Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка11/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32
Минуло кілька місяців, перше ніж Урсула зауважила те, що вже стало набутком усієї людності й що від неї приховували, аби не примножувати її страждань. Спершу в неї зародилася підозра. «Аркадіо ставить собі будинок», — з удаваною гордістю повідомила вона своєму чоловікові, намагаючись влити йому в рота ложку гарбузового соку. І однак мимоволі зітхнула: «Не знаю чому, але мені все це не до вподоби». Згодом, коли їй стало відомо, що Аркадіо не тільки спорудив будинок, а ще й замовив собі віденські меблі, вона вже не сумнівалася в тому, що він тратить громадські гроші. Якось, вертаючи додому з недільної меси, вона побачила, що він у новому будинку грає в карти зі своїми офіцерами. «Ти ганьба нашої родини!» — гукнула вона йому. Аркадіо не звернув на неї уваги. Тільки тоді Урсула довідалася, що в нього шестимісячна дочка й що Санта Софія де ла П'єдад, з якою він живе, не вінчавшися, знову вагітна. Урсула вирішила написати полковникові Ауреліано Буендіа, хоч би де він був, і довести до його відома все, що сталося. Проте події, які нагрянули в наступні дні, не тільки завадили їй здійснити цей намір, а й навіть змусили пошкодувати про задумане. Війна, яка доти була для всіх тільки словом на означення чогось невиразного й далекого, прибрала форм драматичної дійсності. Наприкінці лютого до воріт Макондо під'їхала сіра від пилюки стара баба верхи на ослі, нав'юченому віниками. Вигляд у неї був зовсім безневинний, і вартові пропустили її, нічого не спитавши: вони подумали, що то звичайна торговка з долини. Стара поїхала просто до казарми. Аркадіо прийняв її в колишній власній кімнаті, перетвореній тепер у щось на взірець тилового табору: то там, то там видніли згорнуті або підчеплені за кілки гамаки, всі кутки були закидані купами мат, на підлозі безладно валялися ґвинтівки, карабіни і навіть мисливські рушниці. Стара виструнчилася, віддала честь і відрекомендувалася:
Полковник Ґреґоріо Стівенсон.
Він приніс погані вісті. За його словами, останні вогнища опору лібералів придушено. Полковник Ауреліано Буендіа, що відступає з боями від Ріоачі, послав його з дорученням до Аркадіо. Макондо належить здати без опору з умовою, якщо під слово честі буде ґвинтівовано недоторканність життя та власності лібералів. Аркадіо з презирливим співчуттям окинув зором чудного на вигляд гінця, якого так легко було прийняти за стару бабу.
Ви, звісно, маєте якийсь писаний наказ, — сказав він.
Звісно, — відповів гонець, — я його не маю. Легко зрозуміти, що за нинішніх обставин неприпустимо мати при собі будь-які компрометуючі матеріали.
Говорячи це, він дістав з-за пазухи й поклав на стіл золоту рибку. «Гадаю, цього досить», — мовив він. Аркадіо потвердив, що це справді одна з рибок, виготовлених полковником Ауреліано Буендіа. Але хто-небудь міг купити її ще до війни або й украсти, тож вона не мала ніякої сили документа. Щоб засвідчити свою особу, гонець допустився навіть порушення військової таємниці. Він сказав, що пробирається на Кюрасао з важливим завданням — навербувати там вигнанців з островів Карибського моря, дістати зброю, спорядження і наприкінці року зробити спробу висадитися на узбережжі. Полковник Ауреліано Буендіа, певний успішного здійснення цього задуму, вважає, що нині не варто приносити марні жертви. Але Аркадіо був непохитний. Він наказав тримати гінця під вартою, поки не буде перевірено його особу, й вирішив захищати Макондо до загину.
Чекати довелося недовго. Повідомлення про поразку лібералів ставали чимраз вірогідніші. Однієї ночі наприкінці березня, під час не за сезоном раннього дошу, напружений спокій попередніх тижнів порушили розпачливі звуки сурми, відтак гримнув гарматний постріл, і снарядом знесло з церкви дзвіницю. Рішення чинити опір і справді виявилося божевіллям. Аркадіо мав під собою лише п'ятдесят чоловік, погано озброєних, із запасом патронів по двадцять штук на кожного. Щоправда, серед цих людей були учні з його школи, запалені його пишномовними закликами й готові покласти голову задля пропащого діла. На той час, коли земля здригалася від гарматної стрілянини й чути було безладну тріскотняву пострілів, тупіт чобіт, суперечливі команди й безглузді сиґнали сурми, чоловік, який називав себе полковником Стівенсоном, домігся нарешті розмови з Аркадіо. «Звільніть мене від ганебної смерті в колодках і з оцим бабським лахміттям на тілі, — сказав він. — Якщо я повинен померти, то хай я помру в бою». Його слова переконали Аркадіо. Він наказав видати Стівенсону ґвинтівку й двадцять патронів і залишив його з п'ятьма бійцями захищати казарму, а сам пішов разом зі своїм штабом, щоб очолити оборону. Аркадіо не встиг вийти на дорогу в долину. Барикади на вході до міста були розбиті, і захисники міста билися вже на вулицях, перебігаючи від будинку до будинку; спочатку, поки не скінчилися патрони, вони стріляли з ґвинтівок, потім — із пістолетів проти Гвинтівок, і зрештою почався бій врукопаш. Бачачи неминучу поразку, багато жінок повискакували на вулицю, озброївшись дрючками й кухонними ножами. Серед цього безладу Аркадіо зустрів Амаранту, яка шукала його, мов божевільна, в самій тільки нічній сорочці, з двома старими пістолетами Хосе Аркадіо Буендіа в руках. Аркадіо віддав ґвинтівку офіцерові, що втратив у бою свою зброю, а самкинувся з Амарантою в провулок поряд, щоб відвести її додому. Урсула чекала в дверях, не звертаючи уваги на свист снарядів, з яких один пробив діру в фасаді сусіднього будинку. Дощ ущух, але вулиці були слизькі й м'які, як розмокле мило, і в нічній пітьмі доводилося посуватись навмання. Аркадіо залишив Амаранту біля Урсули, повернувся й хотів вистрелити по двох солдатах, які стріляли із-за сусіднього рогу. Пістолети, що довго лежали в шафі, дали осічку. Затуляючи собою Аркадіо, Урсула спробувала увіпхати його в будинок.
На Бога, ходімо, — кричала вона. — Годі вже дуріти!
Солдати прицілилися в них.
Відпустіть цього чоловіка, сеньйоро, — вигукнув один, — бо ми за наслідки не відповідаємо!
Аркадіо відштовхнув Урсулу й здався. Трохи згодом стрілянина стихла й закалатали дзвони. Опір було зломлено десь за півгодини. Жоден з бійців Аркадіо не залишився живий, але, перш ніж померти, вони хоробро билися проти трьохсот солдатів. Останнім їхнім оплотом стала казарма. Перш ніж їх мали атакувати, той, що називав себе полковником Греґоріо Стівенсоном, звільнив ув'язнених і наказав своїм людям залишити казарму і йти битися на вулицю. Незвичайна рухливість, завдяки якій він устигав вести вогонь із кількох вікон, та несхибна влучність, з якою він вистріляв усі свої двадцять патронів, створили враження, що казарма захищена дуже добре, і тоді нападники зруйнували її з гармат. Капітан, що командував операцією, був вражений, не виявивши серед руїн нікого, крім мертвого чоловіка в самих тільки підштаниках; його відірвана снарядом рука стискала ґвинтівку з порожньою обоймою. У нього було густе й довге, як у жінки, волосся, підколоте гребенем на потилиці, на шиї висіла ладанка з золотою рибкою. Перевернувши забитого носаком чобота, щоб глянути на обличчя, капітан закляк, вражений. «Що за чортівня!» Підійшли інші офіцери.
Подивіться-но, де він об'явився, — сказав їм капітан. — Таж це Ґреґоріо Стівенсон.
На світанку, за вироком військово-польового суду, Аркадіо було розстріляно біля цвинтарного муру. За останні дві години життя він так і не спромігся збагнути, чому зник страх, що мучив його з самого малечку. Цілком спокійно, але зовсім не тому, що хотів показати свою нещодавно виявлену мужність, слухав він нескінченні пункти звинувачення. Думав про Урсулу, яка о цій годині, мабуть, п'є каву під каштаном з Хосе Аркадіо Буендіа. Думав про свою восьмимісячну дочку, якій ще не встигли дати ім'я, і про ту дитину, що мала народитися в червні. Думав про Санта Софію де ла П'єдад, згадав, що звечора, коли він ішов воювати, вона присолювала оленину для суботнього обіду, згадав і затужив за темним потоком волосся, що спадало їй на плечі, за віями, такими довгими та іустими, аж вони видавалися штучними. Він думав про своїх близьких без сентиментальності, суворо підбивав підсумки свого життя, починаючи розуміти, що найдужче любив тих, кого найбільше ненавидів. Голова військово-польового суду почав свою заключну промову, а Аркадіо так і не спостеріг того, що вже минуло дві години. «Навіть якби перелічені звинувачення й не були потверджені такими численними доказами, — вів далі голова, — то безвідповідальної й злочинної зарозумілості звинуваченого, який послав своїх підлеглих на марну загибель, було б досить для ухвалення йому смертного вироку». В оцій розгромленій школі, де він уперше відчув упевненість у собі, даровану владою, за кілька метрів від кімнати, де він пізнав непевність, породжувану коханням, формальності, що супроводять смерть, видались Аркадіо безглуздими. Власне, для нього важила не смерть, а життя, тим-то, коли було зачитано вирок, він відчув не страх, а тугу. Не мовив жодного слова, доки його не спитали про останнє бажання.
— Перекажіть моїй дружині, — відповів він гучним голосом, — нехай назве дочку Урсулою, — і, помовчавши, потвердив: — Так, Урсулою, як звуть бабусю. Скажіть їй також, що коли дитина, яку вона носить під серцем, буде хлопчиком, то хай йому дадуть ім'я Хосе Аркадіо, але на честь не дядька, а діда.
Перше ніж Аркадіо відвели до стіни, падре Никанор спробував висповідати його. «Мені нема в чому каятися», — відказав Аркадіо, випив чашку чорної кави й віддав себе в руки солдатів. Капітана, який командував каральним загоном, аж ніяк не випадково прозвали Роке М'ясник: це був фахівець масових страт. Прямуючи до цвинтаря під упертою мжичкою, Аркадіо побачив, що на обрії вже займається осяйний ранок середи. Слідом за нічним туманом розвіялась і його туга, поступившися місцем безмежній цікавості. Йому було сказано стати спиною до стіни, і тільки тоді він помітив Ребеку — з мокрою головою, зодягнена в сукню з якоїсь тканини в рожеві квіточки, вона розчиняла навстіж вікна будинку. Аркадіо зосередив усю свою силу волі, щоб привернути її увагу. Ребека й справді раптом зиркнула на стіну й заклякла з жаху, відтак, ледве пересиливши себе, махнула Аркадіо на прощання рукою. Аркадіо відповів їй таким самим порухом. Цієї миті в нього націлилися задимлені цівки ґвинтівок, і він почув слово за словом проспівані енцикліки Мелькіадеса, і почув кроки незайманої Санта Софії де ла П'єдад, заблуканої в класній кімнаті, і ще відчув, як його ніс прибирає тієї крижаної твердості, що вразила його, коли він дивився на обличчя мертвої Ремедіос. «А хай йому грець, — іще встиг подумати він, — таж я забувся сказати: коли народиться дівчинка — нехай назвуть її Ремедіос». І тоді, одним нищівним ударом, його знову охопив увесь той страх, який так мучив його протягом усього життя. Капітан скомандував «вогонь». Аркадіо ледве встиг випнути груди й піднести голову, не розуміючи, звідки тече гаряча рідина, обпікаючи йому литки.
— Наволоч! — вигукнув він. — Хай живе партія лібералів!
У травні війна скінчилася. За два тижні перед тим, як уряд офіційно повідомив про це пишномовною відозвою, обіцяючи безжально покарати заводіїв бунту, полковник Ауреліано Буендіа, що, перевдягнувшись індіанцем-знахарем, уже був майже дістався до західного кордону, потрапив у полон. З двадцяти одного чоловіка, яких він узяв із собою на війну, чотирнадцять загинули в боях, шестеро лежали поранені, і тільки один був поряд з ним у хвилину остаточної поразки — полковник Герінельдо Маркес. Звістку про захоплення в полон Ауреліано Буендіа було оголошено в Макондо надзвичайним декретом. «Він живий, — повідомила Урсула свого чоловіка. — Тож помолімося, щоб вороги виявили до нього милосердя», Три дні вона оплакувала сина, а на четвертий пополудні, збиваючи на кухні вершки з цукром, виразно зачула десь поряд його голос. «Це Ауреліано, — закричала вона й побігла до каштана, щоб сказати цю новину чоловікові. — Не знаю, яким дивом він урятувався, але він живий, і ми незабаром побачимо його». Урсула твердо вважала, що так воно й буде. Вона загадала вимити в будинку підлогу й переставити меблі. А через тиждень, взявшись невідь-звідки, не підтверджена декретом, пройшла чутка, яка драматично потвердила Урсулине пророцтво. Полковника Ауреліано Буендіа засуджено до смертної кари, і вирок буде виконано в Макондо для науки його жителям. У понеділок, десь о пів на одинадцяту ранку, Амаранта одягала Ауреліано Хосе, аж ураз до неї долинув далекий безладний шум і звуки сурми, а через секунду до кімнати вскочила Урсула, гукнувши: «Ведуть!» Солдати ударами прикладів розчищали собі шлях у незліченному натовпі. Проштовхуючись крізь щільну масу людей, Урсула й Амаранта дісталися до сусідньої вулиці і там побачили його. Він був схожий на жебрака. Босий, обшарпаний, волосся й борода розкошлані. Йшов, не відчуваючи ногами розпеченого пилу, руки були зв'язані за спиною мотузкою, що її кінець тримав у руці вершник-офіцер. Обік Ауреліано вели полковника Герінельдо Маркеса, також брудного та обдертого. Але вони не були сумні. Здавалося, ніби вони схвильовані поводженням натовпу, що осипав солдатів усілякими образами.
Синку мій! — пролунав серед загального гамору зойк Урсули; вона вдарила солдата, що намагався затримати її. Офіцерів кінь став дибки. Полковник Ауреліано Буендіа здригнувся, спинився й, ухилившись від материних рук, твердо подивився їй в очі.
Ідіть додому, мамо, — сказав він. — Попросіть дозволу у властей і приходьте до мене у в'язницю.
Поглянув на Амаранту, яка нерішуче стояла за Урсулою, всміхнувся їй і спитав: «Що то в тебе з рукою?» Амаранта підняла руку в чорній пов'язці. «Обпекла», — відповіла вона й відтягла Урсулу вбік, з-перед коней, що насувалися на них. Солдати дали залп угору. Загін кіннотників оточив полонених і клусом попрямував до казарми.
Увечері Урсула прийшла до в'язниці на побачення з полковником Ауреліано Буендіа. Вона була спробувала дістати дозвіл через дона Аполінара Москоте, але його слово нічого не важило: вся влада перебувала в руках військових. Падре Никанор лежав з нападом печінки: Батьки полковника Герінельдо Маркеса, не засудженого до смертної кари, вже пробували навідати сина, але їх відігнали прикладами. Переконавшись, що знайти посередників неможливо, і впевнена, що Ауреліано буде розстріляно на світанку, Урсула склала у клуночок речі, які хотіла понести йому, й пішла до казарми сама.
Я мати полковника Ауреліано Буендіа, — заявила вона.
Вартові загородили їй дорогу.
Я однаково зайду, — сказала Урсула. — Тож якщо маєте наказ стріляти — стріляйте відразу.
Сильним поштовхом відсторонила одного з них і зайшла до колишньої класної кімнати, де кілька голих до пояса солдатів чистили зброю. Чемний рум'яний офіцер у польовій уніформі та окулярах із товстими скельцями зробив знак вартовим, які були кинулися за нею, щоб вийшли.
Я мати полковника Ауреліано Буендіа, — повторила Урсула.
Ви маєте на увазі, сеньйоро, — поправив її офіцер, люб'язно посміхаючись, — що ви мати сеньйора Ауреліано Буендіа?
В його добірній мові Урсула вловила тягучі інтонації жителів гір — качако[12].
Про мене, хай буде й «сеньйор», — погодилася вона, — аби тільки ви дозволили мені його побачити.
Наказом згори будь-які відвідини засуджених на смерть було заборонено, але офіцер на свою відповідальність дозволив Урсулі побачення на п'ятнадцять хвилин. Урсула показала речі, що принесла у вузлику: чисту переміну білизни, черевики, в яких син був на своєму весіллі, й солодощі, які вона зберігала для нього від того дня, коли відчула, що він повернеться. Вона знайшла полковника Ауреліано Буендіа в кімнаті, де стояли колодки; він лежав на похідній розкладачці, розкинувши руки, бо під пахвами йому здулися нариви. Йому дозволили поголитися. Густі вуса з закрученими кінчиками підкреслювали випнуті вилиці. Урсулі здалося, ніби він блідіший, ніж був, трохи вищий і ще більше самотній. Він знав про всі події, які відбулися вдома: про самогубство П'єтро Креспі, про беззаконня Аркадіо та його розстріл, про вибрики Хосе Аркадіо Буендіа під каштаном. Знав, що Амаранта присвятила своє дівоче вдівство вихованню Ауреліано Хосе, знав, що останній виявляє незвичайні розумові здібності і навчився читати й писати тоді ж, коли почав розмовляти. Від тієї хвилі, як Урсула зайшла до кімнати, вона почулася ніяково: її бентежив дорослий вигляд сина, владність, що поширювалася від нього, сила, випромінювана всім його великим тілом. Вона здивувалася, що він так добре про все поінформований. «Таж ви знаєте, що я у вас ясновидець,
пожартував він. І додав уже серйозно: — Вранці, коли мене вели, я ніби пережив усе це».
І насправді, поки натовп галасував довкола, він був зосереджений на своїх думках, дивуючись, як постаріло місто тільки за один рік. Листя на мигдалевих деревах було обдерте. Будинки, що їх знай перефарбовували з блакитного кольору в рожевий, а потім знов у блакитний, прибрали зрештою якогось невизначеного відтінку.
А що ж ти думав, — зітхнула Урсула. — Час іде.
Воно-то так, — погодився Ауреліано, — та все ж…
Отак побачення, якого обоє стільки чекали й для якого
понаготовляли запитання, ба навіть очікувані відповіді на них, набрало форми звичайної повсякденної розмови. Коли вартовий оголосив, що побачення скінчилося, Ауреліано видобув з-під мати похідного ліжка згорнуті в трубку, просякнуті потом аркуші паперу. То були його вірші. Ті, що він присвятив Ремедіос і забрав із собою, йдучи з дому, та інші, писані згодом, під час коротких передихів між боями.
Обіцяйте мені, що їх ніхто не прочитає, — мовив він.
Сьогодні ввечері розпаліть ними плиту.
Урсула пообіцяла і встала, щоб поцілувати сина на прощання.
Я принесла тобі револьвер, — шепнула вона.
Полковник Ауреліано Буендіа впевнився, що вартового
немає поблизу.
А він мені вже ні до чого, — так само пошепки відповів він. — Але однаково давайте, бо ще знайдуть у вас, коли виходитимете.
Урсула дістала револьвера з-за пазухи, і полковник Ауреліано Буендіа запхнув його під мату на ліжку.
А тепер не прощайтеся зі мною, — спокійно, з притиском мовив він. — Нікого не благайте, ні перед ким не принижуйтеся. Переконайте себе, що мене розстріляно вже хтозна-як давно.
Урсула закусила губу, стримуючи сльози.
Приклади до наривів гарячі камені, — тільки й сказала вона.
Рвучко відвернулася й вийшла з кімнати. А полковник Ауреліано Буендіа і далі стояв, поринувши у свої думки, доки двері зачинилися. Тоді знов ліг і розкинув руки. З ранніх юних літ, усвідомивши, що наділений хистом ясновидіння, він завжди вірив, що смерть оповістить його про своє наближення якимсь певним, непохибним, незаперечним знаком; та ось до розстрілу залишилося лише кілька годин — і жодного тобі знаку. Якось до його табору в Тукуринці підійшла вродлива дівчина і попросила у вартових дозволу побачитися з ним. її пропустили: всім було відомо, що деякі фанатичні матері посилають своїх дочок у постіль до прославлених полководців, щоб, як вони вважали, поліпшити рід. Того вечора полковник Ауреліано Буендіа саме дописував вірш про людину, що заблукала в дощ, коли раптом до кімнати зайшла дівчина. Він на хвильку повернувся до неї спиною, щоб сховати аркуш до шухляди, де зберігав під замком свої вірші. І тоді відчув оте. Схопив, не озираючись, пістолет, який лежав у шухляді, й сказав:
Не стріляйте, будь ласка.
Коли він обернувся з піднятим пістолетом, то дівчина вже опустила свого й не знала, як їй повестися далі. Отак йому пощастило уникнути чотирьох замахів з одинадцяти. А було й таке: убивця, якого так і не вдалося затримати, пробрався однієї ночі в табір повстанців у Манауре і заколов кинджалом його близького друга, полковника Маґніфіко Вісбаля: бідолаху трусила пропасниця, і Ауреліано поступився йому своїм похідним ліжком. Сам він спав у гамаку і нічогісінько не чув. Усі його намагання з'ясувати глибше й докладніше свої передчуття виявились марними. Передчуття з'являлися невідь-звідки, раптово, як блиск неземного осяяння, як абсолютна, миттєва й незбагненна впевненість. Інколи вони поставали зовсім буденно, і тільки коли справджувалися, він, оглядаючись у минуле, розпізнавав їх як передчуття. А часом вони здавалися дуже певними — і не справджувалися. Іноді в ролі передчуттів виступали й звичайнісінькі вияви забобонності. Та коли полковника присудили до смертної кари і потім спитали, яке його останнє бажання, він з певністю пізнав передчуття, що підказало йому відповідь:
Я прошу, щоб вирок було виконано в Макондо.
Голова суду розсердився.
Не будьте таким розумним, Буендіа, — сказав він. — Це просто воєнна хитрість, щоб виграти час.
Не хочете — діло ваше, — відповів полковник, — але таке моє останнє бажання.
Відтоді передчуття його покинули. Того ж дня, коли Урсула навідала сина у в'язниці, він по тривалих роздумах дійшов висновку, що, можливо, цього разу смерть і не оповістить його про своє наближення, бо вона залежить не від випадку, а від волі катів. Цілу ніч він не спав: мучили нариви. Вдосвіта зачулися кроки в коридорі. «Ідуть», — сказав він собі й раптом чомусь згадав про батька, котрий тієї хвилини також думав про нього, скулившись на своїй лавочці під каштаном у похмурій досвітній напівтемряві. Полковник Ауреліано Буендіа не відчував ні страху, ні туги, а лише глуху лють на думку, що через дочасну смерть йому не судилося дізнатися, чим скінчиться все те, що він покидає. Двері розчинилися, і зайшов вартовий з чашкою кави. Назавтра, о тій же порі, коли полковник Ауреліано Буендіа, як завжди, нетямився від болю під пахвами, повторилося те саме. У четвер він роздав вартовим солодощі, принесені Урсулою, й надяг чисту білизну та верхню одіж, — затісні на нього, — а також лаковані черевики. У п'ятницю його теж не розстріляли.
Річ у тім, що військові власті не наважувалися виконати вирок. Обурення, яке охопило все місто, наштовхувало їх на думку, що розстріл полковника Ауреліано Буендіа може мати серйозні політичні наслідки не тільки в Макондо, а й в усьому околі, саме тому вони запитали поради в головному місті провінції. У ніч на суботу, поки ще чекали відповіді, капітан Роке М'ясник подався з кількома офіцерами до закладу Катаріно. Тільки одна жінка, вкрай залякана погрозами, погодилася повести його до своєї кімнати. «Вони не хочуть спати з чоловіком, у котрого смерть за плечима, — призналася вона йому. — Ніхто не відає, як це станеться, але всі кажуть, що й того офіцера, котрий розстріляє полковника Ауреліано Буендіа, і всіх його солдатів одного за одним рано чи пізно заб'ють, хай вони сховаються хоч на край світу». Капітан Роке М'ясник обговорив таку можливість із рештою офіцерів, а ті — зі своїми начальниками. У неділю, — хоча ніхто цього відверто не сказав і військові ніякими діями не порушили напруженого спокою останніх днів, — усьому місту вже стало відомо, що офіцери не хочуть брати на себе відповідальність і наміряються під будь-яким приводом уникнути участі в страті. У понеділок поштою одержали письмовий наказ: вирок має бути виконаний протягом двадцяти чотирьох годин. Увечері офіцери вкинули в кашкет шість клаптиків паперу зі своїми іменами, і нещаслива доля капітана Роке М'ясника підсунула йому виграшний квиток. «Долі не обминути, — з глибокою гіркотою зауважив капітан. — Народився я шльондриним сином — ним і здохну». О п'ятій годині ранку він вибрав — теж жеребкуванням — загін солдат, вишикував його у дворі й розбудив смертника традиційними словами.
Ходімо, Буендіа, — мовив він. — Година настала.
Ах, так, — озвався полковник. — Недарма мені снилося, ніби в мене прорвались нариви.
Відтоді як Ребека Буендіа дізналася, що Ауреліано мають розстріляти, вона щодня вставала о третій годині ранку. Сиділа потемки в спальні на ліжку, що здригалося від хропіння Хосе Аркадіо, і вдивлялася крізь шпарку прочиненого вікна в цвинтарну стіну. Чекала цілісінький тиждень з тією самою потаємною впертістю, з якою свого часу дожидала листів від П'єтро Креспі.
Тут вони його не будуть розстрілювати, — казав їй Хосе Аркадіо. — Його розстріляють серед ночі в казармі, щоб не було відомо, хто стріляв, і закопають там.
Але Ребека чекала далі.
Ті тварюки розстріляють його тут, — відповідала вона.
І була так певна цього, що навіть обмірковувала, як їй
прочинити двері, щоб помахати йому на прощання рукою.
Та не поведуть вони його вулицею під охороною тільки шести заляканих солдатів, — стояв на своєму Хосе Аркадіо. — Адже вони знають, що народ готовий на все.
Байдужа до чоловікових аргументів, Ребека й далі чатувала біля вікна.
Ось побачиш, які це тварюки, — повторювала вона.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка