Видань утос



Сторінка1/4
Дата конвертації11.03.2018
Розмір0.65 Mb.
  1   2   3   4

ШКОЛЯР

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ

ЖУРНАЛ ДЛЯ ДІТЕЙ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ

Видається з березня 1934 року
ВИДАННЯ ПОГ ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор Володимир Хижняк

Коректор Тетяна Волощук

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234–51–36, 246–79–48, тел./факс 246–79–32

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net shkolyar–utos@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk

6 червень 2017 року


ЗМІСТ


М. Познанська. ЧЕРВЕНЬ (вірш) ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
1 ЧЕРВНЯ –

МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

Т. Когутич «У КОЖНІЙ ЛЮДИНІ Є СОНЦЕ,ТІЛЬКИ ДАЙТЕ ЙОМУ СВІТИТИ» ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

КОЛЕСО ЧАСУ

М. Владзімірський. АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК:«УСІ СЛОВА ЛЮБЛЮ, ВЕСЬ СЛОВНИК ГРІНЧЕНКА...» ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

А. Григорук. ВІДРО ВОДИ; БАБУСИНА ПРЕМ'ЄРА (оповідання) ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ КЛУБ

В. Денискіна. ПРИМХИ ЗВУЖЕНОГО ПОЛЯ ЗОРУ,

А ТАКОЖ МОЖЛИВОСТІ КОНТУРНОГО ЗОРУ’’’’’’’’’’’’

ЛІТКАФЕ


А. Кокотюха. ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОГО СКАРБУ (детектив)’’’’’’’’’’’’
Є. Фещенко. НЕЗАБУТНЯ КВІТКА’’’’’’’’’’
СПОРТИВНА ОРБІТА

Г. Хата. УСПІХ УКРАЇНСЬКИХ ГІМНАСТІВ НА ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПЕРШОСТІ;ДВА «ШВИДКИХ» «ЗОЛОТА» НАШИХ ДЗЮДОЇСТІВ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
У СВІТІ ХИМЕРНИХ ПРИГОД

К. Штанко. Дракони, вперед (повість. Продовження)’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

Марія ПОЗНАНСЬКА

ЧЕРВЕНЬ

В золотій хустинці


Дорогі гостинці
Червень нам приніс,
Ягоди-суниці
В лісі у травиці
Розсипає скрізь.
І чомусь здається –
Все навкруг сміється:
Луки, гай, ріка.
Ловимо в долоні
Промінці червоні –
Ой, теплінь яка!


1 ЧЕРВНЯ –

МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

Тетяна КОГУТИЧ

«У КОЖНІЙ ЛЮДИНІ Є СОНЦЕ,

ТІЛЬКИ ДАЙТЕ ЙОМУ СВІТИТИ»

Не існує безталанних дітей, – такої думки дотримуються відомі педагоги й філософи усіх часів і народів. «У кожній людині є сонце, тільки дайте йому світити», – вважав Сократ.

У світі з обдарованими дітьми займаються системно й цілеспрямовано, плекають їхні таланти. Чи відомо вам, що уже майже 40 років діє Всесвітня Рада для Обдарованих і Талановитих Дітей (WCGTC). Перша її Світова конференція відбулася в Лондоні у 1975 році, на ній зібралося понад 500 учасників із 53 держав світу. Саме на цій конференції й було запропоновано створити організацію, що постійно опікувалася б розвитком обдарованої молоді в усьому світі. А вже у 1977 році на другій Світовій конференції у Сан-Франциско (США) і була створена Всесвітня Рада для Обдарованих і Талановитих Дітей, штаб якої нині розміщений у місті Вінніпег (Канада). У нас діє всеукраїнська громадська організація – Союз обдарованої молоді, – яка у 2007-му була прийнята до Всесвітньої Ради.

Але що ми знаємо про талановитих українських дітей? Їхні імена чуємо лише тоді, коли ЗМІ повідомляють про черговий рекорд або досягнення. Сьогодні, в День захисту дітей, пропонуємо хоч трохи змінити ситуацію. До вашої уваги – 5 історій про юні обдарування України.



1. ВІТАЛІЙ НЕЧАЄВ – НАЙМОЛОДШИЙ ЛАУРЕАТ МІЖНАРОДНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ДЖУЗЕППЕ ШІАККА

Житель Звенигородки Черкаської області Віталій Нечаєв став наймолодшою в усьому світі дитиною, яка удостоїлася титулу абсолютного переможця XII Міжнародної премії імені Джузеппе Шіакка.

Премію за надприродний талант до навчання і феноменальну пам'ять 9-річному хлопчикові вручили в 2013 році в Папському Урбаніанському університеті Ватикану.

Премія Джузеппе Шіакка була заснована у 2001 році, аби привернути увагу громадськості до видатних особистостей і для збору коштів на благодійність. У церемонії нагородження взяли участь близько 300 осіб: відомі кіноактори, представники італійської аристократії, високопоставлені чини армії та флоту, посли різних країн і представники духовенства.

На той час Віталік Нечаєв знав напам'ять Шевченкового «Кобзаря» і біографії всіх українських гетьманів, а настільними книгами для нього були енциклопедії.

Зараз Віталію 13 років, він навчається у 8 класі спеціалізованої школи №3 з поглибленим вивченням іноземних мов.

За словами заступника директора з навчально-виховної роботи Сергія Калюжного, інтереси їхнього учня не обмежуються тільки спецдисциплінами. Одним із улюблених предметів хлопчика залишається історія – він навіть пише свій підручник з історії України. Віталій небайдужий до літератури, географії, у 2016 році став переможцем районної олімпіади з фізики.

«На обласну не поїхав, оскільки напередодні референдуму в Нідерландах, де вирішувалося «українське» питання, Віталік разом з іншими талановитими дітьми був делегований до Голландії, щоб розповісти там про Україну», – каже пан Калюжний.

При цьому хлопчик залишається не «книжковим хробаком», а живою дитиною, активно займається спортом, спілкується з дітьми.

Віталія виховує мати – Ольга.



2. 6-РІЧНИЙ ХАРКІВ'ЯНИН ЛЕВКО БОНДАРЕНКО – ДВІЧІ РЕКОРДСМЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ КНИГИ РЕКОРДІВ

Левко Бондаренко двічі рекордсмен Національної книги рекордів: у лютому 2016 року у конкурсі «Диво-дитина» перерахував 310 наукових назв живих істот і розповів про особливості їхньої поведінки. Рекорд досягнутий за 20 хвилин: хлопчик поспішав на екскурсію в океанаріум.

У 2015 році 5-річний Левко став «Чудо-дитиною», яка читає зі швидкістю 145 слів за хвилину, освоїв понад 200 енциклопедій, говорить українською, російською та англійською (з мамою) мовами, зараз хлопчик вивчає французьку, іспанську та японську. Мріє стати вченим – зоологом або хіміком, як Дмитро Менделєєв, полетіти в космос у якості репортера і розповісти світові про побачене.

За словами його матері Ольги Звянцевої, до двох років Левко не розмовляв, читати почав з 2,7 років: «У нього класне почуття гумору, з ним реально смішно. Було йому три рочки, він читав книжку про будову машини. Я проходила повз нього, а він каже: «Кішечко моя, ти хоч це знаєш?»

Пані Ольга вважає себе асистентом сина: «Народити дитину – не питання, питання в тому, щоб її ростити і розвивати». Мати порівнює будь-яку дитину з супер-автомобілем, для водіння якого треба мати права.

Левко Бондаренко вчиться в першому класі приватної школи, де працюють і університетські викладачі. Зараз вирішується питання про те, чи дозволять йому скласти екстерном іспити за початкову школу.



3. ВІННИЧАНИН ВІТЯ МАТВІЇШЕН – ОДИН ІЗ НАЙТАЛАНОВИТІШИХ ЮНИХ ШАХІСТІВ УКРАЇНИ

Неодноразовий переможець національних змагань, свої «найсвіжіші» здобутки він завоював напровесні 2016-го, – у Вінниці відбулись два Чемпіонати України з шахів, у вікових категоріях до 14 та до 16 років. Змагання за шахівницями велись у трьох категоріях – класичні шахи, швидкі і бліц. 2 чемпіонати – 6 медалей: 4 золота і 2 срібла!

Він не тільки виборов звання майстра спорту з шахів в Україні, але після перемоги на Чемпіонаті Європи серед гравців до 12 років (2012) став ще й майстром ФІДЕ. Загалом, на першості Європи з шахів Вітя у своїй віковій категорії тріумфував двічі, причому 2 роки поспіль.

Мама юного чемпіона Тетяна Іванівна розповідає, що Вітя дуже цілеспрямований – грає у шахи з семи років. Спочатку шукав себе, – займався танцями, айкідо, але його хист до шахів виявився найсильнішим. Відтак, вони стали основою його життя. Без них він наразі себе не мислить. Щодня віддає шахівниці від трьох годин, а під час зборів проводить за дошкою часом і до семи годин на день.

Інколи хлопчикові доводиться брати участь у двох-трьох змаганнях на місяць, а це, щонайменше, по 7 – 9 днів кожне. Отож перейшов на індивідуальну форму навчання. Але це не заважає йому радувати батьків і вчителів гарними оцінками – 9-класник складає усі шкільні предмети на відмінно.

Турніри, збори, тренування – шахи забирають чимало часу, але, як усі однолітки, Вітя любить комп'ютерні ігри, а нещодавно захопився ще й великим тенісом.

– Чи стануть шахи справою всього його життя? Це вирішувати самому Віті, – каже Тетяна Іванівна. – Саме зараз у нього перехідний вік, формуються вподобання і життєві плани. Загалом, як і всі батьки, хвилюємось, адже скоро вже й старші класи, збільшуватиметься навантаження. Тому доведеться обирати, на чому зосередитись, – на навчанні чи на шахах. Потенціал у нього великий, бувають і злети, і спади. Ми стараємось, щоб він реалізував себе якнайповніше. Тому Вітя займається не тільки зі своїм тренером Миколою Боднарем, а ще й за кожної можливості, скажімо, на зборах, вчиться у наших іменитих тренерів Олександра Сулипи (тренує національну чоловічу збірну) та Адріана Михальчишина (наставник турецької жіночої команди).

Вітя набуває досвіду на національних та міжнародних змаганнях, – випробовував себе на Чемпіонаті світу в Об’єднаних Арабських Еміратах. А ще відстоював спортивну честь Вінниччини на Чемпіонаті України серед клубних команд у Чорноморську (колишній Іллічівськ). Отож цілком можливо, що його ім'я незабаром стане одним із найзначніших у світових шахах.



4. 15-РІЧНИЙ МАРК ДРОБНІЧ З УЖГОРОДА ПРИДУМАВ СЕРІЮ РОБОТІВ

Зі своїми розумними машинами ELFі, які керуються голосом, хлопець не раз завойовував перші місця на світових наукових конкурсах. Востаннє про Марка як про юну зірку-винахідника заговорив увесь світ 3 роки тому, коли він потрапив до фіналу «Google Science Fair», престижного наукового конкурсу для молоді. Його проект, який називався «Шкільний презентаційний мікроскоп з дистанційним управлінням», увійшов до числа робіт 15-ти фіналістів, які відібрало журі Google під час конкурсу. Мікроскоп для «Google Science Fair» хлопець зібрав самостійно, використовуючи запчастини конструктора ЛЕГО.

Після того разом із компанією «LEGO» Марк об'їздив світ, побував на різних тематичних семінарах, зокрема в Америці та Арабських Еміратах.

Усі свої роботи Марк створює на основі конструктора LEGO. Докуповує для них плати та інші комплектуючі – навіть у Китаї.

Зараз хлопець працює над розробкою відеоуроків, які незабаром викладатиме для загального доступу в Інтернет – аби за його інструкціями інші діти теж могли створювати своїх роботів.

– Треба розвивати українські технології, багато дітей в Україні з радістю б цим займалися, але самому важко, коли будуть такі відеопосібники, кожен школяр за інструкцією зможе зібрати свого робота, а потім його вдосконалювати, як завгодно, – каже Марк.

Хлопець переймається і тим, щоби таке хобі зробити доступнішим для своїх однолітків.

– Базова ціна робота близько 100 доларів, а я хочу підібрати комплектуючі так, аби в результаті він коштував 30 – 40 доларів, і будь-хто зміг зробити свого робота, – каже ужгородський винахідник.

Зараз хлопець закінчив 10-й клас гімназії, з нетерпінням чекає канікул. Адже, крім спочинку від занять, буде більше часу для улюбленої справи – конструювання та програмування. Цікаво, що допомагає у цьому Маркові його батько-програміст.

Мама Марка, пані Мирослава, каже, що хлопець не любить, коли його називають «маленьким генієм». Хоча у школі він відома особистість.

– У нього чимало інших уподобань, Марк має багато друзів, ходять разом у спортзал і басейн, добре грає на саксофоні – навіть у музичних конкурсах вигравав. Одним словом, не сидить увесь день за комп'ютером, – каже жінка. – Його успіхи – це результат таланту та наполегливості. Марк невпинний у самовдосконаленні. Навіть якщо він створить нового робота до своєї колекції, через тиждень почне його перепрограмовувати, щось переробляти, введе додаткові функції та напише нові програми…

5. 11-РІЧНОГО ЛЬВІВ'ЯНИНА ВИЗНАЛИ НАЙКРАЩИМ НА МІЖНАРОДНОМУ КОНКУРСІ СКРИПАЛІВ

Богдан Луц здобув гран-прі на міжнародному музичному конкурсі «Таланти для Європи» у Словаччині.

«Як стало відомо, що Богданчик здобув перше місце у своїй категорії, – від радості не знала, куди подітись. А коли повідомили, що він здобув гран-прі конкурсу, не могла стримати сліз, плакала всю ніч», – каже пані Тереза Луц, мати Богдана.

Конкурс скрипалів «Таланти для Європи» тривав із 27 квітня до 1 травня минулого року у словацькому місті Дольний Кубін. У ньому взяли участь музиканти з різних європейських країн, зокрема, Польщі, Словенії, Великої Британії, Австрії, Чехії. Учасників поділили на 4 категорії. Богдан Луц потрапив до другої – діти від 10 до 13 років. Крім нього в цій групі було ще 24 учасники.

Мати Богдана пригадує, як тепло зустрічали учасника з України конкурсанти з інших країн:

«Під час виступу обов'язково слід було одягнутися у білу сорочку і чорні штани. Такий дрес-код. Проте відразу після виступу Богдан перевдягнувся у вишиванку, і нагороду приймав уже в ній. Досі не можу забути, з яким захватом іноземці говорили про українську народну сорочку. Тоді я відчула, що дійсно пишаюся Україною».

Після повернення до Львова на Богдана чекала підготовка до концерту із симфонічним оркестром у Словаччині, який відбувся в листопаді. Участь у концерті оплачували організатори. Туди львів'янина запросили після його перемоги в конкурсі.

Зараз Богдан Луц навчається у Львівській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької у класі викладача Марії Футорської-Гереги.

Хлопець щодня займається на скрипці не менше трьох годин. Готується до поїздки у Словаччину та до майстер-класів від швейцарських скрипалів, які вони проведуть у школі, де навчається Богдан.

Богдан уже брав участь у музичному конкурсі «Таланти для Європи». У травні 2014 року скрипаль здобув там другу премію. Крім цих, за плечима у юного музиканта ще кілька нагород. Зокрема, у листопаді 2015 року львів'янин здобув перемогу на третьому Міжнародному конкурсі скрипалів «Буду віртуозом» у Кракові. У травні 2015-го став лауреатом другої премії 57-го Міжнародного конкурсу ім. Коціана в Усті над Орліце в Чехії. А в червні того ж року – володарем гран-прі 11-го Всеукраїнського конкурсу «Класичний Меридіан» у Києві.


КОЛЕСО ЧАСУ
АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК:

«УСІ СЛОВА ЛЮБЛЮ,

ВЕСЬ СЛОВНИК ГРІНЧЕНКА...»

Письменник Анатолій Григорук – автор майже 30-ти книжок для дітей. За його плечима – 10 років редакторства у видавництві «Веселка» і майже півстоліття – у журналі «Малятко». Ліричні та сюжетні вірші, загадки, скоромовки, вірші-безконечники, казки, художні та пізнавальні оповідання, переклади, перекази, переспіви – це далеко не повний перелік того, що творив автор.

«Хочеться достукатись до душі»

Пане Анатолію, які складові якісного художнього твору для дітей виокремлюєте?  

– Передусім твір має бути дитині цікавим, відкривати для неї щось нове, невідоме, мати гостру фабулу, динамічний сюжет, розмову бажано вести, не уникаючи гумору. І все це без нудних повчань, без розлогих пейзажів, а тим паче абстрактних роздумувань. Досить важливою є і стилістична організація твору. Мова має бути дохідливою, речення – простими, вибудуваними на зрозумілому дитині лексичному матеріалі.

Чи робить вас щасливим літературна робота? 

– Відчуття щастя – складне запитання. Вдовольнитися тим, що вже зроблено, не можу. Особливо шкода молодих років, коли сили дозволяли зробити набагато більше, а доводилося займатися поденною літературною роботою. Можливість щось своє написати з’явилася пізніше. І тому, мабуть, я встиг не так багато, як міг би і як хотілося б. З того, що я зробив, щось більш вдале, щось – менш. Отже, сказати, що я в ейфорії від того, що зроблено, звичайно, не випадає.

Пишу я досить сутужно, чимало себе правлю, переписую по декілька разів. І навіть у тих текстах, які вже з’являються друком, теж рука свербить щось навздогін поправити, вилучити, а то й переписати. Словом, якість можна поліпшувати без кінця, можна так «довдосконалюватись», що краще починає перетворюватись на гірше; таких прикладів у літературі чи в малярстві (приклад – Рєпін) немало. 

Але кожна нова книжечка гріє душу, що спромігся її написати, а надто видрукувати, бо сьогодні видрукуватись, принаймні для мене, досить важко. У дитячій літературі нині утвердилась тенденція розважити читача. А мені хочеться достукатись до його душі, хоч чимось його зацікавити, схвилювати, щось підказати, можливо, в чомусь зорієнтувати. Словом, хочеться долучитися до дуже тонкого і складного духовного життя дитини, яка тільки-тільки починає входити в широкий світ.

Що можете сказати про свій доробок? 

– На сьогоднішній день різним обсягом у мене вийшли два з половиною десятки книжок. Якщо брати ще й переклади, то, може, й більше тридцяти.

Зараз у різних видавництвах лежать уже проілюстровані й підготовлені до друку ще чотири рукописи. Один у видавництві «Час майстрів» найближчим часом мають здати в друкарню. У квітні ця збірочка оповідань під назвою «Перша доріжка в небо», на щастя, вже вийшла у світ.

Чи маєте якийсь зворотний зв’язок із читачами? 

– Раніше мав постійний зворотний зв’язок, коли працював у журналі «Малятко». Там доводилось досить часто виступати на сторінках цього видання з віршами, прозою, пізнавальними оповідками для дітей, перекладами. Природно, надходили на це відгуки. Ще донедавна нерідко зустрічався зі своїми читачиками і в школах, і в бібліотеках. Жваві зустрічі були і в Національному музеї літератури. 



«Сьогоднішні критичні статті –

це, швидше, реклама»

Найтриваліший час ви працювали у журналі «Малятко». Розкажіть про це. 

– Мені неабияк пощастило: я не випадав iз літературного процесу все своє життя. Після закінчення університету два роки пропрацював у сільській школі вчителем, потім перейшов у видавництво «Веселка», де десять років був редактором, завідувачем редакції, а потім 48 років – у журналі «Малятко». Це була для мене велика школа. 

Усі ці роки постійно тривала робота над Словом, над поповненням свого словникового запасу, над умінням працювати зi словниками, опановуванням секретiв редагування тощо. Хочу зауважити, що ретельна робота над словом особливо потрібна, коли працюєш у малих жанрах. Пишучи роман, письменник навряд чи має можливості так доскіпливо вникати в кожну фразу, хоча, природно, і зобов’язаний. 

До речі, Микола Васильович Гоголь казав, що твір можна випускати у світ тільки після того, як перепишеш його з десяток разів. 

Якщо порівнювати зарубіжну й українську дитячу літературу, на вашу думку, хто і які має переваги?  

– Складається враження, що наша література дещо заземленіша порівняно з кращими світовими взірцями. В тих більше гри, вигадки, фантазії, крилатого польоту. А у нас вихід на проблеми прямолінійніший. Донедавна наша література була обтяжена соціологією, «класовим підходом», обов’язково висвітлювалися революційні дати, герої мали відповідати кодексові будівника комунізму. На щастя, все це відійшло в минуле. Але рецидиви тих настанов iще, мені здається, не вивітрилися до кінця.

Однією з проблем у дитячій літературі є відсутність справжньої, мудрої, принципової, висококваліфікованої критики, яка називала б речі своїми іменами. А сьогоднішні критичні статті – це, швидше, реклама. Причому здебільшого заангажована. «Хвалять, мамо, люди нас: то ви мене, то я вас». Справжні проблеми у такій ситуації залишатимуться замуленими.

А чи не заважала вам у письмі ваша професійна діяльність – літературне редагування? 

– Очевидно, що на творчість залишалось менше часу, ніж якби я був «вільним художником». Хоча, з іншого боку, це допомагало бути увесь час у творчому процесі, в тренажі і, зрозуміла річ, зростати професійно. Саме редакторська робота й наштовхнула мене взятися за перо. Коли читаєш чужий твір і бачиш його вади, поправляєш їх, то починаєш думати: а чому б і мені не спробувати написати щось своє?

Чи до всіх слів ви однаково ставитесь, коли працюєте над художнім твором? 

– Наша мова дає літераторові, якщо він опанував чи опановує її, найширші можливості. Вона мелодійна, гнучка, багата, особливо у фразеологічному своєму вимірі, надзвичайно пластична й цікава.

Але деякі слова, як на мене, дратують через недоречне і настирливе їх вживання. Приміром, нині надзвичайно популярне слово «наразі». Як воно прийшло в сьогоднішній мовний світ, чому стало таким вживаним, мені сказати важко, але звучить воно надто нав’язливо. Тому не може не дратувати. А тим часом є ціла низка синонімів, якими послуговувалися всі класики нашої літератури, і, здається, жоден із них не вживав слово «наразі». 

А загалом, людині властиво сприймати слова за їхніми фонічними ознаками. Мені якось скаржилася вчителька моїх дітей, що її дуже дратує слово «рашпіль». А в когось іншого те чи інше слово навіть викликає відчуття запаху.

Я всі слова люблю, весь словник Грінченка чи одинадцятитомний тлумачний словник. Слів у мові – море. А буває, працюєш над віршем – і потрібне слово ніяк не добереш, хоч гопки скачи. Віршик написав за півдня, а одне слово чи рядок шукаєш тиждень. І коли нарешті знаходиш, то опиняєшся на сьомому небі.

Можете з висоти свого досвіду дати кілька порад молодим письменникам чи тим юним початківцям, хто збирається писати? 

– Взагалі, коли берешся за це з великої літери Ремесло, то передусім треба дати собі чесну відповідь, навiщо ти йдеш у літературу, яку мету переслідуєш. 

У Антона Чехова є такий вислів, здається, із листів до брата: «Справжній талант повинен сидіти в пітьмі, в натовпі, подалі від виставки... Як казав байкар Крилов, «порожню діжку краще чутно, ніж повну». 

Тобто письменник працює не заради слави, власної вигоди. Він покликаний відкривати людині світ, правду, допомагати їй пізнавати саму себе. Бо інакше вся робота зведеться до пустої балаканини. 

Мені здається, це один із найважливіших принципів письменника. Він не повинен бачити свою роботу як можливість виділитись, здобути якісь вигоди. Він приходить у літературу сказати щось важливе людям. Якщо він виходитиме з цих позицій, усе інше – і знання життя, і знання мови, і мудрість, і професійне вміння – прийдуть самі собою. Наполеглива праця мусить дати свої плоди...

Ми сьогодні переживаємо дуже складний час. Більшість людей живе не так, як годилося б жити. Наше суспільство вже більше як 25 років нібито вільне, але до справжньої волі, на мій погляд, ще долати гони і гони, і невтомно працювати, і викорінювати всю нечисть, і боротись до переможного кінця.

Я певен, що поки ми в собі підтримуватимемо цей дух боротьби за справедливість, за справжнє життя, за волю України, доти й будемо на цій землі. 



Розмовляв Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.
Анатолій Григорук

ВІДРО ВОДИ

В одному невеличкому карпатському селі жив хлопчик Яць. Його вулиця лежала на крутосхилі гори й через те називалася Верховинною.

Яць любив свою вулицю. Влітку од густих диких вишняків та бузини тут у найспекотніші дні стояла рятівна прохолода. А як заходила зима й випадав перший сніг, сюди з навколишніх кутків села щодня збігалася галаслива дітлашня поспускатися на санчатах. Одне слово, для Яця це була найкраща вулиця у світі. Тільки одне й дошкуляло верховинцям: їм доводилось далеко ходити по воду. Адже криниця була аж під горою, на краю долини.

Якось уранці Яць вибіг із хати за ворота. Знічев’я похльоскав прутиком по калюжі, яка ще не висохла після вчорашнього дощу. Далі постинав уздовж огорожі вершки кропиви та жовті суцвіття чистотілу. Він хотів іще подражнити рябого бичка Муню, що, припнутий до кілка, куняв на спориші. Але в цю мить побачив, як із долини дибає млявим дрібненьким кроком баба Стефка, що самотою жила від них через дві хати.

Баба була сухенька, згорблена, з густо вкритим зморшками обличчям. Спираючись на ціпок і важко хекаючи, вона несла відро з водою.

Яць був сердитий на бабу Стефку, бо вчора увечері вона насварила його. Насварила за те, що він, не знаючи, як розважитись, ганявся за її півнем. А півень, не обираючи дороги, стрімголов тікав од нього через кущі смородини й рясно губив пір’я. Отож коли баба порівнялася з Яцем, він, пам’ятаючи вчорашню образу, вхопив із землі засохлий на сонці рудий пляцик, що його лишив по собі бичок Муня, і вкинув у відро з водою.

– А бий тебе морока! – аж застогнала баба Стефка. – Що ж це за напасть така!

Вона випустила відро з рук, похилилась на ціпок і від пекучої образи та відчаю беззвучно заплакала. Яць збагнув, що цього разу вкоїв щось геть осоружне й невибачливе, і хотів дати драла. Але почув владний татів голос:

– Яцьку! А ходи-но сюди!

Виявляється, тато саме вийшов на вулицю і все те бачив.

– Ти що ж оце, розбишако, робиш? – з притиском запитав тато, коли Яць з острахом підступив до нього. Він ухопив Яця за комір і трусонув з такою силою, що здавалося, в того на сорочині повідлітають усі ґудзики. – Бабуня ледь по світу ходить. Відро те тягає з останньої сили. А ти, замість того, щоб допомогти, он що вичворяєш! Ну, стривай же!..

Тато ще раз трусонув Яця і, повернувшись до баби Стефки, сказав:

– Ви вже вибачайте, тітко Стефаніє. Диму в голові у хлопця ще багато. А води ми зараз натягаємо вам повну діжку…

Тричі Яць ходив з татом у долину до криниці і, висолопивши язика, приносив по півдійнички води. За третім разом він вмивався рясним потом і ледве дибав ногами. Але тепер уже добре уявляв собі, як то було нести важке відро старій, немічній бабі Стефці.



***

БАБУСИНА ПРЕМ'ЄРА

Маленькому Грицикові неабияк пощастило: у нього бабуся Маруся не така, як в інших дітей. Вона у Грицика – травесті. Слово вам навряд чи знайоме. А тим часом, травесті – це артистка, що в дитячому театрі виконує ролі хлопчиків.

Завдання, погодьтеся, не просте – щоб ото доросла людина, та ще й жінка, грала маленьких дітей. Але в бабусі Марусі це виходило дуже талановито. Коли вона загримується, коли прилаштує на голові коротко підстрижену перуку та вдягнеться у хлопчаче вбрання, ти хоч лусни, хоч сто окулярів начепи – все одно не скажеш, що перед тобою не хлопчисько.

А ще вона може грати і Буратіно, й Івасика-Телесика, й Котигорошка, й Вінні-Пуха. А одного разу навіть була в ролі Карлсона, що живе на даху, й літала… Ну, та послухайте, що приключилося під час однієї з останніх її вистав.

Якось уранці, коли Грицик без зайвих нагадувань умивсь, одягся й сів снідати, бабуся, вдоволено позираючи на нього, сказала:

– Післязавтра у нас – прем'єра. Ми закінчили роботу над спектаклем про трьох поросят. Отож я буду рада, Грицику, бачити тебе разом із татком і мамою серед наших гостей…

До театру Грицик з'явився як нова копійка. Йому старанно причесали непокірного чубчика, надягли білосніжну сорочечку, а під комірцем пристебнули блакитного зі срібними блискітками метелика. В руках хлопчик тримав букетик духмяних квітів – гіацинтів, які збирався піднести бабусі після спектаклю.

Вся сім'я статечно зайняла свої місця в першому ряду партеру, якраз біля проходу, від якого на сцену було перекинуто вузенький дощаний місток.

І ось почалася вистава. Вона була дуже напружена. Ікластий голодний вовчисько з величезним ножакою за поясом весь час намагався упіймати і з'їсти трьох поросят. А ті від страху пронизливо кувікали й стрімголов кидалися врозтіч.

Інколи вовк збігав по містку аж у партер і слізно благав глядачів підказати, де поросята причаїлися. Але діти галасливо спроваджували його зовсім в інший бік, а поросят щоразу попереджали про небезпеку й навіть підказували, де краще сховатися.

Ошуканий сіроманець люто гарчав і, розмахуючи ножем, знов, як навіжений, бігав по сцені. Нарешті йому пощастило напасти на слід одного з поросят – і Грицик відразу весь напнувся, як струна, бо впізнав у тому поросяті свою бабусю Марусю. Рятуючись від сіроманця, бабуся перебігла сцену, скочила на місток і опинилася в залі. А вовк, хижо вишкірившись, гнався за нею і вже ось-ось мав схопити за шлейку штанців.

У залі зчинився дикий ґвалт.

– Тікай! Швидше! – тисячоголосо гукали діти. – Сюди! До нас! Ми тебе сховаємо!..

У Грицика похололо в душі. Ще мить – і його дорога, рідненька бабуся Маруся опиниться у вовчих лаписьках.

Нетямлячись, Грицик скочив з крісла, метнувся в прохід, перегородив вовкові дорогу й на весь театр вигукнув:

– Не руш! Ти поганий. Не підходь до моєї бабусі!..

Він махав на сіроманця маленьким букетиком гіацинтів, і, здавалося, не було в цю мить жодної сили, що зрушила б його з місця.

З несподіванки вовк отетеріло залупав очима. Потім окрутнувся і, підібгавши хвіст, чкурнув на сцену. А всі глядачі в залі підхопилися зі своїх місць і за мужність, за те, що Грицик не побоявся вовчих лап і зубів, так гучно зааплодували йому, що, здавалося, зірвуться й упадуть додолу велетенські театральні люстри.


РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ КЛУБ

Венера ДЕНИСКІНА

кандидат педагогічних наук

ПРИМХИ ЗВУЖЕНОГО ПОЛЯ ЗОРУ,

А ТАКОЖ МОЖЛИВОСТІ КОНТУРНОГО ЗОРУ

(закінчення)

Багато незрячих потерпають від світлобоязні, тобто не можуть адаптуватися до яскравого освітлення або, навпаки, страждають від темнової адаптації, тобто не бачать у сутінках чи при поганому освітленні. Наведу приклад. В інтернаті ми з подругою, яка вчилася на клас вище, дуже полюбляли малювати кольоровими олівцями. У мене цей потяг був спадковим, а подружка просто мала неабиякий хист. Вона прийшла до нас з масової школи вже у восьмому класі через різке погіршення зору і добре малювала. У середині минулого століття штучне освітлення було дуже слабким, тому я могла займатися живописом тільки при природному і досить хорошому денному світлі, ставши заручницею трубчастого зору, при якому в сутінках практично нічого не бачиш. А ось подруга навпаки, при її центральній скотомі, що виражалася в повному випаданні центральної ділянки поля зору, активізувалася виключно ввечері. Ми мимоволі і малювали, і розглядали творчі досягнення одна одної в різний час доби. Вкрай рідко вдавалося робити начерки, сидячи поряд. Зараз, враховуючи індивідуальні особливості незрячих, тодішні проблеми цілком вирішувані. Для цього можна індивідуально підібрати електроприлади з регульованою яскравістю, захисні козирки та найрізноманітніші окуляри. Щоправда, це можуть зробити лише кваліфіковані педагоги, котрі чітко розуміють важливість соціальної адаптації і можуть допомогти слабозорим дітям вирішувати їхні проблеми.

Люди з порушеннями периферійного зору почасти зовсім безпорадні під час заходу сонця, туману та за похмурої погоди. Заради безпеки вони ходять з опущеними очима і змушені постійно дивитися на дорогу, оскільки поле сприйняття у них вельми обмежене у всіх напрямках, зокрема і донизу. Тож так само, як і тотально незрячих, їх необхідно навчати ходити з білою тростиною, позаяк є велика ймовірність трагічної розв'язки.

Втім, зауважимо, що існують такі прийоми, завдяки яким удень на жвавих вулицях можна пересуватися досить швидко і без палиці. У натовпі я зазвичай обираю собі «лідера», який рухається в потрібному напрямку і ще зі швидкістю, що влаштовує мене, і йду за ним. Вибирати і міняти його навчилася дуже швидко. Ходьба «на автоматі» дає змогу без особливого клопоту і досить безпечно пересуватися, тому що зрячий пішохід стовпи, ями і калюжі завжди обійде. Просто треба, не замислюючись, чітко рухатися за ним. Головне – своєчасно реагувати на зміни в поведінці «ведучого», оскільки коли погано бачиш, «об'єкт» можна легко втратити з поля зору, а вже конкретика подолання перешкод зовсім не має хвилювати, коли ти поспішаєш.

Периферійний зір дозволяє помічати рухомі об'єкти швидше, ніж центральний, тому слабозорих дітей необхідно привчати завжди переходити через дорогу надто обережно, не покладаючись на свої очі. Звичайно, в дитинстві мені ніхто цього не пояснював. Я вельми довіряла своєму заслабкому зору і в студентські часи кілька разів машина, яка, здавалось би, їде ще десь далеко, вибивала портфель з моїх рук або відкидала мене вбік. Тоді я тільки злякано дивувалася цьому, тепер же чітко розумію причину тих надто небезпечних дорожніх пригод.

Тифлопедагогам відомо, що більшості дітей із залишковим зором потрібно пояснювати, коментувати зорові стимули, особливо ж картини, об'єкти і явища, сприйняті вперше. На практиці таке «тифлокоментування», перш за все, адресується тим людям, які мають світловідчуття і розрізняють кольори або бачать рухи руки перед обличчям. Вони надто залежать від зрячих супроводжуючих, тому що отримують вкрай мало об'єктивної візуальної інформації. Разом з тим залишковий контурний зір також потребує корекції. Причому іноді оперативна інформація має бути надзвичайно докладною, адже випадання окремих дрібних деталей часто призводить до неправильного сприйняття й тлумачення подій, вчинків і дій.

Якось мені розповіли такий анекдот: «По доріжці йде й жує Вінні Пух. За ним дріботить Пацик: «Вінні, пригости мене, будь ласка, булочкою!» – «Це не булочка». – «Тоді бубликом?» – «Це не бублик!» Продовжує жувати. «Ну, гаразд, пригости печивом!» – «Знову помилився! І взагалі, Пацику, визначся зрештою, що ти хочеш».

Усміхнувшись, вголос поділилася враженнями: «Кумедно, але незрозуміло, чому таке негативне ставлення до Вінні Пуха, адже він такий турботливий, в гостях у Кролика навіть пов'язав Пацикові слюнявчик». У відповідь чую: «Та ні, це він так йому рота прикривав, щоб той не зміг багато з'їсти!» Виявляється, своїм збитковим зором я не змогла вловити головну деталь. Мені і в голову не могло прийти, що таким чином можна «нейтралізувати конкурента», ось і помилково сприйняла анекдот як наклеп на егоїста.

Щоб не потрапити в незручне становище, при зустрічі з тотально незрячим або навіть з людиною зі слабким зором доцільно відразу представлятися. Щоправда, більшість зрячих дефектологів, здавалося б, чудово знаючи про мою недугу, про це нерідко забували. Пригадується типовий випадок. У залі, де зазвичай проходили захисти дисертацій, зі мною привітався явно знайомий колега, який мені навіть руку поцілував, а ось назватися не вважав за потрібне. За комплекцією цей галантний чоловік нагадав мені відомого вченого з близького зарубіжжя. Почавши «розвідку боєм», я поставила кілька конкретних запитань, а мені, як на зло, дали вельми «обтічні» відповіді без імен та інших орієнтовних зачіпок. Пройшовши за мною до лабораторії, загадковий гість продовжував розпитувати про поточні справи. Тоді я нарешті зважилася звернутися до нього по імені і тут-таки зрозуміла свою помилку. «Переваривши» ображено-здивовану реакцію давнього друга, не стрималася і пробурчала: «Господи, я вам стільки разів пояснювала, що не розрізняю облич, а через ускладнення на вуха після грипу погано впізнаю голоси». Звісно, я й сама винна, слід було відразу зізнатися в тому, що мені зараз ще складніше стало впізнавати співрозмовників, тоді не довелося б просто вгадувати, але «сліпецька гординя» завадила.

Зрячим людям важко зрозуміти, як із цілком осмисленим виразом відкритих очей, що нібито й стежать за співрозмовником, можна зовсім не розрізняти рис його обличчя. Понад те, близькі люди не раз мені докоряли: «Ми тобі махали руками, махали, а все даремно!» З тим же успіхом могли б ще й підморгувати, адже я не в змозі вловити сигналів, що подаються таким чином.

До речі, в одному з відряджень, аналізуючи показовий урок, я запитала в однієї вчительки зі школи для сліпих дітей: «Чому ви не підбадьорили учня, який так розхвилювався і потребував підтримки?» Її відповідь мене спантеличила: «Так я ж на нього схвально дивилася!» Дійсно, люди із залишковим контурним зором, втупившись у потрібну точку, в змозі щось розглянути перед собою і правильно спрямувати погляд, але при цьому не можуть вловити емоцій, коли люди просто перезираються. Діти, які страждають на подібні захворювання, часом вводять в оману дорослих тим, що успішно виконують багато досить складних дій, а в добре знайомому просторі бігають, оминаючи перешкоди. Тому деякі педагоги не вважають за потрібне дотримуватись у побуті яскравої контрастності кольорів.

Вкрай важливо враховувати можливості дітей при формуванні зорових образів. Необхідно якнайбільше збагачувати дитину враженнями, особливо якщо в неї прогресує захворювання очей. Новітні дослідження переконливо довели, що зорове сприйняття з допомогою дефектного зору можна і потрібно розвивати, бо така спеціальна корекційна робота поліпшує практично всі його властивості. Одна моя знайома незряча масажистка висловилася так: «Це ж треба, у школі для слабозорих у мене гострота зору становила 10 відсотків, і я ще розрізняла перший рядок таблиці, але не могла ходити без супроводу тата. Тепер бачу значно гірше, а знайомими маршрутами ходжу самостійно, навіть без палички!» Зауважу, що таких висновків дівчина дійшла після відвідування занять з просторового орієнтування, де враховувалися індивідуальні особливості і робився акцент на доступній їй інформації (тобто як упевнено ходити по знайомих маршрутах).

У тому, щоб люди із залишковим зором могли на практиці вміло користатися зовнішніми сигналами, провідна роль належить мисленню, тому дуже важливо з дитинства розвивати логіку. Сприйняття зовнішніх факторів і використання залишкового зору буде тим ефективнішим, чим краще розвинене уявлення про навколишній світ. Методика навчання, зокрема й просторового орієнтування, має бути різноманітною і враховувати індивідуальні особливості кожної дитини.

Отже, можна зробити такий висновок: часто слабозорі люди, які не вміють використовувати свій потенціал, реабілітовані набагато гірше, ніж їхні товариші по нещастю зі значно гіршим зором, котрі своєчасно опанували прийоми обробки корисної інформації.

Підготував до друку

Володимир ХИЖНЯК.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4
Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації утос білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть...
Видань утос iconВидань утос
Г. Бедзьо. Зима з літом зустрічається ’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Українців,які прославили нашу країну на весь світ у 2016 році’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Олена Теліга: «Жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина»’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Дж. Бакен. Тридцять дев’ять сходин (детектив. Закінчення)”””””’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Андрейців. Кудлатий друг героя. Як собаки реабілітують ветеранів ато’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Марковська. Лікарі мистецтва: втрата ікони як людська втрата’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка