Вибрані твори



Сторінка4/24
Дата конвертації09.03.2018
Розмір3.23 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

ЗНАЙДЕНИЙ У ПЛЯШЦІ МАНУСКРИПТ

Qui n’a plus qu’un moment а vivre,

N’a plus rien а dissimuler.

Quinault, Atys*
(Кому жити лишилось єдину  мить,

Той не має чого таїти.)

 

Про мій край та мою родину я небагато маю сказати. Суворість та віддаль часу розлучили мене із отчизним краєм, порізнили з родиною. Належавши до заможного роду, я дістав нерядову освіту, а розсудливі схильності мого розуму дали мені змогу впорядкувати надбання, старанно припасені ранніми студіями. Найбільшу втіху я мав із робіт німецьких моралістів: не від якогось нерозважного зачудування перед їхнім красномовним безумством, але наслідком тії легкости, з якою моє, з природи сурове мислення давало мені спроможність викривати їхні помилки. Мені часто було дорікали сухістю мого розуму; брак уяви покладано мені за злочин, і пірронізм* моїх поглядів завсіди достачав мені недоброї слави. Справді, велика схильність до фізичної філософії, боюся, заплямила мій розум дуже звичайною хибою наших часів – я розумію звичай зводити на принципи цієї науки навіть найменше придатні до такого трактування феномени. В цілому ніхто більш од мене не може бути відповідальний за збочення із суворих меж істини під оманою містичних ignes fatui*. Я вважав за належне подати таку довгу передмову, бо опасуюсь, що оцю неймовірну повість, яку я маю тут розказати, прийматиметься за буяння непогамованої уяви, а не за реальний досвід розуму, що йому примари фантазії є тільки мертва буква і нуль.



Зуживши багато років у подорожах по чужих краях, 18.. року я одплив із порту Батавії* на багатому й людному острові Ява, направляючись до Архіпелагу Зондських островів. Я плив пасажиром – не маючи інших побудників, окрім певної нервової невпокійности, що гонила мене світами, мов який демон.

Наш корабель, це була прекрасна споруда, десь на чотириста тонн, на мідяних звязках, побудована у Бомбеї з Малабарського тику. За вантаж були бавовна та олій з Лакадівських островів*. Мали ми також на борту кокосове прядиво та горіхи, буйволове масло та кільки ящиків опіуму. Навантажено все це безладно, через це корабель наш став на ході валкий.

Ми рушили в путь під слабеньким вітром і багато днів пробували під східнім берегом Яви, не маючи інших пригод розважити монотонність нашого плавання, окрім випадкових зустрічів із суденцями з Архіпелагу, що до нього ми направлялись.

Одного вечора я стояв, схилившись на гакаборт, коли спостеріг дивну самотню хмару в напрямкові на Норд-Вест. Вона одмітна була як своїм кольором, так і тим, що ми бачили її першу, відколи рушили із Батавії. Я уважно за нею стежив аж до заходу сонця, коли вона розпістерлась зразу од сходу на захід, оперезавши обрій вузькою імлистою смугою – так мовби довге пасмо низького берега. Мою увагу незабаром звернуло на себе темночервоне забарвлення місяця і своєрідний вигляд моря. Воно зазнавало якоїсь нагальної зміни, і вода видавалася незвичайно прозорою. Я міг ясно бачити дно, а проте, закинувши лот, визначив глибину у п’ятнадцять фадомів*. Повітря зразу зробилось нестерпно гаряче і обважніло вихристими подувами, подібними тим, що встають із розпеченого заліза. Скоро настала ніч, найменший подих вітру ущух, і повнішу тишу не можна було собі уявити. Полум’я свічки на юті стояло без ніякого видимого поруху, і довгий волос, затиснений між двома пальцями, висів так, що годі було побачити й знак коливання. В кожному разі, капітан казав, що не може розглядіти жодних указівок на небезпеку, а що нас зносило просто на берег, то він наказав згорнути паруси та кинути якір. Сторожі не ставлено, і команда, що складалася головне із малайців, безпечно порозтягалася скрізь на палубі. Я зійшов на низ – не без певного передчуття біди. Справді, уся видимість остерігала мене, що іде самум. Я сказав капітанові про мої побоювання, але він ні мало не звернув уваги на мої слова і одійшов, не зізволивши дати відповіди. Одначе, мій непокій не давав мені спати, і десь опівночі я рішив був зійти на палубу. Ледве поставши ногу на горішній щабель трапу, мене вразив сильний дзизкучий гугіт, як від нагального обертання млинового колеса, і, не встигувши ще зрозуміти, що це таке, я відчув, як судно стенулося аж до самої середини. В дальшу мить піниста водяна навала вкинула нас зовсім на бік, поставивши сторч на бімси, і, метнувшись горою через ціле судно, змела всю палубу від форштевня аж до корми.

Скрайня лють цієї навали забезпечила, у великій мірі, порятунок судна. Зовсім затоплене водою, воно, одначе, коли щогли пішли за борт, по хвилині тяжко звелося з моря і, деякий час змагавшись із шаленим натиском бурі, врешті випросталось.

Як я вирятувавсь од загибели,  негоден сказати. Приголомшений ударом води, я, спам’ятавшись, побачив себе затисненим поміж ахтерштевнем та стерном. З великим трудом я увільнив свою ногу і, озирнувшись безтямно довкола, подумав був зразу, що ми опинилася в прибережному буруні; бо такий жахливий, поза всякою як-найбуйнішою фантазією, був той вир горбастого пінявого океану, що в нього ми занурились. Перегодя я почув голос старого Шведа, що плив із нами від нашого виходу з порту. Я гукнув до нього на цілий голос, і він добувся якось на корму. Ми скоро виявили, що одні пережили аварію. Все, що було на палубі, за винятком нас самих, знесло за борт; капітан та матроси загинули, мабуть, сонні, бо вода залила каюти. Без чиєїсь помочи ми мало чого могли сподіватись зробити для безпечности корабля; та й наші зусилля паралізувалися що хвилинним чеканням, що ми підем на дно. Нашу якірну линву порвало, звичайно, мов яку шворку, першим подихом урагану, а то б нас ураз поглинули хвилі. Ми гонили морем, аж дух займало, і вода на очах нам нівечила наш корабель. Основа корми була вкрай розбита, і скрізь ми мали великі пошкодження; але, на превелику втіху ми знайшли помпи в цілості, і баласт наш не дуже зсунувся. Головна лють хуртовини вже перейшла, і ми не бачили великої небезпеки від сили вітру; зате з замішанням очікували цілковитого його  спаду, гаразд знаючи, що, отак пошарпані, ми б неминучо загинули в жахливих валах, що тоді постануть. Але це зовсім слушне передчуття не скоро, здавалось, мало справдитися. Цілих п’ять днів і ночей, коли єдиною нашою їжею були малі порції тростяного цукру, насилу добуті з баку, кістяк нашого корабля мчав з невимірною скорістю в бистрій зміні поривів вітру; і через увесь цей час хуртовина, не дорівнюючись своїй першій силі, була, одначе, страшніша за всі ті бурі, що їх мені випадало колись побачити. Наш курс за перші чотири дні був, з незначними одхиленнями, Зюд-Ост-Зюд, і ми мали проходити повз береги Нової Голандії*. На п’ятий день настав надзвичайний холод, хоча вітер звернув одним румбом на північ. Сонце встало в хворовитому жовтому сяйві і мало градусів підвелося над горизонтом, не даючи справжнього світла. Хмар не було, але вітер брався де-далі дужчий і бурхав рвачкою, нерівною люттю. Десь у півдні, скільки ми спроможні було здогадатися, нашу увагу знов привернув до себе вигляд сонця. Власно кажучи, воно не світилося, тільки тліло мертвим, похмурим жарінням без відсвіту, наче проміння його було споляризоване. Якраз перед тим, що запасти в спузирене море, його осередні вогні раптом згасли, мов би нагло задуті якоюсь незнаною силою. А коли воно упадало до незглибного океану, це була тільки тьмава сріблиста окрайка.

Ми даремно очікували на прихід шостого  дня – цей день не прийшов мені – для Шведа не прийде довіку. Звідтоді ми пробували сповиті в чорну смолисту пітьму, не мігши нічого бачити на двадцять ступнів від корабля. Вічна ніч невідступно нас крила, нероз’яснювана й фосфоричним поблиском моря, що до нього ми звикли були під тропіками. Ми замітили також, – дарма що буря шаліла з неослабною силою, – що тут не було звичайного видовища брижжів та піни, що досі було супроводило нас. Самий жах був округ – густий морок та задушливо-чорна ебенова пустиня. Містичний жах закрадався помалу в розум старого Шведа, і мою власну душу повило німе зачудовання. Ми зовсім покинули марні турботи за наш корабель і, прикріпившися якомога до пня, що лишився від бізань-мачти, гірко вдивлялися в безмежний світ океану. Ми не мали жодних засобів числити час, ні жодних підстав для здогадів про місце, де пробували. А проте ми свідомі були того, що зайшли далі на південь, ніж усі попередні мореплавці, і дуже дивувалися, що не стрічали звичайних крижаних завал. Тимчасом кожний момент загрожував стати для нас останнім – кожен гороподібний вал квапився нас поглинути. Хвиля перевищувала все, що я вважав за можливе; що ми досі не затонули, це було чудо. Мій товариш казав про легкий вантаж і нагадував прекрасні властивості нашого судна; але я не міг відчувати безнадійність самої надії і понуро лагодився до смерти, що її, я думав, ніщо не загаїть більше, як на годину; а тимчасом з кожним вузлом дороги нашого корабля бурування чорного незміренного моря ставало де-далі зловісніше, де-далі страшніше. Часом дух нам захоплювало, підіймаючи понад літ альбатросів – часом млость нападала в нагальнім падінні у водяний ад, де повітря стояло в замлілій незрушності, і ні жодний звук не тривожив сніння морських потвор.

Ми були в самім споді одної з безодень, коли наглий зойк мого Шведа страшно розлігся в темряві.

– Глянь! Глянь! – голосив він мені у вуха. – Боже всесильний! глянь! дивись!

Поки він так кричав, я спостеріг темний, похмурий блиск червоного світла, що ливсь по обоччях розлогої прірви, де ми лежали, і кидав нерівне сяйво на нашу палубу. Звівши очі, я взрів видовище, що заморозило біг моєї крови. На жахній висоті понад нами, на самій грані прикрого спаду, висів велетенський корабель на яких чотири тисячі тонн. Знесений на вершину хвилі всотеро більшої за його власний розмір, він повершав, одначе, видимою величиною будь-яке судно Індійської лінії. Його гігантський корпус був тьмяного густочорного кольору, не звеселюваний звичайною по кораблях різьбою. Одинокий шерег мідяних гармат виставав із його розчинених люків і відсвічував полірованою своєю поверхнею вогні незліченних бойових лихтарів, що гойдалися на гаках. Але що найбільше надхнуло нас жахом та подивом – що цей корабель під парусами мчав в самі зуби цього надприродного, цього необорного урагану. Коли ми вперше його забачили, тільки щогли самі видніли од нього, поки він трудно вставав із понурої жахливої прірви. На одну мить незмірного страху він загаявся на запоморочній вершині, мов би роздумавшись сам над своєю малістю, тоді затремтів, захитався і – пав униз.

В цю хвилю не знаю яка незвичайна власть над собою мені прийшла. Відбрівши як-найдальше назад по кормі, я безстрашно чекав руїни, що мусила нас згнітити. Наше судно в цей час перестало нарешті змагатись і схилялося головою в море. Низхідний удар всієї маси того корабля припав, таким чином, на ту частину його, що була під водою, і неминучим наслідком мене кинуло з непереможною силою на снасті пришельця.

Коли я падав, чужий корабель саме піднявся на штаґах і зробив поворот; і замішанню, що з цього постало, я завдячував те, що команда не звернула на мене уваги. Ніким не помічений, я легко дістався до головного люку, що був не зовсім закритий, і незабаром вибрав нагоду заховатись у трюмі. Для чого я це зробив, я й сам не скажу. Неозначене чуття страху, що посіло мій розум при першому погляді на цих мореплавців, було, мабуть, головною причиною, що я затаївсь. Я не мав охоти звіритися цим людям, що являли мені при побіжному огляді стільки рис непевної новизни, навівали стільки сумнівів, побоювання. Тим-то я взяв за потрібне влаштувати собі потаємну криївку в трюмі. Я зробив це, розсунувши стіс дошок так, щоб мати догідний притулок між величезними дубами, що становили основу корабля.

Заледве скінчив я оцю роботу, коли чиясь хода у трюмі змусила мене заховатися. Повз мою схованку пройшов чоловік – слабими, непевними кроками. Я не міг роздивитись його в обличчя, зате мав нагоду спостерегти загальний його вигляд. Він мав на собі знаки великого віку та хилости. Коліна йому згинались під тягарем років, і все тіло тремтіло під цією незмірною ношею. Він пробурмотів сам до себе тихим розбитим голосом кілька слів із якоїсь мови, що її я не міг зрозуміти, та й узявся копатися в кутку, в купі дивоглядних інструментів та пошарпаних мореплавних карт. В манірах його змішалася дивним способом вередливість другого дитинства з урочистою гідністю бога. Нарешті він вийшов на палубу і я його більше не бачив.
*  *  *  *
Почуття, що для нього я назви не маю, запосіло тепер мій дух – почуття, неприступне якійсь аналізі: наука минулих часів йому не співмірна, і боюсь, що й будучність сама не подасть мені до нього ключа. Розумові мого складу це останнє міркування спричиняє надзвичайну прикрість. Я ніколи – знаю, що ніколи – не збагну достатньо природу моїх ідей. Але не диво, що ці ідеї такі неозначені, раз що вони мають свій зачин у таких надзвичай нових джерелах. Нове чуття зароїлось – нове єство появилося у моїй душі.

 

         *  *  *  *


Давно вже минув той час, коли я вперше ступив на палубу жахного цього корабля; і проміння моєї долі скупчилося, гадаю, в єдиному фокусі. Таємничі, незрозумілі люди! Сповиті задумою, що її розгадати мені несила, вони минають мене, не помічаючи. Ховатись мені – це було б безглуздя, бо ці люди не хочуть бачити. Я щойно оце пройшов перед очима штурмана; не так давно я зваживсь зайти просто в саму осібну капітанову каюту і взяв там приладдя, що ним я оце пишу і писав давніш. Час від часу вестиму далі ці записки. Правда, я не можу знайти якоїсь нагоди передати їх світові, але не покину довершати свій намір. В останню мить я запечатаю свій рукопис у пляшку і викину в море.

 

  *  *  *  *


Сталась подія, що подала мені новий простір для міркуваннів. Чи такі речі є чинність самовільної випадковости? Колись я зважився вийти на палубу і, ніким не помічений, кинувся долі на купу мотуззя та старих парусів, складених на дні ялбота. Роздумуючи над своєю дивною долею, я несвідомо черкав смоляним квачем по краях старанно звиненого ліселя*, що лежав коло мене на барилі. Тепер лісель поставлено, і мої бездумні мазки розтяглися у слово Discovery*.

За останній час я зробив багато спостережень над будовою корабля. Дарма що добре озброєний, це не єсть, я, думаю, військовий корабель. Його снасті, будова і загальне устаткування – все заперечує такий здогад. Чим він не єсть, це я легко можу встановити, що він є, боюсь, неможливо сказати. Не знаю, яким це способом, але, розглядаючи його дивну стать та дивний зарис снастей, його величезний розмір та надмірний набір парусів, просто-суворий перед та застарілу корму, часами мій мозок осяває відчуття чогось знайомого, і до цих нерозбірних тіней спогадування завжди домішується невідума пам’ять чужоземних старинних хронік та далеко відійшлих віків.

 

   *  *  *  *


Я роздивився основу судна. Його побудовано з невідомого мені дерева. Це дерево має властивість, яка мене тим вражає, що робить його непридатним до його служби. Я розумію надзвичайну його поруватість, незалежну від того, що його при плаванні в цих морях поточила шашіль та струхлявили роки. Це видасться, може, занадто витонченим спостереженням, але це дерево всіма прикметами сходилось би з еспанським дубом, коли б цей дуб якимсь надприродним способом розтягти понад його міру.

Читавши повищий уступ, мені повно вступив у пам’ять цікавий вислів одного старого, загартованого у бурях голландського мореплавця. «Це така сама правда, – мав він звичай казати, коли хтось брав під сумнів його правдивість, – як правда те, що є таке море, де самий корабель виростає обсягом, як живе морякове тіло».

   

*  *  *  *


З годину тому я насмілився замішатись між гурт матросів. Вони не дали мені жодної уваги і, дарма що я стояв поміж них у самій середині, видавались ніяк несвідомими моєї присутности. Подібно до того першого, що я був побачив колись у трюмі, всі вони мали на собі ознаки сивизною повитого давнього віку. Їхні коліна тремтіли від хилости, плечі згиналися слабосиллям, їхня поморхла шкіра шаруділа під вітром, голоси їм були тихі, тремтящі й розбиті, їхні очі блищали старечими слізьми, а сиве волосся страшливо маяло їм у подихах хуртовини. Округ них, геть по всій палубі, облогом лежали порозкидувані морські інструменти задавнілої, химерно-старої будови.

 

      *  *  *  *


Я згадував, що деякий час тому на судні постановлено лісель. Направлене впрост під вітер, вело воно далі свій страшний хід на південь, звивши всі паруси аж до клаптика, ракс-клотів до спіднього ліселя, і похиляючи стрункі свої нуки в найжахніше водяне пекло, яке тільки людський розум може собі уявити. Я тільки оце зійшов із палуби, рішивши, що втриматись там на ногах неможливо, дарма що команда, здавалось, не відчувала великих невигід. Мені виглядало це дивом із див, що величезний наш корабель не пішов на дно одразу й навіки. Наш уділ, певне, був такий, щоб стояти повсякчас на грани вічности, не доходячи ввік остаточного занурення у безодню. З бурунів, разючіших в тисяча крат проти тих, що мені доводилось колись бачити, ми злітали із легкістю стрілоподібної чайки морської; і велетенські вали вивишали над нами свої голови, мов би демони з глибочини, але, як демони також, тільки грозились і не важились нас задушити. Я прийшов до того, що ці незліченні втечі ми завдячували єдиній природній причині, що одна лиш могла привести до такого явища. Я мусив зробити здогад, що наш корабель іде під впливом сильної течії чи то могутнього підводного потягу.

       


*  *  *  *
Я бачив капітана віч-у-віч, і в його власній каюті – одначе, як я й сподівавсь, він не дав мені й знаку уваги. Хоча в його вигляді, для випадкового спостережника, немає нічого, що б виставляло його чимсь більшим чи меншим за звичайну людину, почуття необорного ушанування й страху мішалось в мені з дивуванням, коли я глядів на нього. Постать у нього десь у мій зріст: себ-то коло п’ятьох футів вісьмох дюймів. Має він ладну й кремезну поставу тіла, не грубу, та й иншим нічим не одмітну. Але є в нім така своєрідність виразу, що панує йому на виду – є в нім яскравий, дивний, разючий знак великого віку, такий скрайній, такий надзвичайний, що він збуджує у моїй душі вражіння – почуття невимовне. Його чоло, хоча й небагато має зморщок, здається, несе на собі печать міріядів років. Його сіре волосся є свідок минувшини, а ще сіріші очі – віщування прийдешности. Поміст каюти кругом захряс дивовижними, окутими у залізо томами in folio, припалими порохом науковими інструментами та застарілими, давно забутими мапами. Голова йому похилилась на руки, і він пильно перебігав неспокійними вогневими очами якийсь папір, що видавсь мені наказом і, в кожному разі, мав на собі монарший підпис. Він бурмотів сам до себе, як робив це перший моряк, котрого я бачив у трюмі, якісь тихі сварливі звуки чужої мови: і хоч мовця був тут таки, при моїм лікті, його голос, здавалось, досягав мого слуху з віддалення в цілу милю.

     


*  *  *  *

Судно і все, що на ньому, повнить дух Давнини. Команда нечутно никає взад і вперед, мов привиддя відійшлих віків: в очах їм стоїть жадливий і трудний вираз; і коли їхні постаті перетинають бува мою стежку в дикучому блискові бойових ліхтарів, я відчуваю таке, чого не лучалось мені відчувати зроду, дарма що ввесь вік свій я кохався в старовині і упивався тіньми упалих колон в Бабілоні, в Тадморі та Персеполісі, поки й сам мій дух узявся руїною.

 

*  *  *  *


Поглянувши округи, мне встид взяв за свої давні страхи. Коли я тремтів під тим вітром, що досі гонив нас, чи не мав би я зовсім омліти в розрухах океану й вітру, що для них слова «шквал, самум» є заслабі і незначущі? В безпосереднім окулі судна скрізь сама чорнота довічної ночи та хаос безпінних вод; але на кількоро миль обаполи нас можна розглядіти, нерозбірно й уривками, дивоглядні крижані вали, що здіймаються геть у безрадісне небо і виглядають як стіни всесвіту.

   


*  *  *  *
Як я був і думав, наше судно, очевидно, несе течія, коли тільки можна це назвище приложити до плину, що з виттям і ревом б’ється у білу кригу і рине на південь з такою скорістю, як водоспаду біг.

 

*  *  *  *


Збагнувши жах моїх почуваннів, я думаю, річ ніяк неможлива: але жадоба проникнути в тайни цих страшливих країв горує навіть над моїм одчаєм і примиряє мене з найжахнішим видовищем смерти. Очевидно, що ми спішимось уперед до якогось разючого знання – якоїсь недовідомої тайни, що її осягти, значить загинути. Може, цей пруд* несе до самого південного полюса. Мушу визнати, що такий дикий на вигляд здогад має велику ймовірність.

 

*  *  *  *


Команда сновигає по палубі неспокійною, трепетною ходою, але їхні обличчя виявляють скоріш пожадливість надії, ніж апатію розпачу.

Весь час вітер дме нам у корму, а що ми несемо на собі цілий рій парусів, корабель часами просто злітає з поверхні моря! О, жах за жахом! – льоди появилися раптом праворуч од нас, і ліворуч, і ми кружляємо млосно, незмірними концентричними колами, округ і округ по узбіччях гігантського амфітеатру, що його стін вершини губляться в тьмі і віддалі. Мало часу мені лишилось розмислитися над своїм уділом. Коло все вужчає, – ми шалено вгрузаємо в пащу виру – і серед реву й гуготу, і громів океану, і бурі корабель наш стенається весь – о боже! і – йде углиб.

 

Примітка. «Знайдений у пляшці манускрипт» уперше надруковано року 1831, і доперва багато років по тому я ознайомився з мапами Меркатора,* де змальовано, як океан чотирма течіями плине до Полярного (північного) Виру, щоб зануритися в земних порожнявинах; самий Полюс змальовується як чорну скелю, що зноситься у неймовірну вись.
_____________________________




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Схожі:

Вибрані твори iconСтали подією художні твори сучасних
У вибрані твори «Бу-Ба-Бу» увійшли кращі зразки поезії, прози та есеїстки українських письменників І поетів Юрія Андруховича, Олександра...
Вибрані твори iconТ. Г. Вибрані твори / Т. Г. Шевченко; післямова Є. Кирилюка; пер з укр. А. Аб-ріль та ін.; ред. К. Ю. Квітницька-Рижова. К. Дніпро, 1978. 320 с. Загл. І текст парал укр та англ. Книга
Шевченко, Т. Г. Вибрані твори / Т. Г. Шевченко; післямова Є. Кирилюка; пер з укр. А. Аб-ріль та ін.; ред. К. Ю. Квітницька-Рижова....
Вибрані твори iconОсвітня діяльність І педагогічні погляди С. Русової (1856-1940рр.): Бібліографічний список літератури
Вибрані педагогічні твори / упоряд., передм., комент. О. В. Проскура. – К. Освіта, 1996. – 304 с
Вибрані твори iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Вибрані твори iconОлександр Дубина пересіяне
Дубина О. Д. Пересіяне (вибрані твори). Вірші, гуморески, новели, оповідання, публіцистика, драма. – Луцьк: Самвидав, 2013. – 684...
Вибрані твори iconВибрані твори
До непопулярности Едґара По, непопулярности, найбільшої в його власній батьківщині — Штатаx, спричинилася також його непримиренна...
Вибрані твори iconВолодимир личковах дивосад культури вибрані статті з естетики, культурології
Зрозуміло, що ювілейна книга має свою специфіку, І коротка передмова до неї передбачає низку епітетів, теплих слів, спогадів про...
Вибрані твори iconРобота Номінація «Дослідницькі роботи»
В даній роботі подається матеріал про твори Ліни Костенко,які покладенні на музику. Ці твори викликають інтерес до творчої спадщини...
Вибрані твори iconГригорій Савич Сковорода
Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори”. Тож не дивно, що протягом ХІХ-ХХ століть факти життєвого...
Вибрані твори iconДраматичні твори Жанрові форми драматургії
Драматичні твори це такі, що майже весь текст становить мова персонажів. У діалогах дійові особи обмінюються думками, виражають своє...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка