Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка13/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   32
— Я прибув на похорони короля.
Потім зайшли до кімнати, почали торсати Хосе Аркадіо Буендіа, кричати йому просто в вуха, а тоді піднесли дзеркало йому до ніздрів, але так і не змогли розбудити його. Трохи згодом, коли столяр знімав із небіжчика мірку для труни, побачили крізь вікно, що надворі йде дощ із дрібнесеньких жовтих квіточок. Цілісіньку ніч вони спадали на місто, немов безгучна злива, позасипали всі дахи, позавалювали двері, подушили тварин, які спали просто неба. Нападало стільки квітів, що вранці все Макондо було вистелене ними, ніби товстим щільним килимом, — довелося взятися за лопати та граблі, щоб розчистити дорогу для похоронного ходу.
Сидячи в плетеній гойдалці, з покладеним на коліна вишиванням, Амаранта задивилася на Ауреліано Хосе, який, густо наквацявши щоки та підборіддя мильною піною, гострив бритву об сирицевий ремінь, щоб поголитися уперше в житті. Намагаючись надати світлому пушку форму вусів, він поздирав собі прищі, порізав верхню губу й урешті зостався таким, яким був, проте складна процедура гоління справила на Амаранту враження, ніби від цієї хвилі він почав старіти.
— Ти викапаний Ауреліано, коли він був у твоїх літах, — мовила вона. — Ти вже чоловік.
Чоловіком він став давно, з того далекого дня, коли Амаранта, все ще вважаючи його дитиною, заходилася, як звичайно, роздягатися при ньому в купальні, — вона це звикла робити, відколи Пілар Тернера віддала їй хлопчика на виховання. Першого разу його зацікавила тільки глибока западина між її грудьми. Тоді він був ще такий невинний, що спитав Амаранту, чому це з нею таке скоїлося, і вона, роблячи рухи стуленими кінчиками пальців, ніби колупала собі груди, відповіла: «Копали, копали та й викопали». Довгий час по тому, коли вона, оговтавшись після смерті П'єтро Креспі, знову стала митися разом із Ауреліано Хосе, він уже не звертав уваги на западину, однак вигляд пишних грудей із коричневими сосками викликав у нього незнаний доти дрож. Він вивчав її далі, поступово відкриваючи для себе чудо інтимності, й від цього споглядання на його шкірі виступали сироти — такі самі, як і на її тілі від води. Ще зовсім малим Ауреліано Хосе взяв собі за звичку, щойно розвиднювалося, перебігати зі свого гамака в ліжко до Амаранти, чия близькість мала властивість проганяти страхи, породжувані темрявою. Але від того дня, коли він звернув увагу на її наготу, вже не страх перед темрявою спонукав його забиратися під протимоскітну сітку на Амарантиному ліжку, а палке бажання відчувати її теплий подих удосвіта. Якось на світанку, — це сталося саме тоді, коли Амаранта відмовила полковникові Герінельдо Маркесу, — Ауреліано пробудився від задухи і відчув, як Амарантині пальці, мов гарячі пожадливі черв'ячки, підбиралися до його живота. Прикидаючися сплячим, він перевернувся на спину, щоб відкритися їм, і тоді рука без чорної пов'язки посунула далі, нишпорячи, мов сліпий молюск серед водоростей своєї нестерпної туги. І хоча обоє вдавали, буцімто нічого не сталося, проте кожен знав, що інший також знає, і від тієї ночі вони були зв'язані нерозривними путами спільництва. Тепер Ауреліано Хосе не міг заснути, доки годинник у вітальні не заграє опівнічного вальсу, а перезріла дівчина, чия шкіра вже починала навіювати сум, не знаходила ні хвилини спокою доти, доки до неї під сітку не прослизне сновида, якого вона виплекала, не припускаючи навіть думки про те, що він правитиме їй за тимчасовий засіб від самотності. Вони не тільки спали вдвох, зовсім голі, віддаючись виснажливим пестощам, а й переслідували одне одного по всіх закутках будинку і в будь-який час зачинялися в спальні, охоплені постійним, неослабним збудженням. Одного разу Урсула мало не заскочила їх зненацька, коли зайшла до комірчини, де вони почали цілуватися. «Ти дуже любиш свою тітку?» — простодушно спитала вона Ауреліано Хосе. Він відповів ствердно. «І добре робиш», — схвально зауважила Урсула, відміряла борошна на хліб і повернулася на кухню. Цей випадок привів Амаранту до тями. Вона збагнула, що зайшла надто далеко, що вже не просто грається в поцілунки з дитиною, а бреде непевною трясовиною осінньої пристрасті, небезпечною і позбавленою майбутнього, — і відразу поклала всьому край. Ауреліано Хосе, котрий саме в той час закінчував свою стройову підготовку, був змушений примиритися з цим і почав ночувати в казармі. В суботу він із солдатами ходив до закладу Катаріно. Там юнака в його стрімчастій самотності й дочасній зрілості втішали жінки, які пахли зів'ялими квітами і яких він ідеалізував у темряві, обертаючи пристрасними зусиллями уяви в Амаранту.
Трохи згодом почали надходити суперечливі повідомлення про перебіг війни. Хоча сам уряд офіційно визнавав, що повстанці здобувають перемогу за перемогою, офіцери в Макондо мали секретні відомості про неминучу капітуляцію. В перших числах квітня до полковника Герінельдо Маркеса прибув посланець. Він підтвердив, що насправді керівники партії лібералів вступили в переговори з командирами повстанських загонів внутрішніх областей країни і невдовзі з урядом буде підписано перемир'я на таких умовах: ліберали дістануть три міністерські портфелі, буде створено ліберальну меншість у парламенті й оголошено амністію для повстанців, які складуть зброю. Посланець привіз цілком таємний наказ полковника Ауреліано Буендіа, не згодного з умовами перемир'я. Згідно з цим наказом полковник Герінельдо Маркес мав вибрати п'ятеро своїх найнадійніших людей і бути готовим разом з ними покинути країну. Наказ було виконано в якнайсуворішій таємниці. За тиждень до офіційного оголошення перемир'я, поки ширилися найсуперечливіші чутки, полковник Ауреліано Буендіа і десять відданих йому офіцерів, серед них — і Роке М'ясник, таємно після полуночі прибули до Макондо, розпустили ґарнізон, закопали зброю й знищили архіви. Вдосвіта вони покинули місто разом із полковником Герінельдо Маркесом і п'ятьма його офіцерами. Операцію було проведено так швидко й тихо, що Урсула дізналася про неї тільки в останню хвилину, коли хтось тихенько постукав у вікно її спальні й прошепотів: «Якщо хочете бачити полковника Ауреліано Буендіа, негайно вийдіть». Урсула підхопилася з ліжка й у самій нічній сорочці вибігла на вулицю, але встигла лише почути в темряві кінський тупіт — кавалькада, оповита хмарою куряви, гнала чвалом, залишаючи Макондо. І тільки назавтра Урсула побачила, що Ауреліано Хосе поїхав разом зі своїм батьком.
Десять днів по тому, як уряд і опозиція спільним комюніке повідомили про закінчення війни, надійшла звістка про перше повстання, підняте полковником Ауреліано Буендіа на західному кордоні. Проте його нечисленні й погано озброєні загони були розбиті менш як за тиждень. Однак протягом року, поки ліберали й консерватори робили все можливе, щоб країна повірила в «їхнє примирення, полковник Ауреліано Буендіа очолив іще сім збройних виступів. Якось уночі він відкрив зі шхуни гарматний вогонь по Ріоачі; щоб помститися за це, ґарнізон Ріоачі повитягав з постель і розстріляв чотирнадцять найвідоміших ліберал і в міста. Полковник Ауреліано Буендіа захопив прикордонний митний пост, утримував його понад п'ятнадцять днів і звідти звертався до нації з закликом почати загальну війну. Іншим разом він проблукав три місяці сельвою, намагаючися здійснити безглуздий задум — пройти хащами близько півтори тисячі кілометрів, щоб почати воєнні дії в передмістях самої столиці. Якось він опинився за двадцять кілометрів від Макондо, але передові загони урядових військ примусили його відступити в гори — в ті місця, що були неподалік від зачарованої галявини, де його батько багато років перед тим натрапив на кістяк іспанського ґалеона.
Якраз о тій порі померла Вісітасьйон. Умерла своєю смертю, як і хотіла, бо ж задля цього вона відмовилася навіть від трону, боячись безсоння. Вона заповідалат щоб зі скриньки під її ліжком дістали гроші, наскладані нею за двадцять років служби, і відіслали полковникові Ауреліано Буендіа на продовження війни. Але Урсула не стала діставати цих грошей: пройшла чутка, ніби полковник Ауреліано Буендіа загинув під час висадки на узбережжя поблизу головного міста провінції. Офіційне повідомлення про його смерть — уже четверте за останні два роки — вважалося вірогідним майже шість місяців, тому що про полковника Ауреліано Буендіа це надходило більше жодної вісті. Аж раптом, коли Урсула й Амаранта були вже оголосили нову жалобу, на додачу до попередніх, в місто прийшла приголомшлива звістка: полковник Ауреліано Буендіа живий, але, як видно, відмовився боротися проти уряду своєї країни й приєднався до федералістів, котрі звитяжно б'ються по інших республіках Карибського моря. Він з'являвся під чужими іменами й щоразу все далі від рідної землі. Згодом з'ясувалося, що в той час він був запалений ідеєю об'єднати всі федералістські сили Центральної Америки й повалити уряди консерваторів на всьому континенті — від Аляски до Патагонії. Перша звістка, яку Урсула одержала безпосередньо від нього, прибула аж через кілька років по тому, як він востаннє навідався до Макондо, — це був пожмаканий лист із нечіткими літерами, що порозпливалися, — його передавали з рук у руки аж від Сантьяґо-де-Куба.
— Ми назавжди втратили Ауреліано, — вигукнула Урсула, прочитавши листа. — Якщо так триватиме й далі, то наступне Різдво він справлятиме край світу.
Чоловік, до якого вона зверталася з цими словами і якому показали листа раніше, ніж усім іншим, був генерал-консерватор Хосе Ракель Монкада, призначений алькальдом Макондо після закінчення війни. «Ох, цей мені Ауреліано, — зауважив генерал Монкада. — Дуже шкода, що він не консерватор». Генерал справді захоплювався полковником Ауреліано Буендіа. Як і багато хто з цивільних із партії консерваторів, Хосе Ракель Монкада брав участь у війні, захищаючи інтереси своєї партії, і на полях битв одержав звання генерала, хоч і не мав ані найменшого покликання до військової служби. Ба навіть навпаки: як і багато його товаришів по партії, він був переконаним противником вояччини. Вважав військових безпринципними ледарями, інтриганами, кар'єристами й мастаками проводити акції проти мирного населення, щоб повернути безлад на свою користь. Розумний, приємний сангвінік, любитель смачно попоїсти, фанатичний прихильник півнячих боїв, генерал Хосе Ракель Монкада був якийсь час найнебезпечнішим супротивником полковника Ауреліано Буендіа. Йому вдалося завоювати авторитет серед новоспечених військових у великому районі узбережжя. Одного разу, коли стратегічні міркування вимусили його здати якийсь укріплений пункт військам полковника Ауреліано Буендіа, він, відступаючи, залишив тому два листи. В першому, докладному, генерал пропонував організувати спільну кампанію за гуманні методи ведення війни. Другий лист було адресовано генераловій дружині, яка жила на зайнятій повстанцями території, і в доданій записці генерал просив передати цього листа за адресою. Відтоді, навіть у найкривавіші періоди війни, обидва командуючі укладали перемир'я для обміну полоненими. Оці паузи, перейняті якимось святковим настроєм, генерал Монкада використовував для того, щоб навчити полковника Ауреліано Буендіа грати в шахи. Вони стали великими друзями. Навіть почали обмірковувати можливість узгодити дії простих людей в обох партіях, щоб у такий спосіб припинити вплив вояччини та професійних політиків і встановити гуманний лад, при якому буде використано все краще з доктрини кожної партії. Коли війна закінчилася, полковник Ауреліано Буендіа зник у лабіринтах нескінченної диверсійної діяльності, а генерала Монкаду було призначено корехідором Макондо. Він знову вбрався в цивільну одежу, замінив солдатів беззбройними поліцаями, зобов'язав шанувати закони про амністію й надав допомогу родинам декотрих лібералів, загиблих у бою. Домігся також того, що Макондо оголосили центром муніципального округу, і, ставши першим його алькальдом, налагодив у місті таке спокійне й упевнене життя, що про війну згадували вряди-годи, як про якесь далеке безглузде страхіття. Вкрай виснаженого нападами хвороби печінки падре Никанора замінили падре Коронелем, ветераном першої федералістської війни, — в Макондо його прозвали Буркотуном. Бруно Креспі, що одружився з Ампаро Москоте і чий магазин іграшок процвітав, як і перше, збудував у місті театр, отож невдовзі театральні трупи Іспанії внесли Макондо в маршрути своїх гастролей. Театр являв собою простору залу просто неба — з дерев'яними лавами й оксамитовою завісою з зображеннями грецьких масок та трьома касами у вигляді лев'ячих голів, де квитки продавалися через широко роззявлені пащі. У ту пору було доведено до ладу й шкільну будівлю. Школу очолив присланий з одного містечка долини старий учитель дон Мельчор Ескалона; ледачих учнів він примушував повзати навколішки брукованим двором, а надто балакучих — їсти пекучий перець, і те й те — зі згоди батьків. Ауреліано Другий і Хосе Аркадіо Другий, норовливі близнюки Санта Софії де ла П'єдад, одні з перших сіли в класній кімнаті зі своїми грифельними дошками, шматочками крейди й алюмінієвими кухликами, позначеними їхніми іменами; Ремедіос, котра успадкувала красу своєї матері, частіше почали називати Ремедіос Прекрасною. Незважаючи на роки, постійні жалоби й численні турботи, Урсула не піддавалася старості. З допомогою Санта Софії де ла П'єдад вона надала нового розмаху виробництву кондитерських виробів і не тільки поновила статок, витрачений сином на війну, а й набила чистим золотом кілька висушених гарбузів, заховавши їх у спальні. «Поки Бог дає мені життя, — не раз казала вона, — в цьому домі божевільних завжди буде вдосталь грошей». Такі були справи, коли Ауреліано Хосе дезертирував із федералістських військ у Нікарагуа, найнявся матросом на німецьке судно й нарешті з'явився вдома на кухні, великий і дужий, мов кінь, смаглявий і довговолосий, як індіанин, із потаємним рішенням одружитися з Амарантою.
Коли Амаранта побачила його, то відразу зрозуміла, чого він повернувся, дарма що він їй нічого не сказав. За столом вони не зважувалися глянути одне на одного. Але через два тижні після свого повернення Ауреліано Хосе, при Урсулі, пильно подивившись в очі Амаранті, мовив: «Я весь час тільки й думав про тебе». Амаранта його уникала. Намагалася з ним не зустрічатися й не розлучалася з Ремедіос Прекрасною. Якось небіж спитав її, чи довго ще вона збирається носити на руці чорну пов'язку, — Амаранта сприйняла це як натяк на її незайманість, і відчула, як запалали щоки, й сама на себе розлютилася. Відколи повернувся Ауреліано Хосе, вона стала брати на засув двері своєї спальні, але потім, чуючи, як він щоночі мирно хропе в сусідній кімнаті, не стала дотримуватись цієї остороги. Якось перед світанком, майже по двох місяцях після його повернення, вона почула, що він зайшов до спальні. І тоді, замість утекти або закричати, як намірялася доти, Амаранта завмерла, перейнявшись солодким почуттям заспокоєння. Вона відчула, що він прослизнув під протимоскітну сітку, як робив це ще дитиною, як робив це здавен, і тіло їй вкрилося холодним потом, а зуби нестримно зацокотіли, коли вона виявила, що він зовсім голий. «Забирайся, — прошепотіла Амаранта, задихаючись від цікавості. — Забирайся, бо закричу». Але тепер Ауреліано Хосе знав, що треба сказати, бо був уже не дитиною, яка боялася темряви, а звіром з казарми. Від цієї ночі знову почалися їхні безгучні й марні битви, що тривали аж до ранку. «Таж я твоя тітка, — гаряче шепотіла Амаранта. — Вважай, майже твоя мати, і не тільки за роками, хіба що груддю тебе не годувала». На зорі Ауреліано Хосе йшов геть, приходив наступної ночі й, бачачи незамкнені двері, щоразу збуджувався чимдалі дужче. Адже він ніколи не переставав жадати Амаранти. Він зустрічав її по темних спальнях підкорених міст, а надто — по огидних спальнях будинків розпусти; її образ виникав перед ним у бридкому запаху скипілої крові, що йшов від бинтів поранених, у миттєвому жаху перед смертельною небезпекою, одне слово, виникав завжди й усюди. Він утік з дому, намагаючися знищити пам'ять про неї за допомогою відстані і тої запаморочливої жорстокості, яку його товариші по зброї називали хоробрістю; та що більше бруднив він її образ лайном війни, то більше війна нагадувала йому про Амаранту. Ось так він і мордувався на вигнанні в пошуках смерті, щоб у такий спосіб урятуватися від Амаранти, аж поки якось почув давню оповідку про одного чоловіка, що одружився зі своєю тіткою, яка була йому ще й двоюрідною сестрою, і син його став доводитися сам собі дідом.
А хіба можна одружитися з рідною тіткою? — здивовано спитав Ауреліано Хосе.
І не просто можна, — відповів йому один солдат. — Для того ми й воюємо проти попів, щоб кожен міг одружуватися з будь-ким — навіть з рідною матір'ю.
Через два тижні по цій розмові Ауреліано Хосе дезертирував. Амаранта видалась йому більш змарнілою, ніж він її пам'ятав, сумнішою та стриманішою, і — що була правда — майже на останній межі зрілості, але палкою, як ніколи, в темряві спальні і, як ніколи, збудливою в своїй войовничій обороні. «Ти тварюка, — говорила загнана його переслідуваннями Амаранта. — Хіба ти не знаєш, що женитися на тітці можна лише з дозволу Папи Римського?» Ауреліано Хосе обіцяв вирядитися до Рима, проповзти навколішках усю Європу й поцілувати пантофлю його святості, аби тільки Амаранта опустила свої підйомні мости.
Та й справа тут не тільки в дозволі, — відбивалася Амаранта. — Від такого шлюбу діти народжуються зі свинячими хвостами.
Ауреліано Хосе був глухий до будь-яких її доводів.
Та хай народжуються хоч і крокодили, — благав він.
Якось на світанні, переможений нестерпними муками
стримуваного бажання, він подався до закладу Катаріно. Там він знайшов лагідну й дешеву жінку з обвислими грудьми, котра на якийсь час утихомирила його нутро.
Тоді він спробував застосувати до Амаранти тактику вдаваної зневаги. Проходячи повз неї ґалереєю, де вона навдивовижу вправно шила на швацькій машинці, він не озивався до дівчини жодним словом. Амаранті ніби спав з плечей тягар, і враз, сама не зрозумівши чому, вона знову стала думати про полковника Герінельдо Маркеса, з тугою згадувати вечірні партії в шашки, і їй навіть захотілося побачити полковника в своїй спальні. Ауреліано Хосе і не уявляв собі, як багато він утратив через свою помилкову тактику; раз уночі, неспроможний грати далі роль байдужого, він знову прийшов до її кімнати, однак Амаранта відмовила йому з несхитною рішучістю й назавжди взяла двері спальні на засув.
Через кілька місяців після повернення Ауреліано Хосе до будинку завітала пишнотіла, з ясминовим ароматом жінка з хлопчиком років п'яти. Жінка заявила, що це син полковника Ауреліано Буендіа, і вона хотіла б, щоб Урсула охрестила його. Ніхто не взяв під сумнів походження цієї безіменної дитини: хлопчик був достоту такий, як і полковник у ті часи, коли його водили дивитися на лід. Жінка розповіла, що хлопчик народився з розплющеними очима й зверхньо поглядав на присутніх, розповіла також, що її лякає його манера пильно, не кліпаючи, дивитися на речі. «Викапаний батько, — зауважила Урсула. — Бракує тільки одного: щоб від його погляду стільці рухались самі по собі». Хлопчика охрестили іменем Ауреліано й дали прізвище матері: за законом він не мав права носити батькове прізвище, доки останній не визнає його своєю дитиною. Хрещеним батьком був генерал Монкада. Амаранта настійливо просила, щоб дитину залишили їй на виховання, але мати не погодилась.
Досі Урсула не знала про звичай посилати дівчат до спалень славетних вояків, як ото підпускають курей до породистих півнів, і тільки цього року впевнилася, що такий звичай існує: іще дев'ятеро синів полковника Ауреліано Буендіа було приведено до її будинку для хрещення. Старшому з усіх, дивному темноволосому хлопчикові з зеленими очима, який нічим не був схожий на батькову рідню, минуло вже десять років. Приводили дітей різного віку, різної зовнішності, але завжди це були хлопчики, і всі вони мали такий самотній вигляд, що не виникало жодного сумніву, хто їхній батько. З-поміж усіх Урсула запам'ятала лише двох. Один, надто великий як на свій вік, хлопчисько перетворив на купу скалок квіткові вази та кілька тарілок — його руки ніби мали властивість трощити на друзки все, до чого доторкалися. Другий був білявий, з материними сірувато-синіми очима й довгим кучерявим, як у дівчинки, волоссям. Він зайшов у будинок, мов до себе додому, ніби тут і виріс, підійшов прямо до скрині в Урсулиній спальні й зажадав: «Хочу заводну балерину». Урсула аж перелякалася. Розчинила скриню, порилася серед пошарпаних, запорошених речей часів Мелькіадеса й знайшла загорнуту в пару старих панчіх балерину — її колись приніс П'єтро Креспі, й про неї давно забули. Не минуло й дванадцяти років, як усі сини, що їх полковник Ауреліано Буендіа розкидав по тих краях, куди його заводила війна, дістали ім'я Ауреліано і прізвища своїх матерів — усього синів було сімнадцять. Перший час Урсула насипала їм повні кишені грошей, а Амаранта намагалася залишити хлопчиків при собі. Але згодом стали обмежуватись якимсь подарунком і роллю хрещених матерів. «Ми виконуємо наш обов'язок, хрестячи їх, — казала Урсула, записуючи в особливу книжечку прізвище й адресу нової матері, дату й місце народження дитини. — Бухгалтерія Ауреліано повинна бути в цілковитому порядку, бо ж йому доведеться вирішувати їхню долю, коли він повернеться». Якось за обідом, обговорюючи з генералом Монкадою ту бентежну плодючість, Урсула висловила бажання, щоб полковник Ауреліано Буендіа все ж колись вернувся й зібрав усіх своїх синів під одним дахом.
— Не турбуйтеся, кумо, — загадково відповів генерал Монкада. — Він повернеться швидше, ніж ви думаєте.
Генерал Монкада знав, але не захотів розкривати за обідом те, що полковник Ауреліано Буендіа уже прямує на батьківщину, щоб очолити найдовше, найрішучіше і найкривавіше повстання з усіх піднятих ним доти.
Становище знову стало таким самим напруженим, як і в місяці перед першою війною. Півнячі бої, що їх натхненником був сам алькальд, скасували. Начальник ґарнізону, капітан Акілес Рікардо, фактично перебрав на себе функції цивільної влади. Ліберали оголосили його провокатором. «Ось-ось станеться щось жахливе, — казала Урсула Ауреліано Хосе. — Не виходь на вулицю після шостої години вечора». Та марні були її благання. Ауреліано Хосе, — як колись Аркадіо, — перестав належати їй. Здавалося, повернення додому, можливість існувати без щоденних турбот і праці пробудили в ньому потяг до плотських насолод та лінощів, що було властиве і його дядькові, Хосе Аркадіо. Пристрасть Ауреліано Хосе до Амаранти згасла, не залишивши по собі й сліду. Він ніби плив собі за течією: грав у більярд, шукав порятунку від своєї самотності у випадкових жінок, нишпорив по сховках, де Урсула зберігала свої заощадження. І зрештою став заходити додому, тільки щоб перевдягтися. «Усі вони однакові, — скаржилась Урсула. — Спершу ростуть спокійно, слухняні, серйозні, здається, й мухи не скривдять, та щойно засіялась борода — відразу їх на гріх тягне». На відміну від Аркадіо, який так і не дізнався правди про своє походження, Ауреліано Хосе розвідав, що він син Пілар Тернери; вона навіть почепила йому гамак у своєму будинку — для сієсти. Вони були не просто мати й син, а товариші по самотності. Пілар Тернера вже згубила останні залишки надії. Її сміх зробився низьким, як звуки орґана, груди обвисли від випадкових нелюбих пестощів, живіт і стегна спіткала неминуча для жінки, що належала багатьом доля, але серце їй старілося без гіркоти. Гладка й метушлива, ніби фаворитка, що втрапила в немилість, вона відмовилася від ворожби на картах, яка вселяла безплідні надії, і знайшла тиху заводь, утішаючись чужим коханням. Будинок, де Ауреліано Хосе проводив сієсту, правив за місце для зустрічей сусідських дівчат із їхніми випадковими коханцями. «Можна до тебе, Пілар?» — запитували вони, уже зайшовши досередини. «Звичайно», — відповідала жінка. А якщо при цьому був присутній іще хтось, пояснювала:
— Коли я знаю, що людям добре в ліжку, то й мені добре.
Вона ніколи не брала грошей за послуги. Ніколи не відмовляла в проханнях, як ніколи не відмовляла незліченним чоловікам, котрі домагалися її любощів аж до пізнього присмерку її зрілості, дарма що ці чоловіки не приносили їй ні грошей, ні кохання, а лише зрідка — вдоволення. П'ятеро її дочок, які успадкували гарячу материну кров, іще підлітками розбрелися крученими й підступними дорогами життя. З двох синів, що виросли при ній, один загинув, воюючи в загонах полковника Ауреліано Буендіа, а другий, коли йому минуло чотирнадцять, був поранений і схоплений при спробі вкрасти кошик із курми в одному з містечок долини. З певного погляду, Ауреліано Хосе виявився тим самим високим смаглявим чоловіком, котрого п'ятдесят років поспіль провіщав їй чирвовий король, але, як і всі інші обіцяні картами чоловіки, ввійшов у її серце надто пізно — коли смерть уже помітила його своїм знаком. Вона побачила це на картах.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка