Видань утос



Сторінка1/5
Дата конвертації09.04.2017
Розмір0.62 Mb.
  1   2   3   4   5

ЗАКЛИК

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ

РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ЖУРНАЛ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ

Видається з травня 1935 року
ВИДАННЯ ПОГ ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор відділу Інесса ГУСЄВА

Коректор Тетяна Волощук

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234-51-36, 246-79-48, тел./факс 246-79-32

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk
9 ВЕРЕСЕНЬ-2016 року

ЗМІСТ



ПОСТАТІ

Олена Теліга: «Жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина»’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


МИ І СУСПІЛЬСТВО

Д. Іванченко. Дарія Коржавіна: «Не сидіти вдома, склавши руки – у цій позі тебе просто не помітять»’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ІСТОРІЇ КОХАННЯ

Софія Потоцька. Блиск і злиденність «прекрасної грекині»’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА

М. Рівас. Мова метеликів (оповідання)”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

О. Теліга. Поезії”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Домашній кінотеатр’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
КРАЇНАМИ І КОНТИНЕНТАМИ

В. Сидоренко. Марсель і Матінка’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ЦЕ ЦІКАВО

Нерозгадані загадки єгипетських пірамід’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’


БУДЬМО ЗДОРОВІ

М. Крук. Раптом і чомусь – «хрусь»…’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

ЖІНОЧІ ПОСИДЕНЬКИ


Доглядаємо за волоссям’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
І КОРИСНЕ, І СМАЧНЕ

Т. Зінченко., Т. Мілашевська. Запах слив і кориці’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

ПОСТАТІ

Життя непередбачуване і складне. 21 липня цього року минуло 105 років від дня народження Олени Теліги – поетеси, знаної громадської й культурної діячки. І водночас на цей же рік, а саме на вересень, припадає 75-та річниця великої трагедії – дня початку 1941 р. масових розстрілів нацистами мирного населення у Бабиному Яру міста Києва. Там трагічно загинула і вона, у самому розквіті, на 36-му році життя.


ОЛЕНА ТЕЛІГА:

«ЖІНКА В КОЖНІЙ НАЦІЇ Є ТАКОЮ,

ЯКОЮ ЇЇ ПРАГНЕ МУЖЧИНА»

Олена Теліга – жінка, яка не потребує визнання та слави, бо її ім'я вже давно вшановане в новітній історії України.

Про життя і творчість Олени Теліги відомо багато і водночас мало. Емігрантська доля, участь у боротьбі за вільну, незалежну Україну серед вояків УПА спричинили тривале замовчування її творчості в радянські часи. Багато її поезій загубилися, тому реальна картина творчого й життєвого шляху поетеси ще попереду.

Біографія видатної громадської діячки, натхненниці українського націоналізму цікава з багатьох аспектів. Народившись у Росії та отримавши блискуче дворянське виховання, Олена не підтримала агресивні імперські погляди, а рішуче стала на захист України, української мови та незалежності.

Це не трапилося раптово – повільно та болісно Олена Теліга переживала етап знайомства із середовищем української еміграції:

«Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність.

І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»...

Я не була киянка. І не пєтроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром I, Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін».

Але зовсім скоро, в якусь мить, вона усвідомила себе українкою. Трапилося це так:

«Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову зо всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.

І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Олена Теліга могла уникнути смерті, але свідомо вирішила не йти всупереч долі, яка була вготована мільйонам в Україні. Так, ніби хотіла сказати: «я завжди буду зі своїм народом, і в радості, і в смерті».

«Висока, тоненька, великі, карі, дуже жваві очі, чудове з бронзовим відливом волосся. Одягалась елегантно і дуже ефектно, хоча і скромно. Вона завжди і всюди всміхалась усміхом любові до світу, до сонця, і сама була як сонце, що обдаровує своїм промінням усі живі істоти, добрі і злі» (О. Бабій).

Ю. Шерех (Шевельов), аналізуючи творчість поетеси, писав: «Можна творити поезію високого патріотизму, ні разу не вживши слів – батьківщина або вітчизна; можна пройняти творчість палкою любов ’ю до України, ні разу не вживши слово Україна; можна писати пристрасні любовні поезії, не вживши слів любов чи кохання. Бо поезія – не називає, а пориває... Це добре знала О. Теліга».

«Найгостріше слово – Україна» зустрічається в її поезії один-єдиний раз – у вірші «Племінний день», який, на думку дослідників, є чи не першим з надрукованих, можливо, у 1932 році. Загалом же поетеса романтизує героїзм як активну дію, як норму життя людини, як найвищу чесноту, покликану протистояти сірості буднів:

Ти в тінь не йди.

Тривай

В пекучій грі.



В сліпуче сяйво не лякайсь

дивиться.

Більшість сучасних дослідників життя Олени Теліги розглядають її діяльність через призму національно-патріотичних ідей, якими просякнута творчість авторки. Втім, Олена Теліга концентрувалася не лише на боротьбі за вільну Україну. Як прогресивну в поглядах громадську діячку, її цікавила доля українського жіноцтва. Олена не раз поверталася до роздумів про роль української жінки в національному аспекті. З образом українських жінок, утвердженим в літературі та суспільстві, вона відверто не погоджувалася.

Діячка докоряла українським письменникам і поетам за те, що в українській літературі не створено ідеального образу жінки-українки, а жіночі типи малюються двома кольорами: жінка-рабиня і жінка-вамп. Є ще, правда, й третій тип, жінка – товариш, де вона різка, енергійна, позбавлена сантименту, але в ній «так мало жіночости, що – викликаючи пошану – ніколи не викликає любови й адорації».

Олену Телігу хвилює не тільки те, які образи української жінки створені літературою, а й те, якою вона є в житті і якою прагне бути.

Вона надає величезного значення ролі жінки у формуванні нації борців і стурбована тим, що коли від жінки «вимагається бути лише матір’ю і жінкою, то для неї буде далеко важнішою рідна стріха від рідної землі».

«Так буде завжди, – підкреслювала Олена Теліга, – доки кожна українка не навчиться дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім – як на сторожів цілости, щастя і могутности більшої родини – нації».

Вона зауважила, що в житті все частіше і частіше зустрічаються жінки, які порвали зі старим шаблоном «жінки-рабині» і новітнім «вампом», вони віддають усі свої думки, всю свою працю і хотіли б віддати своє життя рідному краю.

Але багато з них, на думку Олени Теліги, стали «суворими амазонками, мужчинами в спідниці, позбавленими всякої жіночости. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільности, але той викривлений, хоч часом і корисний, тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважности в чині і при праці, але ніжности й гумору – в перерві».

Саме у співпраці з чоловіками повинні шукати жінки своє місце в громадському житті, вважала Олена Теліга, і дуже скептично ставилася до тих жіночих організацій, які ізолюються, «творять свій власний «баб’ячий» світ з наївними журналами, зібраннями, підкреслюючи на кожному слові свою рівність з чоловіками, і в той же час вкладаючи в свою справу чисто бабську наївність і дрібничковість... Лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні феміністичні організації, жінка може розвинутися цілковито», – підкреслювала вона в листі до Н. Лівицької-Холодної від 16 серпня 1932 року.

Отож, у розумінні Олени Теліги жінка – не рабиня свого чоловіка, а віддана й ніжна супутниця його життя, сильна і здатна на самопожертву, бо поділяє й розуміє його громадські інтереси і має таку багату й щедру душу, якої вистачить на двох. У поєднанні особистих та суспільних інтересів бачить авторка гармонійність життя жінки. Ця думка найповніше втілена у вірші «Вечірня пісня».

Крім поезій, присвячених ролі жінки в житті суспільства («Мужчинам», «Чоловікові», «Відповідь», «Вечірня пісня»), Олена Теліга створила неперевершені зразки суто любовної лірики, сповненої шалом почуттів і шляхетної еротики. Вона романтизує кохання, його чуттєвість і силу, яка дарує повноту життя. Лірична героїня – горда жінка, яка, самовіддано кохаючи, не прощає принижень, бо понад усе цінує людську гідність:


Я руці, що била, – не пробачу –

Не для мене переможний бич!


«Не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві в родині, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи ще гірше – дуже коштовну здобич в руках нещасного знаряддя грошей – мужчини». Так зауважила Олена Теліга в гострій полемічній формі у праці «Якими нас прагнете?» (1935).

Далі оригінальні уривки:

Погірдливе, позбавлене пошани і чомусь, зненавидженої нашими авторами, ніжности, відношення до жінки, як до «сонної весталки», або до тієї, що дає лише «хвилевий шал», понижує, розслаблює і ломить порив до справді великого і справді мужеського в самого мужчини.

Помиляється той, хто бачить мужність в цинізмі і брутальності супроти жінок. Найбільш мужні і брутальні в боротьбі мужчини – герої Лондона, Кіплінґа, Моґама, Ґолсворти не соромляться виявити найглибшу любов і ніжність до жінки і самі прагнуть мати від неї правдиве, сильне почуття. Бо лише чергове захоплення, або «хвилевий шал» – для них є чимось тим, що понижує їхню мужеську гідність.

«Жінка-рабиня»... її повно в творах наших письменників і попередніх, і сучасних. Це тип сабінки, підвладної своєму панові й окруженню, якої все життя віддається лише мужчині і дітям, і яку цілий прекрасний Божий світ, що лежить з усіма своїми принадами й небезпеками за межею її кохання, пристрасти або вузько-родинних обов'язків, – не лише не манить, а просто лякає… Жінка-українка є там завжди в постаті рабині, що віддає тіло і душу першому зустрічному...

І тепер, в нашім житті, все частіше і частіше стрічаються жінки, що пірвали зі старим шабльоном «жінки-рабині» і більш новочасним «вампом». Сотні, тисячі молодих дівчат віддають всі свої думки, всю свою працю, і хотіли б віддати своє життя рідному краю. Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу «сонної весталки», «простої земної мадонни». Та, на жаль, часом задалеко.

Чи не ця відміна сучасної жінки (однобічна амазонка) викликала до неї нехіть наших авторів? Чи не тому все частіше і частіше чутно голоси в нашій пресі, що закликають її назад, до дитячого покою і кухні в надії, що бодай там вона буде знов, хай примітивною, хай «простою», але жінкою!

Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу – до жінки, слухняної мужчині рабині. Вона хоче дати мужчинам поконаної України нове серце, новий імпульс до нових зусиль і до – перемоги.

Поодинокі таланти показали нам, якою не сміє бути українська жінка. Але цього мало. Треба, щоб вони знали, якою вона повинна бути, якою вони її прагнуть. Бо жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина.

В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок, і захопленням тими й другими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона вже не хоче бути ні рабинею, ні «вампом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне – за націю.

(Олена Теліга,

"Якими нас прагнете?»)


МИ І СУСПІЛЬСТВО
«НЕ СИДІТИ ВДОМА, СКЛАВШИ РУКИ –

У ЦІЙ ПОЗІ ТЕБЕ ПРОСТО НЕ ПОМІТЯТЬ!»

Дарія Коржавіна, журналістка, цьогорічна випускниця Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, мама.

– Найбільша радість у моєму житті – чудова донечка Маргаритка. Зараз вона вже велика, їй майже два рочки. Навчаючись у магістратурі Інституту журналістики, я працювала на інформаційній радіостанції «Голос столиці». Зараз я фрілансерка, пишу рекламні матеріали для інтернет-ресурсів.

Захоплююся рольовими іграми живої дії. Гра дає можливість проявити себе у тому, що недосяжне в реальному житті, приміряти різні образи, відкрити в собі невідомі грані.

З дитинства цікавлюся Швецією. Все почалося з гурту «ABBA», для мене досі вони є найкращими у світі, слухаю з раннього дитинства. Згодом виник й інтерес до шведської культури та історії. Зацікавилася, як ця невеличка країна з досить обмеженими ресурсами змогла досягти найвищого життєвого рівня в Європі. Мені дуже подобається шведська модель соціальної держави, що у центр своєї уваги ставить людину. В майбутньому мрію жити та працювати у цій відкритій затишній країні разом з донькою. А яка в них самобутня журналістика! Впевнена, що зможу там реалізуватися.

Дивуюся, чому медики часто не усвідомлюють простих речей: що може і чого не може людина з інвалідністю? Адже лікарі мали би найбільше знати про можливості та функції людського організму.

Під час навчання в університеті натрапила на корисні правила спілкування з людьми з інвалідністю, що їх уклала одна з галузевих американських організацій. Одне з цих правил каже: «Якщо незряча людина прийшла до вас із супроводжуючим, спілкуйтеся, насамперед, із незрячою людиною, а не з тим, хто супроводжує». Це правило варто роздрукувати, можливо, величезним жирним шрифтом і просто змусити вивчити напам’ять кожного українського лікаря!

Перший медогляд в університеті став для мене неприємним сюрпризом. Окуліст довго мене розпитувала, як я, незряча, працюватиму в журналістиці? Мої запевнення, що на дворі століття високих технологій і це цілком можливо, не допомагали – вона ледь не написала мені довідку про профнепридатність! Я просто розгубилася й не знала, що казати… Тоді мене легко могли б відрахувати з вишу! Лише моїй одногрупниці вдалося переконати окулістку вказати у довідці мій майбутній фах: «інтернет-журналістика».

Непросто з лікарями складалися стосунки, й коли народжувала. Сталося так, що мої пологи почалися передчасно. Я була геть до цього не готовою. Довелося викликати швидку, яка, фактично, примусово відвезла мене у пологовий будинок в іншому кінці міста. До останнього моменту я не розуміла, що незабаром маю народити. Мене оглядали в абсолютному мовчанні. Уявляєте, що я могла подумати? Мама, яка була зі мною, зауважила, що лікарі між собою спілкувалися мовою жестів. Після огляду я була переконана: все гаразд, скоро їдемо додому:

– А коли вже можна їхати? – питаю я.

– Як це їхати? Ви ж народжуєте! Хіба вам не сказали? – звучала відповідь.

Після пологів спілкування продовжувалося в тому ж стилі ігнорування людини з інвалідністю, зневаги:

– Я вас вітаю! Все гаразд, народилася чудова дівчинка! – лікарі зверталися до мами.

– Дякую. Але вітайте матусю, я ж не народжувала... ­– відповіла мама.

– А вона, взагалі, чує? Зможе зрозуміти?

Навіть мінімальної допомоги чи підтримки у той період мені ніхто не надавав. Ніхто не проконсультував, як годувати дитину, як її вдягати. Лікарі не знайшли нічого кращого, ніж запропонувати моїй мамі забрати дитину і самій погодувати її. Одного разу, коли мами не було поруч, лікар прийшов додому оглянути дитину. Я якось її роздягла. Але на той момент я не знала, як правильно дитину вдягти!

Словом, перші дні після пологів мені було настільки важко, що постійно хотілося плакати – жодного розуміння та підтримки!

Я усвідомлюю, що мої права порушували через мою інвалідність, що я не одна така. Вважаю, аби змінити ситуацію з лікарями, потрібні зміни у всій системі охорони здоров'я: навчати, інформувати та пояснювати, що таке інвалідність, аби лікарі були готові до роботи з такими пацієнтами.

Думаю, на швидкі зміни щодо кращого ставлення до людей з інвалідністю сподіватися не варто, але поступові зрушення все ж відбуваються. Коли ще років з 5 тому ходила містом без супроводжуючого, допомагала, приблизно, одна людина з десяти. Зараз пропонують допомогу набагато частіше.

Денис Іванченко,

«Генерація Успішної Дії»,

спеціально для discrimi.net
ІСТОРІЇ КОХАННЯ
СОФІЯ ПОТОЦЬКА. БЛИСК І ЗЛИДЕННІСТЬ «ПРЕКРАСНОЇ ГРЕКИНІ»

Її привабливість, розум, схильність до вишуканого й тонке чуття в політичних інтригах розкрили перед нею двері палацових покоїв, тронних залів і навіть штабів армій.

На які тільки безумства здатні закохані чоловіки! Які подвиги здійснюють вони заради коханої жінки! Красуня-грекиня Софія так зачарувала свого чоловіка, могутнього магната Станіслава Фелікса Потоцького, що той на її честь побудував чудовий парк, який радує нас своєю красою й досі. Хто ж вона, ця загадкова жінка – Софія Потоцька?

Софія Глявоне народилася 12 січня 1760 року в турецькому місті Бурса, в родині збіднілого грецького торговця худобою Костянтина. Згодом сім’я переїхала до Стамбула. Після смерті батька мати Софії, Марія, залишившись без засобів до існування, змушена була стати куртизанкою. А свою 17-річну доньку Дуду (так звали Софію в сім’ї) привела до польського посла в Туреччині Кароля Боскампа-Лясопольського і... продала всього за 20 золотих піастрів.

Дівчина була дуже гарна й витончена. Її незвичайна зовнішність так вразила дипломата, що він поселив Софію у своєму палаці і найняв їй викладача французької мови. Боскамп брав дівчину з собою на напівофіційні прийоми, на сімейні заміські прогулянки дипломатичного корпусу, де Софія мала величезний успіх.

Незабаром у супроводі опікунів молода Софія виїхала до Польщі, але до Варшави так і не доїхала. Під час зупинки в Кам’янці-Подільському вона познайомилася з 39-річним сином коменданта місцевої фортеці, майором Юзефом Зефірином Віттом. Уперше побачивши дівчину у почті королівського посла, молодий Вітт втратив сон і спокій. Софія стала його мрією.

Юна спокусниця переконувала пана майора, що походить зі знатного роду Панталіса Маврокордато, що належить до царської грецької сім’ї, і є дочкою грецького магната Челіче, але була вкрадена яничарами. Після звільнення з турецького полону нібито опинилася під опікою французького посла в Стамбулі, а згодом і Боскампа. А нині – вже як наречена останнього – прямує до Варшави.

Закоханий Юзеф Вітт проігнорував забобони й перекупив у Боскампа предмет свого обожнювання за 10 тисяч злотих! Для цього він зважився на термінові позики, бо справа не підлягала розголошенню. Так Софію було продано вдруге.

14 червня 1779 року Юзеф і Софія таємно від його батьків обвінчалися в костелі села Зіньківці, неподалік Кам’янця-Подільського. Можна собі уявити сімейний скандал у домі старого коменданта Яна Вітта, коли син наступного дня відрекомендував йому свою дружину – колишню «константинопольську madame»! Однак, хоча старий був обурений, варто було чарівній Софії впасти на коліна перед суворим генералом, благаючи про прощення й благословення, як той відразу розтанув і визнав цей шлюб.

Мати Юзефа, Марія, не змогла пробачити синові такий мезальянс. Вона злягла і вже більше не вставала, а в листопаді наступного року померла.

У весільну подорож молодята вирушили до Парижа, по дорозі роблячи зупинки у Варшаві, Берліні та Відні. За кордоном Софія викликала справжній фурор у вищому світі. Виявилося, що вона наділена не тільки рідкісною красою, а й природним глибоким розумом, талантами й здібностями, про які її чоловік і не відав. А її сміливість і жага пригод зводили з розуму і юних офіцерів, і сивих державних мужів.

Під час подорожі Європою чоловік дуже швидко став лише «додатком» до красуні-дружини. Софію із задоволенням приймає польський король Станіслав Август Понятовський, потім вона знайомиться з королем Пруссії Фрідріхом II. У курортному місті Спа мадам Вітт проводить дозвілля в компанії австрійського імператора Йосифа II, якого вона так зачарувала, що той рекомендував своїй сестрі, французькій королеві Марії-Антуанетті, прийняти красуню-грекиню в Луврі. Столиця Франції подарувала Софії знайомство з юним графом д’Артуа (майбутнім французьким королем Карлом X) і графом Прованським (згодом – королем Людовіком XVIII), який обожнював незрівнянну Софі та виявляв до неї щиру прихильність.

Світський, літературний, театральний Париж був біля її ніг. Красу Софії оспівували поети. Титул «королеви краси» вона носила недарма: люди мріяли, аби поглянути на неї бодай раз.

У Парижі в подружжя народився первісток – син Ян. Через рік молода пара повернулася до Кам’янця-Подільського. Незабаром у неї народився другий син, названий Корнелій Йосип Станіслав, але він помер іще немовлям.

Після повернення із закордонної подорожі Софія спробувала налагодити відносини з Тульчинським двором, який тоді був резиденцією Станіслава Щенсного Потоцького та його дружини Юзефіни Амалії. Від протекції цього магната Речі Посполитої залежало соціальне та суспільне становище кожної місцевої шляхетської родини. Щойно отримане чоловіком Софії – Юзефом Віттом генеральство було приводом для офіційного візиту. Та план не вдалося втілити в життя. Пані Потоцька, уроджена Мнішек, дізнавшись про наближення мадам Вітт до Тульчина, спеціально поїхала з дому перед її прибуттям. Цей епізод яскраво свідчить про те, як у той час ставилися до Софії в сім’ях деяких магнатів.

Тульчинська невдача була дуже неприємною миттю у її житті. Та чи могла Софія тоді подумати, що до Тульчина, де її так принизили, за кілька років вона в’їде з тріумфом?

Старовинні мемуари та історичні хроніки середини 80-х років XVIII століття оповідають про неспокійне, сповнене пригод життя прекрасної грекині. Вона швидко освоїлася в кам’янецькому товаристві, ґрунтовно вивчила польську та французьку мови; її манери були вишуканими, а кокетство – витонченим.

Незабаром Юзеф Вітт стає комендантом фортеці в ранзі генерала-майора, а його дружина – всемогутньою пані генеральшею. Та законний чоловік дедалі більше дратує красуню, яка пізнала принади європейського придворного життя.

Привабливість пані Вітт, її розум, схильність до вишуканої розмови й тонке чуття в обговоренні політичних інтриг розкрили перед нею двері палацових покоїв, тронних залів і навіть штабів армій під час воєнних дій. У Парижі Софія мала можливість спостерігати, наскільки успішно впливали на прийняття політичних рішень прекрасні дами. Адже за тих далеких часів любов і політика не існували одна без одної.

Перші кроки Софії на цьому шляху вкриті пеленою таємниці.

Незабаром кам’янецька комендантша відпливає до Константинополя відвідати свою постарілу й хвору матір. Їхня зустріч була таємною, короткою, без зайвих емоцій та щирості. Софія не хотіла виставляти напоказ своїх родичів, які компрометували її в очах світського оточення. Після нетривалого візиту вона повертається, але не до Кам’янця-Подільського, а до Львова. Змучена ревнощами чоловіка, Софія вирішує оселитися тут надовго.

Однак Юзеф Вітт, якому за службовим обов’язком належало перебувати у фортеці, забуває про свій обов’язок, коли дізнається, що законна дружина вирішила залишити його. І навіть король Польщі Станіслав Август, який заборонив Віттові залишати фортецю, виявився не в змозі приборкати ревнивця! Юзеф все-таки їде до Львова й невдовзі повертається звідти зі своєю непосидючою другою половиною. У глибині душі Софія завжди його побоювалася.

Якраз у розпал російсько-турецької війни (у травні 1788 року) мадам Вітт гостювала в таборі російського генерала-красеня Миколи Салтикова, який зі своїми військами стояв під стінами Хотинської фортеці. Зачарований красою Софії, генерал влаштовував на її честь блискучі бали. І так піддався її чарам, що навіть поступився військовою честю! Під час облоги Хотинської фортеці він на прохання турків погодився на триденне перемир’я. А потім іще двічі його відновлював. Фельдмаршал Григорій Потьомкін був украй цим не задоволений.

Причиною ж 9-денного перемир’я стала любов Салтикова до красуні-дружини кам’янецького коменданта Вітта. Хитрий Салтиков, бажаючи стримати гнів Потьомкіна і знаючи його слабкість до гарних жінок, відправив до нього грекиню Софію. Побачивши її, фельдмаршал усе зрозумів...

Після знайомства з князем Таврійським Софія Вітт виконувала його особисті доручення, перевозячи дипломатичну пошту. Генерал-фельдмаршал довіряв чарівній комендантші виконання й більш відповідальних доручень – приміром, вирушити до Варшави і розвідати, що відбувається в уряді Речі Посполитої.

Нагорода за блискуче виконану роботу не змусила себе чекати. Завдяки Потьомкіну чоловіка Софії було переведено з Кам’янця-Подільського й призначено комендантом Херсона, йому присвоїли звання генерала і графський титул. Новоспечена графиня була представлена імператриці Катерині II. Самодержиця прийняла графиню Вітт вельми ласкаво, подарувала їй діамантові сережки і маєток у Білорусії.

Однак раптова смерть князя Таврійського, завдяки якому Софія протягом кількох років була однією з перших дам Польщі та Російської імперії, перекреслила всі її доволі амбітні плани.

Прохання Потьомкіна прихилити до співпраці графа Станіслава Потоцького Софія виконала так блискуче, що польський граф не тільки перейнявся інтересами Росії, а й без пам’яті закохався в незрівнянну красуню. Очевидець згадує:

«У Варшаві графиня Вітт була прекрасна, як богиня Гріду. Одягалася одного разу по-грецьки, іншого – по-європейськи. Де з’являлася, приводила всіх у невимовний захват; багато хто ставав на лави, щоб тільки її побачити».

Але граф Потоцький не відразу зважився на зв’язок із чарівною Софією. Вона інтуїтивно відчувала його сумніви і внутрішню боротьбу. Як майстерний стратег на полі бою, витончений дипломат і жінка, яка не сумнівалася в неминучості свого тріумфу, Софія зачаїлася, немов гнучка пантера перед рішучим останнім стрибком.

Зближення прекрасної грекині зі Станіславом Щенсним-Потоцьким почалося під час мирних переговорів у Яссах 1792 року. Мадам Вітт виступала тут у ролі політичного агента, кокетством схиляючи Потоцького пристати на пропозицію «північної союзниці».

Там, у Яссах, граф Потоцький прийняв остаточне рішення про розрив зі своєю другою дружиною Юзефіною Амалією. І вже ніщо не могло його зупинити. Про роман графа Станіслава і пані Софії у Варшаві і Петербурзі ходили легенди. Незабаром Потоцький, ставши маршалом Тарговицької конфедерації, викликає з Херсона до себе в Тульчин Софію, і вони вже не розлучаються.

Про це, звісно ж, дізнається дружина графа Юзефіна Амалія. Мати одинадцяти його дітей (щоправда, її законний чоловік був батьком лише трьох старших) навідріз відмовляється розірвати шлюбні узи. Тоді Потоцький вирішує назавжди покинути Польщу і Росію. Він виїздить до Гамбурга, де й оселяється разом із Софією. Закохана пара прожила там два роки. Саме в цей час Польща переживала агонію третього поділу, мимовільним винуватцем якого став польський магнат Потоцький.

Мабуть, граф так і не повернувся б на батьківщину, якби не Юзеф Вітт. Законний чоловік його коханої Софії відправив Потоцькому грізний ультиматум, вимагаючи повернути назад дружину, на що мав усі права. Закохані на той час мали вже двох синів – Костянтина та Миколу. Тож назріла необхідність розриву попередніх шлюбних союзів.

Граф Потоцький тут-таки відбув до Петербурга, де при дворі жила його дружина – статс-дама Катерини II. А Софія з дітьми за деякий час виїхала до Львова, щоб почати процес розлучення із Юзефом Віттом. Дорогою вона часто писала коханому листи. Один із них розповідає про виникнення ідеї будівництва парку у володіннях Потоцького.

Проїжджаючи через Польщу, Софія зупинилася в містечку Неборов (неподалік Варшави) у графині Гелени Радзивілл. Господиня повела її у свій розкішний парк «Аркадія», побудований у романтичному стилі з елементами грецької культури. Тоді Софія писала Потоцькому:

«Важко собі уявити щось краще і романтичніше. В «Аркадію» я закохана до божевілля; немає у світі жодного виду квітів, які б тут не росли. Гуляючи садами «Аркадії», я відчувала, що в розпал літа переживаю знову весну...».

Юзеф розумів, що повернути дружину вже не зможе. Тоді ним оволоділо бажання отримати за неї викуп. Софія вирішила особисто брати участь у торгах. Їй лестили фінансові претензії двох іменитих шляхтичів, які не поступалися один одному в бажанні володіти нею.

Угоду про розлучення між Юзефом і Софією Вітт було підписано 18 лютого 1796 року. Закохані віддали за щастя бути разом чимало: Софія поступилася Юзефові правами на всі свої білоруські маєтки й 150 тисяч злотих, а понад те дала йому 400 тисяч злотих на купівлю ще одного маєтку. А Потоцький розплатився за всі борги генерала Вітта і зобов’язався виховувати п’ятнадцятирічного сина Софії та Юзефа – Яна. У підсумку, за всіма пунктами цієї угоди, виплачена колишньому чоловікові сума перевищила 2 млн злотих.

Так прекрасну грекиню було продано вже втретє. Без жалю розлучившись із маєтками, грошима й кріпаками, граф Потоцький зберіг головний скарб свого палацу – «грецьку богиню», з якою він мріяв провести останні роки життя в спокої і любові.

А от Юзефіна Амалія Потоцька не хотіла задовольняти бажання чоловіка і звернулася зі скаргою на Софію до імператриці Катерини II. Цариця гнівно засудила поведінку Софії і фактично вже розлучену грекиню прирекла на закордонні поневіряння. Лише після смерті імператриці граф Станіслав на початку 1798-го отримав довгоочікуване розлучення. Того самого року, 17 квітня, закохані повінчалися в Тульчинському костелі. Вінчання було скромним, але подвійним: таїнство вчинили два священики – католицький і православний. Станіславу на ту пору виповнилося 46 років, Софії – 38. Нарешті вона здобула законне право носити прізвище Потоцька й стала однією з найбагатших жінок Європи.

Саме тоді ідея про прохолодну тишу липових алей палацового парку полонила діяльну натуру графа. Він побажав створити щось виняткове – диво-парк, який перевершив би своєю красою все бачене до цього часу. Тож не випадково на зламі двох століть в урочищі Кам’янка, поблизу Умані, з’явився унікальний дендропарк, що його Потоцький вирішив назвати на честь своєї коханої дружини Софії. На будівництво було виділено 15 млн польських злотих. Урочисте відкриття парку відбулося 15 травня 1800 року в день іменин дружини.

«Коханий дарує Софії...», – мовив Станіслав Потоцький і навіки подарував парку ім’я «Софіївка». Кожний куточок цього місця дихає коханням. Софія, яка народила чоловікові сімох дітей (троє померли в дитинстві), стала для нього втіленням земного раю.

Однак тульчинська ідилія тривала недовго. Через рік до маєтку приїхав син графа від першого шлюбу – 23-річний красень Єжи. Все ще дуже приваблива 39-річна мачуха не залишила його байдужим. Маєтки, розкидані по численних землях, постійно вимагали господарського ока й уваги. Старий граф сліпо довіряв своїй дружині, і коханці віддавалися втіхам буквально в нього за спиною. Того дня, коли гордий магнат застав незрівнянну Софію в обіймах свого старшого сина, рай одразу перетворився для графа на пекло. Побачене підкосило Станіслава Потоцького: з ним стався напад, від якого він так і не оговтався. 16 березня 1805 року він помер, не пробачивши улюбленій дружині й улюбленому синові.

Однак жалоба у Тульчинському палаці тривала недовго. Після смерті господаря вдова з пасинком приймали у себе в гостях найвідоміших картярських шулерів Європи. У палаці гриміли нескінченні гуляння. Мільйони переходили з рук у руки. Велику частину спадщини Єжи Потоцький програв у карти.

Першою отямилася Софія. Умови, що їх вона поставила Єжи, були жорсткими. Графиня вирішила розлучитися зі своїм молодим пасинком, розрахувалася за його борги й пообіцяла виплачувати йому щорічну допомогу. Єжи назавжди залишив країну, виїхав до Парижа, де через рік помер.

Минуло 10 років. Підростали діти Софії. Квитанції, купчі, рахунки – саме це тепер наповнювало її життя. Вона більше нікого не кохала...

Наприкінці 1820 року здоров’я графині Потоцької погіршилося. Немов отямившись, вона спішно дарувала гроші та маєтки близьким друзям і родичам. Внесла в заповіт розпорядження про будівництво двох лікарень на 100 місць й асигнування на подальше їхнє утримання. На початку літа 1822 року Софія виїхала в Берлін до знаменитих лікарів того часу – Гуфланда і Горна. Ті не обіцяли їй довгого життя, і тому вона просила лише про полегшення страждань. Але дні грекині були лічені: причиною того стала злоякісна пухлина.

Графиня Софія Потоцька померла в Берліні 24 листопада 1822 року й була похована в Успенському соборі в Умані. Через деякий час після поховання однієї ночі пролунав надзвичайно сильний грім. У саму середину кам’яного надгробка, де було висічено ім’я Софії, вдарила блискавка й розсікла могильний камінь. Люди подейкували, що це – Божа кара! Діти графині таємно перевезли прах матері в село Тальне і перепоховали його в підземеллі фамільної церкви, без усяких пишних церемоній.

Так закінчилася земна історія Софії Глявоне-Вітт-Потоцької.


ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА
Іспанський письменник Мануель Рівас народився 1957 р. в місті Ла Корунья, столиці іспанської області Ґалісія. Пише ґалісійською та кастильською (тобто іспанською) мовами. Він – автор багатьох книжок, лауреат премії критики 1990 р. та літературної премії Торренте Бальєстер 1995 р. Веде літературну сторінку в газеті «Ель Паїс» та керує журналом «Світло Ґалісії». Оповідання «Мова метеликів» («La lengua de las mariposas») перекладено зі збірки оповідань «Qu me quieres, amor?» («Що ти від мене хочеш, кохана?»), 1997. За сюжетом цього оповідання в Іспанії створено художній фільм.

Мануель Рівас




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4
Видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації утос білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть...
Видань утос iconВидань утос
Г. Бедзьо. Зима з літом зустрічається ’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Т. Когутич «у кожній людині є сонце,тільки дайте йому світити» ’’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconВидань утос
Українців,які прославили нашу країну на весь світ у 2016 році’’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Дж. Бакен. Тридцять дев’ять сходин (детектив. Закінчення)”””””’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Андрейців. Кудлатий друг героя. Як собаки реабілітують ветеранів ато’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’
Видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Марковська. Лікарі мистецтва: втрата ікони як людська втрата’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка