Vi. “Древнерусская народность”



Скачати 413.62 Kb.
Дата конвертації17.01.2018
Розмір413.62 Kb.

VI. “ДРЕВНЕРУССКАЯ НАРОДНОСТЬ”


Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублікував свою знамениту розвідку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу історії східного словянства”1. У цій невеликій за об­сягом праці здійснено “сміливий i ґрунтовний нарис розме­жування великоруського та українського історичних проце­сів”2. Тема розмежування вказаних процесiв належала i досі належить до найвагомiших проблем української історіографії. “Ключовою проблемою історії Східної Європи взагалі та України i Росії зокрема є культурно-історична спадщина ве­ликокняжого Києва. Об’єктивне вирішення цього питання – обов’язкова передумова побудови міцного iсторичного фун­даменту незалежної України”3.

У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точ­нiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. система­тизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiо­граф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарсь­кого мурзи – Карамзiна – значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст.1 Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, ви­кладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царско­го родословия”2. Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоєм­цем Київської Русi”3.

“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеа­логiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала вели­чезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiогра­фiї4. Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне – через школу, церкву, армiю втовкмачува­лися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила”5. М. Карам­зiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не при­вертав його особливої уваги – Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй6. Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священ­ною коровою”1. Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно нама­галися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiд­значають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдео­кратичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрно­пiддано присвятив “Государю императору Александру Павло­вичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”. На вихiд “Истории” Карамзiна свого часу вiдгукнувся дошкульною епiграмою Пушкiн:

В его “Истории” изящность, простота
Доказывает нам, без всякого пристрастия,
Необходимость самовластия –
И прелести кнута.

Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською дер­жавою”2. Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворян­ський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходи­лися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося”1.

“Звичайна схема” – цей “возвышающий обман” – грун­тується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбi­нацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органi­зацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу2. Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межи­рiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.

Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (мо­лодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Гру­шевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побу­дованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та куль­турну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це – “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.

Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi”1. А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.

Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вва­жають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полi­тичного.

Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiв­няння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадко­ємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвня­ти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї”2. Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсто­рики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму леген­дарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму”1.

Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київсь­кої метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янсь­кою мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю – православ’я”2. Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричи­няють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия – что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, – вирвалось якось у Солженiцина3. “Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа”4. Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiд­межовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду – не вiдмежовують нi термiно­логiчно, нi концепцiйно”5.

Якщо визнати Київську державу Русь – за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлума­чення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.

Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодер­жавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви”1. На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи – романтизм. В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення. Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiо­нальнi держави, а сама нацiя – найвищою природною формою об’єднання людей. Романтизм захоплювався народною твор­чiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, пере­казами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для роман­тиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і біль­ше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибри­ки і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке став­лення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності”1. Україна з її багатющим фольклором, ге­роїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і ней­мовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) нат­хненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю – в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу”2. Польський поет Адам Мiцкевич назвав Ук­раїну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину”3.

Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiв­няльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiн­нiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.

Відомим українським діячем доби романтизму був Панте­леймон Куліш – письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до сло­в’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшест­вовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Москов­ское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития”1.

Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Ку­ліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народ­ной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал”2.

Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiль­кiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом роман­тизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Мало­росії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини”3. Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелек­туальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу4.

Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмін­ність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя”1. Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, україно­фiльський pух), що “малороси” – це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час вини­кнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з ук­раїнською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською. “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?”2. Зi шкiльної лави знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста – українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: ”I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?”3.

Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Собо­лєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“велико­руси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть україн­ськi прибульцi з Волинi й Галичини1. Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi цар­ського уряду стосовно Малоросiї2.

Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргумен­ту про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент”3. Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання ма­лоросійським того, що, мовляв, належить великорусам спокон­віку4. “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен”5.

Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малорос­сиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обра­титься к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одо­левают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други”1.

Незважаючи на свою недоречнiсть, гiпотеза Погодiна-Со­болєвського була такою привабливою для росiйських iсто­рикiв, що її прийняли загалом без особливих застережень2. У дискусiї, яка за iнiцiативою українських вчених, розгорнулася навколо погодiнської гiпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шах­матов та iн. О. Шахматов дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: “Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а пред­ками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть – нового походження”3. Проти погодiнської теорiї гостро виступив Т. Шевченко в поезiї “Стоїть в селi Суботовi”.

Треба сказати, що вiдмовити гiпотезi Погодiна в оригіналь­ностi не можна, однак iнакше стоїть справа з доказами. “Врахо­вуючи вiдсутнiсть суцiльних мiграцiй протягом IX–XIII ст. i загальну сталiсть населення, при якiй лише в окремих та обмежених хронологiчно районах мали мiсце частковi зру­шення i перемiщення, можна твердити, що в процесi етнiчної агломерацiї традицiя генетичної спадковостi мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних схiднослов’янських народiв було передусiм насе­лення тих земель, якi в пiзнiшi часи утворили їх етнiчнi територiї”1.

Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. За­воювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. “У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. “Татарські раті” спусто­шували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло насе­лення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків “татарської раті”, стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на тери­торії Північно-Східної Русі”2.

Як не намагалися великодержавнi iсторики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказiв масової мiграцiї на­селення Київщини на далеку Пiвнiч i масової мiграцiї населен­ня Карпат до Поднiпров’я. Нi письмовi джерела XIV cт., нi археологiчнi факти, нi данi етнографiї та лiнгвiстики не пiд­тверджували вигадки Погодiна-Соболєвського. “Од благо­датного чорнозему, – глузував російський археолог О. Спiцин, – до глини й пiску, од степу – до лiсу, од тепла – до холоду, од добрих урожаїв – до поганих, од вола – до коня, од хати – до iзби, од великих сел – до “починкiв” (окремi селища), од легкої роботи – до важкої працi – ледве чи хтось пiде добровiльно”1. За влучним спостереженням Я. Дашкевича, “пiкантним, од­нак, залишається висновок з погодiнської гiпотези, що українцi – за своєю етнiчнiстю – вже були i до монголо-татарiв, лише займали Галичину i Волинь”2. Художньою ремiнiсценцiєю погодiнської туги за київським первородством служить опо­вiдання сучасного сатирика, в якому зустpiчаємо такий пасаж: “Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных нацио­налистов – присваивается наименование Москва”3.

Сучасні росiйськi iсторики тепер згоднi, що версiя про велике переселення є все-таки непереконливою. “Пiд великим секретом зiзнаємося: Русь – таки нiкуди не переїжджала”4.

Пiд впливом критики М. Грушевського частина вiдомих росiйських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пiчета, стали переглядати догми “зви­чайної схеми”. За справжню вихiдну точку росiйської iсторiї вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князiвство, так як не беруть Рим за вихiдну точку iсторики Францiї, Iспанiї, Португалiї, Румунiї тощо.

Пiсля більшовицької революцiї, здавалося, росiйська iсто­рична наука, проголосивши рiшуче iдейне та методологiчне вiдмежування вiд старої монархiчної iсторiографiї, зречеться карамзiнського мiфу. Iсторики-марксисти зi школи акад. М. По­кровського тодi гостро виступили проти росiйського iмперiа­лiзму та шовiнiзму i стали дослiджувати етнiчнi процеси в Київськiй державi з рацiональної позицiї iсторiографiчної логiки М. Грушевського. “Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в “Истории” Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна ска­зати, в день своєї появи”1. Це не суперечило тодiшнiй офiцiй­нiй iдеологiчнiй лiнiї. Кремлiвськi марксисти, мрiючи про свiтове панування, вважали Росiю лише засобом для досяг­нення цiєї мети. Як тiльки марксистськi iлюзiї про “пожар мировой революции” розвiялися, треба було повертатися до старих мiфологем. В iдеократичнiй країнi значущi iсторiогра­фiчнi проблеми розв’язують не вченi, а полiтичне керiвництво. А полiтичному керiвництву стало вигiдно спертися на істо­ричний шовiнiзм.

1934 р. за пiдписами Сталiна, Кiрова, Жданова опублiко­вано “Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР”. У полiтично тенденцiйних зауваженнях найвища пар­тiйна верхiвка країни вказувала iсторикам, що надалi не слiд розглядати росiйську iсторiю без урахування даних по iсторiї України i Бiлорусiї. “Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР”2. Таким чином, у легко завуальованiй формi пpозвучала настанова повернутися до карамзiнської “схеми”. Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шо­вiнiзму. “Iнтернацiональнi гасла було залишено лише як ди­мову завiсу, яка прикривала справжню сутнiсть держави, що вiдверто стала на шлях продовження не лише полiтики, а й iдеологiчних традицiй Росiйської iмперiї”1. Почалася змiна iдеологiчних акцентiв – Пушкiна перестали називати цар­ським камер-юнкером, Олександра Невського – класовим ворогом трудящих, Наполеона – визволителем селянства з пут феодалiзму, Льва Толстого – помiщиком, юродствуючим во Христi, кириличний алфавіт – пережитком класової графіки. “Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна “Великий русский народ”. Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радян­ського Союзу, а в майбутньому – всього світу”2. Сучасні ро­сійські історики про це пишуть так: “Iмперський свiтогляд у радянський перiод продовжував посилюватися. Нацiоналiзм сталiнської iсторiографiї був завжди сильнiшим вiд її вульгар­ного марксизму, бо в тих випадках, коли два цi критерiї оцiнки приходили в зiткнення, завжди перемагав патрiотизм”3.

Один з органiзаторiв голодомору 1933 р., зоологiчний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлiвський золо­товерхий собор i Десятинну церкву, спецiальною ухвалою на листопадовому пленумi ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив вели­кодержавну “схему” Карамзiна у викладаннi в українських школах.

Iнша “высочайшая” постанова щодо iсторiї з’явилася 1936 р. знову за пiдписами голови уряду Молотова i “батька народiв” Сталiна. У нiй наголошувалося, що “iсторична освi­та має важливе значення для справи нашої держави, нашої партiї i для навчання пiдростаючого поколiння”. Наслiдком цiєї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистсь­кої iсторичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвiсну постанову “Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Iнституту iсторiї України АН УРСР”. Українських iсторикiв повсякчас напучували: “Працi В. I. Ленiна i Й. В. Ста­лiна, вказiвки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення iсторiї, постанови ЦК ВКП(б) з iдеологiчних питань мають вирiшальне значення для вивчення iсторiї народiв СРСР”1. Один з тогочасних українських iсторикiв згадує: “У часи ра­дянського панування у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi виникла i ствердилася дуже дивна концепцiя, суть якої становило пере­конання, що минуле можна конструювати на свiй смак i роз­суд; що iсторичною iстиною є директиви начальства”2.

У серединi 30-х рp. з’явилися i новi шкiльнi пiдручники з iсторiї. “У них замiсть попереднiх проклять “царськiй Росiї – тюрмi народiв” проголошувалися iдеї, вiд яких повиннi були перевернутися в гробах старi революцiонери: всi завоювання росiйських царiв оголошувалися прогресивними i такими, якi вiдповiдають iнтересам самих завойованих народiв”3.

За таких обставин партiєю та урядом ревно плекався найцiннiший, найвагомiший, найулюбленiший мiф росiйської iсторiографiї, який набрав у сталiнськi часи характеру полi­тичної догми, – мiф про успадкування полiтичного та культурного надбання Київської держави Росiєю, або iнакше: “Москва – спадкоємиця Києва”. Хоча, зазначимо, сам факт iснування українського народу, який займає територiю лiто­писної “руської землi”, є найкращим промовистим запере­ченням цьому. До речi, теперiшнi росiйськi iсторики скар­жаться на “гнiтюче протирiччя, з яким вже зiткнулися автори новiтнiх пiдручникiв: “Русь, мовляв “Київська”, а Київ уже п’ятий рiк “як закордон”, i вiд цiєї раптом вiдкритої реаль­ностi нiкуди сховатися”1.

Вiдкинута гiпотеза Погодiна-Соболєвського непомiтно зникла з наукового обiгу. Доля цiєї гiпотези показала, що антинаукова “звичайна схема” принципово не може мати пе­реконливого обгрунтування в iсторичних реалiях. Вихiд знай­дено в перемiщеннi питання з iсторичної площини в площину лiнгвiстики, точнiше – етнонiмiки.

Замiсть заяложених аргументiв з генеалогiї династiй, замiсть бездоказової теорiї масових мiграцiй, основним захис­ником “схеми” виступила двозначнiсть етнонiмiки. Грунту­ються великодержавнi етнонiмiчнi спекуляцiї на пiдмiнi за формою i змiстом термiнологiї: замiсть слова “Русь” – ново­вигаданим термiном “Древнерусское государство”, замiсть етнонiма “русин” – нововигаданою назвою “древнерусская народность”. У росiйськiй iсторiографiї вiддавна стало звич­ним перекручувати схiднослов’янськi етнонiмiчнi назви на свiй лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використо­вується тут “прийом переназивання”. “У такий напрочуд еко­номний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому при­своєння”2. Ось, для прикладу, часто вживанi назви, що стосу­ються епохи Київської держави в росiйськiй науковiй лiтера­турi: “Киев – первая русская столица”, “единый русский народ киевских времен”, “тысячелетие русской литературы”, “начальный период русской истории”, “русские племена”, “Русская земля”, “русское государство”, “русский народ”, “русский язык” i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що цi термiни є некоректними, але “привычными словоупо­треблениями”. “Однак щодо “привычных словоупотребле­ний”, то не такi вже вони i безневиннi. Термiни вживалися росiйськими вченими цiлком свiдомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвiчнiсть неподiльностi схiднослов’янського, а значить росiйського суспiльства в його iмперських межах. Це вiдповiдало полiтичним iнтересам iм­перiї”1.

Характерно, що в росiйськiй мовi вiдсутня стародавня лiтописна форма “руський”, замiсть нього користуються но­вою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою “рус­ский”, а як вже говорилося, за невеликими графiчними розбiжностями ховаються iстотнi етнiчнi розбiжностi. Iншими словами, в росiйськiй мовi вiд слiв “Русь” i “Росiя” утво­рюється один прикметник – “русский” а слово “Русь” вжи­вається як синонiм сучасної Росiї. Слова “древнерусский” i “русский” сприймаються як визначення одного i того ж народу на рiзних iсторичних етапах, а вiдмiннiсть слiв “давньоруський” i “український” створює враження, начебто йдеться про рiзнi етноси. Термiн “давньоруська народнiсть” застосовується “лише в україномовнiй лiтературi, але немає досi адекватного вiдповiдника в росiйсько- та чужомовнiй лiтературах, у яких термiн “древнерусская” ототожнюється з термiном “русская”2. “Насправді, російські теоретичні і прак­тичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) – “тот же русский народ”, як не завжди щире, а ми скажемо – навмисне жонглювання сло­вами “Русь”, “русский”3.

“Прийом переназивання” особливо відчутний в мово­знавстві. “Омонімія визначень руської і російської мов, русь­кого і російського народів (рос. русский язык, русский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідо­мість!). Звідси недиференційоване оперування терміном рус­ский у двох об’єднувальних значеннях: а) “руський і російсь­кий” (пор., напр., “Словарь русского языка XI–XVIII вв.”) і б) “східнослов’янський”1.



Про “древнерусскую народность” першим заговорив iсто­рик В. Мавродiн, якого справедливо називають iдеологом росiйського сталiнського iмперiалiзму2. Однiєю з причин ви­сунення iдеї “давньоруської народностi” стало небажання далi дотримуватися тези: Київська Русь – спiльна колиска трьох братнiх народiв. “Для того, однак, щоб на практицi не урiвноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народнiсть, мову, культуру”3. Схiднi сло­в’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродiна, становили єдиний народ, одну “давньоруську народнiсть”, яка є спiльним пред­ком росiян, українцiв, бiлорусiв – нових народiв, що виникли внаслiдок розпаду цiєї “давньоруської народностi” в XIV–XV ст. “Лише пiсля монгольського завоювання i наступного полiтичного роз’єднання окремих частин Русi видiлилися iз єдиної “русской” народностi, приблизно в XIV столiттi, само­стiйнi народностi – українська, бiлоруська i великоросiйсь­ка”4. Найчiткiше ця теорiя викладена в академiчних “Очерках истории СССР”, що вийшли на початку 50-х рp. “Iз окремих слов’янських племен склалася древньоруська народнiсть: iз неї згодом виросли великоруська, українська, бiлоруська, iсторична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народнiсть). Провiдна роль у цьому процесi належала росiй­ському народовi”1. Незрозумiло, навiщо було виконувати росiянам провiдну роль у процесi утворення “давньоруської народностi”, щоб потiм її покинути? Чи предки лемкинь iз Пряшiвщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязанi, або предки карпатського гуцула i мезенського “крестiянiна” – однi i тi ж? Iсторичнi факти заперечують мавродiнську концепцiю. “Крiм голослівних тверджень, Мав­родiн не дав нiяких доказiв на пiдтримку своєї теорiї”2. Науковi факти свiдчать “про глибоку iсторичну самобутнiсть українського народу, своєрiднiсть його культурно-етнiчного розвитку, який не зливався з росiйською етнiчною iсторiєю нi в другiй половинi I тисячолiття, нi на генетичних шляхах слов’ян у першiй половинi II тисячолiття. Усе це iстотно пiдриває теорiю “давньоруської народностi”, яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янськiй iсторiї I тися­чолiття нашої ери, доводить грубу полiтичну тенденцiйнiсть тлумачення схiднослов’янської iсторiї 6–13 ст. як росiйської, “русской”3. Непереконливi причини розпаду “давньоруської народностi” через татарську навалу. “Сам результат розпаду Київської Русi, що остаточно визначився пiсля монголо-та­тарського завоювання i привiв до утворення бiлоруського, росiйського i українського народiв, вказує на те, що етнiчнi процеси в середовищi окремих культурно-мовних груп, навiть у перiод iснування одної держави, були мiцнiшими i дiяли ста­бiльнiше, нiж загальнi полiтико-економiчнi. Схiднi слов’яни, розкиданi на величезних просторах, роз’єднанi природними бар’єрами (непрохiднi лiси, болота, брак сухопутних шляхiв), нiколи не почували себе одною етнiчно-мовною спiльнiстю i нiколи її не вiдстоювали”1.

1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали по­чаток трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча й спорiднених, але вiдмiнних наро­дiв”2.

Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiль­ного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родона­чальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.

Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народ­ностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування помiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домон­гольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, терито­рiя середнього Поднiпров’я”1. Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi – Вiсли, на пiвночi – Балтiї, а на сходi – Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витво­ром усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київсь­кої архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтопи­сання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж сло­в’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася без­посередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсто­ричнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме русь­кого Пiвдня”1.

Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсут­нi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств”2.

Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсто­рiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни – братнi, єдинокровнi народи, якi походять вiд спiльного коре­ня – “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску – Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiдно­слов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнору­валися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київ­ської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо. “Тези” не ма­ли нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. “Це було своєрiдне резю­ме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних пози­цiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим бра­том”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марк­систiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд ви­словлювань Маркса i Ленiна”1. Через засоби масової iнфор­мацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися наймен­ший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно на­саджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єд­нання “єдиного руського народу”2. Як цілком слушно заува­жує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного роз­витку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зов­нішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спе­ціальною історичною місією – об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразій­ство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)”1.

Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос – “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” – зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу”2.

На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’я­зувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високо­поставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.

Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехосло­вацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський на­род” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Про­пагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав як спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiля­цiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньо­руська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в ук­раїнцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський на­род” – майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викла­далась історія (своя і російська, а точніше – російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше – відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)”1.

Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської на­родностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi – невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї”2. Взагалі, певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тос­ка” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю, оте голосіння над так звани­ми “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Русь­кої держави), – усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгуб­леність” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідо­мості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світо­вої війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпо­середньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля”1. Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpи­хильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпе­piю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносо­тенцы и их лакеи называют Россию великой славянской дер­жавой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народно­стей”2. Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі істо­ричні обставини відкололи українську і білоруську гілки – котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися зно­ву з “загальноруським” деревом – усупереч своїм “націоналі­стичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт – у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтегра­ції в СНД” тощо”3. Пpоте, очевидно, за pозвалом Радян­ського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньо­pуську наpоднiсть.



Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмов­ляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на ство­рення національних суверенних держав. Яскравими виразни­ками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов1 і О. Дугін2. Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кре­меня і Василя Ткаченка “Україна: шлях до себе”3, в якій до­казово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуа­ції і перекручення.

Грушевський М. Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiональ­ного укладу iсторiї схiдного словянства // Сборник статей по славяноведе­нию. – СПб., 1904. – Т. 1.

Новицький В. Iсторична праця О. Є. Преснякова i розмежування вели­коруської та української iсторiографiї // Україна. – 1930. – Берез.-квiт. – С. 61.

Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть. – 1996. – № 2. – С. 2.

Милюков П. Н. Главные течения русской исторической мысли. – М., 1913. – С. 177.

Оглоблин О. Московська теорiя III Риму в XVI–XVII стол. – Мюнхен, 1951. – С. 32, 33.

Грицак Я. Й. Нарис iсторiї України: формування модерної української нацiї XIX–XX ст. – К.: Генеза, 1996. – С. 56.

Полонська-Василенко Н. Двi концепцiї iсторiї України i Росiї. – Мюнхен, 1964. – С. 24.

Дорошенко Д. Огляд української iсторiографiї. – Прага, 1923. – С. 187.

Алпатов М. А. Русская историческая мысль и Западная Европа (XVIII – первая половина XIX в.). – М.: Наука, 1958. – С. 178.

Оглоблин О. Проблема схеми iсторiї України 19–20 столiття // Україн­ський iсторик. – 1971. – № 1/2. – С. 5.

Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть. – 1996. – № 2. – С. 2.

Дякин В. Национальный вопрос во внутренней политике царизма (XIX в.) // Вопросы истории. – 1995. – № 9. – С. 135.

Грушевський М. Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiональ­ного укладу iсторiї схiдного словянства. – СПб., 1904. – С. 6 (окрема вiд­битка).

Грушевський М. Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiональ­ного укладу iсторiї схiдного словянства. – СПб., 1904. – С. 3 (окрема вiд­битка).

2 Там само. – С. 2.

Домбровський О. Ранньоiсторичнi передумови постання Київської Русi // Український iсторик. – 1977. – № 1/2. – С. 34.

Залiзняк Л. Чи справдi був старшим “старший брат”? або Етнiчнi про­цеси в Київськiй Русi щодо походження українцiв, бiлорусiв та росiян // Берегиня. – 1997. – Ч. 3/4. – С. 58.

Солженицын А. Россия в обвале. – М.: Русский путь, 1998. – С. 110.

Пресняков О. Е. Образование великорусского государства. – Пг., 1918. – С. 2.

Бадзьо Ю. Знищення i русифiкацiя української iсторичної науки в со­вєтськiй Українi: Вiдкритий лист до росiйських та українських iсторикiв // Український iсторик. – 1981. – № 1/4. – С. 86.

Крупницький Б. Теорiя III Риму i шляхи росiйської iсторiографiї. – Мюнхен, 1952. – С. 12.

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 450.

Гердер Иоганн Готфрид. Избранные сочинения. – М.; Л.: Гослитиздат, 1959. – С. 324.

Mickiewicz A. Wykady o literaturze sowiaskiej. – Lww, 1900. – T. 1. – S. 30.

Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 72–73.

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 447.

Сидоров А. А. Инородческий вопрос и идея федерализма в России. – М., 1912. – С. 25.

Прiцак О. Iсторiософiя Михайла Грушевського // Грушевський М. Iсторiя України-Руси: У 11 т. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. 1. – С. XL.

Пеленський  О. Українська пісня в світі. – Львів, 1933. – С. 7.

Толочко А. Химера “Киевской Руси” // Родина. – 1999. – № 8. – С. 29.

Степовичка Л. Усмiх бiлого янгола // Дзвiн. – 2000. – № 3. – C. 96.

Погодин М. П. Исследования, замечания и лекции по русской истории. – М., 1856. – Т. 7. – С. 425 –428.

Сахаров А. М. Историография истории СССР. – М.: Высшая школа, 1978. – С. 105.

Ольхiвський Б. Вiльний нарiд. – Варшава, 1937. – С. 19.

Погодин М. Ответ на филологические письма М. А. Максимовича // Русская беседа. – 1856. – Кн. 4. – С. 124.

Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском об­щественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб.: Алетейя, 2000. – С. 70.

Погодин М. П. Польский вопрос. Собрание рассуждений, записок и замечаний. – М., 1867. – С. 97.

Ждан М. Княжа доба iсторiї України в iнтерпретацiї радянських iсто­рикiв // Український iсторик. – 1977. – № 1/2. – С. 37.

Шахматов А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем. – Пг., 1916. – Т. 2. – C. 588.

Брайчевський М. Ю. Походження Русi. – К.: Наук. думка, 1968. – С. 189.

Каргалов В. В. Последствия монголо-татарского нашествия XIII в. для сельских местностей Северо-Восточной Руси // Вопросы истории. – 1965. – № 3. – С. 58.

Дорошенко Д. I. Нарис iсторiї України. – Львiв: Свiт, 1991. – С. 69.

Дашкевич Я. Українська iсторична традицiя: нацiя i держава // Укра­їнський час. – 1997. – № 1. – C. 7.

Сергеев А. Изгнание бесов // Новый мир. – 1994. – № 6. – C. 101.

Борисенок Ю. Большая прогулка // Родина. – 1996. – № 6. – C. 31.

Покровский М. Н. Историческая наука и борьба классов. – М.; Л., 1933. – Вып. I. – С. 29.

Сталин И., Жданов А., Киров С. Замечания по поводу конспекта учеб­ника по “Истории СССР” // Пропаганда и агитация в решениях и докумен­тах ВКП(б). – М., 1947. – С. 321–323.

Iсаєвич Я. Проблема походження українського народу: iсторiографiч­ний i полiтичний аспект // Україна: Культурна спадщина, нацiональна свi­домiсть, державнiсть. – 1995. – Вип. 2. – С. 6.

Єфіменко Г. Г. Зміни в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932–1938) // Український історик. – 2000. – № 4. – С. 44.

Свак Д. О некоторых методологических проблемах синтеза в “Истории России” // Отечественная история. – 1998. – № 6. – C. 91.

1 За глубокое научное изучение истории украинского народа // Вопросы истории. – 1955. – № 7. – C. 3.

Брайчевський М. Працюю незалежно вiд перспективи публiкацiї // Хронiка 2000. – Вип. 17/18. – С. 369.

Радзинский Э. Сталин. – М., 1997. – С. 455.

Борисенок Ю. Большая прогулка // Родина. – 1996. – № 6. – С. 29.

Толочко О. Два світи, два способи дискурсу // Український гуманітар­ний огляд. – 1999. – Вип. 1: Критика. – С. 148.

Баран В. Д. Давнi слов’яни. – К.: Альтернативи, 1998. – С. 145.

Дашкевич Я. Нацiональна самосвiдомiсть українцiв на зламi XVI –XVII ст. // Сучаснiсть. – 1992. – № 3. – С. 68.

Чигирин А. Украинский вопрос. – Париж, 1937. – С. 5.

Тараненко О. О. Мова Київської Русі: вузол історико-лінгвістичних і політико-ідеологічних проблем // Мовознавство. – 1993. – № 2. – С. 36.

Курiнний П. Совєтськi концепцiї походження великоруської народности та “руської” нацiї // Науковi записки УВУ. – 1963. – Ч. 7. – С. 186.

Дашкевич Я. Українська iсторична традицiя: нацiя i держава // Україн­ський час. – 1997. – № 1. – Ч. 7.

Панкратова А. Насущные вопросы советской исторической науки // Коммунист. – 1953. – № 6. – С. 63.

1 Очерки истории СССР / Под ред. акад. Б. Д. Грекова. – М.: Изд во АН СССР, 1953. – С. 252.

Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох схiднослов’ян­ських нацiй // ЗНТШ. – 1964. – Т. 178. – С. 127.

Бадзьо Ю. Знищення i русифiкацiя української історичної науки в со­вєтськiй Українi: Вiдкритий лист до росiйських та українських iсторикiв // Український iсторик. – 1981. – № 1/4. – С. 93.

Баран В. Д. Давнi слов’яни. – К.: Альтернативи, 1998. – С. 163.

2 Вопросы истории. – 1951. – № 5. – С. 138.

Флоря Б. О. О некоторых особенностях развития этнического самосо­знания восточных славян в эпоху средневековья – раннего нового времени // Россия – Украина: история взаимоотношений. – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997. – С. 10.

Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть. – 1996. – № 2. – С. 13.

Брайчевський М. Ю. Походження Русi. – К.: Наук. думка, 1968. – С. 190.

Iсаєвич Я. Проблема походження українського народу: iсторiографiч­ний i полiтичний аспект // Україна: Культурна спадщина, нацiональна свi­домiсть, державнiсть. – 1995. – Вип. 2. – С. 6.

Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть. – 1996. – № 2. – С. 3.

Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтво­рення. – К.: Критика, 2000. – С. 200.

2 Бадзьо Ю. Знищення i русифiкацiя української історичної науки в со­вєтськiй Українi: Вiдкритий лист до росiйських та українських iсторикiв // Український iсторик. – 1981. – № 1/4. – С. 87.

Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтво­рення. – К.: Критика, 2000. – С. 200.

Залiзняк Л. Давньоруська народнiсть: iмперський мiф чи iсторична реальнiсть // Пам’ять столiть. – 1996. – № 2. – С. 10.

Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів, 1999. – С. 479.

Ленин В. И. Сочинения. – М.: Партиздат, 1937. – Т. XVI. – С. 686.

Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтво­рення. – К.: Критика, 2000. – С. 200.

Самуйлов С. М. О некоторых американских стереотипах в отношении Украины // США: кономика, политика, идеология. – 1997. – № 3.

Дугин А. Г. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством. – 3 е изд., доп. – М.: АРКТОГЕЯ центр, 1999. – 928 с.

Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе (Проблеми суспільної трансформації). – К.: Видавничий центр “ДрУк”, 1999. – 447 с.





Поділіться з Вашими друзьями:



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка