Видавничий дім «всесвіт» київ-2004



Сторінка14/32
Дата конвертації26.02.2018
Розмір4.76 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32
Не йди нікуди сьогодні ввечері, — сказала вона йому. — Залишайся ночувати тут: Кармеліта Монтьєль уже давно просить, щоб я впустила її до тебе.
Ауреліано Хосе не вловив тривожного благання, яке бриніло в материних словах.
Скажи їй, нехай чекає мене опівночі, — відповів він.
І пішов до театру, де іспанська трупа показувала виставу «Кинджал Зорро»[14]; насправді це була трагедія Соррільї, але назву за наказом капітана Акілеса Рікардо змінили, бо «Готами» ліберали називали консерваторів. Тільки в дверях, подаючи квиток, Ауреліано Хосе помітив, що капітан Акілес Рікардо з двома озброєними солдатами обшукує всіх, хто заходить. «Обережніше, капітане, — попередив Ауреліано Хосе. — Ще не народився той чоловік, який підніме на мене руку». Капітан намагався обшукати його силоміць, і Ауреліано Хосе, що не мав при собі зброї, кинувся навтікача. Солдати не послухалися наказу стріляти. «Таж це Буендіа», — пояснив один з них. Тоді, нетямлячися з люті, капітан схопив ґвинтівку, пробився крізь натовп на середину вулиці й прицілився.
Негідники! — загорлав він. — Та хай це буде хоч сам полковник Ауреліано Буендіа!
Щойно Кармеліта Монтьєль, двадцятирічна незайманка, обтерлася квітковою водою й посипала пелюстками розмарину ліжко Пілар Тернери, як пролунав постріл. Судячи по картах, Ауреліано Хосе випадало пізнати з нею щастя, в якому йому відмовила Амаранта, виростити разом з нею семеро дітей і, доживши до старості, померти в неї на руках, але куля, яка зайшла йому в спину й пробила груди, видно, неправильно розтлумачила віщування. А от капітан Акілес Рікардо — той, кому судилося померти цієї ночі, справді помер, та ще й на чотири години раніше за Ауреліано Хосе. Щойно гримнув постріл, як капітан теж упав — одразу від двох куль, випущених кимсь, хто так і зостався невідомий, — і багатоголосий крик струснув нічний морок:
— Хай живе ліберальна партія! Хай живе полковник Ауреліано Буендіа!
На дванадцяту годину ночі, коли Ауреліано Хосе уже перестав спливати кров'ю і все ворожіння Кармеліти Монтьєль звелося внівець, понад чотириста чоловік пройшли перед театром і розрядили свої револьвери в покинутий посеред вулиці труп капітана Акілеса Рікардо. Потрібно було кілька солдатів, щоб покласти на візок обважніле від свинцю тіло, яке розвалювалось, як намоклий хліб.
Обурений нахабною поведінкою урядових військ, генерал Хосе Ракель Монкада, використавши свої політичні зв'язки, знову надягнув уніформу і перебрав на себе всю цивільну й військову владу в Макондо. Однак він і не сподівався, що його миротворча діяльність зможе відвернути неминучі події. Вересневі повідомлення були суперечливі. Уряд заявляв, що утримує контроль над усією країною, а до лібералів надходили таємні звістки про збройні повстання всередині країни. Власті визнали стан війни лише тоді, коли опублікували рішення військового трибуналу, який заочно присудив полковника Ауреліано Буендіа до смертної кари. Перший же ґарнізон, якому вдасться захопити полковника в полон, повинен буде виконати вирок. «Отже, він повернувся», — радісно сказала Урсула генералові Монкаді. Але той поки що не знав цього.
Насправді ж полковник Ауреліано Буендіа уже понад місяць як повернувся до країни. Його появу супроводили найсуперечливіші чутки, за якими він перебував одночасно в кількох досить віддалених одне від одного місцях, і тому навіть сам генерал Монкада не вірив у його повернення доти, доки не було оголошено офіційно, що полковник Ауреліано Буендіа захопив два прибережні штати.
Вітаю вас, кумо, — сказав генерал Монкада, показуючи їй телеграму. — Дуже скоро ви його побачите тут.
І тільки тоді Урсула вперше занепокоїлася.
А що ви будете робити, куме? — спитала вона.
Генерал Монкада уже не раз ставив собі це питання.
Те саме, що й він, кумо: виконувати свій обов'язок.
Першого жовтня, вдосвіта, полковник Ауреліано Буендіа з тисячею озброєних солдатів атакував Макондо; ґарнізон одержав наказ триматися до кінця. Ополудні, коли генерал Монкада обідав з Урсулою, залп артилерії заколотників, прокотившись, мов грім, над містом, зруйнував ущент фасад муніципальної скарбниці. «Вони озброєні не гірше від нас, — зітхнув генерал Монкада, — і до того ж у них високий бойовий дух». О другій годині, коли земля двигтіла від артилерійської перестрілки, він попрощався з Урсулою, цілком упевнений, що веде битву, приречену на поразку.
Благаю Господа, щоб Ауреліано не з'явився в цьому домі вже сьогодні ввечері, — сказав він. — Але якщо таке станеться, обійміть його за мене, бо, думаю, мені його вже більше не доведеться бачити.
Тієї ж ночі генерала Монкаду схопили, коли він намагався втекти з Макондо, заздалегідь написавши великого листа, в якому нагадував полковникові Ауреліано Буендіа про їхні спільні наміри зробити війну гуманнішою і бажав йому здобути рішучу перемогу над корупцією військових та честолюбними домаганнями політиків обох партій. Наступного дня полковник Ауреліано Буендіа обідав разом з генералом Монкадою в Урсулиному будинку, де генерала тримали під арештом доти, доки військово-революційний трибунал вирішить його долю. Це була мирна зустріч у родинному колі. Але поки супротивники, забувши про війну, поринули в спогади про минуле, Урсула ніяк не могла позбутися похмурого враження, що її син — загарбник. Воно виникло від тієї хвилі, коли він зайшов у супроводі численної охорони, яка перевертала в кімнатах усе догори дном, аби впевнитися, що небезпеки немає. Полковник Ауреліано Буендіа не тільки дозволив це, але й сам віддавав накази владним голосом і не дозволяв нікому, навіть Урсулі, підступити до нього ближче ніж на три метри, поки офіцери з його ескорту розставили навколо будинку вартових. На полковнику була уніформа з простої бавовняної тканини без жодних відмінних знаків та високі чоботи з острогами, забруднені багнюкою й закипілою кров'ю. Кобура великокаліберного револьвера на поясі була розстебнута, й рука, оперта на рукоятку, виказувала ті самі настороженість і рішучість, що й погляд. Голова, тепер уже з глибокими залисинами, здавалася висушеною на повільному вогні. Роз'їдене сіллю Карибського моря обличчя набуло металевої твердості. Від неминучого старіння полковника захищала та життєва сила, яка мала чимало спільного з внутрішньою холодністю. Тепер він здавався вищим на зріст, блідішим, кістлявішим, ніж останнього разу, і вперше стало помітно, що він непідвладний ностальгії. «Господи Боже мій, — подумала стривожена Урсула. — Тепер він схожий на чоловіка, що здатний на все». Таким він і був. Ацтецька шаль, яку він привіз Амаранті, його спогади за столом та веселі анекдоти — все це були тільки вкриті попелом жарини його колишньої вдачі. Не встигли ще за його наказом поховати в спільній могилі забитих, як він уже звелів полковникові Роке М'яснику поквапитися з військовим трибуналом, а сам узявся за виснажливу справу — проведення радикальних реформ, які б не лишили каменя на камені від хисткої будови режиму консерваторів. «Ми повинні випередити партійних політиків, — казав він своїм помічникам. — Коли вони нарешті тверезо подивляться на дійсність, будуть поставлені перед незаперечними фактами». Саме в цей час він вирішив перевірити права на землю, зареєстровані протягом останніх десяти років, і виявив узаконене грабіжництво, яким займався його брат Хосе Аркадіо. Одним розчерком пера він анулював записи. Потім відклав на годину всі справи і, зробивши останній жест ввічливості, пішов до Ребеки, щоб довести до її відома своє рішення.
У напівтемряві вітальні самотня вдова — колись повірниця його потаємного кохання, та, чия наполегливість врятувала йому життя, — здалася полковникові примарою з минулого. Затягнена в чорне аж до зап'ястків, із серцем, що давно обернулося на попіл, ця жінка навряд чи знала щось про війну. Йому здалося, ніби фосфоресціювання її кісток проникає крізь шкіру і Ребека рухається в повітрі, повному мандрівних вогнів; у повітрі, застояному, як болотна вода, де все ще витав легкий запах пороху. Полковник почав з того, що порадив їй зробити свою жалобу не такою суворою, порозчиняти в будинку вікна й простити світові смерть Хосе Аркадіо. Але Ребека вже перебувала поза досягом суєтних утіх. Після того як вона їх марно шукала в смакові землі, в напахчених листах П'єтро Креспі, на бурхливому ліжку свого чоловіка, вона зрештою знайшла спокій у цьому будинку, де зроджені невблаганною уявою образи минулого набирали плоті й блукали, ніби людські істоти, по замурованих кімнатах. Напівлежачи в плетеній гойдалці й розглядаючи полковника Ауреліано Буендіа, наче це він був подібний до примари з минулого, Ребека не виявила ніякого хвилювання, зачувши, що загарбані Хосе Аркадіо землі буде повернуто їхнім законним власникам.
Роби як знаєш, Ауреліано, — зітхнула вона. — Я завжди вважала й переконалась іще раз, що в тебе зовсім немає родинних почуттів.
Перегляд прав на землю провадився одночасно з військово-польовими судами під головуванням полковника Герінельдо Маркеса, які завершилися розстрілом усіх взятих повстанцями в полон офіцерів. Останній суд був над генералом Хосе Ракелем Монкадою. Урсула заступилася за нього.
Це найкращий з усіх правителів, які були у нас в Макондо, — сказала вона полковникові Ауреліано Буендіа. — Зайве говорити тобі про його доброту, про любов до нашої родини: ти вже це знаєш краще від будь-кого.
Полковник Ауреліано Буендіа втупився в неї осудливим поглядом.
Я не можу брати на себе повноваження вершити правосуддя, — відповів він. — Якщо маєте щось сказати, скажіть перед військовим судом.
Урсула не тільки так зробила, але й привела з собою свідками всіх матерів повстанських офіцерів, уродженців
Макондо. Одна за одною ці найстаріші мешканки й засновниці міста — декотрі з них брали участь у сміливому переході через гірський хребет — вихваляли чесноти генерала Монкади. Останньою в цій вервечці була Урсула. Її сумний, сповнений гідності вигляд, пошана до її імені, палка переконаність, що бриніла в її словах, на якусь хвилю похитнули вниз шальку терезів правосудця. «Ви дуже серйозно поставились до цієї страшної гри і добре вчинили, бо виконали свій обов'язок, — сказала вона членам трибуналу. — Але не забувайте: поки ми, з Господньої ласки, живемо на світі, ми залишаємося вашими матерями і, хай хоч які ви там революціонери, маємо право спустити вам штани й відлупцювати ременем при першому ж вияві неповаги до нас». Суд пішов на нараду, а в повітрі класної кімнати, перетвореної на казарму, все ще бриніли ці слова. Опівночі генерала Хосе Ракеля Монкаду було засуджено до смертної кари. Незважаючи на шалені докори Урсули, полковник Ауреліано Буендіа відмовився пом'якшити кару. Незадовго до світанку він навідав засудженого в кімнаті з колодками.
Запам'ятай, куме, — сказав він йому, — тебе розстрілюю не я. Тебе розстрілює революція.
Генерал Монкада навіть не підвівся з розкладачки при його появі.
Забирайся під три чорти, куме, — відповів він.
Від свого повернення й аж до цієї миті полковник Ауреліано Буендіа не дозволяв собі поглянути на генерала Монкаду зі співчуттям. Тепер він із подивом зауважив його постарілий вигляд, тремтливі руки та якусь буденну покірність, з якою засуджений дожидав смерті, й відчув глибоке презирство до себе, однак відразу подумав, що то в ньому починає пробуджуватися жалість.
Адже ти знаєш не гірше від мене, — сказав він, — що всякий військовий трибунал — це фарс, а насправді тобі доводиться квитатися за злочини інших; цього разу ми вирішили виграти війну будь-що. Хіба ти, на моєму місці, не вчинив би так само?
Генерал Монкада встав, щоб протерти полою сорочки свої товсті окуляри в черепаховій оправі.
Мабуть, — відповів він. — Але мені болить не те, що ти збираєшся мене розстріляти, бо ж, зрештою, для таких
людей, як ми, це природна смерть. — Він поклав окуляри на ліжко і зняв годинника з ланцюжка. — Мені болить те, що саме ти, котрий так зневажав, так ненавидів солдафонів, так боровся проти них, врешті-решт сам став таким, як вони. І жодна ідея в світі не може служити виправданням цієї ницості. — Він зняв обручку, потім образок Діви Зцілительки і поклав їх поряд з окулярами та годинником. — Коли так поведеться й далі, — заявив генерал, — то ти не тільки станеш найдеспотичнішим і найкривавішим диктатором в історії нашої країни, а й розстріляєш мою куму Урсулу, щоб заспокоїти своє сумління.
Полковник Ауреліано Буендіа був незворушний. Тоді генерал Монкада подав йому окуляри, образок, годинник та обручку й мовив уже іншим тоном:
Але я покликав тебе не для того, щоб лаяти. Я хотів попросити тебе переслати ці речі моїй дружині.
Полковник Ауреліано Буендіа запхнув їх собі в кишеню.
Вона все ще проживає в Манауре?
Так, у Манауре, — підтвердив генерал Монкада, — у тому самому будинку за церквою, куди ти посилав мого останнього листа.
Я зроблю це з великим задоволенням, Хосе Ракель, — сказав полковник Ауреліано Буендіа.
Коли він вийшов на вулицю — в блакитний туман, обличчя його відразу стало вологим, як того іншого, минулого світанку, і тільки тоді він зрозумів, чому наказав виконати вирок на подвір'ї казарми, а не біля цвинтарного муру. Вишикуваний проти дверей загін привітав його, як і належить вітати главу держави.
Можете виводити, — звелів він.
Полковник Герінельдо Маркес перший відчув порожнечу війни. Як цивільний і військовий правитель Макондо, він двічі на тиждень зв'язувався по телеграфу з полковником Ауреліано Буендіа. На початку ці переговори й справді визначали перебіг війни, що її зримі обриси дозволяли встановити, на якому етапі вона перебуває, й завбачити, в якому напрямі розвиватиметься далі. Хоча полковник Ауреліано Буендіа ніколи не був відвертий навіть з найближчими друзями, у той час він ще зберігав з ними простий тон, за яким його можна було відразу впізнати на другому кінці дроту. Часто він затягував переговори, дозволяючи їм вилитися в обмін домашніми новинами. Але в міру того, як війна ставала чимдалі запеклішою й перекидалася на нові території, його образ потроху тьмянів, відходячи в світ нереального. Крапки й тире голосу робилися щоразу все більш далекими й непевними; з'єднуючись і комбінуючись, вони тепер часто складали слова, майже позбавлені глузду. Коли це траплялося, полковник Герінельдо Маркес обмежувався тільки слуханням, зазнаючи при цьому такого відчуття, немовби він спілкується через телеграф із якимсь незнайомцем із того світу.
— Все зрозуміло, Ауреліано, — вистукував він телеграфним ключем, завершуючи розмову. — Хай живе партія лібералів!
Скінчилося тим, що полковник Герінельдо Маркес геть відірвався від війни. Те, що колись було для нього реальною діяльністю, непоборною пристрастю його молодості, обернулося тепер у щось далеке й невідчутне — в порожнечу. Єдиним його притулком стала Амарантина робоча кімната. Він навідувався туди щовечора. Йому подобалося дивитись, як Амарантині руки збирають у складки білосніжне голландське полотно, поки Ремедіос Прекрасна крутить ручку швацької машинки. Довгі години минали в мовчанці, обоє вдовольнялися взаємним товариством; Амаранта в душі раділа, що полум'я його кохання не згасає, але він так і лишався в невіданні щодо потаємних намірів її нерозгаданого серця. Дізнавшися, що полковник Герінельдо Маркес повернувся в Макондо, Амаранта мало не вмерла від хвилювання. Проте, коли він зайшов — один із багатьох у галасливому почті полковника Ауреліано Буендіа, і Амаранта побачила, як його пошарпало суворе життя у вигнанні, як він постарів від літ і занедбаності, який він брудний, спітнілий, запилюжений, пропахлий стайнею, негарний, та ще й тримає ліву руку в черезплічнику, — вона відчула, що от-от знепритомніє від розчарування. «Боже мій, — подумала Амаранта, — це не той, кого я чекала». Однак назавтра він з'явився виголений, чистий, без закривавлених бинтів, а від його вусів пахло квітковою водою. Він підніс Амаранті оздоблений перламутром молитовник.
Дивні ви, чоловіки, — зауважила вона, бо не знайшла більше що сказати. — Усе своє життя боретеся проти священиків, а даруєте молитовники.
Відтоді, навіть у найкритичніші дні війни, він приходив до неї щовечора. І часом, коли Ремедіос Прекрасної не було, крутив ручку швацької машинки. Амаранту зворушували його постійність, його вірність, їй лестило, що перед нею схиляється наділений такою владою чоловік, що він залишає шаблю та пістолет у вітальні й беззбройний заходить до її кімнати. Та щоразу, коли він протягом цих чотирьох років знову й знову освідчувався їй у коханні, вона незмінно відмовляла йому, але так, щоб не уразити, бо, хоча їй ще не вдалося покохати полковника, обходитися без нього вона вже не могла. Схвильована незвичною відданістю Герінельдо Маркеса, на його захист несподівано стала Ремедіос Прекрасна, що досі була ніби байдужою до всього, — дехто вважав її навіть трохи несповна розуму. І раптом Амаранта виявила, що випестувана нею дівчинка, чия юність тільки починала розквітати, вже зробилася такою красунею, якої в Макондо ще не бачили. Амаранта відчула, що в її серці зароджується та сама злість, яку вона колись мала на Ребеку, і, благаючи Бога, щоб ця злість не штовхнула її на крайнощі і їй не довелося бажати смерті Ремедіос Прекрасної, прогнала дівчину із робочої кімнати. Саме в той час полковник Герінельдо Маркес почав перейматися відразою до війни. Готовий задля Амаранти відмовитися від слави, здобутої ціною кращих років свого життя, він вдався до останніх запасів переконливого красномовства, до всієї своєї незмірної, довго стримуваної ніжності. Але йому не вдалось умовити Амаранту. Одного серпневого вечора, роздушена нестерпним тягарем власної затятості, Амаранта замкнулася в спальні, щоб аж до смерті оплакувати свою самотність, бо ж вона зрештою дала настирливому залицяльникові остаточну відповідь.
Забудьмо одне одного навік, — мовила вона, — ми вже надто старі для всього цього.
Того самого вечора полковника Герінельдо викликав на телеграф полковник Ауреліано Буендіа. Відбулася звичайна розмова, яка не внесла нічого нового в застояну війну. Коли все було сказано, полковник Герінельдо Маркес обвів поглядом безлюдну вулицю, завислі на гілках мигдалевих дерев краплі води й відчув, що гине від самотності.
Ауреліано, — сумно вистукав він телеграфним ключем, — в Макондо йде дощ.
На лінії запала довга мовчанка. Потім апарат жваво заходився відбивати суворі крапки та тире полковника Ауреліано Буендіа.
Не дурій, Герінельдо, — передали крапки й тире. — На те й серпень, щоб ішов дощ.
Обидва не бачилися вже стільки часу, що полковника Герінельдо Маркеса занепокоїла така гостра відповідь. Але два місяці по тому, коли полковник Ауреліано Буендіа повернувся до Макондо, цю неясну тривогу заступив подив, ба майже переляк. Навіть Урсула була вражена тим, як змінився її син. Він прибув без шуму, без почту, закутаний, незважаючи на спеку, в плащ, у супроводі трьох коханок, яких поселив усіх разом в одному будинку, де й став проводити більшу частину доби, валяючись у гамаку. Він майже не читав телеграфних депеш і донесень про перебіг війни. Якось полковник Герінельдо Маркес звернувся до нього за розпорядженням щодо евакуації одного прикордонного містечка: подальше перебування в ньому повстанських частин загрожувало міжнародними ускладненнями.
Не турбуй мене через усілякі дрібниці, — наказав полковник Ауреліано Буендіа. — Спитай поради у Божого провидіння.
То був, мабуть, найкритичніший момент війни: землевласники-ліберали, які спочатку підтримували революцію, уклали потаємну угоду з землевласниками-консерваторами, щоб зашкодити переглядові прав на землю. Політики, що наживали в еміграції капітал на війні, публічно засудили жорстокі заходи, вжиті полковником Ауреліано Буендіа, але навіть це не вивело його з апатії. Він більше не перечитував своїх віршів, які займали майже п'ять томів і лежали тепер, забуті, на дні скрині. Вночі або під час сієсти він кликав до себе в гамак одну зі своїх трьох коханок, діставав від неї сяке-такс задоволення й засинав кам'яним сном, який, здавалось, не порушувала й тінь тривоги. І тільки він сам знав тоді, що його нерозважне серце засуджене на вічні муки непевності. Напочатку, сп'янілий від тріумфального повернення на батьківщину та від своїх надзвичайних перемог, він схилився над запаморочливою безоднею величі. Йому подобалося сидіти по праву руч від герцога Марлборо[15], — свого великого вчителя військового мистецтва, — чий убір із тигрових шкур викликав захоплення дорослих і подив дітей. Саме тоді полковник прийняв рішення не підпускати до себе ближче трьох метрів жодної людини, навіть Урсули. Всюди, хоч би де він з'являвся, його ад'ютанти окреслювали крейдою коло на підлозі, і, стоячи в центрі цього кола, куди ступати дозволялося тільки йому самому, полковник Ауреліано Буендіа короткими, категоричними наказами вирішував долю світу. Щойно опинившися в Манауре після розстрілу генерала Монкади, він поквапився виконати останню волю своєї жертви; вдова забрала окуляри, годинник, обручку, образок, але не дозволила переступити поріг свого будинку.
— Не заходьте, полковнику, — сказала вона. — Командуйте собі на вашій війні, а в своєму будинку командую я.
Полковник Ауреліано Буендіа нічим не показав, що розгнівався, але віднайшов душевний супокій тільки тоді, коли його особиста охорона пограбувала й спалила вдовин будинок. «Бережи своє серце, Ауреліано, — застеріг його тоді полковник Герінельдо Маркес. — Ти гниєш живцем». Десь майже в той самий час полковник Ауреліано Буендіа скликав другу нараду командуючих повстанськими військами. З'явився найрізноманітніший люд: ідеалісти, честолюбці, авантюристи, всілякі відкинуті суспільством люди, навіть звичайні злочинці. Був між ними й один чиновник-консерватор, котрий перейшов на бік революції, аби уникнути покари за розтрату державних грошей. Багато хто навіть не знав, за що саме вони воюють. Серед цього різношерстого тлуму, де незгода в переконаннях могла от-от спричинитися до внутрішнього вибуху, вирізнялася похмура й владна постать — генерал Теофіло Варґас. Це був чистокровний індіанець, чоловік брутальний, неписьменний, обдарований мовчазною підступністю й месіанським запалом, що допомагало йому обертати людей на скажених фанатиків. Полковник Ауреліано Буендіа провів нараду, щоб об'єднати повстанське командування для боротьби проти махінацій політиків. Та генерал Теофіло Варґас розладнав його задуми: за кілька годин він устиг внести безладдя в коаліцію найдосвідченіших командирів і захопив головне командування в свої руки.
З цією бестією треба бути насторожі, — сказав полковник Ауреліано Буендіа своїм офіцерам. — Для нас такий чоловік небезпечніший за військового міністра.
Тоді один молоденький капітан, що сміливістю, як правило, не вирізнявся, обережно підніс догори вказівного пальця.
А це дуже просто, полковнику, — мовив він. — Треба його вбити.
Полковника Ауреліано Буендіа стривожила не жорстока пропозиція, що на якусь частку секунди випередила його власну думку, а та форма, в якій її було зроблено.
І не ждіть, щоб я віддав такий наказ, — відповів він.
Наказу він справді не дав.
Однак п'ятнадцять днів по тому генерал Теофіло Варґас натрапив на засідку й був порубаний на шматки ударами мачете, а полковник Ауреліано Буендіа перебрав на себе головне командування. Тієї самої ночі, коли його влада була визнана всіма командирами повстанців, він зненацька прокинувся, охоплений наглим жахом, і почав кричати, щоб йому принесли ковдру.
Внутрішній холод, що проймав його аж до кісток і мучив навіть під палючим сонячним промінням, не давав йому спати багато місяців, аж поки зрештою перейшов у звичку. Сп'яніння від влади почало змінюватися спалахами глибокого невдоволення собою. Намагаючись вилікуватися від постійного холоду, він наказав розстріляти молодого офіцера, який порадив убити генерала Теофіло Варґаса. Його накази виконували, перш ніж він устигав віддавати їх, ба навіть перш ніж устигав їх намислити, і завжди переступали ті межі, до яких він сам насмілився б дійти. Заблукавши в пустелі своєї неосяжної влади, він відчув, що втрачає орієнтацію. Його дратували вітальні вигуки натовпу в захоплених ним містах, і йому здавалося, що так само ці ж люди вітали його ворогів. Хоч би де він був, усюди зустрічав юнаків, котрі дивилися на нього такими самими, як у нього, очима, говорили з ним таким самим, як у нього, голосом, вітали його з тією самою недовірою, з якою він вітав їх, і називали себе його сйнами. Він почував себе ніби подвоєним, розмноженим — і від цього ставав самотнішим, аніж будь-коли. У нього зміцніла певність, що офіцери дурять його. Він збайдужів до герцога Марлборо. «Найкращий друг той, який уже помер», — часто казав він у ті дні. Він стомився від безнастанної підозріливості, від зачарованого кола вічної війни, у якому кружляв, залишаючись, по суті, на тому самому місці, тільки дедалі більше старіючи, дедалі більше виснажуючись і дедалі менше розуміючи: чому, як, доки? І завжди хтось стояв за межами окресленого крейдою простору, в центрі якого він перебував. Хтось, кому бракувало грошей, у кого захворів на коклюш син, хто мріяв заснути навіки, бо був ситий по саму зав'язку цією клятою війною, і хто, однак, збирав рештки своїх сил, виструнчувався й доповідав: «Усе спокійно, полковнику». А спокій якраз і був найстрашнішою річчю в цій нескінченній війні: він означав, що нічого не відбувається. Приречений на самотність, покинутий своїми передчуттями, рятуючись від холоду, який супроводитиме його аж до скону, полковник Ауреліано Буендіа намагався знайти в Макондо останній притулок, погрітися біля вогню своїх найдавніших спогадів. Його апатія була така глибока, що коли йому доповіли про прибуття делегації ліберальної партії для обговорення з ним найважливіших політичних питань, він тільки перевернувся на другий бік і навіть не розплющив очей.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   32

Схожі:

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconТема. Людина І Всесвіт. Астрономія – наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Навчальна – продовжити вивчати тему Всесвіт та його складові; розкрити значення знань про Всесвіт для людини; на основі одержаних...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconКнига адресована студентам-філологам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться українським словом
Празька школа”: Хрестоматія прозових творів / Упоряд., передм. І приміт. В. А. Просалової. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004....
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconЮрій Мицик Гетьман Іван Виговський Київ Видавничий дім «км академія»
України, Польщі, Росії та інших країн, що дало змогу значно повніше висвітлити життєвий шлях І. Виговського, його військово–політичну...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К. Видавничий дім

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів. К.: Видавничий дім «Освіта», 2013

Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconThe Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Головний редактор новин Ассошіейтед Пресс Рене Дж. Каппон викладає основи журналістської майстерності, подає реальні приклади, знайомить...
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconВидатний державний діяч, вчений, патріот
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 19 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – 132 с
Видавничий дім «всесвіт» київ-2004 iconСуходуб Т. Д. «Будем же стараться хорошо мыслить…»
М 74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. – Вип. 14. – Т. I (147). – 440 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка