Видань утос



Сторінка2/5
Дата конвертації12.03.2018
Розмір0.59 Mb.
1   2   3   4   5

Цікаві факти з життя

Ганса Крістіана Андерсена


1. Син короля.

Г. К. Андерсен пояснював сенс свого «гидкого каченяти» не так, як ми.

«Ти можеш вирости на пташнику, головне, що ти вилупився з лебединого яйця. Якби ти виявився сином селезня, то з бридкого каченяти перетворився всього лише в бридку качку, яким би добрим не був!» – ось несподівана мораль казки.

Письменник був упевнений: його батько – король Крістіан Восьмий, який, будучи принцом, дозволяв собі численні романи. Від зв’язку з дворянською дівчиною Елізою Алефельд-Лаурвіг нібито й народився хлопчик, якого віддали в сім’ю шевця і пралі.

Якось під час подорожі до Риму данська принцеса Шарлотта-Фредеріка справді сказала Андерсену, що він є позашлюбним сином короля. Скоріше за все, вона просто посміялася над бідним фантазером. Однак, коли письменник-жебрак у 33 роки несподівано отримав щорічну королівську стипендію, він ще більше переконався в тому, що «батько його не забуває».

Зараз у Данії точаться розмови про те, щоб перевірити походження Андерсена і провести генетичний аналіз.



2. Чарівна троянда – емблема печалі.

У дитинстві Ганса Крістіана «ганяли» всі – від учителя, який бив його по руках лінійкою за неуважність і страшенну неграмотність, до однокласників, яким він «заливав» по-чорному. Тільки одна-єдина дівчинка Сара якось подарувала йому білу троянду. Довгоносий незграбний хлопчина був так вражений, що все життя пам’ятав це диво.

До речі, чарівна троянда є в багатьох його казках.

3. «Жити – значить подорожувати!»

Цю фразу Андерсена в наш час взяли на озброєння тисячі туристичних бюро. Казкар був одержимий рухом, у цілому він здійснив 29 великих подорожей, що на ті часи здавалося майже неймовірним. У подорожах він проявив себе як відважна і витривала людина, їздив верхи і добре плавав.



4. Великий боягуз.

Важко сказати, чого не боявся Андерсен і від чого він не страждав. Він був страшним панікером. Найменша подряпина на тілі наводила на нього жах, а назви хвороб викликали шалене тремтіння.

Він жахався собак, побоювався незнайомих людей. Пограбування ввижалися йому на кожному кроці, а звичка економити змушувала постійно мучитися питанням, чи не переплатив він за покупку. У жахіттях йому ввижалося, що його поховають живцем, і кожен вечір він клав біля свого ліжка записку: «Я живий!

Вічним стражданням Андерсена був зубний біль. Втрачаючи черговий зуб, він вельми засмучувався, а попрощавшись з останнім у 68 років, заявив, що тепер вже не зможе писати казки.



5. Платонічний коханець.

«Я все ще невинний, але кров моя горить», – писав Андерсен у 29 років.

Зі своєю першою дівчиною він пообіцяв одружитися, коли буде заробляти по півтори тисячі ріксдалерів (дрібна грошова одиниця) на рік. У 35 років його щорічний дохід вже був вищим, але він так ніколи і не одружився. Хоча до кінця життя його статки зросли до півмільйона доларів (за нинішніми мірками), та й квартирка в Копенгагені коштувала не менше 300 тисяч.

6. Діти і смерть.

Своїх дітей, відповідно, у Андерсена не було. Чужим він охоче розповідав найрізноманітніші історії, але не любив, щоб вони сиділи у нього на колінах. Незадовго до смерті – а прожив він 70 років – Ганс Крістіан просив композитора Хартмана написати марш до його похорону і підігнати ритм під дитячий крок, оскільки діти обов’язково будуть брати участь у церемонії.

Він не боявся травмувати дитячу психіку, ненавидячи щасливий кінець і залишивши нам сумні, а часом і похмурі казки. Єдиним твором, який, як він зізнавався, зворушував і його самого, була «Русалонька».

ЗНАЙ НАШИХ!
10 УКРАЇНЦІВ,

ЯКІ ПРОСЛАВИЛИ НАШУ КРАЇНУ

НА ВЕСЬ СВІТ У 2016 РОЦІ

Хоч 2016-й вже давно з нами попрощався, варто згадати імена тих, хто прославив нашу країну минулого року.



1. Співачка Джамала, яка перемогла в пісенному конкурсі «Євробачення».

Джамала також отримала премію «Marcel Bezencon» у номінації "улюблениця коментаторів» та «Eurostory Award» за найкращий рядок серед пісенних текстів. Завдяки авторській пісні «1944», присвяченій масовій депортації кримськотатарського народу до Середньої Азії в 1944 році, минулого року «Євробаченню» приділили незвично багато уваги в американських ЗМІ. Конкурс уперше транслювався у США. Журналісти переважно зосередились на українсько-російському протистоянні на конкурсі та за його межами.



2. Боксер Василь Ломаченко, котрий став чемпіоном світу в двох вагових категоріях за версією WBO.

Його назвали найкращим боксером, незалежно від вагової категорії, провідні тренери, боксери та оглядачі боксу в США. Він переміг суперчемпіона за версією Всесвітньої боксерської організації (WBO) в напівлегкій вазі пуерториканця Романа Мартінеса. Іншу велику перемогу українець здобув над ямайським боксером Ніколасом Уолтерсом. Ломаченко став боксером року за версією порталу BoxingNews 24 й автором найкращого нокауту 2016 року за версією американського спортивного каналу «ESPN».



3. Кінорежисер Євген Афінеєвський, який, не будучи українцем за походженням, зумів показати світові Україну через документальний фільм про Майдан, що отримав номінацію на премію «Оскар».

Стрічка про протести на Майдані «Зима у вогні» потрапила до списку 5-ти номінантів на престижну премію «Оскар» у категорії повнометражних документальних фільмів. Це вперше в історії український фільм отримав можливість змагатися за найпрестижнішу кінонагороду.



4. Українська художниця з Канади Анна Буччіареллі, котра перемогла в конкурсі новорічного дизайну для чашок «Starbucks».

Анна Буччіареллі (Шинлова) стала однією з 13-ти фіналістів конкурсу, що проводився у грудні 2016 року американською кавовою компанією та мережею кав’ярень «Starbucks». Дизайн Анни, котрий містить унікальні елементи українського петриківського розпису, був на філіжанках у кав’ярнях «Starbucks» у 75-ти країнах світу.



5. Українська дівчинка з синдромом Дауна, яка стала знаменитістю і прикладом для наслідування завдяки відео в соціальних мережах.

Короткі відео 7-річної Софії Санчес, народженої в Україні, яку удочерила американська подружня пара, облетіли Інтернет і підкорили серця мільйонів. На них дівчинка розповідає про те, що синдром Дауна Софії Санчес «не страшний», і геть уся світиться впевненістю в собі та позитивом.



6. Ярослав Ажнюк, співзасновник компанії «Petcube», що потрапив до списку 100 людей-творців змін у Європі за версією видання «Financial Times».

«Petcube» почав виробляти відеокамери для власників домашніх тварин у 2013-му році. Продукт став новинкою на міжнародному ринку і зараз є найпопулярнішим у світі у своїй категорії. Стартап був заснований трьома друзями, що працювали разом в українській столиці. Компанії, що має офіси в Києві, Сан-Франциско (США) та Шеньчжені (Китай), вдалося залучити 3,8 мільйона доларів інвестицій, і зараз її вироби продаються в найбільших американських мережах роздрібної торгівлі, таких як «Amazon», «BestBuy», «Petco».



7. Розробник відеоігор, співзасновник студії «Colabee» у Сіетлі (США) Дмитро Верьовка, чия відеогра «Лісова пісня» здобула престижні нагороди.

Над створенням гри за мотивами однойменного твору Лесі Українки Верьовка працював зі своїм партнером, американцем Шоном Веші. Щоб достеменно відтворити реалії волинського села, розробники співпрацювали з кафедрою фольклористики Київського університету ім. Тараса Шевченка, а також відвідували Україну, зустрічались із місцевими жителями, розпитували про минуле, записували фольклор. «Лісова пісня» посіла перше місце на конкурсі незалежних ігор за найкращу розповідь.



8. Диригент Національної опери України Герман Макаренко, який став першим українцем – лауреатом премії ЮНЕСКО.

Видатний диригент Національного академічного театру опери та балету України, а також головний диригент і художній керівник оркестру «Київ-Класик» Герман Макаренко отримав почесне звання «Артист ЮНЕСКО в ім’я миру» на урочистій церемонії 29 листопада в штаб-квартирі організації в Парижі. Почесне звання Макаренку присвоєно «на знак визнання його відданості справі просування музики як рушійної сили діалогу і взаєморозуміння між людьми, визнання його внеску в зміцнення миру і терпимості, зокрема за допомогою виступів оркестру «Київ-Класик», а також його глибокої відданості ідеалам і пріоритетам ЮНЕСКО».



9. Боксер Олександр Усик, котрий здобув титул чемпіона світу з боксу в першій важкій вазі за версією WBO.

Усик переміг досі «непереможного» поляка Кшиштофа Гловацького і побив рекорд легендарного американського бійця Евандера Холіфілда: українцю вдалося виграти чемпіонський пояс у своєму десятому бою на професійному рівні, що на два бої раніше, ніж Холіфілд у 1986-му році.



10. Американська режисерка українського походження Роксі Топорович, яка виграла престижну кінонагороду в США.

За свій фільм «Julia Blue» – історію про кохання між волонтеркою із Західної України та військовим з АТО з посттравматичним синдромом зі Східної України – Роксі (Роксолана) Топорович отримала престижну нагороду незалежного американського кіно «Go tham Independent Film Awards» і грант від компанії «Calvin Klein» «Live the Dream» – «Живи мрією» у категорії «жінка-режисер у центрі уваги», розміром 20 тисяч доларів.



У СВІТІ ХИМЕРНИХ ПРИГОД
Катя ШТАНКО

ДРАКОНИ, ВПЕРЕД! *)

(повість)

11. Сніг

Михась ще й очей не розплющив, а вже знав: щось сталося. У сні вчорашні події кудись відсунулися, і хлопцеві не хотілося прокидатися, але й спати вже не міг – щось заважало. Він розплющив очі.

Кімнату сповнювало те піднесене чисте світло, яке з’являється лише тоді, коли випадає перший сніг.

На підвіконні сидів Хома, а кінець його довжелезного хвоста губився десь аж під письмовим столом. Дракон замріяно дивився на сніжинки, що пурхали за склом. Почувши Михасеве позіхання, дракон повернув до нього здивовану морду.

– Оце хтось вати накидав! Певно, якась крута рекламна компанія!

– Дурненький, хіба ж це вата? Це сніг!

_______________________________________________________

*)Продовження. Початок у «Школярі» №1, 2017 р

– Хіба?

– Так. Він дуже холодний.



Михась зістрибнув з ліжка. Прочинив двері на балкон і вхопив повну жменю білого дива.

– Ось, дивись.

Хома обережно понюхав білу кульку.

– Пахне водою.

– Точно, бо це і є замерзла вода, – прозорі краплі збігали по пальцях хлопця.

Дракон лизнув сніг і скривився – не солодке.

– Сподіваюся, до прогулянки воно розтане?

– Не сподівайся, думаю, воно розтане місяців за три, на початку березня.

– А я що – ходитиму по замерзлій воді?! Ні! Нізащо! – і

обурений Хома миттю пірнув під Михасеве ліжко.

Хлопець замислився, бо це й справді була проблема.

Справа в тому, що Хома панічно боявся води, і кожне купання зазвичай перетворювалося на гучний скандал з диким вереском. Дракон категорично відмовлявся виходити гуляти під дощ, а що вже казати про оці снігові кучугури.

– Михасю, а що ти там шукаєш на антресолях? – поцікавилася мама.

– Ма, в тебе не знайдеться якогось шалика старенького – Хомі на шию, щоб він не змерз?

– Здається, є. Якщо тільки знайду, – мама понишпорила в шафі і простягла хлопцеві довжелезного смугастого вовняного шалика.

– Ось. Два роки тому сплела, однак надто захопилася і він вийшов задовгий, а розпускати не хочеться – шкода праці. А навіщо ти витяг усі свої позаторішні кросівки і черевики?

– Зараз побачиш, – пообіцяв хлопець.

Взути грушевого дракона виявилося не так просто, бо всі його лапи були чомусь різного розміру. Але десь за півгодини вони з Хомою були готові до зимової прогулянки. Лапи грушевого дракона були взуті в пару кросівок та пару черевиків, шия щільно закутана смугастим шаликом, а на голові між вухами стирчав Котьчин вовняний капелюшок з помпоном.

– Ну, тепер він в тебе точно не змерзне, – засміялася мама.

Надворі стояла особлива тиша безтурботного недільного ранку, навіть двірник ще не почав розчищати доріжки. Снігопад ущух, було хмарно, але не надто холодно. Михась стрімко вибіг на сніг.

– Ура-а-а! – захоплено гукнув хлопчина, бо хто ж може втриматися, коли все навкруги таке святково-новеньке?

Однак Хома не квапився його наздоганяти. З прочинених дверей під’їзду витяглася лапа, взута в старий зелений черевик Михася. Вона обережно ступила на сніг, провалилася крізь пухку поверхню й квапливо втяглася назад.

– Ну, чого ти там застряг? – гукнув хлопець і повернувся до дверей.

Грушевий дракон сидів на порозі і з неймовірною цікавістю розглядав власний відбиток.

– Ти ба, що вийшло… – глибокодумно промовив Хома, розглядаючи візерунок протекторів. – І що б це мало означати?

– Що на снігу лишаються сліди – нічого особливого.

– А хіба ти теж так можеш? – ревниво запитав дракон.

– Та скільки завгодно! – застрибав біля під’їзду Михась, лишаючи на снігу відбитки. – Виходь, будемо гратися у «снігових слідчих».

Хома набрав повні груди повітря й таки наважився вилізти надвір. За ним потягся ланцюжок різних слідів.

Гра в «снігових слідчих» досить нескладна: один гравець – «слідчий» – насуває капелюшка на очі, щоб нічого не бачити, а другий – «утікач» – ховається, лишаючи за собою сліди, за якими його треба розшукати. Однак ті сліди не прості відбитки ніг, адже «втікач» вдається до різноманітних хитрощів – повзе рачки, стрибає, засипає сліди снігом.

Спершу Михась був «утікачем», а Хома – «слідчим». Дракон вправно йшов по слідах, майже торкаючись носом снігової поверхні. Він ретельно повторював усі Михасеві петлі і зигзаги, а хлопець сидів на дитячому майданчику, за гіркою, і затуляв собі рота руками, щоб не було чутно, як він сміється.

Аж раптом дракон завмер і почав щось уважно розглядати. Хвіст його вигнувся, наче знак запитання.

Михась покинув свій сховок і теж підбіг подивитися, що там такого цікавого надибав його грушевий вихованець.

Біля будинку поряд з їхніми слідами відбився дуже дивний слід черевиків зі складним візерунком протекторів у вигляді латинської літери «P». Досі брати Вербицькі вважали, що вони першими ступили на цьогорічний сніг, але виявилося, що хтось їх випередив.

Не змовляючись, обидва Вербицькі рушили по тих слідах. Тепер вони й справді почувалися слідчими. Дракон з хлопчиком значущо перезирнулися, коли відбитки завернули за ріг будинку і несподівано обірвалися біля того самого душника, де сталася жахлива подія з пазуристою лапою. Але потім таємничий незнайомець розвернувся і рушив у зворотному напрямку, але вже іншим шляхом – попід парканом.

Була там і ще одна несподівана обставина: неподалік душника на снігу лежала смажена куряча ніжка.

– М’ясо! – зойкнув Хома.

– Звісно! Хтось ходить годувати те чудовисько, що оселилося в підвалі, – підсумував Михась.

12. Господар хижака

– Ти справді впізнав лапу Спайка? – спитав хлопець грушевого дракона, котрий зі смаком наминав сливовий компот з великого полумиска.

– М-м-м-м… пфу! – Хома прицільно виплюнув кісточку й точно потрапив у мийку. – Так! А скажи, ти останнім часом бачив, щоб вони з Леліком вешталися в дворі?

– Жодного разу, – відказав Михась.

– А спитай себе: чому вони не виходять на прогулянку?

– Чому?


– Бо щось сталося. З якихось причин те страховисько мусило тепер оселитися в підвалі – пфу! – (друга сливова кісточка влучила в чайник – шпок! – і відрикошетила просто Хомі в ніс): – Ой!

«А й справді, схоже на правду, – подумав Михась, викидаючи кісточку в смітник, – але як про це дізнатися точніше?»

– Може, просто піти й спитати Леліка, чи то не його дракон сидить у підвалі?

– Ага, так він тобі й скаже, – гмикнув Хома, потираючи носа.

Якщо раніше Михась із Хомою старанно уникали зустрічей з хижаком та його господарем, то тепер несамовито прагнули їх зустріти. Хлопець розпитував двірничку й сусідських дітей, чи не бачили вони Олелька Пихача з його собакою. Однак ніхто нічого такого не пригадав.

Годинами вони чатували біля кухонного вікна у марній надії побачити в дворі огрядного присадкуватого м’ясоїдного дракона. Нарешті Михасеві урвався терпець і він наважився піти до квартири Пихачів, щоб особисто про все розпитати.

Хома дуже занепокоївся, почувши про це.

– Не подобається мені твій план, старший брате! Подумай сам, а якщо в підвалі сидить не Спайк? Якщо він там, у квартирі Пихачів? Ти ж власними лапами рушиш просто в пащеку того страховиська!

– Але ж треба якось з’ясувати, хто сидить у підвалі, бо в небезпеці увесь двір. Хоча, може, ти й правий. Знаєш, мабуть, я, про всяк випадок, напишу батькам листа, але ти віддаси його лише тоді, якщо я… не повернуся.

– Хох… – з прикрістю видихнув дракон.

Хвилин за п’ятнадцять лист був готовий:

«Любі мамо й тату! Я мушу йти до Пихачів, щоб з’ясувати одну важливу справу. Якщо я досі не повернувся, викликайте міліцію, бо мене можуть з’їсти. Мамо, пробач, що я взяв твій балончик із тим смердючим лаком для волосся, бо ніякої іншої зброї вдома не знайшов. Дуже вас усіх люблю й любив.

Ваш син Михась».

– Я йду з тобою! – у відчаї зарепетував Хома, і гребінець на його потилиці дрібно затремтів.

– Тобі не можна. Бачив на дверях їхнього під’їзду табличку: «З тваринами вхід заборонено»?

Грушевий дракон похнюпився. Але, проводжаючи Михася до вхідних дверей, він тремтячим голосом таки затяг своєї:

– Погляньте: на подвиг Рушає із дому Герой,

що його Не здолати нікому!

Герой, що не знає, Що в світі є страх!

О слався, о слався, Сміливцю, в віка-а-ах!!!

– Облиш це! – попрохав Михась. – Ти, братику, краще подбай про батьків і Котьку, якщо я раптом… – і хлопець рішуче вийшов на сходи, замкнувши за собою вхідні двері, щоб Хома не подався слідом.

Під’їзд, де мешкала родина Пихачів, дуже відрізнявся від усіх інших у будинку. Перила тут були з мореного дуба, сходи – мармурові, по сходах угору тяглася червона килимкова доріжка. Тут було так чисто, що хлопець подумав, що, може, варто зняти взуття.

На звук дзвінка, коли Михась відчинив двері, раптом озвалася консьєржка, на вигляд – завучка школи для неповнолітніх злочинців.

– Ти до кого? – суворо запитала вона, визирнувши зі спеціального віконечка крізь товсті скельця окулярів, які робили її крихітні очиці схожими на очі краба.

– До Пихачів, до Олелька.

– Тебе запрошено? – «завучка» дивилася так, аж мороз ішов поза шкірою.

– Ні…

– Тоді нема про що говорити. До побачення. Двері причини щільніше, бо тут страшенні протяги.



– Але…

– До побачення! – люто гарикнула консьєржка.

Одначе Михась не збирався так одразу здаватися.

Він гучно хряснув дверима, але не вийшов назовні, а присів так, щоб його не можна було побачити з віконця. А далі, переконавшись, що церберка знову взялася за свій пасьянс, обережно пробрався до сходів на чотирьох. На щастя, червона доріжка притишувала кроки.

Хлопець даремно хвилювався, що не зможе відшукати квартиру Пихачів. На третьому поверсі на монументальних білих із золотими візерунками дверях блищала прикрашена великими стразами (Стрази – така собі скляна підробка під діаманти. Вони, звісно, блищать, але все одно це не коштовне каміння.) табличка:

«Барон Тарквіній Пихач

Баронеса Феліція Пихач

Спадкоємець Олелько-Рюрик Пихач-молодший».

Однак перед дверима нудьгував шафоподібний дядько з важкою кобурою при лівому боці.

– Куди?


– До Олелька Пихача. Ми друзі, – збрехав Михась.

– Як звуть?

– Михайло Вербицький.

Дядько-шафа поклацав кнопками свого смартфона (з англійської smartphone перекладається як «розумний телефон». Його ще називають «комунікатор», бо там вбудована операційна система. Тобто в охоронця дуже крутий телефон – майже комп’ютер.) і голосно гмикнув:

– Немає в нього таких друзів. Вали звідси, шмаркачу!

Аж тут Михась зробив відчайдушну спробу обійти охоронця й дістатися кнопки дзвоника. Однак вартовий миттю впіймав хлопця за капюшон куртки і так провів його до самого виходу з під’їзду.

Під акомпанемент обуреного верещання консьєржки охоронець брутально штовхнув Михася в снігову кучугуру біля під’їзду.

Хлопець бухнув у сніг з головою, але майже одразу відчув, як чиїсь вправні лапи його енергійно відкопують. Зблиснула синя луска.

– Це ти, Хомо? А як ти тут опинився?

– Наша мама повернулася з роботи, відчинила двері, і я рвонув тобі на поміч. Ну що, дізнався?

Михась зашарівся, згадавши свій безславний зворотний шлях.

– Ні, – скрушно визнав він свою поразку.

Братам Вербицьким лишалося тільки повернутися додому.

Аж раптом позаду гучно вереснули гальма. Біля під’їзду зупинився «шевроле» кольору «металік», звідти вистрибнув нащадок барона з білим портфелем зі свинячої шкіри. Він махнув рукою шоферу, і лімузин поїхав. Лелік неквапливо попрямував до свого під’їзду, і тут його заскочили брати Вербицькі.

– Слухай, пане спадкоємцю, а де подівся твій милий песик з отруйним жалом на хвості? – без зайвої дипломатії запитав Михась.

– Відвали! – буркнув юний аристократ.

Він хотів обминути хлопця, але дорогу йому загородив привітно усміхнений Хома, демонструючи свої гострі зуби, які могли впоратися не лише з фруктами.

– Краще кажи правду, бо я все одно дізнаюся. Ану, постав ногу сюди, – Михась показав на чистий, ще не затоптаний сніг.

Олелько знизав плечима і знехотя підкорився. На снігу чітко відбився слід з латинською «P» посередині.

– О, все збігається: рідкісний малюнок протекторів. «P» означає «Pyhach», чи не так? Кросівки тобі роблять на замовлення?

– І що?

– А те, що це твої відбитки за будинком. Вони ведуть до вентиляції в підвалі. Кажи, навіщо ти носиш туди м’ясо?



Лелік смикнувся до дверей, але Хома міцно вчепився зубами в рукав його дорогої шкіряної куртки.

– То це Спайк сидить у підвалі, так?

І раптом обличчя Олелька-Рюрика Пихача-молодшого скривилося, по щоках дзюрком покотилися люті сльози.

– Це ти винний! Ти, зі своєю фруктовою потворою! Спайк мене завжди слухався! Але коли побачив оце синє одоробло, то наче сказився! Він убив собі в голову, що мусить з’їсти твого травоїда! Він вкусив тата і втік! Він голодує, ховається в холодному підвалі, але вертатися додому йому не можна, бо тато йому не вибачить!

Брати Вербицькі оторопіли, побачивши сльози на завжди холодному й гордовитому обличчі Олелька. Фруктовий дракон випустив з пащеки рукав.

– Але ж міліція обшукала підвал? Чому його не знайшли?

– Гадаєш, тільки твій фруктовий вміє прикидатися? Спайк прикидається у сто разів краще! І не тільки собакою. Часом він стає такий, наче тінь, ось тому його й не помітили.

– Слухай, Олельку, ти мусиш щось зробити, щоб твій дракон не залякував увесь двір. Мусиш його якось заспокоїти.

– Відведи свого фруктового до підвалу, хай там Спайк ним повечеряє! Ось тоді він заспокоїться і повернеться додому!

Зненацька молодший Пихач сахнувся, стрибнув і миттю зник за дверима, скориставшись розгубленістю братів Вербицьких.

Михась із Хомою верталися назад у глибокій задумі.

– А він і справді любить свого Спайка, – несподівано зауважив фруктовий дракон.

13. Згине лютий вороженько...

– Придумав? – спитав Хома, вправно підкидаючи недогризок яблука, так, щоб він сторчма приземлився точно на кінчик його блискучого синього носа.

Котька захоплено заплескав у долоні.

– Ні, а ти? – озвався Михась.

Фруктовий дракон непевно покрутив хвостом.

Уже третю добу в братів Вербицьких тривав мозковий штурм: вони шукали способу позбутися страшної небезпеки, що оселилася в підвалі їхнього будинку.

Хижий дракон-утікач Спайк розлякав усю живність навколо, зжер курчат двірнички та всіх підвальних пацюків, і раптом з’ясувалося, що він цілеспрямовано полює саме на Хому.

Вже було відкинуто чимало сміливих пропозицій:

1. Викликати міліцію – вже була, і Спайк її легко обдурив.

2. Підпалити підвал – не можна, бо згорить увесь будинок.

3. Вилити в душник татів одеколон «після гоління» (від таких концентрованих пахощів будь-хто втече світ за очі) – не годиться, бо образиться тато.

4. Напхати у шматок м’яса снодійних таблеток і взяти хижака сплячим – непогана ідея, але де взяти снодійне – всі Вербицькі сплять як убиті, хоч з гармати стріляй.

5. …

Хома міряв стіни і стелю кімнати кроками, замислено мугикаючи собі під ніс: «Зги-и-ине лютий воро-же-е-е-енько, як роса на со-о-онці…».



– От якби ти трохи поспівав біля душника, Спайк точно не витримав би і втік світ за очі, – зауважив Михась.

– А ти взагалі співати не вмієш! – образився грушевий дракон, що неабияк пишався рідкісним тембром свого голосу.

На душі в братів Вербицьких було сумно й тривожно. Так нічого й не надумавши, вони полягали спати.

Але наступного дня ситуація несподівано змінилася. Під час прогулянки вони зненацька стали свідками однієї події.

Був перший день зимових канікул. Рано-вранці Михась із Хомою вешталися порожнім дитячим майданчиком, сторожко поглядаючи в напрямку входу до підвалу. Зненацька до під’їзду, де мешкали Пихачі, підкотило розкішне авто. З будинку вийшов сам барон у білому капелюсі, баронеса в хутрах і двоє слуг з неосяжними валізами, а тоді шафоподібний охоронець витяг з під’їзду Леліка, який щосили брикався, кусався і відбивався.

– Не хочу! Я не поїду на ці ваші дурнуваті Мальдіви! Чого я там не бачив?! Пусти! Пусти! Я сказав – не поїду!

– Олелько-Рюрик, ви недобре поводитесь на очах у простолюдинів, – сухо зронив барон. – Отже, будете покарані. А тепер сідайте в машину.

– Навіть мови бути не може, щоб ви самі-одні лишалися тут на цілі вакації, – додала баронеса.

Спадкоємець уже й сам зрозумів, що його спротив марний. Він перестав вириватися, кинув повний відчаю погляд на вхід до підвалу й тужливо озирнувся. На якусь мить очі Олелька Пихача зустрілися з Михасевими очима. Можливо, Михасеві здалося, але в очах Олелька було благання…

Згодом лімузин з родиною Пихачів завернув за ріг вулиці і помчав до летовища.

– От і добре, – сказав Михась, – їх не буде аж два тижні, й оте страховисько за цей час здохне з голоду.

– Так йому й треба, тому драконожеру! – підтримав його Хома.

Дивно, але з того часу брати Вербицькі раптом втратили апетит. Щойно мама поставила перед Михасем тарілку з рум’яною смаженою рибою й паруючим пюре, прикрашеним життєрадісною петрушкою, як хлопець виразно відчув: там, унизу, в підвалі, голодує покинутий хижак... і відклав виделку.

Навіть такий ненажера, як Хома, і той відвертав морду від миски з салатом.

– Чому ви нічого не їсте? Може, захворіли? Застудилися? – захвилювалася мама й турботливо торкалася Михасевого чола і драконового носа.

Однак це була не хвороба.

Наступного дня, десь уже під вечір, до них раптом крізь усі поверхи долинуло моторошно-жалісливе виття, сповнене голодного жаху.

– В когось так страхітливо виють водопровідні крани, – зауважила мама. – Як можна таке терпіти? Треба негайно викликати сантехніка.

Тієї ночі ніяк не щастило заснути обом братам Вербицьким. Михась лежав, дивився в темряву і чув, як у нього під ліжком перевертається з боку на бік грушевий дракон, бо тому теж не спалося. Проте згодом хлопець усе ж задрімав і йому наснилося, ніби це Хома гине від голоду в сирому темному підвалі. Фруктовий дракон зовсім утратив сили. Він лежав на кам’яній долівці й хрипко шепотів:

– Сосиску… одну… маленьку… півкотлетки…

«Як це? – здивувався у сні хлопець. Хома ж не їсть м’яса?» І зненацька прокинувся, мовби хтось його штовхнув.

Вдома було темно й тихо, лише неголосно цокав годинник. З-під ліжка теж не чулося ніяких звуків – мабуть, Хома міцно спав. Михась обережно виліз з-під ковдри й подався на кухню.

«Чомусь мені здавалося, ніби в нас набагато більше м’ясних продуктів залишилося з вечері? Десь тут мав бути чималенький шмат любительської ковбаси? Де ж мама його поділа? Ну добре, вистачить сосисок і оцих котлет».

Хлопчик вкинув усе в паперову торбинку і, взувши чоботи й накинувши куртку просто на піжаму, вийшов на сходовий майданчик. Дуже важливо було зачинити вхідні двері так обережно, щоб не клацнув замок.

Почувався жахливо, адже розумів, що зраджує свого брата – грушевого дракона. Він знав, що для Хоми загибель хижака – це реальна можливість позбутися смертельної небезпеки, але якесь незрозуміле почуття штовхало Михася до такого нерозважливого вчинку.

За будинком панував суцільний морок, бо світло ліхтарів сюди не потрапляло. Хлопець навпомацки просувався вперед, сварячи себе за те, що не захопив ліхтарика.

«Ну ось, здається, вентиляція має бути десь тут», – він простяг руку, обмацуючи стіну, й раптом торкнувся чогось живого, рухливого й гарячого.

«ВСЕ! КІНЕЦЬ! ВІН ВИБРАВСЯ З ПІДВАЛУ!» – миттю збагнув хлопець, відчайдушно закричав, сахнувся, підсковзнувся і впав у сніг. Хтось так само важко гепнув поруч, з переляку оглушливо зойкнувши: «Хо!».

Вогняне пасмо, що яскраво спалахнуло вгорі, освітило все навкруги: біля підвального душника поруч з Михасем на снігу сидів Хома, міцно притискаючи до грудей здоровезний шмат любительської ковбаси.

Спайк доволі швидко навчився впізнавати Михася й Хому за запахом. Тепер, щойно вони з’являлися поблизу, з чорної діри починав линути радісний вуркіт і з’являвся товстий сірий ніс, що заповзято втягував м’ясні пахощі.

Ну й жер той хижак! Сосиски й ковбаса, риба й смажені кури, котлети й сало миттю зникали у вентиляційному отворі. Невдовзі стало зрозуміло, що родині Вербицьких з її не надто розкішними статками ніяк не прогодувати ненажерливе чудовисько.

Михась, навіть навідуючи дідуся, поцупив у нього шматок шинки з холодильника. Звісно, дідусеві все одно не можна жирного, і старий охоче віддав би той делікатес онукові, якби він попросив, але хлопець так уже звик до пограбувань власних домашніх м’ясних запасів, що навіть не замислився, засунувши в кишеню шинку.

Одяг хлопця тепер постійно вкривали масні плями, хоча сам він уже почав забувати смак котлет – усе більш-менш м’ясне діставалося Спайкові.

(Далі буде)



ЗОРЯНЕ РАНДЕВУ
Олександр СТАСОВ

ПОСТЮВІЛЕЙНИЙ НАСТРІЙ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4
Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації утос білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть...
Видань утос iconВидань утос
Г. Бедзьо. Зима з літом зустрічається ’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Т. Когутич «у кожній людині є сонце,тільки дайте йому світити» ’’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Олена Теліга: «Жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина»’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Дж. Бакен. Тридцять дев’ять сходин (детектив. Закінчення)”””””’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Андрейців. Кудлатий друг героя. Як собаки реабілітують ветеранів ато’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Марковська. Лікарі мистецтва: втрата ікони як людська втрата’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка