А чому, власне, цього не може бути? — раптом з’яви­лась думка. — Чому? Ще в давнину вчені писали про життя на інших планетах…”

Туо взяв її долоню в свою і легенько стиснув.

— Спасибі, Аніто, я бачу, що ви… починаєте мені вірити…

Раптом обізвалася якась пташина — чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослуха­ючись, і коли знову почув писк, прошепотів:

— Пташенята… Це ми їх розбудили. Ходімо…

В палаті Туо запросив Аніту сісти в крісло і сам сів навпроти.

— Я вас довго не затримаю, Аніто, — почав він, ста­ранно добираючи слова. — Почуваю я себе добре, вва­жаю, що вже цілком здоровий. Та ви й самі це бачите і знаєте. А головний лікар тим більше. Чому ж мене й досі не виписують з клініки?

— Певне, хочуть, щоб ви зміцніли остаточно.

— А в мене складається враження, що… мене вивча­ють. Я вас прошу завтра вранці повідомити головного лікаря про моє бажання залишити клініку… Передайте, що я прошу його прийняти мене після сніданку — я все йому розповім, розвію останні сумніви щодо стану мого здоров’я.

Аніта помовчала, а потім спитала:

— А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лікарні?

— Зустрітися з ученими, багато мандрувати, знайо­митись з життям землян.

— Для того, щоб подорожувати — потрібні гроші. Вони в вас є?

Туо неначе прокинувся зі сну:

— Ах, так, у вас без грошей не можна обійтися… Так, так. А може, мені, як гостеві з далекої планети… о, бачу по вашому обличчю, Аніто, ви якось болісно сприй­маєте мої розповіді про Вегу і її планетну сім’ю… треба розширювати діапазон свого мислення, люба дівчино! Так, може, мені нададуть можливість безплатно об’їхати праматір Землю? Як ви гадаєте?




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Василь Бережний По спіралі часу iconВасиль іванишин нація державність націоналізм вф „відродження” дрогобич 1992 Свого часу перша книжка Василя Іванишина „Українська Церква І процес національного відродження”

Василь Бережний По спіралі часу iconКві́лінг — мистецтво виготовлення плоских або об`ємних композицій зі скручених у спіралі смужок паперу
Кві́лінг мистецтво виготовлення плоских або об`ємних композицій зі скручених у спіралі смужок паперу
Василь Бережний По спіралі часу iconБоровий Василь Іванович
Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну
Василь Бережний По спіралі часу iconБібліотека я для тебе горів український народе… Василь Симоненко
Бібліографічний покажчик „Лицар нескореного покоління. Василь Симоненко” присвячений лауреату Шевченківської премії, видатному письменнику-шістдесятнику...
Василь Бережний По спіралі часу iconВасиль Барка (Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет)
Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами — рештками козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками...
Василь Бережний По спіралі часу iconВасиль Симоненко. Біографія
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р в с. Бієвці Лубенського району Полтавської області. Мати майбутнього поета –...
Василь Бережний По спіралі часу iconЛітературна світлиця: Василь Симоненко Лірика поета
Чудовий український поет Василь Симоненко прожив недовге, але яскраве життя. Він народився у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині...
Василь Бережний По спіралі часу iconТетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб
Ткаченко Т. В., Чухліб Т. В. Василь чухліб. Біо-бібліографічний нарис: 1941 – 1997 роки. – К.: «Amenhotep», 2016. – 125 стор
Василь Бережний По спіралі часу iconПерші біографи тараса шевченка: василь маслов та його науковий доробок
Василь Павлович Маслов (справжнє прізвище – Маслій) відомий в Україні як письменник І перший біограф Тараса Шевченка
Василь Бережний По спіралі часу iconУчитель Сухомлинський Василь Олександрович Сухомлинський
Василь Олександрович Сухомлинський — український педагог,публіцист, письменник, поет


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка