Видань утос



Сторінка2/4
Дата конвертації09.03.2018
Розмір0.61 Mb.
1   2   3   4

Стрітення в народному календарі


Стрітення по всій Україні – не лише церковне свято. У цей день, за народним повір’ям, зима зустрічається з весною. З давніх-давен Стрітення чекали з особливим нетерпінням і урочисто відзначали, а тому приурочувалося до цього свята чимало звичаєвостей як церковних, так і побутово-господарських.

Передусім у церквах освячували свічки. Їх дбайливо берегли протягом року і часто використовували як лікувальний, протизлодушний чи заспокійливий засіб. Дівчата-відданиці на тих свічках часто ворожили – щоб «за полум’ям взнати, з якої сторони сватачів чекати».

Тією свічкою обкурювали хату та інші подвірні споруди, щоб оберегти себе й худобу від хвороб і нещасть, а також вози та інший сільськогосподарський реманент, коли вирушали на першу оранку, щоб «всяка сівбиця рясними сходами проросла».

Дослідник історії Закарпаття, етнограф і священик Юрій Жаткович пише у своєму «Народному календарі» («Замітки етнографічні з Угорської Руси»): «Народ вірує, що зима тричи стрічається із літом, т.є. 2 (15) лютого, на Стрітенє, 9 марта, на Сорок сьвятих і 25 марта на Благовіщенє, коли літо зовсім переможе зиму.

За Стрітенє кажуть, що коли на Стрітенє когут не п’є воду із волового сліду, віл не буде пастись на Юра. Коли на Стрітенє сніг рано паде, раннє сіяння буде добре; коли із полудня паде, пізнійше сіяння удасть ся, а коли лиш із вечеру паде, пізнє сіяння буде добре».

Зі Стрітенням пов’язано багато різних повір’їв та прикмет, відображених у народних прислів’ях. Наприклад: «Якщо на Стрітення сніг – чекай ранню весну на поріг»; «Якщо на Стрітення капле зі стріх – зима ще довго протягне»; «Якщо на Стрітення погода морозна і ясна – буде весна файна». Для господарів важливо було знати, коли закінчиться зима і якою буде довгождана весна. Тому на Стрітення пильно слідкували за станом погоди.

Спробуймо й ми розгледіти підказки природи. Отже, тепло і відлига в цей день віщували ранню і теплу весну, мороз – тривалу зиму. Коли на Стрітення ішов сніг – весна передбачалася дощова, коли лютувала хурделиця – пізня й холодна, а коли день був похмурий, без сонця, ще не даватимуть спокою морози.

І ще: коли на Стрітення від морозу яйце трісне, чекай на хороший урожай – погода буде помічницею. Вранці сніг – урожай раннього хліба. Відлига – буде добрий урожай пшениці, А вітер – вродять фруктові дерева. Якщо на Стрітення просохло від вітрів – весну чекай за сорок днів.



Крім того, селяни стежили за розміром бурульок. Вважалося: якщо ввечері вони короткі, до весни снігу випаде небагато, а якщо довгі  – ще будуть рясні заметілі.

Стрітення чекали і пасічники. Вони вважали: як капатиме зі стріх водичка, так прибуватиме і мед.

Часопис «Українські традиції» розповідає нам таке: «На Стрітення святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову – ще не вживану – посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила. За народним уявленням, це – цілюща вода. Нею натирали хворі місця і вірили, що «поможе». Найкраще ця вода помагала від «пристріту» – від хвороби, що її спричиняло «погане» око».  

Колись, як чумак виходив у дорогу, господар давав йому хліб, сіль і кропив стрітенською водою волів, воза і самого чумака, примовляючи: «Боже тебе збережи!» Так само і батько відряджав сина на війну, скроплюючи стрітенською водою на щасливе повернення.

Господарі також ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку із зерном на двір. Якщо вранці є роса – врожай, нема роси – немає врожаю.

Хай там як, а після Стрітення весна вже не за горами, а з нею – оновлення всього живого. Цього чекали і вірили в її цілющу силу наші предки багато століть тому, як і ми нині.

Ганна БЕДЗЬО

ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА


Бернард Маламуд (1914 – 1986) – американський письменник-романіст і автор коротких оповідань. Він народився у Брукліні, Нью-Йорк у сім’ї єврейських іммігрантів. Освіту здобув у Колумбійському університеті. Письменник працював викладачем у Беннінгтонському коледжі. Перший роман Маламуда «Такий природний» був опублікований у 1952 році. Згодом вийшли його романи «Помічник» (1957), «Нове життя» (1961), «Ремонтник» (1966), «Божа ласка» (1980) та ін.

Короткі оповідання Бернарда Маламуда – це суміш незмінного співчуття американським євреям і тонкого гумору. Повна збірка оповідань «Оповідання Бернарда Маламуда» вийшла у 1983 році.

Бернард Маламуд – лауреат Пулітцерівської премії (1967 р.)


Бернард МАЛАМУД

ЧАРОДІЙНЕ БАРИЛО

(Оповідання)


Не так давно, у віддаленому від центру районі Нью-Йорка, у крихітній, сповненій книгами кімнатці, жив студент університету Єшива, майбутній рабин Лео Фінкель. Після шести років навчання Фінкель мав бути посвяченим у духовний сан, і знайомі підказали йому, що парафію, мабуть, легше було б отримати, якби він був одружений. Позаяк у нього не було на той час перспективи одружитися, після двох днів важких роздумів він звернувся до шлюбного агента Пині Зальцмана, чиї два рядки реклами прочитав у «Форварді».

У темному коридорі п’ятого поверху сірого кам’яного будинку, в якому Фінкель винаймав умебльовану кімнату, агент з’явився увечері. В руках він тримав чорний, перев’язаний ремінцем потертий від довгого вжитку портфель.

Зальцман займався своєю справою давно. Він був кволий з вигляду, але тримався упевнено. На ньому були старий капелюх і коротке, тісне пальто. Хоча від нього пахтіло рибою, яку він дуже любив, а в роті бракувало кількох зубів, спілкування з ним не було неприємним – він мав гарні манери, що дивно контрастували з виразом його сумних очей. Його голос, губи, клиночок борідки, кістляві пальці були живими, рухливими, але коли він на хвилину замовкав, погляд його синіх очей ставав м’яким і серйозним, і Лео почувався хоча й не зовсім вільно, але спокійніше.

Він відразу розповів Зальцману, що його батьки живуть у Клівленді, побралися вони порівняно пізно, він у них один син і крім них у нього в цілому світі нікого немає. Шість років він майже цілком присвятив навчанню і не мав часу для знайомств і зустрічей та жіночого товариства, а тому, щоб уникнути зайвих спроб і помилок, вирішив звернутися за порадою до особи, яка має у цій справі досвід.

Мимохідь він завважив, що у єврейській спільноті діяльність шлюбного агента – почесна й високошанована, бо дає можливість набути необхідне, не утруднюючи себе клопотами. Більше того, його власних батьків звів докупи шлюбний агент. Вони не нажили великих статків – ніхто з них до шлюбу не володів статками, про які варто було б говорити – їхнім багатством була взаємна вірність.

Збентежений Зальцман здивовано слухав цю своєрідну похвалу. Його охопило почуття гордості, якого він не знав уже багато років, і він сердечно подякував Фінкелю.

Затим вони перейшли до справи. Лео підвів Зальцмана до єдиного вільного місця в кімнаті – столу біля вікна, що дивилося на освітлене ліхтарями місто – сів сам поруч з агентом, і, дивлячись на нього, намагався зусиллями волі стримати неприємний лоскіт у горлі.

Зальцман відкрив портфель і зняв гумову зав’язку з тонкої пачки фотокарток, які вже побували не в одних руках. Коли він їх тасував, жест і звук завдавали Лео фізичного болю і він, удаючи, що не помічає цього, уважно дивився у вікно. Хоча був ще місяць лютий, але зима вже дихала на ладан; він зауважив ці ознаки вперше за багато років. Зараз він побачив круглий білий місяць, що високо в небі пробивався крізь хмари, які нагадували мандрівний звіринець, і з напіввідкритим ротом спостерігав, як той зник у величезній курці, а потім випав з неї, мов знесене яйце.

Зальцман надів окуляри й, роблячи вигляд, що придивляється до написів на фотокартках, крадькома кидав короткі погляди на виразне обличчя молодого чоловіка – довгий ніс, стомлені від навчання карі очі, чутливі аскетичні губи й запалі темні щоки. Обвівши уважним поглядом полиці з книгами, він задоволено зітхнув.

Лео глянув на Зальцмана. Той, мов гральні карти, тримав шість фотокарток.

– Так мало? – запитав він розчаровано.

– Ви б не повірили, скільки фотокарток у мене в конторі, – відповів Зальцман. – Всі шухляди вже заповнені, а тому я тримаю їх у барилі. Але хіба кожна дівчина підходить новому рабину?

Лео почервонів, жалкуючи, що написав про себе в листі до Зальцмана. Він подумав тоді, що буде краще, якщо він ознайомить агента з обставинами, які склалися, але, зробивши так, відчував, що сказав йому більше, ніж було необхідно.

– Ви зберігаєте фотокартки ваших клієнтів? – нерішуче запитав він.

– Спочатку сім’я, посаг, додаткові обіцянки, а вже потім – фотокартки, раббі, – відповів Зальцман, розстібаючи тісне пальто й зручно вмощуючись на стільці.

– Називайте мене містером Фінкелем. Я ще не рабин.

Зальцман пообіцяв і почав називати його «доктором», а коли Лео був не дуже уважним, знову – «рабином». Він поправив окуляри в роговій оправі, злегка прочистив горло й енергійним голосом прочитав напис на першій фотокартці:

– Софі П. 24 роки. Рік, як удова. Дітей немає. Закінчила середню школу та два роки коледжу. Батько обіцяє 8 тисяч доларів. Він успішно займається оптовою торгівлею. Має нерухомість. Рідня з материного боку – вчителі й один актор, добре відомий на Другій авеню.

– Ви сказали вдова? – здивовано запитав Лео.

– Вдова – не означає зіпсована, рабине. Вона жила з чоловіком, може, місяців чотири. Він був хворий. Вийшовши за нього заміж, вона зробила помилку.

– Мені ніколи не спадало на думку одружитися на вдові.

– Це тому, що ви не маєте досвіду. Одружитися на вдові – це ж чудово. Особливо, якщо вона молода й здорова, як ця дівчина. Вона буде вдячною вам до кінця життя. Повірте, якби я зараз шукав наречену, я б одружився на вдові.

Лео подумав, потім заперечливо похитав головою.

Приховуючи розчарування, Зальцман опустив плечі, поклав фотокартку на дерев’яний стіл і взяв іншу:

– Лілія H. Учителька середньої школи. У штаті школи незамінна. Має заощадження і новий автомобіль «Додж». Рік жила в Парижі. Батько – зубний лікар. Успішно практикує вже 35 років. Зацікавлений у людині, яка має професію. Хороша американська сім’я. Чудова нагода.

– Я знаю її особисто, – додав Зальцман. – Хотів би, щоб ви цю дівчину побачили. Лялька. І дуже розумна. З нею можна цілий день говорити про книги, театр і таке інше. Цікавиться вона й поточними подіями.

– Ви, здається, не згадали її вік.

– Її вік? – підняв брови Зальцман. – Її вік – 32 роки.

– Боюся, що це, мабуть, трохи забагато, – помовчавши, сказав Лео.

Зальцман засміявся.

– Вам скільки років, рабине?

– Двадцять сім.

– Отже, скажіть мені, яка різниця – двадцять сім чи тридцять два? Моя дружина старша за мене на сім років. І що я втратив? Нічого. Якби старша за вас дочка Ротшильда побажала вийти за вас заміж, ви б сказали їй «ні»?

– Так, – сухо мовив Лео.

– П’ять років нічого не значать, – переінакшив «ні» на «так» Зальцман. – Даю вам моє слово, проживши з нею тиждень, ви забудете її вік. П’ять років означає лише, що вона прожила більше і знає більше, ніж той, хто молодший. Для цієї дівчини, хай благословить її Бог, роки не минули марно. З кожним наступним роком одружитися на ній стає вигідніше.

– Який предмет вона викладає?

– Мови. Якби ви почули, як вона говорить французькою, ви б подумали, що це музика. Я рекомендую вам її від усього серця. Я займаюсь своєю справою 25 років і, повірте мені, знаю, що говорю, раббі.

– Яка наступна фотокартка? – різко запитав Лео.

Зальцман неохоче взяв третю фотокартку.

– Руфа K. Дев’ятнадцять років. Студентка. Відмінниця. Батько пропонує хорошому женихові тринадцять тисяч готівкою. Він лікар. Шлункові хвороби. Має чудову практику. Швагро володіє власним бізнесом – предмети одягу. Виняткові люди.

Зальцман виглядав так, ніби походив козирною картою.

– Ви сказали дев’ятнадцять? – зацікавлено запитав Лео.

– Абсолютно вірно.

– Вона приваблива? – він почервонів. – Симпатична?

– Лялечка. – Зальцман поцілував кінчики своїх пальців. – Даю вам слово. Давайте я сьогодні увечері покличу батька і ви побачите, що означає – симпатична.

– Ви певні, що вона така молода? – запитав Лео.

– В цьому я певний. Батько покаже вам свідоцтво про народження.

– Ви певні, що вона не має якоїсь вади? – наполягав Лео.

– Хто говорить про ваду?

– Не розумію, чому американська дівчина в її віці мусить звертатися до шлюбного агента.

– З тієї самої причини, що й ви, – обличчя Зальцмана розпливлося в усмішці.

– Мене підпирає час, – зашарівся Лео.

Зальцман, зрозумівши свою нетактовність, швидко пояснив:

– Приходив батько, а не вона. Він бажає для неї якомога кращого жениха і тому шукає сам. Коли ми знайдемо потрібного хлопця, він познайомить її з ним і заохотить. Це буде краще, ніж молода дівчина, без досвіду, вибере когось сама. Я вам не повинен був цього говорити.

– Невже ви вважаєте, що ця молода дівчина знає, що таке кохання? – вагаючись, запитав Лео.

Зальцман ладен був засміятися, але стримався і повчально сказав:

– Кохання приходить разом з особою, яка його варта, не раніше.

Лео відкрив рота, але промовчав. Помітивши, що Зальцман кинув погляд на наступну фотокартку, він стримано запитав:

– А яке в неї здоров’я?

– Чудове, – сказав Зальцман, важко зітхнувши. – Вона, правда, трохи кульгає на праву ногу після автомобільної аварії, в яку потрапила, коли їй було дванадцять років, але завдяки її розуму і вроді ніхто на це не зважає.

Лео важко підвівся і відійшов до вікна. Він почувався доволі кепсько, ганив себе за те, що звернувся до шлюбного агента, й, нарешті, заперечно хитнув головою.

– Чому ні? – підвищив голос Зальцман.

– Тому, що я ненавиджу фахівців із шлункових хвороб.

– Яке вам діло до його фаху? Хіба він потрібен вам після вашого одруження? Хто говорить, що він має приходити до вас увечері кожної п’ятниці?

Присоромлений перебігом розмови, Лео відмовився від послуг Зальцмана, і той, з важким серцем, подався додому.

Хоча, після того як шлюбний агент пішов, Лео й відчув полегшення, але наступного дня настрій у нього був поганий. Він пояснював це тим, що Зальцман не зміг знайти для нього підходящу наречену, бо не турбується мати належних клієнтів. Але, відчувши, що вагається, чи не пошукати іншого шлюбного агента, вправнішого за Пиню, подумав, чи може бути, щоб – усупереч власним словам і при всій пошані до своїх батьків – шлюбне бюро його більше не цікавило?

Лео відкинув думку про шлюбне бюро, але настрій мав зіпсований. Він пропустив важливі зустрічі, забув віднести до пральні білизну, не заплативши, пішов з кафе на Бродвеї, а потім, з рахунком, мусив бігти назад, не впізнав навіть власницю будинку, в якому живе, коли вона, при зустрічі на вулиці, чемно привітала його: «Доброго вам дня, докторе Фінкель!»

Під вечір він, нарешті, заспокоївся настільки, що зміг викинути з голови зайві думки й уткнув ніс у книгу.

Майже відразу почувся стукіт у двері. Не встиг Лео сказати «Заходьте!», як бог комерційного кохання, Зальцман, уже стояв у кімнаті. Шлюбний агент мав сіре, виснажене обличчя, голодний вираз очей і, здавалося, тут же, негайно помре. Але він якось спромігся напружити м’язи й зобразити широку усмішку.

– Добрий вечір. Можна зайти до вас?

Лео, незадоволений його появою, але, не наважившись випровадити непрошеного гостя, кивнув.

– Раббі! Сьогодні у мене для вас добра новина, – все ще усміхаючись, сказав Зальцман, кладучи на стіл свій портфель.

– Я просив вас не називати мене рабином. Я ще студент.

– Ваші турботи закінчилися. Я маю для вас першокласну наречену.

– Досить про це, – відказав Лео, роблячи вигляд, що йому й справді байдуже.

– Світ танцюватиме на вашому весіллі.

– Будь ласка, містере Зальцман, досить.

– Але спочатку мені треба відновити сили, – мовив слабким голосом Зальцман.

Він дістав із портфеля проолієний паперовий пакет, із пакета – пом’яту булочку й невелику білу копчену рибину, з якої одним рухом здер шкіру й почав жадібно їсти.

– Увесь день поспішаю.

Лео дивився, як він їсть.

– Може, у вас є нарізані помідори? – нерішуче запитав Зальцман.

– Немає.

Шлюбний агент, заплющивши очі, попоїв, обережно згорнув крихти й залишки риби у паперовий пакет, надів окуляри, обвів поглядом кімнату й, побачивши серед купи книг газову плиту на одну конфорку, підняв капелюх і несміливо попросив:

– Склянка чаю у вас знайдеться, раббі?

Відчуваючи докори сумління, Лео підвівся й заварив чай. На велике задоволення Зальцмана, до чаю він подав скибочку лимона і два маленькі шматочки цукру.

Після чаю сили Зальцмана відновилися, настрій піднявся.

– Скажіть мені, раббі, – запитав він по-дружньому, – ви згадували трьох клієнтів, про яких я говорив учора?

– Не було такої потреби.

– Чому?


– Ніхто з них мені не підходить.

– Хто ж вам підходить?

Лео промовчав, бо міг дати лише плутану відповідь.

Не чекаючи на відповідь, Зальцман запитав:

– Ви пам’ятаєте, я вам говорив про дівчину – учительку середньої школи?

– Якій 32 роки?

Обличчя Зальцмана розпливлося в усмішці.

– 29.


– Помолодшала на три роки? – глянув на нього Лео.

– Помилка, – сказав Зальцман. – Я сьогодні розмовляв із зубним лікарем. Він показав мені свідоцтво про народження, що зберігається у нього в сейфі. Їй виповнилося 29 років минулого серпня. Вони влаштовували їй вечірку в горах, де вона проводила відпустку. Коли батько розмовляв зі мною вперше, я забув записати її вік і сказав вам 32, але зараз я пам’ятаю, це був інший клієнт, вдова.

– Та, про яку ви мені говорили? Їй, здається, 24?

– Інша. Хіба я винен, що світ заповнений удовами?

– А мене не цікавлять ні вони, ні, в даному разі, шкільні вчителі.

Зальцман склав руки на грудях і, звівши очі до стелі, вигукнув:

– О, єврейське дитя, як я можу комусь сказати, що його не цікавлять учителі середньої школи? Хто ж тоді вас цікавить?

Лео зашарівся, але взяв себе в руки.

– Хто ж вас цікавить, якщо не цікавить чудова дівчина, яка розмовляє чотирма мовами і має десять тисяч доларів на особистому банківському рахунку? – говорив далі Зальцман. – А ще – її батько гарантує дванадцять тисяч доларів. А ще – вона має новий автомобіль, красивий одяг, може вести розмову на будь-яку тему, забезпечить вам домашній затишок і народить дітей. Як близько в нашому житті ми підходимо до раю?

– Якщо вона така чудова, чому не вийшла заміж десять років тому?

– Чому? – сказав Зальцман, невесело усміхнувшись. – Чому? Тому що вона особлива. Ось чому. Вона бажає найкращого.

Лео мовчав, думаючи про те, як він заплутався. Але Зальцман зацікавив його Лілією H., і він почав серйозно думати про те, щоб зустрітися з нею. Шлюбний агент, завваживши, як напружено Лео міркує над його доказами, упевнився, що вони скоро дійдуть згоди.

В суботу під вечір Лео Фінкель з Лілією Гіршорн ішли по Ріверсайд Драйв. Лео крокував бадьоро, тримався прямо. На ньому були чорне, старанно вичищене вихідне пальто й чорний фетровий капелюх, якого вранці він, хвилюючись, дістав з коробки, що, вкрита пилом, стояла на полиці в комірчині. Був там у нього й ціпок – подарунок далекого родича, але він відкинув спокусу взяти його на прогулянку. Лілія, граціозна і, не сказати б, що неприваблива, була в чомусь, що нагадувало про наближення весни. Настрій у неї був піднесений, говорила вона жваво, легко переходила з однієї теми на іншу, а Лео слухав і знаходив усе сказане нею на диво логічним – ще один плюс на користь Зальцмана, хто, він це відчував, був десь неподалік. Той, можливо, ховався на якомусь дереві й подавав їй сигнали кишеньковим дзеркальцем, чи, може, мов міфічний Пан із роздвоєною ратицею, непомітно кружляв довкола, награючи весільні пісеньки й устилаючи їм шлях квітами й виноградними гронами, що символізувало єдність, якої, звичайно, ще не було.

Лео вразило зауваження Лілі:

– Я думаю про містера Зальцмана – дивний чоловік, правда ж?

Не будучи певним, як відповісти, він кивнув.

Вона, почервонівши, хоробро продовжувала:

– Я вдячна йому, що він познайомив нас. А ви?

– Я теж, – чемно відповів Лео.

– Я маю на увазі, вас не бентежить, що ми так зустрілися? – тактовно чи принаймні здавалося, що тактовно, запитала вона з усмішкою.

Він був задоволений, розуміючи, що вона мала на увазі бути взаємно відвертими, а це вимагало певного життєвого досвіду й мужності. Щоб так починати, треба було пережити щось подібне в минулому.

– Не бентежить, – сказав він. – Діяльність Зальцмана – традиційна й почесна, варта наслідку, хоча, – додав він, – наслідок часто буває нульовий.

Лілія, зітхнувши, погодилася. Якийсь час вони йшли мовчки.

– Ви не заперечуєте, якщо я запитаю вас дещо трохи особисте? – нервово засміявшись, запитала вона. – Щиро кажучи, мені це дуже цікаво.

Лео стенув плечима, а вона ніяково продовжувала.

– Як сталося, що ви вибрали вашу професію? Я маю на увазі, було це раптове пристрасне натхнення?

Лео, якийсь час помовчавши, повільно відповів:

– Мене завжди цікавив закон.

– Ви відкрили в ньому присутність Всевишнього?

Він кивнув і змінив тему:

– Ви, здається, провели якийсь час у Парижі, міс Гіршорн?

– O, містер Зальцман сказав вам, раббі Фінкель?

Лео поморщився, а вона продовжувала:

– Це було сто років тому і майже забулося. Пам’ятаю, що я мала повернутися на весілля сестри, – сказала Лілія і знову повернулася до попередньої теми: – Коли, – запитала вона тремтячим голосом, – ви полюбили Бога?

Він подивився на неї. Потім до нього дійшло, що вона говорить не про Лео Фінкеля, а про зовсім незнайому, якусь містичну особу, можливо, навіть про палкого проповідника, якого Зальцман вигадав для неї, – що не має відношення ні до когось живого, ні до померлого. Лео тремтів від гніву і безсилля. Хитрун, певно, розхвалював їй товар, як і йому, хто очікував познайомитися з панночкою 29-ти років, а лише глянувши на неї, побачив напружене й тривожне обличчя швидко старіючої жінки за 35. Тільки самовладання утримувало його так довго в її присутності.

– Я не наділений талантами віруючої людини, – сказав він серйозно і, підшукуючи слова, відчув, що його охопили жах і сором. – Я вважаю, – додав він стомлено, – що прийшов до Бога не тому, що люблю Його, а тому, що не люблю.

Це несподіване для нього самого зізнання вразило його.

Лілія поникнула духом. Перед очима в Лео літали, мов качки, крилаті хлібини, подібні до тих, які він лічив минулої ночі, щоб заснути. На щастя, на той час ішов сніг, якого він не зміг би зарахувати до махінацій Зальцмана.

Він був розгніваний на шлюбного агента й присягнувся, що викине його з кімнати тієї ж хвилини, як тільки той з’явиться. Але Зальцман того вечора не прийшов, гнів Лео вщух і його, невідомо чому, охопив розпач. Спочатку він подумав, що причиною було його розчарування Лілією, але невдовзі зрозумів, що заплутався із Зальцманом, не розуміючи до кінця власної мети. Порожнеча охопила його шістьма руками, й він нарешті усвідомив, що попросив шлюбного агента знайти йому наречену, бо зробити це сам був нездатний.

Це жахливе усвідомлення прийшло до нього після зустрічі й розмови з Лілією Гіршорн. Її настирні запитання в якійсь мірі дратували його, бо, відповідаючи на них, він відкрив – для себе більше, ніж для неї – справжню природу свого ставлення до Бога, а разом із тим усім своїм єством зрозумів, що, крім своїх батьків, ніколи нікого не любив. Чи, можливо, навпаки, він не любив Бога так, як міг би, бо не любив людини. Лео здавалося, що відкрилося все його життя і він уперше побачив себе таким, яким є у дійсності – нелюбим і нелюблячим. Це гірке, але, в якійсь мірі, не цілком несподіване відкриття викликало в ньому почуття тривоги, яке йому вдалося подолати лише надзвичайними зусиллями. Він закрив обличчя руками й заплакав.

Наступний тиждень був для Лео найгіршим у його житті. Він перестав їсти, схуд. Борода його потемніла й стала кошлатою. Він перестав відвідувати семінари, майже не заглядав у книги й серйозно думав кинути університет Єшива, хоча його й непокоїла думка про втрачені роки навчання – мов сторінки, вирвані з книги й розкидані по місту – і про те, як важко переживуть батьки таке його рішення. Але ж він жив не знаючи себе, а П’ять Книг і всі тлумачення – mea culpa (моя провина. – лат.) – не відкрили йому правди. Він не знав, куди звернутися, і в такій безутішній самотності не мав до кого.

Хоча він часто згадував Лілію, але ні разу не міг примусити себе зійти вниз і подзвонити їй. Він став уразливим і роздратованим, особливо з власницею будинку, коли вона запитувала його про особисті справи. Зрозумівши ж свою безтактність, він підстеріг її на східцях і принижено перепрошував, поки вона, образившись, не залишила його.

Тим часом він знаходив утіху в тому, що він єврей і що як єврей має страждати. Але поступово, коли довгий, жахливий тиждень підійшов до кінця, він заспокоївся і став думати про мету свого життя – як воно й мало бути. Хоча він і був недосконалим, але ідеалу не існує. Думка про пошуки нареченої завдавала йому болю і викликала досаду. Але, можливо, заново пізнавши себе, він матиме більший успіх, ніж раніше. Можливо, цього разу до нього прийде кохання і з коханням – наречена. А кому потрібен Зальцман для цього святого пошуку?

Шлюбний агент, скелет з неспокійними очима, з’явився того ж вечора. Більше того, він виглядав жертвою марного чекання – ніби він протягом тижня поруч із міс Лілією Гіршорн чекав на телефонний дзвінок, якого так і не дочекався.

Мимохідь кашлянувши, Зальцман відразу приступив до справи:

– Отже, як вона вам сподобалася?

Лео охопив гнів, і він не міг утриматися, щоб не дорікнути агентові:

– Чому ви мене обманули, Зальцмане?

Обличчя Зальцмана стало блідим, мов у мерця.

– Хіба ви не запевняли, що їй 29 років? – наполягав Лео.

– Я даю вам моє слово...

– Їй 35. Щонайменше 35.

– Не будьте надто впевнені. Її батько сказав мені...

– Гаразд. Гірше всього те, що ви їй брехали.

– Скажіть мені, що я їй брехав?

– Ви сказали їй про мене неправду. Ви наговорили про мене багато неправди й мало сказали, хто я є насправді. Вона уявляла собі зовсім іншу особу – якогось напівфантастичного чудо-рабина.

– Я сказав їй лише, що ви релігійна людина.

– Можу собі уявити.

– Маю таку слабкість, – зізнався Зальцман, зітхнувши. – Моя дружина говорить, що мені не слід бути адвокатом, але коли я маю двох чудових людей і було б чудово, якби вони побралися, я такий щасливий, що говорю надто багато. – Він невесело усміхнувся. – Тому Зальцман і бідняк.

Гнів Лео пройшов.

– Гаразд, Зальцмане. Боюся, на цьому й закінчимо.

Агент прикипів до нього голодними очима.

– Ви більше не бажаєте мати наречену?

– Бажаю, – відказав Лео, – але я вирішив шукати її іншим способом. Мене більше не цікавить організований шлюб. Щиро кажучи, я зараз визнаю необхідність дошлюбного кохання. Отже, я бажаю покохати ту, з якою одружуюся.

– Покохати? – запитав вражений Зальцман і за хвилину додав:

– Це для нас, кохання – наше життя, а не для жінок. У гетто вони...

– Знаю, знаю, – сказав Лео. – Я часто про це думав. Кохання, говорив я собі, має бути скоріше побічним продуктом життя й обожнювання, ніж власного кінця. Все ж, для себе я знаходжу, що необхідно визначити рівень моєї потреби й досягти його.

Зальцман стенув плечима, але відповів:

– Послухайте, раббі, якщо ви бажаєте кохання, я можу знайти його для вас також. Я маю таких красивих клієнтів, що ви закохаєтеся в них з першого погляду.

– Боюся, ви не розумієте, – невесело усміхнувся Лео.

Але Зальцман квапливо відкрив свій портфель і дістав звідти конверт із манільського обгорткового паперу.

– Фотокартки, – сказав він, швидко кладучи конверт на стіл.

Лео гукав услід Зальцману, щоб забрав фотокартки, але того мов вітром здуло.

Настав березень. Життя Лео знову повернулося до свого усталеного ритму. Хоча він відчував себе ще не зовсім добре, бракувало сил, але складав плани на життя.

Звичайно, будуть і втрати, але він умів зрізувати кути, а коли кутів не залишалося, робити кола круглішими. Фотокартки Зальцмана, збираючи пил, залишалися лежати на столі. Іноді Лео, працюючи чи сидячи за чашкою чаю, позирав на конверт, але ніколи його не відкривав.

Минали дні. Про активне життя з присутністю в ньому представниць протилежної статі сказати було нічого – у його становищі це було важко. Одного ранку Лео піднявся східцями до своєї кімнати, підійшов до вікна і став дивитися на місто. Погода була чудова, але настрій у нього був кепський. Якийсь час він дивився на людей, що кудись поспішали, а потім, з важким серцем, роззирнувся по своїй маленькій кімнаті. На столі лежав конверт. Лео раптом рішуче відкрив його і з півгодини стояв, з хвилюванням розглядаючи залишені Зальцманом фотокартки жінок. Нарешті, важко зітхнувши, відклав їх.

На фотокартках було шість, по-різному привабливих, жінок, але, коли дивитися на них довго, всі вони ставали Лілією Гіршорн: всі минули кращу пору, всі, за яскравою усмішкою, – голодні, всі – не ті, ким були насправді. Життя, незважаючи на їхні шалені спроби здаватися молодими, минало, а вони, на фотокартках, залишалися в портфелі, що смердів рибою.

Трохи згодом, коли Лео хотів покласти фотокартки назад до пакета, він побачив у ньому ще одну, моментальну фотку за 25 центів. Хвилину він пильно дивився на неї й скрикнув.

Лео не міг відразу сказати, чим її обличчя так глибоко схвилювало його. Він відчув подих юності, весняних квітів, і в той же час у нього склалося враження, що життя вже витиснуло її до кінця. Про це говорили її очі – на диво знайомі, хоча й зовсім чужі. Здавалося, він зустрічав її раніше, але, як не намагався, згадати напевно не міг, хоча подумав, що міг би, мабуть, назвати її ім’я, ніби бачив його написаним її власною рукою. Але цього не могло бути, він би запам’ятав її.

Він не сказав би, що вона дуже вродлива, хоча її обличчя було досить привабливим – у ній було щось, що зворушило його. Звичайні риси обличчя. Деякі з жінок на фотокартках – навіть вродливіші, але вона запала йому в серце. Вона жила, бажала жити, більше, ніж просто бажала, а можливо, жалкуючи, що так жила, так глибоко страждала. Це було видно з того, як сяяли й випромінювали світло її глибокі очі, подаючи велику надію. Такою вона була і вона йому була потрібна. У нього розболілася голова, боліли від напруження очі. Затим його охопив страх і відчуття якогось лиха. Він почав тремтіти.

Щоб заспокоїтися, Лео заварив у горнятку чай і сьорбав його без цукру. Він пив чай і з хвилюванням вивчав обличчя дівчини. Воно було гарне – гарне для Лео Фінкеля. Тільки вона могла зрозуміти його і допомогти йому знайти все, хоч що б він шукав. Вона могла, можливо, покохати його. Як могло статися, що її фотокартка була серед викинутих Зальцманом до барила, він знати не міг, але знав, що мусить негайно знайти її.

Лео кинувся східцями вниз, схопив телефонну книгу району Бронкс, щоб знайти домашню адресу Зальцмана. Ні Зальцмана, ні його контори в книзі не було. Не було його і в телефонній книзі району Манхеттен. Лео згадав, що, коли прочитав у «Форварді» рекламне оголошення Зальцмана, він записав адресу на клаптику паперу.

Він кинувся назад, до своєї кімнати, й став ритися у паперах. Марно. Це було жахливо. Йому був потрібен шлюбний агент, а він не міг його знайти. На щастя, Лео здогадався заглянути до гаманця. Там була картка з адресою та ім’ям агента у Бронксі. Номера телефону не було. Лео згадав, що він спочатку звернувся до Зальцмана листом. Він надів поверх ярмулки капелюх, пальто й поспішив до станції метро.

Всю дорогу до дальнього кінця Бронксу Лео сидів як на голках. Кілька разів йому хотілося дістати фотокартку й переконатися, чи обличчя дівчини таке, яким він його запам’ятав, але він стримався і був задоволений тим, що фотокартка так близько – у внутрішній кишені пальта. Коли поїзд прибув на станцію, Лео вже стояв біля дверей. Він швидко вибіг і скоро знайшов вказану Зальцманом вулицю.

Потрібний йому будинок був ближче ніж за квартал від станції метро, але це не було приміщення контори, навіть не верхній поверх, не магазин, у якому можна було найняти площу під контору. Це був дуже старий багатоквартирний будинок, де квартири здавалися. Лео знайшов прізвище Зальцмана, написане олівцем на брудній бирці під дзвінком, і піднявся трьома темними сходовими маршами до його квартири.

Він постукав. Йому відчинила худа астматична сива жінка у повстяних капцях.

– Що? – байдужим голосом запитала жінка.

Вона байдуже слухала, що він говорив. Лео міг присягтися, що бачив її раніше, але розумів, що це ілюзія.

– Зальцман. Пиня Зальцман, шлюбний агент, тут живе? – нетерпляче запитував Лео.

– Звичайно, – після довгої хвилини мовчання відповіла вона.

– Він удома? – знову запитав він збентежено.

– Нема, – її рот залишався відкритим, але вона більше нічого не сказала.

– Маю до нього нагальну справу. Ви можете сказати, де його контора?

– У повітрі. – Вона показала вгору.

– Ви хочете сказати, що в нього немає контори? – запитав Лео.

– У його шкарпетках.

Він глянув усередину квартири. Велика похмура кімната, до якої не потрапляло сонячне світло, поділена напіввідкритою занавіскою, за якою стояло прогнуте металеве ліжко. У ближчій половині кімнати стояли розхитані стільці, старе бюро, стіл з трьома ніжками, полиці з посудом та кухонними речами. Але не було ні Зальцмана, ні ознак його магічного барила, що, певно, також існувало лише в його уяві. Від запаху смаженої риби у Лео підломлювалися ноги.

– Де він? – наполягав молодик. – Я мушу бачити вашого чоловіка.

– А хто це знає? – відказала вона. – Він завжди кудись біжить. Ідіть додому, він вас знайде.

– Скажіть йому: був Лео Фінкель.

Вона не дала знаку, що розчула.

Лео, пригнічений, пішов східцями вниз.

Проте коли він приїхав додому, біля дверей його квартири стояв, чекаючи на нього, захеканий Зальцман.

Лео був вражений і задоволений.

– Як ви тут опинилися раніше за мене?

– Я біг.


– Заходьте.

Вони увійшли. Лео приготував чай і, для Зальцмана, бутерброд із сардини. Коли вони сіли пити, він дістав із-за спини пакет з фотокартками й дав його шлюбному агенту.

Зальцман поставив склянку й запитав:

– Ви знайшли когось, хто вам сподобався?

– Не серед цих.

Шлюбний агент відвернувся.

– Ось та, хто мені потрібен, – простягнув Лео фотокартку.

Зальцман насадив окуляри, тремтячою рукою взяв фотокартку, зблід і застогнав.

– Що сталося? – вигукнув Лео.

– Вибачте мені. Ця фотокартка потрапила туди випадково. Вона не для вас.

Зальцман сунув пакет до портфеля, маленьку фотокартку – до кишені й кинувся східцями вниз.

 Лео, на мить розгубившись, наздогнав його у вестибюлі й загнав у куток. Власниця будинку істерично закричала, але вони як не чули.

– Поверніть фотокартку, Зальцмане!

– Ні, – біль у його очах був жахливий.

– Скажіть мені, хто вона.

– Я не можу вам цього сказати. Вибачте.

Він спробував піти, але Лео, не пам’ятаючи себе, схопив агента за його тісне пальто й сильно труснув.

– Будь ласка, – зітхнувши, попросив Зальцман. – Будь ласка.

Лео стало соромно, і він відпустив його.

– Скажіть мені, хто вона, – просив він. – Для мене це дуже важливо.

– Вона не для вас. Вона дика, безсоромна. Вона не наречена для рабина.

– Що ви маєте на увазі, дика?

– Як тварина. Як собака. Бути бідною для неї – гріх. А тому для мене вона зараз мертва.

– Ради Бога, як вас розуміти?

– Я не можу познайомити її з вами, – вигукнув Зальцман.

– Чому ви так хвилюєтеся?

– Він питає чому, – сказав Зальцман, розплакавшись. – Це моя дитина, моя Стела, вона мусить горіти в пеклі.

***


У ліжку, заховавшись під ковдрою, Лео думав про своє життя, але не міг викинути її з голови навіть уві сні. Прокидаючись, він бив себе в груди, молився, але його молитви залишалися без відповіді. Минали дні. Він страждав і боровся зі своїми почуттями. Лякаючись успіху, він уникав його. Тоді він вирішив навернути її до доброти, а себе до Бога. Ця думка схвилювала його й водночас викликала відразу.

Він, можливо, не знав, що вже прийняв остаточне рішення, поки не побачив Зальцмана у кафетерії на Бродвеї. Той сидів сам за столиком у глибині залу й обсмоктував риб’ячі кістки. Шлюбний агент був майже прозорий і мав змучений вигляд.

Зальцман спочатку не пізнав Лео. Той відпустив гостру бороду, його очі світилися мудрістю.

– Зальцмане, – сказав Лео, – кохання нарешті прийшло до мого серця.

– Хто може покохати з фотокартки? – засміявся шлюбний агент.

– Це цілком можливо.

– Якщо ви можете покохати її, ви можете покохати будь-кого. Дозвольте мені показати вам фотокартки нових клієнтів. Вони щойно їх мені прислали. Одна з них – лялечка.

– Мені потрібна лише вона, – прогудів Лео.

– Не будьте дурнем, докторе. Викиньте її з голови.

– Познайомте мене з нею, Зальцмане, – шанобливо попросив Лео. – Можливо, я зможу бути вам корисним.

Зальцман перестав їсти, і Лео, хвилюючись, зрозумів, що той згоден.

Тим часом, коли він залишав кафетерій, у нього виникла підозра, що Зальцман усе це спланував.

***

Лео одержав листа. В листі було сказано, на якому розі вона на нього чекатиме. Був весняний вечір. Вона чекала на нього під вуличним ліхтарем. Лео прийшов з букетиком фіалок і троянд. Стела стояла біля ліхтарного стовпа, палила. Як він чомусь і уявляв, на ній були білі з червоним черевики, хоча іноді, хвилюючись, він уявляв червоним її одяг і лише черевики білими. Вона чекала хвилюючись, боязко. Він на відстані бачив абсолютну невинність у її схожих на батькові очах. Він бачив у ній свій власний порятунок. У повітрі чулися звуки скрипки, оберталися засвічені свічки. Лео, витягнувши вперед руку з квітами, кинувся до неї.



За рогом, притулившись до стіни, молився Зальцман.

З англійської переклав

Андрій ЄВСА



ЗУСТРІЧ ДЛЯ ВАС
ЕЛЕГАНТНА І ТВОРЧА

Дитинство

Відома співачка Патрісія Каас народилася у французькому містечку Форбаш на кордоні з Німеччиною. Батько «маленької Піаф» (саме так свого часу охрестили дівчинку) був шахтарем, а мати, німкеня за походженням, виховувала сімох дітей і вела домашнє господарство. І сьогодні Патрісія з ніжністю і любов'ю згадує свята в колі своєї родини, галасливого батька, який полюбляв співати, і матір, скромну і спокійну жінку.

Співати Патрісія почала з дитинства. Вона пригадує, як співала ще дитиною за цукерки, квитки на розважальні заходи і різні інші милі дрібнички. Враження, яке справляв її глибокий голос, посилювалося від того, що сама юна співачка була дуже тендітною, і дехто навіть жартома заглядав їй за спину, щоб перевірити, чи немає там випадково когось, хто співає замість неї. Брати професійні уроки співу й танцю було для неї у той час недоступним, тому Каас вчилася на практиці. «Що більше я співала на сцені і за її межами, то більшого мені вдавалося навчитися», – згадує співачка.



Одного разу Патрісія вирішила взяти участь у конкурсі нічного клубу «Rummelkammer», хоча й була занадто молодою. І перемогла! Тоді господар закладу запропонував їй співати у них по суботах. Так у 13 років Патрісія Каас почала заробляти свої перші гроші.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4
Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації утос білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть...
Видань утос iconВидань утос
Т. Когутич «у кожній людині є сонце,тільки дайте йому світити» ’’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Українців,які прославили нашу країну на весь світ у 2016 році’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Олена Теліга: «Жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина»’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Дж. Бакен. Тридцять дев’ять сходин (детектив. Закінчення)”””””’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Андрейців. Кудлатий друг героя. Як собаки реабілітують ветеранів ато’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Марковська. Лікарі мистецтва: втрата ікони як людська втрата’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка