Видань утос



Сторінка3/4
Дата конвертації11.03.2018
Розмір0.65 Mb.
1   2   3   4

Розділ 6,

З якого ви дізнаєтеся,
що серед білого дня в будинку привидів
можна злякатися живого птаха
– Чому це? – перепитав Данило, намагаючись вивільнити руку.

– Ти чого за всіх вирішуєш? Тепер через тебе доведеться самим до нечистої сили лізти!

– А що ми мусили говорити? Що боїмося? – нарешті Данько вивільнив руку і пом’яцкав, де боліло. – Дурню, тепер синець буде!

– Це тільки дівчатка з кісками синців бояться. Хлопця вони прикрашають.

– Ну так себе і прикрась! – почав гарикатися Данько.

– Уже є, – Бодя обережно торкнувся маківки. – Не синець, а ґуля вже росте, наче гриб після дощу.

Данило раптом глянув на друга підозріло.

– Слухай, а чого це ти раптом про дівчинку з кісками згадав? Сподобалась? Чи, може, з її страусом помиритися хочеш?

Богдан знітився і навіть почервонів. Таким Данько його ніколи не бачив. Отже, правда: чимось йому те худе дівчисько таки сподобалось. Подумав так і несподівано подумки вилаяв себе. Ніяке не «худе дівчисько»: цікава дівчинка, і кіски їй пасують.

– Ой! Данило мотнув головою, проганяючи ганебні думки.

З друга сміється, а сам туди ж: папуаску зі страусом побачив і заспокоїтися не може. Навіть перелякався: раптом Бодя помітив його боротьбу із самим собою?

Ні, обійшлося. Той так само думав про своє, не звертав на Данька уваги.

– Ну їх, тих страусів, – він знову почухав ґулю. – Давай краще про привидів.

– Привидів не буває, – впевнено сказав Данило. – Тут уже можеш мені повірити.

– Бувають, – уперто торочив Богдан. – Я по телевізору бачив.

– Ти, Бодя, не привидів бачив, а те, що тобі показали і про що розказали, – спробував пояснити йому Данило. – Люди вигадують різне і самі вірять у власні вигадки. Ось і тутешня шпана: вигадали собі казочку про будинок із привидами і всіх нею лякають. Поки ніхто не довів, що привидів там нема, різні наївняки думатимуть, що вони там є.

Друзі рушили назад. Деякий час мовчали, потім Богдан запитав:

– Ну, а нам що робити?

– А що – піти завтра вночі туди, посидіти там годинку, нехай всі заспокояться.

– Ти так просто про це говориш! – обурився Бодя. – Я, наприклад, не кожної ночі по будинках із бабаями ходжу. Тому не знаю, як треба поводитись. Може, хреста взяти із собою, розп’яття, як у кіно про вампірів… І перехреститися, коли якась мара на тебе посуне.

– Я тобі ось що скажу: привидів не буває, а ось мара посунути може, – Данило говорив цілком серйозно.

– Це як?

– А побачимо. Сьогодні справді вже пізно, а завтра давай вдень туди гайнемо, все добряче роздивимось, а заодно і план дій виробимо.

– Я так розумію, що в тебе вже щось у голові таке склалося, – припустив Богдан.

– Ти дуже правильно розумієш, – кивнув Данько. – Я вже приблизно уявляю, що на нас там чекає. Ось тільки ще не зовсім розумію, як із цим боротися. Тому давай справді відкладемо це до завтра.

Бабуся Віра зовсім не здивувалася, коли рибалки повернулися не просто без риби, а й без вудочок. Посміялася з них трошки, потім нагодувала смачнючими голубцями з молодої капустки, з яких Данило ледь впорав один, а Богдан – чотири, і потім допізна дивилися телевізор – для одного дня вражень сьогодні було доволі.

А на ранок повставали, поснідали, пішли прогулялися на річку, скупалися, і близько полудня пішли дивитися на те, що називали будинком із привидами.

Йти довелося довгенько, аж на інший кінець містечка. Тому, щоб не вештатися вулицями, Данило запропонував піти за течією річки. Це трохи довше, але так піша прогулянка буде приємніша і прохолодніша – цього дня на вулиці сонце пекло, як скажене. Гирло річки повертало ліворуч, друзі трималися берега, огинаючи містечко, поки нарешті перед їхніми очима відкрився знаменитий маєток.

Колись це явно була багата і велична споруда. Побудували її трохи далі від містечка, на невисокому пагорбі. Однак висоти пагорба вистачало, аби складалося враження, що будівля з колонами височить над річкою.

Коли друзі підійшли ближче, то побачили, що від колишньої величі мало що залишилося.

Неподалік паслися коні, трошки далі попасали сумні корови. Довкола будівлі валялося безліч коров’ячих «млинців», чого справжній господар ніколи б не допустив. Хлопцям доводилося дивитися під ноги, щоб не запаскудити взуття. Зблизька колони та стіни виявилися облупленими, вікна зирили порожніми віконницями, величезні старі двері були старанно забиті грубими дошками і обписані різними дурнуватими написами.

– Знаєш, а я повірю, що тут ночами гуляють привиди, – мовив Богдан, мимоволі стишуючи голос. – Хто тут жив?

– Тато розповідав, що ці землі за заслуги були колись подаровані козацькому полковнику Лиховію, – охоче відповів Данило, так само за прикладом друга переходячи на майже шепіт. – Він і збудував тут перший маєток, який почав розростатися. Потім, коли цариця Катерина козаків притисла, Лиховій відправив усю свою родину за Дунай, а сам лишився залагоджувати деякі справи. Та дали про себе знати старі рани. Полковник тяжко захворів і, за чутками, поховали його десь тут, недалеко від містечка. А землі ці згодом були переписані якимось дворянам, котрі вірно служили цариці. Ну, а далі – революція, панів вигнали. Ось тобі і вся історія.

– Нічого особливого, – стенув плечима Богдан. – Чому ж після того, як панів вигнали, тут ніхто не жив?

– Ти запитай щось легше, – відмахнувся Данило. – Я, коли чесно, сам дуже мало знаю, тато знає більше. Вернемось додому – у нього й розпитаєш.

– І він скаже, чий привид ховається всередині? – гмикнув Бодя. – Я тобі без нього скажу. Знаю я, звичайно, ще менше за тебе. Тільки чув, що козаки були дуже багаті. Не всі, правда, але полковник явно не бідував. І заховав десь глибоко у підземеллі свої скарби. А привид тепер їх охороняє. Ось і маєш.

– Нехай так і буде, – змирився Данило. – Подобається тобі така казка – будь ласка, я не проти.

Підійшовши до сліпої віконної пройми, друзі обережно зазирнули всередину.

Чи дитяча кімната тут була, чи кабінет, чи спальня для гостей – лишалося тільки гадати. Вона виявилася доволі простора, зяяла лункою порожнечею, була всіяна якимись уламками, битим камінням, у кутку валялася брудна шмата. Дверей тут не було, тому з місця, звідки хлопці зазирали, чудово проглядалася внутрішня частина покинутого маєтку.

Очевидно, за цією кімнатою була якась зала. Може, колись вона освітлювалася сотнями свічок, і там навіть давали бали, і гості танцювали під живу музику вальси.

– Гу-гу! – гукнув усередину Богдан.

Луна справді відбилася десь попереду, повторивши це «гу-гу» навіть двічі. Бодя знову гукнув – і знову луна відповіла йому. Спершись руками на край підвіконня, він підтягнувся, переліз усередину, допоміг залізти Данилові.

Потім повільно обійшли порожній будинок. Тут навіть дихалося інакше, хоча по розтрощених часом та людьми кімнатах із високими стелями гуляли протяги навіть серед спекотного літа. Це й не дивно, адже маєток стояв серед поля, та ще й на пагорбі, а отже продувався всіма вітрами.

Якби Данило вмів добре малювати, він намалював би величезне півколо – центральну залу маєтку, від якої розходилися майже однакові за розміром кімнати. До найдальшої з них вів невеличкий коридорчик, і Данько припустив – тут колись була кухня і так звана людська – кімната для прислуги. Хоча колись він гуляв у околицях занедбаного маєтку з татом, і той розповів: челядь жила у флігелі, на дворі, але він не зберігся. Зате дерев’яні сходи, що вели з кухні на горище, збереглися і виявилися ще досить міцні.

Поставив Богдан ногу на першу сходинку – нічого, витримала, тільки рипнула. Обережно піднявся нагору, потягнув на себе старі двері, котрі трималися на чесному слові. З горища дихнуло пилюкою, щурами і ще чимось неприємним. Та Богдан усе ж пройшов туди, прогрібаючи рукою пасма павутиння. Сонячне світло проникало сюди крізь дірки в даху, але, крім порожнечі, на горищі нічого не було.

– Страшно тут уночі, – мовив Данило, і собі залазячи на горище.

– Ну? Побачив, що хотів?

– Можна й так сказати, – відповів Данько.

Йому зробилося лячно, і він поспішив спуститися вниз. Бодя посунув за ним, вони знову обійшли всі кімнати, і нарешті Данило вирішив повертатися назад.

І коли вже підійшли до вікна, через яке залізли, – вклякли на місці. Над підвіконням неприязно хиталася тонка страусина шия.

(далі буде)



Євдокія ФЕЩЕНКО

НЕЗАБУТНЯ КВІТКА

До 10-річчя українсько-американського благодійного проекту «Незабутня Квітка» Українсько-американська Координаційна Рада, однойменна громадська організація зі Львова та продюсер Алекс Гутмахер (США) за підтримки Мінкультури України та Департаменту охорони здоров’я КМДА у Національній опері у Києві представили музичне дійство, присвячене американській співачці з українським серцем Квітці Цісик.

У концерті взяли участь скрипаль-віртуоз Василь Попадюк (Канада), Павло Табаков, співачка й композиторка Брія Блессінг (США), Оксана Білозір, дизайнерка модного одягу та аксесуарів Оксана Муха, Аркадій Войтюк, Кіра Мазур, лікар, дослідник Ігор Бранован (США), гурт «LUIKU», балет Ірини Мазур «Життя».

Прозвучали оригінальні голосові фонограми Квітки Цісик, також показали унікальне архівне відео.

Провів захід актор, міністр культури України Євген Нищук. Режисер дійства – Василь Вовкун.

Під час концерту, в день народження Квітки Цісик, виконали основну місію проекту – передали 100 тис. грн для придбання пересувного мамографа «Квітка» для профілактики і лікування раку молочної залози в жінок Києва. 

Квітка Цісик народилася у 1953-му в США. Стала американською співачкою.

Популярна виконавиця рекламних джинглів у США, оперна і блюзова співачка, виконавиця українських народних і популярних пісень не забувала про своє українське походження.

Її пісня «Ти осяюєш моє життя» («You Light Up My Life»), яку вона виконала для однойменного фільму, отримала 1978 року «Оскар» і «Золотий глобус» у категорії «Найкраща пісня до фільму», а також номінувалася на нагороду «Греммі» у категорії «Пісня року».

Дитячі й юнацькі роки Квітки Цісик проходили за звичними для української емігрантської родини школярсько-вишкільними заняттями.

В будні дні навчалася в американській стандартній школі, а щосуботи відвідувала «Школу українознавства» (Озон-Парк), куди дівчину записали батьки, намагаючись зберегти зв’язок із батьківщиною і співвітчизниками.

Більшість українського емігрантського юнацтва мала за честь перебувати в лавах пластунів, де їх наставники продовжували виховувати любов до України.

Із 7 до 16 років юна пластунка Квітка відвідувала тритижневі табори в горах, – жили в наметах, щовечора збиралися довкола великої ватри, вчили українські пісні, пізнавали українські обряди та звичаї.

У «Пласті» здобула ступінь пластуна-розвідувача.

1967 року організувала співочий гурт «Соловейки», яким керувала протягом трьох років. 

...Вона була на батьківщині лише раз. 1993-го. Через п’ять років американська співачка українського походження Кейсі Цісик відійшла у засвіти, не доживши до свого 45-річчя п’ять днів.

Американці підрахували, що голос Квітки Цісик лунав 22 мільярди разів у різних радіоефірах, з екранів кінотеатрів, на телебаченні.

Згодом співачка прийшла і в Україну – унікальним колоратурним сопрано зазвучали у її виконанні пісні «Два кольори», «Я піду в далекі гори», «Чорнобривці»...

Коли вслухаєшся в її тонкий, чистий та прозорий голос, де лише легкий акцент видає закордонну співачку, – кожного разу відкриваєш її по-новому, а її пісня надихає.

У ній все – ліричність та емоційність, глибина і проникливість, життєва мудрість, якась первісна гармонія і спокій. Тут немає пафосу і позірної риторичності.

Її голос звучить плавно, без напруги і надмірності, але в ньому повно життєвої сили і крику душі. А коли слухаєш її пісні, то завжди наповнюєшся почуттям любові й... туги, немов наслідуючи символічні слова пісні «Два кольори», де любов і журба завжди поряд.

Навіть весела пісня у неї звучить тужливо-сумно. У цих піснях – вся Квітка Цісик: емоційна, сильна, вольова. Ця сила духу передається всім, і її голос неможливо не слухати.

Якась космічна скорбота і туга, яка так властива українському народу, розлита у її піснях. 

Поза тим, усі жінки сім’ї Цісиків померли від страшного діагнозу – раку грудей (в 1994 р. – мати Іванна, у 1998 р. – Квітка Цісик, у 2003 р. – сестра, піаністка Марія).

У США у 2007 році продюсер українського походження Алекс Гутмахер започаткував українсько-американський благодійний проект «Незабутня Квітка».

У госпіталі, де лікувалася Квітка Цісик, із раком боровся і він сам. Переживши 11 операцій, нескінченні курси хіміотерапії і радіоопромінювання, Олександр дивом вижив.

Почувши пісні у виконанні Квітки, дізнавшись її історію, Алекс, як його називають у США, вирішив присвятити своє життя популяризації творчості співачки в Україні, а також допомозі своїм землякам у боротьбі з раком. Для цього він і створив благодійний фонд «Незабутня Квітка».

Перший вечір пам’яті Квітки Цісик відбувся 29 березня 2007 року в Українському музеї на вулиці Тараса Шевченка у Нью-Йорку. Згодом – у Філадельфії, Нью-Джерсі, Лонг-Айленді, Стейтен-Айленді.

Уже 20 жовтня 2008-го вперше вечір пам’яті, присвячений співачці, відбувся в Україні, у Києві в Українському домі. Потім були Одеса, Львів, Південне, Івано-Франківськ, Вінниця.

Усі концерти проекту проводяться як соціально-благодійні. Частину коштів від продажу квитків на заходи завжди перераховують в онкоцентри – для профілактики та лікування раку молочної залози серед жінок України.

Найвагомішим результатом із часу започаткування проекту стало придбання пересувного мамографа для Вінниччини, який назвали «Квітка».

Загалом проект «Незабутня Квітка» планує у 2017 році придбати пересувні мамографи для Київської, Одеської, Львівської областей, аби кожний обласний онкоцентр був забезпечений «Квіткою» пам’яті про видатну співачку з українською душею. 



СПОРТИВНА ОРБІТА

Григорій ХАТА

УСПІХ УКРАЇНСЬКИХ ГІМНАСТІВ

НА ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПЕРШОСТІ

На індивідуальному чемпіонаті Європи-2017 (ЧЄ) вітчизняний гімнаст Олег Верняєв був поза конкуренцією.

Далеко не всі спортсмени після Олімпіади швидко поспішають повернутися до змагального ритму.

Здавалося б, найбільше можливостей для перепочинку мало би бути в олімпійських призерів. Однак у випадку з лідером вітчизняної спортивної гімнастики Олегом Верняєвим подібний організаційний підхід не діє.

Уже взимку володар «золота» Ріо-2016 у вправах на брусах та віце-чемпіон Ігор у багатоборстві активно змагався на Кубку світу-2017, де, зрештою, виграв загальний залік.

Вирішив підопічний Геннадія Сартинського не оминати своєю увагою й індивідуальний чемпіонат Європи.

На попередньому турнірі аналогічного формату, що в 2015 році проходив у французькому Монпельє, уродженець Донецька переміг в абсолютній першості. Відтак на цьогорічний єврофорум зі столицею в румунському Клуж-Напоці Верняєв їхав з метою підтвердити здобутий два роки тому титул.

На Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро Олег був дуже близьким до того, аби змістити зі світової вершини короля спортивної гімнастики Кохеї Утімуру. Проте легендарний японець зберіг за собою звання найсильнішого багатоборця на планеті, а Верняєв отримав додатковий стимул для подальшого прогресу.

Місцем чергового протистояння Верняєва та Утімури може стати чемпіонат світу, який у жовтні прийме Монреаль.

Поки ж наш співвітчизник захистив титул найсильнішого багатоборця континенту, тріумфувавши на ЧЄ в Румунії. Щоправда, через проблеми зі здоров’ям, котрі виникли у Верняєва після баталій на Кубку світу, його виступ у Клужі вийшов далеким від ідеалу. Утім, за відсутності низки провідних гімнастів, які вирішили не форсувати підготовку до нового олімпійського циклу, для перемоги в загальному заліку учню Геннадія Сартинського можна було бути не ідеальним.

Перебуваючи після кожного з видів у медальному авангарді, наш співвітчизник, вочевидь, тримав «руку на пульсі» подій, тож, думається, в будь-який момент міг додати «ваги» своїй програмі. Зрештою, стрибати вище голови та йти на ризик Олегу не довелося. Для підсумкового успіху йому вистачило скромних 85,866 бала, при тому, що, за прогнозом Геннадія Сартинського, «золота лихоманка» точитиметься навколо позначки в 90 пунктів.

Росіянин Артур Далалоян, який став другим, набрав на 0,368 бала менше. В активі бронзового медаліста – британця Джеймса Холла – 84,644.

Маючи статус олімпійського чемпіона у вправах на брусах, просто не мав права Верняєв погано пройти цей снаряд і на ЧЄ-2017. У підсумку – золотий «дубль».

А на завершення турніру свій медальний комплект найсильніший гімнаст України доповнив іще й «бронзою» в опорному стрибку.

Претендував на медаль у цьому виді й призер Ігор-2012 у Лондоні Ігор Радивілов. Утім, піднятися на континентальний п’єдестал йому вдалося в іншому секторі, фінішувавши третім за підсумками вправ на кільцях. Стрибкову ж програму він завершив на сьомому місці.

Стосовно виступу наших гімнасток, то в Клужі – за відсутності лідера команди Ангеліни Радивілової (у дівоцтві – Кислої) вони зірок з неба не хапали. Кращий за інших українок результат показала Діана Варинська, котра в змаганнях на різнорівневих брусах стала 26-ю.



ДВА «ШВИДКИХ» «ЗОЛОТА»

НАШИХ ДЗЮДОЇСТІВ

Кожного разу – спочатку до Лондона, а через чотири роки до Ріо – відправляючи знаного вітчизняного дзюдоїста Георгія Зантараю на Олімпіаду, в таборі національної збірної очікували від чемпіона світу та Європи олімпійської медалі. Проте з обох турнірів Гео повернувся з порожніми руками, відверто проваливши відповідальні старти.

Після невдачі Зантараї на останніх Іграх подумалося, що 29-річний спортсмен потихеньку завершуватиме кар’єру. Перед стартом ЧЄ-2017 у Варшаві головний тренер збірної Віталій Дуброва так і казав: «Георгій далекий від своєї оптимальної форми».

Проте, ступивши на варшавське татамі, чемпіон світу 2009 року несподівано для багатьох згадав свої золоті роки й видав у столиці Польщі на гора неймовірний вечір.

Господарі змагань Патрік Вавжичек та Матей Польяк, італієць Маттео Медвес, білорус Дмитро Миньков та словенець Адріан Гомбоц – усі вони, значно молодші за нашого дзюдоїста, стали жертвами ветерана, котрий, схоже, останнім часом неймовірно сильно ностальгував за великими перемогами.

Як результат, після шестирічної паузи Зантарая, за плечима котрого десять континентальних форумів, знову чемпіон Європи.

А от 16-річна Дар’я Білодід на турнір до Варшави поїхала як дебютантка дорослого ЧЄ. Проте незнайома атмосфера не завадила юній дзюдоїстці з Києва вибороти золоту нагороду.

Без сумніву, статус «темної конячки» надав Дарині – чинній чемпіонці Європи серед юніорів – певних преференцій. Однак, щоб так, з наскоку, виграти дорослий ЧЄ – такого від молодої українки ніхто не очікував.

Власне, чотирьох своїх опоненток Білодід здолала лише в додатковий час, зокрема й суперницю по фіналу – росіянку Ірину Долгову.

Варто відзначити, що головними уболівальниками Дарини у Варшаві, й водночас – секундантами, були її батьки, під орудою котрих спортсменка й робить упевнені кроки в дзюдо. У минулому вони обоє – Геннадій Білодід та Світлана Кузнєцова – дзюдоїсти. На рахунку голови сімейства кілька знаних успіхів – два європейських «золота» й світова «бронза».

Як свідчить офіційний сайт федерації дзюдо України, у 2003 році на чемпіонаті Європи Геннадій Білодід разом з Валентином Грековим встановили рекорд за швидкістю здобуття для збірної України континентального «золота», упродовж двох днів поклавши до синьо-жовтої скарбнички дві нагороди найвищого зразка.

Уже як тренер Білодід переписав свій рекорд, посприявши тому, щоб в один день європейської першості в активі української збірної опинилося дві золоті відзнаки.


У СВІТІ ХИМЕРНИХ ПРИГОД

Катя Штанко

ДРАКОНИ, ВПЕРЕД! *)

(повість)

19. Драконарій

Михась багато разів бачив у кіно ситуацію, коли хтось опиняється під прицілом. І він точно знав, як має повестися справжній герой у такому скрутному становищі – він вправно вивертається, вибиває в негідника з руки пістолет і націлює йому в лоба: «Руки вгору, невдахо!»

Однак тепер, коли вони рухалися довгим темним коридором, хлопець навіть подумати не міг про таке зухвальство. Викручена назад рука боліла, дихати крізь вовняний шалик було важко, а в скроню впритул впиралася смерть. Уперше в житті Михась опинився так близько від смерті.

Краєм ока Михась помічав, як позаду скрадається невиразна тінь, яка важко сопе, а чиїсь гострі кігті шкрябають підлогу.

Охоронець Треш теж боязко озирався, і від того холодне дуло біля Михасевої скроні здригалося. Хлопець розумів – якщо Спайк

_______________________________________________________

*)Продовження. Початок у «Школярі» №1, 2017 р.
спробує зробити хоч якийсь рух для його порятунку, переляканий охоронець миттю натисне гачок: БАБАХ! – і нема Михася.

Нарешті коридор закінчився, і вони знов опинилися перед дверима, цього разу звичайними. Треш недбало копнув стулки дверей ногою – і вони розчахнулися.

На них одразу ринув потік світла від потужних прожекторів, прикріплених високо вгорі. Приміщення виявилося величезним, неначе ангар для літаків. З усіх боків їх оточували грубі ґрати, за якими вимальовувалися велетенські силуети.

«Дракони», – здогадався Михась.

Коли очі трохи звикли до яскравого світла, він помітив, що всі велетенські ящури спокійно поводяться у своїх клітках, лише в одній шалено метушиться щось синє й блискотливе, яке гризе і розхитує ґрати й несамовито верещить:

– Випустіть мене! Випустіть! Ря-а-атуйте! Михасю, пробач, я більше не буду! Миха-а-а-а-а-а-асю!!! Ря-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-атуй!!!

По стінах від стрімких рухів синього бешкетника розбігалися блакитні відблиски.

Михась, хоч і сам був у дуже складному становищі, вельми зрадів, що Хома поки що живий та здоровий.

Хлопець зробив крок до свого грушевого вихованця, але в скроню вперлося дуло пістолета і Треш просичав:

– Ану, стояти! Щойно ти, малий поганцю, трохи не позбувся голови. Якщо хоч раз ще так смикнешся…

– Чого це вам, друже Треш, раптом здумалося погратися у вестерн? – зненацька пролунав знайомий лінивий голос.

Проходом неспішно сунув сам розкішний Амур Ґалант. На манірному обличчі вигравала чарівна посмішка, на лимонний шовк модної сорочки спадали блискучі біляві кучері. Проте його осяйний вигляд трохи псував маленький пошарпаний барабан на сірій неохайній мотузці, що недбало звисав з плеча красунчика.

– Він намагався втекти! – пояснив карлик.

– Ну, звідси він точно не втече. Опустіть гармату, Трешу, бо раптом випадково смикнете за гачок і хлопчина вже буде не годящий. Ви ж знаєте, що Хай-Тобі-Грець не любить здохлятини.

Треш послухався і відпустив хлопця. Михась поспіхом розмотав шалика і нарешті вільно вдихнув повітря. У драконарії огидно тхнуло чимось горілим.

– Михасю! Ти за мною! Нарешті! Швидше відчиняй! – ще дужче загорлав Хома, впізнавши свого названого брата.

Амур Ґалант лише скривився на ці відчайдушні волання.

– Драконів уже годували сьогодні? – спитав красень двох горилоподібних вантажників, що підіймали на транспортер величезну, як ванна-джакузі миску. Миска була повна якоїсь зелені, порізаних фруктів, а ще… ще там сидів Котька і з апетитом наминав половинку яблука. (Транспортер – механічна стрічка, платформа для пересування вантажів.)

– Ідіоти, зніміть з малого комбінезон – він синтетичний, у Лихоманки може статися нетравлення шлунка, – роздратовано зауважив господар крамниці.

Побачивши маленького брата, Михась стрімголов кинувся до нього, але вантажники його зупинили.

У цього негідника Амура Ґаланта все було влаштовано за найсучаснішими технічними взірцями.

– Не квапся, дорогенький, для тебе приготовано інший посуд, – лагідно зауважив красень і кивнув на іншу, ще більшу миску, де було накладено повно різаної ковбаси та кілька в’язок сосисок. – Лихоманка полюбляє ніжні страви, тож вона залюбки поласує твоїм делікатесним братиком, а от Хай-Тобі-Грець завжди віддавав перевагу суто м’ясним продуктам.

Нарешті в нього буде нагода поласувати свіжаком. З хлопця миттю зірвали куртку і посадили серед куп ковбас, надійно прив’язавши до отворів на краю посудини, щоб не втік. Мабуть, він був не першою живою стравою, яку вантажили в цей гігантський полумисок.

– Прощавай, малий поганцю! – мстиво вигукнув карлик Треш і натиснув на кнопку.

Транспортер рушив, обидві миски посунулися до ґрат.

Хлопець повернувся так, щоб бачити брата.

– Котю, як ти там? – гукнув він.

– Миха! Ту-ту! – пискнув малюк і радісно замахав недогризком яблука.

На щастя, він не розумів, яка небезпека йому загрожує. Костику здавалося, що рухатись транспортером зовсім непогана розвага.

А Михась раптом побачив, куди саме прямує миска з Котькою. Там, за ґратами, сиділа дракониця. Мабуть, саме її Амур Ґалант називав Лихоманкою. Величезна, разів у чотири більша за Хому, вона була не позбавлена своєрідної вишуканості. Луска на спині в Лихоманки виблискувала щирим золотом, довга шия граційно вигиналася, очі мінилися синіми вогнями.

Дракониця уважно стежила за посуванням миски, і від збудження складала та розкладала блискучі крила, пристрасно нюхала повітря і часто облизувалася роздвоєним язиком. З-під її верхньої губи визирали бездоганно білі гострі ікла.

Хлопець рвонув шкіряного паска, яким був прив’язаний до миски, одначе марно. У відчаї відвернувся, бо дивитися, як ця Лихоманка їстиме його малого братика, було нестерпно.

Однак тепер Михась угледів власну долю в образі справжнього дракона-велетня, чия смарагдово-зелена шия здіймалася аж під стелю, а хвіст звивався гігантськими кільцями. Його страховидну морду прикрашало кілька різних за розмірами рогів, і кожен з них був більший за хлопця.

Заґратована заслінка відсунулася і полумисок ковзнув до клітки. Згори над головою Михася нависла жахлива мордяка, у пащі якої легко вмістився б цілий автомобіль. Михась мимоволі знову сіпнувся, але пасок тримав міцно. Бідолашний хлопчик заплющив очі і з завмиранням серця подумав: «Вже скоріше б! Сподіваюся, він не буде мене довго жувати?»

Поряд чулося потужне дихання гігантського хижака. Велетень зацікавлено понюхав миску.

Зненацька Хома несамовито загорлав на всю міць свого драконячого голосу.

– Не їж його!!! Будь ласка, не їж!!!

– Та я й не збирався, – прогримотіло над Михасевою головою. – Що я, драконожер якийсь? Гей, хлопче, прокидайся, давай знайомитись!

Михась поглянув – очі дракона були справді велетенські, але спокійні й добрі.

– Я одразу відчув, що ти хлопчина нашого, драконячого, роду. Ти ж брат отого синього горлодера, так? Як тебе звуть?

– Михайло.

– А я – Хай-Тобі-Грець, отже, будьмо знайомі.

Хлопець потис кінчик пазура на правій передній лапі велетня.

За мить той самий кіготь злегка розірвав пасок, що прив’язував Михася до миски.

– Ти часом не голодний? Хочеш ковбаски? Пригощайся, – Хай-Тобі-Грець показав на купу ковбас у полумиску.

Та Михасеві було не до їжі, він роззирнувся, щоб дізнатися, що сталося з Котькою. Але з малюком теж було все добре: золота дракониця гойдала малого на кінчику хвоста, мелодійно примовляючи:

– Гойда, гойда, гойда-да!

Котька реготав і повискував від захвату.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4
Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації утос білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть...
Видань утос iconВидань утос
Г. Бедзьо. Зима з літом зустрічається ’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Українців,які прославили нашу країну на весь світ у 2016 році’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Олена Теліга: «Жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина»’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Дж. Бакен. Тридцять дев’ять сходин (детектив. Закінчення)”””””’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Андрейців. Кудлатий друг героя. Як собаки реабілітують ветеранів ато’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Марковська. Лікарі мистецтва: втрата ікони як людська втрата’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка