Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери



Скачати 402.03 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації11.04.2017
Розмір402.03 Kb.
1   2   3
А не в жидівських головах (курсив та виділення моє – Р.Ю.). Вам треба затямити, що кращу долю для України, здобуде тільки сам український народ, а не приніс її ані Гітлер, ані Сталін»[33]. Позичанюк, хоча і засуджує знищення євреїв, але не відчуває жодного співчуття до них. Для нього вони чужі. Для Позичанюка заборона антисемітизму є лише тактичним кроком: «Це не означає, що ми за жидівство. Ні. Просто ми відкидаємо те, що вже не придатне для вжитку». Далі він додає досить цинічну фразу: «Тим більше, що жидівська проблема для України сьогодні вже не існує… Після німецької практики здається трудно (коли не безглуздо) грати цією картою сьогодні. Підкреслюємо – сьогодні»[34].

Аналізуючи образ Бандери та бандерівців в радянській пропаганді, Россолінський-Лібе підмітив, що саме на 1947 рік прийшлися зміни в тому як іменувалися члени ОУН (б) та українські повстанці. Якщо з 1944 року прихильників ОУН та УПА радянські пропагандисти називали «українсько-німецькими націоналістами», то з 1947 – «українськими буржуазними націоналістами». Саме з того часу, коли «холодна війна» вже почала набирати обертів, український спротив більшовики намагалися в масовій уяві ототожнити саме з захисниками капіталізму. Автор справедливо зазначає, що саме після того українське підпілля починає публікувати велику кількість літератури, в якій ОУН та УПА зображуються як демократичні (трохи не ліві) структури, що не мали нічого спільного з колаборацією з нацизмом або знищенням різних етнічних груп, а були і є лицарями, які борються за незалежність України проти всіх ворогів. Головним повстанським публіцистом, який писав подібні тексти був Петро Федун (Полтава). Для Россолінського-Лібе всі ці декларації українського підпілля були тільки пропагандою з метою покращення свого іміджу на суспільному міжнародному рівні. Він зовсім не аналізує контакті лівих політичних груп української еміграції та лівого крила українського підпілля після Другої світової війни, як, до речі, і будь-які інші ліві «ухили» в середовищі оунівців[35]. А саме ці аспекти залишається слабо вивченими. Так, у Мюнхені з 1949 по 1959 входила газета «Вперед», яка була органом лівого крила Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП).  Редакція цієї газети дуже негативно ставилася  до постаті Степана Бандери, засуджували терор його прихильників, виступала з побудову «демократичного соціалізму» та була вороже налаштована щодо радянської соціально-економічної моделі. На сторінках «Вперед» з’являлися статті, в яких автори підтримували боротьбу УПА проти більшовиків, але одночасно критикували Бандеру, як тоталітарну особі ситість та «реакціонера». В одній з таких публікацій говорилося: «Нових правд п. Бандера не бачить. В той час, коли ТАМ (в Україні – Р.Ю.) унезаженюється від будь-якої одної політичної партії і УГВР і УПА і СБ, коли там навіть ОУН має інше ідеологічне обличчя і штам «бандерівці» тримається тільки шляхом історичного непорозуміння – в той час ТУТ (в Західній Німеччині – Р.Ю.) п. Бандера з п’єдисталю «вождівства» диктує «всіх обов’зяуючі» ідеологічні формулки, видає прикази командирам військових частин, рішає про мандати, яких він не давав і в чужинецькій пресі принижує УПА до ролі своєї приватної армії»[36]. На шпальтах «Вперед» з’являлися публікації представників лівого крила пропагандистів УПА. Наприклад, Осипа Дяківа-Горнового[37]. Цікавим є номер 4-й від 1950 року цієї газети. На першому шпальті було надруковано співчуття від імені ЦК УРДП та редакції газети у зв’язку з загибеллю головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Важко сказати, чи уявляли ліві публіцисти в повному масштабі, хто такий був Шухевич (чи були вони, наприклад, в курсі його участі в «антипартизанських» акціях в Білорусі у 1942 році), коли публікували подібну відозву. На сторінках цієї газети було розміщено два відкритих листа. Перший з них належав одному з засновників УРДП та активіста її лівого крила Івана Майстренка, який підписався псевдонімом «А. Бабенко». Автором другого листа був Петро Федун (Полтава). Від імені ЦК УРДП говорилося, що «листування з Краєм кладе початок теоретичній дискусії, яке матиме велике значення як для Краю так і для еміграції»[38]. Майстренко у своєму листі великою похвалою характеризує Федуна та Горнового: «Наявність українського революційного підпілля з позиціями, які викладені в працях О. Горнового й П. Полтави має… виключне значення не тільки для української справи, але й з погляду всесвітнього-історичного»[39]. Він дуже високо оцінював ту діяльність, яку вели націоналісти в Україні. Паралельно з цим, Майстренко хотів прояснити декілька моментів. Після війни більшість українських правих радикалів, які до середини 1940-х орієнтувалися на фашистські режими Європи, почали звеличувати режим Франко в Іспанії. Тому для діяча УРДП було цікаве ставлення Федуна «до реакційних рухів і напрямків (Франко, Де Голь, Дюї, Черчіль і т.д.»[40]. Майстренко питав також  ставлення Федуна до приватної власності та класової боротьби, але головним питанням було те, вони керівники українських думають про діяльність Бандери та Донцова на Заході, які критикували програму ОУН прийняту в 1943 році та публікації, що виходили з під пера того ж Федуна та Горнового. За словами Майстренка, «Донцов продовжує орієнтувати еміграцію на фашистські ідеї»[41]. Федун відповів дуже дипломатично, стримано, оминаючи неприємні питання. Від не написав про проблему ставлення до післявоєнних правих диктатур та заперечив те, що ОУН в Україні поступово переходить на марксистські позиції та підтримує класову боротьбу. Про Донцова він нічого не написав, але побічно та дуже стримано охарактеризував конфлікт Бандери та керівництва повстанців в Краї: «Ми віримо теж, що певні розходження, які заіснували між ОУН в Україні і ЗЧ ОУН – це тільки тимчасове явище, викликане головно ізольованістю обидвох частин нашої  організації. Ці розходження – ми всі на Землях віримо і до цього всіма силами будемо змагати – будуть ліквідовані на базі досвіду на Землях, на базі успіху ОУН в Україні, в ім’я сформування українського націоналістичного руху як найпередовішого і найздоровішого руху як на українському ґрунті, так і в ширшому масштабі»[42].  Лист закінчувався дуже теплими словами на адресу лівої еміграції: «З полю визвольного бою в Україні пересилаю Вам і всій Ваші партії наш революційний привіт! Вам особисто і всім Вашим друзям бажаю найкращих успіхів в праці в ім’я спільної всім патріотам справи – в ім’я визволення нашого прибитого віками неволі… українського народу. Раді б бачити людей з Вашої партії побіч нас, плече об плече, на фронті безпосередньої активної боротьби проти московсько-большевицьких окупантів на Українських Землях»[43]. Майстренко написав коментарі до листа Федуна. Він в основному погоджувався з пропагандистом УПА та схвально характеризував його позицію. В подібному ставленні Федуна до конфлікту ЗЧ ОУН та націоналістів в Україні Майстренко бачив позитивну тенденцію. В цій публікації Майстренко порівнював Бандеру зі Сталіним: «Біда Бандери в тому, що він, як і його вчитель Сталін, більше вірить не в ідею, а в апарат, не в етику, а в тактику і сприт. Можна запевнити Бандеру, що його це заведе так само, як завело Сталіна»[44]. Характеризуючи позитивно позицію Федуна, Майстренко побічно, але визнав те, що бандерівська ОУН була фашисткою організацією: «Нове покоління націоналістів в Україні, виховане на ідеях краєвої ОУН, де-далі більше відходить від ідей ЗЧ ОУН. Визвольний рух тим більше матиме шансів успішно розгортатися по всіх соборних землях, чим скорше одмежується від усього того, на чому ще уперто держиться печать фашизму»[45]. Наразі важко сказати скільки людей серед української діаспори розділяло світогляд газети «Вперед». Ймовірніше всього, це була досить невелика група. Відомо, що бандерівці домінували абсолютно на політичному полі післявоєнних українських таборів для переміщених осіб. Але, тим не менше, важливо знати що і така позиція існувала.

Декілька сторінок своєї монографії Россолінськи-Лібе присвятив письменнику та прорадянському пропагандисту Ярославу Галану (С.392-294). В основному ним не було використано нових документів, які б проливали світло на діяльність цією особистості. Показовим є те, що більше ніж 20 років незалежності України так і не з’явилася наукова біографія, яка була б присвячена діяльності такої непростої особистості як Ярослав Галан. Якщо в радянський період його глорифікували, то за часів незалежності ситуація виглядає досить неоднозначно. Наприклад, у Галичині зникли всі меморіальні таблички та назви вулиць імені Галана, в той час як у східній (зокрема в моєму рідному Харкові) – вони залишаються. Чи був, наприклад, весь час Галан сталіністом? Чи був зломлений обставинами? Особливо це цікаве в ключі того, що Галан повторював бандерівську версію початку конфлікту українців та поляків у 1943 році на Волині. Він стверджував, що убивства поляків на Волині були відповіддю на терор польської партизан щодо українців на Підляшші.    



Пише Россолінський-Лібе також про політизацію та популяризацію терміну «бандерівці» радянською пропагандою: «Слово «бандерівці»  було важливим компонентом радянського пропагандистського дискурсу принаймні з 1944 року. Всі люди, які були налаштовані опозиційно щодо радянської влади або були звинувачені в цьому, могли бути класифіковані як бандерівці, особливо якщо вони мали симпатії до націоналізму або їх родичі належали до ОУН чи до УПА. Слово «бандерівці» мало негативну конотацію і головним чином означало зрадника українського народу, убивцю з кров’ю на руках, шпигуна Заходу. Слово часто використовувалося з метою дискредитації антирадянських дисидентів та інших політичних опонентів» (С. 402-403). Цікаво, що в іншій  частині тексту (С. 283) автор фактично ототожнює термін «бандерівці» з солдатами УПА, хоча відомо, що, наприклад, останній командувач УПА Василь Кук заборонив називати українських партизан так[46]. Показовим, що в уяві як серед радянських солдат, так і місцевого населення в Західній Україні український націоналістичних рух опору у 1944 році не ототожнювався з Бандерою та «бандерівцями». Іноді в дискурсі фігурував арештований нацистам восени 1943 року Тарас Боровець (Бульба), який сидів разом з Бандерою в Целленбау концтабору Заксенхаузен. Показовою є один зі звітів вояків УПА за 1944 рік, де описується контакт солдат РСЧА з місцевими селянами: «Входить червоноармієць і питає жінки: «Бульба єсть?». Жінка відповіла, що є ось, мовляв, під лавкою. Переляканий червоноармієць підскочив і аж через хвилину спам’ятався, побачив під лавкою не Бульбу-повстанця, а бараболю»[47].

Россолінський-Лібе пише про добре ставлення до Бандери іспанського диктатора Франко після війни. Каудильйо навіть запросив провідника ОУН приїхати та працювати до нього в країну, але Бандера вирішив залишитися у Мюнхені (С. 362). Подібні теплі та дружні відносини з різними право-радикальними та (пост)фашистськими рухами були нормальними для бандерівців у післявоєнний період. Наприклад, Ярослав Стецько був приятелем лідера румунської фашистської антисемітської організації «Залізна Гвардія» Хоріа Сіма, який мешкав у Іспанії після Другої світової війни[48], а його дружина – Слава Стецько, підтримувала добрі відносини з головним редактором неофашистського журналу «Nation Europe», колишнім СС-штурмбаннфюрером Артуром Ерхардом[49]. Россолінський-Лібе пише також про те, як на сторінках пробандерівського часопису «Гомін України» з сумом повідомлялося у грудні 1959 року про загибель лідера усташів Анте Павеліча. Там його назвали «великим патріотом» та «борцем за незалежність» (С. 415). Але паралельно з цим близькі до ОУН (б) кола, коли їм було потрібно показати віктимізовану історію українських правих радикалів та українців взагалі під час Другої світової війни, іноді публікували матеріали, які показували злочини усташів взагалі та проти українців зокрема. Так у збірнику спогадів та статей «В боротьбі за Українську Державу», де розповідалося про мартирологію членів ОУН (б) та ОУН (м) в роки війни, було розміщено публікацію українського священика з Югославії Романа Мизя, який написав про загибель декількох десятків українців в концтаборі Ясеновац у 1944 році. Мизь констатує: «…ідеологія, яку засвоїли усташі,  була майже тотожна з гітлерівською. Маючи владу в своїх руках, усташі почали винищувати євреїв, циган й окремо сербів, яких на території НДХ (усташистсьської Незалежної Держави Хорватії – Р.Ю.) було немало»[50].

Однією з методологічних проблем, яку має Россолінського-Лібе – це бачення всього тільки у «чорно-білих» тонах. Наприклад, він називає теперішнього директора Українського Інституту Національної Пам’яті «право-радикальним істориком» (С. 451) фактично прирівнюючи його до іншого персонажу українського суспільно-політичного життя, колишнього головного ідеолога ВО «Свобода», а тепер співробітника СБУ Юрія Михальчишина, якому також присвятив один параграф. В’ятрович і Михальчиишин в свій час отримали в Україні звання кандидатів наук – історичних та політичних відповідно. В своїх текстах я неодноразово критикував В’ятровича, як апологета та пропагандиста саме бандерівської ОУН, який намагається показувати себе академічним істориком. Він навіть в свій час отримав від стипендію від Гарвардського Інституту Українських Студій, після чого написав дуже критиковану книжку про події на Волині у 1943 році[51]. Звичайно В’ятрович, відомий апологетичною літературою, не вважається на Заході істориком. Тим більш він не має публікацій у peer review журналах, що є критерієм для академічного світу, але називати його «праворадикалом» було б перебільшенням. Чого не можна не сказати про випадок Михальчиниа, відомого своєю апологетикою Йозефа Геббельса, Хорста Весселя, Леона Дегреля, Прімо Де Рівери та інших «соціал-націоналістів» та «консервативних революціонерів», як він їх називає. Швидкість з якою зник головний ідеолог «Свободи» з суспільного життя країни на фоні загострення сутичок на Майдані взимку 2013-2014 року та розгортання  бойових дій на Донбасі у 2014 році наводить на думку про не виключення того, що Михальчишин був звичайним провокатором. Цікаво, що все ж деякі тези з публікацій В’ятровича та Михальчишина співпадають. Наприклад, Михальчишин також називав убивства поляків на Волині у 1943 році «українсько-польською війною»[52]. Звичайно, він відверто цим гордиться цими подіями, називаючи їх «безжальною українською реконкістою», результатом якою став «реванш за поразку ЗУНР,… етнічно чиста українська Волинь та шмарклі ліберастів»[53].

Ні для кого не є секретом, що академічні дослідження історії Голокосту використовувалися різними російським та польськими (здебільшого кресовяками) націоналістами з метою атакувати українську державність. Наприклад, до 2013 року такими речами активно займався в Україні народний депутат Верховної Ради від Партії регіонів Вадим Колесніченко. Його «Міжнародний антифашистський фронт», як мені відомо, принаймні двічі нелегально видавав жахливі переклади з тенденційною передмовою та оформленням роботи західних дослідників ОУН та УПА. Серед цих публікацій були зокрема і тексті Россолніського-Лібе[54]. Хоча він активно засуджував відверте піратство та інструменталізацію Колесніченка, але у монографії про це згадок немає. Дивним також виглядає, що автор зовсім не коментує публікації з історії ОУН та УПА директора московського фонду «Історична пам'ять» Олександра Дюкова. Фонд останнього відомий своєю інструменталізацією історії Голокосту та інших масових вбивств під час Другої світової війни з метою допомоги Кремлю атакувати країни Балтії та Україну. Звичайно, що до праць Дюкова треба відноситися обережно, але йому надавалися документи з архіву ФСБ, які наразі фактично недоступні для дослідників.         

Одним з мінусів монографії про Бандеру є стиль автора. За словами одного мого колеги, який також читав цей текст, Россолінський-Лібе не може скорочувати і пише там, де треба одне речення абзац, а там, де  можна сформулювати думку абзацом – пише сторінку. Проблема в автора є і зі здатністю аналізувати, а не описувати або робити перелік подій. Наприклад, на С.396-398 він пише про монументи радянської влади у Західній Україні, присвячені комеморації пам’яті жертв серед цивільного населення та співробітників радянських спецслужб, убитих українськими націоналістами. Матеріал дуже цікавий, але автор на сторінках монографії займається тільки переліком дат побудови монументів, переказуючи написи на них, а не аналізом того, чи були, наприклад, самі така форма комеморації спільною чи відмінною від інших регіонів, чи яку роль грали різні партійні та державні структури до спорудження подібних пам’ятників або як склалася їх доля після 1991 року.

Перед своїм відходом на початку 2010 року з посту Президента України Віктор Ющенко надав звання Героя України Степан Бандері. Це викликало багато політичних спекуляцій з різного боку, а також спровокувало академічні дискусії, до якої долучилися також апологети та пропагандисти Бандери та ОУН. В результаті було видано збірку текстів «Страсті за Бандерою», де було розміщено більшість текстів диспутантів[55]. Россолінський-Лібе розділяє учасників тої дискусії на три групи: 1) історики, які критично ставилися до спадку Бандери (Іван-Павло Химка, Франциска Брудер, Девід Марпелс, Пер Андерс Рудлінг, сам автор); 2) «”Ліберальні” та „прогресивні” українські дослідники… які пробують поєднати критичний підхід до Бандери та ОУН-УПА з пострадянським та діаспорним націоналізмом» (Ярослав Грицак, Андрій Портнов, Василь Расевич та Микола Рябчук); 3) Захисники Бандери (Володимир В’ятрович, Аскольд Лозинський, Марко Левицький) (С. 520). Як на мене критерії для зачислення до другої групи окреслені найменш ясно. Наприклад, Россолінський-Лібе дає посилання на статтю Ярослава Грицака, яка була вперше опублікована у 1996 році (а написана, мабуть, ще раніше)[56], не роблячи ніяких зваг на те, що за такий тривалий час дослідник, який, до речі визнає, що не є спеціалістом з історії Голокосту[57], міг змінити підхід до деяких речей. Крім того, Россолінський-Лібе ще раніше необґрунтовано атакував Грицака[58]. Андрія Портнова автор монографії звинувачує в тому, що він під час дебатів використав термін «інтегральний націоналізм» на позначення ідеології ОУН. На думку Автора, таке вживання цього терміну було зроблено «слідом за Армстронгом» і було спрямовано на затушовування фашистських тенденцій в світоглядних орієнтирах ОУН (С. 523). Дійсно, автор Армстронг використовував цей термін у 1950-х роках, щоб не робити ажіотажу на Заході з приводу спадку ОУН. Тим більше, що в той час, коли «холодна війна» вже йшла повним обертом велика кількість українських правих радикалів співробітничали з західними розвідками і називати «фашистами» агентів ЦРУ в той час могло коштувати кар’єри для науковця. Але відомо, що термін «інтегральний націоналізм» придумав не Джон Армстронг, а Карлтон Гейз і активно використовував у своїх дослідженнях, наприклад, Петер Альтер. Можливо, треба було уточнити у самого Портнова, що він мав на увазі, коли говорив про «інтегральний націоналізм»? Бо велика кількість термінів, які також Россолінський-Лібе використовує в своїх лекціях та публікаціях не завжди зрозумілі.



З тексту та особистого спілкування видно, що автору монографії чужий будь-який  національний екстремізм. Він однаково засуджує як спроби реабілітації Сталіна як у сучасній Росії так і в деяких регіонах східної України (С. 526). Негативно він ставиться і доль польського праворадикалізму. Один з підрозділів роботи Россолінський-Лібе присвятив порівнянню культу Бандери з культом інших тоталітарних політичних лідерів (С.526-529). Пишучи культ одного з крайньоправих діячів Польщі Романа Дмовського, Россоліньский-Лібе констатує, що його манера комеморації польської діаспори в часи «холодної війни» дуже схожа на те, як вшановувала пам'ять про Бандери українська діаспора: «Як прихильники Бандери, любителі Дмовського замовчували або заперечували антисемітські та екстремістські погляди його або ендеції та робили наголос на його патріотизмі та внеску у створення національної держави. Вони також пропагували спотворену історію Польщі. Вони заперечували польську участь у Голокості та презентували поляків як трагічних героїв або мучеників та жертв їх сусідів, особливо німців та росіян» (С. 527). Показовим є те, що Россолінський-Лібе порівнює культ усташів та їх лідера Анте Павеліча у Хорватії після початку 1990-х років з культом Бандери та ОУН в Україні (С. 529). Показовим в тому ключі є те, що глорифікація усташів стає в Хорватії дуже популярним на фоні війни за незалежність та період правління Франьо Туджмана.  В той час серби стали  свого роду «четниками», а хорвати – «усташами» у пропаганді воюючих сторін. До речі подібні тенденції ми маємо зараз на  Донбасі, коли іноді назва «бандерівцями» називають українську армію або добровольчі батальйони. По мірі того, як Хорватія йшла до інтеграції до ЕС та НАТО, влада була змушена на офіційному рівні припинити вшановувати усташів та їх поглавника як героїв. Хоча це був досить болючий процес, але він дав свої результати. Жодний респектабельний політик у Хорватії не буда зараз схвально говорити про Павеліча або вітатися усташистським гаслом: «Готові за батьківщину!» («Za dom spremni!»). Як на мене проблема в поборюванні культу агресивного націоналізму в Україні стоїть гостріше не тільки тому, що Хорватії мала кращі шанси та більш адекватних та здібних політиків, але й в тому, що усташі отримали свою державу від Гітлера та відкрито співробітничали протягом всієї війни. Оунівці, в свою чергу, хоча і були варіантом східноєвропейського фашизму, вбивали поляків, євреїв та українців, які не розділяли їх погляди, але все ж таки також частково стали також жертвами нацистської окупаційної політики. Тому іноді буває досить важко пояснити загалу, що можна бути ідеологічно фашистом і одночасно стати жертвою нацистської СД або просидіти певний час в тюрмі гестапо або навіть у концтаборі.

Буває, що дуже специфічно виглядає те, як Россолінський-Лібе інтерпретує ОУН та УПА й порівнює їх з іншими політичними партіями та партизанськими рухами в Європі. Наприклад, він назвав порівняння польських інтелектуалів Мечислава та Ксаверія Пружинських відносин українського національного руху (в тому числі і його право-радикального спектру) з польською державою з британсько-ірландським або іспансько-каталонським аналогом як «романтизацію ОУН». А в чому власне тут «романтизація»? Серед активістів Ірландської Республіканської Армії, яку можна до певної порівнювати з Українською Військовою Організацією, були люди, які боролися проти Британії, а у 1920-1930-х почали співчувати ідеям фашизму та були фанатами Беніто Муссоліні. Наприклад, такою особою був  Оуен О’Даффі (Eoin O'Duffy). Він навіть заснував у 1930 році Асоціацію Армійських Товаришів (Army Comrades Association). Представники цього політичного руху носили блакитні сорочки та вітали один одного, які і оунівці до 1943 року, «римським салютом». О, Даффі та його політичний рух брали участь у бойових діях в Іспанії на стороні Франко та намагалися співробітничати з нацистами в роки Другої світової війни[59]

УПА Россолінський-Лібе схильний порівнювати з «лісовими братами» на території  окупованих країн Балтії (С. 532). Паралельно він уникає робити порівняння вояків УПА з польськими партизанськими групами. На популярному рівні в Україні та українській діаспорі дуже популярно зіставляти УПА з АК. Як на мене такий підхід не дуже вдалий, бо засновниками АК виступав польський уряд в екзилі, який не складався виключно з правий та праворадикалів. Бандерівська УПА, в свою чергу, повстала як збройне формування ОУН (б). Пізніше до цього формування приєднувалися не тільки бандерівці, але і люди інших поглядів та українські селяни, що не мали чітких політичних чи світоглядних орієнтирів. Коректніше порівнювати «ранню УПА» (у 1943-1944 рр.) з Народовими Силами Збройними (Narodowe Siły Zbrojne, НЗС). Засновниками цього партизанського руху були праворадикали. НЗС відома своїми антисемітськими гаслами та вбивствами євреїв. Польське підпілля з АК та НЗС, які і оунівці, активно намагалися контролювати допоміжну «гранатову поліцію»[60]. Як і в випадку ОУН, для НСЗ після Сталінградської битви «ворогом №1» для них став саме СРСР, а не нацистська Німеччина.   

Россолінський-Лібе дуже критично підходить до глорифікації ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина»  та зокрема Бандери в українській діаспорі та незалежній Україні. Але, що цікаво, він говорить про це як зовсім відсторонена від справ людина та не пропонує українському суспільству ніяких рецептів виходу з цієї пастку. Як казав один персонаж з дуже популярного радянського серіалу: «Критикувати та злобствувати завжди легше. Висунути розумну програму дій – значно важче». На відміну від Россолінського-Лібе, польський історик Томаш Стриєк дає дуже цікаву пораду того, що можна зробити зі спадком ОУН та УПА та як його можна скомбінувати з певними елементами, скажімо, радянського минулого. Він пропонує, щоб у новому національному наративі «роль героя, жертви, злочинця і свідка виконували би тільки



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconТлумацька центральна бібліотека сектор краєзнавства Календар знаменних І пам’ятних дат на 2014 рік
Степана Бандери (1909-1959), головного провідника оун, теоретика І практика національно-визвольного руху, уродженця с. Старий Угринів...
Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconНавчальна практика із зарубіжної літератури Літературне Придніпров'я. Поетичний спадок Олександра Стовби
Стовби вперше були надруковані вже після його загибелі. Перша маленька книжечка «Песня грозы сильней», підготовлена стараннями матері...
Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconНоворічне свято 140 років від дня народження Степана Шухевича
Степана Шухевича (1877–1945), українського політичного та військового діяча, адвоката, письменника
Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconВолодимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
...
Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconРудольф герц
Народився 1954 року, живе й працює в Мюнхені. З 1974 до 1981 навчався в Академії образотворчих мистецтв Мюнхена, клас скульпторів...
Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconНачальник вiддiлу освіти педагогiчною радою Кiровоградської райдержадмiнiстрацiї вiд 2013 р
Розділ II. Педагогічний аналіз діяльності за попередній період, пріоритетні цілі І завдання, що забезпечують реалізацію права на...
Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconНародився 31 березня 1596 Ла-е-ан-Турен Помер
Він отримав від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя
Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconАкадеміка Степана Дем’янчука

Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconЕкзистенційна проблематика драматургії степана васильченка

Вiд Старого Угринiва до Мюнхена: iсторiя та спадок. Перша наукова бiографiя Степана Бандери iconРене Декарт (латинізоване Картезій; Cartesius) народився у Франції 31 березня 1596 року. Він успадкував від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя науці та подорожуванням



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка